Робітнича історія взагалі та другої половини ХІХ – початку ХХ ст. зокрема, нині належить до рідкісних тем. Хоч пізніші періоди означеної теми вже потроху входять в сферу інтересів українських дослідників¹.

Цей напрям виглядає доволі перспективним напрямком для досліджень. Для цього є цікава та мало введена до наукового обігу джерельна база (наприклад, звіти фабричних інспекторів, матеріали окружних фабричних інспекторів Харківського та Київського округів, присутствій у фабрично-заводських справах). А мотивом може стати не тільки задоволення егоїстичної цікавості історика. Цілком імовірно, що дослідження робітництва, його внутрішньої структури та способів взаємодії з іншими соціальними групами, в першу чергу з підприємництвом, продемонструє існування соціальної комунікації геть іншого рівня та якості, аніж нам могло би здаватись.

Однозначність підходів та оцінок історіографії радянських часів нині змінилась деякою розгубленістю, як видається. Хоча, теза про два антагоністичні класи – пролетаріат та буржуазію другої половини ХІХ – початку ХХ ст., навіть попри очевидну застарілість, все одно продовжує курсувати навіть працями, виданими у ХХІ ст.²

Ми спробуємо окреслити систему координат, в яких функціонували ці соціальні групи, та позначити ті моделі поведінки, які були визначальними для них. Логіка підказує нам, що не все те пролетаріат, що робітництво, і не всі ті пригноблювачі, що підприємці. Нині стан досліджень дозволяє стверджувати принаймні кілька речей.

1. Ані робітництво, ані підприємництво не стали сформованим класом. Процес класоутворення ще тільки тривав, станова система ще не зруйнувалась. Підприємництво та робітництво – очевидно вже не стани, але ще не класи. Можливо застосовувати більш універсальне поняття – соціальна група.

2. В середовищі підприємців були як ті, які вважали за потрібне шукати компроміс з робітниками та й назагал намагались не доводити справу до конфліктних ситуацій, забезпечуючи робітникам гідні заробітки та умови праві. Були також і ті, які не вбачали в найманих працівниках рівних собі.

3. Так само в середовищі робітників поступово формувалась група тих, хто цінував місце на підприємстві (кваліфіковані робітники, майстри). А були й такі, хто приходив у місто підзаробити на кілька тижнів, та йшов, щойно побачивши сякі-такі гроші, чи як тільки вимальовувалась більша платня.

4. Наприкінці ХІХ ст. формувались і з часом розширювались канали для комунікації між підприємцями та робітниками. Наприклад, з 1882 року функціонувала фабрична інспекція, губернські у фабрично-заводських справах присутствія. Завдяки роз’яснювальній роботі фабричних інспекторів робітники все більше користувались тими інструментами, які надавало їм фабричне законодавство.

5. Останнє, між іншим, за ХІХ – початок ХХ ст. пройшло складний шлях еволюції, оформившись врешті у повноцінну галузь права. Результатом цієї еволюції стало формування хай недосконалих, але часом дієвих інструментів регулювання відносин між працедавцем та працівником.

Нормативно-правова база

Історія дійсно впливового фабрично-заводського законодавства починається доволі пізно за європейськими мірками – з 1880-х рр. В 1913 р. всі закони, що стосувались регламентації прав робітників, були об’єднані в окремий «Устав о промышленном труде».³

Октройовані закони не могли створити умов для розвитку соціального партнерства, натомість зміцнювали традиції патерналізму та (як наслідок) безвідповідальності. Держава перебирала на себе роль модератора/наглядача, відмовляючи у цій функції навіть спеціально створеній фабричній інспекції (про неї нижче).

Не всі підприємці охоче користувались офіційним інструментарієм упорядкування відносин із робітниками. Санкції щодо підприємців (передбачені не за всі порушення) не стали для них аргументом на користь дотримання законів та прав робітників. Останні теж не поспішали знайомитись із можливостями, які надавали їм закони, навіть собі на шкоду. Наприклад, звичною справою було, що неповнолітні, залякані адміністрацією, приховували свій вік (це загальне місце у звітах інспекторів).

Влада не розглядала ані робітників, ані підприємців як рівноправних партнерів. Але і між собою підприємець та робітник з точки зору закону не були рівні. Жорсткість норм щодо робітників та збереження свободи дій для працедавця, бюрократичний контроль та дріб’язкова державна опіка не робили закони ефективнішими, а відносини на підприємстві – більш цивілізованими.

До важливих інституціональних умов маємо віднести суди. Спеціалізованих судів з фабрично-заводських справ не було. Перевантаженість судів загальної юрисдикції та складність процедури доведення злочинів призводили до затягування справ. У багатьох випадках, термін давності притягнення до відповідальності був закороткий для того, аби справа могла була бути вирішена судовим шляхом. Тому справи штучно затягувались, або уникнути покарання в межах закону. Крім того, держава та суди часто виступали на боці підприємця. Так, фабричний інспектор І. Янжул писав: «Особые постановления, которых я добивался с трудом по обвинению тех или иных фабрикантов за злоупотребления против закона, клались под сукно, и дела оставались без движения: по крайней мере, ни одно из моих обвинений против тех или иных фабричных администраций, кроме громкого дела по нарушению закона о малолетних, не привело ровно ни к чему и не оставило по себе никаких следов»⁴. Тож у більшості випадків порушення закону підприємцями залишались без покарання, не було реальних механізмів притягнення до відповідальності. Це помножувалось на беззаперечну лояльність державного апарату, зокрема судів та фабрично-заводських присутствій⁵. Відтак, можливості для вирішення суперечок між підприємцем і робітником в судах були обмежені. Низькою була і правова культура обох сторін. Обмеженість легального інструментарію в перспективі вела до радикалізації настроїв робітників та підвищення рівня конфліктності. Роль арбітра намагались відігравати фабричні інспектори.

Фабрична інспекція

Комунікація між робітниками та підприємцями та державою суттєво полегшувалась за допомогою фабричної інспекції, утвореної 1882 р. Територія України входила у Харківський та Київський фабричні округи. Зазначимо, що на території українських губерній опір її діяльності з боку підприємців був не таким затятим, як у російських містах, де вони вважали себе повновладними господарями найманих робітників.

Як згадує один із перших фабричних інспекторів І. Янжул, спершу фабрична інспекція опікувалась головно неповнолітніми робітниками, потім перебрала на себе нагляд за умовами праці, поступово вибудовуючи сяку-таку комунікацію між підприємцем (чи\та його адміністрацією) та робітниками⁶. Після відставки М. Бунге з посади міністра фінансів (він активно сприяв становленню та розвитку інституту фабричної інспекції) інспекторські обов’язки дещо трансформувались – із нагляду за умовами праці та посередництва, були редуковані у нагляд за паровими котлами⁷. З часом перед інспекторами ставилося завдання виявляти політично неблагонадійних робітників, припиняти конфлікти, навіть якщо і з порушенням прав робітників. Фабрична інспекція мала слідувати численним таємним та не дуже циркулярам, дотримуватись наперед визначеної державної лінії. Хоч її ефективність могла викликати сумніви⁸.

Іван Янжул. Теоретик економіки, фабричний інспектор Московського фабричного округа у  1882-1887 рр.

 Показовою є ситуація з притягненням до відповідальності. Наприклад, фабричний інспектор помітив, що на підприємстві незаконно працює дитина. Припустімо навіть, що вона не злякалась і назвала свій справжній вік. Інспектор мав не більше 12 годин на складання протоколу. А термін давності притягнення до відповідальності – усього 6 місяців. Максимальним покаранням за такий злочин був штраф у 100 рублів. Було дуже просто затягнути справу або проігнорувати рішення суду⁹. Та і 100 рублів не виглядали великими збитками у порівнянні з тим, що неповнолітнім можна було платити набагато менше.

Втім, ефективність діяльності фабричної інспекції була досить високою. 1885 р. харківський фабричний інспектор В. Святловський відмічав, що «постановления о малолетних рабочих выполняются промышленными заведениями, пользующимися детским трудом, и упорное невнимание к требованиям инспекции встречается только в виде исключения и служит предметом составления протоколов и дальнейшего судебного преследования»¹⁰. При цьому інспектором було складено 5 протоколів, з яких три були передані до суду та закінчились штрафом у 100 рублів.

Лічені скарги незалежно від року чи округу залишались невдоволеними. Попри завантаженість штату фабричної інспекції, було досягнуто пристойного рівня охоплення підприємств – максимальний відсоток відвідувань складав до 80%. За умови виявлення порушень заклад відвідували двічі чи тричі. Вдавалось завойовувати довіру робітників, прищеплювати обом сторонам навички користування законодавством та відтак пом’якшувати чи взагалі вирішувати конфлікти, хоча це потребувало часу і натхнення інспектора.

Інформативним та показовим є аналіз протоколів губернських у фабрично-заводських справах присутствій. На засіданнях присутствій розглядались скарги підприємців на рішення фабричного інспектора. Від часу оголошення рішення (про накладання штрафу та зобов’язання усунути певний недолік) підприємець мав місяць на його оскарження.

Порушення були однотипними та симптоматичними: невірне ведення списку робітників, не видання розрахункових книжок, затримки заробітної плати, приписування віку неповнолітнім працівникам, відмова оплатити понаднормові роботи, недотримання умов та режиму праці. Показовими є аргументи підприємців на свій захист – не видання розрахункових книжок та не занесення працівників у загальний список пояснювали тим, що вони поденники, затримки та невірні розцінки – низькою прибутковістю, відмову сплатити додаткові кошти за понаднормові роботи – тим, що їх взагалі не було.¹¹

Характерним є також те, що скарги на рішення фабричного інспектора писали власники різних підприємств – і великих прибуткових заводів, для яких штраф у кілька десятків карбованців був несуттєвою втратою, і невеликих ремісничих майстерень. Але показовим є вал скарг на фабричного інспектора, який вказував на очевидні помилки та шахрайство при розрахунках з найманими працівниками¹². Найбільш поширеними порушеннями були невидача розрахункових книжок, занижені розцінки оплати «добровільної» понаднормової праці, недотримання режиму та санітарних умов праці, приховування справжнього віку неповнолітніх працівників та відповідно недотримання режиму їх роботи, техніки безпеки при роботі з паровими машинами.

Затятість, з якою підприємці обстоювали свою правоту (скоріше світоглядну, а не юридичну), наводить на думку, що компроміс навіть не з робітниками, а з буквою та духом закону був далекою перспективою.

Держава була частиною механізму вертикальної комунікації між підприємцем і робітниками. Страйки були далеко не лише справою заводів та їхніх господарів, майже завжди в хід подій втручалися губернатор та міністерство внутрішніх справ. Відкрите державне втручання у відносини підприємців та робітників було закріплене у циркулярі МВС від 23 липня 1913 р. У ньому зазначалось, що губернаторам варто вирішувати конфліктні ситуації та обмежувати зайву ініціативу заводських адміністрацій та фабричної інспекції.  Поліція та губернські жандармські управління мали в середовищі робітників агентів. Так, у фонді катеринославського губернатора збереглися справи з донесеннями таких співробітників¹³. Фабричні інспектори наголошували на тому, що подібна практика шкідлива. Адже стратегія вирішення проблеми робітничого руху має бути попереджувальною, а не каральною¹⁴. Адже ефективніше мати інструменти для вирішення конфлікту, недопущення страйку взагалі, а не інформатора, який попередить про страйк, коли ситуація вже критична.

Травматизм на виробництві

Чільним показником зміни ставлення підприємців до робітників була (не)готовність витрачати кошти на покращення умов праці – техніку безпеки, їдальні, медичне обслуговування, облаштування лазень тощо. Загальним місцем в історіографії стала теза про важкі умови праці, але варто зазначити, що це залежало від ініціативи та доброї волі конкретного підприємця. Пристойні умови життя працівникам все ж забезпечували, хоч і не всюди. Так, представник Міністерства промисловості та торгівлі зазначав, що на пароплавах судновласника І. Древицького чорнороби і косарі розміщувалися просто на палубі у страшенній скупченості. Однак підприємець вважав це цілком прийнятним та нормальним. Мовляв, «Для них іншого і не треба»¹⁵. З іншого боку, маємо приклад спорудження заводських колоній із казармами для робітників та окремим житлом для адміністративного персоналу у процесі побудови паровозобудівного заводу Г. Гартмана та у корпоративних поселеннях на Донбасі (Кам’янське, наприклад).

Верхня колонія у Кам’янському. Кінець ХІХ ст.

Рівень травматизму та спосіб, в який із постраждалим поводились після нещасного випадку (надання першої медичної допомоги, подальший нагляд, виплата компенсації, умови повернення на роботу чи допомога в альтернативному працевлаштуванні) також є важливими для оцінки взаємин підприємців та робітників.

Нижня колонія у Кам’янському. Кінець ХІХ ст.

Так, 1895 р. на гірничо-заводських підприємствах усієї імперії постраждали близько 11 тис робітників, 326 осіб загинуло (30 смертей на тисячу постраждалих). 1900 р. жертв від нещасних випадків було вже майже 30 тисяч, а загиблих – 640 (22 смерті на тисячу нещасних випадків – зменшення рівня смертності вочевидь свідчило про покращення якості медичної допомоги). Статистика 1912 р. свідчить, що кожен шостий робітник гірничої промисловості отримував травму. Кількість травм у фабрично-заводській промисловості була меншою (адже гірнича справа апріорі більш травмонебезпечна), хоча теж зростала. Якщо 1901 р. кількість травмованих на тисячу робітників була 15, то 1912 р. показник виріс до 46.¹⁶ 

Рівень травматизму та смертності на виробництві серед іншого пояснюється м’якістю покарань для підприємців та підприємств. Наприклад, на цегельному підприємстві Якова Бернера в Києві у 1896 році стався нещасний випадок – глиняна глиба вбила робітника. Виявилось, що власник не дотримався усіх правил по укріпленню країв кар’єру. На доведення вини Я. Бернера пішло 4,5 роки. Врешті, суд прийняв рішення – ув’язнення терміном на тиждень та церковне покаяння.¹⁷  Цей випадок ілюструє вже зазначену загальну тенденцію – довести правопорушення, вчинене підприємцем, та більше того, добитись покарання, було справою важкою.

Виробничий травматизм в значній мірі був також наслідком недбалості самих робітників. Наприклад, 16-річна дівчина на одному із заводів Терещенків загинула тому, що вирішила перелізти через вал парової машини. Якість праці, трудова дисципліна, дотримання правил техніки безпеки – все це залежало від кваліфікації, соціального походження робітників та й атмосфери на підприємстві.

Страхування

До початку 1860-х рр. відносини між працедавцем та працівником завершувались в момент втрати працездатності. Договір найму вважався розірваним автоматично. Від доброї волі підприємця залежало страхування життя та здоров’я працівників. Матеріальну допомогу за віком чи в результаті хвороби робітники могли отримати лише з тих капіталів, які утворювались в результаті стягнення штрафів, та із загального фонду при Міністерстві фінансів. Розмір цієї негарантованої допомоги був невеликим.

Від 1860-х рр. вже існувало приватне страхування. Підприємець заключав договір із страховим товариством, перераховував на його рахунки кошти, і робітник в разі страхового випадку звертався безпосередньо туди. Відповідальність підприємця законодавчо не закріплювалась, а страхування було доброю волею працедавця. Винагорода в принципі могла виплачуватись лише тоді, коли робітник в суді доводив вину підприємця. Таке траплялось нечасто.

Але держава (особливо в особі С.Ю. Вітте в час його перебування на відповідних посадах) послідовно намагалась зробити справу страхування питанням виключно підприємницької відповідальності.¹⁸  Така ситуація покликала до життя відповідні зміни на ринку страхування.

Страхове товариство «Росія» від 1888 р. почало надавати послуги зі страхування від нещасних випадків на виробництві чи будівництві. Наприклад, клієнтом товариства був завод Гартмана у 1898-1899 рр., щоправда у 1902 – 1903 рр. керівництво підприємства змінило постачальника послуг на компанію «Саламандра», яка починала свій рух в галузі страхуваннями від пожеж¹⁹.

Реклама страхового товариства «Росія». 1904 р.

  З часом вибір страхових компаній закономірно розширився. Того-таки 1888 року відкрилось страхове товариство «Допомога», яке спеціалізувалось виключно на страхуванні від нещасних випадків. За 10 років, у 1898 р., років було засноване Ризьке товариство взаємного страхування фабрикантів та ремісників від нещасних випадків з їх працівниками. Практично одночасно відкрилось аналогічне товариство в Одесі. Масштаби колективного страхування в імперії зростали і були вельми вигідною справою для власників та акціонерів цих бізнесів.²⁰

Ще більш прибутковою ця справа стала на початку ХХ ст., коли було запроваджене обов’язкове страхування на казенних (1900 р.) та приватних підприємствах (1912 р.). Законом від 2 червня 1903 року закріплювалась відповідальність підприємця за нещасні випадки з робітниками. Власники підприємств були зобов'язані винагородити робочих за втрачену працездатність. Якщо наслідком нещасного випадку була смерть робітника, то винагородою користувались члени його родини. До літа 1914 р. 54% робітників скористалось правом на страховку²¹.

Проте така ніби «переможна хода» страхування мала на своєму шляху купу перешкод. Головна – підприємці не погоджувались із закріпленням власної відповідальності та вимогою чітко регламентувати порядок видачі допомоги, вважаючи, що це сфера їхньої виключної компетенції.²² Одна з цитат доволі промовисто ілюструє настрої переважної більшості підприємців: «Опыт ныне текущей половины ХІХ столетия везде показывает, что защиты требуют не рабочие против владельцев, а владельцы против рабочих».²³

До того ж, шлях для до правової регламентації відповідальності підприємців за виробничий травматизм був обраний не надто вдалий. Це був шлях найменшого спротиву з боку підприємців. В результаті, норми були не зобов’язуючі для підприємців, а всі страхові дії та практики мали відбуватись або по добрій волі підприємця, або за згодою з робітниками. Не передбачалось страхування від професійних хвороб, безробіття та старості. Промисловці (очікувано) саботували реалізацію норм законів, лобіювали відтермінування його імплементації.

Власне, страхові закони були суперечливими, поєднували поліцейські та ліберальні принципи, реалізація їх норм йшла повільно, наштовхуючись на патерналізм підприємців та правовий нігілізм самих робітників.

Моделі конфліктів

Соціальні конфлікти між підприємцями та робітниками були звичним явищем. Між ними панували відносини залежності та патерналізму, спричинені та посилені низькими (принаймні, не всюди високими) заробітками, поганою (чи взагалі відсутньою) освітою робітників, їх незнанням та неготовністю захищати свої права. Низька культура робітників, нехлюйство, неповага до праці власника підприємства, адміністративного персоналу та менеджменту лише підливали масла у вогонь непорозумінь, неповаги, конфліктів та страйків. Доступність робочої сили вела до того, що підприємці не цінували свій штат. Постійна потреба у робочій силі та зв’язки з селом вели до того, що робітники не цінували місце роботи.

Часто користувались послугами агентів із найму, які їздили по селах і видавали робітникам аванс (зазвичай 10-15 рублів). Убезпечуючись від неявки на місце роботи, агенти змушували їх підписувати векселі на більші суми.

Робітників легко було найняти, але майже неможливо втримати – вони могли повернутись додому на період польових робіт чи будь-коли піти на пошуки кращого місця роботи, незважаючи на умови та строки найму. Це підтверджують скарги підприємців на робітників. Домінуючим приводом була відмова останніх повідомляти за два тижні про власне звільнення. Оскільки на деяких фабриках була практика оплати праці на два тижні вперед, то це чомусь викликало серед робітників впевненість у тому, що відробляти видані гроші не потрібно, а можна вже йти. Відтак, 70-80% підприємницьких скарг стосувалось саме відмови від роботи.²⁴ Робітники йшли з виробництва тоді, коли їм було зручно, підлаштовуючись під сільськогосподарський календар, власний настрій, кон’юнктуру ринку робочих рук, що завгодно, але не контракт. Домогтися його виконання часто ставало нездійсненним завданням для директорів.²⁵

Відкатка вугілля на одній з шахт Донбасу до 1917 р.

Плинність кадрів в деяких регіонах (наприклад, в мономістах та промислових селищах Донбасу) стала справжньою проблемою.

«Рабочие на грушевских копях – элемент подвижный, не связанный прочно с промыслом, элемент пришлый. Они приходят на Грушевку из внутренних губерний – Воронежской, Тамбовской и Тульской, преимущественно, зимой».²⁶

Плинність кадрів обумовлювала в тому числі невідповідальне та недбале ставлення до праці:

«Живут рабочие одиночки в казармах по 20-40 человек. Подбор их всегда случайный, из разных губерний. Дисциплина, порядок в таких казармах немыслимы: каждый ведет себя, как ему нравится. Собственности и денег при себе в казарме иметь невозможно, так как во всякой казарме всегда есть пропившиеся сотоварищи, которые за неимением ничего своего, свободно пользуются чужим. Пьянство ежедневное, беспрерывное. Получки денег еженедельные, денег хранить негде, а водка есть всегда. Можно подумать, что эта несчастная рабочая сила дешева и продукт, добываемый ею, приносить предпринимателю большой доход. В том-то и дело, что и для промыслов эта неприспособленная к делу, недисциплинированная, не уважающая ни своей, ни чужой собственности сила обходится очень дорого. Как мучается рабочий в непривычной тяжелой работе, так же мучается с ним и предприниматель, оплачивая работу полупьяного, неумеющего и не всегда добросовестного рабочего, не имея возможности быть уверенным в прочности своего дела, существо ваше которого зависит от случайных совершенно от него не зависящих, а потому и не предотвратимых им обстоятельств.»²⁷

Житлова кімната шахтарів в одному з поселень Донбаcу. Початок ХХ ст.

На початку ХХ ст. сформувався нечисельний прошарок робітників із модерним ставленням до праці, які засуджували лінощі та нехлюйство, дистанціювались від агресії, намагались завжди іти на контакт із працедавцем²⁸. В середовищі ж більшості праця на підприємстві у місті не займала високого положення у системі цінностей. Значна частина робітників не втрачала економічного, соціального, психологічного зв’язку із селом.

З іншого боку, підприємець мав усі можливості заохотити сумлінне ставлення до праці – преміями, корпоративними святами. Врешті, одним із показників рівня культури підприємця є здатність стимулювати своїх працівників, створювати позитивний емоційний фон праці.

Важливу роль у налагодженні партнерських стосунків відігравали корпоративні традиції. Так, у родині херсонських підприємців Вадонів такі традиції склалися: наприклад, святкування разом з робітниками дня заснування заводу і Дня взяття Бастилії. Щодня вівся особистий прийом працівників для вирішення непорозумінь. Тому робітники вадонівської верфі не брали активної участі у революційних виступах²⁹. Схожими були практики родини Терещенків. На всіх заводах намагались поважно ставитись до умов праці робітників та іншого персоналу. Родинам допомагали із забезпеченням дровами, водою, фуражем. При заводах працювали заклади соціального забезпечення – аптеки, бібліотеки, школи тощо.³⁰

Але частіше зустрічалась взаємна зневага. Скарги робітників на дії підприємців всюди були однаковими – недотримання формальностей при звільненнях, звільнення раніше терміну, заниження виплат при виробничих травмах, невірне ведення розрахункових книжок чи їхня відсутність, заниження розцінок оплати праці та завищення штрафів. Бажання обдурити працівника хоч би на дрібничку, здається, було всеохоплюючим. Крім того, доволі часто причини та можливі наслідки конфлікту оцінювались хибно.

Показовим є приклад спроби вирішити конфлікт на заводі Катеринославського машинобудівного товариства. Фабричний інспектор просив звільнити одного з майстрів для запобігання заворушень через постійні скарги на нього робітників, в тому числі губернатору. Характерною є позиція дирекції. Перша скарга на цього майстра надійшла 1899 р., а чернетка листа фабричного інспектора до директора датована 1901 р. Отже, упродовж кількох років вважалось за краще не звільняти його, попри численні скарги³¹. І нам не вдалось встановити чим ця історія скінчилась. Найімовірніше, нічим.

Схожа ситуація склалась і на гвоздильному та ковальському заводі Гнатке. Там об’єктом скарг робітників також став іноземний майстер, німець за походженням та підданством. Жорстокий та неграмотний, він тримав робітників у страху, навіть змушував їх приносити хабарі. Неслухняним загрожували невиправдані штрафи та навіть звільнення³². Але і в цьому випадку адміністрація не вжила відповідних заходів.

Побутові та виробничі конфлікти з іноземцями (майстрами чи управляючими) були практично щоденним явищем. Труднощі перекладу поглиблювались разючою різницею в стилі життя. Дирекція заводів знала про існування напруженості між майстрами та робітниками. Свідоме нехтування проблемою мало закономірні наслідки – страйки, фінансові втрати. Страйки через конфлікти з майстрами та наглядачами іноземного походження на заводах з іноземними інвестиціями були скоріше правилом, аніж винятком. Практично кожен значний страйк, а надто в часи революції 1905-1907 рр., завершувався антиєврейськими акціями (Юзівка, Гришино). Не менш жорсткими були зіткнення російських робітників із бельгійцями (1900 р., ст. Костянтинівка).³³

Втім, іноземного власника рідко цікавили тонкощі соціальної взаємодії, головним був прибуток та гарні взаємини з владою як запорука державних замовлень. Зворотнім боком іноземних інвестицій був мінімальний вплив на культуру підприємців, управлінців, робітників. Не довіряючи місцевому персоналу, власники приводили своїх спеціалістів, які не часто могли знайти контакт з підлеглими. Це негативно впливало на рівень соціального партнерства.

З іншого боку, на іноземних підприємствах приділялась увага рівню життя найманих працівників – будувались школи, бібліотеки та навіть театр. Відносини тих же німецьких підприємців з робітниками були позначені зростанням готовності «вбачати у своїх робітниках (...) на індивідуальному рівні (...) ділових партнерів, що мають право на чесне поводження з ними»³⁴.

Втім, такі випадки були поодинокими. Загальною ж тенденцією була нездатність побачити небезпеку там, де вона реальна, та переоцінити її там, де вона мізерна. Так, погроза одного робітника помститися за своє нібито неправомірне звільнення (хоча він у день звільнення сів на потяг додому) спричинила скаргу управляючого фабричному інспектору та навіть дійшла до катеринославського губернатора, спричинивши потік бюрократичної переписки³⁵.

Натомість, управляючий заводу Гнатке в тому-таки Катеринославі не побоявся 1903 р. оштрафувати страйкуючих за невихід на роботу. Страйк працівників котельного цеху мав ефект доміно – не вийшли на роботу робітники Брянського та трубопрокатного заводів. Привід та передісторія мирного протесту показові – адміністрація відмовилась збільшити заробітну плату робітникам та оплачувати час, який іде на розтопку котла (година технічно необхідної роботи). Вибух на заводі та травмування одного з майстрів не переконали адміністрацію. Вимоги робітників були підтримані управлінським персоналом заводу. За посередництва поліції та фабричного інспектора конфлікт було залагоджено, але 80 робітників звільнились. Управляючий прийняв рішення оштрафувати їх і зменшити суму вихідних виплат. Це призвело до нового витка протестів.³⁶

У питанні страйків уряд дотримувався прогнозованих поліцейсько-охоронних позицій. Страйк сприймався як порушення громадського порядку і законом заборонявся. Основний тягар покарання лягав на робітників, в яких бачили загрозу громадському спокою. Втім, певна частина відповідальності лягала також і на підприємців за «провокування» страйків (за положеннями закону від 3 червня 1886 року). Царський уряд винайшов політику стримування задовго до містера Кеннана. Сенс її полягав у тому, аби створити для суспільства та робітництва як його частини жорсткі рамки та поставити себе над сутичкою.

Але з часом стало зрозуміло, що ця плотина не витримає тиску. Відтак, на рубежі ХІХ – ХХ ст. позиція міністерства фінансів трохи змінилась в бік ліберальності, хоча міністерство внутрішніх справ залишилось на попередніх репресивних позиціях. Кримінальне Уложення 1903 року містило ряд статей, які передбачали покарання за страйки. Але за два роки, в 1905 р., був виданий закон, який відміняв кримінальне та виправне покарання за участь у страйках, заохочував тих робітників, які не приймали участі в страйках, чи намагались їх зупинити. В разі, якщо робітник чи службовець постраждав в результаті таких своїх дій, йому та його родині  забезпечувалась допомога³⁷.

Після бурі

Революція 1905-1907 рр., соціально-політичні заворушення і погроми змінили обличчя промислових регіонів Півдня. Уникнення і розгортання соціальних конфліктів стали паралельними процесами. Підприємці закономірно намагались запобігти повторенню руйнівного сценарію. Так, Рада з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії в особі М. фон Дітмара, О. Феніна та єврейського підприємця Л. Рабиновича спробувала проаналізувати можливості принаймні часткового задоволення соціальних вимог робітників. Вони дотримувалися думки про те, що існування профспілок і права на страйки створюють «ситуацію вільної конкуренції двох рівноправних сторін». О. Фенін і Л. Рабинович навіть з подивом констатували: «Дивно, але ми часто рухаємося в тій же площині, що й ліві партії, коли вони стверджують, що уряд має змінити всі соціальні відносини». Л. Рабинович ще й додав: «Багато чого зроблено в сфері освіти і створенні належного середовища для робітників. Але в питаннях покращення умов життя робітників, їх проживання, заробітної плати та елементарних умов праці – в цих питаннях або нічого не зроблено, або зроблено ще дуже мало»³⁸. XXXIII з’їзд гірничопромисловців Півдня Росії одностайно висловився за ухвалення закону, в якому б за робітниками визнавалося право на страйки і створення профспілок. Однак подібні намагання до залагодження суперечностей можна вважати радше винятком на загальному тлі. Їх ініціаторами були не стільки власники заводів та промисловці, скільки такі інженери, як О. Фенін, котрий неодноразово згадував про свої добрі стосунки з робітниками.

З іншого боку, патерналізм нікуди не подівся. Зокрема, М. фон Дітмар робив багато добрих справ для своїх працівників: будував житло, лікарні, але до кінця свого життя стверджував, що, наприклад, тривалість робочого дня – приватна справа підприємця та його робітника³⁹. Підприємець вважав себе повноправним господарем робітника, а усі свої благородні вчинки розглядав як поблажливість та вияв доброї волі.

Микола фон Дітмар. 1914 р.

 Симптоматичним та показовим є текст декларації від об’єднаних організацій промисловості та торгівлі, фінансів та сільського господарства, яку 25 квітня 1918 р. М. фон Дітмар, будучи головою Ради з’їздів гірничопромисловців Півдня Росії, вручив очільнику Ради народних міністрів В. Голубовичу. В ній, зокрема, наголошувалось, що завдання професійних робітничих організацій мали обмежуватись професійними та культурно-просвітницькими цілями. Категорично заперечувались наміри законодавчо нормувати робочий день чи заробітну плату, що мотивувалось можливим зниженням продуктивності праці⁴⁰.

Ця свідчила про безкомпромісність, готовність піти на суто символічні поступки в набагато більш неспокійний час, аніж перше десятиріччя ХХ ст.

****

Першу світову війну підприємці та робітники зустріли антагоністичними групами. Це був закономірний результат багатьох років непорозумінь, взаємної зневаги та правового нігілізму. Багато підприємців та керівних інженерних працівників зневажали робітників, вважаючи їх «брудними, смердючими людськими істотами інфернального вигляду». Але вони практично не докладали зусиль, аби навчити, забезпечити робітника не лише мінімальним заробітком, а й мінімальними соціальними гарантіями, знаннями, прищепити йому повагу, почуття власної гідності та розуміння взаємозалежності підприємця та найманого працівника. Лише частина підприємницького прошарку розуміла важливість таких дій. Але й наймані працівники зі свого боку поводились безвідповідально, вважаючи за можливе нехтувати не лише пунктами трудової угоди, а й правилами техніки безпеки, звинувачуючи потім у цьому підприємця та вимагаючи компенсацій.

Тетяна Водотика, кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу історичної регіоналістики Інституту історії України НАН України. Коло наукових зацікавлень – міська історія, бізнес-історія, економічна історія.

1. Андрусишин Б. У ПОШУКАХ СОЦІАЛЬНОЇ РІВНОВАГИ: НАРИС ІСТОРІЇ РОБІТНИЧОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ РЕВОЛЮЦІЇ ТА ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ 1917—1920рр. К.: Федерація профспілок України, 1995. — 192 с.;  Роман Любавський. Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті – на початку 1930-х років / Науковий редактор Л.Ю. Посохова / Передм. О.А. Коляструк; вступне слово Л.Ю Посохової. – Х.: Раритети України, 2016. – 226 с.
2. Економічна історія України: Історико-економічне дослідження: в 2 т. / [ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М. Геєць та ін.; відп. ред. В. А. Смолій; авт. кол.: Т. А. Балабушевич, В. Д. Баран, В. К. Баран та ін.] ; НАН України. Інститут історії України. – К.: Ніка-Центр, 2011. – Т. 1. – С. 604
3. Комаров Н. И. Очерки истории права Российской империи (вторая по¬ловина ХІХ – начало ХХ в.) / Н. И. Комаров, Д. А. Пашенцев, С. В. Пашенцева. – М.: Статут, 2006. – С.298
4. Янжул И. И. Воспоминания И. И. Янжула о пережитом и виденном / И. И. Янжул. – СПб.: Электротипография Н.Я.Стойковой, 1910-11. – C.135
5. Ташбекова И. Ю. Ответственность предпринимателей за несоблюдение правовых актов, регулировавших труд несовершеннолетних рабочих в Российской империи в конце ХIХ – начале ХХ века / И. Ю.Ташбекова, А.Л.Боренштейн // Известия Юго-Западного государственного универ¬ситета. Серия «История и право». – Курск: ГОУ ВПО «Юго-Западный гос. ун-т», 2011. – № 2. – С. 43-49
6. Янжул И. И. Из воспоминаний и переписки фабричного инспектора первого призыва. Материалы для истории русского рабочего вопроса и фаб¬ричного законодательства / И. И. Янжул. – СПб.: Тип. АО Брокгауз-Ефрон, 1907. –  С.59
7. Янжул И. И. Из воспоминаний и переписки фабричного инспектора первого призыва. Материалы для истории русского рабочего вопроса и фаб¬ричного законодательства / И. И. Янжул. – СПб.: Тип. АО Брокгауз-Ефрон, 1907. – С.60-72
8. Глазунов С.Р. Наказание рабочих….С.346
9. Ташбекова И. Ю. Ответственность предпринимателей за несоблюдение правовых актов, регулировавших труд несовершеннолетних рабочих в Российской империи в конце ХIХ – начале ХХ века / И. Ю.Ташбекова, А.Л.Боренштейн // Известия Юго-Западного государственного универ¬ситета. Серия «История и право». – Курск: ГОУ ВПО «Юго-Западный гос. ун-т», 2011. – № 2. – С. 43-49
10. Харьковский фабричный округъ. IX: Отчетъ за 1885 г. / сост. В. В. Святловский. – СПб: Типографiя В. Киршбау¬ма, 1886. –  С.58
11. ЦДІАК. Ф. 576. Оп. 1. Спр.26. О нарушениях в иконописной мастерской братьев Шатровых ст. 133 и 134 Устава о промышленности. 1898-1901 гг. Арк.19-25; Спр. 159. О жалобе заведующего типографией Кушнерева и Ко на распоряжение фабричной инспекции о воспрещении штрафовать рабочих за неявку на необязательную сверхурочную работу. 1903 г. Арк.3-14
12. ЦДІАК. Ф. 576. Оп. 1. Спр.11. Постановления Главного по фабричным и заводским делам присутствия по жалобам владельцев предприятий о наложении на них штра¬фов фабричной инспекцией в 1900-1902 гг.Арк.146-147, 160-164, 178-179зв., 203-204 зв.
13. ДАДнО. Ф. 11. Оп.1. Спр.1192. Сведения о забастовках. 1912 – 1914.  Арк. 2-106
14. ДАДнО. Ф. 23, Оп.1. Спр.2. Донесения, рапорты и переписка с ЕГЖУ, фабричным инспек¬тором Харьковского фабричного округа, приставом Брянской части г. Екате¬ринослава и др. лицами о забастовках рабочих, распространении проклама¬ций Екатеринославского комитета РСДРП на заводах Екатеринославскй губер¬нии. 17 февраля 1901 – 21 февраля 1917.  Арк. 20
15. Шляхов О. Б. Судновласники і моряки Азово-Чорноморського басейну: 90-ті рр. XIX ст. – 1914 р. / О. Б. Шляхов. – Д.: Видавництво Дніпропет¬ровського університету, 2003. – С.95
16. Постников С. П., Фельдман М. А. Социокультурный облик рабочих России в 1900-1941 гг. / С. П. Постников, М. А. Фельдман. – М.: РОССПЭН, 2009. – С.32
17. Кальницький М. Бизнес и бизнесмены. – Киев: «Варто», 2011. – С.116
18. Куприянова Л.В. Российские предприниматели и промлемы социального страхования 1880-1905 гг. // Отечестіенная история, 1996, №5. С. 52-76
19. Закірова С.Г. Внесок підприємницьких верств Донбасу у соціально-економічний розвиток регіону (1861 – 1914 рр.): дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Закірова Світлана Геннадіївна ; Східноукраїнський національний ун-т ім. Володимира Даля. – Луганськ, 2006. – Арк. 140-150
20. Куприянова Л.В. Российские предприниматели и промлемы социального страхования 1880-1905 гг. // Отечестіенная история, 1996, №5. С. 52-76
21. Постников С. П., Фельдман М. А. Социокультурный облик рабочих Рос¬сии в 1900-1941 гг. / С. П. Постников, М. А. Фельдман. – М.: РОССПЭН, 2009. – С.59
22. Напалкова И. Г. Ответственность предпринимателей за жизнедеятельность рабочих в дореволюционной России: трудовое законодательство, социально-экономические факторы, территориальные различия // Экономическая история. 2009. – С.251-269
23. Напалкова И. Г. Ответственность предпринимателей за жизнедеятельность рабочих в дореволюционной России: трудовое законодательство, социально-экономические факторы, территориальные различия // Экономическая история. 2009. – С.262
24. Володин А. Ю. История фабричной инспекции в России 1882-1914 гг. / А. Ю. Володин. – М.: РОССПЕН, 2009. – С.35
25. ЦДІАК. Ф. 2090. Оп.1. Спр. 266. Пояснителые записки к отчетам фабричных инспекторов за 1910 г. Арк.11-19
26. Петр И. Фомин, Горная и горнозаводская промышленность юга России. Т. 1. История горной и горнозаводской промышленности юга России со времени возникновения до восьмидесятых годов прошлого века [Mining and Metallurgical Industry in South Russia](Харьков: Тип. Б. Бенгис, 1915), 110.
27. Евгений Колодуб, Труд и жизнь горнорабочих на Грушевских антрацитных рудниках [Miners' Work and Life in the Grushevskiy Anthracite Mines](Москва: Тип И. Я. Полякова, 1905) с. 43-44
28. Постников С. П., Фельдман М. А. Социокультурный облик рабочих Рос¬сии в 1900-1941 гг. / С. П. Постников, М. А. Фельдман. – М.: РОССПЭН, 2009. – С.33
29. ДАХО. Ф.Р-4009.Оп.6. Спр. 1. История рода Вадонов. Арк.7-8
30. Терещенко М. Первый олигарх: Михаил Иванович Терещенко(1886-1956) : Необычайная история жизни моего деда, как ее рассказала бымне моя бабушка / Мишель Терещенко ; пер. c фр. - К. : Ника-Центр,2012. - С. 48
31. ДАДнО. Ф. 23, Оп.1. Спр.2. Донесения, рапорты и переписка с ЕГЖУ, фабричным инспек¬тором Харьковского фабричного округа, приставом Брянской части г. Екате¬ринослава и др. лицами о забастовках рабочих, распространении проклама¬ций Екатеринославского комитета РСДРП на заводах Екатеринославскй губер¬нии. 17 февраля 1901 – 21 февраля 1917.  Арк. 7-8зв.
32. ДАДнО. Ф. 23, Оп.1. Спр.2. Донесения, рапорты и переписка с ЕГЖУ, фабричным инспек¬тором Харьковского фабричного округа, приставом Брянской части г. Екате¬ринослава и др. лицами о забастовках рабочих, распространении проклама¬ций Екатеринославского комитета РСДРП на заводах Екатеринославскй губер¬нии. 17 февраля 1901 – 21 февраля 1917.  Арк.50-52
33. Якубова Л. Д. Етнонаціональна історія Донбасу: тенденції, суперечності, перспективи в світлі сучасного етапу українського націотворення / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2014. – С. 36
34. Лінднер Р. Підприємці і місто в Україні, 1860-1914 рр. (Індустріалізація і соціальна комунікація на Півдні Російської імперії) / Райнер Лінднер [За ред. О. М. Доніка]. – Київ – Донецьк: ТОВ «ВПП «ПРОМІНЬ», 2008. –  С.78
35. ДАДнО. Ф. 23, Оп.1. Спр.2. Донесения, рапорты и переписка с ЕГЖУ, фабричным инспек¬тором Харьковского фабричного округа, приставом Брянской части г. Екате¬ринослава и др. лицами о забастовках рабочих, распространении проклама¬ций Екатеринославского комитета РСДРП на заводах Екатеринославской губер¬нии. 17 февраля 1901 – 21 февраля 1917.  Арк. 3-3зв.
36. ДАДнО. Ф. 23. Оп. 1.Спр.2. Донесения, рапорты и переписка с ЕГЖУ, фабричным инспек¬тором Харьковского фабричного округа, приставом Брянской части г. Екате¬ринослава и др. лицами о забастовках рабочих, распространении проклама¬ций Екатеринославского комитета РСДРП на заводах Екатеринославскй губернии. 17 февраля 1901 – 21 февраля 1917. Арк. 4-5 зв.
37. Глазунов С.Р. Наказание рабочих за участие в стачках в России в конце ХІХ – начале ХХ в: юридическая и пенитенциарная практики. – Єкономическая история. – 2010. – С. 319-331
38. Лінднер Р. Підприємці і місто в Україні, 1860-1914 рр. (Індустріалізація і соціальна комунікація на Півдні Російської імперії) / Райнер Лінднер [За ред. О. М. Доніка]. – Київ – Донецьк: ТОВ «ВПП «ПРОМІНЬ», 2008. – С.145
39. Чумак М. М. Купецтво як фактор розвитку промисловості Лівобережної України (60-ті рр. ХІХ ст. – 1914 р.): дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 /ЧумакМихайло Михайлович; Східноукр. нац. ун-т ім. В. Даля. – Луган¬ськ, 2009. –  Арк.98
40. Шацилло М. К. Российская буржуазия в период Гражданской войны и первые годы эмиграции. 1917 – начало 1920-х годов / Михаил Корнельевич Шацилло; [отв. Редактор И. М. Пушкарева]; Ин-т рос. истории РАН. – М.: Наука, 2008. –  С.180