Перша світова війна стала віхою в історії людства. Вона призвела до розпаду Австро-Угорської, Німецької, Російської та Османської імперій, утворення на їх уламках суверенних держав. Війна відрізнялася небаченим розмахом, затяжним характером, появою такої масової категорії як військовополонені. Створення у полоні необхідних для життя умов призводило до вироблення правових норм, що визначали становище військовополонених. На основі досвіду попередніх війн на міжнародних конференціях розроблялися правила утримання військовополонених. На їх положеннях держави-учасники конфлікту виробляли власні законодавчі акти щодо військовополонених. Уроки військового полону Першої світової війни на сьогоднішній день не втратили свого значення, так як і в сучасному світі в умовах військових конфліктів виникає необхідність створення належних умов утримання військовополонених.

Проблема правового врегулювання становища військовополонених у роки Першої світової війни висвітлювалася на сторінках російських періодичних видань. Водночас основні положення міжнародних конвенцій та державних законодавчих актів, що визначали умови утримання військовополонених, друкувалися у збірниках документів¹.

Вивчаючи становище військовополонених у роки Першої світової війни, Олександр Клеванський, Свєтлана Васильєва й інші дослідники розглядали міжнародні правові норми та російські законодавчі акти щодо військовополонених². Залучення документів з архівосховищ Російської Федерації і України, преси й  широкого кола літератури надало можливість детальніше дослідити правове становище найбільш чисельної маси військовополонених, якими в Російській імперії були чехи та словаки. За весь період Першої світової їх чисельність у російському полоні нараховувала понад 250 тисяч чоловік.

Здійснення аналізу міжнародних нормативно-правових актів та створених на їх підставі російських законів і постанов щодо статусу, умов утримання військовополонених сприятиме більш повній характеристиці правових засад утримання чехів і словаків у російському полоні у 1914-1918 рр. Саме цьому аспектові ми б і хотіли присвітити нашу розвідку.

У роки Першої світової війни 1914-1918 рр. у полон до протиборствуючих держав потрапило 9 мільйонів чоловік, з них понад 5 мільйонів полонених солдатів та офіцерів утримувалися у таборах Російської імперії та Центральних держав³.

Основою законодавчої бази становища військовополонених стали документи епохи Французької революції кінця XVIII ст.: декрет Національних зборів від 4 травня 1792 р. і правила Конвенту від 25 травня 1793 р., створені на принципах «Декларації прав людини та громадянина», якими військовополонені знаходилися під заступництвом французької нації і особливим захистом закону⁴. Закони революційної Франції започаткували міжнародне право щодо військовополонених, яке доповнювалося з урахуванням умов подальших війн.

Створення масових армій та перехід до тотальних методів ведення військових дій викликали необхідність прийняття у другій половині XIX – на початку XX ст. цілого ряду міжнародних конвенцій про статус військовополонених: Женевських 1864 і 1906 рр., Брюссельської 1874 р., Гаазьких 1899 та 1907 рр.

Отже, на початку XX ст. у міжнародному праві визначилися наступні принципи військового полону і становища військовополонених: по-перше, метою полону було запобігання участі полонених у продовженні військових дій, він не розглядався як покарання та передбачав обмеження свободи солдатів і офіцерів ворожої сторони; по-друге, за військовополоненими визнавався статус беззбройних воїнів, що виконували свій військовий обов'язок; по-третє, військовополонені мали право на повагу гідності, судовий захист, харчове забезпечення та медичну допомогу, листування, отримання різних видів допомоги з боку відповідних державних органів і міжнародних організацій.

Прийнята у 1906 р. Женевська конвенція була покликана поліпшити становище поранених та хворих у діючих арміях. У ній йшлося про надання пораненим і хворим полоненим пільг: відправці на батьківщину, передачі нейтральній державі⁵. Це обумовлювалося міжнародною ситуацією – загостренням боротьби провідних держав за нові території та сфери впливу.

Гаазька конвенція 1907 р. стала на початок Першої світової війни останнім міжнародно-правовим актом про військовополонених, обов'язковим для всіх воюючих країн. Вона встановила міжнародні зобов'язання правового та гуманного ставлення до військовополонених з боку держав, які їх полонили. Постанови конвенції, що регулювали питання правового та матеріального становища військовополонених, містилися у «Положеннях про закони і звичаї сухопутної війни». В них визначалися права та умови перебування військовополонених на території держави, військовослужбовці якої захопили їх у полон. З початком військових дій у воюючих і нейтральних державах передбачалося створення довідкових бюро в справах військовополонених. Положеннями конвенції визначалися умови діяльності благодійних товариств, регламентувалося утримання військовополонених офіцерів⁶.

Перша світова війна своїми масштабами та проблемами ускладнила дотримання раніше прийнятих рішень, що стосувалися військовополонених. Зростання їхньої чисельності, економічні труднощі зробили неможливим забезпечення військовополонених за таких же умов, як і власних солдатів. Загибель на фронтах війни значної кількості працездатного чоловічого населення, необхідність функціонування економіки, забезпечення армії викликали потребу використання країнами дешевої робочої сили, якою були військовополонені. Ця особливість війни була істотною відмінністю Першої світової від попередніх війн.

З початком військових дій задоволення потреб військовополонених не завжди здійснювалося за раніше виробленим правилам, на основі прийнятих до війни міжнародних конвенцій. Це призвело до необхідності проведення нових конференцій з питань військовополонених та прийняття воюючими державами спеціальних угод з урахуванням реалій Першої світової війни.

Ініціатором скликання чергової конференції виступив голова шведського Червоного Хреста принц Карл. Він звернувся до країн Антанти і Центральних держав з пропозицією делегувати представників товариств Червоного Хреста у Стокгольм на конференцію, засідання якої відбулися у листопаді - грудні 1915 р.⁷ На ній сторони представили матеріали, які підтверджували порушення положень конвенцій та умов утримання військовополонених⁸.

Відповідно до рекомендацій конференції, за клопотаннями товариств Червоного Хреста у країнах створювалися комітети допомоги військовополоненим. Одночасно мали бути врегульовані робота пошти і видачі грошових переказів полоненим, принцип представництва військовополонених у таборах,  запроваджувався єдиний зразок складання списків військовополонених та померлих, детально прописувалися правила утримання, харчування і забезпечення військовополонених. Рішеннями конференції дозволялося пересилати їм книги, надруковані до 1913 р.⁹ Це робилося для того, щоб військовополонені отримували якомога менше інформації про події та проблеми, викликані війною. Російська делегація зобов'язалася швидко передавати акти про смерть військовополонених¹⁰.

Для ратифікації підписаного на конференції протоколу учасники Стокгольмської конференції передали тексти постанов військовим відомствам своїх держав. У Німеччині погодилися з усіма рішеннями, окрім створення табірних комітетів. У Російській державі постанови викликали ряд заперечень: утворення табірних комітетів, допущення представників змішаної комісії до таборів і її компетенція, доставка книг (військове відомство вимагало пересилати книги з нерозрізаними аркушами та не переплетені) ¹¹.

Для редагування постанов Стокгольмської конференції 1915 р. з урахуванням внесених урядами поправок, у травні 1916 р. відбулася друга Стокгольмська конференція. Результати її роботи закріпив протокол від 13 травня 1916 р., що містив остаточну редакцію постанов про військовополонених Росії і Центральних держав¹². Восени 1916 р. їх ратифікували парламенти, представлених на конференції країн, й постанови набули значення спеціальної конвенції між державами Антанти та Центрального блоку.

Не завжди чітке виконання країнами взятих на себе зобов'язань щодо військовополонених призвело до скликання чергової конференції. Її робота тривала протягом жовтня - листопада 1917 р. у Копенгагені і призвела до створення кодексу правил утримання військовополонених, управління ними, організації допомоги та створення органів контролю за дотриманням прийнятих конференцією постанов¹³.

Поліпшення становища військовополонених, повернення на батьківщину, обмін і надалі були предметом постійних консультацій у відносинах Російської держави з країнами Центрального блоку¹⁴.

Мирний договір між Радянською Росією, з одного боку, та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною – з іншого, підписаний 3 березня 1918 р., зобов`язав її учасників відпустити військовополонених на батьківщину¹⁵. Цього ж дня держави підписали додаткові угоди, якими оговорили якомога скоріший обмін військовополоненими з поверненням їм майна й видачею зароблених грошей¹⁶. Після ратифікації угод почалося відправлення військовополонених додому. До 1 листопада 1918 р. з Росії на батьківщину виїхало біля 1 мільйона осіб¹⁷.

Радянський уряд, незважаючи на початок репатріації військовополонених, продовжував опікуватися їхніми справами. 30 травня 1918 р. він звернувся до Міжнародного Комітету Червоного Хреста та урядів держав, що підписали Женевську конвенцію, зі зверненням про надання допомоги військовополоненим¹⁸.

Правове становище військовополонених чехів та словаків на території Росії визначало прийняте 7 жовтня 1914 р. «Положення про військовополонених», що базувалося у загальній частині на принципах Гаазької конвенції 1907 р. і представляло собою майже буквальний переклад відповідних її статей¹⁹.

Статті документу визначали становище військовополонених, порядок їхнього знаходження на збірних пунктах та подальше відправлення у місця призначення. Також були прописані пункти щодо їх подальшого розміщення на території імперії і нагляду, залучення до громадських та державних робіт, матеріального забезпечення²⁰.

Проте у «Положенні про військовополонених» були відсутні чітко обумовлені розміри приміщень для розквартирування та наявність необхідних санітарно-гігієнічних умов утримання, дисциплінарні стягнення за втечу. На відміну від Гаазької конвенції, відповідна стаття російського «Положення» зазначала, що «виконані військовополоненими роботи оплаті винагородою не підлягали»²¹.

Відступ від норм, затверджених міжнародними документами, відсутність рекомендацій з окремих питань утримання полонених, реальні умови полону призвели до необхідності прийняття додаткових урядових розпоряджень, які уточнювали, деталізувати і доповнювали «Положення про військовополонених». Так правила, затверджені імператором у 1914-1915 рр. про залучення військовополонених до робіт, покладали їхнє утримання та лікування на земські управи, роботодавців, начальників робіт і правління товариств²².

Оскільки під час Першої світової  Російська імперія воліла презентувати себе захисницею слов’янських народів від тевтонського поневолення, царська влада провадила стосовно військовополонених-слов`ян політику «найбільшого сприяння».

З жовтня 1914 р. їх розподіляли за національностями й надавали пільги, перелік яких доповнили 30 червня 1917 р. Передбачалося, що військовополонені слов’яни могли скористатися правом бути залученими до робіт згідно із їх фахом, мали дозвіл на взаємне спілкування, могли отримувати літературу рідною мовою, створювати каси взаємодопомоги, провадити кореспонденцію чеською з чеськими громадськими організаціями та приватними особами. Представникам Чехословацької національної ради дозволялося відвідування місць розміщення військовополонених для ознайомлення з умовами побуту і надання матеріальної та духовної допомоги й ін. ²³

Більшовики, які прийшли до влади у Росії у жовтні 1917 р., продовжили міжнародні консультації з питань утримання військовополонених. Радянський уряд з грудня 1917 р. в односторонньому порядку провів ряд заходів, які не тільки вплинули на становище військовополонених, а й призвели до зміни їхнього правового статусу. Військовополонені були прирівняні в оплаті праці до вільнонайманих робітників, їх робочий день мав тривати вісім годин, вони могли розраховувати на винагороду у разі інвалідності або  хвороби і обов'язковий недільний відпочинок. Питання взаємин військовополонених з підприємцями вирішували спеціальні комісії рад робітничих, солдатських і селянських депутатів спільно з їхніми представниками²⁴.

На початку грудня 1917 р. у Петрограді скликали нараду представників воюючих держав з питання поліпшення становища військовополонених, на якій Радянська Росія висунула ряд пропозицій: скасувати примусову працю, запровадити восьмигодинний робочий день, поліпшити охорону праці і харчування, зрівняти у заробітній платі військовополонених із місцевими робітниками. В наслідок переговорів у договір про перемир'я з країнами Четверного союзу від 15 грудня 1917 р. внесли положення про те, що «... сторони договору негайно вживають всіх можливих заходів для поліпшення становища військовополонених обох сторін»²⁵.

Наприкінці грудня 1917 р. радянський уряд прийняв кілька додаткових постанов: про готовність на умовах взаємності поширити на всіх військовополонених ці положення, про повну заробітну плату (за відрахуванням сум на покриття витрат утримання), про ліквідацію всіх видів гноблення та експлуатаціі²⁶. Постановою також скасували всі види примусових робіт і відрахування із заробітної плати військовополонених, вироки військових судів царського та Тимчасового урядів за порушення встановлених правил носіння відзнак на одязі. Їм дозволили створювати свої організації, проводити збори і мітинги. Постанова містила звернення радянського уряду до урядів воюючих держав про створення ними таких же цивільних та правових умов життя для військовополонених²⁷.

Всюди у  таборах обирали комітети, що діяли у контакті з комісарами у справах військовополонених, призначеними радянськими органами влади. Відповідні рішення приймали і місцеві органи влади²⁸. Військовополонені у спогадах відзначали, що після більшовицької революції їм надали повну свободу, поводилися з ними як з вільними громадянами²⁹.

Весною 1918 р. змінений статус військовополонених чехів та словаків закріпили новою назвою. На початку березня 1918 р. скасували найменування «військовополонений», замінивши його терміном «іноземний пролетарій»; ліквідували інститут денщиків, що обслуговували військовополонених офіцерів; ввели спеціального уповноваженого, який стежив за тим, щоб всі посилки та гроші доставляли за призначенням³⁰.

Безсумнівний інтерес представляє ситуація в Україні. Після розпаду Російської імперії у листопаді 1917 р. на землях Наддніпрянської України проголосили створення національної держави. Незважаючи на часту зміну влади (Українська Центральна Рада, Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського (УД), Директорія) політика щодо військовополонених займала важливе місце у її діяльності. Так, 29 квітня 1918 р. представники П. Скоропадського і Австро-Угорщини підписали мирний договір та спеціальну угоду, що передбачали рівний обмін військовополоненими³¹. У липні 1918 р. він здійснювався кожен день, потяг на потяг, на вузлових станціях Броди, Підволочиськ, Радзивилів, Волочиськ³². Українське військове міністерство 11 листопада 1918 р. звернулося до фінансового відомства з проханням виділити 2 мільйони крб. на евакуацію військовополонених³³. Представники Комітету допомоги військовополоненим шведського Червоного Хреста, Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР) і Українська Держава 23 листопада 1918 р. розглянули проект Договору про врегулювання питань евакуації. РСФРР та УД зобов'язалися сприяти шведському Червоному Хресту в евакуації військовополонених: надати два-три потяги, оплатити медичний персонал, забезпечити охорону, видати військовополоненим по 60 крб. фінансової допомоги, виділити 250 тисяч крб. авансу шведському Червоному Кресту³⁴. Поверталися військовополонені на батьківщину через ізоляційно-пропускні пункти³⁵.

Отже, становище військовополонених чехів і словаків визначали норми міжнародного права та російського законодавства, які корегували у роки війни умови утримання в полоні. Вони закріплювали гуманне ставлення до іноземних підданих – солдатів і офіцерів ворожих армій слов`янського походження. Російська влада прагнула створити для військовополонених чехів і словаків максимально сприятливі умови для життя, завдяки чому значна їх частина змогла успішно пережити полон та в подальшому повернутися додому.

Оксана Дмітрієва - кандидат історичних наук, вчитель історії, досліджує історію Першої світової війни.