2020 01 28 kanivec zastavka
 
 
Тема голоду супроводжувала радянське кіно практично від самого початку. Сама поява останнього була безпосередньо пов’язана із завданням створити пробільшовицьку репрезентацію революційних подій та використати її з пропагандистською метою. Тож з 1919 р. і до початку 1920-х рр. виходить низка агітфільмів різного спрямування. Переважно такі стрічки були покликані залучати населення до Червоної армії та підтримувати бойовий дух солдатів, але траплялися й інші, присвячені різним проблемам – від збору теплих речей для військових до боротьби з інфекційними хворобами. Не міг агітаційний кінематограф оминути і тему хліба, точніше, його браку.
     
«Голодні революційні роки» не були метафорою. Безпосередні бойові дії на більшій частині території колишньої Російської імперії вже завершилися, та господарство в країні (зокрема сільське) було поруйноване. Виникали проблеми з забезпеченням усім, включаючи продовольство. У 1920 р. в містах була введена карткова система, проте вона не забезпечувала прожиткового мінімуму: працівники отримували таким чином близько чверті потрібних продуктів, а решту добували на ринку. При цьому ціни на останньому для багатьох були малодоступними. Рівень харчування порівняно з довоєнним часом значно впав (зокрема, різко скоротилося вживання м’ясних і молочних продуктів), його добова калорійність для українського містянина взимку 1920 р. становила 2 тис. 582 калорій (порівняно з довоєнними 3 тис. 458 калорій). Особливо страждали при цьому робітники у великих промислових центрах. Скрутне становище «класу-гегемону», що навесні 1921 р. одержував пайок у чверть фунта хліба, і те не щодня, визнавало й керівництво. У квітні 1921 р. Ленін на зборах секретарів та відповідальних представників осередків РКП(б) Москви і Московської губернії зізнавався: «Ніколи такого недоїдання, такого голоду, як протягом перших років своєї диктатури, робітничий клас не зазнавав»1.
     
 
Проблему вирішували, як, вочевидь, тоді здавалося, найлегшим і найшвидшим шляхом. Вільна торгівля була заборонена, і харчі стали напряму вилучатися в селян шляхом реквізицій. 
 
2020 01 28 kanivec1a
     
 Кадри з фільму «Серп і молот»
 
 
Логічним наслідком заборони торгівлі і конфіскації всіх «надлишків» стало різке скорочення сільського виробництва: зникнув стимул виробляти більше, ніж потрібно для власного споживання. Цікаво, що така обстановка мирного часу вплинула на сільське господарство чи не сильніше, ніж війна. Принаймні, дефіцит селянських засівів виявився найбільшим в регіоні не найдраматичніших воєнних дій (Київська, Волинська, Подільська, Одеська, Донецька, Катеринославська губернії), а найактивніших хлібозаготівель (Полтавська, Чернігівська, Харківська губернії). Селяни пробували опиратися новій системі, на що держава відреагувала задіянням спершу озброєних продзагонів, а згодом – і червоноармійських частин та частин особливого призначення (ЧОН), переважно з робітників і селян-незаможників. Про подальше протистояння села і держави можна говорити чимало; згадаємо лише, що продрозкладка показала повну свою неефективність, і була замінена продподатком із дозволом продавати залишки продукції на ринку. В Україні заміну продрозкладки продподатком було призупинено на рік2.
     
У той час, як основним «аргументом» при вилученні зерна лишалися продовольчі загони і подекуди армія, проводилася робота також із «мирного переконування». Вона включала зокрема вже апробовану за попередні воєнні роки ідеологічну обробку населення через екран.
 
 
     Голод в агітаційному кіні 1919–1920 рр.
 
     
У 1920 р. з’являються кінострічки про необхідність здачі зерна. ВФКО (Всеросійський фотокіновідділ при Наркомпросі) випускає «Діти вчать старих» («Єпископ Гаттон») (1920 р., реж. О. Івановський) і  «Домовика-агітатора» (1920 р., реж. Ю. Желябужський). 
     
Перша стрічка розповідала про заможного селянина, що в умовах розрухи періоду «громадянської війни» ухилявся від здачі хліба. «Перевиховує» його прочитана дочкою легенда про єпископа Гаттона. У ній скупий священнослужитель відмовився поділитися з голодним людом своїми величезними запасами  зерна, і був за те покараний: нашестя мишей знищило хліб та його самого. Вражений селянин вночі бачить сон про голод у місті, про те, як жертвою його жадібності стає власна дочка. Після цього він розкаюється і вирішує здати надлишки зерна. У стрічці ролі єпископа і селянина виконував той самий актор (Г. Хмара), що підкреслювало аналогію. Показово також, що як ілюстрація-паралель виступив саме багатій-єпископ, тобто особа, ворожа «народу» одразу за різними параметрами. В цілому ж, у стрічці вже помітне формування образу, що посяде помітне місце в ідеологічній думці й мистецтві майбутніх десятиліть та виправдовуватиме терор проти селянства: «куркуль», що має багато (більше того: «надлишки») зерна, через скнарість відмовляється поділитися ним із вмираючими від голоду людьми (ширше – з загроженою молодою республікою Рад). У цей період, щоправда, такий персонаж ще має шанс «виправитися», виконати хлібоздачу і замиритися з владою. У майбутньому «куркуля» зображатимуть як одного з найзлісніших ворогів суспільства і держави. 
 
     
2020 01 28 kanivec6
 
Кадри з фільму «Серп і молот»
 
 
У певному сенсі, продовжує тему «Домовик-агітатор». Тут домовик вмовляє свого хазяїна-робітника виїхати з голодуючої Москви в село. Брат робітника, селянин, негостинно зустрічає родича, і обурений домовик переносить його на завод. Селянин бачить, як робітники голодують через брак поставок хліба до міста, і усвідомлює, наскільки важлива «змичка» між селянами і пролетарями. Цікаве тут покликання на міфологічний образ, загалом мало характерне для радянського кіно, особливо того періоду. Можливо, таке звернення до традиційної культури мало не лише пожвавити сюжет, але й «наблизити» його до цільової аудиторії – селян з їхніми «надлишками» хліба. До речі, сценарій фільму одержав першу премію на конкурсі ВФКО, що мав сприяти боротьбі з продовольчими труднощами засобами кіна3. Вже сам факт такого конкурсу демонструє, які надії покладали на кіно як на інструмент пропаганди, зокрема у вирішенні проблеми постачання.
 
2020 01 28 kanivec2
     
Кадри з фільму «Серп і молот»
 
За подібною матрицею побудоване зображення голоду у фільмі 1921 р. «Серп і молот» («У важкі дні», «Дві сім’ї») відомого ще до революції режисера Володимира Гардіна. За сюжетом, герої, селяни з підмосковного села, перебираються в Москву і стають робітниками. В місті починається голод, і в родині гине молодша дитина. Чоловік іде воювати, а дружина з дочкою, що лишилася в живих, повертається в село до батьків, де стикається з куркулями. Інша, по суті, центральна лінія розповідає про те, як заможні селяни спекулювали хлібом, прихованим від продзагонів; останні подані як робітники, що вирушили по селах за продовольством, аби врятувати близьких. Характерна подача проблеми голоду, і в сюжеті цілому, і в титрах зокрема: хоча голодує місто, а село виступає його годувальником, цей момент не акцентується. Натомість поняття «допомоги», «порятунку» пов’язують з за радянською владою в цілому і робітниками зокрема. Так, сцена видачі худоби незаможникам починається інтертитром: «В селі РАДЯНСЬКА ВЛАДА ДОПОМАГАЛА бідняку». Появу продовольчих загонів текстово оформлено так: «НАПРУЖУВАЛИ робітника ОСТАННІ СИЛИ, щоби дістати хліб своїм голодуючим дітям і товаришам… Довелося відправляти в села продовольчі загони» (таким чином, акцентовано не те, що село даватиме рятівне зерно, а те, що саме робітники рятуватимуть близьких). В одному з інтертитрів навіть підкреслено, що місто потрібне селу: селянину-незаможнику Горбову, що їде до міста відвідати дочку і на власні очі бачить голод там, пояснюють: «Ось чому в селі немає ні цвяхів, ні ситцю». Не обійшлося, звісно і без такого титру: «РОБІТНИКИ Москви і Петрограда ГОЛОДУЮТЬ! Селяни не залишать БРАТІВ своїх БЕЗ ДОПОМОГИ…». Але й тут допомога пропонується як бартер: «ДАМО РОБІТНИКАМ ХЛІБ, а вони за рік другий ПОВЕРНУТЬ і серпи і ситець і взуття» (орфографію збережено; цікаво, що ключові слова в титрах виділено великими літерами, вочевидь, щоб послання було ще доступнішим для цільової аудиторії – селян, які цей хліб мали здавати в реальному житті). 
 
 
2020 01 kanivec4a
 
     Кадри з фільму «Серп і молот»
 
 
Ця кінострічка, до слова, одна з небагатьох тогочасних, що збереглися. Для нас вона особливо цікава тим, що не просто репрезентує голод: кінокартина відзнята безпосередньо в роки лихоліття, і сама несе відбиток того часу. Якщо абстрагуватися від ідеологізованої сюжетної складової і розглянути безпосередньо відображення голоду, можна говорити про майже документальну точність фільму: худі, змарнілі актори (що, цілком імовірно, самі страждали від недоїдання), обережні, повільні рухи ослаблих людей, сам простір міста (відзняті на натурі сцени, з чергами і дітьми, що оглядаються на камеру) мають флер автентичності, недоступний кінематографічним репрезентаціям іншого часу. Разом із тим, ці моменти «справжньості» у фільмі вступають у помітне протиріччя з характерними для тодішнього кінематографу помітним гримом, форсованою акторською грою, майже карикатурними образами селян; втім, слід гадати, все те, що впадає у вічі сучасному глядачеві, проходило повз увагу глядача тодішнього, звиклого до умовностей сучасного йому кіно.
 
2020 01 28 kanivec3  
     Кадри з фільму «Серп і молот»
 
 
Характерно, що в усіх стрічках простором голоду постає місто, село ж зображено як порівняно сите. Виникає картина, за якою зерна в селян достатньо для хлібоздачі, і лише риси сільського характеру – бережливість до скнарості, «несвідомість» – стають на заваді виконанню хлібоздачі і порятунку голодного міста. Також можна зазначити, що робітники, які у фільмах постають як жертви селянської скнарості, у дійсності подекуди брали посильну участь у вирішенні цієї проблеми – у складі згаданих вище озброєних продовольчих загонів.
 
 
     Під знаком Великого Голоду
 
 
     
1921 р. проблема хліба стала ще гострішою: тепер його бракувало не лише місту, але й селу. Безпосередньо викликаний стихійним лихом, голод уповні оприявнив також тяжкі для аграріїв наслідки попередньої війни (точніше, воєн) та політики нового комуністичного уряду. Останній показав і цілковиту байдужість до становища селян, що її змогли дещо похитати лише масштаби лиха та активність громадськості, місцевої (причому значною мірою, за тодішнім виразом, «дожовтневого періоду») і закордонної.
     
Селянські господарства в республіках ще не були відновлені після кількарічного воєнного стану. Своє «слово» сказала і політика «воєнного комунізму» попередніх років, що не просто збіднила селянство і вдарила по його харчових запасах, але й спричинила скорочення посівних площ. Продрозкладки, репресії проти заможного селянства та скасування грошового обігу в селі результували в деградацію сільського господарства. Не маючи стимулів до збільшення вирощеної і виробленої продукції, селяни скорочували посіви відповідно до власного прожиткового мінімуму. Влада відповіла державним регулюванням, що включало контроль за посівними площами і пропорціями вирощуваних культур; тоді ж поширилась сумнозвісна практика «бронювання» насіннєвого фонду. Останнє означало, що зерно для майбутнього розподілу для посіву відбирали та зберігали в «суспільних коморах» – часто непристосованих приміщеннях, де зерно псувалося. Селяни намагалися рятувати своє зерно, ховаючи його в розмаїті схрони (найчастіше теж малопридатні) – практика, що викликала особливу лють більшовиків і з якою активно боролися в житті і на екрані. Все це викликало значне скорочення посівного зерна. Подібною була ситуація з худобою: постійні мобілізації коней та повинності (зокрема, на перевезення вантажів), поставки м’яса поруч із реквізиціями кормів викликали її масовий забій і падіж. До цього долучилася зношеність і втрата інвентарю. Словом, сільський простір зазнав значного занепаду. І врожай у непостраждалих губерніях вже не міг врятувати ситуацію.
     
Першими на сполох забили представники громадськості. У Росії ініціативна група, серед них Сергій Прокопович, Катерина Кускова, Микола Кішкін, домоглися у влади дозволу на створення комітету допомоги голодуючим. Рятуючи свій престиж і бажаючи одержати певний контроль над організацією, більшовицьке керівництво вводить до комітету більшовицьке керівне ядро; головою новоствореної організації стає член Політбюро, голова Мосради Лев Камєнєв, його заступником – голова ВРНГ Олексій Риков (щоправда, почесним головою за запрошенням організаторів став відомий письменник Володимир Короленко). Крім того, паралельно створили державний відповідник комітету: 18 липня було підписано постанову ВЦВК про нову Комісію допомоги голодуючим при ВЦВК (надалі – ЦК Помгол), її головою став сам голова ВЦВК Михайло Калінін, заступниками – член президіуму ВЦВК Петро Смідовіч та вже згадані Лев Камєнєв і Олексій Риков. А за три дні офіційно проголосили появу громадського Всеросійського комітету допомоги голодуючим, що одержав статус юридичної особи, знак Червоного Хреста і право на різні форми допомоги постраждалим. Це передбачало закупівлю продовольства, медикаментів, предметів першої необхідності тощо як в самій країні, так і за кордоном, а також збір пожертв, друк супровідних інформаційних та агітаційних матеріалів на кшталт брошур і плакатів, делегування уповноважених за кордон, сприяння створенню мережі комітетів з допомоги знову ж таки як в країні, так і поза нею. 
 
2020 01 28 kanivec3a
     
Кадри з фільму «Серп і молот»
 
 
Як показує вже сам формат діяльності Комісії, від початку було зрозуміло: без допомоги Заходу не обійтися. До більшовицької влади там ставилися без симпатії, тож громадський комітет заразом виступив посередником між західними благодійними структурами та радянським урядом. Зрештою, 27 серпня 1921 р. видатний норвезький дослідник, вчений і громадський діяч Фрітьоф Нансен та нарком закордонних справ РСФРР Георгій Чичерін підписали угоду про надання Міжнародним Червоним Хрестом допомоги голодуючим РСФРР4. У 1923 р. Калінін опублікував інформацію про закордонну допомогу: 10,4 млн. порятовані АРА, 1,5 млн. – місією Нансена, що складалася переважно з товариств Червоного Хреста Швеції, Голландії, Данії, Швейцарії, Німеччини, Італії, Чехословаччини, Естонії, Сербії. 220 тис. були порятовані завдяки зусиллям інших організації: тред-юніонів, Католицької місії, менонітів, та ін.
     
У тому ж році оголосили і про кількість загиблих. За даними Наркомздраву і ЦСУ, безпосередніми жертвами голоду 1921–1922 рр. стали  від 5 053 000 до 5 200 000 людей; ще близько півмільйона загинули через хвороби – різні типи тифу (висипний, черевний, поворотний), холеру і віспу5.
     
Досі йшлося про країни Рад в цілому, передусім про російські регіони. В Україні ситуація традиційно була гіршою. Увага була сконцентрована на Поволжі, Україну ж продовжували розглядати як джерело постачання, тим часом, як посуха охопила і «хлібні» Запорізьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську, частину Донецької та деяких інших губерній. Це не завадило збору продподатку (що мало відрізнявся від продрозкладки). Ситуація ускладнювалася тим, що визначені центром цифри врожаю (і, відповідно, «продподатку») не відповідали реальності6.
     
Нарешті, характерним інструментом в боротьбі за хліб вже на іншому, ідеологічному рівні став прийом такої собі «гри з означеннями». Ситуація в Поволжі була визнана як така, що потребує негайних заходів порятунку. Щодо України, там факт голоду по суті заперечувався: він був визначений як неврожай, що з ним можна було дати раду на місцевому рівні. При цьому хліб з врожайних регіонів України масово вивозився (переважно в Поволжя). Тим часом, голод зачепив не лише село, а й місто. Звіт сесії ВУЦВК у травні 1922 р. прозвучав невтішно: «В цілому ряді місцевостей голод торкнувся робітничого класу. Тут мова йде не тільки про голод, а й про фізичне вимирання робітників». Навіть для комуністів, хоча для них передбачалися пайки, місцеві ресурси скоро вичерпалися7.
     
Зрештою, голод безперешкодно охопив південь країни, що коштувало безлічі життів, а заразом скорочення посівних площ і поголів’я худоби. Наслідком лихоліття стало і те, що сотні тисяч людей змушені були мігрувати. Притулку, до речі, шукали і в Україні: сюди переселилися близько 439 тис. біженців з Поволжя8. Існувала також практика переселення дітей звідти у менш постраждалі регіони9.
     
Після періоду замовчування, влада звернула увагу і на Україну, і факт голоду в ній було визнано. У липні 1921 р. створили Центральну комісію допомоги голодуючим при ВУЦВК. Раднарком УСРР восени 1921 р. року почав відправляти зерно і в постраждалі від голоду українські райони; спорадично надходила допомога від Червоного Хреста і менонітських організацій. 10 січня 1922 р. голова Раднаркому і нарком зовнішніх справ УСРР Християн Раковський і В.Д. Гувер підписали угоду щодо допомоги АРА Україні (що, втім, виконувалася не без перешкод: вже 15 лютого 1922 пленум ЦК Помголод при Всеросійському ЦВК прийняв рішення обмежити роботу АРА Поволжям); допомога від організації для українського населення надходила з березня 1922 до червня 1923 р. У тому ж році голодуючі стали одержувати допомогу від менонітів (угода між Центральною комісією допомоги голодуючим при ВУЦВКу і представниками Американського й Голландського менонітського комітету допомоги голодуючим була підписана ще раніше – 21 жовтня 1921 р.). 15 лютого було прийнято постанову ВУЦВК «Про роботу чужоземних організацій допомоги голодуючим». У 1923 р. Україні починає надавати допомогу місія Нансена, а також низка інших організацій. Окрім їжі, організації постачали медикаменти і предмети першої необхідності; окрему увагу було приділено дітям, забезпеченню дитячих будинків (з радянського боку цим займався ЦК Допдіт). Втім, обсяги допомоги українським губерніям значно поступалися тим, що їх одержували постраждалі російські райони; цьому особливо сприяла загальнорадянська влада, що, попри обережні заклики української сторони про необхідність допомоги, схильна було применшувати, а то й замовчувати масштаби голоду в Україні10. Точна кількість жертв голоду в Україні невідома (збереглися цифри по окремих регіонах за окремі періоди)11.
     
Політика радянського уряду в Україні під час голоду в 1921 р. підготувала ґрунт для наступних його спалахів в 1922 і 1923 рр., тим більше, що 1923 р. знову був посушливим12. Голодним став і 1924 р.: Україну зачепила посуха, що повністю охопила п’ять і частково – дев’ять губерній та областей СРСР; цього разу постраждав схід України. На відміну, від попереднього, цей голод держава з низки політичних, економічних і ідеологічних причин не визнала і проігнорувала13. У 1928 р. ситуація знов повторилася: рік був неврожайний, а масштабні хлібозаготівлі довершили справу: в деяких південних районах республіки знов спалахнув голод. 
 
2020 01 28 kanivec2a
 
Кадри з фільму «Серп і молот» 
     
 
 
 
«Найважливіше з мистецтв» проти «Царя-голоду»
   
 
 Боротьба з голодом вимагала чималої мобілізації сил і ресурсів, зокрема мистецьких. Великий голод став і помітним фактом ідеології і культури, зокрема кінематографу. 
     
Передусім, звісно, він відгукнувся на голод у Поволжі – причому, що було характерно для тогочасного кіно, його технологічної специфіки та суспільних і ідеологічних функцій – досить оперативно. У тому ж 1921 р. створено агітфільм «Голод… голод… голод» (у титрах якого, до речі, сусідять імена одного з провідних дореволюційних режисерів Володимира Гардіна та майбутніх знакових фігур радянського кіноавангарду, режисера Всеволода Пудовкіна та оператора Едуарда Тіссе). Фільм-плакат, змонтований з кадрів голодного Поволжя, показував переважно пункти прибуття ешелонів з голодними та самих постраждалих. Стрічка виконувала не лише інформаційну місію: сама будучи закликом до допомоги голодним, вона була придбана американським товариством АРА і показувалася закордоном, для збору допомоги голодуючим14.
     
У листопаді 1921 р. виходить на екрани фільм «Все у наших руках» («Голодного року»), режисера Б. Чайковського. За сюжетом, до селянина Дем’яна Кологривова приїхав родич з регіону, що потерпаів від засухи, і зворушений господар зорганізував допомогу голодуючим. Проте, коли наступний рік став неврожайним вже для його села, врятований родич відмовив йому в зерні. У фіналі лунає заклик Дем’яна, адресований напряму глядацькому залу: «Брати, допоможіть нам!» Тут вже спостерігається диференціація на «хороших» і «поганих» селян. Разом із тим, у сюжеті закладено ідею того, що за рахунок взаємодопомоги селяни можуть самі подолати проблему голоду через недорід. Таким чином, відповідальність за голод у селі Дем’яна переводиться на невдячного родича і знімається з влади. Характерно також, що механізмом її вирішення у стрічці знову ж таки лишається громадська  взаємодія («Брати, допоможіть нам!»), а не заходи держави. 
     
Подібним чином проблему пропонують вирішити в агітфільмі «Квіти на камені» Акселя Лундіна 1921 р., де селяни усвідомлюють необхідність допомогти голодуючим Поволжя. Окремий момент, який заслуговує на увагу: фільм був знятий Всеукраїнським комітетом і містив безпосередню прив’язку до України: саме там відбувається дія, і таким чином кінематограф провадив ідею про обов’язок України долучитися до вирішення продовольчої ситуації в Поволжі. Втім, його «українськість» як за суттю, так і за формою була вельми умовна. Принаймні, у 1929 р. публіцист і перекладач Євген Черняк (заступник голови Правління ВУФКУ з художніх питань у 1927–1928 рр.) прокоментує цю стрічку так: «В картині, начебто, і українське село, але, окрім натури (часто нетипової, знімали картину в передмістях Києва), – нічого українського у фільмі немає. Апогею досягає картина в тому місці, де головний герой, обійнявши дівчину на березі озера, в запалі говорить: «Гандзю, дивися, який простір!». Тут все до дрібниць так завульгаризовано, що, здається, якби хотів хтось свідомо зробити сатиру на Україну, на її побут і культуру, – він навряд чи краще б упорався зі своїм завданням. Цим фільмом, що повторює старі дореволюційні «малоруські» зразки, і почала українська кінематографія своє виробництво»15. Як символічний момент відзначимо те, що саме з фільму на тему голоду автор виводить початок українського кіновиробництва. 
 
2020 01 28 kanivec1
     
Інший характерний аспект – підтримка кінематографом ідеї приватної ініціативи. У стрічці «Скорбота нескінченна» («Наш злочин») Олександра Пантєлєєва 1922 р. приват-доцент втрачає родину, що опинилася на Поволжі, і сам долучається до боротьби з голодом. Прикметна тут друга назва фільму – «Наш злочин», що підкреслювала особисту відповідальність кожного. Прикметно також, що в цій стрічці, як і в «Єпископі Гаттоні», до правильного рішення героя приводить позасвідомий стан, викликаний особистим потрясінням. У «Єпископі…» це страшний сон, у «Скорботі…» – марення героя, що захворів через пережитий шок. Слід гадати, увага до таких станів (далеких від «матеріалістичного», «раціоналістичного» більшовицького світогляду) пов’язана з попередньою, дореволюційною кінематографічною традицією; можливо, позначився тут і світовий кіноконтекст: кін.1910-х-1920-ті рр. – період кіноавангарду, передусім французького авангарду і німецького експресіонізму, що характеризувалися зокрема увагою до позареального. Так чи інакше, маркером змін у свідомості героя стає репрезентація його несвідомого.  
     
Як бачимо, чи не ключовою ідеєю у фільмах стала приватна ініціатива, самостійне долання незгоди населенням, за можливості без участі держави. Така установка не була випадковою. Про це свідчить хоча б звернення ЦК РКП(б) «До всіх членів партії й до всіх організацій РКП(б)» 21 липня 1921 р., що стосувалося допомоги голодуючим Російської Федерації. З одного боку, вона підкреслювала відповідальність партійців і закликала їх докладати зусиль для боротьби з голодом: «Потрібно терміново організувати планомірну систематичну боротьбу зі стихійним лихом, створити могутню організацію допомоги голодуючому населенню. Ніякої паніки. Боріться з панічною розгубленістю перед розмірами лиха у місцевостях, що охоплені голодом; ще більшою мірою боріться з благодушністю, млявістю, холодністю, байдужістю до народного лиха у місцевостях, де врожай забезпечує населення». Проте підкреслювалася в зверненні і необхідність мобілізувати широкі громадські кола: «Пробудіть громадську ініціативу, залучіть до справи допомоги всіх, хто своїм досвідом або енергією може допомогти голодуючим. Нехай допоміжні організації й осередки утворюються на кожному заводі, в кожній майстерні, в кожному закладі». Вельми характерна така теза: «Лихо має такі великі розміри, що подолати його можна лише при одностайному напруженні всіх сил Радянських республік»16.
 
2020 01 28 kanivec4
     
Кадри з фільму "Голод і боротьба з ним"
 
 
Сам кінематограф також долучився до боротьби з голодом, не лише на рівні виробництва фільмів. Уряд увів спеціальний податок для всіх підприємств, надходження з якого мали йти на допомогу голодуючим. 13 вересня 1921 р. вийшла спеціальна постанова ВУЦВК, що передбачала відповідне відрахування з кожного проданого квитка на видовище; зокрема, для кінематографу воно становило 20% від ціни квитків17.
     
Тема голоду лишалася актуальною і в наступні роки, хоча кількість відповідної кінопродукції різко впала. У 1922 р. на Одеській кінофабриці виходить агітфільм «Голод і боротьба з ним» Миколи Салтикова, який в певному сенсі можна назвати кінематографічним підсумком теми голоду в революційні роки. Стрічка, що поєднала документальні кадри й постановочні сцени, розповідала про голод вже на радянській території в цілому, через неврожай і розруху. У січні 1923 р. фільм відправили до Москви для демонстрації на Всеросійському з’їзді рад; пізніше поїхав він і до США18.
 
 
     Голод в кінематографі наступних років
 
     
Разом із тим, небезпека на аграрному фронті лишалася. У 1924 р., як вже згадувалося, через посуху стався новий недорід. Проте цього разу ситуація була особливою: врожай виявився нерівномірним. Як виявила і прозвітувала особлива комісія з боротьби з наслідками недороду 1924 р. (особком) при РНК УРСР, за обсягом врожай міг сильно різнитися не лише в сусідніх районах, а й на сусідніх ділянках. Причиною був різний обробіток землі. «Боротьба с засухою, в першу чергу, має бути спрямована в бік покращення обробки землі». – резюмувала комісія. Відповідальний співробітник Совнаркому С. Крилов, що досліджував ситуацію в постраждалих регіонах, також звернув увагу на зв'язок між обробітком землі і врожаєм. Втім, у своїй доповідній записці він вказував і на глибші причини: «Неврожай є наслідком не тільки посухи, але й війни та голоду 1921 р., продрозкладки і, почасти, продподатку, що взяли багато хлібу й живої тяглової сили і погіршили обробіток. Гострота продовольчого стану пояснюється відсутністю старих запасів хлібу в клунях у селян, а звідси і необхідність допомоги у більших сумах від уряду». Визнаючи факт неврожаю в цілому, центральна влада, втім, вже традиційна применшувала його масштаби і значення; зокрема, тільки частина постраждалої території України було визнано неврожайною. Державна допомога постраждалим регіонам республік була недостатньою; погіршувало ситуацію нецільове використання коштів місцевою владою19.
     
Тим не менш, певні заходи, у тому числі культурницькі, були проведено. Так, кінематограф відгукнувся на неврожай культурфільмом «Боротьба з посухою» («Боротьба за врожай») Якова Моріна. Кінострічка містить мотиви, вже знайомі нам із попередніх фільмів: це «діти вчать старих» (син, що відвідував лекції з агротехніки, робить її адептом і старого батька), ідея особистої ініціативи як рушійної у вирішенні проблеми (селяни мають застосовувати передову агротехніку, і це збереже їхні врожаї навіть у засуху; участь держави у фільмі обмежується організацією згаданих вище лекцій), а також новий для нашої теми, але досить популярний в радянському кінематографі образ червоноармійця, що повертається додому (цікаво, що лекції з сільського господарства він прослухав саме під час служби, тобто у фільмі заразом показано армію як передову структуру, носія прогресу і знань навіть для принципово інших сфер). Але в цілому стрічка репрезентує вже новий підхід, пропонуючи населенню не стільки долати наслідки неврожаю, скільки працювати на його попередження. 
     
Культурфільми на сільськогосподарську тематику, до речі, знімалися і пізніше, хоча кількість їх важко назвати значною. Як приклад, можна навести «Хліб з каменів» 1927 р. Ігнатова, що звертався до дещо менш популярної причини неврожаю – виснаження ґрунтів. Герой фільму дізнається про те, що з каменів-фосфоритів можна видобути добриво – суперфосфат. У фіналі місто передає селу баржу з добривом, попри протидію з боку традиційного антигероя – куркуля. 
     
У цей же час мотив постраждалих від голоду починає з’являтися як додатковий, у фільмах на іншу тематику. «Як Петюнька їздив до Ілліча» Михайла Дороніна, 1924 р., розповідає про осиротілих через поволзький голод дітей. Знайшовши новий дім у дитячому притулку, вони пов’язують турботу про себе держави з Леніним. Дізнавшися про смерть «Ілліча», Петюнька рушає до Москви, щоб попрощатися з людиною, що в певному сенсі замінила йому батьків. Досить близька не сюжетно, але за ідейним посилом створена на Одеській кінофабриці варіація на тему осиротілих через голод дітей. «Марійка» Акселя Лундіна, 1925 р., один з перших українських «дитячих» фільмів, розповідає про дівчинку з голодного села. Комітет «Помголу» відправляє її в місто, та дитина тікає, щоб повернутися додому, і потрапляє в руки злочинців. Зрештою, її витягають зі злочинного світу, Марійка стає піонеркою і віднаходить свою старшу сестру. 
 
2020 01 28 kanivec9
     
Кадри з фільму «Марійка»
 
Кінофільми стали слабким відголоском катастрофічної картини дитинства у постраждалих від голоду районах. Діти були серед перших жертв: рівень їхньої смертності від голоду та його супутників-епідемій був особливо високим; діти ж особливо часто ставали жертвами канібалізму. На тих, хто вижив, але втратив рідних, чекала доля безпритульних. Це переважно означало старцювання або злочинність (від дрібних крадіжок до проституції); окрім соціальної захищеності, втрачали такі діти і здоров’я – причому не лише фізичне, а й подекуди психічне20. За 1922 р. кількість безпритульних дітей в Україні зросла з 102,5 до 500 тис. Одним зі способів порятунку дійсно були дитячі будинки; подекуди матері самі віддавали туди своїх дітей, яких не могли прогодувати. Втім ситуація там, як і  в лікарнях, була далекою від ідеальної: заклади були переповнені, не мали достатнього забезпечення; результатом нерідко ставали відсутність належного догляду, антисанітарія і знову ж таки недоїдання. Точна кількість постраждалих від голоду дітей невідома; певне уявлення про ситуацію дають дані, за якими восени 1922 р. на півдні республіки голодували близько 2 млн дітей, з них 700 тис. загрожувала голодна смерть. Їдальні громадського харчування Українського Червоного Хреста й АРА могли охопити меншу частину голодуючих (близько 350 тис.); дитячі заклади забезпечувалися нерегулярно. Отже, регулярне недоїдання, а звідси – виснаження, недокрів’я і хвороби (що їм організм не мав сил опиратися) став звичним супутником дитинства в голодні роки, причому охопило лихо навіть врожайні райони: так, на Полтавщині половина обстежених школярів виявилися хворими на туберкульоз, а недокрів’я і виснаженість стали загальним діагнозом21.
     
Зайве казати, що прямого відображення в ігровому кінематографі все це не одержало. Хоча сама тема «сиріт революції» зринатиме тут не раз і в наступні роки, від «Путівки в життя» Миколи Екка 1931 р. до «Республіки ШКІД» Геннадія Полоки 1966 р. Втім, у їхніх авторів більшу цікавість викликали не обставини сирітства, а проблема інтеграції таких дітей в суспільство. Подібна інтенція помітна і в розглянутих нами стрічках 1920-х; щоправда, в останніх сильніший політичний підтекст. В обох фільмах владна або провладна (як піонери) структура рятує і «всиновлює» голодуючу сільську дитину. Якщо в роки самого нещастя кінематограф репрезентував передусім особисту і громадську ініціативу, тепер поступово на чільне місце виходить мотив турботи влади про потерпілих (в подальші роки мотиви голодуючих в революційний період, передусім поволжан, звучатиме в кінематографі досить часто, і важливе місце тут посідатиме мотив співчуття і посильної допомоги з боку радянської влади).   
2020 01 28 kanivec5     
 
У той же час, подальшого розвитку набуває мотив взяття ситуації під контроль, не подолання наслідків, а попередження можливості голоду. В 1928 р. виходить фільм Леоніда Оболенського «Альбідум» (що мав також промовисті назви «Чорна п’ятниця на Чиказькій біржі», «Перемога над сонцем», «Степова красуня» і загадкову – «Цезіум 54»). Це історія про створення посухостійкого сорту пшениці та його прориву на світовий ринок (альбідум і цезіум є назвами різновидів м’якої пшениці). Пережитий голод став відправною точкою для сюжету: герой фільму, агроном Леонов, виводить новий посухостійкий сорт пшениці із колосків, знайдених на загиблому від посухи полі на Поволжі. Одним зі сценаристів кінострічки виступив видатний вчений-аграрій Олександр Чаянов, керівник Інституту сільськогосподарської економіки (що, окрім теорії сільського господарства, займався і практичними питаннями, від іригації до кредитування та пошуків оптимальних форм кооперації селян)22. Свого часу Чаянов брав участь в роботі Помголу, тож тема фільму (в аграрній її частині) була йому близькою і знайомою. Утім, фільм це не врятувало: він протримався в прокаті лише три дні і був знятий за фінансовий провал. Вельми цікава причина цього провалу, принаймні, як вона запам’яталася режисеру: через багато років він писав, що глядач не прийняв запропонованої у фільмі фантастичної картини: там показували масовий експорт зерна, паніку на біржі, допомогу хлібом закордонним робітникам, у той час як у дійсності радянське населення потерпало від чергового браку продовольства23. В 1927 р. на душу населення припадало всього 24 пуди зерна (у США – 62); за рік його дефіцит дійшов до 128 млн пудів. Такі фільми, як «Альбідум», покликані були зробити відповідальними за все зовнішні фактори – стихійні лиха і підривну роботу капіталістичних країн. Принаймні, таким було суспільне (точніше, владне) замовлення; у свою чергу, сценаристів Абрама Брагіна й Олександра Чаянова, вочевидь, більше цікавила можливість популяризувати ідеї селекції посухостійких високопродуктивних сортів пшениці24. Так чи інакше, стрічка особливо цікава як поєднання ідеологічного та просвітницького дискурсів на матеріалі голоду і боротьби з ним.
 
     
Варто зазначити, що «голодна» тема охоплювала не лише європейські регіони СРСР. Наскрізним цей мотив був для центральноазійських республік, звісно, маючи свою специфіку. Там тема голоду вирішена в плані постійної потенційної загрози, пов’язаної з природними умовами регіону. Щоправда, вона уповні звучить у стрічках про минуле, радянське «сьогодні» ж постає як час, коли проблему якщо не подолано повністю, то, принаймні, зроблені великі кроки до цього. Яскравим прикладом є «Пахта-Арал» («Як ожив Голодний степ», «Відродження Узбекистану») Миколи Щербакова, 1925 р.: герой, селянин, до революції живе злиденно, його перша дружина вмирає від голоду, але з приходом радянської влади все змінюється. Специфіка була у природних факторах: якщо в європейській частині СРСР головним ворогом врожаю традиційно поставала посуха, власне, бездощів’я, то тут переважно фігурує брак водних ресурсів загалом, рідше – «екзотичні» лиха на кшталт землетрусу і нашестя сарани (туркменський фільм «Забути не можна» («Ули-Су», «Дев’ятсот дев’яносто дев’ять») Дмитра Познанського, 1928 р.). Трохи пізніше, вже на початку 1930-х, вийшли відповідні фільми і на дагестанському та кримському матеріалі. Дагестанський: посуха; сільрада організує зрошення полів, проте куркулі забирають всю воду для своїх полів; місцевий комсомолець, що повернувся з міських курсів, перемагає куркулів і домагається створення колгоспу; не обходиться тут і без шкідництва та любовної драми з класовим підтекстом («Перелом», або «Перевал», 1931 р., реж. Євген Грязнов). «Кримська» історія дещо примітивніша: гірська частина весною страждає від паводків, а влітку – від посухи; колгоспники беруться за створення зрошувальної системи, а куркуль послідовно і на різних етапах намагається їм завадити, заразом використовуючи тимчасові труднощі будівництва для антибільшовицької агітації («Великі будні», або «Сталевий похід» Анатолія Головні, 1931 р.). Словом, для кінострічок характерна канонічна сюжетна канва.   
 
2020 01 28 kanivec8
 
 Кадри з фільму «Марійка»    
 
Якщо підсумувати і означити головних героїв і антигероїв фільмів про голодні революційні і постреволюційні роки, ситуація з першими буде досить проблематичною. Сучасні подіям стрічки знімалися «на злобу дня» і мали цільовий характер. Це були переважно відверті агітфільми, що мали викликати співчуття до постраждалих і бажання допомогти. Якщо говорити про ігрове кіно, героєм тут переважно постає той, з ким легко ідентифікує себе глядач – найчастіше селянин, рідше – містянин, навіть інтелігент. Спорадично виникає образ організацій, що безпосередньо боролися з голодом – санітарних загонів, Помголу; втім, він відверто другорядний і уповні не відображає їхню роль та діяльність. Зовсім оминули участь закордону у допомозі голодуючим. Дещо іншою була ситуація в документальному кіно: так, «Голод і боротьба з ним» розповідав про появу і роботу Комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК, як і про участь міжнародних організацій – Американської адміністрації допомоги (АРА), Міжнародної робітничої комісії, Міжнародного комітету допомоги голодуючим («Місії Нансена»). Цікаво, до речі, що з-поміж різних заходів допомоги – збору пожертв, організації харчувальних пунктів тощо – присутнє і вилучення церковних цінностей.
     
Щодо факторів та антигероїв «голодних двадцятих», про них кінематограф (зрештою, не лише він) відповідав ухильно, переважно списуючи все на воєнне чи післявоєнне лихоліття. Спорадично до винуватців долучали ворогів радянської влади. Показовий в цьому сенсі опис фільму «Серп і молот» В. Гардіна і В. Пудовкіна, 1921 р., з анотованого каталогу радянських художніх фільмів: «… Звершується Велика Жовтнева соціалістична революція. В результаті блокади й інтервенції в країні починається голод […] У той час як робітники помирають, куркулі спекулюють хлібом, приховуючи його від продзагонів»25. Як видно з цього уривку, відповідальність за голод покладено на зовнішні чинники, точніше навіть, на зовнішнього ворога, його «інтервенцію і блокаду». Головними постраждалими від нестачі продовольства знову ж таки постають робітники (навіть не «місто» в цілому), заможне селянство ж нарівні з воєнним лихоліттям постає одним із факторів складної продовольчої ситуації. Куркуль же лишатиметься одним з головних антигероїв радянського кіно і надалі, будучи чи не головним виправданням для жорсткої політики вилучення «надлишків» продовольства у селі. 
 
     
           
1 Веселова О. М., Марочко В. І., Мовчан О. М. Голодомори в Україні 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу / О. М. Веселова, В. І. Марочко, О. М. Мовчан. – Київ – Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2000. – С. 17–18.           
2 Веселова О. М., Марочко В. І., Мовчан О. М. Голодомори в Україні 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу / О. М. Веселова, В. І. Марочко, О. М. Мовчан. – Київ – Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2000. – С. 17–20.           
3 Советские художественные фильмы. Аннотированный каталог. Т.1: Немые фильмы (1918-1935) – Москва: Искусство, 1961. – С. 23.        
4 Даниленко О. Міжнародна допомога голодуючому населенню України у 1920-х роках / О. Даниленко // Україна дипломатична. – 2011. – Вип. 12. – С. 967.           
5 Тополянский В. Год 1921-й: покарание голодом  [Електронний ресурс] / Виктор Тополянский // Континент. – 2006. – №130. – Режим доступу до ресурсу: https://magazines.gorky.media/continent/2006/130/god-1921-j-pokaranie-golodom.html           
6 Веселова О. М., Марочко В. І., Мовчан О. М. Голодомори в Україні 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу / О. М. Веселова, В. І. Марочко, О. М. Мовчан. – Київ – Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2000. – С. 26.           
7 Веселова О. М., Марочко В. І., Мовчан О. М. Голодомори в Україні 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу / О. М. Веселова, В. І. Марочко, О. М. Мовчан. – Київ – Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2000. – С. 39–40.           
8 Веселова О. М., Марочко В. І., Мовчан О. М. Голодомори в Україні 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу / О. М. Веселова, В. І. Марочко, О. М. Мовчан. – Київ – Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2000. – С. 30.           
9 Дмитрук Никанор. Голод на Україні р. 1921 / Н. Дмитрук. – Етнографічний вісник. – № 4 / гол. ред.: А. М. Лобода, В. П. Петров; УАН, Етногр. коміс. – 1927. – Київ: Друкарня Української Академії Наук. – С. 79.           
10 Даниленко О. Міжнародна допомога голодуючому населенню України у 1920-х роках / О. Даниленко // Україна дипломатична. – 2011. – Вип. 12. – С. 972–973.           
11 Веселова О. М., Марочко В. І., Мовчан О. М. Голодомори в Україні 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу / О. М. Веселова, В. І. Марочко, О. М. Мовчан. – Київ – Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2000. – С. 40–43.           
12 Данильченко О. П. Голод 1921–1923 рр. на Україні. Нові архівні документи / О. П. Данильченко // Укр. археогр. щорічник. Нова серія. – К., 1993. – Вип. 2. – С. 307.           
13 Кочетков И. В. Неурожай 1924 г.: масштабы, причины, последствия / И. В. Кочетков // Россия в XX веке: сб. статей к 70-летия с дня рождения В. А. Шишкина. – СПб.: Нестор-История – Ин-т истории РАН, 2005. – С. 99–131.           
14 Советские художественные фильмы. Аннотированный каталог. Т.1: Немые фильмы (1918-1935) – Москва: Искусство, 1961. – С. 29.           
15 Миславський В. Н. Історія українського кіно 1896–1930: факти і документи / В. Н. Миславський. – Т. 1. – Х.: «Дім Реклами», 2018. – С. 277–278.           
16 Веселова О. М., Марочко В. І., Мовчан О. М. Голодомори в Україні 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу / О. М. Веселова, В. І. Марочко, О. М. Мовчан. – Київ – Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2000. – С. 46–47.           
17 Миславський В. Н. Історія українського кіно 1896–1930: факти і документи / В. Н. Миславський. – Т. 1. – Х.: «Дім Реклами», 2018. – С. 566–567.           
18 Миславський В. Н. Історія українського кіно 1896–1930: факти і документи / В. Н. Миславський. – Т. 1. – Х.: «Дім Реклами», 2018. – С. 456–457.           
19 Кочетков И. В. Неурожай 1924 г.: масштабы, причины, последствия / И. В. Кочетков // Россия в XX веке: сб. статей к 70-летия с дня рождения В. А. Шишкина. – СПб.: Нестор-История – Ин-т истории РАН, 2005.            
20 Тополянский В. Год 1921-й: покарание голодом  [Електронний ресурс] / Виктор Тополянский // Континент. – 2006. – №130. – Режим доступу до ресурсу: https://magazines.gorky.media/continent/2006/130/god-1921-j-pokaranie-golodom.html           
21 Веселова О. М., Марочко В. І., Мовчан О. М. Голодомори в Україні 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу / О. М. Веселова, В. І. Марочко, О. М. Мовчан. – Київ – Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2000. – С. 37, 43.           
22 Резник С. Е. Эта короткая жизнь. Николай Вавилов и его время / Семен Ефимович Резник. — М. : «Захаров», 2017. — 1056 с., илл.           
23 Тюрин Ю. «Альбидум» – единственный фильм Чаянова // Юрий Тюрин. – Литературная Россия (М.). – 1989. – 29 сент. – 39 (1391). – С. 22.           
24 Гращенкова И. Н. Киноантропология XX/20 / И. Гращенкова. – Москва : Человек, 2014. – 896 с.           
25 Советские художественные фильмы. Аннотированный каталог. Т.1: Немые фильмы (1918-1935) – Москва: Искусство, 1961. – С. 30.
 
 
Список ілюстрацій:
 
1. Кадри з фільму «Серп і молот». Режисер Володимир Гардін, Держкіношкола і ВФКО (3-я ф-ка), 1921 р.
2. Кадр з фільму «Голод і боротьба з ним». Режисер Микола Салтиков, 1-а кінофабрика ВУФКУ (Одеса), 1922 р. Режим доступу: https://vufku.org/found/holod-i-borotba-z-nym/ 
3. Кадри з фільму «Марійка». Режисер Аксель Лундін, 1-а кінофабрика ВУФКУ (Одеса), 1926 р. Режим доступу: https://vufku.org/lost/marijka/
4. Плакат до фільму «Скорбота нескінченна». Режисер Олександр Пантелєєв, 1-й петроградський колектив артистів екрану і Сєвзапкіно, 1922 р. Режим доступу: https://www.kino-teatr.ru/kino/movie/sov/10509/titr/
5. Плакат до фільму «Альбідум». Режисер Леонід Оболенський, Мєжрабпомфільм, 1928 р. З альбому: Бабурина Нина Ивановна, Шклярук Александр Федорович. Плакаты Киностудии им. М. Горького: альбом. – М.: Издательство «КОНТАКТ-КУЛЬТУРА», 2016. – 208 с., 175 ил.