Історія Полонії Харкова (1805 – 1918) – надзвичайно цікава сторінка в історії міста та красномовний приклад толеранції міжетнічного співжиття українського місцевого та прийшлого населення. Протягом кількох століть місто, завдяки його вигідному господарсько-географічному розташування еволюціонувало від середньовічної фортеці, будівництво якої завершилося в 1659 р., до центру Харківського полку – столиці Слобідської України, а у ХІХ ст. – центру однойменної губернії. На початок XX ст. Харків був провідним фінансово-економічним, культурним та науково-освітнім центром її імперського Півдня. Змінювався статус міста, але незмінною лишалася його відкритість до світу, до всіх, хто бажав осісти на його терені, хто своєю працею приніс йому користь і славу.
     Відтак у нарисі, не претендуючи на повноту висвітлення цієї багатогранної теми, подано «пунктири» складання Полонії, як осередку польськості у Харкові: від перших контактів до цілком сформованої спільноти зі своїми тогочасними маркерами етнічної свідомості – збудованим на власний кошт Костелем Успіння Пресвятої Діви та відкритим Польським Домом. Головну увагу звернуто на виокремлення причин, специфіки та характеристики контингенту, який формував кожну хвилю польської діаспори міста. Це, певним чином, дозволить створити історичне тло, на якому й постануть життєписи видатних поляків та представників місцевої Полонії, чия доля була пов’язана з Харковом.
     Перш за все, потрібно коротко зупинитися на стосунках поляків з владою та суспільством, у яке вони мали «вписатися» у результаті трьох поділів Речі Посполитої та ухвали Віденського конгресу 1815 р., коли значні за розмірами польські землі ввійшли до складу Російської імперії як автономне утворення -  «Королівство Польське Конгресове». Поразки двох національно-визвольних повстань привели до поступової втрати автономії, а з 1875 р. ці землі перетворено на російську провінцію – Привіслянський край. Відтак, виходячи із головних засад, на яких грунтувалися стосунки поляків з імперією, доцільно виділити три їх великі групи. Перша – це населення, з територій, які в результаті російської анексії були приєднані до Російської імперії. Друга група – учасники повстань, які у статусі засланців відбували покарання, часто залишаючись на завжди у місцях вимушеного поселення. Третя група – поляки, які з власної волі прибували у внутрішні губернії імперії.
     Офіційна політика імперії на анексованих польських землях, як і на інших поневолених теренах, включала у себе радикальні методи русифікації. Проте, всупереч цьому, «поляків не вдається русифікувати, бо вони мають за собою цивілізаційне минуле, а мешканіців від моря до моря об’єднує спільність мови»¹. На підтвердження цього факту можна навести два прізвища – художника Г. Семирадського, уроженець Новобілгорода (нині – селище міського типу Печеніги Харківської області) Харківської губернії та архітектора З. Харманського, народженого в Катеринославі, який у 1919 р. повернувся на землю своїх предків. Як почувався поляк у тому середовищі, коли був змушений співіснувати з представниками окупаційної нації? Професор К. Ґжибовський з цього приводу писав: «Поляк «російський» найбільш з усіх, тобто Поляка «пруського» чи «австрійського» до 60-х рр. жив між політикою компромісу до того, що є і політикою повстання, між ізоляцією від загарбника і співпрацею з ним, між гаслом «збагачуйтеся», використовуючи свою культурну та економічну перевагу над корінними землями держави-окупанта і тенденцією до розірвання з нею зв’язків»².
     На підставі цього можна досить умовно спроектувати три сценарії життя поляків на теренах Російської імперії. По-перше, частина шляхти досить лояльно поставилася до російської влади³. По-друге, для польської молоді Росія, безперечно, виросла до рівня найбільшого і найгрізнішого ворога вітчизни. Те усвідомлення накладалося й на особисті стосунки – в росіянах, з якими разом навчалися, бачили перш за все, виконавців царської політики. То було досить складне психологічне явище – в одній навчальній аудиторії знаходилися представники пануючого прошарку і преставники переможеної нації. В жодній з інших суспільних груп політичний фактор не впливав так явно на форму приватних відносин⁴. По-третє, було багато поляків, і хто просто хотів, вижити в цих умовах і відповідно до інстинкту самозбереження боротися за своє виживання.

     У процесі формування Полонії Харкова можна виокремити шість умовних хвиль прибуття польської людності до міста. Певна річ, іноді слово «хвиля» - аж надто умовно звучить, оскільки надто вже мало було прибулих поляків, іноді «хвилі» у часовому відтинку «зливаються» воєдино, творячи «невеликий струмок» польськості у місті. Кожна з них, у свою чергу, мала свої причини та наслідки для поляків, Харкова, як і Польщі загалом. Назву кожної визначено за тією соціальною групою, яка домінувала у той чи інший часовий відтинок:
     перша хвиля – 10-20-ті роки ХІХ ст. – «хвиля професорів», пов’язана із відкриттям університету;
     друга хвиля – 1812 – 1815 рр. – «хвиля полонених», пов’язана із поразкою наполеонівської армії, на боці якої воювали й поляки;
     третя хвиля – 30-40-ві роки ХІХ ст. – «хвиля молодих поляків», пов’язана із закриттям університету у Вільно та Кременецького ліцею;
     четверта хвиля – 30-ті, 60-ті роки ХІХ ст. – «хвиля засланців», пов’язана з поразками Листопадового (1830 – 1831) та Січневого (1863 – 1864) національно-визвольних повстань поляків проти панування Російської імперії;
     п’ята хвиля – 70-90-ті роки ХІХ ст. – «хвиля фахівців», пов’язана із добровільним прибуттям поляків для забезпечення свого кар’єрного росту;
     шоста хвиля – 1914 – 1918 рр. – «хвиля біженців», пов’язана із Першою світовою війною.

     Механізм формування Полонії Харкова з погляду на збільшення її чисельності, зростання етнічної свідомості та відчуття приналежності до польської спільноти, подав у своїй книзі професор А. Кіяс. Він виділив три великі періоди:
1. час неорганізованого, а іноді навіть випадкового, прибуття поляків до міста;
2. час певного розпорошення польського елемента в Харкові;
3. організована діяльність харківської колонії для загального блага проживаючих у місті поляків⁵.
     Перші контакти харківців з поляками, як зазначив Д. Багалій, відбулися ще у XVIIІ ст., коли купці з Ґданська привозили свої товари на відомі харківські торги-ярмарки. Цілком ймовірно, що у кінці XVIIІ ст. поляків було уже більше, але встановити точну кількість неможливо, оскільки у переписах тогочасного населення не брався до уваги етнічний фактор.

     На початку ХІХ ст. у патріархальному і дещо занедбаному з погляду благоустрою Харкові, у якому той час мешкало близько 10 тис. осіб⁶, з’являються перші непересічні поляки. Серед них граф С. Потоцький – потомок старовинного польського роду, який з 1803 р. згідно наказу Олександра І отримав посаду куратора Харківського навчального округу і став одним із фундаторів університету. Саме він доклав чималих зусиль щодо створення відповідних умов життя для викладачів, серед іншого й поляків, яких особисто запрошував до новоствореного імператорського університету (1805). У 1803 р. здійснив поїздку до Кракова, де провів перемовини з відомим громадським діячем, куратором Віленського навчального округу і своїм другом Т. Чацьким на предмет запрошення до Харкова викладачів Яґеллонського університету⁷. Ще одним містом звідки прибули викладачі став Львів. У 1805 – 1809 рр. серед 35-ти викладачів університету 20 було іноземцями. Одним із перших викладачів-поляків, прибулих на запрошення С. Потоцького у 1804 р. був музикант Я. Вітковський, а з 1815 р. поляк І. Лозинський⁸.

Меморіальна дошка Северину Потоцькому на будівлі бібліотеки ХНУ імені В. Н. Каразіна по вулиці Університетській, 23, фото Л. Жванко

Поступово провінційний Харків стає місцем проживання і праці й інших вихідців з Польщі, місцем отримання наукових ступенів у європейського типу університеті. Багато в чому це стало можливим завдяки діяльності саме С. Потоцького. І вже у 1824 р. «Украинский журнал» написав про Харків, як про «столицю всієї південної Європейської Росії»⁹. А у грудні 1825 р. місто відвідав один із найвидатніших польських поетів А. Міцкевич, де відбулося особисте знайомство з українським письменником і поетом, палким прихильником польської культури П. Гулаком-Артемовським. За різними даними поет пробув у місті від двох до трьох тижнів, спілкувався зі своїми близькими віленськими знайомими – професором права університету І. Даниловичем і викладачем мінералогії І. Криницький¹⁰. У місті поет перебував «під гостинним дахом професора І. Даниловича»¹¹.
     Зростання кількості поляків у місті привело до того, що в 1832 р. було освячено першу церкву католицької общини, за відсутністю достатньої кількості коштів, то була перебудована споруда по вул. Малій Сумській, нині – вул. Гоголя. До Харкова прибув і перший постійний священник – монах-франсисканець Г. Чаплинський. Ця дата, на думку М. Жура, стала початком повноцінної діяльності римо-католицької церкви у Харкові¹².

     Друга хвиля – 1812 – 1815 рр. – «хвиля полонених», пов’язана із поразкою наполеонівської армії, на боці якої воювали й поляки. Харків, з одного боку, став місцем перебування досить незначної кількості польських полонених, а з іншого – транзитним пунктом, через який слідували партії полонених на Кавказ. Перші чотири полонених прибули до міста уже літом 1812 р.. Також відомо, що у квітні 1814 р. на теренах Слобідсько-Української губернії з центром у Харкові, перебувало 218 поляків, частина з яких – у місті. По закінченні військової кампанії і поразки Наполеона, окремі поляки перейшли у російське підданство і залишилися в Харкові¹³.
     Від 14 травня 1813 р. з дозволу губернатора у Харкові разом зі своїм ад’ютантом Клиховським перебував генерал бригади Князівства Варшавського Д. Дзевановський (1759 – 1827), один із «найталановитіших військових своєї епохи»¹⁴. У своїх нотатках про перебування у полоні генерал зазначив, що мав досить нормальні умови полону: ходив у парк, познайомився з іншим полоненим високого рівня – французьким генералом Фев’є та ще одним поляком Свежавським; «зробив візити до віце-губернатора Муравйова, предводителя дворянства Квітки», брав участь у постановці оперних вистав, користувався місцевою бібліотекою; розпочав писати спогади про полон. Після набуття чинностей Віденського договору 1815 р. був «звільнений з неволі і повертався до краю уже як підданий царя Олександра, нового польського короля»¹⁵.

     Третя хвиля -  30-40-ві роки ХІХ ст. – «хвиля молодих поляків», пов’язана із закриттям університету у Вільно та Кременецького ліцею у 1831 та 1834 рр. відповідно. Причиною закриття навчальних закладів стала кара за участь викладачів та студентів у Листопадовому (1830-1831) повстанні. Крім того, «Віленський університет ніколи не мав прихильності Миколи І, який загалом не люблячи Вільно, завжди вбачав у його навчальному закладі один із ненависних революційних устремлінь»¹⁶. Відтак, у середині 40-х рр. в харківському університеті, за даними А. Кіяса, навчалося близько 200 студентів-поляків¹⁷. До університету прибула й низка викладачів, серед яких П. Куницький, Я. Криницький¹⁸ У той же час будинки професорів А. Валицького і А. Міцкевича стали для польської студентської молоді, не зважаючи на різницю соціального походження останніх, осередках далекої батьківщини, місцем, де зберігалися її традиції, мова і дух¹⁹.
     Ще одну групу поляків склали військові російської армії, для яких Харків став місцем служби. Серед них – генерал-майор І. Семирадський (1805 – 1875), батько всесвітньовідомого художника Генрика Семирадського. Саме його будинок у Харкові, куди родина переїхала у 1850 р., став таким собі осередком польськості у місті, де збиралися місцеві поляки – професори університету А. Валицький, А. Станіславський, Ю. Коженьовський. Особливо часто тут бувала родина професора А. Міцкевича, з яким І. Cемирадського пов’язувала давня дружба з часів навчання в домініканській школі в Новогродку. За образним висловом історика М. К. Дубецького, учасника Січневого повстання і близького товариша Р. Трауґутта, студента Харківського університету, «то було гніздо, сплетене з наших кущів, обвите соломою наших полів, підживлене повітрям нашого неба, закинуте долонею долі на далекі ниви»²⁰. На свята – Різдво та Великдень – у будинку генерала збиралися польські офіцери, його підлеглі, які відбували службу на чужині. «Кожен поляк, якого доля закинула в далекий край, знаходив у домі родини Семирадських і двір, і серця відкритими. Про Польщу говорили тихо, голосно – про мистецтво та літературу»²¹.

Меморіальна дошка Генрику Семирадському на будівлі  Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна по вулиці Університетській, 23,фото Л. Жванко

Четверта хвиля – 30-ті, 60-ті роки ХІХ ст. – «хвиля засланців», пов’язана з поразками Листопадового (1830 – 1831) та Січневого (1863 – 1864) національно-визвольних повстань поляків проти панування Російської імперії. Для низки учасників тих подій перебування в Харкові стало вимушеним періодом життя, заслання до якого видавалося набагато комфортнішими ніж далекий Сибір. Для інших – місто стало місцем відбуття покарання, для якого було використано приміщення арештанської роти на Холодній Горі. Усього протягом 1864 – 1867 рр. там перебувало понад 800 учасників Січневого повстання. Час перебування коливався від двох тижнів і до півроку. Поступово кількість арештантів зменшилася і в 1867 р. їх залишилося тільки 32²².
     Загалом, як наголосив Т. Липинський, автор першого розлогого нарису «Поляки у Харкові», який, фактично, став результатом його спостережень за життям тогочасної польської спільноти міста, що за період 1830-1850-х рр. у Харкові сформувалася невелика, але добре згуртована й об’єднанна польська «пригорща»²³.

     П’ята хвиля – 70-90-ті роки ХІХ ст. – «хвиля фахівців», пов’язана із добровільним прибуттям поляків для забезпечення свого кар’єрного росту і зумовлена кількома факторами:

По-перше, дискримінаційна імперська політика щодо «осіб польського походження» на польських етнічних теренах та західних губерніях Російської імперії привела до неочікуваного для влади результату, коли поляки почали виїздити на проживання до губернських центрів внутрішньої частини імперії.

По-друге, розвиток Харкова у цей час іде швидкими темпами, а відкриття залізничного сполучення у 1869 р. перетворило його на один із потужних центрів усього півдня Російської імперії. Професор А. Валашек зауважив, що у цей час поляки прибували до великих міст держави добровільно з надією реалізувати тут свої життєві плани чи зробити кар’єру. «Польські робітники, інженери, різного роду фахівці знаходили тут працю. Найбільші та найбільш різнородні осередки були очевидно у великих містах. А отже, вже можна говорити про «польський» Петербург, «польську» Одесу» чи «польський» Харків»²⁴.

По-третє, частина поляків, зіткнувшись із відвертими шовіністичними випадами в інших містах, шукали і знаходили саме в Харкові толерантне середовище для проживання іноетнічних представників.
 По-четверте, наявність у місті трьох вищих навчальних закладів – імператорського університету, ветеринарного інституту (1873) та технологічного інституту Олександра ІІІ (1885) дозволила багатьом молодим полякам здобути освіту на теренах Слобожанщини. У цьому аспекті важливим є визнання того наскільки польська молодь, яка прибувала до міста на навчання може трактуватися як частина місцевої польської громади. Професор З.  Лукавський зазначив: «У випадку польських студентів, які навчалися у російських навчальних закладах, то є принаймні два фактори, як дозволяють сприймати їх як частину Полонії. Перш за все, належить мати на увазі факт, що дуже значна частина польської молоді по отриманні дипломів, знаходила там же й роботу. Крім того, академічна молодь складала найбільш рухливу і політично заангажовану частину польської колонії в російських містах »²⁵.

     На зламі 60-70-х рр. спостерігався динамічний приріст поляків до міста. На підставі перших статистичних даних можна встановити, що між 1869 і 1876 рр. їх кількість зросла з 1164 до 2514 осіб²⁶. Проте слід звернути увагу, що вони були неповні й не оперували етнічним критерієм. Статистичні комітети на той час сторонилися від провадження докладної ідентифікації за етнічним принципом, натомість імперські чиновники усіх римо-католиків зараховували до поляків²⁷. Цікаву оцінку місцевої польської громади залишив М. К. Дубецький, який у 1877 р. знову прибув до міста: «Харків, як і раніше, так і нині, має численну колонію, яка примандрувала сюди з-під нашого неба. Одначе вона існує розпорошено, даремно шукати життя давнього»²⁸.
    Уперше етнічну приналежність було внесено до питальників всеросійського перепису населення, здійсненого в межах імперії упродовж 1897 р., за результатами якого на кінець ХІХ ст. у Харкові проживало 4233 поляки. При цьому Харків перебував на п’ятому місці серед найбільших міст імперії за кількістю поляків (табл. 1):

Таблиця 1

Кількість поляків у найбільших містах Російської імперії

Джерело: Łukawski Z. Ludność polska w Rosji 1863–1914. S. 84.

На початку ХХ ст. чисельність, соціальний склад та динаміка зростання харківської Полонії визначалася тим, що місто стало провідним фінансово-економічним, культурним та науково-освітнім центром імперського Півдня. Це й привело до напливу поляків, які у пошуках праці, прибували з Королівство Польське29. І вже на початку нового століття у місті було зафіксовано майже 7 тис. поляків³⁰. Говорячи про статеву складову польської громади Харкова, потрібно зазначити перевагу чоловіків, як то загалом спостерігалося в межах Російської імперії. Це було зумовлено патріархальністю суспільства та характером їх професійних обов’язків – чиновники, офіцери і солдати, а отже представники тих інститутцій, до яких жінки не мали доступу³¹.

     Полонія у Харкові не лише зростала кількісно, але і якісно, відбувалося поступове її творення як цілісної етнічної спільної. Т. Липинського із сумом зазначив: «Власне колонія у прямому значенні слова почала формуватися у Харкові в 70-ті роки. У часи, коли вона постала, імена багатьох поляків, які і стояли біля її витоків, стерлися з людської пам’яті. І то велика шкода. Вони померли незнані, як і жили незнані»³². Дозволимо розлоге його цитування, оскільки це чи не єдине джерело подібного змісту: «На початок ХХ ст. склад польської як цілісного етнічого конгломерату, який склався із «представників майже усіх частин Польщі, різних соціальних груп (крім родової аристократії), різних щаблів суспільної драбини. Загалом, можна виділити три великі групи.
     Перша – найменша за кількістю, складається із осіб, які обіймали посади в різних урядових інституціях і товариствах. Ця група вважає себе верхівкою місцевої польської колонії, але серед них найменше можна знайти справжнього щирого почуття до власного походження.
     До другої найбільшої групи – належить інтелігенція середньозаможня й бідніша. Серед них – лікарі, адвокати, чиновники, приватні підприємці та тогрівці. Серед цієї, хоч і дуже різнородної групи, можна говорити їх прагнення до взаємодопомоги, про спільну діяльність, спостерігати корисну суспільну працю для свого оточення, хоча є й такі, які розглядають товариські стосунки з погляду грошей ….
     До третьої групи – дрібні працівники – ремісники, дрібні торговці, різні працівники, їх ніхто не знає, не рахує. Вони мало між собою пов’язані, майже не контатують»³³. У той же час, на його думку, саме студентська молодь відіграла у польському середовищі консолідуючу роль, «була тим найбільш важливим чинником, який об’єднав різні прошарки польської людності, який вирівнював шорсткості нашого товариського життя, одна у ті часи студентська молодь, заслуги якої з погляду харківської польської колонії, безумовно, великі»³⁴. Серед прізвищ видатних студентів можна назвати – Ю. К. Пілсудського, Л. Бербецького, Ґ. Даниловського, Г. Полюту (молодшого), Е. Пекарського, М. К. Дубецького, С. Серковського, С. Чарноцького. Отже, на початок Першої світової війни поляки працювали у всіх сферах життя міста: від викладачів університету до банківських службовців, від інженерів-технологів до лікарів і діячів мистецтва³⁵.

Мар’ян Кароль Дубецький (26 серпня 1838 - 24 жовтня 1926) - історик.

Джерело: https://pl.wikipedia.org/wiki/Marian_Karol_Dubiecki#/media/File:Marian_Dubiecki.jpg    

Засадничим символом польської ідентичності для закинутих на чужину поляків, здатності існувати як цілісний суспільний організм, стало будівництво громадою костелу. Одночасно костел постав як маркер польськості, «єдиним місцем, де зустрічалася уся колонія … Тут контактували між собою високий урядовець і службовець, генерал і солдат, дама високого статусу і прачка, офіцер царської поліції і в’язень. По закінченні богослужіння ці єдність закінчувалася і кожен шукав свого товариства, відповідно статусу»³⁶.
     З іншого боку рішення Полонії Харкова про будівництво та оздоблення кослету власними силами свідчило про економічну спроможність її членів. Більше того у їх середовищі знайшовся архітектор польського походження, який виконав необхідну роботу. Цей факт підтверджує думка З. Лукавського: «Не потрібно шукати додаткових пояснень, щоб зрозуміти, що в часі будівництва костелу католики намагалися максимально використати свої фахові сили. Найчастіше проект костелу виконував і далі наглядав за будівництвом місцевий архітектор-поляк. Влада надавала дозволи на будівництво костелів та приміщень. З часом, з розбудовою міста, костел розташовувася у самому його центрі»³⁷.
     Харків у цьому аспекті є красномовним прикладом, а римо-католицький костел Успіння Пречистої Діви Марії, споруджений у неоготичному стилі протягом 1887 – 1891 рр. (вул. Гоголя, 4) і нині є осередком польськості міста та прекрасною пам’яткою сакральної архітектури. Ця споруда – спільне творіння тогочасних видатних і пересічних представників польської громади міста. На 1886 р. харківська парафія нараховувала близько 3000 прихожан і 1500 військовослужбовцій-католиків, а відтак перед польською громадою міста постало питання про будівництво нового храму³⁸. Архітектор-поляк Б. Міхаловський висловив бажання безкоштовно виконати проект та провадити наглядати за будівництвом. Пізніше, на знак подяки, він отримав від вдячних земляків 500 крб.³⁹.
     Костел був дуже оригінальною спорудою для тогочасного Харкова. «Особливістю костелу виконаного у неоготичному стилі, є склепіння. Оскільки неф виявився надто широким, щоб можна було збудувати над ним муроване склепіння, було збудовано так звану купольну стелю. Зроблено, зокрема, залізні арки, поєднані залізними путами, а на них покладено, вкладену всередину, міцно обпалену, цеглу. Ця стеля імітує зовсім непогане реальне склепіння і гармонізує із загальним стилем будови. Всередині костелу знаходяться три вівтарі: великий – Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії і два бічні – Господа Ісуса з образом, написаним Г. Семирадським, а також святого Антонія»⁴⁰. Урочисте освячення храму відбулося 26 липня 1892 р. і перетворилося на справжнє свято для польської громади і міста вцілому. У травні 1901 р. завдяки активним діячам польської спільноти інженера-технолога А. Кжижановського та А. Павловича в костелі було зроблено електрине освітлення⁴¹.

Римо-католицький костел Успення Пречистої Діви Марії, архітектор Болеслав Міхаловський. фото Л. Жванко
    

Ще одним фактором зростання етнічної свідомості, згуртованості та солідарності, прагнення водночас зберегти національний дух, традиції було створення місцевими Полоніями великих міст Російської імперії різних громадських організацій. У 1896 р. у Харкові, подібно як раніше у Москві, Петербурзі, Одесі, відкрилося товариство піклування про бідних римо-католицького віросповідання⁴².
     На початку ХХ ст., на хвилі поступок влади полякам, з’явилался організація нового типу – Польський дім. Перша така інституція послала в Одесі (1906). Її метою була практична культурно-просвітницька діяльність – організація бібліотек, шкіл, будинків інформації, надання медичних та юридичних послуг, влаштування курсів, лекцій, видання книг тощо⁴³ За ініціативи, так званої, молодшої частини польської громади Харкова було висловлено бажання утворити місце для їх зустрічей та проведення різних заходів. Так у Харкові постав Польский дім, який розміщувався по вулиці Провіантській⁴⁴. Виконав проект та керував будівництвом споруди інженер-архітектор З. Харманський, активний учасник життя польської громади. Польський дім у Харкові мав виконувати дві функції: «по-перше, бути місцем зібрань прихожан-харків’ян римо-католицького віросповідання, по-друге, служити джерелом прибутку. Зал буде здаватися під вечори, концерти, аматорські спектаклі. Кошти будуть призначені для утримання благодійних установ, які перебувають на утриманні церкви та особливого товариства»⁴⁵. 30 жовтня 1908 р. відбулося урочисте його відкриття, яке перетворилося на справжнє свято для місцевої Полонії.
     16 листопада 1909 р. Харківський губернатор І. Стерлигов затвердив статут «Харківського громадського зібрання «Польський Дім» (вул. Гоголя, 2)⁴⁶. 27 грудня того ж року відбулося його перше засідання, на якому було обрано керівний склад. Головою став І. Вільга, інженер-технік, який працював в союзі гірничопромисловців Півдня Росії (вул. Сумська, 18/20) а товаришем голови – І. Карсницький, також інженер за фахом. Членами правління були обрані З. Харманський, інженер-архітектор; Е. Кроткевський, бухгалтер; Т. Дурач, помічник присяжного повіреного; І. Кнотте, гірничий інженер; С. Войцеховський, старший контролер державного банку, Р. Куницький, асистент Ветеринарного інституту в майбутньому вчений-ветеринар⁴⁷, відомий діяч В. Квятковський, присяжний повірений, юрист, видавець, підприємець, член «Харківського товариства водопостачання». На 1 січня 1913 р. дійсними членами Польського Дому було 164 особи⁴⁸.

     Шоста хвиля – 1914 – 1918 роки – «хвиля біженців», які прибули до Харкова у часи бездержавності їх вітчизни. То – поляки, яких у роки Першої світової війни було вивезено за розпорядженням імперської військової влади з прифронтових губерній держави. Близько мільйона поляків, підданих Миколи ІІ, як зазначив професор М. Коженьовский, були змушені залишити свої спустошені землі та вирушити вглиб Росії⁴⁹. З другої половини літа 1915 р. у Харкові, було зафіксовано масову появу біженців, і серед них етнічних поляків⁵⁰. Така ситуація була наслідком відступу російських армій з Польщі, Західної Прибалтики та Галичини. Цікаво, що першою сім’ю біженців, які прибули до Харкова стала саме польська родина⁵¹. Слід зазначити, що протягом 1915 – першої половини 1916 р. спостерігалася стала тенденція до зростання у місті польських біженців. Якщо на грудень 1915 р. їх було зареєстровано 14651 поляк, то на лютий 1916 р. їх було вже 1671152. Серед евакуйованих переважали вихідці з Варшавської, Люблінської, Сувалської, Ломжинської губерній. Першість за кількістю міст, з яких до Харкова прибуло найбільше біженців вже за неповними даними, утримувала Варшава.

     За сухими статистичними даними крилися долі нещасних людей, воєнне лихоліття яких закинуло далеко від рідного дому. Вирваним із звичайних умов існування полякам, часто без знання мови, у чужому релігійному оточенні, було досить важко переносити біженство. Воно стало не тільки матеріальним випробуванням, що виражалося у нестатках, а й, можливо, навіть більш тяжким у моральному плані. Невизначеність у майбутньому, втрачена робота, загублені члени родини приводили у відчай біженців. Проте ці люди не були самотні зі своїми проблемами, адже на допомогу їм прийшла, хоча й не така численна, але згуртована польська громада міста і оточила дійсно родинною турботою. В умовах триваючої війни їм самим було нелегко перебудувати свій світ на новий лад, але почуття солідарності, співчуття спонукало творити громадські спілки, започатковувати притулки для дітей та пристарілих, займатися пошуком праці, організацією навчання, збирати пожертви, видавати для них книги, шукати загублених в дорозі родичів і, що дуже важливо, за тисячу кілометрів творити дух рідної Польщі. Поляки Харкова жертвували свої приміщення, кошти, одяг і взуття, свій час і своє душевне тепло для далеких географічно і таких близьких вигнанців з їх історичної Батьківщини. Власне можна говорити про такий собі обмін душевним теплом, турботою, тугою за рідним краєм. Тому, часто єдину розраду давало їм спілкування із співвітчизниками, які, працюючи у благодійних польських комітетах, вселяли надію на краще своїм землякам.
     У Харкові функціонувало кілька відділень польських комітетів, головне керівництво яких було розміщено у Петрограді. Ці комітети, образно кажучи, були острівцями духу батьківщини, спілкування із членами яких вселяло біженцям надію на якомога швидше повернення до своїх домівок. Серед інших слід назвати діяльність уповноваженого Центрального Обивательського Комітету Царства Польського (вул. Сумська, 7), на якого покладалися повноваження з погодження діяльності із місцевими земськими управами, допомога біженцям із Царства Польського, шляхом групування їх в партії, призначення провідників – інструкторів, винаймання приміщень та ін. Представниками в Харкові були Т. Ясенський, а з 1 листопада 1916 р. – статський радник І. Дилевський⁵³. Міське самоврядуванням Харкова, а також представництва потужних громадських інституцій у справі біженства – Всеросійський земський союз, Всеросійський союз міст, Тетянинський комітет тісно співпрацювали з польськими етнічними комітетами.
     Ініціатива утворення благодійних комітетів виходила від представників місцевої польської громади, в середовищі якого функціонувала громадська організація – «Польський дім». Їх члени з початком прибуття польських біженців до міста активно включилися у справу організації допомоги останнім⁵⁴. Такий комітетом стало Харківського відділення Товариства допомоги бідним сім'ям поляків, які беруть участь у війні та постраждалому від війни польському населенню (Towarzystwo Pomocy dla biednych rodzin polakow, uczestniczacych w wojnie, oraz zubozalej przez wojne ludnosci Polskiej). Його засновниками иступили поляки, які тривалий час проживали у місті, бажаючи тим самим надати «…моральну підтримку та допомогу землякам». І. Карсницький про події літа 1915 р. восени того ж року згадував так: «Доля занесла багато таких біженців до нашого міста, де вони опинилися в чужому їм середовищі, без сімей, не знаючи, що їм робити і куди звернутися. Група місцевих діячів, зібравшись біля місцевого римо-католицького костьолу, попечительства про бідних, прийняла близько до серця долю цих перших польських жертв війни. Кількість біженців, яка щодня зростала, вимагала створення міцної організації, яка була б здатна задовольнити їх всезростаючі потреби»⁵⁵.

    Польський дім (зліва), провулок Провіантський, архітектор Здислав Харманський.

Джерело: https://vk.com/page-17590728_50629136

Цими діячами були І. Карсницький, З. та Р. Щавинські, Ст. Виршилло, І. та О. Дворжанчики⁵⁶. Головою відділення став Ст. Виршило, віце-головою – І. Дворжанчик, секретарем – Ст. Слевинський, скарбником – В. Сержпутовський. Розташовувалося воно у приміщенні «Польського Дому» по вул. Гоголя, 2, бюро комітету -   по вул. Гоголя, 4, а президія по Горяіновському провулку, 13 при відділенні страхового товариства «Росія»⁵⁷. Проживали ці діячі в Харкові, за даними управління Харківського поліцмейстера станом на 24 червня 1915 р.: Вільга І. та М.  по вул. Сумська, № 21-23; Щавинська Р.  «при чоловікові» і З. – Кузнечний провулок № 6, Виршилло Ст.  – Аптекарський провулок № 2; Дворжанчики О. і І.  – вул. Сумська, 49; Карсницький І.  – Бурсацький спуск № 14/7⁵⁸. Протягом вересня 1915 р. ці особи перевірялися на наявність «неблагоприятных деяний в отношении их политической благонадежности»⁵⁹. Для організації співпраці з іншими структурами міста, які опікувалися біженцями товариство скерувало туди своїх представників. Так у засіданнях міського комітету ВСМ направлені брали участь І. Карсницький та Ст. Виршилло, а кандидатами були обрані Е. Тайлор та К. Гольян⁶⁰.
     15 травня 1915 р. Товариство допомоги бідним сім'ям поляків, які беруть участь у війні та постраждалому від війни польському населенню направило до Харківського губернатора прохання сприяти у відкритті у місті його відділення. До його складу зголосилися ввійти І. Вільга, М. Вільга, І. Тайлор, І. Карсницький, З. Щавинський, Р. Щавинська, Ст. Виршилло, Й. Дворжанчик, О. Дворжанчик⁶¹. Загалом, близько 160-ти членів місцевої польської громади, тобто майже всі члени Польського Дому, «…віддають безкоштовно свій час на послуги Польського комітету і лише посади, які вимагали роботи протягом цілого дня, обслуговуються платними працівниками, кількість яких склала 24»⁶². Досить влучно завдання польських комітетів визначив І. Карсницький на обласному з’їзді по влаштуванню біженців, що проходив у Харкові 29 листопада – 2 грудня 1915 р. «Головним завданням польських організацій Харкова стала не лише організація матеріальної допомоги землякам, а турбота щоби польські вигнанці, закинуті воєнними подіями на чужину, не втратили у вигнанні усвідомлення своєї народності»⁶³.
     Перші загальні збори Товариства, на якому були вирішені організаційні питання відбулися 23 липня 1915 р.. Було визначено його керівний склад, напрямки роботи, виокремлено секції по напрямках роботи. Їх було 13 – реєстраційна, харчова, квартирна, допомоги одягом, пошуку праці, лазаретна, шкільна, опіки дітей, опіки слов’янських іноземних підданих, опіка арештованими, зносин із російськими організаціями допомоги жертвам війни, фінансова⁶⁴. У зв’язку з тим, що фінансові можливості товариства не були такими потужними було прийнято ухвалу про співпрацю із Харківськими губернськими відділеннями Тетянинського комітету, та ВСМ, з тим щоби останні взяли на себе часткове фінансування діяльності комітету. За комітетом залишається організація духовної допомоги та різна підтримка польських біженців. У зв’язку із приїздом значної кількості дітей шкільного віку було вирішено турбуватися про їх прийоми до вступу до училищ. Для чергування на вокзалі під час прибуття біженців до міста зголосилися пані Оттович, К. Зеленський та П. Тарнавський⁶⁵.

     Важливу роль у збереженні ідентичності польських біженців відіграло католицьке духовенство. Надзвичайно гострою потребою особливо для значної кількості біженців-католиків (головним чином поляків), які потрапили в чуже для них мовне, релігійне, ментальне середовище, було спілкування з духовенством західного обряду. Для пересічної людини початку ХХ ст. духовний світ поставав через молитву, церковну відправу, різні обряди, тому надзвичайно важливо, щоби все це велося рідною мовою відповідно до звичних їй релігійних постулатів. У той же час ця сфера допомоги була однією з найскладніших, оскільки пасторам доводилося втручатися в особисте життя біженців.

     Надзвичайно гострою потребою особливо для значної кількості біженців-католиків, які потрапили в чуже для них мовне, релігійне, ментальне середовище, було спілкування з духовенством західного обряду⁶⁶. З метою забезпечення їх потреб, управляючий Могилевською Римо-Католицькою архієпархією єпископ Ян Цепляк 17 грудня 1915 р. направив у відрядження до місць найбільшого скупчення біженців-католиків священиків для задоволення духовних потреб евакуйованих. 8 грудня того ж року міністр внутрішніх справ дозволив начальникам губерній видавати дозволи на влаштування тимчасових приміщень для громадських богослужінь⁶⁷. Крім того, католицьке духовенство було залучено до проведення різних благодійних зборів на користь біженців-поляків. Так, вже у жовтні 1914 р. у Харкові було утворено «Комісію з надання допомоги постраждалим від війни попечительства про бідних римо-католицького вірування». Її голова Ст. Вершилло спільно із настоятелем Харківської римо-католицької церкви ксьондзом І. Селюцьким організували аналогічні заходи серед прихожан. Представниці польської громади також пожертвували речі для своїх нужденних земляків. Серед них – М. Вільга, М. Карсницька, Р. Щавинська, Білецька, Лабунська, Л. Яблонська-Соколова, Дукельська, Падеревська, Жебрівська, Фертнер⁶⁸.

     Для людей, які в умовах швидкої евакуації, а то й просто насильного виселення, залишилися в багатьох випадках без засобів до існування, надзвичайно важливим було отримати дах над головою, медичну та матеріальну допомогу, а з наближенням зими 1915 р. – одяг та взуття; знайти роботу та школу для навчання дітей. Сироти, пристарілі, хворі та немічні, у першу чергу, потребували підтримки та уваги. Зазначені проблеми складають цілий комплекс заходів, над розв’язанням яких працювала Харківська міська управа, етнічні комітети, залучався громадський загал та біженці. По прибутті в Харків поляки розселялися на квартирах у місцевих жителів, спеціально відведених будовах та бараках на міських вокзалах. Сироти та пристарілі, по можливості, теж були забезпечені житлом. Крім того: «На кошти членів комітету обладнані: притулок пані Маєвської на вісім осіб, притулок пані Оттович на вісім осіб і притулок на кошти інженера Дворжанчика та пана Щавинського на 12 осіб»⁶⁹. На кошти Тетянинського комітету та державної скарбниці функціонувало шість притулків, в яких проживало 286 дітей-сиріт за такими адресами: провулок Нікітинський, 26 (70), вул. Журавлівська, 32 (40 і 35), в’їзд Іскринський, 4 (55), вул. Конюшена, 47 (26), провулок Воскресенський (50). 210 пристарілих та хворих поляків знайшли прихисток у восьми «притулках для інвалідів»: провулок Базарний, 15 (30), вул. Олександроневська, 20 (5), бульвар Нетечинський, 37 (100), провулок Воскресенський, 12 (100), вул. Катеринославська, 79 (10), 83 (5), 169 (20), провулок Мовчанівський, 19 (40)⁷⁰. Опікувалися ними відділення Товариства допомоги бідним сім’ям поляків.

     Ще одним джерелом коштів, які надходили до комітету стали благодійні збори та різні пожертви. Наприклад, на початку серпня 1915 р. Комітет Союзу гірничопромисловців Півдня Росії асигнував Товариству допомоги бідним сім’ям поляків 3 тис. крб.⁷¹. Можна справедливо стверджувати, що гроші були виділено завдяки сприянню інженера І. Вільги, активного члена польської громади і працівника цієї поважної промислової групи.
     Важливим напрямком роботи товариства стала організація навчання дітей-біженців. Потрібно зауважити, що до Харкова було евакуйовані Варшавський ветеринарний інститут, жіночий інститут, Ковенська і 7-ма Варшавська гімназії. За ініціативи діячів товариства на Москалівці у Харкові була відкрита польська гімназія. Там викладали відома письменниця Б. Островська, доктор філософії Т. Крушинський, адвокат В. Супинський, Р. Яблуновський та В. Суходольський⁷². Польська громада активно співпрацювала з міською владою на ниві організації навчання дітей-біженців. Для цього під керівництвом міського голови Д. Багалія було відкрито спеціальні класи. У 1915 р. міська управа відкрила 30 таких класів, а вже станом на 25 березня 1916 р. працював 51 клас, в яких навчалося 2468 дітей, з них – 12 класів (595 учнів) були польськими. При формуванні класів було враховано мовний та релігійний аспект, створюючи тим самим для дітей комфортні умови навчання⁷³. До роботи з дітьми залучалися вчителі з числа польських біженців зі щомісячним окладом у понад 50 крб.. Так 28 серпня 1916 р. З. Щавинський від імені училищної комісії, що працювала при міській управі, направив до інспектора народних училищ листа, в якому виражалося прохання дозволити викладати у новостворених трьох класах для дітей польських біженців вчителям-біженцям Б. Цесельському, Н. Конич і О. Двилинському⁷⁴.

     Працевлаштуванням польських біженців у Харкові займалися два Бюро праці по влаштуванню біженців – «Центральне» (вул. Сумська, 39) та «Польське» (вул. Пушкінська, 3)⁷⁵. На жаль, отримати бажану роботу було проблематично, особливо для представників інтелігенції та робітників нижчої кваліфікації, які до того ж не володіли російською мовою76. З іншого боку, моральні потрясіння, які пережили біженці в дорозі, занурення їх в незнайоме, а той мовне середовище, не завжди сприяли пошуку ними роботи. Стаціонарна та амбулаторна медична допомога польським біженцям надавалася безкоштовно у муніципальних місцевих закладах. За умов поширення епідемічних захворювань практикувалося проведення профілактичних щеплень. При цьому до роботи було залучено й польських лікарів з числа біженців, оскільки частина останніх не володіла російською мовою.

     Важливим напрямком допомоги біженцям стала організація розшуку загублених у дорозі членів родин, особливо дітей. Одним із осередків, де можна було ознайомитися зі списками розшукуваних у Харкові стала польська книгарня (вул. Сумська, 44). У роки Великої війни тут, на першому поверсі прибуткового будинку купця Аладьїна розміщувалася польська книжкова крамниця – акціонерне товариство, створене членами місцевої польської громади. Його головою був В. Квятковський, а серед членів правління – активні діячі Польського Дому  - І. Вільга та Й. Дворжанчик. Останній на той час працював завідувачем під’їзних шляхів та перебував у складі правління компанії «Олексіївського гірничопромислового товариства», заснованого у 1879 р. промисловим магнатом О. Алчевським⁷⁷. Крамниця одночасно була й осередком польського життя у Харкові, особливо для біженців, які знайшли тимчасовий притулок у місті. Тут можна було купити польську пресу, популярну літературу, видання під керівництвом Ю. Скрипія займалася сама книгарня. Цікаво зазначити, що й бюро праці були подібними осередками. Наприклад, 16 травня 1916 р. товариш голови правління комітету І. Карсницький повідомив Харківського губернатора М. Оболенського про відкриття по вулиці Пушкінська, 3, при бюро праці, читальні для польських біженців.

     Таким чином, польська громада Харкова родинно зустріла своїх співвітчизників із західних губерній Російської імперії. За короткий час ними була створена низка громадських організацій, залучені небайдужі до їх долі діячі. Їх діяльність  була направлена на забезпечення життєвих потреб польських біженців, збереження їх національного колориту. Успішна діяльність польської громади Харкова по організації допомоги своїм землякам, на думку І. Карсницького залежала від того, що: «Завдяки випробуваному почуттю патріотизму поляків на чужині, вдалося побороти значні труднощі і створити такі організації, які можуть гордитися, а свідома громадська позиція їх діячів полегшила не одну тяжку долю і втерла не одну зронену сльозу»⁷⁸.
     
***
     Полонія Харкова 1805 – 1918 рр. – це частина історії світової Полонії в часи Російської імперії, прекрасний приклад гуртування поляків на чужині. Поява поляків у Харкові, як і подальше «вростання» в організм місцевої спільноти, зумовлені низкою чинників різного характеру, головним з яких була втрата незалежності їх Вітчизни, а згодом до яких долучилися й соціально-економічні фактори. Вимушено чи добровільно, тимчасово чи назавжди поляки пов’язували свої долі з найбільшим містом Слобідської України, прагнули перебути лихоліття чи реалізувати свої життєві плани. Харків уже від перших контактів став «простором душевного комфорту» для поляків, місцем, яке дозволило їм зберегти свою ідентичність, свої традиції, свій дух. Тогочасні поляки зробили для міста стільки важливого, що можна говорити про особливе явище – «польський Харків» як досить добрий приклад українсько-польських контактів у часи бездержавності обох народів.

Любов Жванко – доктор історичних наук, професор, професор кафедри історії і культурології, директор Українсько-польського культурно-освітнього центру Харківського національного університету міського господарства імені О. М. Бекетова.

Запропонована стаття є витягом із підготовленого до друку біографічного словника «Видатні поляки і Харків: біографічний словник (1805 - 1918)», виконаного у рамках участі у стипендіальній програмі Міністерства культури та національної спадщини Республіки Польща «Thesaurus Poloniae» (вересень – грудень 2016 р.), координатор програми – Міжнародний Центр культури у Кракові.

  ¹Borejsza J. W. Emigracja polska po powstaniu styczniowym. Warszawa: Państwowe Wydawn. Naukowe, 1966. S. 248.

   2 Grzybowski K. Ojczyzna, naród, państwo. Warszawa : PIW, 1970. S. 89–90.

³ Królczyk A. Rosjanie i Rosja w relacjach Polaków podróżujących na Wschód (1795-1863), Praca doktorska napisana w Zakładzie Historii Europy Wschodniej UAM pod kierunkiem prof. dra hab. Artura Kijasa. Poznań, 2015. S. 7. Режим доступу: https://repozytorium.amu.edu.pl/bitstream/10593/14022/1/ ScaloneDokumenty%281%29.pdf

4Ibidem. S. 270.

⁵ Kijas A. Polacy na Uniwersytecie Charkowskim 1805-1917. Poznań: Poznańskie Towarzystwo Przyjaciół Nauk, 2008. S. 215.

6 Яновський Л. Яновський Л. Харківський університет на початку свого існування (1805–1820) = Uniwersytet Charkowski w poczatkach swego istnienia (1805–1820) : пер. с пол. / Вступ. ст. Л. Заштовт, В.С. Бакіров; упоряд., вступ.ст. Я. Ксьонжек; упоряд., ред. В. Кравченко; Упоряд. І. К. Журавльова; пер. О. Журавльова, М. Манова, К. Сьвідер; наук. комент. Т. Павлова. Харків : Майдан, 2004. С. 51–52.

⁷ Там же. С. 64.

⁸ Ёлкин А. Харьковский выбор: научная и педагогическая деятельность преподавателей в Харьковском университете (ХІХ – начало ХХ вв.). Видатні поляки Харкова: матеріали Міжнародного наукового симпозіуму, Харків, 7 грудня 2011 р. = Wybitni polacy Charkowa: materiały Międzynarodowego Naukowego Sympozjum, Charków, 7 grudnia 2011 / Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, Генеральне консульство Республіки Польща в Харкові; упоряд. І. К. Журавльова, А. Сташкевич, Х. Гранат; наук. ред. Л. Ю. Посохова; пер. О. С. Журавльова; вступ. слово Ян Гранат, В. С. Бакіров. Харків: Майдан, 2012. C. 53–54. (Польський альманах; вип. V).

⁹ Журавлева И. К. Идеал попечительства – граф Северин Потоцкий. Харків і Польща: люди і події: Міжнародна науково-практична конференція (2005; Харків): матеріали / Кер. проекту М. Є. Жур; редкол.: Л. М. Авраменко та ін. Харків: Майдан, 2006. С. 65. (Польський альманах ; Зб. 2).

¹⁰ Історія Харкова у пам'ятних дошках. Фактографічні та бібліографічні відомості. Режим доступу: http://mevorydoskikharkov.blogspot.com/2016/03/blog-post_9.html

¹¹ Dubiecki M. K. Nasze pamiętki w Charkowie. Okruchy niedawnych wrażeń. Tygodnik Ilustrowany. Warszawa. 1877. T. IV. 1 grudnia. S. 338.

12 Жур М. История римо-католической церкви в Харькове. Польська діаспора у Харкові: історія та сучасність: наукова конференція (2004; Харків) = Polska diaspora w Charkowie: historia i wspolczesność: матеріали / Генеральне консульство Республіки Польща в Харкові; Редкол.: Л. М. Авраменко, О. І. Гедройц, інш.; наук. ред. І. Я. Лосієвський; ред. Ю. Ю. Полякова; вступ. ст. І. К. Журавльова; пер. О. С. Журавльова. 2-ге вид., перероб. і доп. Х.: Майдан, 2014. С. 17.

¹³ Потрашков С. Польские военнопленные периода наполеоновских войн (1812–1815 гг.) в Харькове и губернии. Польська діаспора у Харкові: історія та сучасність: наукова конференція (2004; Харків) = Polska diaspora w Charkowie: historia i wspolczesność: матеріали / Генеральне консульство Республіки Польща в Харкові; Редкол.: Л. М. Авраменко, О. І. Гедройц, інш.; наук.ред. І.Я. Лосієвський; ред. Ю. Ю. Полякова; вступ. ст. І. К. Журавльова; пер. О. С. Журавльова. – 2-ге вид., перероб. і доп. Х.: Майдан, 2014. С. 70.

¹⁴ Generał Dominik Dziewanowski / napisał J. Staszewski. Poznań : [s.n.], 1933. S. 8.

¹⁵ Ibidem. S. 67–68.

16 Gawrońska-Garstka M. Rys historii Uniwersytetu Wileńskiego. Przegląd Naukowo-Metodyczny. Edukacja dla Bezpieczeństwa. 2009. Nr 3. S. 72.

17 Kijas A.  Polacy na Uniwersytecie Charkowskim 1805–1917. S. 82.

18 Ibidem. S. 63, 66.

19 Dubiecki M. K. Nasze pamiętki w Charkowie. Okruchy niedawnych wrażeń. S. 338.

²⁰ Ibidem. S.354.

21 Денисенко О. Г.Семирадський: від Харкова до Риму. Видатні поляки Харкова: матеріали Міжнародного наукового симпозіуму, Харків, 7 грудня 2011 р. = Wybitni polacy Charkowa: materiały Międzynarodowego Naukowego Sympozjum, Charków, 7 grudnia 2011 / Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, Генеральне консульство Республіки Польща в Харкові; упоряд. І. К. Журавльова, А. Сташкевич, Х. Гранат; наук. ред. Л. Ю. Посохова; пер. О. С. Журавльова; вступ. слово Ян Гранат, В. С. Бакіров. Харків: Майдан, 2012. С. 39. (Польський альманах; вип. V).

22 Кравченко Р. Учасники Січневого повстання 1863–1864 рр. у Харківській арештанській роті цивільного відомства. Січневе повстання 1863-1864: історія, люди, мистецтво: міжнародний науковий симпозіум (2014; Харків): матеріали / упоряд. І.К.Журавльова, Х.Гранат; наук. ред., упоряд. Л.Ю.Посохова; ред. Ю.Ю.Полякова; пер. М.Манова, Т.Біткова, О. Журавльова. Харків: Майдан, 2014. С. 61, 66.(Польський альманах; Вип. 6).

²³ Lipiński T. Polacy w Charkowie. Znicz. Kalendarz informacyjny z działem literackim za rok zwyczajny. 1905. Moskwa. S. 82.

24 Polska diaspora. S. 15.

25 Łukawski Z. Ludność polska w Rosji 1863-1914. Wrocław : Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1978. S. 120.

26 Mądzik М., Korzeniowski М., Latawiec K., Tarasiuk D. Polacy na wschodniej Ukrainie w latach 1832–1921. Lublin : Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 2014. S. 16.

27 Ibidem. S. 15.

²⁸ Dubiecki M. K. Nasze pamiętki w Charkowie. Okruchy niedawnych wrażeń. S. 336.

29 Mądzik М., Korzeniowski М., Latawiec K., Tarasiuk D. Polacy na wschodniej Ukrainie w latach 1832–1921. S. 10.

30 Жур М., Ніколаєнко О. Організація і діяльність польських товариств в Харкові наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Польська діаспора у Харкові: історія та сучасність: наукова конференція (2004; Харків) = Polska diaspora w Charkowie: historia i wspolczesność: матеріали / Генеральне консульство Республіки Польща в Харкові; Редкол.: Л. М. Авраменко, О. І. Гедройц, інш.; наук.ред. І.Я. Лосієвський; ред. Ю. Ю. Полякова; вступ. ст. І. К. Журавльова; пер. О. С. Журавльова. 2-ге вид., перероб. і доп. Х.: Майдан, 2014. С. 32.

31  Łukawski Z. Ludność polska w Rosji 1863-1914. S. 84–85.

32 Lipiński T.  Polacy w Charkowie. S. 82.

³³ Ibidem. S. 91–92.

³⁴ Ibidem. S. 134.

³⁵ Żwanko L. Polonia Charkowa w XVIII–XIX wieku. Wiadomości Historyczne z Wiedzą o Społeczeństwie. 2016. Nr 6 (listopad–grudzień). S. 28.

36 Łukawski Z. Ludność polska w Rosji 1863–1914. S. 52.

³⁷ Ibidem. S. 53.

³⁸ Жур М. История римо-католической церкви в Харькове. С. 23.

³⁹ Кушлакова Н. Інженери-архітектори польського походження в Харківському відділенні Імператорського Російського технічного товариства. Історичний архів. 2009. № 3. С. 119. Режим досупу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ians_2009_3_23

40 Зайонц Є. Невідомі джерела історії першої польської римо-католицької парафії у Харкові. Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Філологія». Вип.74. 2016. С. 317–318. Режим досупу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKhIFL_2016_74_69 На жаль, на сьогодні знищено.

41 Lipiński T.  Polacy w Charkowie. S.104.

42 Жур М., Ніколаєнко О. Організація і діяльність польських товариств в Харкові наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. С. 31.

43 Łukawski Z. Ludność polska w Rosji 1863–1914. S. 149.

44 Mądzik М., Korzeniowski М., Latawiec K., Tarasiuk D. Polacy na wschodniej Ukrainie w latach 1832–1921. S. 135.

⁴⁵Польський Дом. Южный край. 1908. 1 ноября.

46 Державний архів Харківської області (далі. – ДАХО), ф. 29, оп. 1, спр. 83, арк. 52.

47 Там само, арк. 68–68 зв.

48 Там само, арк. 95.

49 Korzeniowski M. Na wygnańczym szlaku... Działalnosć Centralnego Komitetu Obywatelskiego Królestwa Polskiego na Białorusi w latach 1915–1918. Lublin: Lubelske Towarzystwo Naukowe, 2001. S. 5.

50 Уперше матеріал опубліковано: Жванко Л. Польська громада Харкова і польські біженці Першої світової війни: родинна турбота. Видатні поляки Харкова: матеріали Міжнародного наукового симпозіуму, Харків, 7 грудня 2011 р. / Генеральне Консульство Республіки Польща, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна. Харків : Майдан, 2012. С. 75–91. (Польський альманах. Вип. V.).

51 Труды Харьковского Областного Съезда Всероссийского Союза Городов по вопросу об устройству и эвакуации беженцев, 29 ноября ‒ 1 декабря 1915 г. Х.: Б. и, 1915. С. 67.

52 Жванко Л. М. Іноземні біженці Першої світової війни в Україні. Київська старовина. 2005. № 3. С.81.

53 ДАХО, ф. 18, оп. 21, спр. 201, арк. 1–3.

54 ДАХО, ф. 29, оп.1, спр. 83, арк. 95.

55 Труды Харьковского Областного Съезда Всероссийского Союза Городов... С. 76.

56 ДАХО, ф. 29, оп.1, спр. 667, арк. 14.

57Там само, арк. 1.

58 Там само, арк. 21–32.

59Там само, арк. 13.

60 Там само, арк. 12.

61 Там само, арк. 2.

62 Труды Харьковского Областного Съезда Всероссийского Союза Городов… С. 77.

63Съезд о беженцах. Южный край. 1915. 1 декабря.

64 Труды Харьковского Областного Съезда Всероссийского Союза Городов… С. 78

65 ДАХО, ф. 29, оп.1, спр. 667, арк. 12.

⁶⁶ Korzeniowski М., Mądzik М., Tarasiuk D. Tułaczy los. S. 172.

67ДАХО, ф. 965, оп.21, спр. 26, арк.148.

⁶⁸Там само, спр. 25, арк. 251–252 зв.

69 Там само.

70 Та само, ф. 18, оп. 21, спр.102, арк. 17. У дужках зазначено кількість осіб. Назви вулиць подано станом на 1915 р.

⁷¹ О беженцах. Горнозаводское дело. 1915. 30 сентября.

72 Ніколаєнко О. Освітня діяльність Харківської полонії. Формування історичної пам'яті: Польща і Україна: Міжнародна науково-практична конференція (2007; Харків) = Ksztaltowanie pamięci narodowej: Polska i Ukraina: збірник матеріалів / Генеральне консульство Республіки Польща в Харкові, «Польський Дім» у Харкові; Упоряд. М. Є. Жур, І. К. Журавльова; редкол.: Л. Авраменко та ін. Харків: Майдан, 2008. С.  334. (Польський альманах; Вип. 3).

73 Доклад Училищной Комиссии по вопросу об организации занятий с детьми лиц, переселившихся в Харьков в связи с военными событиями. Известия Харьковской Городской Думы. 1915. № 9–10. С. 144.

74 ДАХО, ф. 45, оп. 10, спр. 22, арк. 121.

 ⁷⁵Весь Харьков. Календарь. Х., 1916. С. 7.

76 Жур М., Ніколаєнко О. Організація і діяльність польських товариств в Харкові наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. С. 37.

77 Хряпін Е. Участь підприємців та акціонерних товариств із Польщі в економічному розвитку Харкова і губернії (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). Польська діаспора у Харкові: історія та сучасність: наукова конференція (2004; Харків): матеріали / Генеральне консульство Республіки Польща в Харкові, «Польський Дім» у Харкові; редкол.: Л. М. Авраменко, О. І. Гедройц, І. К. Журавльова; кер. проекту М. Є. Жур; наук. ред. І.Я. Лосієвський. Харків.: Майдан, 2004. С. 78. (Польський альманах).

78 Труды Харьковского Областного Съезда Всероссийского Союза Городов... С. 76.