2017 09 30 gogokhiia 01

В процесі міфологізації суспільної свідомості у 1930-х рр. важливу роль відігравала сталінська політика пам’яті. Зображення українського минулого, а особливо історії російсько-українських стосунків, стало важливим завданням літератури, преси, мистецтва доби тоталітаризму. Новітні дослідження доводять, що навіть професійні історики у 1930-х рр. не мали чіткого уявлення про обриси нової офіційної політики пам’яті, іноді вони навіть не встигали реагувати на суперечливі сигнали згори. Впродовж 1920-1930-х рр. трактування історії України неодноразово змінювалося. Динаміку цього процесу в академічній сфері прослідкував у своїй роботі Сергій Єкельчик [1, с. 66]. Але не менш цікавим був процес міфологізації української історії в позаакадемічній сфері літератури, яка активно залучалась до продукування нових комеморативних практик. Комеморація, як комплекс заходів, спрямованих на збереження у суспільстві пам′яті про минуле, була засобом створення нового суспільства, прийомом формування нової соціальної ідентичності за допомогою більшовицької інтерпретації подій минулого, створення нових місць пам′яті, символів, образів, героїв,  ритуалів з ушанування пам’яті або ж, за словами Пола Коннертона, «меморіальних церемоній», що апелювали до минулого та впливали на формування спільної пам’яті [2, с. 75-76]. І діти виявились найбільш придатною для подібних маніпуляцій  частиною суспільства, бо легше і скоріше, ніж дорослі (через брак власного життєвого досвіду), засвоювали нові ідеї.

Утворення нової системи символів та героїв, вибір об′єктів для вшанування пам′яті відбувались за ініціативи більшовицької компартії та під її пильним контролем. В основу цієї системи було покладено конструйовану з 1920-х рр. «історію» самої партії та жовтневого перевороту 1917 р. Для «вивчення історії та досвіду боротьби більшовицької партії» при Народний комісаріат освіти УСРР з 1921 р.(у 1922 перепідпорядкований ЦК КП(б)У) діяв Істпарт (Комісія з вивчення історії Жовтневої революції та історії Комуністичної партії). У 1929 р. він був реорганізований в Інститут історії партії і Жовтневої революції на Україні [3].  У 1920-х рр. саме цей заклад відіграв важливу роль у створенні міфу «Жовтневої революції на Україні» на основі унікального на той час меморіального проекту – «пригадування» подій учасниками в мемуарах або усно під час створеного ідеологами і промоутерами цього проекту формату «зустрічей з учасниками подій» [4; 5].

2017 09 30 gogokhiia 02

Саме «Жовтень» став точкою відліку для існування нової радянської ери, засадничим елементом більшовицького міфу, інструментом легітимізації нової влади. Очевидно, що цей міф став засобом політичної боротьби і використовувався як потужна зброя, спрямована проти цілих суспільних груп, становлячись теоретичним виправданням терору. Тому неабиякий інтерес викликає використана радянською пропагандою тема революції 1917-1921 рр. Здавалось би, ці події ще не відійшли в минуле, ще багато хто пам’ятав про українські національні уряди, ще були живі люди, які в роки громадянської війни воювали зовсім не на боці більшовиків. Тим більш вражають масштаби фальсифікації подій в Україні, яку розгорнули радянські засоби мас-медіа, оскільки як раз дискредитація політичних противників, які ще могли мати якийсь вплив на суспільство, і була метою влади. На відміну від дорослих,  діти не бачили революції на власні очі, їх можна було переконати у будь-якій «істині», вбиваючи таким чином клин між дорослими і зростаючим поколінням.

У 1931 р. при Істпарті почала працювати Секція юнацького руху, завданням якої була «розробка» (читай конструювання) історії юнацького руху для дітей і молоді – написання нарисів  про героїв революції і громадянської війни як прикладів для молодого покоління [6, арк. 8]. Орієнтовний науково-дослідний  план роботи секції на 1932 р. включав: «розробку матеріалів» на теми «більшовизація молоді в роки імперіалістичної війни, революційний рух молоді в добу реакції, молодь в Червоній армії, боротьба з бандитизмом та голодом, комсомол на фронтах, комсомол в боротьбі з націоналістичними, дрібнобуржуазними організаціями, пролетарська молодь в боротьбі за Жовтень, боротьба з ухилами в комсомолі, революційний рух шкільної молоді (1905–1917)», публікацію спогадів комсомольців про громадянську війну, матеріалів про загиблих комсомольців [6, арк. 13–14]. Самі формулювання завдань секції вже містили політичне замовлення влади та ідеологічні кліше, якими працівникам слід було користуватися і призвичаювати до них суспільство, продукуючи відповідні тексти.

2017 09 30 gogokhiia 03

В Україні існувала своя специфіка змальовування подій громадянської війни. На 1932 р. планувалось видання серії популярних брошур для дітей: «В боях з гетьманщиною», «Комсомол і Денікінський фронт», «В боротьбі з Григор’євщиною», «Проти Махна і махновщини», «Комсомол в боях з Врангелем», «В боях з польською шляхтою» [6, арк. 9]. ЦК ЛКСМУ виніс ухвалу звернутися до ВУАМЛІНу щоб залучити 2–3 бригади вчених-істориків у справі розробки окремих тем, згідно плану секції юнацького руху [6, арк.12]. Планувалося здійснити і місцеві видання з регіональної тематики задля виховання на більш близьких прикладах земляків та односельців: «Трипільська трагедія», історія комсомолу Харківщини, Миколаєва, Одеси, Сталіно [6, арк.15].

У постанові Секретаріату ЦК ЛКСМУ (січень 1932 р.) підкреслювалось, що «особливої ваги набирає зараз виховання та ознайомлення дітей  (відповідно до віку) в доступних формах з історією більшовицької партії та пролетарської революції, з міжнародним робітничим рухом (зокрема з юнацьким та дитячим комуністичним рухом) з історією фабрик та заводів, з історією громадянської війни»

2017 09 30 gogokhiia 04

Не можна оминути увагою роль, яку відігравало у процесі формування міфів про революцію «Товариство старих більшовиків», яке виникло ще за життя Владіміра Лєніна. Подекуди на місцях керівники піонерським рухом почали залучати до політосвіти членів товариства з початку 1930-х рр.  Отже, лейтмотивом багатьох піонерських текстів стала ідея про зв’язок трьох поколінь ленінців-більшовиків та про наступність у передаванні «естафети» класової боротьби від дідів до онуків. Такими метафоричними засобами формувалось уявлення про те, що радянська дитина є спадкоємцем більшовиків – героїв революції та громадянської війни незалежно від того, на чиєму боці воювали її справжні батько та дід. Зустрічі зі старими більшовиками міцно увійшли в практику щоденної роботи піонерських загонів республіки, здійснюючи важливі комеморативні функції – формували історичні уявлення дітей про революційні події на основі емоційних яскравих розповідей та змушуючи психологічно переживати ефект співучасті в тих подіях.

У контексті розуміння механізмів, методів та засобів реалізації сталінської політики пам′яті, на окрему увагу заслуговує такий жанр, який можна визначити услід за назвою рубрики у періодичних виданнях як «Життя видатних більшовиків». До нього часто звертались як українські письменники у художніх творах, так і журналісти дитячих періодичних видань, в яких друкувались біографії, написані у публіцистичному стилі(зразком для яких були тексти ТАРС, що надходили з Москви). Створення ідеального, привабливого образу більшовика – прикладу для наслідування, взірця, з яким дитині хотілось би себе ідентифікувати, було необхідним елементом формування її класової ідентичності.  Головними героями таких творів були керівники партії та уряду. Частіш за все, у пресі такі матеріали друкувались до сумних дат – річниці з дня смерті, рідше – до дня народження або якоїсь партійної чи комсомольської річниці. Цей жанр, замінивши православну традиційну агіографію, дозволив, змальовуючи на тлі історичних подій підправлені у відповідності до завдань та потреб нового часу розповіді про реальних осіб, відомих дітям з газет, журналів, плакатів і кінохроніки, вирішувати кілька завдань. З одного боку – показати змальовані чорними фарбами сюжети  про жахливе життя народу до революції, пропонуючи пекельну картину минулого до встановлення більшовицької влади (абсолютна більшість цих творів починалась розповідями про важкі нелюдські умови дитинства чи юності персонажу або розповідями про те, як, попри статки родини, вболівав юний герой за страждання пригнічених народних мас). З іншого – ознайомивши з дитинством або юністю персонажу зробити його близьким до маленького читача, переконати, що й він може стати таким самим героїчним борцем за справу трудящих. Так у другій половині 1930-х рр. на сторінках українських дитячих журналів друкувались біографії Сєргєя Кірова [7,  с. 2-7,], Валєріана Куйбишева [8, с.3-10], Артема (Сергєєва) [9, с. 11-16], Івана Бабушкіна [10, с.15-19], Кліма Ворошилова [11,  с. 1-5 с.], Грігорія Петровського [12, с.6-11] та ін.

2017 09 30 gogokhiia 05

Якщо з 1920-х рр. найбільше уваги приділялось вивченню дітьми біографії Лєніна, то з середини 1930-х рр. провідниками партії та комсомолу фокус уваги письменників та журналістів було спрямовано на Іосіфа Сталіна. У 1935 р. ЦК ЛКСМУ закликав працюючих з дітьми поширити «роботу по вивченню дітьми революційного шляху керівників нашої партії й особливо вождя партії т. Сталіна». Пропонувалось використовувати «всю художню літературу, біографічні матеріали, газети, де був оголошений матеріал про громадянську війну й роль в ній ЦК партії, зокрема т. Сталіна». Також пропонувалось використати «всі кінокартини, патефонні платівки, вірші тощо» [13, арк. 9]. Дуже показовою з точки зору завдань, які ставились перед письменниками та керівництвом дитячого руху, була передмова Павла Постишева до публікації у журналі «Піонерія» уривків з книги про юність Сталіна «Сталін і Хашим – епізоди з батумського підпілля» [14, с.3], в якій було підкреслено, що «наші діти повинні знати не тільки минуле героїчної боротьби Країни рад за соціалізм, але й минуле великої боротьби за владу рад, за диктатуру пролетаріату. Наші діти повинні знати це минуле, коли по спинах їх дідів, батьків і матерів свистів батіг поміщиків, нагаї царських катів, коли тисячі борців за справу соціалізму сходили на ешафоти царських шибениць, коли тисячі найкращих, найпередовіших людей нашого класу йшли, брязкаючи кайданами, по сибірських шляхах у каторгу і заслання[14, с.1]. Ці слова, по суті, відображали вимоги і до написання дитячих творів, в яких максимально експресивно мусила бути намальована картина «проклятого минулого».

2017 09 30 gogokhiia 06

Іосіф Сталін і Павєл Постишєв 1934 г.

Сам П. Постишев був як джерелом, так і натхненником текстів про власну революційну боротьбу. Вивчення його біографії у 1933-1937 рр. було обов′язком як для дорослих, так і для дітей. У 1933 р. у Москві вийшла друком брошура зі спогадами Постишева, начебто, записаними ще у 1923 р. у Читі і лише у 1933 р. знайденими Істпартом. У передмові було визначено і мету, з якою друкувалась книга: «Брошюра т. Постышева является ценным вкладом в дело передачи молодому поколению великих традиций революционной борьбы» [15, с.3]. Пізніше, 1936 р. спогади були перевидані у Києві окремо [16], і у складі збірки спогадів інших військових та політичних діячів «Таежные походы»(під редакцією Максіма Горького та Павла Постишева) ще у 1935 та 1936 р.[17]. Ці спогади були певним сигналом і для письменників. Одним з перших художніх творів про біографію Постишева у дитячій періодиці стала надрукована влітку 1935 р. «Піонерією» стаття В. Калашнікова «На конспіративній квартирі», в якій  змальовувалась історія підпільної боротьби юнака Павла [18, с.5-6]. До цієї публікації редакція підібрала і вірш читача – піонера з с. Вільховець на Київщини – В. Бондаренка, котрий вивчаючи біографію Постишева, надихнувся його героїчним минулим і склав вірш:  

Гей співали кулемети –
Бій ще не замовк.
У морози крізь замети
Йшов Тунгузький полк.
Наступали сильним вдаром
Страху не було.
Був тоді в нас комісаром
Постишев Павло.

Завершував свій вірш піонер традиційно – перекидаючи місточок у сучасність:

На ворожий рев гармати
Підем ми в похід,
Як один обороняти
Свій червоний Схід [19, с.7].

2017 09 30 gogokhia

Отже, після ознайомлення з минулими подвигами сучасного українського (бо очолював українську компартію) партійного діяча, дитина починала сприймати його історію, як пов′язану з Україною, бо в текстах про минуле більшовицької партії революційні події на Далекому Сході і на Київщині представлялись частинами однієї спільної боротьби «За владу Рад», і не дивно, що сільський хлопець з Київщини асоціював себе з молодими більшовиками, пишучи, що Постишев «був тоді в нас комісаром».

У 1936 р. кілька номерів журналу «Піонерія» надрукували уривки з повісті Олександра Ільченка і Миколи Сказбуша «про життя і боротьбу Павла Петровича Постишева» «В ученні», де багато уваги приділялось саме дитинству секретаря ЦК КП(б)У [20]. Починається повість з розповіді про важке дитинство Павла, як не дозволив батько вчитись дванадцятирічному хлопцеві (бо «це заняття панське») як батьки-ткачі на фабриці віддали його в навчання до дядька-швеця, що тримав свою майстерню про те, як часто хлопець замислювався над несправедливістю життя, над тим, що в книжках добро перемагає, а в житті – ні. Як він став думати про «п р а в д у». Дуже емоційно виписана авторами сцена, в якій дядько, «хазяїн» побив Павла за помилку, а той вирішив не повертатися, посварившись з батьками і покинувши рідний дім. Задля правильної розстановки акцентів, відзначалось, що гарної роботи і доброго господаря Павло шукав довго, але марно, бо скрізь було однаково – несправедливість і знущання з робітників.  І лише знайомство з дорослими робітниками-марксистами допомогло зрозуміти, що його поневіряння – не його особиста невдача, і лише спільна боротьба робітників здатна все змінити [20].

Не оминули моди на цей жанр і поети. У грудні 1936 р. журнал «Піонерія» надрукував вірш Максима Рильського «Пісня про Постишева»:

Він виріс загартований в сім’ї робітника,
Була для нього школою страшна тюрма царська,
Праведний гнів
Дзвін кайданів
В серці будив!
Ходив він з партизанами в борах і по снігах,
Світилась мужність радісна у сонячних очах:
Горе панам,
Світ увесь нам,
Трудівникам!
Як весняними далями радянський край зацвів,
Він мужню волю Сталіна і партії носив:
З темних долин,
Всі як один,
До верховин!
Він син народу братнього, він серцем рідний нам,
Він нас навчив боротися на пострах ворогам:
Горе панам,
Світ увесь нам,
трудівникам!
Ростуть міста заквітчані, хвилює злото нив –
Для нас він сили мужньої ніколи не жалів:
З темних долин
Всі, як один,
До верховин!
Чи бачите ви посміхи і сяєво очей?
Павло Петрович Постишев сидить серед дітей:
Партії син,
Кличе їх він
До верховин! [21, с.15].

Зміст вірша відповідав всім вимогам(тут були і згадки про важке дитинство, і звеличування особистих якостей революціонера, і підкреслення його підпорядкованості вождеві та партії, і зв′язок із дітьми, бо в цей час дискурс дитини в українських ЗМІ не обходився без використання сполучення «Постишев – найкращий друг українських дітей».

Оскільки лідери партії підкреслювали, що «наші діти повинні знати …минуле великої боротьби за владу рад, за диктатуру пролетаріату» [14, с. 1], та закликали «на біографіях великих людей…виховувати піонерів» [22, арк. 97], популярною темою для журналів «Піонервожатий» та «Піонерія» до кінця 1930-х рр. були біографії видатних партійців, керівників держави, соратників «великого Сталіна».

Треба відзначити, що хоча історичні псевдодокументальні нариси почали тиражуватись у республіці окремими виданнями або поширювались засобами преси досить рано, але з кінця 1920-х – початку 1930-х рр. влада почала надавати велике значення саме художній дитячій літературі, оскільки остання мала більший емоційний вплив на дитину, бо за умови талановитого виконання, змушувала її, співчуваючи героям та захоплюючись ними, більш щиро сприймати запропоновані ідеї та уявлення.

Отже, дитяча проза і поезія, крім політичної та ідеологічної, покликані були виконувати також важливу комеморативну функцію. Заохочуючи письменників створювати художні твори для дітей про ключові, відповідно до радянської політики пам′яті, історичні події, причетні до цього процесу інституції та структури на чолі з провідними ідеологами, спрямовували процес міфологізації свідомості дитячої читацької аудиторії у потрібне русло.

Існування приватного сектору книговидань в УСРР ускладнювало пропагандистському апарату роботу з виховання нового громадянина, тому вже у 1929 р. робота приватних видавництв була піддана жорсткій критиці з боку ЦК ЛКСМУ та Центрального бюро комуністичного дитячого руху(ЦБ КДР) [23, арк.96]. Наприкінці 1930 р. увесь книговидавничий приватний сектор був ліквідований, а кооперативних видавництва згідно постанови РНК УСРР від 21 серпня 1930 р. перейшли до Державного видавничого об'єднання України [24, с.289], з 1930 р. – Видавниче  Об’єднання України (ДВОУ).

Але ліквідація приватних видавництв не вважалась достатнім заходом для максимального охоплення дітей республіки витриманою, цензурованою літературою. З кінця 1920-х рр. все частіше лунали заклики партійних та комсомольських лідерів до громадськості  звернути увагу на існуючі бібліотеки та хати-читальні з метою вичистити фонди від «ворожих книжок», а до літераторів – створювати радянські книжки у достатній кількості.

Розуміючи, що задля ефективного використання процесу дитячого читання, потрібен контроль над ним,  ще з 1920-х рр. різноманітними педагогічними і комсомольськими структурами створювались рекомендаційні списки та списки літератури для комплектування дитячих бібліотек [25]. Методисти дитячого руху закликали уважно слідкувати за дитячими бібліотеками не тільки у школах, але й в літніх таборах відпочинку, «пильно передивлялися всі книжки», слідкувати, «щоб не пройшла шкідлива й ворожа література», а також змушувати дітей «здавати власні книжки бібліотекарю задля перевірки на наявність шкідливих та їхньої подальшої ізоляції» [26, с. 27–28].  Але дитячих книжок з історичної тематики, присвячених революційним подіям, яких так активно вимагали відповідальні за виховний процес у республіці керівники, були одиниці.

З метою вирішення цих проблем у 1933 р. Дитвидав було оформлено як окреме видавництво, що підпорядковувалося ЦК ЛКСМУ [27, с.37]. Його головою стала Роза Барун – колишня завідувачка сектору соцвиху НКО. У розробці тематичного плану видавництва активну участь взяв секретар ЦК КП(б)У Андрій Хвиля [28, с.103]. На видавництво було покладено завдання «створити такі книжки для дітей, які поєднуючи цікавий і приступний виклад для дітей з принциповою витриманістю і високим ідейним рівнем, прищепили б інтерес до боротьби й будівництва робітничого класу та партії» [27, с.37]. Почесне місце у тематиці видавництва постановою відводилось літературі з історії партії та комсомолу, художнім книжкам про Сталіна [27, с.39], про революційні свята. Серйозна увага приділялась віковим особливостям дітей – для кожного віку визначалась пріоритетна тематика [27, с.38-40]. Того ж року у видавництві вийшли книжки Андрія Головка, Олеся Донченка, Миколи Сказбуша, Петра Панча [29] про події революції та громадянської війни в Україні. Героями цих книжок були діти, що щиро підтримували боротьбу за перемогу справи пролетаріату в Україні, оскільки з належною дитячому віку щирістю одразу розпізнавали у більшовиках визволителів народу з неволі. Цей образ маленького революціонера охоче використовувався різними авторами у багатьох творах весь час існування радянської дитячої літератури.

Але саме у 1933-1934 р. існування в УСРР навіть того невеликого сектору нової дитячої літератури, що виник у 1920-х – на початку 1930-х рр. опинилось під загрозою через боротьбу з «українським націоналізмом». Найчастіше українське дитяче книговидання отримувало звинувачення в українському буржуазному націоналізмі, «петлюрівщині» саме за висвітлення українськими письменниками історичних подій та обставин, як дореволюційних, так і 1917-1921 рр.  [27, с.37; 30]. Письменників, чиї твори для дітей публікувались у 1920-х – на початку 1930-х рр., спіткали опала і репресії. Книжки, що належали авторству заарештованих літераторів видалялись з дитячих бібліотек.

2017 09 30 gogokhiia 07

Іван Кулик (1897-1937), український радянський письменник, поет, перекладач. Репресований і розстріляний 1937 р. Реабілітований посмертно 1956.

Важливими подіями для оформлення вимог до нової дитячої літератури стали з’їзди письменників. 17 серпня 1934 р. було зібрано І Всесоюзний з’їзд радянських письменників у Москві. Від України в ньому взяли участь 22 українських, 17 єврейських, 1 російський, 1 молдавський та 1 білоруський письменник [31, 137]. Головою делегації був Іван Кулик. На Всесоюзному з′їзді письменників проблема відсутності чи недостатньої кількості якісної радянської літератури для дітей була озвучена неодноразово, особливо в доповіді Самуіла Маршака. Письменник дуже чітко задав рамки сюжету про історію більшовицької партії, висловивши тезу, що самі діти  настійливо вимагають, аби старі більшовики розповіли про своє революційне минуле, про життя у засланні, про втечу з тюрми, про те, як вони працювали у військових підпільних організаціях на фронті, як брали Кронштадт та Перекоп [32, с.35]. Маршак також порадив письменникам шукати нові історичні факти і висувати їх на передній план чи переглядати відомі, подаючи їх у новому співвідношені у відповідності до соціальної правди [32, с.36].

2017 09 30 gogokhiia 08

І Всесоюзний з′їзд письменників СРСР. Колонний зал Дому Союзів.

Українські письменники і видавці діяли у відповідності до тез, озвучених на з′їздах та нарадах у Москві та Харкові. З 1934 по 1937 рр. Дитвидав випустив 470 назв книжок загальним накладом близько 5 млн екземплярів, з них 127 книжок, що видавались вперше [33, с.25]. Серед нових творів були книжки, присвячені подіям революції авторства поетів Ярослава Гримайла, Ігоря Муратова, Валентина Бичка; прозаїків Олеся Донченка, Миколи Сказбуша, Іллі Гонімова, Андрія Головка, Олександра Копиленка, Петра Панча, Івана Сенченка, Хани Левіної. Їх твори також друкувались і в дитячій пресі, що була більш доступною і масовою, ніж книжка. Насамперед, у таких популярних журналах як «Червоні квіти», «Дитячий рух» (з середини 1934 р. – «Піонервожатий»), «На роботі», «Знання та праця», «Октябрьские всходы» (з 1932 р. – «Піонерія»), та ін.

2017 09 30 gogokhiia 09

Йосип Дайц. «На Перекопі». Ілюстрація до збірника Натана Рибака «Оповідання про М. В. Фрунзе». 1936.

Взагалі з 1935 по 1939 р р. кількість творів про дітей в роки революції активно зростає. Крім самих дітей-головних діючих осіб, письменники вводять до своїх творів історичних персонажів – головним чином партійних та військових діячів, які брали участь у встановленні більшовицької влади  у Росії та Україні під час революції, таких як Міхаіл Фрунзе, Сємьон Будьонний, Микола Щорс. Особливо пожвавився інтерес до постаті останнього у 1939 р., коли відзначали 20 років з дня його загибелі.

Але крім легендарних червоних військових ватажків молоді потрібні були і  молоді герої, приклад яких закликала наслідувати дитяча преса. До численних сюжетів про загальноросійську громадянську війну додались розповіді про юнаків та дівчат, що загинули в Україні в боротьбі із білогвардійцями, отаманщиною, «петлюрівцями», «махновцями» – Михайло Ратманський, Люба Аронова та їх друзі – 96 київських комсомольців, що пішли воювати із «куркульськими бандами» та загинули у 1919 р. біля села Трипілля в боротьбі з отаманом Зеленим, Тамара Мальт, розстріляна в Миколаєві Слащовим, Іда Краснощокіна та одеські комсомольці, що загинули в Одесі від рук білогвардійців та інші. Розповіді про них обов’язково супроводжувались сюжетами з сучасного життя: сьогоднішня молодь не зраджує ідеали загиблих бійців, вона віддано працює або виявляє мужність в Хасанських боях [34, с.9, 34]. Очевидною тенденцією в дитячих творах 1936-1939 рр. була поява образів дітей, що в громадянську війну допомагали більшовикам – пробирались через лінію фронту з донесеннями, рятували поранених червоних партизан, не піддались на бандитські катування і не виказали якоїсь таємниці. На відміну від дитячих персонажів першої половини 1930-х рр., які частіше виконували пасивну роль врятованих червоноармійцями жертв попереднього режиму, нові маленькі герої були дуже активними і виконували недитячі військові завдання. Хлоп’ячі образи доповнювались яскравими образами дівчат-партизанок, що гордо гинули не здаючись ворогам. Отже такий міф націлював дитячу аудиторію на масове тиражування подвигу, його повторення.  Ці історії наближали минулі революційні події до сучасної дітям «боротьби» всередині держави.

2017 09 30 gogokhiia 10

 

2017 09 30 gogokhiia 11

Спочатку зміна акцентів, невеличкі пересмикування, виписування виключно чорними фарбами прибічників національних урядів доби революції, а після 1933-1934 рр. – вже й відверте перекручування історичних подій у дитячих творах стали звичайною практикою для українських письменників. Цікаво, що більшість з них пережили періоди критики, цькування за «невірно»(тобто ідеологічно невідповідно) виведені у їхніх творах 1920-х рр. персонажі ворогів радянської влади або більшовиків. Якщо врахувати той факт, що такі відомі і популярні у 1930-х рр. письменники, що створювали «ідеологічно і політично правильні» тексти для дітей (в тому числі і про українську революцію), як П. Панч, А. Головко, Володимир Сосюра, Юрій Яновський, О. Копиленко, брали активну участь у революційних подіях не на боці більшовиків (тобто самі були активними свідками і учасниками подій, про які створили пізніше міфологізовані тексти), то процес становлення української радянської літератури починає вимальовуватись більш рельєфно, постає більш складним, набуває своїх особливих рис. Тобто система перевиховувала літераторів, спрямовувала їх творчість постійними «соцзамовленнями», які артикулювались вищими керівниками держави, включаючи І. Сталіна, котрий навіть особисто зустрічався з українськими письменниками у лютому 1929 р. під час «українського тижня в Москві», та неодноразово висловлювався на теми розвитку національної за формою, але соціалістичної за змістом літератури.

Теза Леоніда Кормчего про дитячу літературу як зброю, висловлена ще у 1918 р. [35, с. 3], знайшла своє максимальне втілення саме у 1930-х рр. Чому це відбулось саме у цей період? До цього причетні кілька обставин. Перш за все, хоча у 1920-х рр. видавалась чимала кількість політично-витриманих виховних книжок для дітей, але паралельне існування широкого обсягу «ідеологічно-чужої» літератури не дозволяло використати пропагандистський потенціал відповідних книжок максимально ефективно. І лише монополізація держави на видання дитячої літератури, ліквідація всіх приватних видавництв разом з кампанією з «очищення бібліотек» від «ворожої дитячої літератури» дозволили владі нероздільно поширювати лише такі художні та інші види текстів, які відповідали її завданням. Не менш важливим, можна сказати, ключовим моментом в процесі перетворення дитячої літератури на потужний пропагандистський засіб був також той факт, що грандіозна політика ліквідації неписемності почала приносити свої плоди. Разом з підвищенням рівня писемності серед дітей, виникає і феномен юного масового радянського читача, формування якого не могло відбуватися самопливом. Саме з кінця 1920-х рр. цей процес стає не просто контрольованим владою, він взагалі відбувається за логікою, запропонованою тим дискурсом дитини, що створювався, в першу чергу, провідними  радянськими ідеологами та керівниками державних, партійних, комсомольських та піонерських організацій.

Важливою складовою системи комеморації стали нові традиції святкування значущих дат.  Так, під час святкування 10-ї річниці комсомолу України (1929 р.), що відбулось у супроводі різних урочистостей та скликання пленуму ЦК ВЛКСМ, не тільки було названо дати легендарних подій, позначених як віхи створення і розвитку цієї організації, але й визначено місця пам’яті, пов’язані з цими подіями. Детальний опис церемонії святкування був занотований кореспондентом піонерської газети «Червоні квіти». Тут лунали спогади перших комсомольців республіки, організаторів перших комсомольських організацій: Павло Вороб′йов-Семенів, Самуїл Ігнат, Сергій Білокриницький, Арин, Тарханов, Цітович, Шохін, Ситниченко, Ліберман, Касименко, Мітін, Фастовський, Іван Корсунов (на той момент генеральний секретар ЦК ЛКСМУ). Почався пленум з слів на пошану «героїв-трипільців», згадали присутні і захоплення Денікіним Донбасу, перші поразки і перемоги, загибель «сотень найкращих синів комсомолу», але Іван Корсунов закликав присутніх не впадати у відчай щодо загиблих, оскільки: «на поразках перших днів ми вчилися, на трупах наших братів зріс могутній Ленінський комсомол»[36, с.11]. Святкування річниці супроводжувалось багатьма ритуальними практиками, з чіткою комеморативною функцією: запрошення перших комсомольців з їх виступами-спогадами, вшанування пам′яті загиблих у громадянській війні комсомольців як на словах, так і вставанням всіх присутніх з хвилиною мовчанки, і підготовленими заздалегідь зборами «старих комсомольців» 14 липня у київському готелі «Континеталь», які ділилися спогадами про революцію і громадянську війну[36, с.12]. Та й сам текст ухвали, прийнятої цими зборами за пропозицією одного з перших організаторів комсомолу республіки Сергій Білокриницького, був спрямований на увічнення пам′яті про участь молоді у революції і виглядав досить директивно: «Молоді, що не знає про славетне наше минуле розгорнути широке вивчення історії нашої спілки», і «Ми вирішили розпочати видавати многотомник «Юнацький рух». …Ми вчитимем історію, ми знатимем її. Ми будемо такими ж героями, як і перші хоробрі Комсомолу України» [36, с.12].

Свято закінчувалось нічним карнавалом, в якому, як повідомила газета, взяло участь 25 тисяч осіб, комсомольців і піонерів. Карнавал розпочинався масовою ходою, що прямувала вулицями Києва. Важливим елементом церемонії було визначення і відвідування «місць пам′яті». Першим пунктом був Хрещатик, 1 – будинок, в якому «10 років назад відбувся перший з′їзд Комсомолу України». Секретар ЦК ЛКСМУ Федір Голуб виголосив тут промову, присвячену цій події, після чого відбулось урочисте відкриття меморіальної дошки з текстом: «Тут, в цьому будинкові, року 1919 липня 26 дня відбувся перший всеукраїнський з′їзд комуністичних спілок молоді, що об′єднав у єдину спілку розпорошені юнацькі революційні організації України» [36, с.12]. Далі рухали до вулиці Героїв Перекопу, де на встановлених трибунах всіх вітали «члени ЦК, представники уряду та партії», повз них проходили колони озброєної молоді, червоноармійців та піонерів. Ця історична реконструкція подій 1919 р. народжувала надзвичайно емоційні образи молодих героїв (іноді навіть дітей-героїв, бо декому з учасників першого з′їзду не було й 17 років, що активно підкреслювалось у спогадах про ті події [36, с.12] ), котрі звідси, з цих вулиць тоді йшли воювати за більшовицьку владу. Рухалась хода і повз пам′ятник Хмельницькому: «Чи бачив він, старий Богдан на старому Софієвському майдані таку величну ніч?», – питає автор статті, апелюючи ще до одного, більш давнього шару української історії, яка пов′язує ланцюжком ключові персонажі боротьби українського народу за визволення – Хмельницького, перших комсомольців, і комсомольців сучасних [36, с.12]. Автор матеріалу ніби підбивав підсумок, артикулюючи головний посил цього дійства: «Комсомол шанує історичні події, комсомол може поєднати спогад про минуле з патосом соціалістичного сьогодні» [36, с.12]. Як сама процедура святкування цієї річниці, так і її детальний опис з відповідно розставленими акцентами у провідному дитячому виданні водночас пропонували практику проживання дітьми історичних подій, долучали до наповненого більшовицьким змістом тлумачення недавньої історії і формували зразок, сценарій відзначання подібних історичних дат на майбутнє.

Читання матеріалів преси про історію радянських свят, героїчні події революційних часів міцно увійшло в практику підготовки піонерських організацій міста і села до святкування. У зверненні до маленьких читачів журналу «Піонерія» з нагоди річниці  Жовтня у 1935 р. описувалась мета урочистої ходи: «Ми проходимо повз трибуни, щоб сказати наше велике спасибі тим, хто завоював нам щастя, хто боровся й бореться за наше хороше, красиве життя. Ми говоримо спасибі Леніну і Сталіну, ми говоримо спасибі його кращим учням, ми говоримо спасибі вождям українського народу Косіору й Постишеву, ми говоримо спасибі всім тим, хто боровся на полях громадянської війни, хто вигнав ворога з нашої великої батьківщини» [37, с. 1].

Підготовка та святкування в піонерських організаціях Першого травня, Жовтневих свят, Міжнародного дитячого тижня, Дня авіації тощо висвітлювались піонерською пресу дуже активно. Такі матеріали містили історичні та ідеологічні роз’яснення сутності свят, зображення картин пригнічення робітників та їхніх дітей в дореволюційній Росії та сучасному Заході.

В результаті такої політики у республіці остаточно склався міф, який можна вважати досить повно втіленим у листі «товаришеві Сталіну» від окружної передвиборної наради трудящих Сталінської виборчої округи м. Києва напередодні виборів до «верховної ради квітучої української радянської соціалістичної республіки – невід'ємної частини великого СРСР»: «Ми, трудящі Радянської Соціалістичної України, особливо вдячні Вам, товариш Сталін. Адже Ви були безпосереднім організатором і керівником перемог українського народу над полчищами німецьких і польських загарбників, під Вашим безпосереднім керівництвом український народ розгромив дикі орди буржуазно-націоналістичної контрреволюції – всіх цих петлюр і винниченків, скоропадських і Левицьких» [38, с.1]. Цей лист прикрашав першу сторінку червневого номеру журналу «Піонерія» 1938 р., закликаючи дітей приєднатися до думки дорослих.

Отже, базовими концептами міфу про революцію 1917 – 1921 рр. в Україні, стали такі ідеї:  трудящі одразу були на боці більшовиків, українські політичні сили були чужими народним масам і не мали жодної підтримки, але цим зрадникам народу і революції вдалось змовитися зі світовою буржуазією і захопити владу. Хоча більшовики і користувалися всенародною довірою в Україні, за них йшли в бій як дорослі, так і молодь, і навіть маленькі діти, але без допомоги особисто Сталіна (іноді з’являється постать Орджонікідзе) українцям нізащо не вдалось би подолати ворогів. Віднайдені у кінці 1920-1930-і рр. партійними та комсомольськими керівниками, провідними педагогічними та культурними діячами, письменниками практики комеморації, що полягали в інтерпретації історичних подій, створенні нових героїв, їх популяризації за допомогою документальних та художніх текстів, звернених до дітей, створенні ритуалів та символів, покликаних донести до нового покоління потрібні уявлення про минуле, найкращим чином працювали в дитячому середовищі, виховуючи моральні орієнтири нового покоління. Завдяки цій політиці формувалась нова людина, з такими історичними переконаннями,  в яких не було місця сумнівам у тій надзвичайній, видатній ролі, що зіграла більшовицька партія як у долі їх країни, так і у розвитку людства.

Нані Гогохія (Луганськ, Старобільськ, Київ) – історик, кандидат історичних наук, доцент кафедри Луганського Національного Університету імені Тараса Шевченка (м. Старобільск). Автор розділу “Суспільство і діти”, в збірнику «Українське радянське суспільство 30-х рр. ХХ ст.: нариси повсякденного життя», за ред. С. В. Кульчицького (Київ: Інститут історії України НАН України, 2012). В сфері наукових інтересів історія повсякденності, історія та антропологія дитинства в тоталітарному суспільстві, гендерні студії тощо.


Література
 
1.    Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичні уяві / С. Єкельчик [пер. з анл.]. – К. : Критика, 2008. – 303 с.
2.    Коннертон, Пол. Як суспільства пам’ятають / Пол Коннертон / Пер. з англ. С. Шліпченко. — К: Ніка-Центр, 2004. — 184 с. — (Серія «Зміна парадигми»; Вип. 7).
3.    Юркова  О. В. Істпарти [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К. : В-во «Наукова думка», 2005. - 672 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Istparty (останній перегляд: 31.05.2017).
4.    Клименко О. М. Техніки «пригадування» жовтня 1917 року: інструкції з написання спогадів (1920-ті роки) / О. Клименко // Тези доповідей ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції «Політика пам’яті в теоретичному та практичному вимірах» (м. Рівне, 12 березня 2015 р.) / режим доступу http://mnemonika.org.ua/2016/04/23/tezu_dopovidej_2015  
5.    Пархоменко В. А. Мемуарні свідчення про події 1917–1921 рр. в радянській Україні: до загальної характеристики / В. А. Пархоменко // Науковий вісник Миколаївського національного університету імені В.О. Сухомлинського. Серія : Історичні науки. – 2014. – Вип. 3.37. – С. 148-153.
6.    Центральний державний архів громадських об’єднань України (Далі ЦДАГОУ). – Ф.7. – Опис 12. – Спр. 337. – 15 арк.
7.    Сергій Миронович Кіров // Піонервожатий. – 1937. – №23,
8.    Куйбишев (до трьохріччя смерті) // Піонервожатий. – 1938. – №3.
9.    Артем // Піонервожатий. – 1937. – №21.
10.    Зеліксон-Бобровська Ц. Іван Васильович Бабушкін // Піонервожатий. – 1937. – №22.
11.    Стен П. Перший маршал // Піонерія. – 1936. – №3.
12.    Життєвий шлях більшовика-сталінця // Піонервожатий. – 1938. – №4.
13.    ЦДАГОУ. – Ф.7. – Опис 1. – Спр. 1306. – 314 арк.
14.    Постишев П. Передмова до статті «Сталін і Хашим: епізоди з батумського підпілля» / П. Постишев // Піонерія. – 1935. – № 7. – С. 1.
15.    Постышев П. П. Первый партизанский Тунгусский отряд. - М.: ОГИЗ, Молодая гвардия, 1933. - 40 с. (Гражданская война в очерках)
16.    Постышев П.П.Первый партизанский тунгусский отряд. – Киев, 1935. – 60 стр.
17.    Таежные походы. Сборник эпизодов из истории Гражданской войны на Дальнем Востоке. – Москва: Госиздат, 1936. – 502 с., ил.
18.    Калашніков В. На конспіративній квартирі // Піонерія. – 1935. – №7.
19.    Бондаренко В. Партизанська тайга /  Вірші читачів. –  Піонерія. – 1935. – №7.
20.    Ільченко О., Сказбуш М. В ученні // Піонерія. – 1936. – №8. –  с.6-10; – № 10, с.5-10; –№12. –  с.5-10.
21.    Рильський М. Пісня про Постишева // Піонерія. – 1936. – №12.
22.    ЦДАГОУ. – Ф.7. – Опис 1.  – Спр.1294. – 317 арк.
23.    ДАГОУ. –  Ф.7. – Опис.1. – Спр. 422. – 306 арк.
24.    Костик Є.  Діяльність кооперативно-приватних видавництв в умовах радянської цензури 1920-х рр. / Є. Костик // Пробл. історії України: факти, судження, пошук: Міжвід. зб. наук. пр. – 2004. – Вип. 11. – С. 274-292.
25.    Добренко Е. Формовка советского читателя. Социальные и эстетические предпосылки рецепции советской литературы / Евгений Добренко. – СПб. : Академический проект, 1997. – 321 с. (Серия «Современная западная русистика»).
26.    Терлецький В. Бібліотека в піонерському таборі / В. Терлецький, Е. Рапопорт // Дит. рух. – 1934. – № 13. – С. 27 – 29.
27.    Барун Р. Про дитячу літературу/ Р. Барун //Дит. рух. – 1934. – №11. –12. – С.37-42.
28.    Костюченко В. Літературними стежками. Нарис історії української літератури для дітей ХХ ст./ В. Костюченко. – К. : «К.І.С», 2009. – 344 с.
29.    Головко А. В.  Мати / Андрій Головко / Зред. та скор. для дітей авт.  – Х. – Одеса : Дитвидав, 1934. – 159 с.; Головко А. В. Червона хустина : Оповідання / Андрій Головко. – Х. – Одеса : Дитвидав, 1934. – 67 с.; Донченко О. В. Кулемет / Олесь Донченко. – Х. – Одеса : Дитвидав, 1934. – 10 с.; Сказбуш М. Й. Повість про Петра Рубанта / Микола Сказбуш / Пер. з рос. С.Ковганюка. – Х.– Одеса : Дитвидав, 1934. – 128 с.; Панч П. И. Маленький партизан: повесть  / Петро Панч / авториз. пер. с укр. В. Юрезанского. – Х.– Одесса : Дитвидав : ДВОУ, 1934. – 28 с.
30.    Затонський В. П. Завдання дитячої літератури на сучасному етапі соціалістичного будівництва. Доповідь на всеукраїнській партнараді в справах дитячої літератури 26 квітня 1934 р. /В. П. Затонський. – Х. : Література і мистецтво, 1934. — 86 (1) с.
31.    Луцький Ю. Літературна політика в радянській Україні. 1917-1934 / Юрій Луцький. – К. : Гелікон, 2000. –248 с.
32.    Первый Всесоюзный съезд советских писателей, 1934 [Текст] : стенографический отчет. – Москва : Художественная литература, 1934. – VI, [2]. – 718 с.
33.    Барун Р. Украинская детская література/ Р. Барун// Дет. литература. – 1936. – №19.  –  С.25-26.
34.    Піонерія. – 1938. – №10. – С.2. [Без назви].
35.    Кормчий Л. Забытое оружие. О детской книге / Леонид Кормчий // Правда. – 1918. – 17 февр. – № 28. – с.3.
36.    Біленко З. Великий ювілей // Червоні квіти. – 1929. – №14. – с.10-11.  
37.    Піонерія. – 1935. – № 10. – С. 1.[Без назви].
38.    Піонерія.  – 1938. – №6.  – с.1.[Без назви].