З 1950-х рр. Дніпропетровськ став місцем розташування одного з головних у СРСР центрів проектування, виробництва та випробування ракето-космічних комплексів стратегічного призначення завдяки діяльності Півдменмашу (Південного машинобудівного заводу) та Конструкторського бюро (КБ) «Південне». На рівні сучасної повсякденної свідомості Південмаш передусім асоціюється із освоєнням космосу, але в радянський час його першочерговим значенням було серійне виробництво, розробка та вдосконалення зброї масового знищення. У термінології тодішнього стратегічного противника СРСР це була успішна «фабрика страху»1.
Бойовими ракетами дніпропетровського виробництва забезпечувалися ракетні війська стратегічного призначення СРСР2. Тут були розроблені і сконструйовані бойові балістичні ракети практично необмеженої дальності та космічні ракети-носії. Найвідомішими стали створені тут у 1980-і міжконтинентальні бойові ракети СС-18 (Сатана) та СС-24 (Скальпель). Як розташування подібного потужного секретного підприємства впливало на міське життя – над цим дедалі активніше розмірковує сучасна історіографія. У рамках даної статті я пропоную розглянути сучасні погляди на феномен «закритих міст» та можливі перспективи (і пастки) тематики.
Вивчення та оприлюднення історії Південмашу активізувалося останніми роками. Вийшла низка книжок, присвячених Південмашу та КБ, біографії їхніх провідних представників, тексти часто супроводжуються публікаціями спогадів ветеранів заводу3. Хоча ювілейний формат більшості з робіт не може не впливати на організацію матеріалу (коли головним завданням стає віддати шану та розповісти про здобутки), вони містять багато нової інформації щодо «внутрішньої історії» підприємства.
Інший ракурс – розгляд історії Південмашу з точку зору саме міської історії та його впливу на розвиток Дніпропетровська – сформувався під впливом підходів західної історіографії. Ключовим тут стає припущення, що розташування військових об’єктів та функціонування потужних секретних підприємств могло впливати на розвиток міста, його атмосферу та повсякденне життя його мешканців, а також залишило певний слід у ментальній та політичній культурі міста. Такий саме підхід представлений у низці досліджень Сергія Жука, передусім у його англомовній книзі «Рок-н-ролл у ракетному місті: захід, ідентичність та ідеологія у радянському Дніпропетровську»4 - першому і єдиному спеціальному дослідженні феномену закритості Дніпропетровська. Робота присвячена сюжетам «культурного споживання» західної музики, а також книжок та кінематографу у радянському суспільстві. Автор зображує Дніпропетровськ як простір особливо жорсткого ідеологічного контролю через розташування тут секретного ракетного заводу, де західна продукція була під особливою забороною та тому ставала особливо бажаною. Сергій Жук також виступив редактором спеціальної добірки матеріалів про закриті міста СРСР у часописі Ab imperio (2011, № 2), відкривши їх узагальнюючою аналітичною передмовою5.
При подібному підході історія Дніпропетровська постає не як типове минуле великого радянського індустріального міста, вона інтегрується в загальну традицію розгляду специфіки радянських міст із особливим стратегічним значенням. На перше місце виходять сюжети, пов’язані із секретністю та режимними обмеженнями – передусім тема «закритості» Дніпропетровська – з 1959 по 1987 р Дніпропетровськ був закритий для відвідування іноземцями. Теоретичною основою аналізу стає відома дихотомія – протиставлення західного та радянського суспільств як суспільств відкритого і закритого типів, актуалізоване у часи холодної війни у працях Ганни Арендт та Карла Поппера та досі впливового і в академічному середовищі, і на рівні повсякденної свідомості 6. При використанні такого аналітичного підходу режимні території та закриті міста постають як ідеальна модель радянського, його квінтесенція, радянське у квадраті7 – бо саме тут обмеження доступу інформації та мобільності, та посилений ідеологічний контроль проявляли себе найбільш повно.
Дійсно, особливістю СРСР був той факт, що значна частина країни була закритою для відвідування різним групам осіб, при цьому ступінь режимності та обмежень мобільності істотно варіювався8. Особливий режим охорони державної таємниці у СРСР передусім захищав місця розташування військових об’єктів або підприємств з розробки та виготовлення зброї масового ураження. Щодо міських поселень на сьогодні найповнішою класифікацією можна вважати класифікацію Майкла Джентайля, який виділив 6 режимів контролю9:
а) секретні міста. Це закриті адміністративно-територіальні утворення (ЗАТО), створені для надсекретних військових розробок, сховані за умовними номерними назвами, не позначені на жодній мапі та не згадувані у жодній статистиці, обнесені колючим дротом та закриті навіть для радянських громадян10. Населення подібних поселень формувалося шляхом спеціального відбору, мешканці без дозволу не могли їх залишати, і часто роками були позбавлені права на виїзд за межі. Міста мали цілком автономну інфраструктуру. Серед найвідоміших прикладів можна назвати Саров (Арзамас-16), батьківщину атомної бомби;
b) абсолютно закриті міста – місця розташування військових баз чи військового виробництва, відвідування яких для немешканців було заборонене;
c) закриті міста – відвідування яких неможливе без спеціального дозволу та перепустки – для прикладу, на території УРСР таким містом до 1984 р. був Севастополь як головна база Чорноморського флоту (радянські громадяни не могли приїздити сюди без дозволу);
d) умовно-закриті міста – повністю або частково закриті для іноземних громадян. Наприкінці 1970-х майже 60 великих і маленьких радянських міст були офіційно закритими для іноземців, включно з громадянами соцтабору. Таких міст було одинадцять в Україні, два – в Естонії, понад сорок – у РСФРР11. Дніпропетровськ потрапляє саме до цієї групи. Для порівняння, серед російських міст, закритих для іноземців, можна назвати Саратов, Горький, Перм, Куйбишев тощо.
е) та f) – міста з різним ступенем обмежень на внутрішню міграцію, у яких немісцевим радянським громадянам було неможливо або вкрай складно отримати прописку. Попри певну типологічну спорідненість, впадає у вічі чітка розрізнювальна межа – між групою a, b та c, як справді закритих і контрольованих міст, та d, e та f, як міст практично відкритих. Відповідно головним теоретичним питанням стає проблема припустимості узагальнюючих характеристик для усіх груп закритих міст та вимога виваженої градації при аналізі. Особливо зважаючи на те, про що колишні секретні міста написано значно більше досліджень, ніж про міста, де ступінь закритості був значно слабшим, і саме на матеріалах ЗАТО сформульовані основні характеристики, приписувані усім закритим радянським містам.
Початки історії Південмашу
Дніпропетровськ був обраний для будівництва заводу, де виробництво бойових ракет можна було б поставити «на конвейер» наприкінці 1940-х років. Серед інших претендентів розглядався Київ (варіант був відкинений через неможливість перетворення республіканської столиці на закрите місто) та зауральські міста (підрахунки показали, що будувати там новий завод було б задорого)12. На користь Дніпропетровська зіграла розвинена металургійна промисловість, місцеві інженерно-технічні кадри, а також близькість до наукових центрів Києва та Харкова. Секретною постановою Ради міністрів СРСР від 9 травня 1951 р. Дніпропетровський автомобільний завод із виробництва автомобільної техніки був перепрофільований на серійне виробництво ракет.
Історія та особливості організації роботи Півдменмашу нагадують історії інших надважливих режимних підприємств. Створення та функціонування заводу відбувалося в умовах суворої секретності. За спогадами С. Афанасьєва (у 1965–83 рр. міністра загального машинобудування СРСР) про 1952 р.: «На заводі був встановлений найжорсткіший режим. Усі спеціалісти жили у битовках інструментального цеху. З території виходити не мали права. За мною були закріплені два полковника КДБ. Вони працювали цілодобово, позмінно, і записували кожне моє усне та письмове розпорядження. Вночі спали по три-чотири години…»13. Від моменту створення на підприємстві діяв суворий режим перепусток, співробітники давали підпис про відповідальність за розголошення таємниці, до кінця 1980-х вони та їхні найближчі родичі не мали права без особливого дозволу виїздити за кордон. Для охорони цехів та території заводу був сформований спеціальний полк внутрішніх військ, який забезпечував охорону і пропускну систему. Високий бетонний мур із колючим дротом захищав підприємство від зовнішнього спостереження.
Другим впливовим режимним підприємством міста був Дніпропетровський машинобудівний завод, спочатку підпорядкований Південмашу, а згодом виділений у самостійне виробництво. Системи радіолокаційного спостереження та протиракетної оборони, які на ньому виготовляли, мали не менше значення для воєнно-промислового комплексу СРСР.
Привілейоване становище ВПК у системі радянської економіки забезпечувало Південмашу практично необмежені фінансові ресурси. Уряд не шкодував коштів для забезпечення ефективної роботи заводу та якісних умов життя його співробітників – поруч з оперативним відкриттям у місті потрібних допоміжних проектних інститутів, навчальних закладів для підготовки кадрів для заводу, виділенням будівельного тресту для потреб підприємства у місті була сформована власна заводська соціальна інфраструктура – від дитячого садочку до лікарні та палацу культури. Житловий фонд Південмашу був найбільшим у місті, і багатьох приваблювала на завод перспектива гарантованого отримання житла, разом із вищою порівняно з іншими сферами заробітною платнею.
На реалізацію проекту були залучені кращі спеціалісти. Першими співробітниками стали запрошені з Москви та Підмосков’я до Дніпропетровська фахівці з ракетного будівництва, з 1952 р. функції підготовки спеціалістів для заводу і конструкторського бюро узяв на себе новостворений фізико-технічний факультет Дніпропетровського державного університету (що різко підвищило статус самого університету). Його першими студентами стали переведені до Дніпропетровська у наказному порядку кращі студенти технічних вузів СРСР. На факультеті було заборонено виносити конспекти та методичні матеріали, у складі факультету перебували співробітники КДБ.
На початок 1950-х років Дніпропетровськ був великим обласним центром із населенням близька 600 тисяч осіб та крупним промисловим осередком, передусім металургійним та машинобудівним. Поява Південмашу стало додатковим потужним стимулом розвитку міста - важлива місія та особливе значення заводу визначали і загальне значення міста, де він розташований. Створення надважливих режимних підприємств підвищувало статус міста. У випадку Дніпропетровська це набуття фактичного статусу «міста союзного значення», підпорядкування безпосередньо Москві по окремим галузям та відносна незалежність від київських владних структур. За Дніпропетровськом закріплюється репутація міста технічного поступу, із переважанням у місті висококваліфікованої технічної інтелігенції (у 1970-і на Південмаші та у КБ працювали понад 50 тисяч співробітників)14.
Скористався Дніпропетровськ і з фінансових можливостей Південмашу. Згідно загальній практиці радянського часу, провідні підприємства міста виступали спонсорами розвитку міської інфраструктури – відповідно Південмаш брав чи не найбільшу участь у фінансуванні великих міських проектів. За його участі були побудовані такі ключові для життя міста заклади, як театр опери та балету, аеропорт, центральний універмаг, нова будівля історичного музею імені Д. І. Яворницького, було проведене святкування 200-річного ювілею міста у 1976 р.
Виміри закритості
Загальною вимогою стосовно міст зі стратегічним виробництвом була заборона будь-яких згадок про підприємство у ЗМІ та книжкових виданнях15. За офіційною версією Південмаш виробляв трактори, які, до речі, він виробляв і насправді. Для усіх городян з кінця 1950-х призначення підприємства не було таємницею, про що свідчить наявність жартівливого фольклору довкола теми Південмашу та «тракторів вертикального злету» (Кшталту анекдоту про голову колгоспу, який домовляється з робітниками заводу: чи не могли б вони по знайомству продати йому трактор. Отримавши згоду, ставить єдиною умовою: «Тільки виносьте не розібраний». – «Чому?» - «Та вже вкотре домовляємось, а як вдома складемо, усе ракети виходять»)16.
З 1959 р. Дніпропетровськ став закритим для іноземців (навіть для представників країн соцтабору) і залишався у цьому статусі до 1987 р. Тут більше не було закордонних студентів17, сюди не могли приїздити туристи, тут не було валютних магазинів. Скоріше за все не йшлося про абсолютну заборону, у виняткових ситуаціях із дозволу влади міг бути зроблений виняток18. На рівні переказів старожили згадують про запрошення великої групи іноземних технічних спеціалістів для встановлення імпортного обладнання на новозбудованому шинному заводі на початку 1960-х рр. Начебто вони жили за містом і пересувалися містом на автобусі з завішеними вікнами.
Спілкування з іноземцями для пересічних дніпропетровців стало можливим лише за межами міста. Навіть спілкування абсолютно умовне – на концерти іноземних виконавців городяни їздили до інших міст, переважно автобусом у сусіднє Запоріжжя, а на футбол за участю іноземних клубів – до Кривого Рогу. Саме там грав матчі у єврокубках місцевий клуб «Дніпро», який був чемпіоном СРСР у 1983 та 1988 рр. У спогадах багатьох дніпропетровців старшого віку є епізод «вперше побачив іноземця», найчастіше під час поїдки до Москви, Києва або Львова. Усі співробітники режимних підприємств і дослідних інститутів мали повідомляти органах держбезпеки про кожен контакт із закордонним громадянином, навіть випадковий (кшталту зустрічі у ліфті готелю).
Місто також було закритим для колишніх своїх уродженців, які стали іноземними громадянами, та родичів городян з-за кордону. Хоча тема закритості практично відсутня у відкритих архівних матеріалах, у партійних документах кінця 1971 року прослизає промовка – опис випадку, коли людину виключено з лав комуністичної партії парткомітетом КПУ низової ланки за приховування від партійної організації родичів, які проживають у США та сприяння їхньому відвідуванню Дніпропетровська. Після апеляції виключеного до міського комітету партії санкції були пом’якшені – членство відновили, але додали «сувору догану із занесенням в облікову картку за втрату політичної пильності, що сприяло приїзду до закритого міста родича-іноземця»19.
Зовнішні прояви «умовної закритості» міста зафіксувати легко, втім робити висновки щодо базового питання – про ступінь впливу на міське життя – складніше. Історіографія закритих міст пропонує загальну формулу: добробут та краще забезпечення городян виступали компенсацією за обмеження мобільності і доступу інформації: «…«закриті» міста (такі як Севастополь, Дніпропетровськ, Перм, Чорнобиль, Сєвєродвінськ) не лише отримували привілеї у соціалістичній системі розподілу товарів, але суворіший ідеологічний та культурний контроль…»20. Однак на конкретних матеріалах вона не завжди спрацьовує.
У пам’яті дніпропетровців період 1950-1980-х дійсно залишився не лише як час успішного розвитку міста, але і як час покращення індивідуальних стандартів життя. Щодо того, наскільки безпосередньо це було пов’язане із закриттям міста, погляди різняться: від вбачання прямого зв’язку незнаного раніше продовольчого раю зі зміною статусу21 до простої констатації помітного покращення ситуації з середини 1950-х.22. Щодо 1960–70-х років часто як припущення згадується особлива турбота Генерального секретаря Л. Брежнєва про свою «малу батьківщину». Краще продуктове забезпечення Дніпропетровська у 1960-і та 1970-і роки було особливо помітним при зіставленні з реаліями російських міст (сучасники пригадували, як перед приїздом до Дніпропетровська делегацій зі Свердовська (міста-побратима) з місцевих магазинів прибирали «зайве», аби уникнути можливих небажаних розмов23). Це не означало, що радянський Дніпропетровськ не знав дефіциту (городяни їздили до Москви купували молоту каву, цитрусові та банани, туалетний папір, шпалери рулонами, імпортні шампуні та взуття) або черг, але «було за чим стояти».
Водночас, порівняно добре забезпечення міста, зокрема продуктове, не варто напряму пов’язувати з чинником секретного виробництва, серед причин важили також загальна успішність українського сільського господарства, вміння Володимира Щербицького відстоювати інтереси республіки, ефективність місцевої влади тощо. Про відсутність спеціальних розподільчих преференцій щодо «умовно закритого» Дніпропетровська побічно свідчить і той факт, що з самого Дніпропетровська спеціально їздили за дефіцитними імпортними товарами (передусім одягом та взуттям з країн соцтабору) до Жовтих Вод – іншого закритого міста у Дніпропетровській області, де знаходилося підприємство з видобутку та обробки уранових руд.
Про особливості ідеологічного контролю у Дніпропетровську через існування Південмашу говорити складно передусім через недоступність архівних матеріалів24. Усні свідчення формують широкий простір варіацій з двома крайніми полюсами: від констатації всесильності силових структур до заперечення істотних відмінностей Дніпропетровська від інших радянських міст. Безумовно, проблема шпіонажу, й, відповідно, спеціальні механізми відстеження та обмеження індивідуальних контактів з іноземцями та заборона на отримання несанкціонованої радянськими органами інформації, були серед пріоритетів місцевих спецслужб. Влада також захищала місто від небажаних внутрішніх мігрантів – Дніпропетровськ потрапляв до переліку міст, щодо яких діяло правило «101-го кілометра», тобто заборона поселятися певним обмеженим у правах категоріям осіб.
Водночас тезу про те, що Дніпропетровськ, подібно до інших умовно закритих міст, був «тестовим майданчиком для ідеологічних компаній» та міркування про те, що населення міста переживало більше ідеологічних обмежень та жорсткіші анти-західні кампанії, ніж люди інших радянських міст25 потребує детальнішої перевірки та вагомішої аргументації на конкретних прикладах. Скажімо, найвідоміший та найбільш резонансний виступ незгоди, який помістив загалом лояльний радянський Дніпропетровськ на мапу дисидентського руху – «Лист творчої молоді Дніпропетровська» 1968 р. – виступ на захист роману Олеся Гончара «Собор» та маніфестація прав української культури на розвиток у радянській державі26 – у жодному місті не залишився би без урядової реакції.
Для більшості городян, чия молодість та зрілі роки припали на 1950–80-і, «закритість» Дніпропетровська у образ міста не входить взагалі або не займає у ньому пріоритетного місця. Більшість свідчить, що закритість не відчувалася і не може бути основною характеристикою тогочасного міського життя. Про відсутність помітних обмежень говорять і співробітники Півдменмашу. Якщо пересічний городян закритості не відчував взагалі, освічені люди воліють радше згадувати про провінційність, аніж про закритість, та про пов’язаний із нею ретельніший контроль та більшу підозрілість щодо потенційних небезпек.
Хто у першу чергу міг страждати від обмежень закритості міста, кому могло бути некомфортно у «закритому місті»? Це передусім представники культурної сфери, етнічні та релігійні меншини міста, а також прозахідно-орієнтована молодь.
Окремі спогади фіксують незатишність закритого міста для творчих людей, зокрема говорять про виїзди із Дніпропетровська журналістів з кінця 1950-х років як реакцію на посилення адміністративного тиску через «повзучу мілітаризацію» міста27. Вже наприкінці 1980-х основний автор «Листа творчої молоді», радянський політв’язень Іван Сокульський, який провів понад 10 років в ув’язненнях, у листах доньці із в’язниці писав: «Мрію про те, що він (Дніпропетровськ – Т. П.) здобуде статус відкритого міста – коли до нас вільно будуть їхати зі всього світу (як до Москви і Києва). Хотів би, щоб було воно відкрите на весь світ, як свого часу відкритою була Січ Запорозька. Хто тільки не йшов на Січ? І куди тільки не вели дороги з Січі!»28
Можна припустити існування особливої атмосфери, пов’язаної із захистом таємниці та опіки над належною «бдительностью» населення. Підсиленому контролю КДБ підлягали вищі навчальні заклади міста, зокрема Дніпропетровський університет, у складі якого перебував фізтех як основне місце підготовки працівників Південмашу та КБ. Сучасні історії ДНУ вкрай скупі на пов’язану із цими сюжетами інформацію, але сучасники згадують про присутність елементів ідеологічної «проробки» довкола питань складної міжнародної ситуації, хитрощів міжнародних розвідок та їхньої можливої уваги до Дніпропетровська тощо. Для зразка: при партійному комітеті університету постійно діяла рада «З підвищення політичної пильності і протидії ідеологічним диверсіям, скерованим на студентську молодь», діяльність якої полягала у вивченні та критиці «зарубіжних ідеологічних теорій», а щотижневий план виховної роботи серед студентів фізтеху передбачав: у понеділок – політінформація у групах, у вівторок – лекції з мистецьких і соціальних питань, у четвер – «день політичної пильності» (збори, активи, зустрічі з ветеранами органів державної безпеки)29.
У закритих містах могли бути жорсткішими загальні обмеження на контакти для представників космополітичних етнічних та культурних груп з рідними та одновірцями за кордоном. Можна припустити і загальну більшу підозрілість до людей, у кого в паспорті у графі національності було зазначено «єврей» (наприклад, неписані інструкція забороняли приймати євреїв на фізичний факультет, який готував співробітників Південмашу та КБ) чи «німець». «Закритість» міста ускладнювала і легальну організаційну діяльність місцевих етнічних спільнот. Для місцевої єврейської общини закритість міста якщо і не означала відірваності від зовнішнього світу, то принаймні ускладнювала контакти, традиційно важливі для повноцінного релігійного та культурного життя – важливу роль у житті нечисленної активної громади відігравали євреї, які приїздили зі Східної Галичини, з довоєнної польської території, які краще знали ідіш та Тору за євреїв, вихованих у СРСР30. Останній раввін переїхав із Дніпропетровська до Москви у 1953 р; останній дніпропетровський моель Абрам Шульман був заарештований (у віці 73 років) у 1971 р за «нелегальну медичну практику»; останній ритуальний різник-шойхет – Абрам Рогалін помер у 1973 р.; через відсутність власної пекарні мацу привозили з Москви (за спеціальним дозволом та узгодженням обсягів в управлінні по справам релігії облвиконкому)31.
Дніпропетровський активіст боротьби за право на репатріацію Юрій Бурлан, який зміг у 1987 р виїхати до Ізраїлю, схарактеризував ситуацію наприкінці 1980-х наступним чином: «… ситуація дуже складна. Отримати вільну інформацію надзвичайно важко і небезпечно… Будь-який прояв національної самосвідомості одразу карають. Довколо тих, хто бажає вивчати іврит чи починає відвідувати синагогу, а тим більше довкола тих, кто прагне виїхати з СРСР, або принаймні починають цікавитися виїздом, створюють атмосферу травлі і залякування, на них справляють психологічний тиск … У Дніпропетровському ОВІРі документи на виїзд приймають вкрай важко, створюють безліч бюрократичних перепон …»32. Водночас інший колишній мешканець Дніпропетровська, Олександр (Ісаак) Кобринський, поет та письменник, який зазнав переслідувань радянської влади та зміг емігрувати з Дніпропетровська, говорить про «гоніння загального порядку на тих, хто намагався виїхати»33.
Замість висновків
У сучасній публіцистиці та науковій літературі, присвяченій радянському Дніпропетровську, тема Півдменмашу та «умовної закритості» міста стає одним з обов’язкових сюжетів. Водночас інтригуюча історія про секретне виробництво та обмеження на доступ іноземців до Дніпропетровська розповідається у два радикально-відмінних способи. Більшість історій міста зосереджуються на тріумфальному розвитку Південмашу, його винятковій ролі для підтримання збройного паритету у часи «холодної війни» та позитивному впливі на загальний розвиток міста. Закриття міста для закордонних відвідувачів зображують як своєрідний привілей – свідчення виняткового стратегічного значення34 та особливого добробуту мешканців міста.
Альтернативна точка зору, представлена у англомовній історіографії, робить наголос на негативних ідеологічних аспектах закритості. Результатом намагання вписати Дніпропетровськ у загальні схеми аналізу радянських закритих міст стали образи міста із посиленим ідеологічним контролем, всесиллям спецслужб, посиленою забороною на західну культурну продукцію, і як наслідок – міста одноманітного, офіційно-радянського, простору культурної ізоляції. Подібні оцінки присутні і у сучасній публіцистичній аналітиці. У журналі «Forbes. Украина» за 2013 р. у матеріалах про специфіку «дніпропетровського характеру» тема радянської закритості виразно простежується: достатньо згадати коментарі головного раввіна Дніпропетровська Шмуеля Камінєцкого «… Звісно, на початку 1990-х ця «закритість» сильно позначалася на людях. Багато з них ніколи не бачили туристів. Першим часом, коли я йшов по вулиці у кіпі, трамваї гальмували і усі пасажири дивилися на мене, як на прибульця. Не дуже приємне відчуття», за спогадами 2013 року, справило місто і на місцевого бізнесмена та політика Геннадія Корбана: «На початку 1990-х Дніпропетровськ являв собою сумне видовище: надто довго він залишався закритим. Місто було сірим, похмурим…»35
Випадок радянського Дніпропетровська є добрим зразком амбівалентності явища міської закритості, складності її сприйняття як сучасниками, так і наступними поколіннями, а також того факту, що приваблива формула «закритого міста», апробована на матеріалах абсолютно закритих адміністративно-територіальних утворень, навряд чи може бути застосована без застережень щодо великих умовно закритих радянських міст. Виміри «закритості» тут мали свою специфіку і наразі потребують спеціального ретельнішого вивчення.
1. На схемі нанесення ядерних ударів по найважливішим центрам СРСР, надрукованій у американському журналі кінця 1950-х, був і Дніпропетровськ: Днепропетровский ракетно-космический центр. Краткий очерк становлення и развития. ДАЗ. ЮМЗ. КБЮ. Хроника дат и событий. - Днепропетровск, 1994. - С. 17.
2. Значення підприємства відбиває добре відома у радянському Дніпропетровську приказка: «Корольов робить ракети для ТАСС, а Янгель для нас». Йдеться про конкуренцію двох головних центрів ракетного проектування СРСР, а саме про те, що здобутки КБ Корольова були передусім предметом пропагандистської вихваляння та інформаційного шуму про мирне освоєння космосу, а продукція Південмаша стала основою обороноздатності країни. Спроектована у КБ Південне та створена у 1959 р на Південмаші ракета Р-12, яка за усіма показниками перевершила Р-5М Корольова, стала наймасовішою стратегічною ракетою радянських РВСП.
3. Днепропетровский ракетно-космический центр. Краткий очерк становления и развития. ДАЗ. ЮМЗ. КБЮ. Хроника дат и событий. - Днепропетровск: ПО ЮМЗ-КБЮ, 1994; Призваны временем. От противостояния к международному сотрудничеству / Под общей ред. С. Конюхова. - Днепропетровск: АРТ-ПРЕСС, 2004; Мы учим ракеты летать. К 50-летию подразделения испытаний и эксплуатации КБ «Южное» / Под общей ред. А. Агаркова. - Днепропетровск: АРТ-ПРЕСС, 2012; Головное КБ фирмы Янгеля. История. Достижения. Люди / Под общ. ред. А. Мащенко. - Днепропетровск: АРТ-ПРЕСС, 2010; Физтех в КБ «Южное» (Воспоминания создателей ракетно-космической техники). – Днепропетровск, 2008; Копейко В. Зодчие ракетних комплексов. – Днепропетровск: АРТ-ПРЕСС, 2014; Конструкторское бюро «Южное». Люди и ракеты. Фотоальбом / Под общей ред. А.В. Дегтярева. – Днепропетровск: ПП «КБ «Южное» им. М.К. Янгеля», 2014, та ін.
4. Zhuk S. Rock and Roll in the Rocket City: The West, Identity, and Ideology in Soviet Dnieproptorvsk, 1960–1985. - Baltimore: The John Hopkins University Press, 2010. У дослідженні Дніпропетровськ представлений як приклад поразки радянської ідеології та контролю у стратегічно-важливому місті – на думку автора, навіть спеціальні обмеження не змогли стати перепоною для експансії західної культури. Див також: Жук С. «Битва за культуру» в закритому місті совєтської України в період пізнього соціалізму, 1959-1984 роки // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. – Вип. 13-14: Історична пам’ять і тоталітаризм: досвід Центрально-Східної Європи. – Харків, 2009. - С. 54-79.
5. Закрытый город, закрытая экономика, закрытое общество: утопия нормализации автаркии (под ред. С Жука) // Ab Imperio. - 2011. - № 2.- C. 123-157.
6. Закрытый город, закрытая экономика, закрытое общество: утопия нормализации автаркии (под ред. С Жука) // Ab Imperio. - 2011. - № 2. - C. 123-157. Огляд проблемного поля закритості-відкритості див. у: Новое литературное обозрение. - 2009. - Т. 100 http://magazines.russ.ru/nlo/2009/100/gu6.html
7. Emeliantseva E. The Privilige of Seclusion: Consumption Strategies in the Closed City of Severodvinsk // Ab Imperio. – 2011. – № 2. – P. 244.
8. Див. детальніше: Колосов В.А., Полян П.М. Ограничение территориальной мобильности и конструирование пространства от сталинской эпохи до наших дней // Режимные люди в СССР / [отв. ред. Т.С. Кондратьева, А.К. Соколов]. – М.: РОССПЄН, 2009. - С. 25–49.
9. Gentile М. Former Closed Cities and Urbanization in the FSU: an Exploration in Kazakhstan // Europe-Asia Studies . -2004. - 56:2. – РР. 263-278. Тут Р. 264.
10. Див. зразки досліджень ЗАТО: Мельникова Н.В. Творцы советского атомного проекта в режимных городах // Режимные люди в СССР / [отв. ред. Т.С. Кондратьева, А.К. Соколов]. – М.: РОССПЄН; Фонд Первого Президента России Б.Н. Ельцина, 2009. - С. 49-67; Анимица Е. Г., Власова Н. Ю., Дворядкина Е. Б., Новикова Н. В., Софронов В. Н. Закрытые атомные города России (особенности развития и управления). - Екатеринбург, 2002.; Paul R. Josephson New Atlantis Revisited: Akademgorodok, the Siberian City of Science. – Princeton, 1997; Emeliantseva E. The Privilige of Seclusion: Consumption Strategies in the Closed City of Severodvinsk // Ab Imperio. – 2011. – № 2. - PP. 238-259.
11. Zhuk S. Closing and Opening Soviet Society (Introduction to the Forum) // Ab Imperio. - 2011. - № 2. - Р. 123–158. Тут Р. 151.
12. «Секретний» підрозділ галузі: Нариси історії фізико-технічного інституту Дніпропетровського національного університету / Редкол. М. В. Поляков (керівник). - Дніпропетровськ: Видавництво Дніпропетровського університету, 2001. - С. 20.
13. Днепропетровский ракетно-космический центр. Краткий очерк становления и развития…. С. 11.
14. Історія міста Дніпропетровська / За наук. ред. А. Г. Болебруха. - Дніпропетровськ: Грані, 2006. - С. 506.
15. Як і здобутки людей, пов’язаних із ним. Наприклад, у ювілейному виданні до 200-річчя Дніпропетровська 1976 р. до почесного переліку місцевих академіків та відомих науковців не включені численні вчені, пов’язані із Південмашем та КБ.
16. Знали в місті і про катастрофу 1960 р., коли при невдалому запуску першої міжконтинентальної балістичної ракети Р-16 загинуло багато людей, зокрема головнокомандувач РВСН М.Нєдєлін, хоча у пресі цю інформацію не розголошували.
17. Не вдалося знайти точні відомості про кількість іноземців, які навчалися у Дніпропетровську у першій половині 1950-х, але про сам факт свідчать інструкції відділу пропаганди та агітації горкому КП України про належне поводження з ними (поселяти іноземців у гуртожитках з кращими радянськими студентами, відбирати «ідеологічно бездоганних» викладачів, раз на місяць влаштовувати лекції про переваги соціалістичного ладу над капіталістичним тощо) // Державний архів Дніпропетровської області (ДАДО). - Ф. 18. - Оп. 22. - Спр 25. Протокол № 42 заседания бюро Горкома КП Украины от 24 июля 1957 г. и материалы к нему. Об утверждении мероприятий горкома КП Украины по улучшению учебной и идейно-политической работы среди студентов-иностранцев и их бытового обслуживания. Арк. 16.; Приложение к пр. № 42, п № 5 заседания бюро горкома КП Украины от 24 июля 1957. Арк. 58.
18. Про що може свідчити «Перечень промышленных предприятий, объектов культуры, просвещения, здравоохранения, торговли для показа иностранцам, посещающим город Днепропетровск», у складі матеріалів «Информация о ходе выполнения постановления бюро обкома КП Украины от 13 августа 1965 г. «О мерах усиления идеологической работы среди иностранцев, посещающих область» 1965 р. (ДАДО. - Ф. 18. - Оп. 35. - Спр. 92. - Арк. 126–127), до якого потрапили 4 промислових (металургійні і хімічні) підприємства Дніпропетровська, 5 «об’єктів торгівлі», включно з міським центральним ринком, 10 шкіл та 2 лікарні.
19. Йшлося про в’їзд до Дніпропетровську із Запоріжжя на таксі одного з родичів, який як турист відвідував СРСР. Протоколы № 30-32 заседания бюро горкома Компартии Украины 16 февр 1972 – 15 марта 1972 // ДАДО. - Ф. 18. - Оп. 40. - Спр. 4. Протокол № 30. - Арк 29, 30.
20. Sergei I. Zhuk Closing and Opening Soviet Society (Introduction to the Forum) // Ab Imperio. - 2011. - № 2. - Р. 151.
21. «Дніпропетровці одразу ж відчули зміну статусу… Замість бузи стали торгувати чеським «Будваром», «Старопраменом» та «Пільзенським праздроєм»… «Продуктові статки, які впали на місто» Гамольский Л.Тайны и секреты закрытого города // http://dv-gazeta.info/obschestvo/tajny-i-sekrety-zakrytogo-goroda.html
22. «…навіть таким низькооплачуваним, як ми, було доступно багато – наприклад, знамениті камчатські краби, м’ясо різних сортів, а інколи – й ікорка, яка стояла у звичайних гастрономах у дерев’яних бочонках і відмірялася дерев’яними лопатками завбільшки з добре весло. Те саме ми спостерігали і у магазинах, які торгували промтоварами, - на місце порожніх полиць прийшов достаток… Спокуси чатували скрізь, але їхня реалізація була привілеєм небагатьох – грошики були дорогими й заробляти їх було складно». Ковалева И. Жизнь, проведенная в могиле. Исповедь археолога. - Днепропетровск: АРТ-ПРЕСС, 2008. - С. 68.
23. Чечуло В. Нас снабжали по первой категории // Наше місто. - 2001. - 19 грудня. - С. 3.
24. Чи не єдині відкриті згадки про п/с 186 – у відомостях про ексцеси, точніше про надзвичайну поширеність хуліганства серед робітників заводу. Наприклад: ДАДО. - Ф. 18. - Оп. 21. - Спр. 52. Протокол совещания секретарей первичных партийных организаций города Днепропетровска. Докладчик – секретарь горкома КПУ товарищ Шоханова В.Ю. (6 січня 1956). Арк 68, 84.
25. Zhuk S. Rock and Roll in the Rocket City: The West, Identity, and Ideology in Soviet Dnieproptorvsk, 1960–1985…. Р. 25.
26. Лист творчої молоді м. Дніпропетровська // Скорик М. Зима. Сповідь про пережите. – К.: Видавництво «Правда Ярославичів», 2000. - С. 69-77.
27. Гамольский Л. Тайны и секреты закрытого города // http://dv-gazeta.info/obschestvo/tajny-i-sekrety-zakrytogo-goroda.html
28. Сокульський І. Листи на світанку. Епістолярна спадщина 1983–1988 років, документи, фотографії. Кн. 2. - Дніпропетровськ: Січ, 2002. - С. 360.
29. «Секретний» підрозділ галузі… С. 175–176.
30. Інтерв'ю із Александром Фрідкісом (Дніпропетровськ, 08.01.2012). Архів авторки.
31. Детальніше див..: Portnov A., Portnova T. Die “jüdische Hauptstadt der Ukraine”. Erinnerung und Gegenwart in Dniepropetrovsk // Osteuropa. - 2012. - № 10. - S. 25–40.
32. Цит. по: А. Быстряков, Евреи Екатеринослава-Днепропетровска. С. 82
33. Поэты закрытого города // «Литературная Украина» № 42 (5471) 1 ноября 2012, с.10-11 http://amkob113.narod.ru/kobra/pzm/p-zm-02.html
34. Для прикладу назва статті: Аверков С. Как цэрэушник на Южмаше плакал // Днепр вечерний. – 2004. – 31 января, 9 февраля.
35. «Куда той Женеве до Днепропетровска!» Историк, политолог, раввин, юрист и два бизнесмена – об истоках и проявлениях днепропетровского характера // Forbes. Украина. – 2013. – март. – С. 126.