Вишня — український радянський класик
Лише після засудження «культу особи» ХХ з’їздом КПРС, через кілька місяців після смерті О.Вишні, відбулося його офіційне визнання у формі короткої постанови Ради міністрів УРСР від 27 березня 1957 р. «Про увічнення пам’яті українського письменника Остапа Вишні (П.М.Губенка)».
У ній гумориста не названо видатним чи хоча б визначним, а заходи передбачено такі: видати протягом 1956-1959 рр. повну збірку його творів; встановити надгробний пам’ятник на його могилі та меморіальну дошку на будинку в Києві, де він жив і помер; присвоїти ім’я О. Вишні будинку культури в його рідному селі. Меморіальну дошку на розі бульвару Шевченка й Великої Васильківської можна бачити й тепер, але повної збірки творів не видано й досі, хоча за 60 років від смерті О.Вишні видано три «майже повних» збірки.
Найбільші за обсягом — «Твори в семи томах» (Вишня, 1965), куди не увійшла низка важливих текстів (як-от «Чукрен», «Чухраїнці», «Дещо з українознавства», гуморески «татарської» тематики з «Кримських усмішок»), а деякі твори, як-от «Моя автобіографія», подано в скороченій редакції; у сімдесятих видано скорочену версію цієї збірки — твори в п’яти томах (Вишня, 1975) накладом 150 тис.; нарешті, до 100-річчя з дня народження Остапа Вишні вийшов чотиритомник (Вишня, 1989), що вигідно відрізнявся від попередніх: у ньому вміщені «контроверсійні» твори 1920-х років, інші ж тексти, покалічені цензурою у перевиданнях 1960-х років, подано в первісному вигляді.
Наприкінці 1950-х, зусиллями друзів і колег–письменників, розпочалося формування нової, величної й символічно значущішої, ніж будь-коли раніше, публічної постаті Остапа Вишні. Він став не просто популярним радянським сатириком, а «видатним майстром українського гумору» (Маківчук, 1956).
Після смерті Вишні розпочався процес його літературної «канонізації», перетворення на всіма визнаного, бездоганного у творчому та біографічному планах класика української радянської літератури. Відповідно, й офіційні життєписи письменника перейшли до іншого жанру — світської агіографії. Її складовою частиною стали такі твори О.Вишні, як «Моя автобіографія» (у скороченій і «підчищеній» версії 1956 року) та «Отак і пишу» (1954). Оскільки в них чимало подій письменник не згадує, а також майже не говорить про своє життя після 1920-х років, то це стало своєрідною санкцією для біографів — теж удаватися до подібних прийомів.
Канонічна радянська агіографія О.Вишні сформована передмовами Ф.Маківчука, І.Дзеверіна до згаданих збірок творів О.Вишні (1956; 1965; 1974); книжкою І.Дузя (1965) «Остап Вишня: життя і творчість», упорядкованою ним же збіркою спогадів «Живий Остап Вишня» (Дузь, 1966), біографічними нарисами А.Журавського (1983) та іншими. Як належить життєпису канонізованого героя, радянська агіографія О.Вишні містила описи його виняткових якостей, котрі й зробили сатирика героєм, і водночас наголошувала його народність:
«Нема такого куточка на Україні, де б не знали цього найпопулярнішого літератора»; «Талант Остапа Вишні розцвів буйно і раптово, як розквітає сад після холодної довгої провесні»; «Вишня був створений природою для української літератури»; «Працездатність Остапа Вишні була феноменальною»; «Популярність Вишні зростала з дивовижною швидкістю. Такий успіх випадає тільки на долю поодиноких митців»; «Про нього вже ходять у народі легенди і неймовірні історії»10 і тому подібне.
Є характерні риси цієї агіографії, що роблять її специфічно радянською:
- найвищі загальні оцінки творчості Остапа Вишні та його визначного місця саме в радянській українській літературі, одній із літератур «народів СРСР» («Твори О.Вишні займають визначне місце в українській літературі, а в українській радянській гумористиці їм, безперечно, належить першість» (Маківчук, 1956); «Остап Вишня у своїй творчості достойно продовжує й розвиває традиції російської й української сатиричної класики, традиції Салтикова-Щедріна і Котляревського, Гоголя і Шевченка, Чехова й Леся Мартовича, традиції народного гумору») (Маківчук, 1974, с. 5–6);
- народницька ідеалізація селянського дитинства письменника, відведення дитинству непропорційно великого місця коштом інших періодів життя («…на хуторі Черві біля тихого містечка Грунь, що на благословенній нашій Полтавщині… народився хлопчик Павло Губенко, якому судилося…»; «вперше його голос пролунав не в розкішних хоромах, а в селянській білій хаті» (Маківчук, 1974, с. 3–4);
- замовчування, ухильні згадки або ігнорування тих епізодів життя письменника, що в радянські часи вважалися сумнівними, як-от: участі П.Губенка в Українській революції, цькування письменника у 1930–1933 роках; а про арешт і перебування в ГУЛАГу говорилося: «На жаль, на кілька років у творчості О.Вишні сталася перерва. Наприкінці 1943 року Павло Михайлович знову взявся за перо» (Ibidem);
- некритична довірливість до біографічних творів Вишні та до сентиментальних спогадів про нього, при надто скупому використанні документів, чимало з яких були тоді недоступні;
- наголошення на радянськості Вишні, його лояльності до радянської влади й ворожості до її противників («У своїх фейлетонах Остап Вишня підносить важливі завдання громадського і політичного життя молодої Республіки Рад, спрямовує вістря сміху проти петлюрівських і білогвардійських недобитків, куркульства, реакційного попівства і тому подібної ворожої братії») (Маківчук, 1974, с. 5);
- наголошення «глибокої народності» творчості й світогляду Вишні («Він письменник суто народний, народний у найкращому і найглибшому розумінні слова. Він воістину боліє болями свого народу, радіє його радощами, живе його життям, творить разом із народом» (М.Рильський, 1962, с.353).
«Народність радянської літератури» була, як відомо, одним із наріжних каменів офіційного «творчого методу соціалістичного реалізму», а також неодмінною рисою будь-якого справжнього літературного класика, нарешті, багатофункціональним інструментом культурної політики: звинуватити в «антинародності» можна було і того, хто претендує на елітність, вдається до формальних пошуків, і того, хто «далекий від народного життя».
Остап Вишня свого часу мав великі проблеми через «селянськість» своїх творів: у 1929 - 1933 роках за це не хвалили, а звинувачували — хто в «культурі примітивізму», хто — в «реакційному куркульському гуморі». У 1940-х роках, на ґрунті тяжкого життєвого досвіду, письменник сформував для себе інакшу світоглядну позицію, в якій популярність у читача, особливо сільського, слугувала йому і доказом «народності» власної творчості, й свідченням своєї потрібності народу. У 1947 році, після поїздки на Дніпропетровщину, Вишня розповідає Смоличу:
«Там я себя человеком, ВЫШНЕЙ чувствовал, никто мне в морду не плевал, уважали, гадкого слова не сказали, а тут себя пометом чувствуешь…
…Из этого ВЫШНЯ делает такой вывод: “…не знают они собственного народа”. (Они — это руководство ЦК). Этот же вывод (“не знают собственного народа, народ думает не так, как они”) ВЫШНЯ делает и по поводу того, что: “Там (народ, читатели) нас читают, а тут нас ругают”» (Гальченко, 2018, с. 369).
На сторінках щоденника враження Вишні від зустрічей із читачами та сумні міркування з цього приводу вилились у своєрідне нео-народництво:
«Наш замічательний народ… Од його ми народ дотепний. Веселий. Мудрий. Я бачу свій народ, як він, ухмиляючись в уса, дивиться на тебе своїми лукавими очима й “зничтожає” тебе.
Як я люблю цей народ, коли він мене “зничтожає”… І я його розумію, і він мене розуміє, і знає, що люблю ж я його, як сонце, як повітря, а він, народ, стоїть, підморгує, усміхається…
Та будь же ти тричі щасливий!» (Вишня, 1989, т. 4, с. 438).
За що «замічательний» народ «зничтожав» Вишню у 1948 році? Що він «розумів», слухаючи читання Вишнею фейлетонів і підморгуючи? Що сам Вишня розумів про народ, і чому свої побажання щастя уклав у таку мовну конструкцію, котру зазвичай вживають для інших побажань?
У цьому роздумі, що ним відкриваються щоденникові записи «Думи мої…», бачимо, як автор неначе переморгується зі своїм «лукаво ухмиленим» читачем, крутячи дулі в кишенях тому, іншому, «компетентному» читачеві, який, схоже, передбачався «стріляним горобцем» Вишнею як імовірний перший читач щоденника.
Тож емоційні зізнання автора в записах «Думи мої, думи мої»11, зроблених у час, коли він знав, що перебуває під пильним наглядом, не варто приймати за чисту монету. Вони — така ж продумана фікційно-біографічна творчість із подвійним дном, як і «Моя автобіографія» 1927 року, як і фейлетон про Остапа Вишню — «великомученика» 1945-го. Усі вони мають кілька смислових рівнів і кілька різних адресатів.
Вишня — знаряддя пропаганди
Уявлення про Остапа Вишню як знаряддя офіційної пропаганди виникло не серед політичних супротивників радянського режиму, а серед основної цільової аудиторії «усмішок» — кмітливого й позбавленого ілюзій українського селянства. У вже згаданих записах «народних» оповідок про Вишню була й своєрідна версія його життєпису:
«Він же служив у Петлюри, а потом його піймав Буденний у нас під Перещепиною, та й каже: “як хочеш, парубче, жить на світі, так їдь у Харків і пиши хвелітони смішні у всі газети проти панів, Петлюри й Англії. А не хочеш, зараз тут тобі й капут”. Він тоді приїхав у Харків і давай писать, а як уже задружився з Петровським і взнав, що його не розстріляють, він тоді заявив ВУЦИКові: “як хочете, щоб у вас були фелітони, то платіть по сто рублів за каждий”» (Капустянський, 1929, с. 190).
Отже, селянин-оповідач вважав, що Вишню страх за власне життя змусив писати «хвелітони проти панів і Петлюри», але це не заважає йому над тими «хвелітонами» сміятися. Цей «малокультурний» оповідач, як бачимо, виявився ближчим до «історичної правди», аніж радянські біографи Вишні.
У двадцяті роки об’єктами «вишневої» сатири були: релігія й церква, українська націоналістична еміграція, різноманітні «пережитки минулого» в житті суспільства. Серйозних підстав вважати, що якісь послання в цій сатирі суперечили поглядам Вишні, не дають навіть доноси сексотів ҐПУ (принаймні до 1929 року, коли він, повернувшись із Німеччини й зіткнувшись із політикою «великого перелому», вступив у період творчої й психологічної кризи).
У сорокові роки в довірчих розмовах із друзями (а деякі «друзі» доносили про розмови до МҐБ) Вишня зізнавався, що розуміє: від табору його рятує «Самостійна дірка»12, тобто політичні фейлетони про «українсько-німецьких націоналістів», написані й опубліковані навесні 1945 року. Вишня свідомо погодився слугувати знаряддям радянської пропаганди, бо, по-перше, просто хотів жити, по-друге, цей складник його газетярської діяльності був йому добре знайомий іще з 1920-х років.
У 1940-х роках додався й новий елемент «служби» — перед звільненням П.Губенка зробили інформатором, «агентом 018». Тому сьогодні історію появи й подальшої долі циклу «Самостійна дірка» можемо прослідкувати стереоскопічно — за фейлетонами та за матеріалами «справи-формуляра» на Губенка — Вишню.
Уночі 3 січня 1945 року О Вишню викликали до голови Верховної ради УРСР Гречухи й «запропонували» приєднатися до групи українських письменників, які вже перебували у Львові. Наступного дня він полетів до «визволеного» Львова. На Львівщині київські письменники пробули до 18 січня; для них місцева радянська влада організувала зустрічі з учителями, письменниками, художниками, акторами, студентами, але перед тим вони мали зустріч в обкомі партії з тодішнім керівником КПУ М.Хрущовим, який їх інструктував, про що Вишня як «агент 018» повідомляє так:
«Наша работа, по указанию Никиты Сергеевича, должна разъяснять интеллигенции, что украинско-немецкие националисты — враги народа, что они агенты гестапо, что селянство, значительная его часть, обманом вовлечена в банды, надо эту обманутую часть селянства спасти. Врагов уничтожим, а обдуренных надо спасти. Это основное, что должна дать наша поездка».
Було у Хрущова й завдання для Вишні особисто:
«Никита Сергеевич обратися личино к ВЫШНЕ, говоря, что его здесь знают и что его выступление перед учителями и перед интеллигенцией, и в прессе он считает особенно полезным» (Гальченко, 2018, с. 321).
Виконанню цих вказівок були присвячені подальші дії бригади письменників. Вони виступили на кількох зібраннях у Львові, а 17 січня в супроводі секретаря Львівського обкому, двох полковників «військ НКВД» та «студебекера» з автоматниками здійснити поїздку до райцентру Перемишляни й сусіднього села Ладанці.
У сільській школі для них зібрали селян, котрих письменники та полковники переконували, щоб ті вмовили родичів у «націоналістичних бандах» скористатися амністією і здатися «з повинною». Потім письменникам показали бандерівський схрон, виявлений під повіткою однієї із садиб. Після цього письменники й полковники з автоматниками повернулися до Перемишлян, де разом вечеряли в райкомі, а наступного дня письменники відлетіли до Києва.
Про цю поїздку О. Вишня написав не лише донесення до МҐБ, а й цикл фейлетонів та подорожніх нарисів, котрі публікувалися в газеті «Радянська Україна». У березні 1945 р. з них уклали й видали збірку «Самостійна дірка». За складом текстів і за сатиричними прийомами вона належить до того ж формату, що й «Усмішки закордонні» (1928): це поєднання подорожніх нарисів із політичними фейлетонами, хіба що нариси стали менш реалістичними, а політичні фейлетони — шаблоннішими і злішими. Літературні ж прийоми не змінилися: стилізація під розмовну мову з численними русизмами, використання «низового» гумору, експлуатація комічних елементів шляхом їх доведення до абсурду.
Порівняймо зміст трьох нарисів циклу із секретним донесенням «агента 018» про поїздку на Львівщину (Гальченко, 2018, с. 321-324). Хронологічно першим є нарис про переліт із Києва до Львова, що у збірці 1945 року мав назву «Дуглас», а в пізніших виданнях — «Ли-2». У донесенні «агента 018» переліт до Львова лише констатується, зате в нарисі «Дуглас» з обставин польоту «витиснуто» увесь комічний потенціал.
Схоже, що в січні 1945-го, після довгого вимушеного «простою», Вишня, не наважуючись на щось оригінальне, вдався до відновлення давніх прийомів, своєрідної гумористичної «розминки». Адже мало не всі його попередні подорожні «усмішки» починалися з гумористичних описів від’їзду: «Закордонні» — з нарису «Поїхали!», «Кримські» — з «Сімферополь — Ялта», «Київські» — з «Харків — Київ (Дорога)».
Другий нарис циклу — «Львів» — як за змістом, так і порівняно з донесенням «агента 018», радикально різниться від першого: відповідна частина донесення «агента 018» багатша на реалії та спостереження, аніж твір гумориста. Описові побаченого й зробленого у Львові, враженням від зустрічей та зібрань «агент 018» присвятив кілька сторінок, як-от:
«ВЫШНЯ никогда не ожидал от Львова такого горячего приема его лично. Да и остальных писателей принимали очень тепло. ...Со стороны львовской интеллигенции выступали: профессор Крипякевич, Мих. Рудницкий, писатель Карманский, композитор Барвинский… Общее впечатление — отсутствие искренности, кроме, пожалуй, одного Рудницкого… Вопрос на этой встрече стоял тот же: интеллигенция должна включиться в борьбу с украинско-немецкими националистическими бандами» (Гальченко, 2018, с. 322–323).
У схожому ключі оповідає «агент 018» про інші зустрічі у Львові. Однак нічого з цієї невеселої конкретики не бачимо в коротенькому нарисі «Львів». Не згадано жодного з українських діячів, із якими зустрічалася «бригада письменників». Згадано натомість І.Франка й В.Стефаника, але в річищі специфічного «історичного» дискурсу:
«Великий Радянський Союз простягнув руку визволення українцям західних областей і возз’єднав їх з братами великої Радянської України…
Він повернув Львову справжнє рідне його ім’я, що його на протязі багатьох віків довелося йому чути тільки від небагатьох людей, які вимовляли його пошепки, потай, на всі боки оглядаючись. Народ стогнав і, стогнучи, мовчав. Кращі його представники, на чолі з великим Каменярем Іваном Франком та Василем Стефаником, конали в нерівній боротьбі.
І от — народ вільний, а Львів знову Львів. Два роки торжества і всенародної радості» (Вишня, 1974, т. 4, с. 315).
Жахливі часи, про які тут ідеться — це часи НТШ й «Просвіти», «Січових стрільців» і ЗУНР, а «два роки торжества» — то 1939 -1941, коли сотні тисяч галичан різних національностей були арештовані й розстріляні або вислані до Сибіру чи Казахстану. Такі штампи сталінської пропаганди складають мало не три чверті нарису «Львів». Єдиною включеною до нарису реалією львівського життя є «чималенько» ченців і черниць на вулицях міста. Це й складало, якщо вірити гумористові, основну відмінність між вулицями «города» Львова та «нашою, хоч би київською, вулицею».
Аналізовані нариси показують: застосування Вишнею літературно-публіцистичних прийомів, освоєних ним іще в 1920-і роки, задля наближення пропагандистського дискурсу сталінізму до живої мови, дає протилежний результат: замість олюднитися, пропагандистські послання перетворюються на гротесковий чорний гумор.
Відмінність у змістах текстів, створених різними втіленнями П.Губенка — фейлетоністом Остапом Вишнею і «агентом 018», хоча й не в експліцитних посланнях, бачимо також на прикладі нарису «Наша земля! Радянська земля!», де йдеться про поїздку бригади письменників у супроводі партійного начальства, чекістів та автоматників на «зустріч із народом» у село Ладанці.
Цей нарис має більше подієвих збігів із відповідною частиною донесення «агента 018», аніж попередні. В обох текстах фігурують село Ладанці, збори в сільській школі, виступ на них «розкаяного» екс-бандерівця; фігурує також виявлений на одній із садиб села бандерівський схрон. На цьому подібність закінчується, а починається найцікавіше: приховані Вишнею-фейлетоністом суворі реалії та доданий ним «художній вимисел».
«Агент 018» оповідає про поїздку без зайвої лірики, але детально:
«У секретаря Перемышлянского райкома партии т. Бойко мы познакомились… с представителями войск НКВД — двумя полковниками. Из Перемышлян мы поехали в село Ладанцы (километров за 10). С нами выехал т.Бойко, вооруженный отряд на Студебекере и оба полковника. В школе села Ладанцы было собрание крестьян, которым т. Бойко разъяснил “Видозву Уряду” до бандеровцев» (Гальченко, 2018, с. 323).
Отже, письменники, полковники й автоматники приїхали одразу на організовані для них збори. Вишня-гуморист описує поїздку до Ладанців інакше. Хто, крім автора, туди поїхав, із якою метою — не сказано. Замість цього — лірико-історичні роздуми про те, що ця земля — ніяка не Австрія й не Польща, а така ж Україна, як і Полтавщина чи Сумщина, бо й балки, й дубки, й люди тут «такі самісінькі»:
«Їдуть нам назустріч парокінні гарби. Сидять на тих гарбах діди, сидять баби, чоловіки, жінки, хлопці, дівчата… Коли б я теж їхав на гарбі й задрімав, а потім прокинувся, я б, зустрівшись із такою гарбою, спинився б і спитав:
- Тр-р-р! Драстуйте! Чи далеко ще, скажіть, будь ласка, до Лохвиці?
А мені цілими століттями товкмачили, що отой дід, що з люлькою в зубах на гарбі сидить — австріяка!» (Вишня, 1974, т. 4, с. 311–312).
Далі автор пропонує характерний «вишніанський» гумор:
«Бачив я одну корову, і гусака, і курей бачив — нема в них ні віденського шику, не потребують вони щоранку кави по-варшавському,— таку саму корову я колись пас на Полтавщині» (Ibidem).
Опинившись біля сільської школи, де автора та його незгаданих супутників чекали зібрані селяни, Вишня описує розмову зі школярами — «такими ж самісінькими хлопчиками й дівчатками, як і в нас у кожному селі, біля кожної радянської школи». Восьмилітній «Владко» лаконічно відповідає на запитання автора, часто вживаючи дуже галицьке слово «хороший». Далі — і в донесенні агента, й у нарисі йде опис самих зборів. «Агент 018» оповідає про них сухо, але докладно:
«На этом собрании выступил с показаниями пойманный бандитский “станичный”, который призвал выходить из “схронів” и работать с Советской властью. Выступали перед этими селянами РЫЛЬСКИЙ и ВЫШНЯ. Они призывали их немедленно объявить своим родным, которые еще прячутся по “схронам”, чтобы они все явились к представителям Советской власти.
Полковник выступил с ультиматумом, что он им дает два дня, после этого срока будут приняты решительные меры и тогда уже каждый пуст пеняет на себя. После наших этих выступлений раздался вопрос: “Дайте, тов. начальник, еще один день, так как мы, может быть, не успеем за два дня всем сообщить”.
Из этого вопроса мы поняли, что дело сделано, что они пойдут и будут тянуть родичив додому» (Гальченко, 2018, с. 324).
Попри сухість, ця розповідь вражає динамічністю і глибинним трагізмом. А роль письменників, яку їм у цьому шоу визначили «компетентні органи» — по суті, не менш трагічна, аніж роль, відведена селянам — родичам повстанців.
У Вишні-сатирика епізод зборів починається не з виступу секретаря райкому (ні про нього, ні про полковників не згадано), а із сентиментального опису учасників — селян. Автор виявляє, що вони— такі самі, як і харківські чи полтавські селяни, «тільки очі журні та постаті пригноблені». Не через присутність полковників та автоматників, ясна річ, а тому, що їх гнобили габсбурги, пілсудські й Ватикан. З-поміж усіх, хто виступав на зборах, у нарисі згадано лише пійманого «станичного» УПА. Він мелодраматично зізнається, що «наказував палити хати і вбивати тих, хто переходив на бік Радянської влади, і не тільки вбивати їх самих, а й нищити їх батьків, жінок, дітей… І тепер я каюсь» і т. д.
Лише під кінець нарису Вишня згадав про себе та колег-письменників: «До вас завітали такі й такі українські радянські письменники! Знаєте ви їх? — Знаємо! У нас їхні твори є!» (Вишня, 1974, т. 4, с. 314).
Після цього буцімто пролунав «веселий сміх», із чого Вишня-оповідач робить висновок, що «такий народ не може не бути радянським».
Як бачимо, у двох текстах — донесенні «агента 018» і фейлетоні Остапа Вишні — створено дві дуже різні віртуальні реальності, між якими є хіба що кілька фактичних збігів. Питання, у якій зі своїх двох тодішніх іпостасей Губенко-Вишня був щирим чи правдивим, варто визнати некоректним. Хворий, змучений, морально зламаний ув’язненням та постійним страхом чоловік в обох випадках по-своєму щиро й раціонально намагався вирішити завдання, що їх перед ним ставило безжальне життя.
Найпершим із цих завдань було — вижити самому й не нашкодити рідним. До того ж, як видно з доносів агентів, котрі оточували тоді Вишню, він щиро вважав збройну боротьбу УПА безнадійною, марнуванням молодих українських життів, а відтак — свої заклики до них здаватися трактував як спроби ці життя врятувати.
У донесенні «агента 018» фігурує один момент візиту до Ладанців, якого в нарисі не згадано:
«В селе этом мы видели “схрон”: возле хаты “повитка”, в ней дыра, ведущая под картофельную яму, а оттуда ход под хату, где было устроено помещение на 9 чел. Из этого “схрона” было извлечено 9 чел. с пулеметом и автоматами» (Гальченко, 2018, с. 324).
Із цим «фактажем» фейлетоніст Вишня почав працювати за творчою технологією, раніше не раз випробуваною, зокрема, на «націоналістичному» матеріалі («Берлінська українська держава»): знаходить потенційно комічні деталі й доводить їх до гіперболізованого абсурду, а на додаток — вдається до «клозетного» гумору. Такою рятівною деталлю стає «дірка», що веде до схрону. У фейлетонах із «Самостійної дірки»13 клозет стає буквальним: схрон із входом-діркою з-під реальної повітки пересувається під фікційний нужник, що з боку практичного абсурдно, зате ж смішно!
Чи допомагала така сатира радянському режимові боротися з УПА, важко сказати, зате самому Вишні вона, як можна судити зі «справи-формуляра», таки допомогла дожити до реабілітації. Його навіть не стали цькувати за націоналізм 1947 року разом із М. Рильським, Ю. Яновським та В. Сосюрою. Та все ж «собача доля» (як він іще в 1929 році назвав долю радянського фейлетоніста) часто була геть нестерпною; він намагався від неї захиститися, тікаючи то на полювання, то в письменницькі поїздки по містах і селах, то в пияцтво (інколи — з небезпечними витівками14), то до лікарень (після таборів він мав низку серйозних хвороб, що врешті вкоротили йому життя). Вишні принаймні вдалося позбутися тягаря «сексотства»: у травні 1950 року П. Губенка «розвербували», бо він
«фактически не работал, разработкой националистов из числа своих связей не занимался, с нашими органами вел себя, как двурушник, пьянствовал, срывал явки», а «в настоящее время болеет» (Гальченко, 2018, с. 415).
«Перебудовна» версія агіографії Вишні
Попри високі оцінки творчості й постаті Остапа Вишні у 1960 -1970-і роки, в тодішній версії його життєпису та «дозволеному» корпусі його творів було стільки замовчувань і перекручень, що літературознавці, друзі й шанувальники гумориста раді були скористатися першою ж нагодою, аби цих «білих плям» позбутися. Нагода з’явилася в часи «гласності», коли вже можна було говорити про Голодомор, масові репресії та інші злочини сталінського режиму, але ще не можна заперечувати легітимність самого режиму.
Підготовку нового, повнішого чотиритомника О.Вишні приурочили до століття гумориста (1989). Велика вступна стаття-розвідка Ю.Цекова (1989) «Мою роботу рецензував народ», що відкриває чотиритомник, є зразком «перебудовного» погляду на життя і творчість Вишні. Водночас з’явилася низка журнальних публікацій, базованих на матеріалах родинного архіву письменника: табірного щоденника «Чиб’ю», листів з ув’язенння до дружини й дочки (у журналах «Київ» і «Вітчизна»), деяких «суперечливих» творів, що не перевидавалися в УРСР із кінця 1920-х. Їх теж включено до чотиритомника.
С.Гальченко підготував до друку документальну книжку «Трагічна ’десятирічка’ Остапа Вишні», куди увійшли згадані та інші матеріали з родинних архівів (але не з архівів КҐБ), але книжка так і не вийшла (див. про це — Гальченко, 2018, с. 5-6).
«Ювілейний» чотиритомник і новий життєпис письменника, запропонований у статті Ю. Цекова, можна вважати вирішенням історико-культурних завдань, поставлених іще в 1960-і роки, значною мірою — на «шістдесятницькій» світоглядній і джерельній основі.
Життєпис Вишні у викладі Ю.Цекова відрізняється від попередніх тим, що описує арешти письменника (1920, 1933) та його «десятирічку» в таборах. Завдяки публікаціям тюремних щоденників та листів, в атмосфері «перестройки» цей трагічний період життя Вишні немовби виходить на перший план у його біографії. Дещиця «пасторальності», щоправда, зберігається в описі дитинства, однак лейтмотивом стає «трагічна десятирічка», мучеництво письменника за шляхетну справу української літератури.
Та лишалися закритими для дослідників архіви КҐБ, де зберігалися слідча справа Губенка-Вишні 1933-1934 років і справа-формуляр з матеріалами понад тридцятирічного стеження за ним, тому дослідники й далі використовували обмежені, не завжди достовірні джерела — старі радянські публікації творів та спогадів, родинні архіви, що призводило до помилок і домислів. Наприклад, за архівними документами, з північних таборів до внутрішньої тюрми МҐБ у Москві зека П.Губенка привезли не пізніше червня 1943 року, а не в листопаді, як писали біографи у 1980-х.
У «перебудовному» життєписі Вишні збереглося чимало агіографічних шаблонів — тут і «бігання без штанів» по бур’янах на рідному хуторі, і «всенародна любов до Остапа Вишні», про яку «ходить багато легенд». Недоліком цього життєпису є також збереження деяких радянських ідеологічних шаблонів при оцінюванні творів та вчинків О.Вишні. Ось приклад незграбно-апологетичних домислів, що часом переходять у заперечення фактів заради порятунку політичної репутації «радянського гумориста»:
«І все-таки в біографії Остапа Вишні були і Центральна рада, …був і Кам’янець-Подільський. …Під час громадянської війни, особливо в недовгі місяці каліфствування німецько-австрійського ставленика Скоропадського, а потім — розгулу денікінщини, чимало українських інтелігентів, рятуючись від можливих репресій, перебралися подалі від Києва, здебільшого — саме до Кам’янця.
...Туди ж, до Кам’янця, після тривалих митарств прикочувала й “республіка на колесах”— петлюрівська Директорія. Вимушене співжиття в одному місті з організацією, що навіки скомпрометувала себе спілкою з найзапеклішими ворогами, кидало твань на кожного, хто волею обставин опинився на берегах Смотрича» (Цеков, 1989, с. 10).
Утім, біограф не схильний за інерцією повторювати всі агіографічні міфологеми попередників: «Не дуже затишно жилося письменникові й на волі. Звичайно, краще, ніж за колючим дротом, але ярлик контрреволюціонера й терориста, пришитий у березні 1934-го, сановні благодійники …забули зняти.
…Тому навряд чи варто, як це дехто робить, з пафосом говорити про небачений розквіт таланту письменника в повоєнні роки. У даному разі справедливіше подивуватися, як у таких несприятливих творчих умовах йому вдалося написати стільки чудових речей» (Ibidem, c.15).
Та деякі фрагменти статті Ю.Цекова (наприклад, схвальна згадка про те, як у памфлетах Вишні тавруються «прислужники гітлерівців на окупованій Україні — всілякі бандери, мельники, бульби та інша запроданська потолоч, озброєна своїми кривавими хазяями» (Ibidem, c. 33) нині звучать одіозно.
У руслі «перебудовної» агіографії Вишні створено й художньо-документальний фільм режисера Я.Ланчака за сценарієм А.Журавського «Із житія Остапа Вишні» (1991), з Богданом Ступкою в головній ролі. Для екранного втілення автори фільму обрали два періоди із життя письменника: трішки патріархально-селянського дитинства та «десятирічку» репресій проти нього, від арешту — до одержання довідки про реабілітацію.
Щоправда, трохи показано й непростого життя Вишні після звільнення, зокрема — вигнання з роботи в 1946 році за фейлетон «Дозвольте помилитися», але ні словом не сказано про контроверсійнитй зміст фейлетону, опублікованого лиш тепер (Гальченко, 2018, с. 350–354).
Отже, фільм також фокусується на двох ключових рисах постаті Остапа Вишні — селянське («народне») коріння й мучеництво, не виходячи поза рамки «перебудовної» агіографії.
Вишня очима еміграції
Визначенням О.Вишні як «усмішника Розстріляного Відродження» завершується вступна стаття до добірки його творів («Моя автобіографія», «Чукрен» і «Чухраїнці») у хрестоматійній антології Юрія Лавріненка «Розстріляне Відродження» (1959). Цій антології передувала довга історія неоднозначної рецепції Остапа Вишні поза УРСР (Західна Україна, політична еміграція, діаспора). У 1920-х роках українська еміграція, особливо націоналістична, не дуже шанувала Вишню та інших популярних у радянській Україні літераторів, зокрема тих, хто мав УНРівське минуле, але пішов служити радвладі. Загальновідомі нищівні рядки Маланюка про Тичину й Сосюру.
Донцов дав не менш нищівну характеристику Остапа Вишні як: «дотепного, талановитого, але до дрібничок — “літературного обивателя”, як казав Щедрін, “непреклонного облічітеля ісправніковской неосновательності і ґородніческого заблуждєнія”, протестанта проти “маленьких вад механізму”» (Лавріненко, 1959, с.?605).
У пізніших працях еміграційних інтелектуалів про українську літературу радянського періоду знаходимо лише згадки імені О.Вишні серед українських письменників — жертв сталінських репресій (Кошелівець, 1964, с. 64).
Не дивно, що Ю.Лавріненко не очікував від еміграційного середовища схвалення свої антології тієї української літератури, що її вважали радянською. Завершивши рукопис «Розстріляного Відродження», він писав Єжи Ґєдройцю:
«Я не чекаю похвал від української націоналістичної преси, навпаки, скоріше будуть атаки. Ви знаєте ці речі зі свого польського досвіду. У нас вони ще драстичніші... Але частина еміграції безумовно привітає Антологію. Для людей в УРСР це буде щось наймиліше й найкраще (так сподіваюсь, але маю на увазі не офіційну пресу, бо вона може Антологію тільки люто лаяти — це буде удар по Москві й червоним малоросам першорядний!)» (Бердиховська, 2008, с. 639).
Аби виник наратив «Розстріляного Відродження» й наратив Остапа Вишні, як його частина, треба було, щоб на еміграції опинилися ті письменники й критики, хто знав діячів цього Відродження (зокрема, Вишню) особисто, або потрапив під вплив «вишневого гумору» часів його розквіту. Творцями нерадянського наративу про Остапа Вишню на еміграції стали колишні харків’яни — актор «Березоля» Йосип Гірняк і літературознавець Юрій Лавріненко. Переконливості їхнім текстам додавало те, що у 1930-х обидва провели по кілька років у таборах, а Гірняк навіть якийсь час «сидів» разом із Вишнею.
Спогади Йосипа Гірняка (1982), де Остапові Вишні приділено чимало уваги, стали унікальним джерелом, адже в них оповідається, зі слів самого Вишні, як «працювали» з ним слідчі ҐПУ, як йому велося в таборах. Згадувала про О.Вишню у своїх спогадах також удова М.Куліша, але з них можна довідатися хіба про те, що Вишня був приятелем її чоловіка та Хвильового, і що він любив випити.
Долучивши Вишню до кола тих літераторів, чия творчість сформувала явище «Розстріляного Відродження», й беручись писати його «літературну сильветку» для антології, Ю.Лавріненко мав несприятливі матеріальні умови, зате незрівнянно ширші можливості для вільної творчості, аніж «вишнезнавці» в УРСР. Він мав також ширшу джерельну базу, адже архіви КДБ були закриті для всіх, а на Заході він міг використовувати будь-що з виданого у 1920-і роки доробку О.Вишні, будь-які критичні тексти й спогади про нього, радянські й еміграційні. У результаті маємо критичний нарис про творчість і постать Остапа Вишні, не перевершений за якістю й досі.
Це не означає, що «літературна сильветка» Остапа Вишні, намальована Лавріненком, позбавлена міфологічного складника чи фактичних помилок. Його наратив увібрав деякі міфологеми «народності» Вишні (близькість гумориста та його творчості до селянства, його смаків і світогляду) та легендарної популярності:
«Селяни відчували у Вишні свого друга і речника. Вони розуміли цього гумориста, що сам виріс у сільській родині, не тільки з того, що він пише, а ще більше по тому, як він пише. За два-три роки праці гумориста Вишня став найбільш знаним після Шевченка і поруч із Леніним ім’ям. Задля того, щоб читати Вишню, не один селянин ліквідував свою неписьменність, русифіковані робітники і службовці вчилися читати українською мовою… Мов до президента, пробивались до нього з найдальших закутків країни на аудієнцію» (Лавріненко, 1959, с. 608–609).
Ю.Лавріненко першим вніс до публічного життєпису О. Вишні мотив «національного мучеництва»:
«Хоч спіткала його доля гумориста-мученика, але й після десятилітньої каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не перестав він “усміхатись” аж до смерті» (Ibidem, c. 605).
Цей мотив Лавріненко розвиває в цілком нерадянську інтерпретацію повоєнної політичної сатири О.Вишні та її рецепції читачами, зокрема — об’єктами його буцімто нищівного висміювання:
«Недомученого Вишню перекидають просто з арештантського бараку на Печорі до письменницького кабінету в Києві. Він мусить своїми гуморесками спростувати “наклепи націоналістів”, нібито улюбленця всієї України — Вишню закатувала Москва, і висміяти “буржуазних націоналістів”, насамперед УПА. Так у 1945-46 появилась “Самостійна дірка” О.Вишні — голос гумориста з могили. Як на лихо, “буржуазні націоналісти” й повстанці привітали воскресіння Остапа Вишні, частину заслуги в якому слушно приписали собі» (Ibidem, c. 607).
У цій оповіді не все збігається з фактами (зокрема, між викликом зека Губенка з табору та його прибуттям до Києва минуло 9 місяців), однак мету «порятунку» Вишні владою він зрозумів так само, як і гуморист (але перший — публічно, а другий — в розмовах із друзями).
Лавріненко також звернув увагу на існування нерадянської інструменталізації «вишневої» сатири навіть в УРСР:
«Частина усмішок Вишні грали ролю скорострілів у запеклій битві 20-х років проти агресивного російського імперіял-шовінізму. Пригадується, яку сенсацію вчинила на Україні і в Москві гумореска Вишні з приводу виступу наркома освіти РСФСР А.Луначарського проти українізації і за русифікацію шкіл на Кубані. У гуморесці, написаній на зразок легендарного листа запорожців до турецького султана, кубанські козаки після всіх вияснень пропонують наркомові зробити те, що запорожці пропонувати султанові (тобто поцілувати їх у сідницю — О. Г.). Вже Вишня давно сидів у концтаборі НКВД, а партійна преса все ще люто згадувала, як-то цей “ворог народу” посмів посміятися над російським “султаном”» (Ibidem, c. 609–610).
Згаданого Лавріненком фейлетону-листа кубанських козаків до Луначарського немає ані в «перебудовному» виданні творів Вишні 1988-1989 років, ані в пізніших збірках. Це можна вважати свідченням того, що «запекла битва» з російським культурним імперіалізмом досі триває.
Ю.Лавріненко підсумовує свою «сильветку» О.Вишні так:
«Загадка поразок і перемог Остапа Вишні — це проблема спонтанного гумориста в пеклі, в умовах рабського суспільства і “тюрми народів”» (Ibidem, с. 612).
Він визнає слушність закидів «найсуворіших критиків» Вишні стосовно того, що сам називає «поразками» гумориста, та все ж остаточно визнає «перемогу “усмішника” Розстріляного Відродження».
Отже, Лавріненко вибудовує не просто альтернативне, нерадянське бачення постаті й творчості Остапа Вишні, а міфологізований наратив про найвидатнішого українського гумориста як національного подвижника й навіть мученика. Його Вишня у 1919 році рятував хворих бійців армії УНР, у 1920-х став, як народний улюбленець, майже врівень із Шевченком, вів битву з російським імперіалізмом, за що, подібно до козака Байди, зазнав мук від ворогів, і навіть у 1940-х роках писав патріотичні алегорії.
Сучасна рецепція Вишні: «вторинна переробка» старих міфів
У незалежній Україні жодного багатотомного витання О.Вишні не з’явилося, але опубліковано кілька збірок «Усмішок» та трохи наукових праць. Невелику кількість і малі наклади видань Вишні в 1990-і роки можна пояснити тим самим, що й малотиражність інших українських авторів у той період — кризою книговидавничої галузі, конкуренцією книжці з боку телебачення й інтернету.
Серед свіжих видань творів О.Вишні є варте уважнішого розгляду через його претензію на академічність та на формування нового, патріотичного «канону» творчого доробку О.Вишні в незалежній Україні. Це — впорядковані С.Гальченком «Вишневі усмішки. Заборонені твори» (Вишня, 2016), видані комерційним видавництвом КСД, але — під егідою Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка.
Збірка невелика, всі вміщені в ній твори вже публікувалися в чотиритомнику (Вишня, 1989), тож інтерес становить підхід, яким керувався упорядник при «відсіюванні» творів, що до неї не увійшли. У передмові він каже, що до збірки включено всі «дорадянські» твори, опубліковані в газетах Кам’янця-Подільського. З огляду на «дебютантський» характер цих текстів, такий вибір є радше ідеологічним. Збірка має низку розділів, що відповідають назвам прижиттєвих книжок Вишні — «Сільські усмішки», «Кримські усмішки», «Київські усмішки», «Мисливські…» «Закордонні…» тощо.
Є й канонізована в радянські часи «Зенітка», зате «Самостійної дірки» нема, як і більшості «анти-бандерівських» та «анти-західних» фейлетонів 1940-х років. Деякі цикли-розділи недорахувалися окремих творів: у «Кримських усмішках» бракує творів татарської тематики; у «Закордонних усмішках» — твору «Берлінська українська держава» (про Скоропадського); твори з книжки «Українізуємося!» до збірки включені, але не окремим циклом, а чомусь приєднані до «Сільських усмішок», ще й вилучено «Дещо з українознавства». Не став упорядник включати до збірки також «літературних шаржів» і пародій. Усе це не лише збіднює враження про доробок О. Вишні, а й викривлює репрезентацію його спадщини.
Схоже, що сучасні вишнезнавці, замість усебічного представлення й осмислення складної, суперечливої, а тому й цінної з історико-культурного боку спадщини Остапа Вишні (а доступна джерельна база тепер дає раніш небачені для цього можливості), воліють подавати читачеві по-новому «підстрижений», «націоналізований» її варіант.
Цінним внеском С.Гальченка — упорядника до справи ознайомлення сучасного читача з обставинами складного життя видатного гумориста стала не раз тут процитована книжка «Остап Вишня» із серії "Митці на прицілі" (Гальченко, 2018), де більше половини змісту складають раніше не публіковані документи зі слідчої справи та справи-формуляра на П.Губенка-Вишню. Водночас ця книжка ілюструє проблеми сучасного «вишнезнавства»: у ній нема жодної примітки чи коментаря до новоопублікованих документів. Упорядник обмежився старими примітками до раніше опублікованих щоденника та листів О. Вишні з ГУЛАГу.
Усе ж нові праці про О. Вишню, наукові й популярні, час від часу з’являються, хоча серед них небагато таких, що справді несуть нове знання. Більше тих, що, з певними ідеологічними змінами, продовжують агіографічні тенденції 1960-х— 1980-х років — іншими словами, є продуктами «вторинної переробки» старих міфологізованих наративів. Свідченням цієї тенденції є чимало статей у присвяченому О.Вишні 30-му випуску «Літературознавчих студій» КНУ імені Т. Г. Шевченка (2016).
Технологію «вторинної переробки» радянського агіографічного наративу про Вишню ілюструє, зокрема, стаття Л.Монастирецького (2016). Уже з перших її рядків зрозуміло, що авторові йдеться не так про аналіз «художнього поля», складного культурного й суспільного контексту життя й творчості сатирика, як радше про чергове нагадування «глибинної правди» про видатного письменника.
При уважному розгляді ця «правда» виявляється ледь зміненим наративом про «народного сміхотворця», створеним у 1960-х роках. Визначивши О.Вишню як «улюбленця народу», автор стверджує, що сатирик «вже першими творами зажив всенародної слави і популярності» (Монастирецький, 2016, с. 92). Аргументами на доказ цього виступають не факти, документи чи раніші наукові дослідження, а цитати 50-річної давності з українських радянських класиків — М.Рильського, В.Сосюри, О.Гончара.
Одначе «сутої народності» для утвердження величі О.Вишні, мабуть, замало, тож Л. Монастирецький стверджує, що Вишня, «як відомо,
…був фундатором і найвидатнішим представником української сатирико-гумористичної літератури».
Чому? Відколи перестали вважатися якщо не фундаторами, то хоча б попередниками О.Вишні такі визначні літератори, як Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Руданський?
Відповідь знаходимо далі: Монастирецький нагадує, що «від репресій» у 1921 році його врятовано
«лише завдяки діяльній участі в його долі редактора газети "Вісті ВУЦВК" і одного з засновників нової української літератури В. Елланського» (Ibidem, c. 92).
Яку «нову літературу» заснував Василь Еллан, ставши тим самим урівень із Шевченком? Радянську, ясна річ! Так у 1960-х роках писали в деяких радянських літературознавчих працях. Тож і Вишня в тих текстах, звідки Монастирецький запозичив свої оцінки, називався фундатором української радянської сатири й гумору. Сучасний науковець, схоже, вважає, що від викидання слова «радянський» валідність самого твердження не зникає.
Фінал статті — це, сказати б, апогей своєрідної світської літургії:
«Остап Вишня не мав жодної нагороди від колишньої держави, крім десятирічного ув’язнення, але одержав ще за життя найвищу нагороду — всенародну любов, популярність творів і невмирущу пам’ять в особі нових поколінь шанувальників його літературної спадщини» (Ibidem, c. 96).
Ту саму неонародницьку літургію «служать» також деякі інші автори аналізованого збірника:
«…великий гуманіст, переборюючи несправедливість, писав для народу і про народ. Саме думою про нього, свій український народ, надихалась і окрилювалась письменникова творчість. Він вийшов з народних глибин, знав життя простих трудівників, переймався їхніми проблемами, жив і творив для них» (Масловська, 2016, c. 80).
Водночас цитовані науковці, по суті, уникають відповіді на дражливі запитання: як нам оцінювати й тлумачити взаємини письменника з режимом і його «антинаціоналістичну» сатиру повоєнних років, як розуміти з погляду боротьби за рідну мову густі русизми в його творах 1940-х років, усі ці «самольоти», «городи», «замічательних» людей? Як вияв щирої лояльності до влади, чи як турботу про близькість до «живої розмовної мови» тодішніх радянських українців, чи як вияв страху вчорашнього зека за життя власне й родини, чи, за пропонованим Ю. Лавріненком опозиційним прочитанням, як підривну алегорію, натяк на повальну русифікацію України?
У цитованих та деяких інших сучасних статтях про О. Вишню марно шукати розкриття тієї ключової для розуміння цього письменника теми, що її колись Ю.Лавріненко визначив як «проблему гумориста в пеклі, в умовах рабського суспільства». Замість цього читаємо агіографічні кліше з тими самими магічними словами — «народ», «правда», «справедливість» тощо.
Оригінальніший, хоча й ґрунтований на лавріненківському визначенні О.Вишні як «усмішника Розстріляного Відродження», наратив про О.Вишню запропонував Ю.Ковалів (2016). Він спробував довести, що, по-перше, провідною рисою прози «Розстріляного Відродження» є експериментальність; по-друге, що й проза Остапа Вишні, як одного з прозаїків «Розстріляного Відродження», також була експериментальною.
Аби вписали Вишню у свою теоретичну схему, Ю.Ковалів навіть біографію гумориста намагається убгати в її прокрустові рамки, пояснюючи стрімкий розвиток його творчості й популярності приналежністю до хвильовістського угруповання «Пролітфронт»:
«Очевидно, такий спалах надзвичайно плідної творчості гумориста зумовлений творчою атмосферою “розстріляного відродження”, пафосом активного романтизму, характерного для ПРОЛІТФРОНТУ, до складу якого входив Остап Вишня» (Ковалів, 2016, c. 45).
Справді, наприкінці 1920-х Вишня став близьким другом Хвильового, але тоді він уже був найпопулярнішим гумористом України, а до недовговічного «Пролітфронту» вступив навесні 1929 року, коли «спалах плідної творчості» був уже майже позаду — розпочиналася психологічна й творча криза, і не лише у Вишні, а й у Хвильового теж (автор сміливих памфлетів став автором мазохістської статті «А хто ще сидить на лаві підсудних?» проти СВУ й «хвильовізму»). Але ці факти заважають Ю.Коваліву будувати свою красиву схему, тож він їх ігнорує.
Із нашого побіжного огляду наративів про Остапа Вишню в сучасній українській культурі й гуманітаристиці можемо зробити висновок, що на сьогодні окреслилося кілька бачень постаті видатного гумориста, його доробку та ролі й місця в історії національної культури:
- інерційне, неонародницьке бачення Вишні як «глибоко народного письменника», оспівувача простих сільських трудівників і висміювача «недоліків та пережитків», що ґрунтується на ледь змінених радянських естетичних та ідеологічних кліше;
- націонал-патріотичне бачення Вишні як «національного подвижника», котре теж використовує готові агіографічні формули, створені в 1960-х та в часи «гласності» — зокрема, мучеництво як лейтмотив життєпису сатирика;
- «прогресистське» бачення, запропоноване Ю.Ковалівим (але ґрунтоване також на працях Ю. Лавріненка, В. Агеєвої та інших про модерну українську прозу), в якому визначальною для постаті Вишні є його приналежність до літераторів «Розстріляного Відродження», а відтак — експериментальний характер його творчості, тобто — її суспільну й культурну поступовість.
Деякі висновки
Загальні підсумки нашого екскурсу в багатолітній процес формування й розвитку репрезентацій творчості й постаті Остапа Вишні в українській культурі будуть такі. Його творча спадщина й життєвий шлях становлять багатющий ресурс для пізнання історії України, українського суспільства й культури в ХХ столітті, на разі ще надто мало освоєний і осмислений.
Важливою частиною цього ресурсу й національної культурної пам’яті загалом є міфологізовані наративи про життя й творчість видатного сатирика, сформовані протягом десятиліть його присутності в культурному житті України. Їх вивчення здатне істотно збагатити й поглибити наші уявлення про розвиток української культури в радянські часи.
Завдяки відкритості культурного життя України, вільному доступу до архівів, зокрема — й архівів колишніх каральних органів, з’явилися широкі можливості для наукового й творчого переосмислення спадщини видатного українського письменника, його життєвого шляху, а також його впливу на суспільно-культурне життя України. На жаль, чимало літераторів і науковців воліють замість такого переосмислення й далі рухатися у давно прокладених річищах міфологізованих наративів та узвичаєних оцінок.
Примітки:
10 Всі цитати тут — із передмов до багатотомників О.Вишні (1965; 1974).
11 Зауважу ще один інтертекстуальний натяк: рядок Шевченка, що ним названо щоденникові записи, має продовження: «…лихо мені з вами».
12 Див. донос від 19.11.1947: «И в трезвом, и в пьяном виде ВИШНЯ говорил о том, что, собственно, “он один и боролся с национализмом”. Он говорит: “Меня спасла «Самостийна дирка»” …Им хорошо изестно, что там (у националистов) я присужден к смертной казни, они понимают, что мне дороги к националистам нет. Поэтому и оставили мены в покое”» (Гальченко, 2018, с. 371).
13 Йдеться про фейлетони «Українсько-німецька націоналістична самостійна дірка», «Хлюст» та ін.
14 Див. доноси сексотів про скандал під час вечері (Вишня: «Раз тост за партію — значить, ура! Пора всім кричати «ура»!») після зустрічі письменників із колективом Боярського технікуму бджолярства 3 жовтня 1947 р. (Гальченко, 2018, с. 365 - 367).
Література:
Антоненко-Давидович, Б. (1999) За комізм ситуацій, а не вислову. Твори в 2-х томах. Т. 2. К: Наукова думка. С.411–418.
Бердиховська, Б. (ред.-упорядн.) (2008) Єжи Ґедройць та українська еміграція. Листування 1950-1982 рр. К: Критика. 752 с.
Вишня, О. (1928) Усмішки. [У 4-х томах]. Х: Держвидав України.
Вишня, О. (1956) Твори [У двох томах] К: Держлітвидав.
Вишня, О. (1963) Твори в семи томах. Упор. Ф.Маківчук, & В. Губенко-Маслюченко. К: Держлітвидав.
Вишня, О. (1974) Твори в п’яти томах. К: Дніпро.
Вишня, О. (1989) Твори в чотирьох томах. К: Дніпро.
Вишня, О. (2016) Вишневі усмішки. Заборонені твори. Упоряд. С.Гальченко. Х: КСД.
Гальченко, С. (2018) (ред.-упоряд.) Остап Вишня [Серія «Митці на прицілі»] Х: Фоліо. 476 с.
Гірняк, Й. (1982) Спогади. Нью-Йорк: Сучасність.
Гриценко, О. (1999) Передмова. О.Гриценко (ред.) Герої та знаменитості в українській культурі. К: УЦКД. С. 4–12.
Дузь, І. (1965) Остап Вишня: Життя і творчість. К: Вид-во КДУ. 250 с.
Дузь, І. (1966) (ред.-упоряд.) Живий Остап Вишня. К: Дніпро. 420 с.
Єфремов, С. (1997) Щоденники 1923?1929. К: Газета «РАДА». 842 с.
Журавський, А. (1983) Ніколи не сміявся без любові: Сторінки життя і творчості О.Вишні. К: Мистецтво. 190 с.
Капустянський, І. (1929) Остап Вишня в легенді. Літературний Ярмарок, 1929, № 4, С. 189–196.
Ковалів, Ю. (2016) Семантика усмішок Остапа Вишні в контексті експерименттальної прози 20-х рр. Літературознавчі студії. Вип. 30. К: КНУ ім. Т.Г. Шевченка. С. 43–53.
Коломієць, В., & O. Іванова (2016) Неперевершений майстер іскристого гумору. Літературознавчі студії. Вип. 30. К: КНУ ім. Т.Г.Шевченка, C. 54–59.
Кошелівець, І. (1964) Сучасна література в УРСР. Нью-Йорк. 380 с.
Кравченко, Б. (1997) Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. К: Основи. 424 с.
Лавріненко, Ю. (1959) Остап Вишня: літературна сильветка. Ю. Лавріненко (ред.) Розстріляне Відродження. Антологія 1917–1933. Поезія — проза — драма — есей. Paris: Instytut Literacki, С. 605–614.
Маківчук, Ф. (1956) Остап Вишня. Твори [У двох томах] Т.1. К: Держлітвидав, С. V - VI.
Маківчук, Ф. (1974) Невмирущий. Вишня О. Твори у п’яти томах. Т.1. К: Дніпро, С. 5-6.
Масловська, М. (2016) Національні особливості творчості Остапа Вишні. Літературознавчі студії. Вип. 30. К: КНУ ім. Т.Г.Шевченка. С. 80-86.
Монастирецький, Л. (2016) Творчість Остапа Вишні в художньому полі його доби. Літературознавчі студії. Вип. 30. К: КНУ ім. Т.Г.Шевченка. С. 91–96.
Новиченко, Л. (1954) За критику обґрунтовану і вдумливу. Дніпро, № 1. С. 112 -115.
Оверчук, В. (1969) Де Остап Вишня, там міліція лишня. Вітчизна, № 9. С. 170 - 172.
Полторацький, О. (1930) Що таке Остап Вищня? Нова генерація, № 2 - 4.
Полторацький, О. (1953) Нотатки про сатиру. Вітчизна, № 10, C. 122 - 135.
Про увічнення пам’яті українського письменника Остапа Вишні (П. М. Губенка) (1961). Постанова Ради міністрів УРСР від 27 березня 1957 р. Культурне будівництво в Укр. РСР. Збірник документів у 2 тт. К: Політвидав, том. ІІ, с. 379.
Рильський, М. (1962) Зібрання творів у 10 томах. Том 9. К.: Держлітвидав. 392 с.
Сверстюк, Є. (1972) Іван Котляревський сміється. Сучасність, № 5.
Семенюк, Г. (2016) Остап Вишня: національний подвижник і митець. Літературознавчі студії. Вип. 30. К: КНУ ім. Т.Г.Шевченка, С. 4 - 10.
Смолич, Ю. (1971) Вишня. Рассказы о непокое. М: Известия. С. 237 - 238.
Солодовник, В. (1998) Газета. Нариси української популярної культури. За ред. О. Гриценка. К: УЦКД. С. 61 - 75.
Хвильовий, М. (1990) Остап Вишня в «світлі» «лівої» балабайки. Твори у 2-х томах. Том 2. К.: Дніпро. С. 748 -788.
Цеков, Ю. (1988) Мою роботу рецензував народ. Вишня О. Твори в чотирьох томах. Т.1. К: Дніпро. С. 6 - 41.
Опубліковано у:
Культурологічна думка. Збірник наукових праць. К.: Інститут культурології Національної академії мистецтв України. 2019. №16. 188 с. – С. 136 – 163.