(Рецензія на: Омельчук В. В. Нормативно-правове забезпечення державно-церковних взаємин у Візантійській імперії: Монографія. – К. : Золоті ворота, 2014. – 576 с. – Серія: Світові традиції державного управління. – Вип. ІІІ.)

В перші два десятки років незалежної України головною проблемою була відсутність наукових напрацювань по багатьох напрямах, що стало причиною утворення поширеного штампу “біла пляма”. Але за останні кілька років головною проблемою для сучасної науки стала поява праць-плагіатів та праць-імітацій. Якщо з першим явищем боротьба йде повним ходом, то з іншим значно складніше, адже воно досить вдало пристосовується до суто наукового твору. Воно має дійсно цілу низку ознак науковості (напр., історіографічну основу, джерельну базу, обґрунтованість тощо), але не має головного – наукового значення… Подібні роботи скоріше можуть зійти за навчальний посібник (в якому відображаються загальновідомі й усталені істини), аніж за наукове дослідження (в якому відкривається нова сторінка і нове бачення).

Ще у 2012 р. я вказував на певні недоліки (як і на позитиви!) автора даної “монографії”, Володимира Омельчука, щодо навчального посібника, підготовленого ним у співавторстві із Вікторією Лісничою, де йшлося про  релігійну політику стародавніх і середньовічних держав (див.: “Болховітіновський щорічник 2011”. К., 2012). Однак пройшов час і шановний автор підготував до друку вже не навчальний посібник, а справжню “монографію”. Оскільки сам автор вказав, що “з вдячністю сподівається на критичні оцінки та зауваження” (с. 18), я вирішив у цьому піти йому назустріч.

Вже структура вступу “монографії” свідчить, що автор замахнувся на захист докторської дисертації: тут присутні такі елементи як мета, основні завдання, об’єкт та предмет дослідження, хронологічні та географічні межі, практичне значення і наукова новизна, а в кінці ще й апробація результатів. Якщо так, слід побажати автору успіхів у цій справі.

Для розуміння того, за що взявся автор, треба просто звернути увагу на два параметри його “дослідження”: хронологічні рамки – від 395 до 1453 рр., та географічні межі – вся Візантійська імперія разом з Нікейською, Трапезундською, Епірською та Латинською Романією. Ні багато, ні мало. І все це зайняло аж (чи всього лише?) 36 др. арк.

Історіографія проблеми (с. 19-71) з першого погляду виглядає досить солідно. Проте аж 4 сторінки (с. 67-70) автор відвів аналізу своїх власних робіт, вказавши на “внесок автора”! І лише 13 рядків – “коментаторам-каноністам” (с. 30), 3,5 сторінки – “західній науці” (с. 30-34), 1,5 сторінки літературі про новації в канонічному праві в часи Юстиніана І (с. 44-45), 19 рядків літературі щодо церковної і монастирської власності, 2,5 сторінки дослідженням правового статусу візантійських монастирів, 1,5 сторінки історіографії Флорентійської унії, 4,5 сторінки “зарубіжній науці”, яка вивчала церковно-канонічні впливи Візантії на слов’янські держави (увага (!): сюди віднесено творчість Я. Щапова та Б. Рибакова), аж 7 сторінок – українській візантиністиці, 2 сторінки – висвітленню у вітчизняній (тобто це – окремо від української візантиністики!) літературі церковноканонічного права Візантії на правову систему Київської Русі і т.д. і т.п. Висновки із цього читач може зробити сам. Як бачимо, левова частка історіографії взагалі має досить приблизне відношення до теми «монографії». А більшу частину питань на таких малих поліграфічних площах взагалі не можливо розглянути. Зауважу, для повноти картини, що ледь не половина кожної сторінки містить підстрочні посторінкові посилання на літературу, тобто для самого тексту відводиться по 0,5 сторінки. Читач, при всьому своєму бажанні, не знайде тут ні характеристики наукових шкіл, ні характеристики наукових напрямів, ні характеристики національних (французької, грецької, італійської, німецької тощо) історіографій. Це може бути схоже на історіографію?

Бібліографічний список літератури (с. 482-575) свідчить скоріше не про розкриття заявленої теми, а про намагання втиснути в нього все, що так чи інакше стосується Візантії (навіть не державно-правових відносин між державою і церквою)… Ще одним незрозумілим “ноу-хау” автора стало постійне використання в бібліографічних описах російського дореволюційного правопису. Який в цьому сенс – невідомо (можливо, у автора і є якісь для цього підстави, але їх у науковому світі прийнято все-таки пояснювати).

Всього у списку джерел та літератури відображено 1414 позицій. З іноземної літератури – усього лиш 157 позицій (без врахування видань, перекладених українською та російською мовами)! В т.ч. англійською (65), болгарською (22), німецькою (21), сербською (18), польською (14), французькою (12), італійською (2), хорватською (2), литовською (1). Все інше – доробок українською та російською мовами. Що це означає мовою науки? Що відповідною проблематикою займалися переважно дослідники українські та російські, дещо англомовні, ще менше всі інші, а грецькі, румунські і багато-багато інших – взагалі начхали на історію Візантії та її взаємовідносини із церквою. Насправді автор просто не звернувся до багатьох наукових праць відповідної проблематики. Мабуть тому, що в цій темі можна просто потонути, якщо пробувати всю її майже тисячолітню складність втиснути в одну-єдину “монографію”.

З літератури взагалі можна наводити безліч наукових творів, про які автор не знає чи слабо знає, чи не вважає чомусь (але чому?) за потрібне їх використовувати і характеризувати, якщо в цих роботах якраз характеризувалися взаємовідносини церкви і держави. Ось тільки капля в морі, деякі з найбільш відомих досліджень: Терновские Ф. и C., Греко-восточная церковь в период вселенских соборов (1883); Φιλάρετος Βαφείδης, Εκκλησιαστική 'Ιστορία (1884–1886); Διομήδης-Κυριάκός. Εκκλησιαστική 'Ιστορία (1898); Михаил, иером., Законодательство римско-византийских императоров о внешних правах и преимуществах церкви (1901); Тихомиров Л., Монархическая государственность (1905); Болотов В., Леции по истории Древней Церкви (1907–1918); John Meyendorff, The Byzantine Legacy in the Orthodox Church (1982); Deno John Geanakoplos, Byzantium: Church, Society, and Civilization Seen Through Contemporary Eyes (1984); John Meyendorff, Rome, Constantinople, Moscow: Historical and Theological Studies (1996); Mark Whittow, The Making of Byzantium, 600–1025 (1996); Warren T. Treadgold, A History of the Byzantine State and Society (1997); Michael Angold, Church and Society in Byzantium Under the Comneni, 1081-1261 (2000); Church Law and Church Order in Rome and Byzantium (2002); Cyril A. Mango. Η Αυτοκρατορία της Νέας Ρώμης (2007); Величко А., История византийских императоров (2010); Пападакис А., прот. Мейендорф И., Христианский Восток и возвышение папства: Церковь в 1071–1453 гг. (2010); Bentley Layton, The Canons of Our Fathers Monastic Rules of Shenoute (2014) etc. Чи потрібно далі продовжувати список? Справа в тому, що він може зайняти обсяг не менший від самої “монографії”.
Як бачимо, історіографічний потенціал заявленої теми автором не було вичерпано і близько. А який сенс було нашпиговувати свою “монографію” тією літературою, яка має ну дуже вже віддалене відношення до теми (напр., Пашуто В., Образование Литовского государства, 1959; Плетнева С., Хазары, 1976; Грюнебаум фон Г. Э., Основные черты арабо-мусульманской культуры, 1981; Большаков О., История Халифата, 1989–2010; Ганн Т., Судовий захист права на свободу сумління на основі Європейської конвенції з прав людини, 2001; Фрейдзон В., История Хорватии, 2001; Алиев А., Иран vs Ирак: история и современность, 2002; Райс Т., Сельджуки, 2004; Кеннеди Х., Двор халифов, 2007; Зеленев Е., Мусульманский Египет, 2007; Омельчук В., Навчальна програма дисципліни “Державна гуманітарна політика”, 2008, Бадюков Т. История средних веков стран Азии, Африки и Латинской Америки, 2010 etc.)? Зазвичай так роблять студенти, які невідповідально ставляться до написання курсових та дипломних робіт.

Авторська характеристика джерельної бази (с. 72-101) також виглядає достатньо вагомо. Звичайно, у будь-якій науковій роботі ціниться передовсім робота дослідника із першоджерелами (як опублікованими, так і неопублікованими). На цих 29 сторінках книги автор класифікував і характеризував ті чи інші групи джерел, але все це здійснено на основі вже опублікованих робіт інших дослідників і згадується лише близько 10 опублікованих пам’яток минулого. Це свідчить тільки про одне – про незнання автором джерельної бази теми свого дослідження.

У загальному ж списку джерел і літератури (нагадую – усього 1414 позицій) позначено виключно джерел лише 56 позицій. Всі – опубліковані. Значна частина з них – наративні (Агафій, Костянтин Багрянородний, Жоффруа де Віллардуен, Лев Диякон, Лев Африканський, Н. Макіавеллі, Прокопій Кесарійський, Робер де Кларі тощо); є й актові: Дігести Юстініана, Еклога, Конституція Греції 1975 р., український збірник документів “Право і релігія” 2000 р., законодавство Русі та ін.; а також є й канонічні: “Правила Святих Апостолів”, “Правила Святих Вселенських Соборів” та ін. При цьому дивна відсутність вказівки на використання бодай одного якого-небудь видання “Номоканону”/”Кормчої”! В тексті, звичайно, ці джерела згадуються, й не один раз. Але автор з ними не знайомий і характеризує їх лише через літературу інших авторів (напр., с. 84). Окрім цього, автор примудрився взагалі проігнорувати ряд опублікованих джерел, без яких розгляд відповідної проблеми втрачає сенс, наприклад – багатотомне видання грецькою мовою “Bibliotheca Graeca Medii aevi” (1872–1894).

Звичайно, до будь-яких джерел можуть бути різні питання стосовно до теми дослідження. І водночас все завжди можна пояснити. Проте, як можна пояснити відсутність неопублікованих джерел? Жодного! А вони є, вони ще й досі вводяться до обігу дослідниками. Нашому автору, зокрема, можна було б порадити хоча б деякий час попрацювати в “Bibliotheca graeca” Ватиканської апостольської бібліотеки, де зберігаються середньовічні манускрипти грецькою мовою. Дослідники й зараз з ними працюють і вводять в обіг нову інформацію. Звичайно, можна поскаржитися на відсутність фінансування і можливостей роботи у відповідних країнах (проте, вже давно немає СРСР, і вже давно не 1990-ті роки)… Але для чого тоді братися взагалі за цю роботу, якщо все зводити до звичайної компіляції?

Проте складається враження, що автор і не намагався серйозно працювати із першоджерелами по своїй темі. Власне про це свідчить той факт, що він не звернувся не те, що архівів Ватикану чи афонських монастирів, а те, що він не звернувся навіть до тих архівів, які знаходяться у Києві (!). Наприклад, в Інституті рукопису Центральної наукової бібліотеки України ім. В. Вернадського знаходиться цілий збірник юридичних текстів ХІІ ст. із новелами візантійських імператорів, зокрема Костянтина Багрянородного, Романа ІІ Молодшого, Никифора Фоки та ін. (Ф. І. №137/2). Для дослідника може бути проблема тільки в одному – цей текст написано тогочасною грецькою мовою. До речі, тільки в установах Києва знаходиться більше 450 грецьких рукописів (найбільш ранній датований ІV ст.), зокрема у вже згаданому ІР ЦНБУВ, а також у Центральному державному історичному архіві України та у Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику.

З перших сторінок автор робить певні відкриття, але вочевидь, виключно для себе. Наприклад: “Наразі у сучасній українській науці вже утвердилося розуміння канонічного права як окремої системи права, при чому достатньо специфічної системи, визначено канонічну правосуб’єктність (сутність, елементи) тощо” (с. 22). При цьому здійснено посилання на 3 праці 2000–2012 рр. Вочевидь, це означає, що дивним (якщо не сказати грубіше) українським науковцям аж у ХХІ ст. таки дійшло, що канонічне право – це окрема система права! До того ж, багатьох із сучасних українських авторів, які зверталися до канонічного права, автор також не знає, наприклад, С. Сливку, Г. Трофанчука, Л. Лазора, М. Лагодича та ін., які не просто публікували певні статті у цьому напрямі, а підготували і випустили монографії, підручники та навчальні посібники з даного предмету!

Як випливає із самої назви “монографії”, робота присвячена нормативно-правовому забезпеченню. Що очікується, відповідно, від автора? Характеристика законодавства, аналіз відповідних норм права, показ їх змін та еволюції тощо. Зрозуміло, що в такому випадку автор повинен наводити цитати із відповідних нормативних актів, конкретні статті, параграфи, новели і т.д. Цього немає. Характерний приклад: “Законодавство Юстиніана загалом кожного нехристиянина потрактовувало як єретика (527 р.). Наступним кроком стала поява акту про заборону юдеям утримувати рабів-християн” (с. 208). В кінці абзацу лише посилання на праці Д. Дудека та З. Удальцова. Інший випадок: “Характерною була норма, затверджено (так в тексті – Л.В.) додатковими правилами Константинопольського Собору 861 р., згідно з якою на землю, на якій засновується монастир, заборонялося зберігати власність засновнику” (с. 264). І далі посилання на К. Хвостову. Цей стиль властивий всьому тексту. А де ж робота автора із нормативними актами? Де їх аналіз? В роботі навіть не розрізняються норми матеріального і процесуального права.
Є у автора і деякі проблеми із понятійним апаратом (не варто забувати, наскільки це важливо саме для юридичних досліджень!). Так, взагалі не зрозуміло, що він вкладає у словосполучення “Візантійська церква”. Зокрема, у висновках автор пише: “Система фінансово-адміністративних привілеїв Візантійської імперії була спрямована на забезпечення державної підтримки Візантійської Церкви (насамперед Константинопольського Патріархату) та окремих монастирів” (с. 463). З цього випливає, що, по-перше, окремими інститутами є “Візантійська Церква” і ще якісь монастирі, і, по-друге, Константинопольський Патріархат є складовою частиною “Візантійської Церкви”. Оскільки автор не залишив ніяких роз’яснень з приводу останнього терміну, то залишається здогадуватись, що ще відноситься з його точки зору до “Візантійської Церкви”. Судячи з тексту – ще також Болгарська Церква.

Може автор у своїх роздумах прийшов до якихось нових концептуальних висновків? Але перші ж речення вганяють “в ступор”: “Нормативно-правове забезпечення державно-церковних взаємин Візантії стало об’єктом розроблення науковців різних держав світу, насамперед Росії, США, Німеччини, Великої Британії, Франції, Греції, Болгарії" (с. 459) і далі про Київську Русь та українських вчених... Чого саме такий перелік і в такій послідовності? Якої Росії (дореволюційної імперії, сучасної чи може радянської)? Якщо Греції, то де ж твори грецьких істориків у списку літератури? Якщо “монографія” присвячена правовому регулюванню в межах Візантії, то при чому тут Русь?

А як можна розуміти ще два речення в тому ж таки абзаці: “Наукові розвідки, які звертали увагу на окремі аспекти політики щодо Константинопольського Патріархату, зазвичай обмежувалися певним регіоном чи історичним періодом, соціокультурними особливостями тощо. Це було зумовлено недосконалістю методів наукового дослідження і обмеженістю джерельної бази”. Недосконалістю методів? Обмеженістю джерельної бази? Це просто набір слів…

Всі наступні сторінки висновків мають приблизно той же характер. І при цьому нічого нового. Хоча, ні. Одна фраза таки дійсно свідчить про “новизну”: “Традиції нормативно-правового забезпечення держави і Церкви Візантії мають творчий розвиток у сучасній Грецькій республіці, де за Елладською православною Церквою закріплено державний статус”. Bravissimo!

Дозволю собі назвати повним абсурдом наступну фразу автора у висновках: “Візантія продемонструвала кращі зразки нормативно-правового забезпечення державно-церковних взаємин” (с. 460). Хоча б тому, що це проблема навіть для сучасних країн, які розвиваються в сторону побудови демократичної правової держави, не кажучи вже про середньовічну феодальну монархію.

Щодо Русі, то її тема в монографії, взагалі-то, досить просто пояснюється, як і багато інших моментів. Автору просто чимось треба наповнити текст, аби збільшити його кількісно. Майже 100 сторінок 5-го розділу (с. 301-393) присвячені зовнішньополітичним перипетіям історії Візантії та поширенню православ’я за межами Візантії, участі церковних ієрархів у міжнародних відносинах тощо. Але яке це має відношення до нормативно-правового забезпечення у Візантійській державі? Вплив релігійного фактору на міждержавні стосунки в середньовіччі не є чимось особливим, навпаки – абсолютне буденне явище, ба, навіть обов’язковий елемент міжнародних відносин. Якби автор зосередив свою увагу дійсно на правовому регламентуванні державою участі церкви у зовнішній політиці – це було б чудово. Натомість (ігноруючи нормативно-правову базу), ми бачимо загальновідомі речі про прийняття християнства сусідами (в т.ч. хрещення Русі), про зміну титулів константинопольських патріархів, про посередницьку діяльність духовенства, про появу візантійських місій в інших державах тощо. Особливо цікава в цьому контексті фраза: “Константинопольський Патріархат постійно стежив за розбудовою Київської митрополії” (с. 318). Наведені далі приклади до “розбудови”, щоправда, не мають відношення, оскільки пояснюють ставлення Патріархату до порушення церковних канонів, але це вочевидь для автора не головне. І що значить “стежив”?

Не менше здивування викликає і розділ 2 під назвою “Еволюція системи державно-церковних взаємин у Візантійській імперії” (с. 105-163), де усього лиш на 58 сторінках викладено цілу “еволюцію” всієї “системи”, що звелося тільки до двох питань: 1) становлення означеної системи з її регіональними особливостями на прикладі Єгипту та 2) впливу іконоборства та павликіанства на політико-правову модель Візантії і тільки до початку ХІІІ ст. І це все? А чому тільки на прикладі Єгипту? А що, іконоборство та павликіанство стали визначальними для політико-правової моделі Візантії? Відповідей на ці питання у самій книзі немає. Просто автору, очевидно, саме так захотілося. А можливо, йому просто вистачило тільки на ці питання відповідної літератури.

Інколи автор дозволяє собі перекручувати і занадто вільно трактувати історіографічну інформацію. Ось цитата: “Вже середньовічні історики та хроністи виявили жвавий інтерес до візантиністики як сучасники бурхливих подій державно-церковних взаємин. Він істотно зріс після падіння Констатинополя. Поступово у всій Європі сформувалися цілі школи і напрями, які, зазвичай, зосереджували увагу на політико-правових проблемах розвитку Візантійської імперії” (с. 24). Тут же міститься відсилка на с. 5 відомої праці Шарля Діля, видану у Москві в 1947 р. По-перше, в середньовіччі візантиністики не існувало, було започатковано вивчення окремих документів (головним чином із суто філологічною метою), здійснено публікацію текстів візантійців, у ХVII ст. з’явилися й перші солідні праці з історії Візантії; але візантиністика як науковий напрям сформувалася лише у другій половині ХІХ ст. (див. про це хоча б думку М. Мельника в книзі: Історія Візантії. Вступ до візантиністики / За ред. С. Сорочана, Л. Войтовича. Львів, 2011. С. 607)! По-друге, текст тієї сторінки, на яку послався автор, належить не Ш. Ділю, а радянському історику Б. Горянову, котрий написав передмову до книги відомого француза (отже, й посилання треба було робити на Б. Горянова). По-третє, взагалі незрозуміло, для чого було робити це відсилання, якщо до тексту “монографії” із тієї передмови має відношення тільки одна фраза: “Франция заслуженно завоевала себе авторитет классической страны научного византиноведения” (Горянов Б. Предисловие // Диль Ш. Основные проблемы византийской истории. М., 1947. С. 5).

Крім того, у книзі присутні такі вислови, що дозволяють піддати сумніву розуміння автором тих історичних процесів, про які він пише: “Процес вивчення нормативно-правового забезпечення державно-церковних взаємин у Візантії розпочався ще під час існування Ромейської імперії. Візантійські історики намагалися осмислити причини поразок у кровопролитних війнах з сусідами та чисельних внутрішніх повстань та релігійних виступів” (с. 102). Тут власне важко прокоментувати, який зв’язок взагалі існує між цими двома реченнями і чи вони взагалі мають якесь смислове навантаження. Відсутній логічний зв’язок між “процесом вивчення нормативно-правового забезпечення державно-церковних взаємин” та осмисленням “поразок” у війнах, повстаннях, релігійних виступах.

Насамкінець варто поставити питання: а чи виконана мета, заявлена автором? Нагадаю, що назва книги звучить як “Нормативно-правове забезпечення державно-церковних взаємин у Візантійській імперії”. Потрібно розуміти, що означене нормативно-правове забезпечення включає в себе розробку нормативно-правових актів, які дозволяють на практиці реалізовувати певні права, переглядати і впорядковувати вже існуючу нормативно-правову базу, створювати більш досконалу систему; це завжди процес створення і підтримання в необхідних межах системи правових відносин. Так от, в книзі цей процес НОРМАТИВНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВЗАЄМИН ДЕРЖАВИ І ЦЕРКВИ не представлено і він не розглядається. Щоб автор не писав про правовий статус окремих суб’єктів, про правозахисні функції, інститут церковного землеволодіння, судові повноваження, особливості церковної ієрархії тощо, все одно це не розкриває теми процесу НОРМАТИВНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВЗАЄМИН ДЕРЖАВИ І ЦЕРКВИ.

Для загальної оцінки цього твору можна просто порівняти ті завдання, які були визначені для нього на стор. 11 та авторські висновки наприкінці. Останні можуть бути новаторськими хіба що для того, хто взагалі ніякого уявлення немає ні про Візантію, ні про Константинопольський патріархат, ні про історіографію, ні про джерелознавство…

Концептуально “монографія” нічим не відрізняться від відомої статті І. Соколова “Візантія”, котрий всі ті ж самі ідеї вмістив у кілька сторінок. Але то був 1902 р., а зараз вже 2015 р.

З огляду на вищевикладене непристойно підлабузницьки виглядає подяка автора аж на 2 сторінках (с. 15-17) цілому ряду науковців – кандидатам і докторам, доцентам і професорам, заслуженим юристам і академікам (з детальним перерахуванням їх заслуг і регалій!)… Виникає навіть зрадницька думка: а чи хтось із них серйозно читав цю “монографію”?

Звичайно, хтось може сказати, що я занадто вже прискіпливий до представленого видання (Л. Глібов, 1854 р.: “Він, щоб присікаться, знайшов причину”). Але все-таки у нашому випадку йдеться про науку, а не про любительську оповідку. Тим не менше, я вважаю, що даний твір має достатньо й позитиву. Зокрема, з моєї точки зору, він корисно може бути використаний тими науковцями-початківцями, які дійсно хочуть присвяти свою діяльність вивченню нормативно-правового забезпечення державно-церковних взаємин у Візантійській імперії.

Таким чином, як на мою думку, опублікована “монографія” за своєю історіографічною та джерельною базою, за оприлюдненими результатами дуже далека від звання “наукового видання”. Скоріше це студентська посередня дипломна робота, роздута до безмежності за рахунок переказу вже опублікованих дійсно наукових праць.

                                                                             
Валерій Ластовський – доктор історичних наук, професор кафедри міжнародних відносин, Київського національного університету культури і мистецтв.