Після Першої світової війни для країн Центральної Європи досить гостро постало питання творення національних держав та кордонів. Водночас, перерозподіл територій після підписання Версальсько-Вашингтонських договорів призвів до появи нових конфліктів між новоутвореними державами. Королівство Румунія також зіткнулося із цією проблемою. У міжвоєнний період і під час Другої світової політичний провід Королівства намагався здійснювати моноетнічну модель державного будівництва. Останнє виявилось безперспективним для країни, що збільшила свої території після Першої світової та перетворилася фактично саме на поліетнічну державу.
Повоєнна геополітична конфігурація Великої Румунії усталювалася протягом декількох років: Версальський мирний договір між країнами Антанти та Німеччиною (28 червня 1919 р.), Сен-Жерменський мирний договір між Антантою та Австрією (10 вересня 1919 р.), згідно з яким Австрія відмовилася від Буковини на користь Румунії. Далі Севрський мирний договір між Антантою та Туреччиною (10 серпня 1920 р.), що усталив польсько-румунський кордон; Тріанонський мирний договір між Антантою та Угорщиною (4 червня 1920 р.), що закріпив міждержавні кордони Центральної Європи після розвалу Австро-Угорської імперії. Нарешті, Паризький протокол між Румунією та країнами Антанти (28 жовтня 1920 р.), за яким Великобританія, Франція та Італія зобов’язалися визнати права Румунського королівства на Бессарабію. У такий спосіб переможці в Першій світовії війні компенсували територіальні втрати Румунії відповідно до Бухарестського миру.
За рахунок приєднаних територій королівство фактично подвоїло власну територію і суттєво зросло в населенні. Це докорінно змінило етно-політичну ситуацію в державі, перетворивши її з моноетнічної на поліетнічну. Перед першою світовою питома вага румунів в королівстві сягала 89,3%. Натомість після 1920 р., за офіційними відомостями, в новій Румунії частка титульної нації становила лише 57,8%. Тоді як 7,9% людності Великої Румунії становили молдовани, 8,7% – угорці, 6,8% – євреї, 6,8% – німці, 6,6% – росіяни, 6,2% – інші. У жодній з приєднаних територій, за винятком Трансильванії, румуни чисельно не домінували1.
«Велика Румунія»
Окупувавши нові території, Румунія постала перед низкою управлінських проблем, викликаних тією обставиною, що законодавча база королівства була орієнтована на мононаціональну державу. Окрім того, стало зрозумілим, що Румунія, була оточена державами, які, за винятком Польщі, не погоджувалися з новою делімітацією кордонів та висували певні територіальні претензії. Це стосувалося передовсім Радянського Союзу та Угорщини. Остання обґрунтовувала свою реваншистську політику існуванням значної угорської та німецької меншин в Трансільванії. Централізована румунська держава здійснювала підкреслено націоналістичну політику щодо меншин, які мешкали на землях королівства.
Територіальні втрати Румунії у 1940 р. загострили проблему етнічної однорідності населення, що спонукало політиків до пошуку нових можливостей в створенні моноетнічної держави. В матеріалах тогочасної преси та в публічних диспутах румунських лідерів маршала Іона Антонеску та Міхая Антонеску ця проблема піднімалася неодноразово. Питання однорідності було вирішено реалізовувати через обмін населення або «етнічну пурифікацію» з сусідніми країнами.
Маршал Іон Антонеску (1940-1944)
Проблему втілення у життя політики «етнічної пурифікації» в румунському королівстві історики лише починають досліджувати. Сучасна румунська історіографія здебільшого займається висвітленням злочинів щодо етнічних груп в Румунії під час Другої світової війни. Основну увагу істориків привертають питання депортацій та Голокосту румунських євреїв та Геноциду румунських ромів у Трансністрії, висвітлення політики румунізації щодо етнічних груп в міжвоєнний період та в роки Другої світової війни. На сьогодні у Румунії ці теми активно вивчають Віорел Акім2, Соріна та Іоан Болован3, натомість в Україні ці сюжети є малознаними. В своїй статті ми вважаємо за доцільне зосередитись на висвітленні основних моментів створення єдиної моноетнічної Румунії, яку через обмін населенням, намагався створити уряд І. Антонеску у 1940-1943 рр.
Втрата територій «Великої Румунії»
У період «Великої Румунії» (1918-1940 рр.) етнічна політика була направлена на асиміляцію та румунізацію тих етнічних груп, які проживали на новоприєднаних територіях. У 1940 р. ставлення уряду до національної політики кардинально змінилося. Королівство втратило третину своєї території та населення. Провінції – Бессарабія і Північна Буковина – були анексовані сталінським СРСР; північна частина Трансільванії увійшла до складу Угорщини (другий арбітраж в м. Відень, 30 серпня 1940 р.); Кадрілатерул (Південну Добруджу) передано Болгарії за Крайовським договором від 7 вересня 1940 р.
Румунське королівство в 1940 р.
Саме на цих територіях проживали переважно представники етнічних груп. У липні 1940 р. уряд розпочав вирішення національного питання, що передбачало обмін населенням. У своїй промові міністр закордонних справ Міхай Маноїлеску 30 липня 1940 р. говорить про те, що уряд хоче більш радикально вирішити проблему етнічних груп засобами та методами нового часу. Це була перша заява офіційного представника влади із цього питання4. Сучасний румунський дослідник В. Акім стверджує, що Румунія після 1940 р. значно виграла в питанні єдності нації. Цього вдалося досягти передусім завдяки політиці етнічної консолідації, що була обумовлена воєнним часом5.
Теоретик «обміну населення» в Румунії
Основним ідеологом та ініціатором упровадження ідеї обміну населення був директор Інституту статистики Сабін Мануїле.
З цього приводу він писав ще 1929 року у висновках власного дослідження про демографічну еволюцію у містах та селах Трансільванії. В одному з матеріалів 1932 р. С. Мануїле вказав, що обмін населення з Югославією, Угорщиною, Грецією, Чехословаччиною та СРСР є актуальним питанням в етнічній політиці. У 1935 р. він запропонував «пурифікацію» західного кордону із Угорщиною по 100-кілометровій зоні – через колонізацію зони та обмін населення. Для здійснення цього проекту необхідно було привезти румун з Угорщини6.
Директор Інституту статистики Сабін Мануїле, світлина 1943 р.
Важливо відзначити, що С. Мануїле перебував у складі румунської делегації на конференції в м. Турну Северін, а потім і в м. Відень у 1940 р. Він запропонував румунсько-угорський обмін населення. З цього часу розпочалося вивчення етнічних груп у Румунії: не лише задля того, щоб показати велику кількість румуномовного населення, а й для збору матеріалів, що сприяли б в майбутньому здійсненню політики етнічного єднання.
В одному зі своїх досліджень «Етнографічні студії населення Румунії», датованому 6 серпня 1940 р., директор Інституту статистики і запропонував власну концепцію. Він розглядав обмін населення як один із важливих факторів етнічної політики, зазначаючи, що сама ідея обміну виникла після Першої світової війни. Однак створення моноетнічної держави на той час було неможливим. Одні етнічні групи увійшли до складу держави, інші стали «простими політичними знаряддями в руках інших країн» - йшлося здебільшого про угорців7.
У жовтні 1941 р. С. Мануїле розробляє новий проект. Тереном операції обміну населення мала стати територія Великої Румунії з її межами до 1940 р. Зі стратегічних інтересів та з етнічних причин кордони 1940 р. мали переглянути. Мова йшла про втрату Румунією Хотинського повіту, Чернівців та Сторожинця, які відійшли до УРСР, а також міст Салонта, Орадя, Карей та Сату-Маре на північному заході країни, де проживала велика кількість угорського населення, та повіту Тіміш-Торонтал (Банат, Угорщина). У стратегічних цілях Румунія мала анексувати частину Покуття (територія, яка до 1939 р. належала Польщі) та невелику частину Підкарпатської Русі (у міжвоєнний час належала Чехословаччині, а після 1939 р. перейшла до Угорщини). Ця анексія мала надати Румунії залізну колію Снятин-Делатин-Фрасин-Сигець, яка б забезпечувала зв’язок між Буковиною та Трансільванією. В Угорщини планувалося анексувати м. Бекешчаба, а в Болгарії – частину Кадрілатер. Майбутня площа Румунії мала складати 290126,5 км2 (для порівняння: територія «Великої Румунії» складала 295049 км2, а після втрати частини території – 194756 км2). Станом на жовтень 1941 р. площа Румунії дорівнювала 245885 км2 (8).
Румунський статистик та історик Антон Голопенція, плануючи реалізацію перепису населення в Бессарабії та Трансністрії у 1941 р., орієнтувався саме на проект С. Мануїли. Таким чином ми можемо розглянути етапи «етнічної пурифікації».
Обмін населення повинен був складатися з чотирьох етапів. Перші три мали вирішити проблеми наступних етнічних груп:
1) мешканців Добруджі (північної частини Румунії);
2) болгар з Румунії та Бессарабії;
3) румунів у Болгарії;
4) румунів із сербського Банату;
5) сербів у Румунії;
6) угорців у Югославії;
7) сербів в Угорщині;
8) угорців у регіоні Ардял (Трансільванія);
9) українців (у статистичних даних вони були записані як «рутени») з Карпат;
10) статус Трансільванії та румунів з Угорщини.
Четвертий етап являв собою обмін румуно-російсько-українського населення із Бессарабії, східних та південних територій України (сучасна Запорізька, Херсонська, Дніпропетровська області, півострів Крим). Перепис населення Бессарабії та Трансністрії та ідентифікація румунів на сході від Бугу таким чином представлялися необхідним елементом реалізації обміну9.
Про це пише у своїх роботах і В. Акім. Передбачався повний та обов’язковий обмін населення з усіма сусідніми країнами. Так, при обміні між Румунією та Югославією планувалася евакуація 42472 сербів із румунського Банату, переїзд до Румунії із Сербії 67897 румунів із сербського Банату та близько 400 тис румунів із сербського Тимоку на північ країни. Всього нараховували 467897 осіб. Окрім переселення із повіту Кадрілатер, усі болгари з Румунії загальною кількістю 179046 осіб повинні були переїхати в Болгарію. По регіонах розподілення виглядало наступним чином: 10 012 болгар із Банату, 136726 – з Бессарабії, 5308 – з Мунтенії та Молдови. У свою чергу з Болгарії мали приїхати румуни з регіону Відін та з долини Дунаю – приблизно 85 тис осіб.
Обмін населення з Угорщиною передбачав переселення уздовж кордону, спланованого самим С. Мануїле. Угорців, які мали переїхати з Румунії, було набагато більше, ніж румунів: 1353276 угорців та 181971 румунів з прикордонної зони та 44688 румунів з території Угорщини. Тому С. Мануїле підняв питання про передачу Угорщині частин Карпат та сербського Банату. Місцеве населення (українці) повинні були переїхати до Трансністрії. Крім цього, планувався виїзд 502415 сербів із Банату та з повіту Бачка – таким чином вони звільнили б місце для угорців. Дану групу сербів планували перевезти в Тімок – місцину, де раніше проживали румуни, звідси ж вони самі переїхали в Ардял. На останньому етапі обміну населення росіяни та українці з Румунії, а здебільшого саме з Бессарабії та Буковини, у кількості 991265 осіб мали бути виселені на схід від Південного Бугу, а на їх місце – приїхати близько 800 тис румунів. Така ж доля очікувала і на 60 тис українців із Покуття, яке теж мало бути приєднане до Румунії. Перемовини щодо кордону в Черновецькому та Хотинському повітах велися для компенсації саме частини Покуття10.
Проблеми інших етнічних груп у Румунії не могли бути вирішеними через обмін населення. Щодо німецького населення (із Трансільванії та Банату), то С. Мануїле давав зрозуміти, що їх переселення до Райху стане можливим одразу після закінчення війни. Варто згадати про репатріаційну політику нацистської Німеччини. В контексті даного питання здійснювався виїзд до Райху німців із Бессарабії, Буковини та Добруджі. Цю політику було розпочато після промови Адольфа Гітлера 6 жовтня 1939 р., у якій він говорив про репатріацію етнічних німців із-за кордону11.
Проблема турецького населення вирішувалася напряму через обмін. Рішення з даного питання підписали турецький та румунський уряди 4 вересня 1936 р. У першу чергу піднімалося питання можливості еміграції турків з Добруджі протягом 5 років. Угода функціонувала з початку воєнних дій у Європі і до 15 квітня 1941 р. За цей час емігрувало близько 70 тис турків. До того ж турки з Румунії почали виїжджати до Туреччини одразу по завершенні Першої світової війни. Це у свою чергу стимулювало турецький уряд заохочувати переселення для заселення територій, які звільнилися від греків після підписання у 1926 р. договору про обмін населення між Туреччиною та Грецією. Зокрема під час цього переселення протягом 18 місяців приблизно 1,5 млн греків із Болгарії та Туреччини в обов’язковому порядку були переселені до Греції. Еміграція ж румунських турків проходила поетапно, за фіксованою кількістю людей, яку міг прийняти турецький уряд12.
Взагалі, проект С. Мануїле передбачав виїзд із Румунії 3581618 осіб із числа етнічних груп та приїзд 1602359 румунів із сусідніх країн. У майбутньому населення Румунії мало складати 18036087 мешканців. Зокрема румуни мали складати (мається на увазі зростання кількості населення у1930-1940 рр.) 16402966 осіб (90,9 % всього населення); німці – 819963 осіб (4,5%); турки та татари – 194604 (1,1%); інші національності – 618554 (3,4%). Якщо у «Великій Румунії» відсоток етнічних груп складав 28,1% (за переписом 1930 р.), то Румунія у проектах С. Мануїле повинна була мати лише 9,1% етнічних груп.
Ці цифри мали змінитися після виїзду німців та турків (і татар) і «однобічного обміну» ромів (які в переписі були віднесені до рубрики «інші»). По завершенні всіх цих процесів відсоток румунів мав складати 100%. Загалом близько 6 млн людей повинні були виїхати з місць свого проживання на батьківщину. Взагалі не говориться про входження до Румунії територій, не румунських за своїм етнічним складом. Також не беруться до уваги ні анексія Трансністрії, ні югославський Банат. Модифікація старих державних та етнічних кордонів в уявлені Мануїле була обумовлена стратегічними принципами. Як зазначає румунський дослідник В. Акіма, проект не був расистським: на відміну від Генерального плану Ост, у цьому проекті не було нічого геноцидального. С. Мануїле не мав на увазі фізичне знищення єврейського та ромського населення, а лише депортацію їх до Трансністрії13. Хоча з даним аспектом можна посперечатися. Депортацію румунських євреїв та ромів 1941-1942 рр. історики та політики того часу теж називали «евакуацією». Тому не можна говорити про те, що політика «обміну населення» не була насильницькою. Даний проект був першим, який прийняв уряд І. Антонеску саме як план дій у сфері національної політики. Але він так і не був повністю втілений.
Ставлення до ідеї «обміну населення» серед політиків
В умовах, коли антисемітизм охопив не лише Румунію, але і всю Європу, ідея обміну населення була прийнята і деякими представниками румунської політики. У цих прокламаційних ідеологічних сценаріях вони вбачали єдиний шлях до формування у румунів національної свідомості. При цьому, під впливом німецької націонал-соціалістичної доктрини румунські урядовці часто доходили висновку, що відповідь на питання, що робити з національними меншинами лише одна: обмін населення із сусідами, тобто приїзд румунів із-за меж країни та виїзд «чужих». Міхай Порсена – один із політичних лідерів, наближений до Олександра Констянтина Кузи, підтримував ідею обміну населення, яку розпочав Адольф Гітлер восени 1939 р. трансфером німців з Прибалтики та СРСР до Німеччини (так звана «Heim ins Reich Politik»). Так, у своїй публікації від 20 серпня 1939 р. М. Порсена говорив про те, що найбільш близькою формулою Європи (якщо Європа ще існуватиме) буде ліквідація етнічних груп через обмін населення14.
Прем’єр-міністр королівства Румунія Георге Тетерєску (1934-1937, 1939-1940)
Схожу позицію по відношенню до вирішення проблеми етнічних груп проговорював у червні 1940 р. (трохи пізніше після втрати Бессарабії, Буковини та Герца) і колишній прем’єр-міністр Румунії Георге Тетерєску. Точка зору ліберального лідера формувалася на прикладі «демократичної політики» Третього Райху, а також під тиском сусідів Румунії які прагнули вирішення питання стабільності кордонів після Першої світової війни.
Румунські історики І. Болован та С. Болован у своєму дослідженні, присвяченому румунським ініціативам щодо обміну населення, звертають особливу увагу на те, що по завершенні Першої світової війни в більшості країн Європи була створена нова політична система. Окрім того, вони визначилися з питанням статусу етнічних груп. У Румунії це питання залишалося відкритим. Румунський політик Георгій Тетерєску вказував на те, що «етнічна пурифікація» не може вирішити національне питання в Румунії. Зазначалося, що реалізація цього проекту лише частково може розв’язати внутрішні національні проблеми країни. З точки зору ліберального політика обмін населення із сусідніми країнами повинен був принести в першу чергу внутрішню стабільність через усунення тих етнічних груп, які представлялися неблагонадійними для румунської держави15.
Це мало стати новим шляхом для Румунії після 1940 р. Саме створення національної країни, де більшість населення були румунами, а сусідні країни не мали би претензій до її території. Таким чином можна було би створити стабільну внутрішню та зовнішню політику. Міжнародна кон’юнктура теж зіграла свою роль у втіленні самої ідеї етнічного єднання в Румунії і особливо в політиці румунської держави. Варто підкреслити і популярність ідей моноетнічних держав та руху населення, які почали популяризуватися з 1939 р. у Центральній та Східній Європі.
Реалізація проекту «етнічної пурифікації»
Вже в серпні 1940 р. почалися румунсько-угорські перемовини в м. Турну Северін. Румунська сторона запропонувала, щоб базою етнічного питання була не територія, як це зробила угорська сторона. Для румунського уряду основною метою було остаточне, радикальне вирішення питання етнічних груп і створення двох країн – Румунії та Угорщини, максимально єдиних в етнічному плані, лише з невеликою кількістю національних меншин. А основним методом мав стати обмін. Під час другого Віденського арбітражу 30 серпня 1940 р. румунська сторона запропонувала даний проект як територіальну корективу. Вперше на практиці ідея була реалізована у вересні 1940 р. – передачею Кадрілатерулуя Болгарії за Крайовською домовленістю 7 вересня 1940 р. Зокрема планувався обов’язковий обмін населення у Добруджі.
В подальшому з Північної Добруджі до Болгарії виїхало 61 тис болгар, а з Південної до Румунії – близько 100 тис румунів. Як наслідок, румунський етнос майже повністю залишив Південну Добруджу, а болгарський – Північну. Політичний кордон між двома країнами став і етнічним кордоном. Восени 1940 р. з півдня Буковини та з Добруджі було переміщено німецьке населення. Згоду щодо такої репатріації було підписано між румунським та німецьким урядом 22 жовтня 1940 р. З Буковини були виселені 52400 осіб, а з Добруджі – 13968. З осені 1940 р. по осінь 1941 р. за згодою з угорською стороною було репатрійоване угорське населення Південної Буковини та Бессарабії. Переміщення 15593 угорців з Буковини завершилося у середині червня 1941 р. А 829 угорців, які проживали в Бессарабії, виїхали на початку жовтня 1941 р., коли на цих територіях були вже румунські війська16.
У 1943 р. румунський уряд почав знову ставити питання щодо обміну російського та українського населення з Бессарабії та Буковини. Для молдовського населення, яке мало прибути зі східних регіонів від Південного Бугу, необхідно було звільнити території, на яких здебільшого проживали українці та росіяни. Ще 1942 р. при Міністерстві закордонних справ була створена міждепартаментська комісія для обміну населення. Сюди увійшли і представники Iнституту статистики, який на той час очолював саме С. Мануїле, і губернатори Бессарабії, Буковини та Трансністрії. Координував комісію Василь Стоїка. Він працював над проектом під назвою «Обмін населення в нашій східній прикордонній зоні». Політика дотримувався точки зору, що перехід через східний кордон усього українського та російського населення важко собі уявити. До даних етносів він приєднав також і 161643 болгар із півдня Бессарабії та 6600 росіян та рутенів (українців), які проживали в дельті Дунаю. Він вважав, що через кордон вони мали переходити в окремих регіонах, а деяку кількість людей доцільно перемістити туди, де більшість населення була румуномовною. На його думку, це сприяло б румунізації українців. Загалом до Трансністрії та до німецької окупаційної зони мали переїхати 650 тис слов’ян, а на їх місце – близько 400 тис осіб румунського населення17.
У вересні 1943 р. уряд Румунії розпочав вирішення цього питання. М. Антонеску дав наказ комісії для обміну населенням приготувати та представити на розгляд уряду план обміну росіян та українців Бессарабії та Буковини та румунів зі сходу від Дністра та Бугу. Створена робоча група працювала 20-25 вересня 1943 р. Із доповіддю «Обмін румуно-російсько-українського населення та страхування кордонів Румунії» 20 вересня 1943 р. виступав Теодор Редулеску-Погоняну. В результаті комісія прийняла рішення, що обмін населення буде охоплювати з однієї сторони всіх румунів зі східних територій (близько 400 тис осіб), а з іншої – усіх українців та росіян Бессарабії та Буковини. Йшлося про 351 тис росіян та 314 тис українців з Бессарабії, а також 237 тис українців з Буковини (ці цифри були взяті з перепису 1930 р. і дещо округлені). Сюди увійшли і 22 тис росіян та українців з повіту Тулча, що на півночі Румунії. Таким чином, йшлося про евакуацію приблизно 924 тис осіб. Болгар з півдня Бессарабії не включали до цих розрахунків. Питання етнічних болгар переносилося на більш пізній час. Операція з обміну населення мала розпочатися з компактно розташованих слов’янських зон Північної Бессарабії та Буковини й біля дельти Дунаю і поширюватися на інші провінції18.
В умовах війни даний проект не був повністю втілений і стосувався лише повернення молдовського населення з Криму та східних територій України, які подали заяву на репатріацію до Бессарабії. На 1943 р. фіксується лише загальна кількість переселенців – 5533 осіб. Частина з них залишилася на території Трансністрії у Рибницькому та Могилівському повітах, а частина переїхала до Бессарабії, до повіту Четатя-Албе (сучасний Білгород-Дністровський район Одеської області)19.
Таким чином, Велика Румунія закладала основи моноетнічної країни. Для створення єдиної Румунії, де проживали б лише румуни, урядом було впроваджено реалізація проекту однорідності населення або можна привести ще одну назву даній події – «обмін населення» чи «етнічна пурифікація» з сусідніми країнами – Угорщиною, Югославією, Болгарією, Туреччиною. В подальшому планувався обмін населення, яке проживало на території Бессарабії та Покуття, де українці, росіяни та болгари мали бути заміщені репатрійованими молдованами з Криму та Кубані.
Ідея обміну населення була сприйнята науковцями і урядовцями того часу як один із дієвих засобів створення єдиної моноетнічної країни та забезпечення своїх національних кордонів. Звільнення території Румунії від певних етнічних груп стало програмою для політичних рухів, що орієнтувалися у своїй політиці на Німеччину. Створення моноетнічної країни, де будуть проживати лише румуни, дала поштовх і процесу депортації єврейського населення з Румунії, спочатку до Бессарабії, а в подальшому на територію Трансністрії та закриття їх в гетто та табори. Хоча вченими достеменно не доведено факт того, що засоби, які проводились урядом І. Антонеску щодо різних етнічних груп були підпорядковані ідеї єднання.
За підрахунками вчених, після реалізації обміну населення з сусідніми країнами відсоток етнічних груп у Румунії мав складати лише 9,1% порівняно з 28,1% у 1930 р. Ці цифри мали змінитися після виїзду німців та турків (і татар) і «однобічного обміну» ромів. По завершенні всіх цих процесів відсоток румунів мав складати 100%. Загалом близько 6 млн людей мали виїхати з місць свого проживання на батьківщину. Дана програма була лише частково втілена в життя та призупинена через брак коштів та ресурсів.
Ірина Моторна – кандидат історичних наук, вчитель історії Березанської ЗОШ І-ІІІ ст. Біляївського району, Одеської області. Наукові зацікавлення охоплюють історію та культуру етнічних груп в роки Другої світової війни в Трансністрії, зокрема питання депортації румунських євреїв та ромів.
1 Якубова Л. Старе Королівство, Буковина та Бессарабія – шлях у нікуди 1918 – 1940 рр / Л. Якубова // Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст. : історичні нариси. – К. : Ніка-Центр, 2012 – С. 306.
2 Achim V. Schimbul de populaţia în viziunea lui Sabin Manuilă. – Revista istorică. – № 5-6. – 2002. – P. 133 – 155; Achim V. Proiectul Guvernului de la București vizând schimbul de populație româno-ruso-ucrainean (1943) // Revista istorică. – T.9. - №5-6. – 2000. – P. 395 – 421; Achim V. The Romanian Population Exchange Project Elaborated by Sabin Manuila in October 1941 // Annali dell’Instituto storico italo-germanico in Trento / Jahrbuch des Italienisch-deutschen historischen Instituts in Trient. – 2001. – V.XXVII. – P.593 – 617.
3 Bolovan S, Bolovan I. Iniţiative româneşti privind problema schimbului de populaţie în primii ani ai celui de-al Doilea Război mondial (1939 – 1941) // România în relaţiile internaţionale în secolul XX. – Cluj-Napoca: Clusium, 2000. – P. 92 – 113.
4 Achim V. Schimbul de populaţia în viziunea lui Sabin Manuilă. – Revista istorică. – № 5-6. – 2002. – Р. 137 – 138.
5 Там само. – С. 135.
6 Там само. – С. 139 – 140.
7 Там само. – С. 140.
8 Там само. – С. 141 – 142.
9 Golopenția А. Românii de la est de Bug. – Vol. 1. – Editura Enciclopedică, 2006. – Р. 33; Popp N. M. Românii din Basarabia şi Transnistria. – Bucureşti, 1942. – Р. 14.
10 Achim V. Schimbul de populaţia în viziunea lui Sabin Manuilă. – Revista istorică. – № 5-6. – 2002. – P. 144.
11 Achim V. Proiectul Guvernului de la București vizând schimbul de populație româno-ucrainean (1943) // Revista istorică. – T.9. - №5-6. – 2000. – P.397.
12 Bolovan S, Bolovan I. Iniţiative româneşti privind problema schimbului de populaţie în primii ani ai celui de-al Doilea Război mondial (1939 – 1941) // România în relaţiile internaţionale în secolul XX. – Cluj-Napoca: Clusium, 2000. – P. 92.
13 Achim V. Schimbul de populaţia în viziunea lui Sabin Manuil?. – Revista istorică. – № 5-6. – 2002. – P. 144 – 145.
14 Bolovan S, Bolovan I. Iniţiative româneşti privind problema schimbului de populaţie în primii ani ai celui de-al Doilea Război mondial (1939 – 1941) // România în relaţiile internaţionale în secolul XX. – Cluj-Napoca: Clusium, 2000. – P. 95.
15 Там само. – С. 96.
16 Achim V. The Romanian Population Exchange Project Elaborated by Sabin Manuila in October 1941 // Annali dell’Instituto storico italo-germanico in Trento / Jahrbuch des Italienisch-deutschen historischen Instituts in Trient. – 2001. – V.XXVII. – P. 594.
17 Achim V. Proiectul Guvernului de la București vizând schimbul de populație româno-ruso-ucrainean (1943) // Revista istorică. – T.9. - №5-6. – 2000. – P. 409.
18 Там само. – С. 410.
19 Державний архів Одеської області. – Ф. Р-2264. – Оп. 2. – Спр. 24 с. – Арк. 36.