Модернізаційні процеси у Російській імперії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. стосувалися всіх сторін життя суспільства – економічного, політичного, соціального, культурного. Зародження масової культури стало одним з проявів цих змін. Вона формувалася як реакція на навколишнє буття, коли пересічна людина опинялась віч-на-віч з надто високими темпами життя, що вимагали від неї негайної і невіданої адаптації. Масова культура мала на собі яскравий відбиток повсякденності і не претендувала на інтелектуальну або духовну першість, втім виконувала свою важливу роль: утвердження адаптаційних стратегій. У суспільстві, втомленому безліччю та швидкістю змін, наростало бажання «просто жити», яке співпало з появою індустріальних можливостей для першої в історії Російської імперії споживацької революції¹. Новій системі соціалізації індустріальної ери сприяло поширення масових комунікацій, серед яких наперед висунулася книжкова. Нові виклики породили нові форми книжкової продукції, зокрема лубочну книгу, якщо завгодно, книжкову «попсу».

Що таке українська лубочна книга?

Західноєвропейські дослідники (Р. Шартьє², Р. Шенда³, М. Спаффорд⁴, П. Берк⁵, В. Нойберг⁶ та ін.) вважають, що для задоволення нових «масових» потреб починають формуватися певні жанри та види літератури для народу. У міжнародній історіографії уже давно посіло поважне місце поняття «народна книга» (фр. – les livres populaires, нім. – Volksbücher, англ. – chapbook, ісп. – libro del pueblo, япон. – манга [‘mаŋgə], кит. – маньхуа [mànhuà]), яким окреслювався масив літератури, що творився самим народом заради задоволення своїх «масових» потреб. Явище як таке у Західній Європі зародилося у ранньомодерний час, з поширенням книгодрукування, а у східній традиції найдавніші відомості походять з ХІІ ст.

Технологія виготовлення народних картинок та книг із західноєвропейських країн через білоруські та українські терени потрапила на російську територію, де згодом у другій половині XVIII ст. сформувався свій оригінальний різновид народної книги – лубочна книга⁷, що вже на середину ХІХ ст. набула своєї класичної форми. Їй як особливому комплексу друкованої продукції притаманні наступні ознаки: а) низька ціна (книга на 8−16 стор. коштувала 1−2 коп., 48 стор. – 4 коп., 108 стор. – 15 коп.); б) невеликий обсяг; в) доступність інформації, навіть її примітивний характер; г) стабільність сюжетів; д) відверта повчальність; е) специфіка оформлення (барвиста лубочна картинка на обкладинці, збільшений розмір шрифту). Від початку вона ґрунтувалася на використанні літературних прийомів як іноземної літератури, так і власного матеріалу. Поступово сформувалося кілька тематичних напрямків лубочної книги: релігійний та морально-повчальний; історико-героїчний; казково-оповідальний; так звана «повсякденна» література: календарі, збірники анекдотів, сонники, оракули. Вона призначалася невибагливому читачеві. Її існування та розвиток регулювалися насамперед ринком і комерційним успіхом. Із зростанням читацької аудиторії вона поступово просувалася від міського споживача (купця, дрібного службовця, міщанина) до сільського (селянина).

Під масовою літературою традиційно розуміють сукупність літературних жанрів і форм спрощеного характеру, звернених до некваліфікованого читача, який сприймає твір без рефлексії стосовно його художньої природи. Як відзначав Ю. М. Лотман, така література «у певному колективі буде усвідомлюватися як культурно повноцінна», водночас «у тому ж суспільстві мають діяти і бути активними норми і уявлення, з точки зору яких ця література не тільки оцінювалася б надзвичайно низько, але вона як би і не існувала зовсім»⁸. Вона буде оцінюватися як «погана», «груба», «вульгарна». Таким міркуванням Ю. М. Лотмана повністю відповідала лубочна література, яку негативно оцінювали представники інтелігенції, і яка повністю задовольняла потреби представників соціальних низів.

Якщо у західних країнах масова література як окреме культурне явище визначилася уже у другій чверті ХІХ ст., то в Російській імперії, за оцінкою американського дослідника історії читання Дж. Брукса, цей процес затягся до кінця ХІХ ст. і розвивався на основі своєї типології⁹. Як і європейські дешеві видання, «народна» література мала ввести читача у світ повний видумки та уявлень друкованого слова. На думку вченого, у країні збільшення числа читачів та поява масової літератури відбулися миттєво, а рівень читацької публіки був дуже низьким, адже більшість надавала перевагу короткому терміну навчання. Для таких читачів не підходили ні існуючі форми «високої» літератури, ні західні зразки, тому у Російській імперії формувалася власна масова література. Початок їй поклала лубочна література з новою тематикою, що висвітлювала проблему вибору: залишитися на селі чи мігрувати до міста; з акцентуванням на матеріальному та особистому успіху, традиційних цінностях¹⁰. Читання дозволяло відкрити нові моделі поведінки і власної особистості в цілому, персонажі ставали зразками для наслідування.

З Дж. Бруксом погоджується сучасний російський історик та соціолог читання А. І. Рейнблат, який вважає лубочну літературу оригінальним способом творення літератури для народу: «...Лубочна література займала проміжну позицію між фольклором та власне літературою, вона вже перестала бути фольклором, але ще не стала літературою у справжньому значенні цього слова. <…> тип читачів лубочної літератури у соціокультурній структурі суспільства займає проміжне місце між фольклорною традицією та читачами більш високих «поверхів» літератури»¹¹. У російській гуманітарній науці сьогодні лубочна література оцінюється як своєрідний прототип масової літератури, який міг формуватися лише в умовах Російської імперії.

Російська лубочна книга як окреме історико-культурне явище уже давно стала об’єктом дослідження істориків, етнографів, літературознавців, фольклористів, культурологів, книгознавців, мистецтвознавців, музеєзнавців, навіть економістів. Українська лубочна книга на цьому тлі залишається terra incognita для вітчизняних дослідників. Її ніби не існувало. Досі не розроблено критерії її визначення, не окреслений її репертуар, специфіка змісту та оформлення тощо. У той час як її сучасники у 1890−1910-х роках неодноразово розмірковували з її приводу. Представники української інтелігенції, починаючи вже з 1890-х років, регулярно дописували на цю тему на сторінках львівських журналів «Зоря»¹², «Літературно-науковий вістник»¹³, а згодом і в «Киевской старине»¹⁴. З 1908 року В. Доманицький¹⁵ та його послідовники¹⁶ у бібліографічних оглядах української книговидавничої продукції навіть аналізували лубочну літературу як окрему структурну одиницю українського книжкового репертуару. Працівники книжкового складу при редакції журналу «Киевской старины» розуміли значущість українських лубочних видань для широкої селянської читацької аудиторії. В асортиментних каталогах перших років діяльності за браком пропозиції україномовної книги вони пропонували лубочну продукцію¹⁷. Показово, що, відповідно до згаданого спостереження Ю. М. Лотмана, представники інтелігенції у більшості своїй її оцінювали як «погану», «грубу», «вульгарну». В. Доманицький писав про неї як «мотлох та сміття»¹⁸, С. Єфремов  – «макулатуру»¹⁹, І. Огієнко – «примітивну літературу»²⁰. З її забороною на початку 1920-х років вона зникла з наукового поля досліджень і сьогодні незаслужено забута.

Цією публікацією хотілось би нагадати про існування української лубочної книги, наголосити таким чином на існуванні локального варіанту формування української масової літератури на підросійських теренах. Назагал тема має засвідчити, що у контексті модернізації за сценарієм Російської імперії українське суспільство, зокрема його соціальні низи, у культурній сфері поволі прокладало свій шлях.

Наявна література з досліджуваного питання демонструє еволюцію ставлення до лубочних видань з боку офіційної науки від повного заперечення у ХІХ ст. до захоплення на початку ХХІ-го. Якщо лубочна картинка «легалізована» уже достатньо давно, серед її дослідників-мистецтвознавців склалися навіть традиції вивчення та репрезентації, то лубочна книга залишається малодослідженою. Можливо, російський дослідник Ю. М. Лотман чи не першим звернув увагу на те, що комерційні уявлення про читача та його діяльність розвивалися у XVIII ст. по лінії взаємодії останнього з низькою літературою²¹. На тлі його міркувань помітно, що тематичний репертуар лубочної книги у системі її видання, поширення та використання маловивчений. На відміну від «високої», яка розглядалася як соціально корисне читання, в досліджуваний період лубочна література маркувалася як «низька». І лише згодом науковці звернули увагу на її оригінальність та значущість у формуванні народної культури. У результаті досліджень останніх десятиріч А. В. Блюма²², А. І. Рейтблата²³, американця Дж. Брукса²⁴ російська лубочна книга оцінюється як елемент формування масової культури другої половини ХІХ – початку ХХ ст., специфічною рисою розвитку якої вважається незначна роль представників вищих верств суспільства у процесі її творення²⁵. І це вирізняє цей різновид народної книги серед західноєвропейських практик.

У вивченні української лубочної книги є засаднича проблема, яка полягає в тому, що цей вид книги досі не став об’єктом колекціонування або аналізу наявних бібліотечних і музейних колекцій. За цих умов єдиним джерелом інформації про неї є бібліографічні покажчики. Лубочні видавці та книгарі друкували списки та каталоги своїх видань або асортименту²⁶. Завдяки діяльності вітчизняних бібліографів ми вже маємо низку бібліографічних покажчиків, що репрезентують репертуар української книги, і які стали основою джерельної бази цієї публікації²⁷. На жаль, специфіка створення та побутування лубочної книги не сприяли її збереженню. Вона призначалася винятково для соціальних низів, друкувалася на поганому дешевому папері, мала малий обсяг і в умовах дефіциту книг для читання зачитувалася, тодішні бібліотеки та представники інтелігенції не збирали подібні видання, відповідно, сучасні бібліографічні покажчики репрезентують тільки їх частину. Крім того, покажчик «Книга в Україні. 1861−1916» (К., 1996−) ще не завершений, тому, у цій статті, ми не можемо оперувати статистичними даними у більш-менш повному обсязі. Складність також полягає у тому, що за бібліографічним описом іноді складно визначити, чи видання мало лубочний характер, тому лубочною ми вважаємо всю україномовну продукцію тих видавців, яких сучасники називали лубочниками. Винятки робилися для тих видань, які впевнено можна вважати звичайними. Це стосувалося деяких видань С. І. Гомолинського та І. Д. Ситіна, виконаних на замовлення українських діячів.

Мал. 1 «Кулачный бой Тараса Бульбы с сыном» Лубкова картинка.
Вид. І. Д. Ситін. Хромолітографія, 189? р.

Видавничі практики та книговидавничий репертуар

Лубочній книзі був притаманний особливий спосіб поширення. З одного боку, в імперії не існувало стаціонарної книготорговельної мережі, а з іншого боку, існував попит на книгу, яку почали задовольняти так звані «офені», або «ходебщики» – дрібні торговці, які ходили по ярмарках та населених пунктах, пропонуючи свій товар. Головний центр виробництва лубочної літератури знаходився у Москві, а поширювали її торговці із сусідніх губерній. У підросійських українських губерніях офені, насамперед, засвоїли ярмарковий простір. Уже у 1850−1860-х роках на всіх ярмарках можна було придбати лубочну літературу. Якщо врахувати, що наприкінці ХІХ ст. на теренах українських губерній відбувалося 3 978 ярмарків упродовж року, і у багатьох населених пунктах були ще визначені базарні дні, то стає зрозумілим, що для офенів українські ринки були зручним місцем поширення видань²⁸. Причому терени українських губерній були чітко розподілені в обслуговуванні між офенями з різних губерній. Так, Лівобережною Україною опікувалися вихідці з Костромської губернії, Правобережною – з Ковровського повіту Володимирської губернії²⁹. Книжковий крам на українських ярмарках традиційно розкладався у галантерейних рядах. Треба відзначити, що, на відміну від російських та лівобережних українських губерній, на Правобережній Україні офені не торгували у віддалених селах. Тут посередниками виступали власники невеличких сільських лавок.

Розуміючи, що у читацькому середовищі українських губерній з радістю придбають лубочну літературу з місцевим колоритом, видавці скористалися такою можливістю. Тому якщо спочатку поширювали традиційну російську лубочну література, пізніше з’явилися російськомовні твори української тематики: «Наймичка. Повесть из малороссийской жизни», «Иван Степанович Мазепа – малороссийский гетьман», «Наталка-Полтавка. Повесть из малороссийской жизни», «Ведьма из-за Днепра» тощо. Величезну популярність мали численні лубочні переробки творів М. В. Гоголя. Існувало близько двадцяті лубочних видань «Тараса Бульбы»³⁰, що друкувалися під різними назвами, типу: «Тарас Бульба, или Запорожская Сечь: историческая повесть из казачьей жизни» (вид. Є. І. Абрамов, М., 1885), «Тарас Бульба, атаман запорожцев» (вид. І. Д. Ситін, М., 1891), «Тарас Бульба, или Измена и смерть за прекрасную панну» (вид. А. Д. Сазонов, М., 1899), «Тарас Бульба, повесть из жизни запорожских казаков» (вид. Т. О. Губанов, К., 1899), «Тарас Бульба: повесть из казачьей жизни запорожцев» (вид. І. А. Морозов, М., 1900). Або навіть у такому варіанті: «Приключения казацкого атамана Урвана: историческое предание» (вид. Є. О. Губанов, М., 1884), «Егор Урван, атаман запорожского войска: историческая повесть» (вид. І. Д. Ситін, М., 1899), «Разбойник Тарас Черномор» (вид. І. Д. Ситін, М., 1889).

Інші твори М. В. Гоголя української тематики також зазнали численних переробок. «Три ночи у гроба красавицы» (вид. І. Д. Ситін, М., 1887) – обробка оповідання «Вій» – витримала 14 перевидань. «Страшный колдун, или кровавое мщенье: старинная повесть из казачьей жизни» (вид. І. Д. Ситін, М., 1884) – обробка оповідання «Страшна помста» – 12 разів передруковувалася тільки цією фірмою³¹.

І. Д. Ситін згадував історію випуску «Страшного колдуна»: «Приходить до мене один із наших авторів (з Нікольської) і приносить рукопис під заголовком: “Страшний чаклун”. Подивився я рукопис, бачу: написано складно, а головне, дуже вже пристрасно; такі пристрасті – просто волосся дибки стає. Ну, думаю, ця книга неодмінно піде. Купив рукопис, заплатив автору п’ять рублів, віддав до друку. Віддрукували 30 000. І що б ви думали? Нарозхват! Так сподобалася, так сподобалася! Наказав ще 60 000 друкувати»³².

Так, завдяки «пристрастям» лубочного оповідання Ситін випустив видання накладом у 90 тис. прим., тоді як середній тираж книг великих комерційних видавців, наприклад А. Ф. Маркса, який викупив авторські права на твори М. В. Гоголя і друкував їх для всієї Російської імперії, зазвичай не перевищував 25 тис. прим.³³. Крім того, лубочні видавці постійно передруковували свої видання, тому й не дивно, що серед соціальних низів такі твори, як «Страшный колдун», «Егор Урван», «Три ночи у гроба красавицы», були більш популярні, ніж «Страшная месть», «Тарас Бульба», «Вий».

Переробляли також твори відомих українських письменників. Наприклад, знаменитого «Назара Стодолю» Т. Г. Шевченка на замовлення московського лубочного видавця Є. О. Губанова п’ять разів перевидавали як повість «Галя и Назар, или Добро за зло» (М., 1890).

Водночас, серед низового українського читача існував попит на україномовну книгу, але цензурні обмеження ускладнювали розвиток цього сегменту книжкового ринку. І все ж з другої половини 1880-х років комерсанти почали продукувати лубочну літературу українською мовою. Безпосереднім поштовхом до розвитку українського лубка послужили законодавчі рішення російської влади. У 1881 році, коли до Емського указу було внесено деякі зміни, зокрема дозволено друкувати народні пісні та казки, дозволено театральні вистави і співи українською мовою, хоча й з особливого дозволу генерал-губернатора, з’явилася можливість друку численних пісенників, збірників жартів, анекдотів та казок. Це й задало тон лубочного друку українською мовою. Крім того, Циркуляром Міністерства внутрішніх справ № 2783 від 12 липня 1881 року губернаторам рекомендувалося не перешкоджати діяльності торговців лубочними виданнями, тому що їхній товар, на думку влади, відповідає народному менталітету та їхнє поширення не має наслідків для державної влади³⁴.

Саме у 1880-х роках засновують свій бізнес київські видавці лубочної літератури. Одним з найвідоміших комерсантів був Тимофій Олександрович Губанов, який починав у Москві, а згодом у середині 1880-х років переніс основну свою діяльність на українські терени. Пізніше (1913 р.) справу успадкував його син Іван Тимофійович. На підставі наявних томів науково-допоміжного ретроспективного покажчика «Книга в Україні. 1861−1917» можна припустити, що він випустив друком понад 400 видань. На українських теренах він був найпродуктивнішим лубочним видавцем.

Спочатку Т. О. Губанов продукував традиційну російську лубочну книгу і поширював її на українських теренах. Через конкуренцію з російськими лубочниками він вимушений був враховувати специфічні місцеві запити, тому почав випускати, наприклад, романи О. Невзорова «Иван Степанович Мазепа – малороссийский гетман» (К., 1895) і «Гетман Богдан Хмельницкий, или присоединение Малороссии» (К., 1897). Популярність творів І. П. Котляревського, Г. Ф. Квітки-Основ’яненка серед українського населення змусила його звернутися до спадщини цих представників красного письменства. Його фірма, спекулюючи на шевченківській тематиці, випускала також пісенник «Укpаинский кобзаpь» (К., 1898).
 
За матеріалами репертуару української книги, з 1894 року Т. О. Губанов випустив близько 100 україномовних лубочних видань. Поширеним для його видань був наклад у 8 тис. прим., хоча популярна повість «Наймичка» (обсягом 72 стор. – 1-е вид., 102 с. – 2-е вид.) двічі перевидавалася накладом по 12 тис. прим., а три перевидання пісенника «Украинский кобзарь» мали загальний наклад 36 тис. прим.³⁵.

Про популярність його фірми свідчить те, що у нього існували конкуренти, які використовували його ім’я. Під ім’ям «Н. М. Губанов» друкувалися книги в Одесі, «А. М. Губанов» – Бердичеві. Але ж й Тимофій Олександрович намагався у будь-який спосіб збільшити свої прибутки, наприклад, якщо обійти авторські права. Так, 1901 року без відома укладача, українського письменника Б. Грінченка, Губанов випустив популярний збірник анекдотів та оповідань «Веселый оповидач», до якого приєднав інший грінченківський збірник, що раніше друкувався окремою книгою «Казки та оповидання». З цього приводу письменник відкрито звинуватив видавця у плагіаті, звернувшись із відкритим листом у «Київську газету», де, зокрема, було сказано, «ні за це поєднання двох зовсім різних речей, ні за грубі коректурні помилки та безглуздий малюнок на обкладинці згаданої книжки я не беру на себе відповідальності, тому що передрук зроблений п. Губановим без мого відома, самовільно, за що видавець притягається мною до відповідальності»³⁶.

Уперше ці збірки, як багато інших творів Б. Грінченка, друкувалися іншим київським лубочним видавцем С. І. Гомолинським, який, за матеріалами репертуару, підготував 33 україномовних видання. Серед інших важливих видавців-лубочників, слід згадати, київського підприємця В. П. Наголкіна (9 україномовних видань), харківського − Ф. І. Михайлова (11), московського – Є. О. Губанова (23), брата Тимофія Олександровича.

Відомий російський видавець І. Д. Ситін, який починав як лубочник, також бачив можливість заробити на українській книзі. Одним з перших серед видавців-лубочників він звернувся до спадщини українських письменників, зокрема, ще наприкінці 1870-х років випустив друком «Наталку-Полтавку» І. П. Котляревського³⁷. Його видавнича фірма підготувала понад 100 таких видань, більшість яких складали всілякі пісенники та збірники жартів. Одним з постійних авторів був О. Є. Півень. Тільки за 1905−1909 роки Ситін надрукував 21 його видання загальним накладом майже 180 тис. прим.³⁸.

Друкували лубочники «більше всякої макулатури, надто якщо вона претендувала на звісний “малоросійський гумор” (твори Раєвського, Жуковського, Бораковського і безліч інших цілком самородних, здебільшого віршованих та драмованих писаннів)»³⁹. Серед цих видань багато було всіляких збірок анекдотів гумористичних оповідань української тематики з характерними назвами: «Довгоязика Хвеська» (вид. С. І. Гомолинського, К., 1889), «Смиховыны» (вид. С. І. Гомолинського, К., 1890); «Торбына смиху та мишок реготу» (вид. С. І. Гомолинського, К., 1891), «Смійсь, регочысь, та за боки берысь» (вид. І. Т. Губанова, К., 1910), «Не любо – не слухай, брехать – не мишай» (вид. бр. Єфремових, Од., 1903), «Сим кип брехеньок: Торбына смиху людям на потиху» (вид. Т-ва І. Д. Ситіна, М., 1905), «Ой, Кум до Кумы» (вид. торгового дому Є. Коновалова та Ко, М., 1914), «Жартлывый Петро» (вид. Н. М. Губанова, Од., 1907); «Дванадцять кіп брехні та мішок правди: збірник веселих українських оповідань, козацьких брехеньок, жартівливих пісень i дечого другого, веселого й чудного, всім людям на втіху для реготу й сміху» (вид. Т. О. Губанова, К., 1909), «Гоп чук чумандра, розвеселая хандра» (вид. Т. О. Губанова, К., 1912); «Весела нісенітниця, або козацьке “Не любо – не слухай”» (вид. С. В. Півня, Х., 1914).

Привертає увагу кількість друкованих пісенників з українськими піснями, якими намагалися задовольнити помітний попит. У 1905 році на сторінках журналу «Киевская старина» В. Данилов подав відомості про 18 назв пісенників («Спивака», «Очи твои сгубили меня», «Молодий чумак», «Черноморец», «Гопак») у 27 виданнях за 30 років, що вийшли після Емського указу⁴⁰. Крім народних пісень, ці збірники містили твори, авторами яких були представники красного письменства, насамперед, І. П. Котляревський та Т. Г. Шевченко, а також Б. Д. Грінченко, С. В. Руданський. Видавці у підзаголовках видань уточнювали, що пропонуються «малоросійські пісні знаменитих письменників Шевченка, Котляревського та ін.».

Специфічність розвитку української літератури проявилася у надзвичайній популярності певних авторів серед широкої читацької аудиторії. Сільська тематика, яка була основою творчості більшості вітчизняних письменників, була зрозумілою та близькою місцевому читачу. Ще у 1880-х роках українські лубочні видавці звернулися до використання творів красного письменства, що не було типовим для російської практики, де це явище поширилося пізніше і через інші причини.

Російський книгознавець М. О. Рубакін з цього приводу зазначав, що у 1890-х роках до звичного лубочного репертуару видавці почали запроваджувати твори російських письменників-класиків, наслідуючи практику демократичної громадськості, яка, розгортаючи у цей час масовий друк дешевих видань для народу, активно використовувала спадщину класиків⁴¹.

Українські комерсанти найчастіше зверталися до творчості П. П. Гулака-Артемовського, Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка. Так, наприклад, ще на початках української лубочної книги В. П. Наголкін видрукував твори Т. Г. Шевченка «Наймычка» (К., 1885), «Катерына» (СПб., 1887), С. І. Гомолинський – його ж «Невольныка» (К., 1886).

Ще одним поширеним способом заробити гроші була переробка популярних російських лубочних книжок на український манер. Наприклад, відомого «Бову Королевича» перевидали українською із підзаголовком «чоловик Полтавськый, богатырь басурманськый» (К., 1896), відому арабську казку – як «Дивку-чорнобривку и сорок розбийныків» (К., 1890).

Зростання кількості українських лубочних видань привернуло увагу української громадськості. 1893 року на сторінках львівського журналу «Зоря» А. Ю. Кримський розмістив, мабуть, перший огляд подібної літератури, який охопив 34 видання з 1887 року⁴².

З 1905 року з призупиненням цензурного переслідування репертуар української книги динамічно зростав. Прикметно, що вже у бібліографічному огляді україномовної продукції за 1908 рік В. Доманицький виокремив окремий підрозділ «лубочна література» серед інших десяти⁴³. Тобто на 1908 рік даний книжковий масив представляв собою серйозний сегмент книжкового ринку. Підтвердженням цього став й огляд «української популярної літератури за 1909 р.», який розмістив М. Залiзняк у львівському журналі «Літературно-науковий вістник». Причому позиція автора в оцінці такої комерційної літератури дещо змінилася у бік її схвалення: «У нас звичайно висловлюється думка, що така лєктура дуже шкідлива для народу. Ми переглянули майже всі “лубочні” видання за 1909 р. i прийшли до іншого висновку. Правда, назвати сю літературу пожиточною не можна, й для того треба старатися, щоб витиснути її українськими книжками з більш ідейним змістом. Одначе в більшості випадків і шкідливими такі книжки назвати не можна – вони містять у собі в українській мові різні анекдоти, оповідання, байки, казки, пісні, котрі можуть бути цікавою і нешкідливою лєктурою для селян i робітників, добра ж їх сторона в тім, що вони привчають широкі маси народа до українського слова, до української книжки. А що сi книжки дійсно широко ідуть, се знаємо з того, що найменший наклад кожної такої книжки – 6 тис., а часто й 9, i 12 тис., до того ж деякі з них виходять четвертим накладом»⁴⁴.

Сучасники відзначали, що українські лубочні видання користувалися шаленою популярністю. За кілька тижнів тираж розходився, звідси постійні перевидання цих книг⁴⁵.

За підрахунками сучасного вітчизняного дослідника М. А. Низового⁴⁶, за 1908−1913 роки випуск україномовної лубочної літератури можна представити у вигляді таблиці:

Випуск української лубочної книги (1908−1913)

В українському книговидавничому репертуарі 1908−1913 років лубочна література (83 назви) займала далеко не перші місця за кількістю назв видань, адже інші тематично-цільові напрямки друку були представлені більшою кількістю: поезія – 162 назви, проза – 174, драматургія – 154, наукові та публіцистичні – 194, музичні твори – 180. Жодний з цих напрямків не мав такого високого сукупного накладу, як лубочні видання – 848,56 тис. прим. Наступний за ним сукупний наклад мали поетичні видання, що вийшли друком у 585,9 тис. прим.⁴⁷. Частка лубочних видань у щорічному сукупному накладі видань репертуару української книги коливалася від 16% до 23,5%. Загалом, лубочна література за кількістю назв видань у репертуарі 1908−1913 років охоплювала лише 6%, але її наклад (тобто потенційна поширеність) – п’яту частину (20,6%) накладу всіх українських книжок⁴⁸. Крім того, лубочні видання вирізнялися й середніми накладами – понад 10 тис. прим. кожне. Тут можна було навіть зустріти 40-тисячний тираж твору Т. Безшляха «Не любо – не слухай, брехать – не мишай» (Од., 1911)⁴⁹. Як тут не згадати сучасні книговидавничі реалії!

Успішна комерційна діяльність лубочників та приклад російської інтелігенції, яка, налагодивши контакти з лубочником І. Д. Ситіним, заснувала видавництво «Посередник», що спеціалізувалося на випуску якісної, змістовної літератури для народу, – підштовхнуло українську громадськість також до спроби співпраці з лубочними видавцями. На жаль, спільна діяльність, за оцінкою одного з ініціаторів О. Лотоцького, виявилася мало результативною⁵⁰.

Висновки

Наприкінці ХІХ ст. для задоволення нових «масових» потреб в українців з’являється свій різновид народної книги – українська лубочна книга. Вона стала першою спробою творення української масової літератури. Яскрава обкладинка, збільшений шрифт, «пристрасний» сюжет – все це робило лубочну книгу привабливою та зрозумілою більшості читачів з соціальних низів. У класичному вигляді вона продукувалася у 1880–1910-х роках. На основі наявних покажчиків репертуару української книги можемо припустити, що надруковано було близько 350 україномовних лубочних видань, загальний наклад яких склав кілька мільйонів примірників. Невибагливий її зміст задовольняв найпростіші запити населення, хоча випадки звернення до творів красного письменства свідчать про існування зацікавлень та розуміння «високої» літератури. До 1905 року лубочна книга друкувалася винятково ярижкою.

Одним з найважливіших аргументів на її користь була вартість. Матеріальні обмеження змушували представників соціальних низів купувати лубочні книги, дешевші за звичайні комерційні, адже лубочна книга до 36 стор. коштувала 1,5−8 коп. проти 20−40 коп. у комерційних видавців. Крім того, офенська система книгопоширення «з рук в руки» давала прекрасне знання запитів населення, відповідно продукувалася література, на яку був сталий попит. Вона творилася видавцями-комерсантами. Генетично вона походила від російської, при першому наближенні її вирізняла мова друку, місцевий колорит змісту, врахування особливостей ментальності (гумору), народної культури (пісенного та казкового фольклору) та побуту. Своєрідності її генезису додає те, що до творів красного письменства українські лубочники звернулися раніше, за російських.

Поява своєї народної книги засвідчила, що українське суспільство є повноцінною системою, здатною самостійно відповідати викликам часу. Така книга була цілком природним явищем у контексті капіталістичної модернізації Російської імперії. Якщо існує попит на якісь послуги або товар, то завжди знайдеться той, хто спробує задовольнити його із зиском для себе. Існуючий попит на україномовну літературу взялися задовольняти комерсанти, використовуючи шпарини в законодавчих обмеженнях щодо використання української мови. Використання розмовної мови легітимізувало соціальні низи у власних очах. Активна експлуатація історичних сюжетів козацької доби формувала відчуття спадкоємства, історичної тяглості. Цілком комерційна справа таким чином сприяла підтримці усвідомлення українцями своєї регіональної (у перспективі навіть національної) окремішності.

Попри масово-розважальний характер лубочна книга запроваджувала у побут новий спосіб комунікації, служила певним етапом звикання до книги, підготувала ґрунт для сприйняття дешевих народних видань, які випускали друком представники української національно-свідомої інтелігенції. На жаль, тільки окремі її представники зуміли позитивно оцінити доробок комерсантів, а більшість, через панування позитивістських ідей про високе призначення книги, вважала лубочну літературу другорядною, такою, що не розвиває смаки читача. Патерналістське ставлення інтелігенції до соціальних низів, бажання нав’язати власний (елітарний) канон культури, при цілеспрямованій імперській цензурній політиці щодо українськості, заважали таким чином природному формуванню масового сегменту української книжкової культури.

Нові умови для її розвитку склалися після 1905 року, з призупиненням дії цензурних обмежень, коли зростання випуску дешевих народних видань продемонструвало можливість вдалої конкуренції з лубочними виданнями. Подальші події революційної доби 1917−1920 рр., коли лубочна книга практично зникла з українського книговидавничого репертуару, підтвердили, що у первинному вигляді вона вичерпала свої переваги, зберігаючи при цьому, наприклад, візуальний потенціал, що згодом активно використовувався.

Мал. 2 Василь Гулак – український художник початку ХХ ст. Творчо розвивав традиції української лубкової картинки. Автор більш ніж 350 листівок, серед яких найпопулярнішими були серії «10 заповідей молодим дівчатам», «10 заповідей нежонатим». Славу здобув за доби Української революції, коли активно співпрацював з численними українськими часописами, де друкувалися його карикатури.
Гулак В. Ніколи не кохай кацапа. Серія «10 заповідей молодим дівчатам». Листівка, 1918.

Мал. 3 Гулак В. Хай лихо спить. Листівка, 1918.

Мал. 4 Гулак В. Заповідь дев’ята. Серія «10 заповідей нежонатим». Листівка, 1918.

Кароєва Тетяна Робертівна – кандидат історичних наук, доцент.

1. Лебедева В. Г. Судьбы массовой культуры России. Вторая половина XIX – первая треть XX века. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2007. – 356 с. (http://ec-dejavu.ru/m-2/Mass_culture-2.html).
2. Chartier R. Les livres de la bibliothèque bleue // Lectures et lecteurs dans la France d’Ancien Régime. – Paris, 1987. – P. 247−270.
3. Schenda R. Folklore e letteratura popolare. Italia-Germania-Francia. – Roma: Istituto della enciclopedia Italiana fondata da Giovanni Treccani, 1986. – 389 p.
4. Spufford M. Small books and pleasant histories: Popular fiction and its readership in seventeenth century England. – London: Methuen, 1981. – 275 p.
5. Burke P. The «Bibliothèque bleue» in comparative perspective // La «Bibliothèque bleue» nel Seicento o della letteratura per il popolo. – Bari; Paris, 1982. – P. 59−66.
6. Neuburg V. Popular literature: a history and guide, from the beginning of printing to the year of 1897. – London: Woburn; Harmondsworth: Penguin Books, 1977. – 302 p.; Neuburg V. Chapbooks: a guide to reference material on English, Scottish and American chapbook literature of the eighteenth and nineteenth centuries. – 2nd ed. – London: Woburn Press, 1972. – 81 p.
7. Щодо подібних картинок в українській історіографії затвердилося поняття «лубкова картинка», тобто картинка, що друкувалася з липової (лубкової) дошки.
8. Лотман Ю. М. Массовая литература как историко-культурная проблема // Лотман Ю. М. О русской литературе: статьи и исследования (1958−1993). – СПб., 1997. – C. 817−826.
9. Брукс Дж. Грамотность и печать в России, 1861−1928 // Чтение в дореволюционной России. – М., 1992. – Вып. 1. – C. 90−94.
10. Там же.
11. Рейнблат А. И. От Бовы к Бальмонту и другие работы по исторической социологии русской литературы. – М., 2009. – C. 364−365.
12. Вільхівський Б. [Грінченко Б.] Нові українські книги // Зоря. – 1889. – Ч. 2. – C. 30−35; Кримський А. Про лубочну українську літературу // Зоря. – 1893. – № 17. – C. 340−341; № 18. – C. 361−362; Чайченко В. [Грінченко Б.] Малюнки простолюдних московських книгарів на українські сюжети // Зоря. – 1891. – № 14. – C. 276−277; № 15. – C. 297−298.
13. Залізняк М. Українська популярна література в 1909 р. // Літературно-науковий вістник. – 1910. – Кн. 12. – C. 588−595.
14. Данилов В. Народные картинки на темы из украинской жизни // Киевская старина. – 1906. – Т. 92. – № 1. – C. 23−28 (Документы, известия и заметки); Данилов В. Украинские народные лубочные песенники // Киевская старина. – 1905. – Т. 89. – № 6. – Отд. 2. – C. 213−228.
15. Доманицький В. Українське письменство року 1908: бібліогр. огляд // Рада. – 1909. – 17 бер.
16. Шевченко З. Українська література в Росії 1911 року: видання за іюль, август і сентябрь // Рада. – 1911. – 19 окт.
17. Каталог книжного склада «Киевской старины» // Киевская старина. – 1896. – Т. 52. – № 1. – додаток; 1897. – Т. 59. – № 10. – додаток.
18. Доманицький В. Українське письменство року 1908...
19. Єфремов С. В тісних рямцях. Українська книга в 1798−1916 рр. // Єфремов С. Вибране / упоряд., передм. та прим. Е. Соловей. – К., 2002. – C. 168.
20. Огієнко І. Нариси з духовного життя наших селян // Рада. – 1909. – 26, 27 лют., 9 квіт., 4 черв.
21. Лотман Ю. М. Литература в контексте русской культур культуры XVIII в. // Из истории русской культуры / ред. Т. Кузовкина, В. Гехтман. – М., 1996. – Т. 4. – Гл. 2. – C. 84−94.
22. Блюм А. В. Русская лубочная книга второй половины XIX века // Книга: исследования и материалы. – М., 1981. – Сб. 42. – C. 94−114.
23. Рейнблат А. И. От Бовы к Бальмонту...
24. Brooks J. When Russia learned to read: Literacy and popular literature, 1861−1917. – Princeton, 1985. – 450 p.
25. Рейтблат А. И. Что нес с базара русский народ (Лубок в исследованиях последних лет) // Новое литературное обозрение. – 2000. – № 44 (http://magazines.russ.ru/nlo/2000/44/84.html).
26. Каталоги оптового склада издательства книжной и картинной торговли Ив[ана] Тим[офеевича] Губанова. – К., 1913. – 54 с.; От книжного магазина и Центрального склада малорусских изданий Степана Ивановича Гомолинского. – К., 1887. – 32 с.; Каталог дешевых книг центрального склада малорусских книг и книжного магазина специально для иногородних киевского книгопродавца С. И. Гомолинского. – К., 1891. – 32 с.
27. Друкований зведений каталог україномовної книги державних бібліотек та музеїв України, 1798−1923. Вип. 1−4. – К.; Х., 1999−2005; Книга в Україні. 1861−1917: матеріали до репертуару укр. кн. Вип. 1−15: А−С / В. Ю. Омельчук (ред.); С. Й. Петров, С. С. Петров (уклад.). – К., 1996−2012; Репертуар української книги. 1798−1916: матеріали до бібліографії: у 9 т. – Львів, 1995−2005; Україномовна книга, 1808−1923: бібліогр. покажч.: у 2 вип. –  К.: Абрис, 1996−1998; Україномовна книга у фондах Національної бібліотеки імені В. Вернадського. 1798−1923: бібліогр. покажч.: у 5 вип. – К.: Абрис, 1996−2002.
28. Виноградов В. В. Ярмарки // Россия в конце ХІХ в. / под общ. ред. В. И. Ковалевского. – СПб., 1900. – С. 598.
29. Военно-статистический сборник. − Вып.: Россия / под ред. Н. Обручева. – СПб., 1871. – С. 533.
30. Ребеккини Д. Как крестьяне читали Гоголя. Попытка реконструкции рецепции // Новое литературное обозрение. – 2001. – № 49 (http://magazines.russ.ru/nlo/2001/49/rebek-pr.html); Сперанский М. Н. Гоголь в народной книжке и картинке // Гоголевский сборник. – К.: Нежин. ин-т кн. Безбородко, 1902. – С. 151−185.
31. Підрахунки за: Генеральный алфавитный каталог книг на русском языке (1725−1998) (http://www.nlr.ru/e-case3/sc2.php/web_gak).
32. Цит. за: Пругавин А. С. Запросы народа и обязанности интеллигенции в области умственного развития и просвещения. – М., 1890. – С. 177.
33. Ежегодник: обзор книг для народного чтения. 1893. – М., 1895. – С. 8.
34. Цит. за: Павлов М. А. Государственная регламентация чтения в России 1890−1917 гг.: автореф. дис. … канд. филол. наук. / С.-Петербург. гос. ун-т культуры и искусств. – СПб., 1999. – С. 10.
35. Репертуар української книги. 1798−1916: матеріали до бібліографії: у 9 т. – Львів, 1995−2005.
36. Данилов В. Народные картинки на темы из украинской жизни. – С. 23−28.
37. Накоряков Н. Вместо предисловия // Сытин И. Д. Жизнь для книги. – М., 1960. – С. 7.
38. Репертуар української книги, 1798−1916: матеріли до бібліографії. – Т. 5, 6.
39. Єфремов С. В тісних рямцях. Українська книга в 1798−1916 рр. – С. 168.
40. Данилов В. Украинские народные лубочные песенники. – С. 213−228.
41. Рубакин Н. А. Книжный поток // Русская мысль. – 1903. – Кн. 12. – С. 176−179.
42. Кримський А. Про лубочну українську літературу // Зоря. – 1893. – № 17. – C. 340−341.
43. Доманицький В. Українське письменство року 1908...
44. Залізняк М. Українська популярна література в 1909 р. – С. 594.
45. Данилов В. Украинские народные лубочные песенники. – С. 213−228.
46. Низовий М. А. Тематично-цільові аспекти українського дореволюційного книговидання (1901−1917 рр.) // Вісн. Харків. держ. академії культури: зб. наук. пр. – Х., 2012. – Вип. 37. – С. 160−171.
47. Там само. – С. 164.
48. Там само. – С. 166.
49. Шевченко З. Українська література в Росії 1911 року: видання за іюль, август і сентябрь...
50. Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1932. − Ч. 1. – С. 258.