Коли українці хочуть до музею – їх не спинити

Цей іронічний постер з’явися у мережі Facebook наприкінці січня 2014 року. В той час Національний художній музей України, що на вулиці Грушевського в Києві, опинився в центрі бойових дій, коли мирний протест українців переріс у збройне протистояння. Чорний дим, палаючі будинки, стрілянина, водомети – і все це фактично на подвір’ї музейної споруди (де, між іншим, тоді отаборився «беркут»), поряд із унікальною колекцією українського живопису. Під час Революції Гідності, коли ще не було переможців і переможених, музейні співробітники рятували художню колекцію. У таких екстремальних умовах було не до творчих планів, але саме тоді народжувалась виставка про героїв.

Національний художній музей України, зима 2014 року

У музеях нам часто показують героїв – через їхні особисті речі, документи, фотокартки, нагороди, офіційну міфологізовану біографію. І лише зрідка – через їхній особистий голос, буденне життя і непересічну приватну історію.

Більшість наших музеїв сьогодні, особливо краєзнавчих, можна назвати «героїкоцентричними», незалежно від того, кого вони героїзують у своїх експозиціях – переможців чи жертв. Сюжет, як правило, однобічний («чорно-білий»), і це пояснюється музейними традиціями.

Якщо згадати європейську історію, музеї починались із приватних колекцій, відкритих для публічного огляду, громадськими музейні зібрання стали вже після Французької революції. Разом із мистецькими творами, численними артефактами, привезеними до Європи з різних куточків світу, в музеях з’явилась історія, і не лише своя – національна. І демонструвалась ця історія з точки зору переможців.

В тоталітарних державах подібний підхід до висвітлення історії стає особливо небезпечним: музеї використовуються для вкорінення певної ідеології, перетворюючись із закладів культури на місця культу. В радянських музеях і критерії поповнення колекції музею, і самі експозиції були стандартизовані під офіційну радянську історію, незалежно від автентичних особливостей регіонів. Держава вкладала чималі кошти в сакралізацію своїх героїв, легітимізацію радянської міфології (в тому числі й за допомогою музейних предметів), і все, що не вписувалось у державну версію подій, - просто нищилось. Зі здобуттям Україною незалежності в музеях з’явились нові герої – на жаль, у старих експозиційних формах: музеї до сьогодні не позбулись важкої радянської спадщини ні в підходах до створення експозицій, ні у формах взаємодії зі своїм відвідувачем, ширше – зі своєю громадою.

Яку роль сьогодні покладає суспільство на музеї в процесі переосмислення національної історії, пошуку ідентичності, фіксації новітніх змін, що відбуваються в суспільстві? Інакше кажучи, яку історію відвідувачі хочуть бачити в сучасних українських музеях і до якої історії готові самі музеї?

Питання вкрай актуальне, адже не секрет, що наші музеї працюють, в основному, на цільові групи школярів (читай – наше майбутнє) і тяжіють до ілюстрування затверджених Міносвіти підручників або офіційних історичних трендів. Тобто знову працюють на користь переможців чергових виборів і сприяють формуванню нових національних міфів.

Чи не так само працюють європейські музеї? Наведу кілька прикладів.

У жовтні 2015 р в Харкові мала місце міжнародна музейна конференція «Культ чи культура». Вона була організована Українським центром розвитку музейної справи спільно з Харківським літературним музеєм. Під час конференції директорка Державного центру співробітництва та інформування у сфері музейної справи Республіки Франція Сільві Гранж поділилась з українськими колегами цікавою інформацією. Кілька років тому тодішній президент Франції Ніколя Саркозі ініціював створення Дому історії Франції: у приміщенні Національного архіву в Парижі (знаковому для французів місці) мали відкрити грандіозний музей. Цей музей мав би об’єднати французів довкола офіційної версії історії Франції - національного «історичного роману», втім, спрощеного і далекого від реальності. Музейні працівники негативно сприйняли ідею «офіційної історії», і після протестів фахової спільноти влада змушена була відмовитись від проекту. Музеї як установи культури, незалежно від джерел фінансування і форми власності, мають бути незалежними від політики і орієнтуватись лише на потреби своєї громади. Сьогодні французькі історичні музеї активно працюють з темами колоніалізму, рабовласництва, мультикультурності, піднімаючи питання, актуальні для сучасного французького суспільства.

Меморіальний комплекс Берлінський мур

Чималий досвід роботи з незручною історичною спадщиною перетворює німецькі музеї на майданчики, де рефлексуються світоглядні питання. Європейські музеї загалом персонально орієнтовані: голос окремого відвідувача заступає поняття «аудиторія». Так, Меморіальний комплекс «Берлінська стіна» представляє трагедію роз’єднання Німеччини через приватні історії пересічних німців – учасників тих подій, через їхні болі, надії, втрати, через їхні бачення спільної історії. Процес об’єднання був так само болісним: німцям потрібно було пройти через «дерадянізацію» певної частини територій, осмислити нацистське минуле, зрештою, подивитися на 1945-й рік із різних точок зору – і переможців, і переможених («1945» - виставка, що відбулась майже через 70 років по ІІ Світовій війні в Берлінському історичному музеї і стала фактично першою спробою поєднати різні бачення цієї війни).

У відвідувачів меморіалу формується власна критична думка щодо історії та її героїв – через артефакти, розповіді очевидців, роботу з документами, музейні навчання, а також через мистецькі інсталяції. Однобічний погляд на історію – з точки зору переможців - залишився для Німеччини в минулому столітті.

На Меморіалі можна побачити двадцятиметровий автентичний фрагмент славетного муру, який уцілів завдяки зусиллям місцевого священика (у 1990 році німці на радощах ущент розтрощили увесь мур). І цей фрагмент - свідчення реальної історії – продовжується сучасною мистецькою інсталяцією - металевими стовпами, між якими можна пройти, а під певним кутом зору вони створюють ілюзію закритості (символ «залізної завіси»). Так, сучасне мистецтво мінімалістично і вкрай емоційно доповнює меморіальний комплекс.

Меморіальний комплекс Берлінський мур

У Німеччині дуже коректно інтегрують історію у публічний простір, залишаючи її «живою», емоційною. У Берліні, гуляючи містом, ви неочікувано можете зазирнути у «вікна історії»: при перебудові або реставрації частина споруд залишається незмінною – законсервованою. Це, по суті, музеєфікація публічного простору. Надзвичайним прикладом цього є «станції-привиди» - п’ять станцій метро Західного Берліну, які після повоєнного розподілу міста опинились у східній частині. Поїзди через них проїжджали без зупинок, тут проходив кордон між Східною і Західною Німеччиною. Ці діючі станції залишили майже незмінними – їх лише доповнили великими фото періоду «залізної завіси» та інформаційними кіосками з відео і текстами про часи, коли тут хазяйнували радянські війська.

«Станції-привиди», метро в Берліні

Як німецька влада ставиться до музеєфікації історії в публічному просторі, видно з наступного фото.

Законсервовані написи 1945 року в Бундестагу, Берлін

Не думаю, щоб канцлера Німеччини тішили графіті 1945 року поряд з її кабінетом, але написи залишили як нагадування про історичні помилки та мільйони жертв.

Музейні артефакти – це, по суті, наша колективна пам’ять. Можливо, тому до музеїв у суспільстві висока довіра: адже тут працюють із першоджерелами. Будь-який експонат акумулює в собі багато смислів і його по-різному можна «розговорити» в експозиції. Які історії потрібно розповідати в сучасній експозиції, щоб культура дійсно стала фактором соціальної стабільності? Чи мають музеї відповіді на дражливі запитання, чи можуть знайти об’єднуючу версію історії?

Очевидно, питання не в тому, щоб знайти «правильні» змісти, – необхідно змінити саму модель взаємодії музею з відвідувачем: замість «готових рішень» пропонувати виставки для актуалізації питань, що потребують суспільного діалогу, давати поштовх до критичного осмислення історії та її включення у сьогодення. Музеї мають бути тими майданчиками, де рефлексуються, проговорюються світоглядні проблеми, ціннісні зміни, і, в ідеалі, досягається примирення між представниками різних культурних моделей, прибічниками різних історичних версій, а героїв сучасності пропонує не музей або діюча влада, а сам відвідувач. Так, як на виставці «Герої. Спроба інвентаризації», що задумана була працівниками Національного художнього музею України, коли вони перебували у фактичній облозі – у січні 2014 року.

«Герої. Спроба інвентаризації» - це спільний українсько-німецький проект, втілений куратором Міхаелєм Фером (Берлін) і кураторською групою НХМУ.

Виставка «Герої. Спроба інвентаризації», НХМУ, грудень 2014 – травень 2015 рр.

На виставці, яку підготували в межах проекту, через мистецькі твори різних часів української історії (від іконопису до 1990-х років) досліджувався образ «героя» і процес його творення: героя реального, міфічного, ідеологічного. Куратори виставки не пропонували своє бачення сучасного українського героя.

Виставка «Герої. Спроба інвентаризації», НХМУ, грудень 2014 – травень 2015 рр.

В останньому залі з порожніми стінами була тільки цитата з п’єси Бертольда Брехта «Життя Галілея»: «Андреа: Нещасна та країна, у якої немає героїв…

Галілей: Ні! Нещасна та країна, яка потребує героїв»

Це був простір для спілкування, де музей виступав модератором культурного діалогу: в межах проекту було проведено цикли кінопоказів, лекцій від спеціальних гостей, круглих столів, подіумних дискусій та інших заходів на тему виставки. Музейні працівники також запропонували відвідувачам передати до музею матеріали про людей, яких вони вважають героями сучасності. У травні 2015 року цими матеріалами наповнили експозиційний зал. Власне, тут і народжувався образ сучасного українського героя. Проект НХМУ – гарний приклад застосування культури співучасті відвідувача в музеї.

Виставка «Герої. Спроба інвентаризації», НХМУ, грудень 2014 – травень 2015 рр.

Сьогодні в музейному середовищі точаться дискусії навколо феномену учасницької культури або партиципації. Музей співучасті («рarticipatory мuseum» - визначення американської дослідниці Ніни Саймон) вважають музеєм нового типу: тут відвідувач зі споживача культурного продукту перетворюється на співтворця музейного контенту. В музеї співучасті принципово змінюються форми комунікації з відвідувачем, відповідно, базові принципи існування музею. Фундаментальним елементом сучасної культурної комунікації є гіпертекстуальне сприйняття. Будь-який суб’єкт, як індивідуальний, так і колективний, конструює своє власне бачення, єдину картину, із окремих смислових фрагментів. Яскравий приклад – соціальні мережі, коли користувач сам створює свій інформаційний простір. І в цьому контексті музей можна сприймати матеріальним гіпертекстом – культурною базою даних, з якої відвідувач може сам обирати те, що його цікавить. Власне, механізм участі є ключем до розуміння кардинальних культурних зрушень у сучасному суспільстві.

Музеї змінюються відповідно до очікувань своїх відвідувачів. Якщо підсумувати, то музей, на думку фахівців, сьогодні сприймається як місце перетину різних епох і часів; місце з’єднання глобального і місцевого; місце культурних інновацій; платформа для різних типів комунікацій. Музей сьогодні може об’єднати різні культурні коди навколо єдиної ціннісної спадщини. І якщо політики використовуватимуть музеї для формування зручних міфологем, а самі музеї будуть продовжувати мислити меморіальними дошками, бронзовими пам’ятниками, традиційними «чорно-білими» експозиціями, то навряд чи в їх стінах народжуватимуться нові сенси, спільні цінності та справжні герої.

Влітку 2016 року Харківський літературний музей планує організувати тренінги для музейних працівників Харкова з метою практичного застосування нових принципів комунікації з відвідувачем. Сподіваємось, поступово, «малими кроками», в харківських музеях відбудуться зміни в підходах до актуалізації історії своєї громади.

Фото надані НХМУ та автором статті

Тетяна Пилипчук – завідувачка науково-дослідним відділом Харківського літературного музею. Досліджує українську літературу 1920-х – 1930-х років, а також актуальні напрямки експозиційної роботи та популяризації музейних колекцій широкому загалу.