Вважається, що гетьман Петро Дорошенко (1665-1676) перейшов під османську протекцію влітку 1669 року. Так, у бераті від 1 червня 1669 року, що був вручений Дорошенкові 25 серпня під час уманської козацької ради, султан оголосив про свою протекцію над Дорошенком, не вимагаючи сплати данини, і обіцяючи захист за умови, що Дорошенко “лишатиметься непохитним на шляху своєї покори”¹. Султанська щедрість у вигляді відмови від данини (яка в цілому вважалась обов’язковою для немусульманських протегованих територій), а також той факт, що Дорошенко ніколи не брав участі в імперських воєнних кампаніях за межами України, призвели до тривалих історіографічних дискусій, наскільки незалежним був статус Дорошенка після прийняття османської протекції.

Гетьман Петро Дорошенко (1665-1676)

Разом з тим слід відмітити, що характер відносин Османської імперії з протегованими територіями не вкладався в єдину схему і різнився для різних країн та хронологічних періодів. Так, ці відносини не завжди відповідали набору вимог, розробленому правовою школою Ханафі, чиїм трактуванням ісламського права, послуговувались в Османській імперії. Для одержання османської протекції до такого набору вимог мало входити hutbe (згадка імені султана в п’ятничній молитві) для мусульман, одна п'ята частина трофеїв здобутих в священній війні, фіксовані податки (у тому числі військовою службою) незалежно від релігійної приналежності та данина для немусульман. Однак, польський дослідник Даріуш Колодзейчик порівняв обов’язки державних утворів, які відносять до «протегованих», та наочно продемонстрував, що часто вони відповідали вказаним вимогам лише частково. Так, низка мусульманських державних утворів як-от північний Ємен чи Хіджаз лише виконували hutbe, а християнські республіки Рагуза і Венеція – лише сплачували данину.² У той же час, деякі частини Османської імперії, які вважаються інтегрованими до її складу, як-от курдські князівства, фактично користувалися таким же рівнем автономії як і умовно "васальні" Молдавія, Валахія чи Трансильванія.³ Іншими словами, фактичний статус османських «протегованих» державних утворів часто не вкладався в шаблони османських правових джерел, в той час як реальна практика їх взаємовідносин з Османською імперією була багатшою і складнішою, ніж умови виражені канцелярською мовою імперських документів.

 Професор Даріуш Колодзейчик

При аналізі ж дослідницьких коментарів з приводу протегованого статусу Дорошенка, виглядає, що логіка окремих аргументів, а також отримані висновки значною мірою залежать від типу і походження використаних джерел. Перший шлях пролягає через студіювання переговорів про прийняття османської протекції Дорошенком, і включає реконструкції інтенсивності й порядку посольств, виявлення особистостей посланників, аналіз дипломатичного листування та його відлуння в опосередкованих джерелах. У цьому випадку дослідники використовують джерела, що вийшли з канцелярії гетьмана або ж з його оточення та часто були модифіковані під час перекладу польською чи російською мовами. Джерела цього штибу часто демонструють стратегії самопрезентації Дорошенка, включно з умовами, на яких він був готовий вести переговори про прийняття протекції. Другий спосіб оцінки нового статусу Дорошенка – це аналіз османських офіційних документів – дипломів і листів, які вписують Гетьманат у «добре захищені володіння», взоруючись на османські канцелярські та правові формули.

В кожному разі дослідник опиняється перед вибором перспективи сторони, яка надає, чи сторони, яка приймає протекцію. Водночас, спроба звести разом обидві перспективи є цілком виправданою. Матеріали ж кореспонденції між Дорошенком та Портою можуть суттєво доповнити документи з формальним оголошенням про протекцію. Такі документи можуть продемонструвати очікування обох сторін – Порти та Гетьманату – від своїх нових статусів протектора та протегованого. Разом з тим, інтерпретація окремих елементів процедури надання і прийняття протекції шляхом їх зіставлення із церемоніальними практиками сусідніх протегованих християнських державних утворів – Молдавії, Валахії та Трансильванії – допоможуть прояснити місце Гетьманату в територіальній ієрархії північних кордонів Османської імперії. При тому у теперішній розвідці ми обмежимось періодом до початку османського наступу на Річ Посполиту в 1672 р.

Умови османської протекції над козацькою Україною

Відомо, що гетьман правобережної України Петро Дорошенко нав’язав перші контакти з Портою відразу після набуття гетьманського статусу. Зокрема, це підтверджується листом великого везіра Кьопрюлюзаде Фазила Агмеда паші написаному у квітні 1666 р., де той звертається до Дорошенка, як до «підданого султана», що, як припускає Микола Крикун, в даному випадку було не більше як канцелярською риторичною фігурою.⁴ Зокрема, у вказаному листі великий везір повідомляв Дорошенкові про призначення нового кримського хана Аділя Ґерея та про султанський наказ гетьманові бути у згоді з новим ханом.⁵

Втім, дослідники сходяться на думці, що каталізатором для зближення Дорошенка та Порти стали переговори між Річчю Посполитою та Московським царством, які розпочалися в Андрусово у квітні 1666 р. та увінчалися укладенням перемир’я в січні 1667 року. Виглядає, що саме чутки про успішний перебіг переговорів у Андрусово, які досягли гетьмана в липні 1666 р., заохотили його до того, щоб нав’язати міцніший зв’язок з Портою. Згідно зі свідченнями різного авторства, саме дізнавшись про польсько-московські домовленості Дорошенко постановив «что ему быть с ханом в дружбе, а цесарю турскому в подданстве».⁶

Водночас, османці сприйняли новоукладений мир як спрямований проти Османської імперії. Так, глибоке незадоволення османців примиренням Речі Посполитої з Москвою засвідчує османська хроніка Рашида, яка, переповідаючи події 1667 року, цитує лист султана до польського короля, де той закликав його розірвати стосунки з Москвою.7 На додачу, як відомо, річпосполитське велике посольство Гієроніма Радзейовського, яке перебувало в Османській імперії з 18 червня по 19 серпня 1667 р., і серед завдань якого значилося не допустити визнання Дорошенка, османці прийняли вкрай неприхильно.

Яреміаш Фалк (Jeremiasz Falk), портрет Гієроніма Радзєйовского (1652)

На контрасті, опосередковані джерела свідчать про те, що посольство Дорошенка, яке досягнуло Стамбула 5 липня 1667 р., чекав цілком гостинний прийом. Зокрема, секретар Радзейовського і автор його посольського звіту Фрацішек Висоцький заздрісно відмітив, що козацьке посольство поселили ближче до султанового палацу, аніж польське, що воно було удостоєне аудієнції каймакама вже на наступний день після прибуття, і що козацьким послам було презентовано розкішні кафтани «у незвичайний спосіб».⁸ Згідно з опосередкованими свідченнями, під час султанської аудієнції козацькі посли задекларували бажання гетьмана стати підданими і одержали у відповідь від Мегмеда IV: “Побудьте у відданості мені і будете мною захищені”.⁹

Лист султана датований 7 липня 1667 р.10 розкриває найперший відомий комплекс умов, на яких султан визнавав Дорошенка за свого «підданого»¹¹. По-перше, в листі зазначається, що «підданство» Дорошенка було визначено ще раніше, а, отже, Дорошенкові належить, як і було ним раніше обіцяно, служити султанові вірою і правдою.¹² По-друге, у листі вживається традиційна для домодерної дипломатії формула на означення союзництва: «бути другом друзям і ворогом - ворогам» союзника.¹³ В Османській імперії цю формулу звично вживали в угодах у тому числі з протегованими правителями, як-от молдавським і волоським господарями. При тому додержання цієї позірно формальної умови передбачало низку цілком конкретних обов’язків з боку протегованого володаря, а саме: не лише утримуватись від будь-яких ворожих актів проти султана та його підданих, але й брати участь в османських воєнних кампаніях, підтримувати управителів прикордонних територій імперії, а також збирати та доставляти відомості про здійснені чи плановані ворожі дії сусідських володарів проти султана.¹⁴ У цьому контексті цілком логічним виглядає очікування, висловлене у згаданому листі, що козаки служитимуть султанові військом¹⁵. Нагадаємо, що в 1667 р. саме тривала війна Османської імперії з республікою Венеція за Крит, а османське військо базувалося у Фракії. Тому можна припустити, що козацької допомоги очікували саме в ході цього конфлікту.

Аналогічно, вимога дружніх взаємин з кримським ханом цілком співвідносилась із практикою підтримки протегованими володарями як управителів прикордонних провінцій, так і інших протегованих володарів, серед яких кримський хан як потомок Чінгізидів, очевидно, займав особливе місце.¹⁶ Румунський історик Віорель Панайте вважає, що згадана підтримка протегованими володарями управителів провінцій (еялетів / віялетів) складалася в османську єдину регіональну захисну систему її північних кордонів і включала кримського хана, трансильванського князя, молдавського та волоського господарів, а також управителів провінцій Румелія, Силістрія, Відинь, Аккерман, Очаків, Бендер, Темешвар, Буда і Боснія.¹⁷ В нашому випадку передбачалося, що Дорошенко передусім узгоджуватиме свої дії саме з володарем Криму. Нарешті, останньою, і, виглядає, нагальною, а не традиційною вимогою був контроль гетьмана над козацькими морськими походами. Вірогідно, ця умова була спровокована попередніми походами Івана Сірка на Крим (додамо, що ця умова висловлена в султанському листі, не мала жодного практичного наслідку оскільки вже восени 1667 р. Сірко здійснив переможний морський похід на османську Кафу). У обмін же султан обіцяв захищати територію підконтрольну Дорошенку.

Якщо у 1667 році Дорошенко був єдиним гетьманом, який нав’язав контакти зі Стамбулом, і, більше того, на переконання Порти уже «служив салтанову величеству», то протягом 1668 р. султана відвідали представники усіх трьох претендентів на гетьманську булаву – Петра Дорошенка, Івана Брюховецького та пізніше – Петра Суховія. Так, у січні 1668 р. гетьман Правобережної України Петро Дорошенко та гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький відправили свої посольства до султана практично одночасно. Анонімний інформатор майбутнього короля Речі Посполитої Яна Собеського повідомляв, що посольство Дорошенка у складі тлумача Івана Васильковського та підписка Григорія Снітковського, яке досягло Порти в березні 1668 р. було прийнято більш прихильно, ніж посольство Брюховецького у складі полковника Григорія Гамалії та канцеляриста Лаврентія Кашперовича у травні того ж року.¹⁸ Петро Суховій також відправив посольство до Стамбула із проханням про султанську протекцію у вересні 1668 р.¹⁹ Інформатори з кола чернігівського архієпископа Лазаря Барановича повідомляли у Москві, що посли Суховія, як і посли двох попередніх козацьких очільників, були удостоєні султанової аудієнції, і Суховію було обіцяно військову підтримку наступної весни.²⁰ Однак, після перемоги над Брюховецьким в червні 1668 р. та над Суховієм в січні 1669 р.,²¹ знову виглядало, що Дорошенко залишався єдиним перспективним партнером Османської імперії в Україні. Водночас прихильний прийом султаном такого параду посольств від різних козацьких лідерів, які представляли різні частини України, підтверджує, що Порта прагнула якнайвиразніше продемонструвати своє незадоволення новоукладеним миром між Річчю Посполитою та Москвою в Андрусово.

Хоча на сьогодні дослідникам невідомий зміст доставлених чавушем Юсуфом листів, адресованих гетьману Дорошенку, як результату посольства Васильковського і Снітковського, ми, однак, маємо змогу оцінити зміст умов виставлених послам Брюховецького на предмет надання останньому султанської протекції.

Цей зміст розкривають два документи – лист султана Мегмеда IV датований травнем 1668 р. та лист каймакама Кара Мустафи паші, обидва надіслані з Адріанополя і доступні у московському перекладі²². Зокрема, у султановому листі значилось, що у відповідь на прохання Брюховецького, султан надає йому свою протекцію (приймає у підданство). Якщо порівняти умови протекції, виставлені Брюховецькому із тими, які були озвучені Дорошенку в липні 1667 р., можемо побачити, що в основних пунктах вони були подібними. Окрім традиційної формули «бути другом – друзям і ворогом – ворогам», у листах султана і каймакана повторюється умова контролювати козацькі морські походи. У обмін, султан обіцяв надати збройну допомогу. При тому, першочергове відання українськими справами знову ж таки передавалося саме кримському ханові. Якщо в 1667 р. від Дорошенка очікували безпосереднього зв’язку із Портою на предмет поточних новин, то Брюховецький не просто мав тримати дружбу з ханом, але і повідомляти всі новини саме кримському ханові²³.

Цікаво, що і султан, і каймакан звертаються до Брюховецького як до «запорізького гетьмана». Хоча, за словами каймакана Мустафи паші, султан пообіцяв Брюховецькому захист, вони обидва ніде не уточнюють, про які саме території йдеться, і, на відміну від листів до Дорошенка, ніде не вживають терміну «Україна». Таким чином, можемо припустити, що, оголошуючи протекцію над Брюховецьким, Порті не йшлося про жоден конфлікт із наміром оголосити про свою протекцію і над Дорошенком, а пізніше – також над Суховієм.

Разом з тим, подібність умов, оголошених і Дорошенкові (в липні 1667 року), і Брюховецькому (в травні 1668 року) дозволяє нам побачити основні очікування Порти від свого надання протекції українським гетьманам: убезпечення своєї території від козацьких морських походів. В той же час стурбованість річпосполитсько-московською угодою в Андрусові актуалізувалася як включення козацької України у систему захисту північних кордонів імперії.

Тим часом, найраніший відомий проект угоди про протекцію, який дозволяє оцінити, які очікування мала козацька сторона в особі гетьмана Дорошенка, датується липнем 1668 р. Московські інформатори повідомляли, що проект було відправлено до Стамбула за посередництвом згадуваного османського чавуша Юсуфа, який відвідав гетьманську резиденцію в Чигирині після посольства Васильковського і Снітковського. Цей проект наявний у двох перекладах: російському (який являє собою подвійний переклад з латини і греки), та італійському.²⁴ Саме він міг бути схвалений київським митрополитом Йозефом Нелюбовичем-Тукальським, який відвідав козацьку раду у Чигирині ще у січні 1668 р.²⁵ Відповідно, проект відображав інтереси як козацької так і київської церковної еліти, і висвітлював кілька ключових тем: територіальні претензії гетьмана, обов’язки козаків у обмін на протекцію, повноваження гетьмана після одержання протекції, умови перебування військ султанових васалів на території України, релігійні питання та порядок дипломатичної комунікації.

Київський митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський (1665-1675)

Як відомо, Дорошенко претендував на юрисдикцію над дуже обширними територіями, окреслюючи простір між Перемишлем і Самбором і на 20 миль далі за Київ, від Вісли й Немана й до Севська і Путивля. Більше того, наприкінці документа зазначалося, що якщо козаки завоюють якесь місто за допомогою османської армії, воно перейде під юрисдикцію гетьмана, і що в ньому не розміщатимуться османські залоги.²⁶ Очевидно, що окреслюючи кордони своїх майбутніх володінь, Дорошенко, за прикладом Богдана Хмельницького та Івана Виговського заявляв свої права на спадщину Давньої Русі.²⁷ Щоправда, порівняно з останніми він дещо трансформував свій аргумент, твердячи не про те, що козаки належать до «стародавнього народу руського», а це, відповідно, легітимізує їхнє право на давньоруську спадщину, а що, навпаки, мешканці руських територій «всі є козаки».²⁸ При тому Дорошенко очікував, що для одержання контролю над цими територіями султан мобілізує не лише імперську армію, але також війська кримських, черкаських, ногайських та буджацьких татар. Відповідно, передбачалося що султан не укладатиме угод з «ворогами», що їм належали землі, які слід було «повернути» під владу гетьмана – Москвою та Річчю Посполитою.²⁹

Далі, Дорошенко хотів убезпечити жителів «казацкого рода» від полону, а українські території від того, щоб церкви перетворювали на мечеті. У судових справах, де фігурували б і козаки, і турки, Дорошенко резервував за козаками право, щоб їх судила лише старшина. Навзаєм Дорошенко зобов’язувався “воевати со всяким неприятелем повелителства твоего” за умови, що козаки не сплачуватимуть данину та вільно обиратимуть гетьмана. Особлива важливість права на вільне обрання гетьмана підкреслюється тим, що цю умову в документі було повторено двічі. Далі, демонструючи свою турботу про грецьких церковних ієрархів в Константинополі, Дорошенко очікував від султана, що той забезпечить захист «праведному патріарху» Мефодію (1668-1671). Нарешті, Дорошенко вимагав, щоб у комунікації з Чигирином султан видавав документи руською або грецькою мовами, та щоб султанові посли послуговувалися «руським діалектом».³⁰ В цілому план Дорошенка виглядає як вкрай амбітний проект, який повністю суперечив чуткам, які ширилися раніше, що Дорошенко готовий сплачувати данину “как Волоский князь платит” у обмін на османську протекцію.³¹

За свідченнями інформаторів Посольського приказу, вже у вересні 1668 р. османський чавуш, якого вони називають Гачабаш³², привіз Дорошенкові лист із контрпропозиціями султана, який начебто погодився скасувати данину для козаків. Натомість він вимагав розміщення двох яничарських корпусів, у тисячу вояків кожен – одного в Чигирині, а іншого – в стратегічно важливій Кодацькій фортеці. Інформатори також заявляли, що Дорошенко намагався домовитись, щоб яничарів було розміщено лише на Кодаку, але не в Чигирині. Більше того, повідомлялось, що наступне посольство від Дорошенка надіслане до султана у вересні 1668 р. і очолюване Лукашем Бускевичем, повернулося із султанською вимогою розмістити яничарські корпуси “у багатьох містах”.³³

Зважаючи на природу джерел, які подають таку інформацію досить важко зробити висновок, чи розміщення османських військових залог в Україні справді було на порядку денному під час обговорення умов надання Дорошенкові османської протекції. Оскільки ні ці, ні інші джерела не свідчать, що вказана умова будь-коли обговорювалась під час козацьких рад, які скликали перед прибуттям османських послів, такі свідчення могли бути і результатом стратегії чернігівського єпископа Лазаря Барановича, який перебував в опозиції як до Дорошенка так і до київського митрополита Йозефа Нелюбовича-Тукальського, який фактично схвалив прийняття османської протекції. Саме Баранович відзначений як відправник більшості посланців до Москви, які й повідомили про можливе розміщення османських військ в Україні.

В будь-якому разі, чутки про плановане розміщення яничарських корпусів в Україні як частини умов надання султанської протекції могли справити вплив, навіть незважаючи на ступінь їхньої достовірності. Зокрема, уже сам факт їхнього поширення може стати основою припущення, чому хан раптово відкликав свою підтримку гетьману Дорошенку влітку 1668 року, натомість підтримавши «альтернативного гетьмана» Петра Суховія. Причини цієї різкої зміни достатньо важко зрозуміти з часто цитованого уривку листа калги-султана Крим-Герея до польного коронного гетьмана Димитра Єжи Вишневецького від 23 листопада 1668 про те, що до такого кроку їх змусило «шалберство Дорошенка».³⁴ Втім, дослідники припускають, що кримський хан не міг вітати завершення переговорів Дорошенка про прийняття османської протекції, оскільки це зменшило б власний вплив хана в регіоні.³⁵ Однак, зважаючи на те, що як випливає з султанового листа до Дорошенка³⁶ переговори про прийняття гетьманом османської протекції не були для хана секретом щонайменше з липня 1667 року, ця теза потребує більш виразної аргументації. Натомість розміщення османських залог на території України виразно маркувало б її як безпосередні султанські володіння, безвідносно до риторичних формул уживаних для описання її статусу щодо Османської імперії. Для кримського хана як османського васала це повністю відрізало б шлях до здійснення набігів на цю територію з метою вибирання ясиру.

Відмітимо, що незважаючи на інтенсивний обмін посольствами між Стамбулом та Чигирином протягом 1667-1668 років, які начебто мали на меті обговорення умов надання та, відповідно, прийняття султанської протекції, сліди цих переговорів та цитованих проектів важко знайти в імперському офіційному документі, виданому 1 червня 1669 р. та врученому Дорошенкові під час Уманської козацької ради 25 серпня того ж року.

Так, у бераті від 1 червня 1669 року султан оголосив свою протекцію над Дорошенком, визнаючи його юрисдикцію над трьома регіонами – sarı Kamış (запорожцями), Barabaş (лівобережними козаками) та Potkal (правобережними козаками)³⁷ як над санджаком³⁸ без сплати данини за умови, що Дорошенко «лишатиметься непохитним на шляху своєї покори». Окреслення конкретної території юрисдикції, яка хоч і не співпадала із цитованим планом зразка липня 1668 р., цілком пасувала до амбіції Дорошенка встановити свою гетьманську владу «над усією Україною». Відповідно, Дорошенко зобов’язувався «обороняти і захищати свою країну, і зберігати і охороняти населення; він має забезпечувати належні дії і міри в [своїх] провінціях, і утримувати порядок і дисципліну поміж трьох [названих] козацьких народів і за нагоди [воєнної] кампанії (...) він має прибути у призначене місце зі своєю армією в порядку і бойовому строю».³⁹

Даріуш Колодзейчик відмітив, що тип документа (berat чи menşur) від 1 червня 1669 року надісланого Дорошенкові, визначав статус Дорошенка як еквівалентний статусу господарів Молдавії та Валахії.⁴⁰ Подібним чином, проаналізувавши елькаби вживані у османській кореспонденції, Олександр Галенко прирівняв статус козацької України до Молдаві, Валахії та Трансильванії, відзначаючи, що османці мали козацьких гетьманів за незалежних, але несуверенних правителів, які стояли в імперській владній ієрархії близько до санджакбеїв.⁴¹ Цьому враженню сприяє також формулювання ужите в оригінальному документі про те, що султан умістив Дорошенка «серед всієї сукупності підданих моєї звичайної милості – Валахії, Молдавії та інших».⁴²

Отже, головною задачею Дорошенка визначалося збереження належного порядку на ввіреній території та військовий обов’язок. При тому впадає у вічі тема особливої ролі кримського хана як помічника в «охороні» України, постійно наголошуваною у подальшому листуванні османських достойників із гетьманом. Окрім уже цитованих нами документів, у листі каймакана датованому 15 червня 1670 року читаємо, що в разі непокори частини козацького війська Дорошенкові, він має звертатись по допомогу саме до хана⁴³. Нагадаємо, що на цей час хан Аділь Ґерей все ще підтримував Петра Суховія, а стосунки між Чигирином і Бахчисараєм лишались вкрай напруженими. Тобто по суті везір залишав у сфері відповідальності Дорошенка – налагодити і підтримувати стосунки з Кримом. При тому підкреслимо, що характерною тут є не вимога зближення з Кримом, який і до того був як традиційним союзником, так і традиційним противником українських гетьманів, а те, що Дорошенко як османський підданий мав першою справою шукати допомоги не у свого безпосереднього протектора, а у визначеного ним для цієї ролі васала.

Друга тема, яка постійно присутня в цій кореспонденції – це вимога чимчастіше надсилати козацьких посланців з повідомленнями про поточні політичні події.⁴⁴Такі запити мали цілком практичний сенс, оскільки, як відомо, Дорошенко підтримував зв'язок з усіма трьома потенційними покровителями (султаном, царем і королем). Очевидно, саме сумніви у вірності Дорошенка були причиною вимог доводити свою лояльність шляхом постійного зв’язку зі Стамбулом і Бахчисараєм, постачаючи новини, та публічно демонструвати свій намір залишатися під османським захистом.

Поза тим, статус санджака, яким означалася територія України, підпорядкована Дорошенкові, не ніс консолідованого смислового значення стосовно ступеня суверенітету гетьмана: його міг мати як управитель умовно суверенної території, так і управитель території, що напряму входила до «добре захищених володінь». А, отже, згідно з документальними свідченнями статус козацької України як протегованої території виглядав досить розмито.

Процедура надання та прийняття протекції

Досліджуючи перехід гетьмана Дорошенка під османську протекцію, важливо брати до уваги не лише процедуру надання, але і прийняття османської протекції. З погляду Османської імперії, протеговані нею державні утвори вписувалися в імперську владну ієрархію. Однак з погляду самих протегованих територій, вони також залишалися частиною місцевої системи лояльностей, і у такий спосіб належали до двох різних «міжнародних спільнот»45 з різними традиціями розуміння правил та значення протекції.

Процедура оголошення протекції в Османській імперії не була уніфікована. В будь-якому разі, з точки зору османської традиції надання імперського диплому та передача владних інсигній, зокрема, булави, бунчука та хоругви, які Дорошенко публічно прийняв під час Уманської козацької ради (серпень 1669) завершували таку процедуру. Однак, з козацької точки зору, прийняття османської протекції все ще мало бути фіналізоване одностайною ухвалою репрезентативної козацької ради та складанням присяги.

Виглядає, що в османському імперському палаці були добре ознайомлені із церемоніалом прийняття протекції, яка була б легітимною в очах козацького загалу. Так, у листах, надісланих до Дорошенка і прийнятих гетьманом під час Корсунської козацької ради було досить детально прописано, в який саме спосіб Дорошенко має оголосити про свій статус протегованого володаря.

Зокрема, у листі султана Мегмеда IV, датованому груднем 1668 р. значиться, що у відповідь на прохання Дорошенка про санджаки, він надсилає «добрий золотний кафтан» та дає вказівку, як саме такий дарунок належить прийняти: «з великою честю одягти на себе»⁴⁶. При тому каймакан Кара Мустафа паша дав набагато детальніші інструкції стосовно процедури визнання османської протекції.⁴⁷ По-перше, каймакан наголосив на необхідності публічної церемонії при одержанні подарунків: «при одержанні того подарунку і листів учини радість пушечною і ручною стрільбою, для того щоб сторонні наші вороги дізналися про ту султанську милість»⁴⁸. По-друге, він продемонстрував розуміння досягнення згоди в козацькому середовищі щодо визнання султана протектором, наголошуючи на потребі скликати раду, де мають також бути присутні лівобережні козаки та запорожці, які мають одноголосно підтвердити своє бажання стати султанськими підданими.⁴⁹

Після прибуття султанських послів перед початком Корсунської козацької ради, Дорошенко справді влаштував триденний бенкет та «чинил стрелбу ис пушек и из мелкова ружья»⁵⁰. Гетьман також публічно одягнув на себе «кафтан і золотоголову ферязь підшиту білою телятиною», які були надіслані йому в подарунок від султана – в такий спосіб він символічно визнав зверхність османської влади.⁵¹ Розвідка Лілії Бережної дозволяє нам не сумніватися в тому, що в козацькому середовищі розуміли значення церемонії публічного одягання дарованого верхнього одягу.⁵²

Разом з тим, особливості дарованого кафтану (в Корсуні) та наданих османських інсигній (в Умані) повертають нас до дискусії про місце Дорошенка у владній ієрархії Османської імперії. Пригадаймо, що особливості документів (тип документа та уживані в кореспонденції елькаби) наданих Дорошенку на управління територією як санджаком дозволили дослідникам розмістити їх поруч з князем Трансильванії та господарями Молдавії і Валахії. Втім, угорський дослідник Янош Сабо зазначає, що трансильванські князі одержували санджак, який пасував бейлербею⁵³ (не санджакбею), і церемоніальний одяг не типу кафтан, а «kapanichе» підшитий соболями, який також пасував управителю в гідності бейлербея.⁵⁴ Інший угорський історик Габор Карман, аналізуючи контакти трансильванських князів із будайськими пашами (бейлербеями), також дійшов висновку, що в османській владній ієрархії трансильванські князі займали не нижчу від бейлербея позицію.⁵⁵ Окрім того, Сабо зазначає, що і молдавським господарям традиційно надсилали два бунчуки, які також пасували бейлербеям, на відміну від санджакбеїв, котрим (як Дорошенкові) надсилали один бунчук.⁵⁶ Таким чином, наявні свідчення щодо передачі османських владних інсигній піддають сумніву паритетну позицію гетьмана Дорошенка по відношенню до трансильванського князя Міхая І Апафі (1661-1690), молдавського господаря Георгія IVДуки (1668-1672) та волоського господаря Антонія І Попешті (1669-1672) у владній ієрархії Османської імперії.

Габор Карман, Інститут Історії Угорської академії наук

Друге питання, це наскільки легітимним було визнання османської протекції з точки зору козацького загалу, а надто усіх трьох козацьких спільнот, означених у султанському бераті. Передбачалося, що згадана каймакамом потреба у одностайній ухвалі козацькою радою мала би бути задоволена ще в Корсуні у березні 1669 р. Анонімний польський автор «Меморіалу» (який міг бути очевидцем з числа членів польського посольства також присутнього на раді)⁵⁷ пригадував, що Дорошенко запитав у козацького товариства «Як ви мені даєте цей клейнод Війська Запорозького, то я зараз зичу бачити […], при кому бажаєте зоставати: чи при дідичних панах своїх? чи при Москві? Чи при турчині?» У відповідь всі заволали: «Ані під своїми панами, ані під Москвою, але повністю піддаємося Турчинові».⁵⁸

Однак, якщо у своєму дипломі султан визнав Дорошенка гетьманом «усієї України», включно з Правобережжям, Лівобережжям та Запорізькою січчю, сумнівно, що «вся Україна» підтвердила своє бажання визнати султана своїм протектором. Незважаючи на те, що у листі до великого везіра Кьопрюлюзаде Фазила Агмеда паші відразу після корсунської ради Дорошенко поспішив запевнити султана про її належний перебіг, твердячи, що на ній були присутні усі полковники, старшина і чернь Війська Запорізького⁵⁹, насправді відомо, що рада була набагато менш репрезентативною. Наявні джерела свідчать, що цю раду не відвідав жоден лівобережний полковник і не більш як 20 представників лівобережної старшини. Для контрасту, правобережні полки були представлені понад п’ятьмастами представниками старшини. Однак, навіть Правобережжя не було представлене усіма полковниками, серед яких бракувало так значних імен як Іван Сірко, Остап Гоголь та Стефан Щербина. Щодо представників Запоріжжя, то ситуація була ще більш невтішною: джерела свідчать, що незадовго до ради до Дорошенка прибуло близько семидесяти запорожців, однак у раді взіли участь не більше одинадцяти з них.⁶⁰ Відтак, оптимістичні свідчення Дорошенка на предмет репрезентативності корсунської козацької ради досі не знайшли підтвердження у інших джерелах. Більше того, нагадаємо, що Дорошенкові політичні опоненти звинувачували його саме у прийнятті османської протекції без належної ради. Так, у серпні 1669 р. новий суперник Дорошенка за гетьманську владу, Михайло Ханенко писав: “выправляючи себе вечное гетманство без изволения и совета всех нас, так сее стороны как и тое стороны полковников подписав руку турецькому салтану, добиваючись панства, в подданство, так как Волохи и Мутьяня живут, Украйну поддал.”⁶¹

Поза тим існують інтригуючі контрастні повідомлення щодо того, чи Дорошенко разом із старшиною складав присягу султанові під час Корсунської ради. Виглядає, що хоча козаки публічно підтвердили своє бажання прийняти протекцію Мегмеда IV, вони втім, не фіналізували процедуру складанням присяги.⁶² Можна припустити, що саме така незавершена з точки зору козаків процедура прийняття османської протекції дозволяла Дорошенкові бути досить гнучким, визначаючи свій статус відносно султана, у своїй кореспонденції. Як відомо, Дорошенко послідовно заперечував те, що став підданим султана після Корсунської козацької ради.⁶³ Його посол, Лукаш Бускевич, який начебто завершив переговори про османську протекцію над козацькою Україною, висловив це заперечення у найбільш виразний спосіб. У своєму часто цитованому листі від 18 квітня 1669 р. він заявив: «домышляюсь, что многих посольство мое в Турки побунтовало, разумеючи, что с подданством туды его милость пан гетман послал меня […] токмо не даждь Бог, чтобы мы так неразсудительно слепым поспешением в турское иго шеи свои отдали»⁶⁴.

Аналогічно, немає доказів, що присягу було складено й під час Уманської козацької ради, де Дорошенко прийняв османські владні інсигнії. Більше того, окремі джерела демонструють, що в 1670-х роках козацька старшина все ще не мала певності щодо її статусу відносно Османської імперії, так само як і інформатори, що намагалися прояснити цю ситуацію перед своїми патронами. Так, польський інформатор з Аккерману Вацлав Камінський писав, що у червні 1670 р. від гетьмана Дорошенка у Стамбул прибуло посольство, яке було прихильно прийняте каймакамом. При тому, каймакам начебто пообіцяв всіляку допомогу татарського війська, якщо тільки козаки стануть підданими султана⁶⁵.

Існує ще одна подія, на яку дослідники часом вказують як на завершальну в плані прийняття османської протекції над козацькою Україною, а саме козацька рада, скликана між листопадом і груднем 1670 р. Утім, вказуючи на ці дати, вони передусім покликаються не на оригінальні джерела, а на судження класиків – Дмитра Дорошенка та Яна Рипки. Так, Дмитро Дорошенко повідомляє, що за свідченнями утікача сотника Тарасовського Дорошенко зібрав на раду полковників в листопаді 1670 року, і вони ухвалили рішення піддатися султанові.⁶⁶ Однак, польський король Міхал Корибут Вишневецький у своєму універсалі, виданому в січні 1671 р., посилаючись на свідчення того ж Тарасовського, заявив, що він добре поінформований про перебіг справ в Україні, і що він знає, що Дорошенко скликав раду в грудні 1670 р., де закликав «піддатися турчину»⁶⁷. Очевидно, заклик «піддатися турчину» не дорівнював ухвалі старшинської ради з цього приводу. Аналогічно, у своїй колективній праці Дорошенко і Рипка дійшли висновку про те, що у листопаді 1670 р. козацька старшина затвердила османську протекцію над Україною.⁶⁸ Втім, їхнє джерело містить ремарку лише про те, що «в листопаді 1670 р. рада старшини у Дорошенка обговорює підданство Туреччині».⁶⁹

Таким чином, вказані джерела наштовхують на думку, що козацька старшина не вважала процедуру прийняття протекції фіналізованою після козацьких рад в Корсуні і в Умані. Водночас, перебіг цих рад виявляє виразний контраст із Переяславською радою, на якій Богдан Хмельницький разом зі старшиною склав присягу перед представниками царя Олексія Михайловича.70 Іншими словами, наявні джерела свідчать про те, що згідно з османськими традиціями, Дорошенко визнав протекцію султана Мегмеда IV, однак згідно з козацькими традиціями його статус залишався не вповні визначеним.

Підводячи підсумок, зазначимо, що відповідно до османських традицій, процедура прийняття Дорошенка до «добре захищених володінь» була звершена виданням імперського берату та передачею Дорошенкові символічного кафтану та османських владних інсигній. Втім, з козацької переспективи вона так і не була фіналізована, оскільки Корсунська рада, де козаки «одноголосно» підтвердили своє бажання османської протекції, не була репрезентативною. Крім того, ні Корсунська, ні Уманська козацька ради не завершились складанням присяги новому протектору. Відтак, османські достойники декларували підданство Дорошенка принаймні з липня 1667 р., тоді як Дорошенко і козацька старшина не виявляли певності у цьому і наприкінці 1670 р. Зі свого боку, гетьман Дорошенко послідовно уникав визнання, що він став підданим султана, використовуючи невизначені формулювання при описі його відносин із Портою. Такий стан справ, по-перше, підводить нас до очевидної різниці в правових культурах Османської імперії та козацької України, що робить безсенсовними дискусії на тему, чи насправді Дорошенко був «залежним» чи «незалежним» володарем, перебуваючи під османською протекцією. Османська правова традиція не знала поняття «незалежного васала». В той же час де факто Дорошенко поводився як незалежний володар, який провадив власну зовнішню політику, не узгоджуючи її зі Стамбулом. Його ж справжня роль у відносинах з Османською імперією оприявнилась лише після того як мусила вийти з суто дипломатичної площини під час наступу османської армії на Річ Посполиту в 1672 році.

Тетяна Григор’єва - кандидат історичних наук, доцент кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія". Тематика наукових досліджень: історія дипломатії; знання та уявлення про Османську імперію в Східній Європі; інформація, комунікація та пропаганда в ранньомодерній Європі.

Публікація є скороченою версією статті: Григор'єва Т. Турецьке підданство гетьмана Петра Дорошенка: умови та церемоніал його визнання // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Львів, 2017. – T. 270: Праці Історично-філософської секції. – С. 449-475.

 1 Цит. за: Ostapchuk V. Cossack Ukraine in and out of Ottoman orbit, 1648-1681 // The European tributary states of the Ottoman Empire in the sixteenth and seventeenth centuries / Ed. by G. Kármán, L. Kunčević. – Leiden, Boston: Brill, 2013. – P. 142.
2 Kołodziejczyk D. What is inside and what is outside? Tributary states in Ottoman politics // The European tributary states of the Ottoman Empire in the sixteenth and seventeenth centuries / Ed. by G. Kármán, L. Kunčević. – Leiden, Boston: Brill, 2013. – P. 429-430.
3 Там само. – С. 428.
4 Крикун М. Корсунська козацька рада 1669 року // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Львів, 1999. – Т. 238: Праці історико-філософської секції. – С. 118.
5 Dorošenko D., Rypka J. Hejtman P. Dorošenko a jeho turecká politika // Časopis Národního Musea. – Prague, 1933. – № 1–2. – S. 9–10.
6 Крикун М. Корсунська козацька рада 1669 року. – C. 119.
7 Ostapchuk V. Cossack Ukraine in and out of Ottoman orbit, 1648-1681. – P. 140.
8 AGAD, Archiwum Koronne Warszawskie, dział Turecki, t. 455, nr. 765, s. 35.
9 Крикун М. Корсунська козацька рада 1669 року. – C. 119.
10 РГАДА, ф. 124. оп. 1, 1670, № 25, стб. 1-2.
11 Оскільки початок документа втрачено, ми не знаємо в який спосіб султан звертався до Дорошенка навіть в інтерпретації тлумачів Посольського приказу. В наступних документах ці тлумачі означають статус Дорошенка терміном «холопство» або «вечное холопство», що з огляду на особливості московської політичної риторики, очевидно, було для них єдиним способом означити підлеглий статус Дорошенка. Кіннан Е. Російські історичні міфи. – Київ: Критика, 2001. – С. 124-125.
12 РГАДА, ф. 124. оп. 1, 1670, № 25, стб. 1.
13 Там само.
14 Panaite V. The Ottoman law of war and peace: the Ottoman Empire and tribute payers. – New York: Columbia University Press, 2000. – P. 386-387.
15 РГАДА, ф. 124, оп. 1, 1670, № 25, стб. 1.
16 Детальніше про двояке місце кримського хана в османській владній ієрархії: Галенко О. Студії над повідомленнями Хроніки Наїми з історії України // Історія Наїми / пер. О. Галенко та О. Кульчинський. – Київ: видавництво Жупанського, 2016. – С. 237-240.
17 Доповідь Віореля Панайте «Watching over the neighbouring provinces in the Ottoman Empire: the case of the Danubian principalities in the sixteenth and seventeenth centuries» була виголошена на конференції «The place of the European tributary states on the periphery of the Ottoman Empire» в Будапешті 29-30 травня 2015 р.
18 Крикун М. Корсунська козацька рада 1669 року. – С. 121.
19 Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко: Політичний портрет. – Київ: Темпора, 2011. – С. 181.
20 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией (далі – Акты ЮЗР). – СПб, 1872. – Т. VII: 1657-1663. – С. 154.
21 Про подальше суперництво між Дорошенком і Суховієм в 1669 р.: Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко: Політичний портрет. – Київ: Темпора, 2011. – С. 200–202, 207–211.
22 РГАДА, ф. 124, оп. 1, 1670, № 25, стб. 63-65, 103-105.
23Там само. – Стб. 64, 104.
24 Крикун М. Корсунська козацька рада 1669 року. – С. 122.
25 Там само. – С. 119–120.
26 Акты ЮЗР. – СПб, 1873. – Т. VIII: 1668-1669, 1648-1657. – С. 219-220.
27 У 1667 р. Дорошенко висунув подібний набір вимог і під час переговорів про прийняття протекції московського царя: Кочегаров К. Древнерусское прошлое в политических концепциях украинской элиты второй половины XVII века // Славяноведение. – Москва, 2015. – № 2. - С. 19-41.
28 Акты ЮЗР. – СПб, 1873. – Т. VIII: 1668-1669, 1648-1657. – С. 219.
29 Там само. – С. 120.
30 Там само.– С. 218.
31 Акты ЮЗР. – СПб, 1872. – Т. VII: 1657-1663, 1668-1669. – С. 31.
32 Олександр Галенко вважає, що йдеться не про власне ім’я, а про прізвисько похідне від посадового титулу – Haci Başı – проводир прочан на прощу до Мекки та Медини.
33 Акты ЮЗР. – СПб, 1872. – Т. VII: 1657-1663, 1668-1669. – С. 103, 153–154.
34 Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648 - 1714 рр. – Київ: Інститут історії України НАНУ, 2003. – С. 196.
35 Флоря Б. Начало открытой османской экспансии в Восточной Европе (1667 - 1671 гг.) // Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в XVII в. – Ч. 2. – Москва: РАН, 1998. – С. 88; Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко: Політичний портрет. – Київ: Темпора, 2011. – С. 172-173.
36 РГАДА в Москве, ф. 124, оп. 1, 1670, № 25, стб. 1-2.
37 Про ідентифікацію цих термінів: Pritsak O. Das erste türkisch-ukrainische Bündnis // Oriens. – 1953. - №6. – Р. 280-285.
38 Санджак –“прапор”/провінція, що входила до складу еялету / бейлербеїліка. Цим та іншими визначеннями, поданими у тексті та примітках я завдячую ґлосарію, уміщеному у: Хроніки Наїми з історії України // Історія Наїми / пер. О. Галенко та О. Кульчинський. – Київ: видавництво Жупанського, 2016. – С. 264-268.
39 Цит. за: Ostapchuk V. Cossack Ukraine in and out of Ottoman orbit, 1648-1681. – P. 142.
40 Kołodziejczyk D. Tertium Non Datur? Турецька альтернатива в зовнішній політиці козацької держави // Гадяцька унія 1658 року / за ред. П. Соханя. – Київ, 2008. – С. 72–73.
41 Галенко О. Коментар про османську титулатуру українських гетьманів // Східний світ. – Київ, 1997. – № 1-2. – С. 219.
42 Цит. за: Ostapchuk V. Cossack Ukraine in and out of Ottoman orbit, 1648-1681. – P. 142.
43 РГАДА, ф. 124, оп. 1, 1670, № 25, стб. 7.
44 Там само. – Стб. 121.
45 Kunčević L. Janus-faced sovereignty: The international status of the Ragusan Republic in the Early Modern Period // The European tributary states of the Ottoman Empire in the sixteenth and seventeenth centuries / Ed. by G. Kármán, L. Kunčević. – Leiden, Boston: Brill, 2013. – P. 119–121.
46 РГАДА, ф. 124, оп. 1, 1670, № 25, стб. 3-4.
47 Там само. – Стб, 116-118. Хоча переклад листа недатований, змістові маркери, як-от повідомлення про згаданого у султановім листі Мустафу агу та подарований султаном кафтан дозволяють бути певними, що лист було надіслано одночасно з цитованим листом султана Мегмеда IV від грудня 1668 р.
48 Там само. – Стб. 117.
49 Там само. – Стб. 118.
50 Акты ЮЗР. – СПб, 1872. – Т. VIII: 1668-1669, 1648-1657. – С. 137. Крикун М. Корсунська козацька рада 1669 року. – С. 125.
51 Крикун М. Корсунська козацька рада 1669 року. – С. 131.
52 Бережна Л. Дари Мазепи. Культура подарунків українських гетьманів у системі дипломатичної комунікації другої половини XVII століття // Київська академія. – Київ: Laurus 2014-2015. – C. 228.
53 Бейлербей (бей над беями) – управитель провінції (еялету / віялету).
54 Szabo J. The insignia of the princes of Transylvania // Turkish flowers: studies on Ottoman art in Hungary / ed. by I. Gerelyes. – Budapest, Magyar Nemzeti Múzeum / Hungarian, 2005. – С. 131-132.
55 Kármán G. Ein Handkuss für den Pascha? Siebenbürgische Gesandte in Ofen // Zeitschrift für Historische Forschung. – Beiheft 52. – Interkulturelle Ritualpraxis in der Vormoderne: Diplomatische Interaktion an den ostlichen Grenzen der Furstengesellschaft / hg. von C. Garnier, C. Vogel. – Berlin: Duncker & Humblot, 2016. – S. 147-152.
56 Szabo J. The insignia of the princes of Transylvania // Turkish flowers: studies on Ottoman art in Hungary / ed. by I. Gerelyes. – Budapest, Magyar Nemzeti Múzeum /Hungarian, 2005. – P. 134.
57 Крикун М. Корсунська козацька рада 1669 року. – С. 143.
58Там само. – С. 131, 144.
59 Оригінальний лист датований 12 березня 1669 р., який, найвірогідніше, був перехоплений у
Польщі, і, відповідно, ніколи не досяг адресата опублікований у: Крикун М. Корсунська козацька рада 1669 року. – С. 146–147.
60 Там само. – С. 127-128.
61 Акты ЮЗР. – СПб, 1887. – Т. IX: 1668-1672. – C. 43. Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко: Політичний портрет. – Київ: Темпора, 2011. – С. 211.
62 Крикун М. Корсунська козацька рада 1669 року. – С. 134–135.
63 Там само. – С. 135.
64 Акты ЮЗР. – СПб, 1872. – Т. VIII: 1668-1669, 1648-1657. – С. 153.
65 CzamańskaI. Czy wojna z Turcja była nieunikniona? Poselstwo Kazimierza Wysockiego do Turcji w latach 1670–1672 // Kwartalnik Historyczny. – 1985. – T. 92. – S. 778.
66 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя та політичної діяльності. – Нью-Йорк, 1985. – C. 322.
67 AGAD, Libri Legationum 25, s. 193v.
68 Dorošenko D., Rypka J. Hejtman P. Dorošenko a jeho turecká politika // Časopis Národního Musea. – Prague, 1933. – № 1–2. – S. 32–33.
69 Праці комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. – Київ, 1929. – Т. 6. – С. 462.
70 Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 томах, 12 книгах / Ред. П. С. Сохань (голова) та ін. – Т. 9. – Київ: “Наукова думка”, 1997. – С. 741.