Іван КАПАСЬ. Радянський рух Опору в Україні: організація, легітимація, меморіалізація (1941–1953 рр.); наук. ред. Т. В. Вронська; Нац. акад. наук України, Ін-т історії України, Центр. держ. кінофотофоноархів України ім. Г. С. Пшеничного. — Київ: К.І.С, 2016. — 208 с.
(Зміст та фрагмент книги)
Зміст
Переднє слово...................................................................................................................................................4
Від автора…………………………………………………………………………………………................................6
Вступ……………………………………………………………………………………………….................................8
Розділ 1. ОСОБЛИВОСТІ РОЗГОРТАННЯ РАДЯНСЬКОГО РУХУ ОПОРУ В УКРАЇНІ 1941-1944 рр.
1.1. Діяльність КП(б)У, НКВС та Червоної армії з налагодження
організованої боротьби на окупованій території України…………………………………...............................15
1.2. Стихійний рух Опору та його централізація………………………………………………...........................24
Розділ 2. ЛЕГІТИМАЦІЯ ПАРТИЗАНСЬКИХ З'ЄДНАНЬ, ЗАГОНІВ І ГРУП В УШПР
2.1. Облік і перевірка особового складу…………………………………………………………..........................46
2.2. Затвердження звітної документації…………………………………………………………...........................57
Розділ 3. ОФОРМЛЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПІЛЬНИХ І ПАРТИЗАНСЬКИХ ФОРМУВАНЬ У КП(б)У
3.1. Процедура визнання учасників руху Опору в умовах
відновлення радянської влади у визволених областях…………………………………..................................66
3.2. Легітимація підпільних організацій і партизанських
формувань наприкінці війни та в перші повоєнні роки…………………………………...................................74
Розділ 4. ФОРМУВАННЯ СТАТУСУ УЧАСНИКА ПАРТИЗАНСЬКОГО РУХУ: ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА ТА МЕМОРІАЛІЗАЦІЯ У 1941-1953 рр.
4.1. Соціальні преференції і нагородження………………………………………………...................................91
4.2. Увічнення пам'яті про партизанів та підпільників……………………………………................................110
Висновки………………………………………………………………………………………...................................125
Примітки…………………………………………………………………………………...…….................................130
Перелік умовних скорочень…………………………………………………………………..................................157
Джерела та література…………………………………………………………………………...............................159
Додатки……………………………………………………………………………...…………...................................173
Іменний покажчик……………………………………………………..………………………..................................199
Географічний покажчик………………………………………………………...……………...................................203
Видавництво: К.І.С.
Розділ 2. Легітимація партизанських з’єднань, загонів і груп в УШПР
2.1. Облік і перевірка особового складу
Серед організаційних заходів з централізації та легітимації руху Опору важливе місце посідала робота з обліку та перевірки особового складу. Упродовж війни реєстрація учасників боротьби забезпечувалася відділами кадрів уповноважених державних структур. Так, у 1941 р. – першій половині 1942 р. обліком займалися в партійних органах, НКВС–НКДБ і РСЧА. У квітні 1942 р. ця функція входила до компетенції 4-го Управління НКВС УРСР, а від 30 травня – облік партизанів перейшов до новоутвореного Українського штабу партизанського руху.
На окупованій території України відповідальність за особовий склад, партизанських з’єднань, загонів і груп, а також за належну реєстрацію, несло його командування. Складнощів у веденні обліку додавав нестабільний, або ж взагалі відсутній зв’язок з радянським тилом та умови роботи в окупації, що потребували дотримання конспірації.
Попри всі труднощі у встановленні точної кількості учасників антинацистського руху Опору співробітникам УШПР все ж вдавалося вести облік партизанів на основі даних, наявних у їхньому розпорядженні, а також відомостей, отриманих з окупованих областей. Найбільше зростання кількості особового складу партизанських з’єднань, загонів і груп було зафіксоване у 1943 р. – на початку 1944 р. Якщо станом на 3 березня 1943 р. на території УРСР налічувалося 12 632 учасники1, то вже у січні 1944 р. в оперативному відділі УШПР оцінювали чисельність у діапазоні від 43 тис. до 48 тис. осіб2.
Бійці Харківського партизанського загону (командир Горбатенко), 1941 р.
Поповнення штату партизанських формувань, контрольованих УШПР, відбувалося з кількох типів громадян. Передусім до них слід віднести жителів тилових районів СРСР: випускників спецшкіл, підготовлених для цих цілей партійних функціонерів, співробітників НКВС та військових. Кадровим джерелом для залучення до боротьби на окупованій території були також ті радянські громадяни, які проживали у зоні діяльності уповноважених спецпідрозділів. Окрім цього, до підпорядкованих радянській владі партизанських загонів залучалися учасники з узятих під контроль стихійних формувань. Про їх виявлення, зокрема, повідомляв М. Хрущов до ЦК ВКП(б) у доповідній записці від 7 квітня 1943 р. У документі зазначалося, що під час просування РСЧА територією України майже в кожному районі була виявлена значна кількість дрібних партизанських загонів і груп чисельністю 15–35 учасників, які активізовували свою діяльність, головним чином, при наближенні фронту й під час зайняття червоноармійцями населених пунктів. Зв’язок вони мали лише з подібними до них формуваннями сусідніх населених пунктів3.
Збільшення чисельності формувань організованого спротиву закономірно ускладнило діяльність структурних підрозділів УШПР, оскільки наявний кадровий потенціал та його можливості не могли задовольнити зростаючі потреби боротьби, масштаби якої зросли, особливо після переходу стратегічної ініціативи до Червоної армії. Додаткових зусиль і ресурсів також вимагало ведення обліку, оперативне керівництво бойовими діями загонів, збільшення мережі радіозв’язку, забезпечення зброєю, продовольством, амуніцією, медичними засобами та інші потреби. Тому для вирішення цього 25 серпня 1943 р. секретар ЦК КП(б)У М. Співак та керівник УШПР Т. Строкач у листі до начальника Управління з комплектування Генерального штабу Червоної армії А. Карпоносова звернулися з проханням збільшити штат УШПР та його фронтових представництв. За їхніми словами, наявна на той час кількість співробітників не могла належним чином забезпечити виконання задач подальшого розвитку партизанського руху в Україні. Задля вирішення цієї нагальної потреби, вони надіслали та пропонували затвердити нові проекти штатів4.
Диверсанти-випускники Школи особливого призначення при УШПР (м. Саратов, РРСФР), які діяли у складі групи під командуванням В. Храпка, 1942 р.
Належний облік став можливим тільки після з’єднання з частинами Червоної армії. Командирам партизанських формувань з боку керівництва УШПР наказувалося: відібрати найбільш боєздатних бійців для їх подальшого використання у партизанській війні в складі новосформованих загонів і груп; підібрати кандидатури для залишення у системі місцевих органів радянської влади, у яких бракувало кадрів; передати особовий склад загону до районних військових комісаріатів (РВК). Присутні у формуваннях УШПР представники інших відомств підлягали відбуттю до установ, на обліку яких вони перебували. Поранені і хворі мали можливість пройти курс лікування у медичних закладах. Для прикладу, доля особового складу Черкаського партизанського загону (командир Г. Іващенко, комісар С. Пальоха) склалася після з’єднання з РСЧА таким чином: 715 учасників передавалися: 1) частинам РСЧА – 572 особи; 2) Черкаському райвідділу НКВС – 14 осіб; 3) Смілянському районному партійному комітету (РПК) – 9 осіб; 4) Відділу укомплектування 5-ї армії – 36 осіб; 5) Черкаському РПК – 26 осіб; 6) відправлено в організаторські групи УШПР – 45 осіб; 7) відправлено до госпіталю на лікування – 13 осіб5.
Подібне відбувалося і у з’єднанні ім. Хрущова: 759 бійців і командирів з партизанських загонів ім. Суворова, Леніна, Кутузова, Котовського, які перебували при штабі цього формування, передали до 161-го запасного полку Червоної армії. З них 482 партизани відразу ж були відправлені, як зазначається у документі, «у тил СРСР». Призивна комісія забракувала 181 особу. 96 осіб поранених і хворих, а також для охорони табору залишено у районі с. Лубень Наровлянського району Гомельської області БРСР6.
Так само проходило й розформування з’єднання № 8 ім. Чапаєва. На момент приходу радянських регулярних частин РСЧА восени 1943 р. на територію Київської області з’єднання відповідно до звіту мало 600 бійців. З них 500 передано в розпорядження Переяславського РВК7. Схожа практика спостерігалася і при ліквідації малочисельних загонів. Наприклад, створений Черкаським міськкомом КП(б)У ще в липні 1941 р. і вцілілий загін А. Стеценка налічував при з’єднанні з РСЧА у м. Глобино Полтавської області 26 осіб, з яких 14 передано до армії, 12 – на керівні посади по лінії райвиконкому, командир відбув у розпорядження Київського обкому КП(б)У, звідки його направили для звітування до Харкова8.
Васильківський партизанський загін перед з’єднанням з Червоною армією, Київська область, 15 листопада 1943 р.
Розподілу партизанських кадрів після з’єднання з частинами Червоної армії передувало проходження спеціальних перевірок. Ця робота поряд із питанням ведення обліку також мала надзвичайно вагоме значення, оскільки перед радянською владою стояло інше, не менш важливе, завдання: дати оцінку поведінці кожного з учасників партизанських формувань під час окупації. Для цього в роки війни у з’єднаннях і загонах контррозвідувальну роботу проводили спеціальні підрозділи, більш відомі як особливі відділи. За їх відсутності цю функцію виконували уповноважені співробітники з аналогічними функціями чи заступники командирів.
До обов’язків контррозвідників входило з’ясування минулого, перевірка історії потрапляння до формування новоприбулого поповнення, своєчасне виявлення та попередження фактів співпраці партизанів з противником і загалом будь-якої діяльності, що могла бути кваліфікована як антирадянська. Доволі часто за різними легендами до загонів спеціально впроваджувалася агентура німецьких спецслужб. У разі встановлення доказів роботи на противника, питання стосовно підслідного вирішувалося в індивідуальному порядку.
Бійці 1-ої Української партизанської дивізії ім. Ковпака, 1944 р.
Серед учасників боротьби перебували особи з різним минулим, зокрема, колишні військовополонені та військовики-оточенці з РСЧА. Вони доволі часто ставали об’єктами, яким радянські органи держбезпеки інкримінували підозру у «зраді Батьківщині». Існує цілий масив документальних матеріалів, де вказується, що саме ці категорії військовослужбовців становили основу з’єднань, загонів і груп спротиву. Зокрема їх присутність можемо простежити у найбільшому об’єднанні радянських партизанів у Київської області – з’єднанні ім. Хрущова. Його командир І. Хитриченко зазначав, що побоюючись можливих репресій окупантів, український селянин залишався байдужим до боротьби, а тому організацію партизанських загонів доводилося проводити передусім за рахунок військовополонених і робітників Києва9. Згідно з чорновими записами невстановленого автора, виявленими в обліковій справі на з’єднання ім. Чапаєва, зазначається, що перший загін цього формування з грудня 1942 р. до травня 1943 р. налічував 43 учасники. З них 90 % були саме з числа військовополонених, лише 10 % – місцеві жителі. Ця характеристика не змінилася й надалі після істотного чисельного зростання. Як ідеться далі в документі, з травня до вересня у з’єднанні налічувалося вже 600 осіб – «у більшості з військовополонених»10.
Іншою категорією учасників партизанських формувань були колишні співробітники окупаційного апарату Третього Райху в Україні. Розуміючи близьке відновлення радянської влади і прогнозовану перемогу СРСР у війні, вони почали шукати зв’язку з партизанами і переходити на їхню сторону. Особливо масового розмаху явище набуло впродовж літа–осені 1943 р.
Велику концентрацію колишніх поліцаїв серед партизанів відзначали безпосередні учасники боротьби. Зокрема з обуренням пригадував про це М. Попов, який до війни працював інструктором відділу агітації і пропаганди при ЦК КП(б)У, а під час окупації входив до Київського з’єднання ім. Хрущова. Партизан зазначав, що велика концентрація колишніх поліцаїв була у Макарівському і Київському загонах його з’єднання11.
На значну кількість серед радянських партизанів ще недавніх співробітників каральних органів противника, вказують й нацистські чиновники. За спогадами Анни Шнайдер – перекладачки співробітника німецької орсткомендатури у с. Ново-Покровське Харківської області12, – її начальник нарікав на існуючу дилему: «Якщо б не було б української поліції на Україні – не було б і партизанщини»13.
Деякі з колишніх поліцаїв певний час навіть очолювали партизанські формування. Наприклад, командир згаданого з’єднання ім. Хрущова І. Хитриченко. Документи фіксують й багато інших прикладів. З-поміж них виокремлюється випадок із колишнім начальником поліції в Сумській області С. Барановським. Після визволення регіону РСЧА він зміг переконати радянські органи держбезпеки, що працював на нацистів під прикриттям і йому було доручено керувати діяльністю спецгрупи НКДБ. Вона повинна була ліквідувати нацистських високопосадовців – спочатку райхскомісара України Е. Коха, а потім генерал-губернатора Г. Франка14.
Особливо масово радянська контррозвідка зіткнулася з питанням перевірки колишніх військовослужбовців РСЧА з початком визволення України. Так, за даними Наркомату внутрішніх справ УРСР на 15 березня 1943 р. з відвойованої у нацистів частини Ворошиловградської області15 мобілізовано до військових частин Південно-Західного фронту 37 452 особи, з яких 25 674 придатні до стройової служби, 5 044 – до нестройової, 6 704-х оточенців і колишніх радянських полонених зарахували до запасних частин Червоної армії16.
У наведеному матеріалі не вказується, чи вихідці з полону й оточень були партизанами. Однак це свідчить про факт виявлення значної кількості громадян з військовим досвідом, які доволі часто й ставали організаторами боротьби.
Підтвердженням масового виявлення колишніх червоноармійців у складі безпосередньо партизанських загонів УШПР і його фронтових підрозділів слугує звіт представництва УШПР при Військовій раді Південно-Західного фронту за період з 1 серпня до 1 листопада 1943 р. У ньому вказувалося, що впродовж означеного періоду було передано для подальшого розподілу до армії 3 тис. партизанів, які опинилися в радянському тилу. З цього числа близько 70 % (2 тис.) становили ті, хто прийшов до партизанських формувань з полону й оточення. Начальник представництва О. Асмолов відзначав: «Прибуття партизанів із загонів і груп відбуваються щоденно»17.
Одеські партизани після з’єднання з Червоною армією, квітень 1944 р.
Наявність партизанського стажу далеко не завжди гарантувала лояльність радянського правосуддя воєнного часу. Всім колишнім військовослужбовцям, які перебували на окупованій території й викликали підозру органів держбезпеки, належало пройти ретельну, принизливу процедуру перевірок, наслідком яких ставали безпідставні жорстокі покарання, дискримінація та переслідування. Про попередню перевірку партизанів з’єднання № 8 ім. Чапаєва в одному з відділів контррозвідки Південно-Західного фронту пригадує свідок тих подій – командир 3-го загону К. Кайсенов. Він зазначає, що учасників його загону викликали по одному в кабінет співробітника особливого відділу. Там їх у присутності 3–4-х озброєних солдатів били, здійснювали відкритий грабунок з розбоєм. Так, за схожих обставин був побитий начальник штабу Г. Олексієнко та партизан Борис. При цьому, за словами К. Кайсенова, Г. Олексієнку удари завдавали помічник начальника оперативного відділу, капітан М. Подображніков і заступник начальника представництва УШПР при Військовій раді Південно-Західного фронту підполковник О. Носков. Насильство над Борисом здійснював ст. лейтенант Чернецький, а причиною таких дій став знайдений у партизана трофейний німецький пасок, якого той не хотів добровільно віддати, оскільки здобув предмет у бою18.
Про схожий випадок насильства пригадує заступник начштабу 4-го загону вказаного вище з’єднання Л. Кузін. У листі на адресу партійних органів, задля встановлення справедливості, він писав після війни, що капітан М. Подображніков і начальник відділу кадрів представництва УШПР при Військовій раді Південно-Західного фронту майор Г. Дзуцов відібрали його власний пістолет «ТТ», подарований «за зразкове і сміливе виконання бойового завдання по розвідці» на окупованій території. Причини цього безчинства партизан називає такі: «Подображнікову я насолив тим, що не віддав йому золотий ланцюжок і обізвав його дріб’язковою людиною». Дещо пікантніша ситуація була з Г. Дзуцовим. У цьому випадку підставою стала «амурна справа», пов’язана з машиністкою М. Єрохіною, до якої в останнього також був свій інтерес. Л. Кузін зазначає: «Дзуцов з якоюсь фашистською ненавистю заявив мені, що я його буду пам’ятати все своє життя». Вірогідно, що особисту вогнепальну зброю було відібрано й через іншу обставину – партизан вдарив в обличчя штабного конкурента19.
Далі, після проведення попередньої перевірки, доля партизанів з-поміж колишніх червоноармійців вирішувалася відповідно до наказу начальника Головного управління формування військ РСЧА генерал-полковника Ю. Щаденка № 97/ш від 10 березня 1943 р. Згідно з документом, перед відповідальними органами ставилося завдання – усіх військовослужбовців, які свого часу без опору здалися противникові у полон чи дезертирували з регулярної армії й залишалися проживати на окупованій території, опинилися оточеними у місцях свого проживання, залишились удома й не намагалися виходити в радянський тил, після швидкої перевірки терміново спрямовувати до штрафних частин20. Надалі колишній командний склад РСЧА проходив службу у штрафних батальйонах, рядовий – у штрафних ротах21. Наприклад, при розформуванні Київського з’єднання ім. Хрущова в жовтні 1943 р. 428 партизанів, які входили до його структурних підрозділів (органів управління, комендантського взводу, розвідувальної роти та загонів ім. Суворова, Леніна, Котовського, Кутузова), були передані до 161-го армійського запасного стрілецького полку. Сформована там комісія визначила, що підлягають направленню до штрафних частин діючої армії шість партизанів з-поміж військовослужбовців сержантського та рядового складу, які перебували певний час у полоні й оточенні противника. Ця ж перевірка встановила таке: «Основний кістяк партизанського з’єднання складається із цілком стійких та відданих Радянській Батьківщині людей, які неодноразово брали участь в операціях зі знищення загарбників»22. Характерно, що згідно з підрахунками історика Г. Кривошеєва, найбільше поповнення штрафних підрозділів відбулося саме під час проведення Червоною армією боїв з очищення окупованої противником території у 1943 р.23. Власне тоді, коли й відбулися масові виявлення колишніх червоноармійців.
Наказ Ю. Щаденка регламентував й іншу модель ставлення до колишніх червоноармійців із партизанських загонів, щодо яких контррозвідка виявляла серйозні дані для підозри у антирадянській чи бандитській діяльності. Такі особи направлялися до спеціальних таборів НКВС24. Для прикладу, командир Таращанського загону Л. Дорош був направлений до спецтабору № 240 у м. Сталіно25, 26, оскільки співробітники відділу боротьби з бандитизмом УНКВС УРСР в Житомирській області встановили, що той особисто розстріляв партизана А. Іллюхіна, який саботував дисципліну та займався грабунками серед населення27.
На практиці доволі часто учасники боротьби скеровувалися до перевірочно-фільтраційних закладів без достатніх на те підстав. На ці факти, зокрема, вказував командир розформованої Житомирської партизанської дивізії С. Маліков наркому НКВС УРСР В. Рясному і секретарю ЦК КП(б)У Д. Коротченку у листі-скарзі від 6 грудня 1944 р. Він зазначав, що деякі райвійськкомати Житомирської області (Радомишльський, Лугинський, Словечанський28 та Коростенський) спрямовують до таборів усіх підряд партизанів без ретельного відбору.
Про схожу ситуацію пригадував й інший свідок тих подій, командир 3-го загону з’єднання ім. Чапаєва К. Кайсенов. За його словами, багатьох заслужених, «старих» партизанів під конвоєм було відправлено на Донбас. Він описує деталі: «Перед відправкою всіх обшукали, забрали всі речі, які їм сподобалися. Хто протестував, їх били, штовхали наганами, тобто катування були страшні»29. Колишній командир зазначає, що всі партизани хотіли влитися до лав Червоної армії, однак їм не дозволили цього, а навпаки: «[…] старалися щоб ми не зустрічалися ні з ким з великих командирів нашої армії»30.
Відомо, що спецтабори були засновані ще у перший рік війни31. Серед контингенту, який проходив перевірку і фільтрацію, спочатку були військовополонені та оточенці, а згодом, коли розпочалося звільнення території з-під окупації, відбулося поповнення цих закладів за рахунок інших категорій громадян: поліцаїв, сільських старост та осіб, які підозрювалися у зрадницькій діяльності або просто лише проживали на окупованій території.
Збереглися свідчення партизанів про порядки у деяких спецзакладах й про подальшу долю тих, хто вдало пройшов перевірку у них. Зокрема на такі натрапляємо у рапорті колишнього секретаря партійного бюро партизанського загону ім. Молотова Т. Глуховченка до командира Житомирської партизанської дивізії С. Малікова від 30 листопада 1944 р. У документі в загальних рисах описуються знущання над колишніми партизанами у відділенні № 6 (м. Горлівка) табору № 240 (м. Сталіно): «Ми знаходимося разом з поліцаями і старостами, користуємось однаковими правами: як-то [перебуваємо] за [колючим] дротом виганяють [нас] під гвинтівкою на роботу, забороняли писати листи»32. Згідно з іншими, на жаль, невстановленими зверненнями партизанів до свого командира С. Малікова, учасників боротьби били представники адміністрації спецзакладу, на них чинився значний психологічний тиск. Доходило навіть до того, що перед строєм утримуваних у таборі громадян партизанів звинувачували у тому, що вони були «зрадниками Батьківщини». Спроби пояснити керівництву установи, що партизани і поліцаї «це не одне і те ж саме» призводили тільки до посилення режиму утримання33. Після проходження перевірки Т. Глуховченка зарахували до штату Харцизького заводу, решту його товаришів чекала гірша доля: розжалувані до рядових вони продовжили боротьбу у штрафному батальйоні34, 35.
Подібні зловживання відбувалися й в інших перевірочно-фільтраційних закладах НКВС. Так, про утримання в спецтаборі у м. Рязані (РРСФР) пригадує інший учасник боротьби в Україні, партизан 3-го загону з’єднання № 8 ім. Чапаєва І. Коржик. За його словами, там проходили перевірку декілька десятків колишніх партизанів із його формування. Вони були командним складом РСЧА, яким довелося зазнати полону й оточення в 1941 р. І. Коржик зазначає, що ретельна перевірка на предмет їх антирадянської діяльності під час перебування на окупованій території тривала близько трьох місяців. Її результати для партизанів виявилися позитивними, як вказує партизан «всі [ми] виявилися «чистими» – не співпрацювали з німцями, не зрадники Батьківщини». Однак незважаючи на це, колишні радянські командири у званні від молодшого лейтенанта до полковника продовжували воювати у складі штрафного батальйону. Так, ст. лейтенант І. Коржик був розжалуваний до рядового й продовжив війну у складі окремого штрафного батальйону на Ленінградському фронті. За його словами, до середини березня 1944 р. із 1 200 колишніх офіцерів (у т.ч. 25 полковників) у батальйоні залишилося 47 осіб. «Під час однієї атаки ми потрапили під сильний вогонь шестиствольних мінометів і частина солдатів спробувала відійти і сховалася в лісі. Вони були затримані загороджувальним загоном і розстріляні. Вижити штрафнику було великим щастям», – пригадував І. Коржик36.
Не могли уникнути перевірки у спецтаборах навіть командири партизанських формувань, активна партизанська діяльність яких набула визнання, вони були поновлені в партії, обіймали посади держслужбовців. Наприклад, командир партизанського загону ім. Чапаєва Ф. Головач, який діяв у Чорнобильському районі Київської області, після з’єднання з РСЧА відбув до Харкова для звіту в УШПР. У грудні 1943 р. повернувся з направленням Київського обкому КП(б)У на посаду заступника голови Чорнобильського райвиконкому. У січні 1944 р. його було зараховано до членів ВКП(б) на основі матеріалів роботи у партизанському загоні і відсутності компрометуючих документів37. Партизанське формування було поставлене на облік в УШПР. На звіті про його діяльність Т. Строкач виніс резолюцію: «Розглянути і надати висновок на представлення до нагородження тих, хто відзначився. 31.05.44 р.».
Однак стало відомо про роботу Ф. Головача на посаді директора школи під час нацистської окупації. У вересні 1944 р. замість заслуженої нагороди він отримав повістку з райвійськкомату з вимогою прибути до спецтабору. Побоюючись арешту, Ф. Головач ухилився від перевірки і покинув місце проживання. Невдовзі його затримали у м. Києві й уже під конвоєм доправили на вокзал. Звідти йому вдалося втекти. Тільки після другого арешту Ф. Головач у супроводі співробітників НКВС був доставлений до спецтабору у м. Сталіно. Війну продовжив, як і інші, у складі штрафного батальйону38.
Організаційно-диверсійна група УШПР при Військовій раді 3-го Українського фронту, (частково сформована з колишніх партизанів з’єднання № 8 ім. Чапаєва) перед вильотом на окуповану територію Західної України. Зліва направо: К. Кайсенов (перший), Г. Олексієнко (п’ятий), К. Спіжовий (останній), червень 1944 р.
Учасники боротьби, які пройшли через перевірку у спецтаборах і здобули «прощення» штрафбатами, по-різному бачать причини жорстокого ставлення до них. Командир 3-го загону з’єднання № 8 ім. Чапаєва К. Кайсенов пов’язував це з намаганням привласнити результативні здобутки їх бойової діяльності прибулим з радянського тилу командиром організаційно-диверсійної групи УШПР О. Тканком, який використав проти партизанів свої зв’язки, щоб провчити та позбутися зайвих свідків. Оскільки учасники спротиву не могли погодитися з несправедливістю, керівництво стихійного з’єднання було піддане засобам психологічного тиску й репресіям. Так, один з організаторів з’єднання № 8 ім. Чапаєва, начштабу формування Ф. Нагайцев був направлений до штрафбату. К. Кайсенов вважав, що на нього були сформовані фальшиві документи-обвинувачення. Слова останнього він відтворив так: «Будь обережний! У цьому штабі не жаліють командирів нашого з’єднання. Скрізь запевняють, що «командир з’єднання Тканко, а не Примак. Тепер поясню тобі, Вася, чому це все заварилося. Ти пам’ятаєш […] до місця розміщення нашого з’єднання спустилася на парашутах група Тканко. Ми захистили їх від поліцаїв […] Вони переховувалися у нас, ми розуміючи, що їх всього жменя бійців, переховували їх у себе, ділили дах і їжу. Разом з ними ходили на операції. Рації у нас, як пам’ятаєш не було, тому не було і зв’язку з Великою землею. Він усамітнився з радисткою і щось передавав на Велику землю, ми не втручалися у ці передачі. Виявляється, він потрапив у готове партизанське з’єднання […] вирішив використати цей факт для своєї кар’єри. Таємно від нас передавав цьому самому підполковнику Носкову, що він створив в тилу ворога на березі Дніпра партизанське з’єднання. А також просив назначити себе командиром цього з’єднання. У штабі здивувавшись подібному «видатному організаторському таланту» Тканко віддали наказ про його призначення. […] …ми нічого про нього не знали. Дізналися про це тільки зараз у штабі. Івана Кузьмовича, законного командира, дізнавшись про таку підступність, охопила лють. Але про наказ просив Тканко, віддав наказ Носков. Тому вважаючи себе правими вони стоять на своєму. Сьогодні ми з ним сильно посварилися»39. До того ж, розформування з’єднання ім. Чапаєва К. Кайсенов називав трагедією через участь у цьому процесі, як він зазначав, кар’єристів-шахраїв, серед яких – згадані підполковник О. Носков та О. Тканко. На них К. Кайсенов й покладає вину за загибель багатьох партизанів40, 41.
Натомість партизан І. Коржик, розмірковуючи над причинами дискримінаційного поводження з командним складом Червоної армії, незважаючи навіть на участь у партизанському русі, констатував, що вина полягала в одному: після потрапляння в оточення 1941 р. під Києвом вони мали застрелитися. І. Коржик не був представлений до нагороди за боротьбу на окупованій території, зате в штрафбаті отримав орден Червоного Прапора42.
По-іншому бачив незадовільне ставлення радянської влади до партизанів колишній секретар партійного бюро партизанського загону ім. Молотов Т. Глуховченко. Він пояснював це локальним явищем: ворожими діями військового комісара Радомишльського РВК капітана Кашевого, який «незаконно надсилає партизанів до спецтабору, цим самим розлючує проти влади»43. Так чи інакше, наявність численних фактів зневажливого ставлення до колишніх партизанів свідчить про системність процесу, а не поодинокі випадки.
Поряд із наведеними фактами проведення органами держбезпеки стосовно колишніх партизанів ретельних, а подекуди принизливих спецперевірок, траплялися випадки, коли цього вдавалося уникнути. Так сталося, наприклад, з лейтенантом медичної служби А. Кецом, 1922 р.н. Під час окупації він як військовослужбовець 6-ї армії Південно-Західного фронту зазнав німецького полону, утримувався в кількох нацистських таборах, а після втечі повернувся до рідного селища Буки44. Там долучився до підпільної, а згодом партизанської діяльності, входив до загону ім. Кутузова. А. Кец пригадував: «При звільненні нашого Букського району від окупантів ніякої перевірки органами Міліції і КГБ не проходив, бо мене знало населення і органи влади як патріота – партизана. В березні 1944 р. допомагав органам влади виловлювати тих, які служили фашистам і був мобілізований у Радянську Армію, брав участь у боях на 1-му Українському фронті»45, 46. Можна припустити, що так сталося ось чому: при звільненні Букського району командування загону ім. Кутузова, до якого входив А. Кец, про його долю нічого не знало. Так, у списках особового складу формування за період з 20 серпня 1943 р. до 2 лютого 1944 р. він вважається як такий, що пропав безвісти в січні 1943 р. під час виконання бойового завдання в Кіровоградській області47. Тож, вірогідно, що після того, як лінія фронту опинилася далеко попереду, його мобілізували без перевірки, яку довелося пройти значній частині інших партизанів – військовослужбовців Червоної армії.
Надалі, після стрімкого просування німецько-радянського фронту на Захід, потреба подальшого існування з’єднань, загонів і груп зумовлювалася необхідністю їх участі у війні. Так, 20 квітня 1944 р. в ЦК КП(б)У було ухвалено постанову «Про розформування партизанських загонів і з’єднань, що виконали бойові завдання». У ній вказувалося, що мусять припинити діяльність ті з партизанів іррегулярних підрозділів, які вже виконали поставлені перед ними завдання, об’єдналися з РСЧА. Зокрема йшлося про загони і з’єднання у Ровенській48, Волинській, Тарнопольській49 і Кам’янець-Подільській областях на чолі з командирами Сніжинським, Рвановим, Балицьким, Котом, Міщенком, Гнучим, Дубровіном, Нечипоренком, Коротченком, Одухою, Шукаєвим, Макаровим, Цвітковим, Рудичом, Савицьким, Федоровим, Ніколайчиком, Кореневським. Їх загальна чисельність становила 12 816 осіб. Громадяни призовного віку підлягали передачі в органи і війська НКВС і РСЧА для подальшого несення служби. Партійні і радянські працівники з загонів відряджалися в розпорядження Волинського, Ровенського, Житомирського і Кам’янець-Подільського обкомів КП(б)У для використання на роботі у визволених районах. Зброя та інше майно партизанських формувань передавалося до УШПР. Перед командирами, комісарами і начальниками штабів ставилася вимога після розформування прибути для складання звіту про бойову діяльність до УШПР50.
Т. Строкач з командним складом УШПР, не пізніше 1945 р.
Таким чином, особовий склад радянських партизанських з’єднань, загонів і груп підлягав суворому обліку і контролю. Кадри, підготовлені у спецшколах УРСР і СРСР та надіслані для діяльності в тил противника, проходили належний відбір, мусили відповідати певним фізичним, політичним та професійним вимогам. Для контролю за ними у складі багатьох централізовано керованих партизанських формувань перебували уповноважені співробітники від НКВС. Вони здійснювали контррозвідувальні заходи, фіксували та реагували на антирадянські прояви.
Натомість умови розгортання боротьби на окупованій території призвели до того, що до лав партизанських формувань долучалися громадяни з різними суспільно-політичними поглядами, значний відсоток яких становили вихідці з оточення, полону, колишні колабораціоністи.
Радянською владою перед керівництвом партизанських з’єднань ставилося завдання провести розформування й передати особовий склад для поповнення регулярної армії, НКВС, державних структур чи нових загонів для продовження боротьби проти окупантів. Одночасно з цим органами держбезпеки проводилася процедура попередньої перевірки колишніх партизанів на предмет антирадянської діяльності чи зради Батьківщині. Якщо ж встановлювалася найменша підозра у цих злочинах, то ще ретельніша перевірка продовжувалася в спеціальних фільтраційних таборах. Там непоодинокими були випадки знущань з боку персоналу закладів стосовно колишніх партизанів, проходження подальшої служби у штрафних підрозділах Червоної армії, де вижити було надзвичайно важко.
1 Сообщение начальника Центрального штаба партизанского движения Пономаренко П. К. Сталину И. В. «О состоянии партизанского движения на Украине на 01.03.1943 г.», 5 марта 1943 г. / РГАСПИ, ф. 69, оп. 1, д. 582, л. 1–5. Заверенная копия. Машинописный текст [Электронный ресурс] // Офіційний веб-портал Державної архівної служби України. – Режим доступу : http://www.archives.gov.ua/Sections/Partizany-ruh/RGASPI/index.php?4
2 Курас И. Ф. Штаб непокоренных : (Украинский штаб партизанского движения в годы Великой Отечественной войны) / И. Ф. Курас, А. В. Кентий. – К. : Политиздат Украины, 1988. – 328 с. – С. 309.
3 Русский архив : Великая Отечественная. Т.20 (9). Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны 1941–1945 гг. : док. и материалы / [сост. : Князьков А. С. и др.] – М. : ТЕРРА, 1999. – 672 с. – С. 355.
4 Там само. – С. 399.
5 ДА Київської області. – Ф. П-4. – Оп. 1. – Спр. 363. – Арк. 65.
6 ЦДАГО України. – Ф. 62. – Оп. 1. – Спр. 458. – Арк. 83.
7 ДА Київської області. – Ф. П-4. – Оп. 1. – Спр. 249. – Арк. 58.
8 ЦДАГО України. – Ф. 166. – Оп. 2. – Спр. 36. – Арк. 7 зв.
9 ГДА СБУ. – Ф. 6. – Спр. 46175-ФП. – Т. 4. – Арк. 45.
10 ЦДАГО України. – Ф. 260. – Оп. 1. – Спр. 1. –Арк. 4 зв.
11 ГДА СБУ. – Ф. 6. – Спр. 46175-ФП. – Т. 1. – Арк. 252.
12 Вірогідно, йдеться про смт. Новопокровка Чугуївського району.
13 ГДА СБУ. – Ф. 60. – Спр. 83562. – Т. 1. – Арк. 54.
14 Капась І. Кривавий слід по обидва боки фронту [Електронний ресурс] / І. Капась, О. Гогун // Інформаційно-аналітичний тижневик «Дзеркало тижня. Україна». – 13 квітня 2012 р. – № 14. – Режим доступу : http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/krivaviy_slid_po_obidva_boki_frontu.html
16 Муковський І. Т. Звитяга і жертовність : українці на фронтах Другої світ. війни / [І. Т. Муковський, О. Є. Лисенко]. – К. : Пошук.-вид. агентство «Книга Пам’яті України», 1997. – 567 с. – С. 396.
17 ЦДАГО України. – Ф. 62. – Оп. 1. – Спр. 111. – Арк. 62.
18 Архівний фонд Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». – Фондова колекція рукописних матеріалів. – Шифр «Архів», інв. № 123/6. – Арк. 2–3.
19 ДА Київської області. – Ф. П-4. – Оп. 3. – Спр. 22. – Арк. 99.
20 Рибченко Л. В. Радянські військові мобілізації 1943 року на території Лівобережної України : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Рибченко Людмила Вікторівна. – К., 2010. – 204 арк. – Арк. 105.
21 Вронська Т. В. Формування особового складу штрафних батальйонів і рот у Червоній армії періоду Великої Вітчизняної війни / Т. В. Вронська, О. Є. Лисенко // Український історичний журнал. – 2006. – № 3. – С. 137–150. – C. 143.
22 ЦДАГО України. – Ф. 77. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 52.
23 Россия и СССР в войнах ХХ века : статистическое исследование / [Г. Ф. Кривошеев (руководитель), В. М. Андроников, П. Д. Буриков, В. В. Гуркин и др.]. – М. : Олма-Пресс, 2001. – 608 с. – С. 441.
24 Рибченко Л. В. Радянські військові мобілізації 1943 року на території Лівобережної України : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Рибченко Людмила Вікторівна. – К., 2010. – 204 арк. – Арк. 105.
25 Нині м. Донецьк.
26 ЦДАГО України. – Ф. 62. – Оп. 4. – Спр. 376. – Арк. 45.
27 Там само. – Арк. 42.
28 Нині Овруцький район Житомирської області.
29 ДА Київської області. – Ф. П-4. – Оп. 1. – Спр. 247-а. – Арк. 2.
30 Архівний фонд Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». – Фондова колекція рукописних матеріалів. – Шифр «Архів», інв. № 123/6. – Арк. 4.
31 Україна в Другій світовій війні : погляд з ХХІ століття. Історичні нариси. У двох книгах. Книга 1 / [ред. кол. : В. А. Смолій (голова колегії) та ін., О. Є. Лисенко (відп. ред.)]. – К. : Наукова думка, 2011. – 735 с. – С. 309.
32 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 22. – Спр. 1364. – Арк. 7.
33 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 22. – Спр. 1364. – Арк. 3.
34 Висловлюю подяку за наданий документ к.і.н., старшому науковому співробітнику Інституту історії України НАН України Тетяні Пастушенко.
35 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 22. – Спр. 1364. – Арк. 4–6.
36 Рубцов Ю. В. Кому отбывать срок до ордена, ну а кому – до «вышки» [Электронный ресурс] / Ю. В. Рубцов // Независимая газета, 28 апреля 2006 г. – Режим доступа : http://nvo.ng.ru/history/2006-04-28/6_shtrafbat.html
37 ДА Київської області. – Ф. П-4. – Оп. 1. – Спр. 368. – Арк. 5.
38 Там само. – Арк. 6.
39 Архівний фонд Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». – Фондова колекція рукописних матеріалів. – Шифр «Архів», інв. № 123/6. – Арк. 1–2.
40 Висловлюю подяку за наданий документ к.і.н., старшому науковому співробітнику Інституту історії держави Комітету науки Міністерства освіти і науки Республіки Казахстан Канату Єнсенову.
41 Центральный госсударственный архив Республики Казахстан. – Ф. 2368. – Оп. 1. – Д. 248. –Л. 9.
42 Рубцов Ю. В. Кому отбывать срок до ордена, ну а кому – до «вышки» [Электронный ресурс] / Ю. В. Рубцов // Независимая газета, 28 апреля 2006 г. – Режим доступа : http://nvo.ng.ru/history/2006-04-28/6_shtrafbat.html
43 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 22. – Спр. 1364. – Арк. 3.
44 Нині Черкаська область.
45 Висловлюю вдячність за наданий документ к.і.н., науковому співробітнику Інституту історії України НАН України Марині Лободі.
46 Лист колишнього радянського військовополоненого А. А. Кеца, 1922 р.н., надісланий оргкомітету проекту Інституту історії України НАН України «Спогади радянських військовослужбовців». Електронна копія // Особистий архів І.А. Капася.
47 ДА Київської області. – Ф. П-4. – Оп. 1. – Спр. 35. – Арк. 61.
48 Нині Рівненська область.
49 Нині Тернопільська область.
50 ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 16. – Спр. 53. – Арк. 67.