З початком ХІІІ ст. місіонерську діяльність серед половців розпочала католицька церква. Можливо, її інтерес до цих кочівників виник в результаті тієї страшної поразки, якої завдали кумани (союзники болгарського царя Калояна) хрестоносцям у битві при Адріанополі 14 квітня 1205р. Правитель щойно створеної Латинської імперії Балдуін І (1204-1205) потрапив в полон, де і загинув.¹¹¹ Половці продовжували свої набіги і в наступних 1206-1207 роках.¹¹² Отже, місіонери мали перетворити половців із ворогів на союзників.

На межі Х-ХІ ст. католицька церква вже робила спроби християнізації кочівників Східної Європи. Так, наприклад, відомо, що 997р. під час місії до печенігів загинув св. Адальберт-Войтех, єпископ празький. 1008р. проповідувати серед печенігів розпочав Бруно (Боніфацій) з Кверфурта. Як випливає з його листа до німецького короля Генріха ІІ, за п’ять місяців він навернув до католицької віри 30 печенігів.¹¹³ Протягом наступних двохсот років інформація про місіонерську діяльність католицької церкви серед кочівників відсутня. Ймовірно, в цей час деякий вплив на половців здійснювався лише з боку Угорського королівства – найближчої до них католицької держави. Свій перший набіг сюди половці хана Капольча (Копульхи) зробили 1085р. на запрошення короля Шаламона (1063-1074), який виборював корону у Ласло І (1077-1095). Разом із половцями Шаламон 1087р. здійснив напад на візантійські володіння.¹¹⁴

Протягом наступних десятиліть половці час від часу робили набіги на Угорщину або ж разом з угорцями нападали на Візантію. З початком ХІІІ ст. Угорщина активізувала свою діяльність на південно-східному напрямку, тобто у Валахії та Молдавії, з метою виходу до Чорного моря. Ці території перебували під контролем половців, які зимували у Нижньому Подунав’ї та використовували цю область як базу для своїх набігів на Балкани.¹¹⁵ Хрещення половців мало б припинити їх набіги на Угорське королівство та поставити ці землі у залежність від угорської корони. Ось чому угорські королі надавали активну допомогу католицькій церкві, а саме нещодавно створеному Домініканському ордену.

Історія хрещення половців домініканцями дуже суперечлива. 1221р. св. Домінік відправив до Угорщини Павла Угорського. Пам’ятаючи бажання св. Домініка хрестити половців, угорські домініканці вислали кількох братів до цього народу. Однак їх не прийняли і примусили забратись геть. Потім вони здійснили другу спробу і після дуже тяжкої подорожі досягли половців біля Дніпра. Тут вони тяжко страждали від нестачі усього, кількох з них захопили в полон, а двох вбили, проте інші продовжували проповідувати. Нарешті вони були почуті язичниками, і змогли хрестити вождя половців Бориса (Boricius, Borics) разом з кількома членами його клану. Через кілька років він помер. Перед смертю він сповідувався і прийняв причастя з рук братів-домініканців у каплиці Пресвятої Діви, яку брати побудували як основу майбутнього монастиря, де він і був похований.¹¹⁶

На нашу думку, першу місію домініканців до половців слід віднести до проміжку часу між 1221-1223рр. Ім’я половецького князя – Борис – ймовірно вказує на те, що він вже був православним християнином, скоріше за все хрещеним на Русі чи в Болгарії. Цей факт може слугувати одним з пояснень, чому перша місія домініканців не мала успіху. З інших джерел відомо, що 1224р. архієпископ Естергомський Роберт відправив домініканців до Куманії.¹¹⁷ Певно, це і була друга, успішна місія. Скоріше за все, її успіх пояснюється тим, що вона розпочалась після першого вторгнення монголів у Половецьку землю та трагічної поразки половецько-руського війська на річці Калка 16 червня 1223р. Приймаючи католицтво половці сподівались дістати протекцію угорського короля, а можливо й притулок в Угорщині на випадок втечі від монголів. Справа в тому, що вже 1226р. у Нижньому Поволжі з’явилося 30-тисячне монгольське військо, очолене Субедеєм та царевичем Кутаєм, які 1229р. завдали поразки половцям і захопили місто Саксін.¹¹⁸  

Інші дослідники пропонують відмінний варіант прочитання імені Бориса – Борч (Bortz, Borc, Barc), виводячи його від тюркського слова “борч” – “борг”.¹¹⁹ Можливо, також, що цей князь походив з роду Бурчевичів, який згадується у давньоруських літописах. Борис/Борч, його син Мемброк та чимало членів його племені були охрещені 1227р.¹²⁰ На думку деяких вчених це хрещення відбулося на території майбутньої Молдавії, і було здійснено особисто архієпископом Естергомським Робертом в присутності Бели, старшого сина угорського короля Ендре ІІ (майбутній король Бела IV). Згідно одному з джерел, Роберт навернув до істинної віри 15 тисяч половців.¹²¹ На нашу думку, тоді хрестилися лише князь та племінна знать, а вказана цифра – 15 тисяч – це лише загальна кількість орди, підвладної Борчу/Борису, серед якої ще належало проповідувати, і ці тисячі половців можна було розглядати лише як потенційних християн. Саме тоді, а за іншими даними 1229р., було засноване Польвецьке єпископство, що охоплювало територію між Карпатами і річками Олт, Дунай та Серет. Центр нової єпархії розташувався у Мілково або Мілко, на березі однойменної річки – притока Серету.¹²² Отже, це не були власне половецькі степи, а лише контрольоване половцями Нижнє Подунав’я (майбутня Валахія та південь Молдавії) з осілим православним населенням. Відтоді, угорські королі почали включати до своєї титулатури й Куманію (rex Cumaniae).¹²³ Таким чином, угорський король Ендре ІІ прийняв цю частину половців під свою протекцію.  

Першим єпископом Куманії був призначений Теодор (Theodoric), якому папа Григорій IX відправив листа 1234р.¹²⁴ За іншими даними, Мемброк (Membrok, Benbrorch, Benborch), був, навіть, ще більш впливовим вождем (отже, не був сином Бориса/Борча?), і хрестився разом із тисячею своїх родичів (тобто членів свого клану). Хрещеним батьком Мемброка нібито був сам король Ендре ІІ. Якщо це так, то хрещення Мемброка відбулось до 1235р. Перед смертю Мемброк попросив половців-язичників віддалитися від нього, а братам домініканцям і половцям-християнам розповів про своє видіння, двох проповідників, які раніше прийняли мученицьку смерть, проповідуючи серед половців. Мемброк також був похований у каплиці Пресвятої Діви Марії.¹²⁵ З цього можна зробити висновок, що на момент його смерті навіть не всі половці з його оточення прийняли хрещення.

Як вже зазначалося вище, у 1232-1237рр. угорські домініканці, на чолі з братом Юліаном, здійснили чотири подорожі у степи Східної Європи у пошуках історичної батьківщини мадяр з метою місіонерської діяльності серед споріднених фіно-угорських племен, які там залишились. Очевидно, що для своїх подорожей вони в якості бази використовували Половецьку єпархію у Нижньому Подунав’ї. Саме ці домініканці 1237р. принесли в Угорщину звістку про великий західний похід монголів на чолі з Бату-ханом. Ймовірно, що десь у цей час брат Бенедикт та інші домініканці, які проповідували серед половців, написали листа голові ордену, своєрідний звіт за кілька років місіонерської діяльності: ”Шановний батько, ми хочемо повідомити вам, що з того часу, коли ми прибули до Угорщини, один половецький князь після іншого був охрещений. Кожного року, з Божої ласки, багато тисяч знатних та простолюду обох статей з цього народу отримали благодать хрещення, і вони намагаються наскільки це їм вдається дотримуватись католицької віри, посту та інших християнських ритуалів. Вони також дуже раді, що ці блага прийшли до них завдяки нашому ордену. Проте, жорстокість татар загрожує їм не менше, ніж іншим народам Сходу, вона навіть загрожує їм більше, оскільки вони ближче до завойовників. Отже, ми приєднуємося до них, благаючи у Господа ласки захистити та зберегти цей новий сад віри, насаджений орденом, коли ти скличеш капітул, будь ласка, в першу чергу попроси всіх братів помолитися за весь цей народ”.¹²⁶ Половецьке єпископство припинило своє існування 1241р. внаслідок монгольського нашестя. За деякими даними близько 90 домініканців прийняли тоді мученицьку смерть.¹²⁷

Проповідували серед половців і францисканці. Так, Рубрук згадує, що зустрів у монголів полоненого половця-християнина, коли п’ять тижнів при дворі Бату спускався за течією Волги (1253р.): “Одного разу до нас підійшов якийсь коман, який привітав нас латинською мовою: “Вітаю вас, панове!” (Salvate Domini). Я із здивуванням привітав його у відповідь і спитав, хто навчив його цьому привітанню; він відповів, що наші брати в Угорщині його хрестили та навчили привітанню. Він сказав також, що Бату багато розпитував у нього про нас і що він розповів йому правила нашого ордену”.¹²⁸ Таким чином, більше ніж через десять років цей половець все ще пам’ятав те, чому його навчили францисканці. Важко сказати, чи можна назвати цього половця справжнім християнином, коли він стільки років був відірваний від християнських пастирів. Більш того, ми навіть не знаємо чи відвідував він церкву, коли був охрещений францисканцями і ще не потрапив у полон. Чи знав він взагалі хоч якусь молитву крім того привітання якому його навчили? Судячи з того, що на Русі в ХІІІ ст. значна частина хрещеного населення все ще міцно трималася багатьох язичницьких вірувань,¹²⁹ можна зробити припущення, що й половці не так вже й багато засвоїли із християнського віровчення не дивлячись на зусилля домініканців та францисканців. З іншого боку, ці половці були вже підготовлені до сприйняття християнства в разі якби серед них знов було розпочато проповідь. Таким чином, заяву домініканців про тисячі охрещених ними половців слід сприймати обережно, оскільки справжня християнізація вимагала не одного лише акту хрещення, а десятиліть безперервної роботи, і була можливою лише за умов зміни половцями кочового способу життя на осілий.

Для правлячої верхівки язичницьких народів релігійне питання було лише одним з інструментів їх зовнішньополітичної стратегії. У ХІІІ ст. яскравим прикладом може слугувати литовський князь Міндовг, який хрестився, щоб позбутися нападів Тевтонського ордену, проте і на далі залишався язичником: “Миндогъ же посла к папє и прия крещение, крещение же его льстиво бысть, жряше (приносив жертви. – О.О.) богомъ своимъ в тайне … И богомь своим жряше, и мертвых телеса сожигаше, и поганьство свое явє творяше”.¹³⁰ Для частини половецької знаті прийняття католицизму у буремні 1220-1230-і роки було частиною їх стратегії виживання, а саме пошуку союзників перед обличчям монгольської загрози. Так само вони приймали і православ’я.  Зазнавши поразки від монгольського війська 1223р. половецькі князі прибули на Русь. Південноруські князі зібрались на нараду у Києві. “Тогда же великый князь половецкый крестися Басты”.¹³¹ Ймовірно, що за вже усталеною традицією, хрещення вождя племені призводило й до хрещення багатьох його підлеглих.

Монгольське нашестя 1236-1241рр. докорінно змінило політичну ситуацію у Східній Європі і, безперечно, мало значний вплив на всі аспекти життя половців, зокрема, й релігійний. Піддавши розгрому князівства Північно-Східної Русі (1237-1238рр.), військо Бату пішло у степи з метою підкорення половців. За цих обставин, половецький князь Котян (Котень) Сутоєвич на чолі 40-тисячної орди у пошуках притулку рушив до Угорщини, куди й вступив на Великдень 1239р.¹³² Угорський король Бела IV (1235-1270) мав намір використати половецьке військо для зміцнення своєї влади над свавільними феодалами, тому обдарував половців численними привілеями.¹³³ Для розселення половцям були призначені степові землі в центрі Угорщини на схід від Дунаю, в басейнах річок Тиса, Темеш, Марош і Кереш. Проте, сусідство кочівників із осілим місцевим населенням призводило до численних конфліктів.¹³⁴ Як писав сучасник подій архідиякон Рогерій: “Втім, коли король куманів із своїми дворянами та простолюдом почав кочувати по Угорщині, оскільки вони мали незліченні гурти худоби, це спричинило серйозне спустошення пасовищ, орних земель, садів, городів, виноградників та іншої власності угорців”.¹³⁵ Феодали були незадоволені не тільки “господарюванням” половців у їх володіннях. Вони також побоювались, що король може використати войовничих кочівників для приборкання феодалів і відновлення королівської влади, яка була суттєво обмежена “Золотою булою” (1222р.). Половців почали звинувачувати в тому, що вони, нібито, є таємними союзниками монголів, які вже впритул наблизились до Угорщини. Тоді, у березні 1241р. Бела IV поселив Котяна з родиною в одному з королівських палаців у місті Пешт. Проте, група мадярських та німецьких вояків, ймовірно підмовлених австрійським герцогом Фредеріком Бабенбергом, захопила палац і вбила Котяна з його родичами. Дізнавшись про це, половці швидко зібрались і рушили на південь, залишивши Угорщину, в яку через Карпатські перевали вже входили монгольські війська.¹³⁶ 12 квітня 1241р. в битві на річці Шайо військо Бели IV було повністю знищене монголами, а сам він ледве втік і переховувався на одному з островів Адріатичного моря. Монголи піддали Угорщину страшному спустошенню, захопили велику кількість полонених, і тільки звістка про смерть в Монголії великого хана Угедея (1229-1241) змусила Бату-хана припинити західний похід.

Залишивши Угорщину, половці перейшли на службу до болгарського царя Коломана І Асеня (1241-1246). Проте, на Балканському півострові вже мешкали половці, які переселились сюди у 1230-х роках. Нікейський імператор Іоан ІІІ Дука Ватац (1222-1254) прийняв цих половців на службу і, призначивши їм землі, розселив 10 тисяч у Фракії, Македонії, Фрігії та на річці Меандр (у Малій Азії). Ці половці перетворились на осілих військових поселенців – акрітів.¹³⁷ Ще одна половецька орда, на чолі з ханом Йонасом, у 1240р. відкочувала з Нижнього Подунав’я до околиць Константинополя. На той час, Константинополь був столицею підупалої Латинської імперії, створеної хрестоносцями 1204р. Молодий імператор Балдуін ІІ (1228-1261) у пошуках  допомоги мандрував країнами католицької Європи у 1236-1240рр., залишивши замість себе регентом Ансельма де Тусі. Іоан Ватац, який вів боротьбу за відновлення Візантійської імперії, взяв Константинополь в облогу. Оскільки Балдуін ІІ з військом ще не повернувся, латиняни з радістю уклали союз із половцями, дотримуючись при цьому половецьких язичницьких обрядів, а сам регент одружився з дочкою Йонаса.¹³⁸ Інші франкські рицарі також одружилися із знатними половчанками, зокрема, й Балдуін Гено, який з дипломатичною місією вирушив до великого хана Угедея, а по дорозі до нього мав зустріч із Бату-ханом.¹³⁹

Всі ці угруповання половців брали участь у безкінечних війнах між Болгарським царством, Латинською та Нікейською імперіями.¹⁴⁰ 1246р., після смерті свого покровителя царя Коломана І, колишня орда Котяна повернулася до Угорщини на запрошення Бели IV.¹⁴¹ Проте, частина половців залишилась у Болгарії, де вони відігравали дуже помітну роль. Так, царські династії Тертерідів та Шишманідів були половецького походження.¹⁴² Також половці мали два князівства у Добруджі.¹⁴³ Поступово половці переходили до осілого способу життя (в Македонії досі існує місто з промовистою назвою – Куманово). Половці і на Балканах виявили велику здатність до адаптації до нових умов. Деякі з них робили блискучу кар’єру. Найбільш яскравим прикладом може слугувати стратіг Сіргіан, нащадок половецького вождя, а по материнській лінії – родич правлячої візантійської династії Палеологів. У 1320-1322рр. Сіргіан грав ключову роль у боротьбі за владу між старим імператором Андроніком ІІ (1282-1328) та його онуком Андроніком ІІІ (1328-1341). 1329р. Сіргіан був призначений правителем Фессалоніки, другого за розмірами міста імперії.¹⁴⁴  
 
Частина половців, внаслідок трагічних подій 1230-х років, перейшла на службу до руських князів. Судячи з наявних джерел, найбільше половців було у галицького князя Данила Романовича та володимиро-суздальського – Ярослава Всеволодовича. Після монгольського нашестя значення половців при дворах руських князів суттєво зростає. Саме половці супроводжували князів під час їх подорожей в Золоту Орду чи, навіть, у саму Монголію. Половці виступали не тільки як провідники та охоронці князів (оскільки були призвичаєні до степових шляхів та кочового життя), але також в якості перекладачів (фактично, у Монгольській імперії кипчацька мова була мовою міжнаціонального спілкування) та радників, як знавці степового етикету, обрядів та звичаїв кочівників. Так, коли Данило Галицький зимою 1245/46р. прибув у ставку Бату-хана на Волзі, до князя підійшов Соногур (“Сънъгур”), який перебував на службі Ярослава Всеволодовича, і зазначив, що Данило, йдучи на прийом до Бату, має вклонитися кущу, так, як це робив Ярослав.¹⁴⁵ Подібний ритуал виконували всі князі та посли, які хотіли мати аудієнцію у хана: “аще убо приєдеть кто поклонитися ему … приказано бяше волхвомъ вести сквозє огнь и поклонитися кусту и идолом”.¹⁴⁶ Попередження Соногура набуває ще більшого значення, якщо врахувати, що 20 вересня 1245р. у ставці Бату за невиконання цього ритуалу було вбито чернігівського князя Михайла.¹⁴⁷

Цього ж Соногура у квітні 1246р. бачив у ставці Бату й Плано Карпіні: “У Бату ми знайшли сина князя Ярослава (Александра Невського. – О.О.), який мав при собі одного воїна з Русії, на ім’я Сангор; він з роду коман, але тепер християнин із землі Суздальської, як й інший руський, що був нашим товмачем у Бату”.¹⁴⁸ Отже, ми бачимо двох охрещених половців, які супроводжували князя Александра Ярославича в Орду. Його батько князь Ярослав в цей час перебував у Каракорумі, столиці Монгольської імперії, куди його викликав великий хан Куйук/Гуюк, і де його у липні-вересні 1246р. бачив Плано Карпіні. В останній главі свого твору папський легат згадує кількох вояків князя Ярослава, яких він зустрів під час своєї подорожі: “У імператора татар ми знайшли князя Ярослава, який там і вмер, та його вояка на ім’я Темер, що був нашим товмачем у Куйук-хана, тобто імператора татар …Під час повернення у землі бесерменів (Середня Азія. – О.О.) у місті Лемфінк ми знайшли Угнея, який за наказом жінки Ярослава та Бату їхав до вищезгаданого Ярослава, а також Коктелеба й усіх його товаришів. Всі вони повернулись в землю Суздальську в Русії”.¹⁴⁹ Отже, всі згадані вояки – Темер, Угней, Коктелеб – мають виразно тюркські імена. Певно, вони, як і Соногур та його товариш, теж були хрещені, але в побуті і надалі користувалися половецькими іменами. Вочевидь, й інші руські князі, які у XIII-XIV ст. мусили їздити в Орду за ярликом, тримали в себе на службі половців.

Зв’язки із половцями Данило Галицький успадкував від свого тестя Мстислава Мстиславича Удатного, адже Мстислав був одружений з дочкою Котяна.¹⁵⁰ Таким чином, Котян був дідом по материнській лінії дружини князя Данила. Сам Данило кілька разів запрошував половців на допомогу у своїх війнах із сусідами.¹⁵¹ Ймовірно, що багато половців перейшло на службу до Данила Галицького на межі 1230-40-х років, шукаючи порятунку від монголів. У 1240-50-х роках “половци Данилови” неодноразово згадуються у складі його війська.¹⁵² Половці ще досить довго зберігали свою етнічну та релігійну відмінність від населення Галицької землі, що випливає з пізнішого джерела – твору львівського історика Бартоломія Зиморовича (1672р.). Зокрема, він повідомляє, що половці (Tartari) кочували у своїх вежах (in plaustris secum circumducebant) та умикали українських жінок.¹⁵³ Вочевидь, процеси християнізації половців в Галичині мали багато спільних рис з тим, як це відбувалось в Угорщині, про що збереглося набагато більше джерел.

Після повернення половців в Угорщину король Бела IV одружив свого спадкоємця Іштвана з дочкою половецького хана, християнське ім’я якої було Ержебет. (Про її батька відомо лише те, що він 1254р. хрестився у домініканському монастирі в Буді).¹⁵⁴ Ставши регенткою по смерті свого чоловіка, Ержебет, навіть на печатці підкреслювала своє половецьке походження: “Elisabet Dei gratia regina Ungarie et filia imperatoris Cumanorum”. Зеніту свого впливу у політичному житті Угорщині половці досягли в епоху короля Ласло IV Половця (1272-1290), сина Іштвана V та Ержебет. Молодий король багато часу проводив серед половців, наслідував їх в одягу та язичницьких звичаях. Він залишив свою дружину, Ізабелу Анжуйську, дочку короля Сіцілії, тримаючи коханку, половчанку на ім’я Едуа.¹⁵⁵ Занепокоєний папа римський вислав в Угорщину свого легата, єпископа Філіпа, який мав відновити лад в країні та хрестити половців.

Під тиском легата та феодалів Ласло IV був змушений скликати у липні 1279р. велику нараду у Тетені за участю Алпара, Узура та інших половецьких князів. За результатами наради 10 серпня 1279р. король видав грамоту (“Constitutio Cumanorum”), яка мала регулювати життя половців в Угорщині. Зокрема, король закликав половців “остаточно полишити вшанування старих ідолів та усі й окремі язичницькі обряди, та навернутися до єдності з католицькою, тобто православною вірою (ad catholice seu orthodoxe fidei unionem convertantur), та святе хрещення [прийняти] усім та кожному, не зважаючи на стан та стать, хто ще не був охрещений”.¹⁵⁶ Половці мали осісти на землю і перетворитися на звичайних феодалів та селян.¹⁵⁷ У відповідь половці повстали і Ласло IV був змушений очолити військо, яке завдало половцям поразки у битві на озері Ход восени 1280р. (за іншими даними 1282р.).¹⁵⁸ Як писав сучасник: “Багато [половців] загинуло; інші, залишивши своїх жінок, дітей та все майно, втекли до варварських народів”.¹⁵⁹ В золотоординські володіння втекли представники двох кланів, решта п’ять залишились в Угорщині, де продовжували служити у королівському війську. Ще до середини XIV ст. вони жили у своїх повстяних наметах – юртах.¹⁶⁰ Протягом XIV ст. прискорюється процес соціальної диференціації половців на феодалів та селян. Феодалізація половецького суспільства відбувалась одночасно із зростанням ролі землеробства у їх господарстві, що призвело до формування сталих поселень на межі XIV-XV ст.¹⁶¹ Лише з середини XIV ст. у половців християнські імена починають кількісно перевищувати язичницькі. Остаточна християнізація половців в Угорщині відбулась лише у другій половині XV ст.¹⁶²

Можна зробити припущення, що приблизно таким чином відбувалися процеси християнізації та переходу до осілого життя серед половців у Галицько-Волинському князівстві. Цікаві свідчення подає пізніший львівський історик Варфоломій Зиморович у своєму творі “Потрійний Львів” (“Leopolis triplex”) (1672р.): “Задля великої області плодючих земель, прагнення здобичі, зваблені винагородою за військову службу, службою вітчизну собі придбали, під чужим сонцем вози закріпили, і в частину держави, як [варварські] царьки, прийшли. … й у хроніці, вулиця з брамою міською, що нині Краківською зветься, двома століттями раніше від татар назву отримала”.¹⁶³ Свідчення переходу половців до осілого життя можуть слугувати й дані топоніміки. Так, у грамоті короля Сигізмунда ІІІ (11 січня 1591р.) згадується село Куманівка у Барському старостві на Поділлі.¹⁶⁴   

Трагічно склалась доля тих половців, які залишились у степах. Так, Плано Карпіні зазначав 1246р.: “Цих команів перебили татари. Деякі навіть втекли від їх обличчя, а інші обернені ними на рабів; проте, досить багато з тих, хто втік, повертаються до них (тобто у степи. – О.О.). … Після цього ми в’їхали у землю кангитів (кипчаки-канглі. – О.О.). … У цій землі, а також у Команії ми знайшли численні голови та кістки мертвих людей, які лежали на землі, як гній. Їх також знищили татари, а ті, хто залишився, перетворені ними на рабів”.¹⁶⁵ Описуючи Кримський півострів 1253р. Рубрук занотував: “А коли прийшли татари, комани, які всі тікали до берега моря, увійшли в цю землю у такій величезній кількості, що вони їли один одного взаємно, живі мертвих, як мені розповідав якийсь купець, що бачив це; живі жерли і розривали зубами сире м'ясо померлих, як собаки – трупи”.¹⁶⁶

 Добре відомо, що монголи, захоплюючи якусь країну, в першу чергу, намагались знищити місцеву знать, яка могла б очолити рух опору.¹⁶⁷ Полонених вояків вони включали до складу свого війська і першими посилали у бій.¹⁶⁸ У половців монголи також забирали їх худобу (або ж ті самі кидали її, тікаючи від жорстокого ворога) – головне багатство і основне джерело харчування кочівника. Отже, тим, хто не захотів скоритися завойовникам, загрожувала голодна смерть. Проте, половці вижили, знов продемонструвавши надзвичайну адаптивність до нових умов.

Багатьох половців монголи продали в рабство. Єгипетський султан ал-Малік ас-Саліх (1240-1249) “чув, що татари задешево продають куманів, яких вони захопили, і тоді він послав різних купців з великою кількістю товарів, щоб вони купили деяких із згаданих куманів, і особливо наймолодших. І багатьох з них привезли до Єгипту”.¹⁶⁹ Навчені військовій справі та навернені до ісламу колишні невільники – мамелюки – складали елітні підрозділи єгипетського війська. Згодом, вони вчинили заколот проти султана, захопили владу у свої руки і правили Єгиптом до 1517р. Історик мамлюцького Єгипту Ахмад ібн Яхйа ібн Фадлаллах ал-Умарі (помер 1348-49р.) зазначав, що нечисленні монголи, які складали правлячу верхівку Золотої Орди, згодом культурно й мовно асимілювалися серед підкорених половців: “Ця країна була колись землею кипчаків. Коли татари затопили її, кипчаки стали їх підданими. Згодом, вони (монголи. – О.О.) змішалися з ними (половцями. – О.О.) та одружилися з ними. Земля взяла гору над справжнім становищем та походженням. Всі стали як кипчаки, ніби вони були з одного роду, оскільки монголи жили на землі кипчаків, і через їх шлюбні зв’язки з ними та їх спільність на їх землі”.¹⁷⁰ В результаті цієї поступової асиміляції, у тогочасних джерелах терміни “кипчаки” (кумани, половці) та “татари” виступають як синоніми, причому перший використовувався, переважно, як етно-географічний, а другий – як політичний. Таким чином, для чужинців, усе тюркомовне населення Золотої Орди (Дешт-і-Кипчак, Куманія, Поле Половецьке) ідентифікувалось як “татари”. Коли в правління хана Узбека (1314-1342) іслам був оголошений офіційною релігією і всі кочівники-язичники формально перетворились на мусульман, термін “татари” використовувався по відношенню до тюркомовних кочівників-мусульман. Проте і далі вживався термін “кипчацька (куманська, половецька) мова”. Лише у другій половині XIV ст. термін “татарин” остаточно витіснив “кумана”.¹⁷¹ Весь цей час продовжувалось проповідування християнства серед половецького населення Золотої Орди, оскільки її правителі дотримувались засад віротерпимості.

Поставлені на межу загибелі, половці, які втекли до Криму, застосовували й інші стратегії виживання, ніж людожерство, яке врізалось у пам’ять очевидців як крайня форма боротьби за життя. Характерно, що половці шукали порятунку від монголів саме у Криму, у приморській його частині. Це зайвий раз вказує на ті міцні зв’язки, які існували між половцями та портовими містами у домонгольську епоху. Можна зробити припущення, що ті половці, які до цього активно займалися торгівлею (може навіть мали нерухомість у містах), відтепер, втративши худобу, остаточно залишили скотарство, оселилися у містах і перетворилися на купців. Можливо, дехто з них мав якісь депозити у своїх міських компаньйонів чи контрагентів. Зрештою, вони мали зв’язки, і могли сподіватися отримати від своїх партнерів (з якими вони раніше встановили родинні, кумівські чи приятельські відносини) позику грошима чи товарами для подальшої комерційної діяльності. Дехто, тікаючи від монголів, міг сховати гроші або коштовності (згадаймо хоча б Бердянський скарб) з надією потім використати їх для того, щоб розпочати власну справу.

Інші половці, які не мали нерухомості, грошей чи зв’язків, могли піти на службу до купців в якості перекладачів, провідників та візників. Кон’юнктура для цього склалась дуже сприятлива. Хоча половці назавжди втратили свої панівні позиції у степах Європи та Азії половецька мова зберегла їх у трансконтинентальній торгівлі між Сходом і Заходом, яка набула небаченого розвитку в епоху монгольської гегемонії. Фактично, половецька мова стала найбільш функціональною мовою у зовнішній політиці та торгівлі Монгольської імперії, адже і руські князі, і європейські посли, з одного боку, та монгольські правителі, з іншого, мали у себе на службі половецьких товмачів. Саме в цей час італійські купці засновують свої торгові факторії, а згодом і колонії у містах Причорномор’я (Кафа, Судак, Чембало, Воспоро, Акерман, Кілія) та Приазов’я (Тана), а брати Поло здійснюють свою першу подорож у Китай (1258/9-1264/5 рр.). Невдовзі, прокладеним ними шляхом, через Крим до Тани, Сараю, іноді у Середню Азію і, навіть, у Китай, попрямували інші європейські купці. Всі вони потребували перекладачів (драгоманів), слуг та служниць. Східна торгівля досягла такого розквіту у цей золотий (для італійського купецтва) час, що, навіть, з’явився попит на спеціальну літературу у цій галузі. У 1290-х роках (за іншими даними у середині ХІІІ ст.) було укладено підручник з половецької мови та латино-персько-половецький словник. Вони утворюють першу частину відомого “Codex Cumanicus”, який зберігається у бібліотеці св. Марка у Венеції. На думку дослідників, підручник та словник були укладені італійськими купцями (скоріше за все, генуезцями). Обидва рукописи були створені в Криму, в місті Солхаті або Кафі. Першу копію було зроблено 1303р. у монастирі св. Іоана поблизу від Сарая.¹⁷²

Франческо Балдуччі Пеголотті, працівник Флорентійської компанії Барді, десь у 1335-1343рр. написав солідний посібник для тих, хто бажав здійснити комерційну подорож у Китай. Цей трактат відомий під пізнішою назвою “Pratica della Mercatura”. Ось яку пораду він дає купцям: “У Тані вам слід забезпечити себе драгоманом … І крім драгомана було б добре взяти принаймні двох добрих чоловіків слуг, які добре володіють куманською мовою. А якщо купець бажає взяти із собою жінку з Тани, він може зробити це … Отже, якщо він візьме її, було б добре, щоб вона володіла куманською мовою так само добре як і чоловіки”.¹⁷³

Відтепер, життя цих половців (купців, перекладачів, слуг, візників) було тісно пов’язане з містом. Їх попередня життєва роль кочівника-скотаря та вояка назавжди відійшла у минуле. Чим більше половці втрачали зв’язок із своїм попереднім способом життя, тим більше втрачала для них свою актуальність їх язичницька віра. Навпаки, на перший план виходило християнство, насіння якого було посіяне в їх душах ще коли вони були кочівниками і тепер отримало сприятливі умови для розвитку. Більш того, протягом кількох років монгольської навали було повністю зруйновано звичний спосіб життя половців (мова про тих, хто оселився в містах чи поблизу від них). Можна сказати, що вони пережили тяжку психологічну кризу, оскільки було зруйновано не тільки звичний кочовий життєвий цикл, але й пов’язаний із ним світогляд. Християнський (міський) світогляд мав посісти місце язичницького. До того ж, християнство по суті своїй звернене до тих, хто страждає, зневірився у традиційних цінностях, втратив матеріальний статок та близьких людей. Саме такі люди звертаються по допомогу до Христа, Богородиці, святих та апостолів. Їм християнство дає найважливіше, чого вони потребують в цей час – надію та втіху. Саме в таких умовах опинилась значна частина половців в результаті монгольського нашестя.

Ймовірно, що описаний Рубруком голодомор змусив частину половців йти у міста у пошуках їжі. В першу чергу вони могли знайти допомогу у церквах та монастирях, де вони разом із хлібом отримували й хліб духовний. Зрозуміло, що християнські церкви, виявляючи своє милосердя до знедолених, скористались можливістю для того, щоб врятувати не тільки їх тіла, але й душі. Католицька церква виявляла, певно, найбільшу активність, особливо з кінця ХІІІ ст., коли папська курія зробила ставку на навернення монголів, і францисканці з домініканцями рушили проповідувати у Персію, Середню Азію, Індію і, навіть, Китай.  

Поставлені на межу голодної смерті після втрати худоби, половці могли вдатися для традиційної для середніх віків стратегії виживання – продажу дітей, а то й самих себе у рабство. Приклад мамелюків свідчить, що, як це не парадоксально, продаж у рабство міг гарантувати краще майбутнє, ніж “вільне” життя голодних волоцюг. Іспанський мандрівник Перо Тафур, перебуваючи 1437р. у Кафі, написав, що “[тут] батьки продають своїх дітей, а брат продає брата. … Вони кажуть, крім того, що продаж дітей не є гріхом, оскільки вони плід даний Богом їм для отримання прибутку, й що Бог виявить дітям більше ласки у місцях куди вони потраплять, ніж [якщо вони залишаться] з батьками. … Християни (католики. – О.О.) мають буллу від папи, що дозволяє їм купувати та тримати в якості рабів християн інших народів, щоб запобігти їх переходу до рук мусульман та зреченню від віри. … Я придбав трьох рабинь та раба”.¹⁷⁴

Як бачимо, і за менш критичних обставин кочівники продавали дітей, коли не мали засобів прогодувати їх, або ж шукали додаткового джерела прибутків. Купівля рабів не була злочином і з точки зору християн. Молодих, і не дуже, половців могли купувати мореплавці, купці й ремісники, феодали та заможні селяни, як домашню прислугу або дешеву робочу силу. Більш того, францисканець Джіованні дель Монтекорвіно, який в кінці ХІІІ – на початку XIV ст. проповідував у Китаї, пише у своєму звіті до папи (1305р.): “Також я поступово придбав 150 хлопчиків, дітей батьків-язичників, у віці від семи до одинадцяти [років], які ніколи не навчалися жодної релігії. Цих хлопчиків я хрестив і навчав їх грецької та латинської [мов] за нашими правилами. Також я написав псалтирі для них, з тридцятьма гімнаріями та двома бревіаріями. За їх допомогою, одинадцять хлопців вже знають нашу літургію, та складають хор і щонеділі співають у монастирях, незалежно від того, чи є я там чи ні. Багато хлопчиків також задіяно у написанні псалтирів та інших потрібних речей (тобто книжок. – О.О.)”.¹⁷⁵ Отже, опинившись у Пекіні у повній самоті серед моря чужинців, Монтекорвіно купував дітей язичників, щоб зробити з них християнських кліриків, своїх помічників у подальшій місіонерській діяльності. У даному випадку важливим було й те, що ці молоді священики та ченці могли проповідувати серед місцевого населення без перекладачів і не зустрічаючи з його боку упередженого ставлення до себе як до чужинців. За повідомленням Монтекорвіно, він навернув до християнської віри 6 тисяч осіб.¹⁷⁶ Цілком можливо, що подібним чином діяли й християнські церкви у Криму, купуючи молодих половців з метою їх навчання та використання для проповіді серед їх сородичів.

Ця діяльність дала свої результати. Арабський мандрівник Ібн-Баттута 1333р. прибув до Криму і висадився на Керченському півострові. Кримські степи, він, як й інші мусульманські автори, називає Кипчацьким степом. Він, зокрема, згадує й кримських половців: “Наступного дня після нашого прибуття один торгівець з нашої компанії найняв кілька возів у кипчаків, які населяють цей степ, і які є християнами, і ми попрямували до Кафи”.¹⁷⁷ Ясна річ, що вози винаймали разом із візниками, які добре знали степові шляхи. Мова тут йде про половців, які жили у степу, але заробляли не стільки скотарством, скільки візництвом, отже, мешкали поблизу від міст, до економіки яких були прив’язані. Далі Ібн-Баттута згадує, що винаймав вози у Кафі, щоб їхати до міста Кирам (Старий Крим, Солхат), а з останнього, на найнятих там возах, попрямував до Сараю. Ймовірно, так само робили й європейські купці. Безумовно, прискореними темпами відбувалась християнізація половців, які жили в містах, як ремісники, перш за все кушніри та чоботарі (адже кочівники завжди добре обробляли шкіри), купці, слуги тощо.

Половці осіли у багатьох містах Криму. За повідомленням арабського географа Абу-л-Фіди (1273-1331) Керч населяють кипчаки.¹⁷⁸ Ібн-Абдез-Захір, секретар єгипетського султана Бейбарса (1260-1277), половця за походженням, зазначає, що Солхат був населений кипчаками, аланами та руськими.¹⁷⁹ Проте, найбільше свідчень збереглось про половців у Судаку. Так, Ібн-Батутта (1333р.) свідчить, що це місто населяли греки та тюрки.¹⁸⁰ Цінним джерелом є також записи, які протягом 1186-1419 рр. робилися у Судаку на маргінесах богослужбової книги “Синаксарь”. Переважно, це згадки про смерть місцевих християн, більшість з них належить до періоду 1260-1350 рр. і має грецькі імена. За підрахунками угорського дослідника Іштвана Вашарі у записах також згадується від 30 до 40 тюркських імен.¹⁸¹ На думку вченого, носії цих імен – половці, які прийняли православну віру.¹⁸² У багатьох носіїв грецьких імен наявне тюркське прізвисько, як от, наприклад, “Васіліос, на прізвисько Туркман” (22 липня 1318р.),¹⁸³ або ж “Тодоро Карукан” (12 квітня 1339р.).¹⁸⁴ Часто людина вже має християнське ім’я, тоді як батько фігурує під язичницьким, наприклад, “Петро, син севаста Хутлупея/Кутлубея” (17 квітня 1311р.).¹⁸⁵ У приписках двічі згадані татари-християни: “померла раба Божа Параскева, татарка-християнка” (20 березня 1275р.),¹⁸⁶ “Помер раб Божий Іоан, християнин-татарин” (13 березня 1276р.).¹⁸⁷

Вірменська церква також займалася прозелітизмом серед кримських половців. На це вказують тюркські імена, які зустрічаються у поминальних написах на хачкарах, вмурованих у стіни та підлогу вірменських церков в Криму.  Так, у монастирі Сурб-Хач (св. Хреста) неподалік від Солхата у написах згадуються “Чермак-Хачік Бабак та батьки його Шахіб, Паша-хатун, та діти, літа 760 (1311р.)”,¹⁸⁸ “Булгун та дружина його Манушак” (1528р.).¹⁸⁹ У церкві св. Георгія у Кафі: “Емін-Мелік, Унан, великий пан Савахт” (1479р.), Емін-бек (без дати), Ата-бек (1548р.).¹⁹⁰ У церкві св. Сергія у Кафі: “Ордабек та сини його Суінч-бек, Іол-бек” (1541р.), Атакай, Іол-мелік (1541р.).¹⁹¹

Ібн-Баттута згадує половців серед християнського населення міста Сарай (1333р.): “Мешканці належать до різних націй, серед них є монголи, які є мешканцями та правителями країни і частково є мусульманами, аси, які є мусульманами, та кипчаки, черкеси, руські і греки, які всі є християнами. Кожна група живе в окремому кварталі із своїми власними базарами”.¹⁹² Вже невдовзі після свого заснування Сарай став великим торговельним центром, куди приїжджали купці із різних країн, зокрема й християни. Значну частину населення міста складали полонені. До Сарая приїжджали руські князі для отримання ярликів на княжіння. 1261р. у столиці Золотої Орди було засновано Сарайську єпархію православної церкви.¹⁹³ У 1251-1257рр. у сфері впливу Бату та Сартаха перебували також Грузія та Вірменія. “Тоді [багато людей] почало приходити [до Бату]: царі та царські нащадки, князі та купці, та усі, хто постраждав, хто був позбавлений свого спадку. І [Бату] справедливими рішеннями давав кожному, хто приходив до нього, їх повіти, отчини, та князівства, так само як і писані грамоті.”¹⁹⁴ Кіракос Гандзакеці підкреслює, що Сартах був християнином-несторіанином. “З цього часу, набравшися сміливості, богослови, єпископи та священики пішли до нього і [Сартах] приймав їх усіх з любов’ю і виконував їх прохання. Сам він жив благочестиво і релігійно, маючи церкву-намет у своїх подорожах і завжди здійснюючи службу Божу”.¹⁹⁵ Близько 1252-53р. до Бату та Сартаха приїжджали вірменські князі Григор Тга, Десум та Хасан Джалал, яких супроводжували богослов Маркос та єпископ Григор.¹⁹⁶ Десь 1254-55р. Хасан Джалал вдруге їздив до Сартаха.¹⁹⁷ 1254р. через ставку Бату до Монголії їхав король Кілікійської Вірменії Гетум І (1226-1270). Напередодні своєї поїздки він вислав до Бату вірменського священика Барсега (певно, для попередніх переговорів).¹⁹⁸ Рубрук бачив вірменських священиків у ставці Сартаха на Волзі (1 серпня 1253р.).¹⁹⁹ Разом з Гетумом у подорож вирушили єпископ Степанос, богослов Мхітар, священики Барсег та Торос, і духовник короля Карапет.²⁰⁰ Після повернення у Вірменію (1255р.) Гетум знов вислав священика Барсега до Бату, щоб ознайомити його із змістом грамот, які король отримав від великого хана Мангу.²⁰¹ З 1258р. Кілікія та вірменські князівства перейшли у підпорядкування до ільхана Хулагу, у якого 1260р. розпочалася війна із золотоординським ханом Берке. Відтоді вірменські князі вже не їздили в Сарай, але вірменські священики мали можливість займатися місіонерською діяльністю серед населення Золотої Орди. У грамоті вірменського католікоса (патріарха) Теодороса ІІ від 13 серпня 1388р. Єні-Сарай згадується серед інших парафій Львівської єпархії Вірменської церкви.²⁰²

Проте, найбільшу активність на теренах Золотої Орди розгорнули католики, які діяли також і в інших монгольських державах. 1252р. було засновано вікаріат Північної Татарії (Tartaria Aquilonaris), тобто Золотої Орди. Вікаріат поділявся на дві кустодії: Газарія (Крим та Північне Причорномор’я) та Сарай.²⁰³  З листа папи Миколи ІІІ від 1278р. випливає, що кілька років тому францисканці відновили свою діяльність у колишньому Куманському єпископстві з центром у Мілково і проповідували серед татар, безпосередньо мешкаючи у їх середовищі (plures fratres eiusdem ordinis inter Tartaros commorantur).²⁰⁴ У XIVст. папи призначали сюди єпископами домініканців та францисканців, проте, жоден з них не жив у своїй єпархії, яка не давала ніяких прибутків.²⁰⁵

1268р. та 1303р. єпископами у Кафу призначались, відповідно, домініканці Джіованні де Роано та Фадей.²⁰⁶ 1298р. у Кафі було засновано домініканський монастир, включений до Конгрегації братів-пілігрімів (Societas Fratrum Peregrinantium per Christum inter gentes), заснованої близько 1300р.²⁰⁷ (за іншими даними – 1312р.).²⁰⁸ Отримавши повідомлення про успішну проповідь Монтекорвіно у Китаї, папа Климент V 1307р. призначив його архієпископом щойно створеної Пекінської митрополії (Cambalensis diocesis) і вислав йому на допомогу сім францисканців в якості єпископів-суфраганів.²⁰⁹ До складу Пекінської єпархії Кафа входила до 1318р., коли за наказом папи Іоана ХХІІ було створено окреме єпископство з центром у Кафі, межі якого простягались від Варни до Сарая.²¹⁰ Єпископ Кафи підпорядковувався архієпископу Генуї.²¹¹ 1333р. генеральний капітул ордену домініканців вимагав від вікарія братів-пілігрімів призначити викладачів східних мов у Кафі та Пері (у Константинополі), щоб приготуватися до припливу нових місіонерів.²¹² Десь у цей час (1330-1340рр.) було укладено другу частину “Codex Cumanicus”, так звану “Книгу місіонерів”. Вона включає релігійні тексти, перекладені кипчацькою мовою та колекцію половецьких загадок. Укладачами цієї збірки дослідники вважають німецьких францисканців.²¹³

Вище вже згадувався католицький монастир св. Іоана поблизу від Сарая.²¹⁴ Станом на 1336р. францисканці мали десять своїх осередків у кустодії Сарай (п’ять у містах і п‘ять у становищах кочівників) та чотири у кустодії Газарія.²¹⁵  У 1336-1337рр. у Сараї перебував іспанський францисканець Паскаль з Вітторії. Перш, ніж подорожувати далі на схід, він вирішив “спершу вивчити мову країни. І з Божою допомогою я вивчив куманську мову та уйгурську писемність, ці мова та писемність є загально вживаними по всіх цих царствах чи імперіях татар, персів, халдеїв, медів та у Катаї. … відколи я вивчив мову, з Божої ласки я часто проповідував без перекладача як сарацинам, так і схизматикам та єретикам-християнам”.²¹⁶ Судячи з того, що з Тани до Сарая Паскаль подорожував із греками на возах, а з Сарая до Сарайчика Волгою на кораблі з вірменами,²¹⁷ можна зробити висновок, що протягом свого перебування у Сараї, він проповідував серед православних (греків, схизматиків) та вірмен (єретиків). Цікаво, що Ібн-Баттута пише про кипчаків-християн, які везли його на возах з Криму до Сараю, Пеголотті радить у Тані наймати перекладача та слуг куманів, а Паскаль, який жив у той самий час, пише, що з Тани до Сараю їхав “з якимись греками на возах”.²¹⁸ Скоріше за все греками він називає половців, які належали до греко-православної церкви.

Отже, якщо мусульманський мандрівник Ібн-Баттута на перше місце висуває етнічну приналежність кипчаків, а їх віросповідання зазначає як відмінну від інших тюркомовних кочівників рису, італійський купець Пеголотті виявляє утилітарний інтерес до знання перекладачем і слугами мови, необхідної під час подорожі, й ігнорує їх релігійну приналежність, то католицький проповідник Паскаль в першу чергу звертає увагу на віросповідання тих, серед кого мав намір проповідувати. У нього конфесійна приналежність, фактично, підмінює собою етнічну у визначенні ідентичності тих чи інших осіб. Подібний приклад бачимо й у іншого францисканця – Плано Карпіні, коли він пише про зустріч із Александром Невським у ставці Бату. Князь “мав при собі одного воїна з Русії, на ім’я Сангор; він з роду коман, але тепер християнин із землі Суздальської, як й інший руський, що був нашим товмачем у Бату”.²¹⁹ Отже, із запису Карпіні випливає, що він сприймав цих двох осіб – Сангора та товмача – як руських, внаслідок того, що вони охрестилися у православну віру на Русі, хоча за походженням і були половцями.

Таким чином, і Плано Карпіні, і Паскаль ідентифікують половців за їх конфесійною приналежністю, яка стає їх етноконфесійною ознакою (а сучасними вченими помилково сприймається як етнічна). Отже, можна вибудувати такі етапи етноконфесійної трансформації: половець – християнин (православний, охрещений на Русі) – русин; половець – християнин (греко-православний, охрещений в Криму) – грек; половець – християнин (вірний Вірмено-григоріанської церкви) – вірменин; половець – хритиянин (католик, охрещений в Угорщині) – мадяр і т.д. Зрозуміло, що діти та онуки цих охрещених половців, адаптовані в інше етнічне середовище, як правило, фігурують у джерелах без вказівок на їх етнічне походження. А їх нащадки, вже сприймалися як представники того етносу, з яким вони утворюють єдину етноконфесійну групу. Ясна річ, що коли половці тримались у великих колективах і продовжували кочовий спосіб життя, вони довше зберігали свою половецьку ідентичність не дивлячись на те, що вже були охрещені (як, наприклад, в Угорщині). Коли ж вони були розпорошені окремими родинами чи кланами, і відірвані від традиційного способу життя, то зміна ідентичності відбувалась скоріше, попри те, що половці ще довго могли зберігати свою рідну мову (наприклад, половці, які оселялись у містах). Наявність у половців після хрещення власного політичного утворення (як, наприклад, князівства у Добруджі у XIII-XIV ст.) могла призвести до витворення абсолютно нової ідентичності (гагаузи).²²⁰

Подібним чином відбувалась християнізація, а згодом й етнічна асиміляція, половців у Галицький землі. Так, 26 жовтня 1384р. у Львові згадується “Шірбей Русин” (Szirbey Ruthen(us); Sczyrbey).²²¹ У даному випадку, ім’я Шірбей вказує на тюркське походження носія, а прізвисько “Русин” – на його приналежність до православної (руської) церкви. Отже, в очах сучасників, укладачів документу, Шірбей був членом православної русинської громади Львова, а його етнічне коріння вже не грало ніякої ролі, оскільки його юридичний статус визначався конфесійною приналежністю. З другої половини XIV ст. серед львівських половців зростає кількість католиків. Так, 8 серпня 1386р. згадується “Андреаш татарин католик” (Andreasch Tartarus Katholicus).²²² У міських книгах під 1382, 1384 та 1387рр. фігурує “Карачбей католик” (Karacbey; Karaczbey Katholico; prouido viro Karachbey Katholico).²²³ Під час збору податку за будинки серед львівських католиків 18 травня 1410р. згадується Мінгeльбей (Mingelbey).²²⁴ 7 вересня 1436р. Маргарита, вдова Домініка Мінгельбея, продає свій будинок у Львові.²²⁵ Християнське ім’я Мінгельбея – Домінік – може слугувати підставою для припущення, що він був охрещений саме домініканцями, які з’являються у Львові у 1370-х роках.²²⁶ 22 лютого 1409р. під час збору податку з городів або садів (census ortorum) на Галицькому передмісті (ante portam Haliciensem) у списку платників, зокрема, згадуються: ремісник Ногай (Nogay faber), Іоан Татарин (Hannus Tartarus), Петро Татарин (Petrus Tartarus) та Маргарита Татарка (Margaretha Tartara).²²⁷ Маргарита Татарка могла бути дружиною вже згаданого Домініка Мінгельбея.
 
Численні носії тюркських імен зустрічаються й серед тогочасних львівських вірмен. У реєстрі вірменської громади від 5 вересня 1407р. серед 60 платників податку за будинки 14 мають тюркські імена, ще 3 мають християнське та тюркське ім’я або прізвисько. Разом виходить 17. Ще у чотирьох батько мав тюркське ім’я. З них у двох синів християнські імена.²²⁸ Отже, на підставі даних антропоніміки, можна зробити припущення про тюркське походження принаймні 19 осіб із 60, що становить 32% від згаданих у реєстрі. Носії тюркських імен серед українських вірмен неодноразово зустрічаються  у джерелах XIV-XVII ст. і заслуговують на окреме дослідження.

В цілому можна виділити наступні форми поширення християнства серед половців в XI-XIV ст.

1.Половці виступають в якості пасивної сторони, яка зазнає впливу із зовні:
а) привнесення певних елементів християнства у половецьке середовище полоненими та заручниками з християнських земель;
б) ознайомлення половців із спрощеним варіантом християнства купцями-християнами, які приїжджали у половецькі землі з торговою метою;
в) цілеспрямована проповідь християнства місіонерами, які або кочували разом із половцями і використовували церкви-намети, або засновували стаціонарні місії і навіть єпископства;
г) знайомство з християнською релігією тих половців, які були взяті в полон або ж були заручниками.
В результаті: християнство не витісняє їх язичницьких вірувань, а доповнює їх. Християнський Бог стає додатковим покровителем кочівників поряд з їх традиційними богами. Хрещення приймають як окремі індивіди, так і цілі клани.

2. Половці виступають як активна сторона, але діють під впливом зовнішніх чинників:
а) перехід половців на постійну службу до християнських володарів (як правило супроводжується наданням їм земель і хрещенням);
б) одруження християнських володарів із дочками половецьких князів;
в) пошук половцями військової допомоги, або притулку на території християнської держави.

В результаті: християнство слугує для половців додатковим засобом налагодження стосунків із більш сильним партнером, дозволяє вести діалог на рівних у площині спільних християнських цінностей. Разом з тим, внутрішнє життя кочового суспільства і далі зорієнтоване на традиційні цінності. Часто хрещення набуває масового характеру і поширюється згори до низу. Щоправда, при поверненні у степи до кочового способу життя роль християнського культу суттєво зменшується.

3.Еволюційний шлях, коли половці, керуючись економічними інтересами, мимоволі втягуються в орбіту впливу осілої цивілізації:
а) знайомство з елементами християнського культу під час торгівлі, коли половці відвідують міста і отримують предмети матеріальної культури, які демонструють певні переваги осілої (християнської) цивілізації;
б) втягнення у грошово-кредитні операції та судові конфлікти з їх, неминучим у середні віки, зверненням до культової практики;
в) встановлення постійних партнерських та шлюбних зв’язків з міськими християнськими купцями;
г) набуття нерухомості у містах чи поблизу від них тягне за собою потребу адаптації у міській громаді, що потребувало не тільки декларування приналежності до християнства, але й практикування його обрядів протягом тривалого часу;
д) прийняття християнства як засіб адаптації колишніх кочівників до нових умов з метою отримання прав та привілеїв, притаманних осілому становому суспільству, в якому їм, відтепер, доводилось постійно мешкати.
Обов’язковою передумовою є зменшення значення, або й повне витіснення, кочового скотарства з господарства половців, перехід до осілого або напівосілого життя, набуття нерухомості.  В даному випадку поширення християнства набуває незворотнього характеру, сприяє включенню половців у соціальну структуру осілого суспільства з подальшою зміною етнічної ідентифікації та етнокультурною асиміляцією.

Уперше опубліковано у: Київська старовина. 2005. №2. С. 3–22.

111 Робер де Клари. Завоевание Константинополя. – М.: Наука, 1986. – С.77; История Византии. – М.: Наука, 1967. – Т.3. – С.17; Успенский Ф.И. История Византийской империи. – М.: АСТ, 2002. – Т.5. – С.47.
112 Робер де Клари. Вказ. праця. – С.74, 78, 79; Успенский Ф.И. Вказ. праця. – Т.5. – С.58.
113 Древняя Русь в свете зарубежных источников/ Под ред. Е.А.Мельниковой. – М.: Логос, 2000. – С.313-315.
114 История Венгрии. – М.: Наука, 1971. – Т.1. – С.124-125.
115 Князький И.О. Половцы в Нижнем Подунавье// Вопросы истории. – 2000. - №3. – С.121-129.
116 The Mission to the Cumans [http://www.op.org]
117 Dobre C. The Mendicants’ Mission in an Orthodox Land: A Case Study of Moldavia in the Thirteenth and Fourteenth Centuries// Annual of Medieval Studies at Central European University. – 2003. – Vol.9. – P.227.
118 Бабенко Р.В. Боротьба народів з монгольською агресією в Східну Європу у 1229-1236 рр.// Наукові записки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. – К.: НПУ, 2002. – Вип. XLIX (49). – С.198-199.
119 Pálóczi Horváth A. Op. cit. – P.48; Golden P.B. Religion among the Qipčaqs of Medieval Eurasia. – P.219.
120 Golden P.B. Religion among the Qipčaqs of Medieval Eurasia. – P.219.
121 Pálóczi Horváth A. Op. cit. – P.48.
122 Dobre C. Op. cit. – P.228, 234; Pálóczi Horváth A. Op. cit. – P.48.
123 Pálóczi Horváth A. Op. cit. – P.48.
124 Dobre C. Op. cit. – P.228.
125 The Mission to the Cumans [http://www.op.org]
126 Ibid.
127 Dobre C. Op. cit. – P.228-229.
128 Рубрук Г. де. Путешествие в Восточные страны. – С.119.
129 “Слова” Серапиона Владимирского// Памятники литературы Древней Руси: XIІІ век. – С.450.
130 Галицко-Волынская летопись. – С.322.
131 Там само. – С.258.
132 Pálóczi Horváth A. Op. cit. – P.47.
133 Ibid. – P.49-50.
134 История Венгрии. – Т.1. – С.131.
135 Pálóczi Horváth A. Op. cit. – P.49.
136 Ibid. – P.50-51.
137 История Византии. – Т.3. – С.36.
138 Успенский Ф.И. Вказ. праця. – Т.5. – С.125-126; Pálóczi Horváth A. Op. cit. – P.103-104.
139 Рубрук Г. де. Путешествие в Восточные страны. – С.110, 150, 396.
140 История Византии. – Т.3. – С.61, 64, 66, 70.
141 Pálóczi Horváth A. Op. cit. – P.52; Nikolov A. The Cumanic Settlement in Bulgaria and Hungary in the Thirteenth Century and its Consecuences. – Budapest: CEU, Budapest College, 1996. – P.49.
142 Golden P.B. The Qipčaqs of Medieval Eurasia: An Example of Stateless Adaptation in the Steppes. – Р.149; Golden P.B. Aspects of the Nomadic Factor in the Economic Development of Kievan Rus’. – Р.87.
143 Nikolov A. Op. cit. – P.10.
144 История Византии. – Т.3. – С.124-126, 131-132.
145 Галицко-Волынская летопись. – С.312.
146 Сказание об убиении в Орде князя Михаила Черниговского и его боярина Феодора// Памятники литературы Древней Руси: ХІІІ век. – М.: Худож. лит., 1981. – С.228.
147 Там само. – С.234.
148 Плано Карпини Дж. дель. История монгалов. – С.84.
149 Там само. Варто додати, що у XIV ст. на службі у руських князів перебували так звані “кілічеї”, які їздили в Орду для виконання дипломатичних доручень, перш за все, для передачі подарунків хану на знак вдячності за отриманий князем ярлик, або ж у зв’язку з воцарінням нового хана.Зокрема, у літописах згадуються кілічеї Фідір Шубачей та Амінь (1348р.), Толбуга та Мокшій (1380р.), Гурлень (1382р.), Федір Гуслень та Костянтин (1400р.) (Полубояринова М.Д. – С.18-19). У більшості згаданих кілічеїв тюркські імена, або ж християнське ім’я доповнене тюркським. Ймовірно, що саме хрещені половці й виконували функції кілічеїв, як знавці тюркської мови степових шляхів та етикету. “Кілічей” походить від тюркського “кіліч” – “меч” (Древнетюркский словарь. – Л.: Наука, 1969. – С.442) і, напевно, є відповідником давньоруського “мечник” – княжий слуга для особливих доручень.   
150 Тверская летопись// Памятники литературы Древней Руси: ХІІІ век. – М.: Худож. лит., 1981. – С.152.
151 Галицко-Волынская летопись. – С.274, 282.
152 Там само. – С.308, 316, 322-324.
153 Zimorowіcz J.B. Opera quibus res gestae urbis Leopolis illustrantur/ Ed. C.J.Heck. – Lwow, 1899. – P.43.
154 Pálóczi Horváth A. Op. cit. – P.52-53, 78.
155 Ibid. – P.78.
156 Decreta regni medievalis Hungariae/ Ed. János M.Bak, György Bónis, James Ross Sweeney. – Idyllwild, California: Charles Schlacks, JR., Publisher, 1999. – Vol.1 (1000-1301). – P.67.
157 Ibid. – P.67-69.
158 Pálóczi Horváth A. Op. cit. – P.80.
159 Simonis de Kéza. Gesta Hungarorum/ Ed. László Vesprémy, Frank Schaer, Jenő Szűcs. – Budapest: Central European University Press, 1999. – P.156.
160 Pálóczi Horváth A. Op. cit. – P.110.
161 Ibid. – P.113.
162 Ibid. – P.107-109.
163 Zimorowіcz J.B. Opera quibus res gestae urbis Leopolis illustrantur. – P.43.
164 Архив Юго-Западной России. – К., 1893. – Ч.8. – Т.1. – С.370.
165 Плано Карпини Дж. дель. История монгалов. – С.74.
166 Рубрук Г. де. Путешествие в Восточные страны. – С.91.
167 Плано Карпини Дж. дель. История монгалов. – С.57, 59.
168 Там само. – С.56.
169 Hetoum. A Lytell Cronycle. Richard Pynson’s Translation (c 1520) of La Fleur des histories de la terre d’Orient (1307)/ Edited by Glenn Burger. – Toronto: University of Toronto Press, 1988. – P.69.
170 Цит. за:  Golden P.B. The Qipčaqs of Medieval Eurasia: An Example of Stateless Adaptation in the Steppes. – Р.132.
171 Vásáry I. Orthodox Christian Qumans and Tatars of the Crimea in the 13th-14th Centuries// Central Asian Journal. – 1988. – Vol.32. – Issue 3-4. – P.269-270.
172 Golden P.B. Codex Cumanicus [http://www.ukans.edu/~ibetext/texts/paksoy-2/cam2.html]
173 Balducci Pegolotti F. Notices of the Land Route to Cathay and of Asiatic Trade in the First Half of the Fourteenth Century// Ed. H.Yule; rev. edn. by H.Cordier. – London: Hakluyt Society, 1914. – Vol.3. – P.151-152, 172.
174 Tafur P. Travels and Adventures 1435-1439. – London: George Routledge and Sons, 1926. – Chapter XVI.
175 First Letter of John of Montecorvino// Cathay and the Way Thither/ Ed. H.Yule; rev. edn. by H.Cordier. – London: Hakluyt Society, 1914. – Vol.3. – P.46-47.
176 Ibid. – P.46.
177 Ibn Battuta. Travels in Asia and Africa 1325-1354. – London: Routledge & sons, 1929. – Р.142.
178 Древняя Русь в свете зарубежных источников. – С.244.
179 Старокадомская М.К. Солхат и Каффа в ХІІІ-XIV вв.// Феодальная Таврика. – К.: Наук. думка, 1974. – С.164.
180 Ibn-Battuta. Op. cit. – P.153.
181 Vásáry I. Op. cit. – P.264.
182 Ibid. – P.266.
183 Заметки XII-XV века, относящиеся к крымскому городу Сугдее (Судаку), приписанные на греческом Синаксаре// ЗООИД. – Одесса, 1863. – Т.5. – С.604.
184 Там само. – С.609.
185 Там само.
186 Там само. – С.608.
187 Там само. – С.606.
188 Айвазовский Г. Армянские надписи, находящиеся на юге России// ЗООИД. – Одесса, 1867. – Т.6. – С.325-326.
189 Там само. – С.328.
190 Там само. – С.329.
191 Там само. – С.332.
192 Ibn-Battuta. Op. cit. – P.166.
193 Полубояринова М.Д. Вказ. праця. – С.24.
194 Kirakos Ganjaketsi. Op. cit. – P.294-295.
195 Ibid. – P.295.
196 Ibid. – P.295-296.
197 Ibid. – P.296, 309.
198 Ibid. – P.303.
199 Рубрук Г. де. Путешествие в Восточные страны. – С.111.
200 Kirakos Ganjaketsi. Op. cit. – P.303.
201 Ibid. – P.306.
202 Дашкевич Я.Р. Давній Львів у вірменських та вірменсько-кипчацьких джерелах// Україна в минулому. – Київ-Львів, 1992. – Вип.1. – С.10.
203 Dobre C. Op. cit. – P.229-230.
204 Ibid. – P.230-231.
205 Ibid. – P.234-236.
206 Устав для генуэзских колоний в Черном море, изданный в Генуе в 1449 году// ЗООИД. – Одесса, 1863. – Т.5. – С.827.
207 Dobre C. Op. cit. – P.242.
208 Mandonnet P. Op.cit. [http://www.op.org/domcentral/trad/domwork]
209 Letters and Reports of Missionary Friars from Cathay and India// Cathay and the Way Thither/ Ed. H.Yule; rev. edn. by H.Cordier. – London: Hakluyt Society, 1914. – Vol.3. – P.9.
210 Устав для генуэзских колоний в Черном море, изданный в Генуе в 1449 году. – С.827.
211 Dobre C. Op. cit. – P.232-233.
212 Mandonnet P. Op.cit. [http://www.op.org/domcentral/trad/domwork]
213 Golden P.B. Codex Cumanicus [http://www.ukans.edu/~ibetext/texts/paksoy-2/cam2.html]
214 Ibid.
215 Letter from Pascal of Vittoria, a Missionary Franciscan in Tartary, to his Brethren of the Convent of Vittoria, 1338// Cathay and the Way Thither/ Ed. H.Yule; rev. edn. by H.Cordier. – London: Hakluyt Society, 1914. – Vol.3. – P.85; Elemosina J. Chronicon. – P.125-126.
216 Letter from Pascal of Vittoria, a Missionary Franciscan in Tartary, to his Brethren of the Convent of Vittoria, 1338. – P.83.
217 Ibid. – P.82-83.
218 Ibid. – P.82.
219 Плано Карпини Дж. дель. История монгалов. – С.84.
220 Губогло М.Н. Этническая принадлежность гагаузов (историография проблемы)// Советская этнография. – 1967. - №3. – С.165-166.
221 Pomniki dziejów Lwowa z archiwum miasta. – T.1: Najstarsza księga miejska. 1382-1389. – Lwów, 1892. – S.32.
222 Ibid. – S.65.
223 Ibid. – S.18, 26, 72.
224 Pomniki dziejów Lwowa z archiwum miasta. – T.2: Księga przychodow i rozhodow miasta. 1404-1414. – Lwów, 1896. – S.97.
225 Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej z archiwum tak zwanego bernardynskiego we Lwowie. – Lwów, 1875. – T.5. – S.82-83.
226 Kozubska-Andrusiv O. The Dominicans in the Thirteenth-Century Kievan Rus: History and Historiography// Annual of Medieval Studies at CEU. – 2003. – Vol.9. – P.223.
227 Pomniki dziejów Lwowa z archiwum miasta. – T.2. – S.80-81.
228 Ibid. – S.40-41.