Суперечки щодо ідеального методу виховання дітей навряд коли-небудь вщухали, але, мабуть, ніколи вони не лунали так гучно, як у часи широко декларованого сучасниками «морального занепаду». Період розчарування після шоку революції 1905 року сколихнув імперське суспільство. Постала вимога реформувати не тільки державні структури, а і самих людей. Нові комітети нагляду за молоддю створювали інструменти контролю за збереженням недосяжної і ідеалізованої «моральності». «Норми» моральності зумовлювали засоби контролю і нагляду за їхнім втіленням і збереженням. У такому випадку, слідуючи за теорією Мішеля Фуко, можна побачити, що нагляд за мораллю, а також і моральністю – це втілення дискурсу влади. Влади над індивідом і його поведінкою. Паноптикум – це більше, ніж графічна модель ідеальної в’язниці, це модель ідеально контрольованого суспільства. Кожен в суспільстві виконує функцію наглядача, кожен і сам — під наглядом1.
Слід розрізняти поняття «моральність» та «мораль». Першу варто розуміти як ідеальну категорію, яка існує поза межами історії і об’єднує «загальнолюдські цінності», тоді як «мораль» відповідає вимогам конкретно взятого суспільства і конкретно взятого часового проміжку. За визначенням дослідника етики Дмитра Колесова «мораль» може прикриватись ідеалами «моральності». Проте інститутом осуду переступів «моралі» є суспільство2. Мої джерела повсякчас вказують на те, що виховання «моральності» чи «нравственности» є важливою частиною освітнього процесу дівчат. Розуміючи, що під цим мають на увазі виховання дівчат у відповідності до вимог суспільства кінця «довгого» ХІХ ст.
Марк Стейнберґ підкреслює, що уявну аморальність початку ХХ ст. (на прикладі Петербурга) вважали породженням великого міста. На сторінках столичних газет повсякчас говорять про відхід від релігійності, сексуальну і моральну розпущеність, згубну моду на декаданс тощо. Історик звертає увагу на емоційний стан суспільства кінця «довгого ХІХ ст.» – ідея прогресу перестала себе виправдовувати, розчарування після 1905 року викликає песимістичні настрої і пошуки уявної проблеми, якою стає занепад моральності3. На мою думку, цей період дав поштовх до інституалізації умовно «нових» практик нагляду за «моральністю». У цій статті я прагну описати моделі жіночої поведінки, які прагнув контролювати і сконструювати «суспільний нагляд» через практики виховання «моральності» і інструменти нагляду за нею у міському, освітньому та приватному просторах. Ці практики багато у чому стосуються і контролю гімназистів, адже у текстах часто використовується радше об’єднувальне поняття – «молодь». Проте, на разі, я можу описати їх лише у контексті жіночої середньої освіти, а відповідно до цього – мене цікавить як саме нові форми організації нагляду стосувалися дівчат-гімназисток в означений період. Зважаючи на те, що тут я описую більше надані «згори» правила, важливо зазначити, що я поки не надто розглядаю їх практичне втілення та реакції чи супротив молоді і педагогів (нові правила, як ви побачите згодом, вимагали понаднормових зобов’язань від викладачів, що, логічно, могло не надто їх влаштовувати). Ці теми потребують окремого і детального розгляду.
Досі українська історіографія не звертала належної уваги на дослідження середньої жіночої освіти. Звичайно, можна згадати дисертаційні дослідження Тетяни Тронько та Тамари Сухенко4. Дисертація Тетяни Тронько присвячена державній політиці у жіночій освіті, попри декламовану методологію гендерних студій, написана у руслі інституційної історії і має мало спільного із розвідкою з жіночих студій. Тетяна Сухенко також досліджує жіночі гімназії як інституції. Авторка згадує проблему виховання жінок, але це питання для неї радше другорядне. Також із 1990-х років з’являється багато статей про освіту, але серед них так і не вдається знайти публікацій чи розвідки, яку б цікавило щось глибше, ніж факти щодо реформ і організації жіночої середньої освіти як явища. Рідко такі дослідження містять гендерну проблематику, крім як у назві. Нові підходи доводиться шукати у західній історіографії. Наприклад, французька професорка Ребекка Роджерс, досліджуючи західну історіографію жіночої середньої освіти, підкреслила актуальність підходу до вивчення освіти як засобу конструювання бінарності статей і статево обумовленої поведінки5.
Важливо зазначити, що перші державні освітні заклади для дівчат Російської імперії, як-от Смольний інститут, були навчальними закладами закритого типу. Вони з’явилися за посередництва Івана Бецького – педагога і особистого секретаря Катерини ІІ. Його засаднича ідея про те, що заради блага майбутніх поколінь дітей треба вберегти від шкідливого виховання батьків і обмежити їхнє спілкування, визначила напрямок педагогічної думки на довгі роки. Перегони за недосяжним ідеалом «моральності», якого не вдалося досягнути моделі Бецького, спонукали до пошуку нових підходів. Протягом ХІХ ст. жіноча середня освіта зазнала певних трансформацій: попередні обмеження поступово ослаблюються і з середини ХІХ ст. закриті навчальні заклади поступово «відкриваються». Поруч із тим існують і нові місця для виховання жінок – гімназії та приватні гімназії (остання чверть ХІХ ст. для Києва) – заклади відкритого типу. Тому практики нагляду в закладах гімназійної освіти логічно відрізнятимуться від практик у тому ж Інституті шляхетних панянок. В умовах відкритих закладів нагляд стає завданням не тільки шкільного керівництва, а покладається також на плечі занепокоєних батьків або містян.
Нагляд у міському просторі
Починаючи з 1905 року, нагляд за поведінкою гімназисток набуває організаційної форми за ініціативи саме київських педагогів. Це можна пояснити острахом держави, що спровокований неспокоєм у самому Києві (наприклад, вибух під вікнами чиновника Київського навчального округу)6. Звичайно, списки виключених із навчальних закладів за 1905 рік дають зрозуміти, що (не без підстав) держава побоювалась також і жіночої участі у заворушеннях7. Проте такі обставини, на мою думку, були лише приводом для посилення контролю, загалом «моральна паніка» була цілком характерним явищем цього періоду.
На відміну від закритих навчальних закладів, у яких контроль за «моральністю» покладався на керівництво і персонал шкіл, відкриті навчальні заклади ставали ланкою у «суспільному договорі». Договір передбачав об’єднання зусиль суспільства заради спасіння молоді. Вочевидь, це ставало моральним обов’язком старших. Адже, як зазначали члени та (одна) членкиня Комиссии по обсуждении вопроса об организации надзора за внешкольным поведением учащихся и о мерах по поднятию нравственности молодежи на зібранні 1908 року:
Поведение учащихся за последние годы, под влиянием пережитой смуты, заметно ухудшилось, и это ухудшение принимает настолько угрожающий характер, что должно привлечь к себе самое серьезное внимание всех, кому дорога родина и ее будущее в лице молодежи8.
Комісію очолював чиновник Київського навчального округу П. Д. Погодін, поруч з ним засідали голови різних середньоосвітніх закладів, а єдиною представницею жіночих гімназій була Олександра Дучинська – начальниця приватної жіночої гімназії Дучинської. Присутність представників усіх відомств, як про це сказав Погодін, мала забезпечити утворення єдності шкіл, чого не вистачало Російській імперії9. Саме школу звинувачували у недогляді за молоддю, і таким чином «русская школа» намагалась перетворити себе, як можна зрозуміти, на місце зцілення і запобігання «лиху». У протоколі засідань зазначається мета зібрання: «[М]ы расположим обсуждения необходимых мероприятий в связи с главнейшими причинами, действующими растлевающее на молодежь: …алкоголь и порнография»10. Ці проблеми у більшості пов’язували із хлопцями, але сукупність заходів зрештою стосувалась усіх. Таким чином, комісія заборонила «выставку и продажу молодежи изображений соблазнительного содержания и литературы», висувались суворі вимоги до організацій програм театрів та синематографів, доступ до яких школярам був дозволений лише в окремо виділені години11. Звичайно, якщо погортати справу, стане помітно, що не всі власники синематографів прагнули відповідати вимогам Київського навчального округу, але острах втратити прибуток змушував їх прохати владу про дозвіл для школярів відвідувати їхні заклади.
Так само правила стосувалися доступу учнів до приватних читалень, який або повністю заборонявся, або дозволявся винятково за письмової згоди начальника або начальниці закладу. Таким чином, вочевидь, намагалися запобігти будь-якій можливості, за якої аморальна література потрапила до рук молоді.
З програм синематографів (яким таки було дозволено показувати стрічки учням середньоосвітніх закладів), помітно, що більшість з них були цілком загальноосвітнього напрямку, але серед них вирізняється фільм «Повернення Улісса»12. Ця кінострічка оповідає загальновідомий епізод «Одіссеї», в якому Пенелопа чекає повернення свого чоловіка і кмітливістю та хитрістю відштовхує від себе усіх залицяльників. Видається, що у часи прискіпливого відбору того, що можна дивитись дітям, а що ні, така стрічка лишилась у програмі не дарма. Неважко припустити, що її лишили з метою виховання віри у щире кохання та плекання моральної вірності дружини – Пенелопа як взірець для дівчат-глядачок.
Також комісія заборонила прогулянки учнів в парках та садах після 8-ї години вечора взимку і 9-ї влітку13. Дівчатам же, що видно з більш детальних правил для гімназисток, не дозволялося відвідувати публічні місця з 1-го вересня по 1-ше травня після 6-ї вечора, в інший час – після 8-ї вечора14. Це можна трактувати як виховання у дівчат певного уявлення про можливості пересування містом у вечірні години, наприклад. Неважко побачити, що певне поблажливе ставлення влітку до жіночих прогулянок зумовлене пізнішим заходом сонця, ніж в інші пори року. Таким чином, вочевидь, дівчат привчали боятись ночі і міського середовища. Так само дівчатам заборонено з’являтись у розважальних закладах (театрах також) без дозволу начальниці і без супроводу батьків. Звичайно, можна припустити, що певна небезпека могла існувати, але мені таким чином важливо підкреслити обмеження, які накладалися на жінок щодо пересуванні простором міста. Це є особливою практикою орієнтованою на дівчат.
Парки були одним із улюблених місць прогулянок хлопців і дівчат із середньоосвітніх закладів. Комісія ж намагалася запобігти контактам осіб різних статей, які не мала змоги проконтролювати. Серед карикатур Володимира Кадуліна із серії «Гимназистские старадания» є дві, які присвячені питанням нагляду за гімназистами у парках. На одній з них гімназист і гімназистка швидко відсіли одне від одного через осудливий погляд «матрони». Цей випадок демонструє занепокоєння старших поколінь «розпустою», яку чинить молодь.
В. Кадулін (Наядін) ( із серії «Гимназистские страдания», 1910-ті роки).
Джерело: Гимназистские страдания от В. Кадулина (Наядина) // Live Journal. – 2011. – 1 May / Електронний ресурс: http://rodich2007.livejournal.com/795732.html, відвідано 10.05.2017
Інша ж карикатура так само показує нам пару гімназиста та гімназистки, але цього разу молоді люди не можуть відірватись від поцілунку, незважаючи на те, що вже настав час, коли учням не можна гуляти в парку і над ними стоїть наглядач. Останній, вочевидь, вже втратив надію розірвати цей «союз». У цьому випадку демонструється марність будь-яких комісій у дисциплінуванні «молодого кохання».
В. Кадулін (Наядін) ( із серії «Гимназистские страдания», 1910-ті роки).
Джерело: Гимназистские страдания от В. Кадулина (Наядина) // Live Journal. – 2011. – 1 May / Електронний ресурс: http://rodich2007.livejournal.com/795732.html, відвідано 10.05.2017
Проте комісії не бажали зупинятись у своєму прагненні зберегти «моральність». Нагляд за дівчатами становив особливу частину організації контролю. Правила для гімназисток передбачали, що кожна учениця, по-перше, повинна була мати при собі посвідчення свого навчального закладу; по-друге, від них також очікувалася ідеальна поведінка на вулицях, адже:
ученицы должны считать своей нравственной обязанностью дорожить честью гимназии и в отдельности честью своего класса, а потому должны удерживаться сами и удерживать своих соучениц как и в стенах заведения, так и вне онаго от всякого рода неприличных поступков15.
З цієї цитати випливає, що дівчата, окрім нагляду за власною поведінкою, мають наглядати і за своїми колежанками, долучаючись до системи контролю. Також дівчата на вулицях мають «держать себя скромно… не ходить толпами»16. Звичайно, учениці мали відчувати себе під постійним пильним спостереженням, адже правила передбачали також те, як мають себе поводити учениці, якщо побачать на вулиці когось із персоналу гімназії. Острах зустріти таку знайому людину, за задумом, мав би викликати добру поведінку. Тим паче, що цей острах був цілком реальним, зважаючи на те, що шкільні наглядачки тепер мали вести спостереження за поведінкою гімназисток у місті і розважальних закладах та звітувати про неї Київському навчальному округу. Цікаво, що правила точно не стверджують, чи мають вони вишукувати у місті учениць їх гімназій, чи будь-яких гімназисток.
Окрім цього, як вирішила вище зазначена комісія 1908 року, з тих пір ніхто, крім учнів та учениць, не мав права носити гімназійний одяг17 Так само, як і в Інституті шляхетних панянок, дівчата-гімназистки носили різні форми, відповідно до типу своєї гімназії. Зважаючи на вищезгадану заборону та поділ форм, припускаю, що носіння форми було однією з практик нагляду в просторі міста. Таким чином можна було, як мінімум, визначити тип гімназії, до якої належала та чи інша дівчина. Наприклад, з карикатур Кадуліна, зважаючи на коричневий колір форми зображуваних гімназисток, можна зрозуміти, що це представниці київських приватних або Маріїнської жіночої гімназії (саме такого кольору були форми у приватній гімназії Жекуліної і у Маріїнської гімназії)18.
Нагляд в освітньому просторі
У стінах гімназій нагляд і дисциплінування відбувалися під час освітнього процесу. Правила для гімназисток створюються у 1910 році і майже повторюють зміст правил для «Учеников гимназий и прогимназий ведомства Министерства народного просвещения» 1872 року19, таким чином, виходить, що саме в період морального занепаду чомусь знадобилось окреме регулювання для дівчат. Єдине що, виглядає так, ніби педагоги чоловічих гімназій могли розпоряджатись більшим різноманіттям покарань, про що жіночі правила замовчують (або ж ці відомості не збереглись). Допускаю, що види покарань покладалися цілком на розсуд педагогів.
Передбачалося, що дівчата не повинні розмовляти під час уроків, мають сидіти з гарною поставою, не підказувати і не списувати20. У приміщення гімназії не можна було приносити жодної книги, яка не відповідає навчальному процесу21. Знову-таки це виключало би можливість проникання у заклад «аморальної» літератури. Простір класу також стає суворо регламентованим, адже учениці не мають права змінювати місця, де їх посадили. Поза тим дівчат мали навчити ставитись до персоналу як до авторитетів, а отже, не підважувати їхньої позиції: не можна перебивати викладача, відволікати «какими-нибудь замечаниями и ненужными вопросами»22. Проте на кожне питання викладача учениці зобов’язані давати миттєву відповідь. Можна звернути увагу на цікаву практику виховання «поваги» до авторитетів – вставати під час найкоротшої відповіді на питання викладача, також під час того, як останні входять і виходять із класу. Без бажання викладача урок не може вважатись завершеним. Окрім цього, учениці мали також слідкувати за поведінкою своїх колежанок: «удерживаться сами и удерживать своих соучениц как и в стенах заведения, так и вне онаго»23.
За дотриманням усіх цих правил мала слідкувати "классная надзирательница":
она своим примером… будет содействовать искоренению в порученных ей ученицах дурных наклонностей и привычек, так и пробуждению и укреплению в них чувства религиозного, любви к царю и родине, а также чувства правды, чести, уважения к закону и его исполнителям24.
Таким чином, у стінах гімназії головною виконувачкою нагляду за тим, що є «моральністю» (що помітно з останньої частини цитати) є саме вона. Вона має бути присутня із ученицями під час усіх молебнів, впускати і випускати їх із закладу, слідкувати, щоб гімназистки: «выполняли налагаемые на них требования общежития и нравтсвенности»25. Саме наглядачка є тією, хто робитиме зауваження за погану поставу і неакуратну форму, вона ж має безпосередній зв’язок із батьками, вона опікується виставленням оцінок, вона ж і контролює дівчат у міському просторі.
Нагляд у приватному просторі
На відміну від жіночих закритих навчальних закладів, у випадку відкритих навчальних закладів межа між приватним та публічним вже досить помітна – достатньо того, що дівчата могли жити в себе вдома разом із батьками. Не можна сказати, що у такому випадку нагляду не відбувалося. Окрім цього, деяким з учениць (переважно тим, хто приїхав навчатись із інших міст) доводилося жити на квартирах, відібраних керівницею закладу, де передбачався нагляд.
Отже, "классная надзирательница" як відповідальна за дотримання моральності гімназисток мала:
посещать воспитанниц, живущих на квартирах, при чем имея в виду не только внешнее благоустройство квартиры, но вникая и во внутреннюю жизнь учениц, в целях предостережения их от вредных знакомств и влияния как в нравственном и духовном отношении26.
Таким чином, передбачалося, що суспільство у вигляді наглядачки зможе контролювати дівчат у їхньому домашньому середовищі. Зважаючи на те, що пізніше Аделаїда Жекуліна скаже, що її учениці походять переважно із інтелігентних родин, тому немає потреби постійно відвідувати їх і батьків, я вважаю, що це правило стосувалося і приватних квартир27.
Відповідно до Правил об ученических квартирах, здавати свої квартири можуть лише «високоморальні та політично надійні» люди, адже саме під їхнім наглядом проживатимуть гімназистки. Саме орендодавці або чергові квартири мають надавати дівчатам дозвіл на прогулянки28. Вони також слідкують за виконанням молебнів, дотриманням порядку у квартирі й тим, щоб дівчата не полишали квартири самовільно. Правила передбачали, що жодна мешканка-гімназистка не має можливості самостійно полишити квартиру. Дівчата могли виходити тільки разом з іншими дівчатами і, очевидно, не пізніше дозволеної години (нагадаю, більшу частину навчального року це 6-та година вечора)29. З одного боку, це можна трактувати як захід безпеки, з іншого – як спробу убезпечити гімназистку від аморальних романів. Вочевидь, такий нагляд передбачав тільки можливість гетеросексуальних стосунків, що я трактую як гетеронормативність контролю.
Звичайно, життя гімназистки мало набагато більше приватності, ніж життя інститутки, але у випадках викриття приватне легко ставало суспільним. Наприклад, ситуація, коли «бежавшая с князем Э. дочь профессора, гимназистка 6-го класса П-ва рано утром была разыскана вместе с князем Э. в гостинице Франсуа», окрім того, що була опублікована у газеті (і не відомо, чи правдива вона), викликала занепокоєння Київського навчального округу, який намагався виявити, в якій же гімназії навчалась ця дівчина.30 З однієї ситуації помітно, що відповідність приватного життя гімназистки ідеалам «моралі» хвилювала владу та і всіх читачів (звичайно, якщо сам князь їх не цікавив більше). Більш серйозне втручання нагляду у приватний простір пов’язане із міфічним збільшенням рівня самогубств серед учнів. У таких випадках Київському навчальному округу і Міністерству народної просвіти потрібні були усі можливі дані про самогубця/самогубицю або про особу, яка намагалася покінчити із собою: «рекомендуется представлять также выписки из журналов педагогического совета, освещащющия личность учащегося, обстановку его школьной и домашней жизни и факт самоубийства или покушения на него»31. Ця політика передбачала втручання в усі повсякденні справи учнів та учениць з метою виявлення причин, які призвели до цього "в видах возможности предотвращение в будущем подобнаго зла"32. Вочевидь, питання самогубств стало питанням зниження рівня моральності, тому воно вимагало нагляду за приватним життям учнів та учениць, знову-таки розмиваючи межі приватного і публічного.
Таким чином, доходимо висновку, що період «морального занепаду» початку ХХ століття у самому Києві вимагав від освітян міста об’єднатись для того, щоб зробити середню освіту інструментом виховання «моральності», чого без об’єднання зусиль, за їх уявленнями, не виходило раніше. Так само саме в цей період Міністерство народної просвіти нарешті інституалізує окремі правила для гімназисток. Скоріше варто це пов’язати із загальною «моральною панікою», яка змушує звертати увагу на всіх представників молоді, а не винятковим ставленням до учениць. Місто і школи беруть на себе функції виховання молоді і формують практики контролю, які стосуються і контролю «жіночності». Тяжіння до ідеалу «моральності» створювало обмеження для дівчат у просторі міста: обмеження як і в просторі, що стосувалося відвідин певних місць культури та дозвілля, так і у часі – обмеження часу, який дівчата могли проводити у міському середовищі. Що свідчить про прищеплення особливої моделі поведінки для жінок – страху ночі/темряви. Саме у період «морального занепаду» Контроль без фізичних покарань прагнув виховати страх переступу «моральності» перед авторитетами, якими ставали вчителі, незнайомцями на вулиці та перед однокласницями. Адже передбачався контролювання власної поведінки і поведінки інших гімназисток. Шкільні форми і обмеження їх носіння зумовлювали можливість ідентифікації дівчат. Правила передбачали виховання авторитету вчителів і контроль одних учениць над іншими. Хоч у гімназисток був шанс мати приватний простір у колі родини, чи навіть на квартирі, контроль ззовні міг досягнути їх і там, за допомогою візитів до родин та ретельно підібраної «наглядальниці». Приватне, таким чином, з легкістю могло стати публічним, що зрештою ставить під сумнів існування «приватного». Контроль ззовні і самоконтроль мав стати невід’ємною поведінковою моделлю, яка мала забезпечити втіленням ідеалу моральності.
Звичайно, неможна вважати цю розвідку вичерпною. Дослідження того, чи існували ці моделі насправді, чи лише на сторінках правил і положень, так само як і порівняльний аналіз правил для учнів та учениць вимагає окремої уваги.
1. Див. Фуко М. Наглядати і карати: народження в'язниці. – Київ, 1998.
2. Колесов Д. Множественность различий нравственности и морали // Проблемы бытия личности, развитие личности. – 2008. – №1. – С.33-34, 41, 58.
3. Стейнберг М. Ущербная, падшая личность: общественный дискурс личности и городской жизни в России, 1906-1916 гг. / Пер. с англ. А. Лахтиковой // Человек и личность в истории России, конец XIX — XX век: Материалы международного коллоквиума (Санкт-Петербург, 7–10 июня 2010 года) / СПб., 2012. – С.242-262.
4. Див: Сухенко Т. В, Середня жіноча освіта в Україні (ХІХ – початок ХХ ст.). Автореф. дис… канд. іст.наук: 07.00.01 ; Тронько Т. В. Діяльність органів державної влади у галузі жіночої середньої освіти в Наддніпрянській Україні другої половини ХІХ ст.. Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01.
5. Rogers R. L’èducation des filles : un siécle et demi d’historiographie // Histoire de l’èducation. – 2007. – № 115/116. – Р. 73-77.
6. Державний архів м. Києва. – Ф. 151, оп. 1, спр. 26 Об организации надзора за внешкольным поведением учащихся, 1905 р. – Арк. 7.
7. Див. ДАК. – Ф. 151, оп. 1, спр. 94 О лицах исключенных из учебных заведений и о причинах их исключения, 1906 р.
8. ДАК. – Ф. 151, оп. 1, спр. 26 Об организации надзора за внешкольным поведением учащихся, 1905 р. – Арк. 21.
9. Там само. – Арк. 21 (зв.).
10. Там само. – Арк. 21 (зв.).
11. Там само. – Арк. 22.
12. Там само. – Арк. 29.
13. Там само. – Арк. 22.
14. Там само. – Арк. 54.
15. ДАК – Ф. 151, оп. 1, спр. 26 Об организации надзора за внешкольным поведением учащихся, 1905 р. – Арк. 54.
16. Там само. – Арк. 54(зв.).
17. Там само. – Арк. 22.
18. Там само. – Арк. 48.
19. Див. Правила для учеников гимназии ведомства Министерства народного просвещения // Свод постановлений и распоряжений по гимназиям и прогимназиям ведомства Министерства народного просвещения. – Санкт-Петербург, 1888. – С. 148-159.
20. Там само. – Арк. 53-53(зв.).
21. Там само. – Арк. 53.
22. Там само. – Арк. 53 (зв.).
23. Там само. – Арк. 54.
24. Там само. – Арк. 55.
25. Там само. – Арк. 55 (зв.).
26. Там само. – Арк. 56.
27. Там само. – Арк. 40.
28. Там само. – Арк. 57 (зв.).
29. Там само. – Арк. 57 (зв.).
30. Там само. – Арк. 33.
31. ДАК. – Ф. 151, оп. 1, спр. 24 Дело о несчастных случаях и самоубийствах и о других чрезвычайных происшествиях в гимназии, 1905 р. – Арк. 13.
32. Там само. – Арк. 1.