Див. частину 1 >>

2. Новий самостійний сюжет – «війна козацька»

(«Марс савроматський» С.Шимановського і анонімний «Катафалк рицерський»)

Попри доволі широке обговорення у річпосполитській літературі козацької війни 1591-1596 рр., остання не стала предметом для монографічного дослідження. Твір «Про війну з низовцями під П’яткою» С.Пекаліда (1600) тут не можна приймати до уваги. Він ж бо присвячений лише окремому епізоду (1593 р.), який цілком може укладатися у формат «приватної війни» дому князів Острозьких. Отже, це ще не представлення загальнодержавної акції («громадянської війни»).

Крім того, постать С.Наливайка дуже швидко міфологізувалася та стала універсальним образом «бунтівника» (а докупи ще й «злочинця», «єретика», «чорнокнижника» і, зрештою, «народного героя»-витязя простолюду). Відтак, «історичні» реалії тут хіба тільки заважали. До того ж, із «пробаченням» 1600 р. Війську Запорізькому попередніх «провин», популярний був «новий відлік» козацької історії від цієї дати.

Куруківська кампанія 1625 р. викликала певний резонанс у суспільстві, але присвячений їй діаріуш (авторства Я.Собеського?) таки залишився в рукописі. Найпримітнішим друкованим наративом про цю козацьку війну стало видання тексту Куруківської угоди – «Ordynacya woyska J.K.M. Zaporoskiego: przez … Stanisława Koniecpolskiego … postanowiona w obozie Ostrowa na Niedwedzkich Łozach dnia 6 listopada 1625» / «Ординація війська Й.К.М. Запорізького … дня 6 листопада 1625 р.» (Б.м.д., 1626). Його супроводжено твором «малої літера¬турної форми» – віршем «Przedmowa do Kozakow Zaporowskich» / «Передмова до козаків запорізьких»^I.

Причому автор останнього явно уникав риторики «громадянської війни» та наголошував на нехоті Речі Посполитої до конфлікту з козаками (уряд пішов на неї лише під тиском турків, які погрожували війною). Героїчними чинами запорожців, зокрема підчас Хотинської війни 1621 р., поет-хронікер відверто захоплюється, а на покуруківське співжиття з козацтвом дивиться цілком оптимістично.

Переяславська кампанія 1630 р., поза регіонально-українськими пам’ятками¹, взагалі лишилася практично не опрацьованою «історіографічно» (так само як і юридично вона вилилася лише у скромний «додаток» до куруківської ординації)². І тільки повстання 1637-1638 рр. остаточно усталює сюжет «козацької війни» в річпосполитській історіографії. Утім, для модерної традиції ХІХ-ХХ ст., історіографічні інтерпретації цієї теми в Речі Посполитій зазвичай вичерпувалися самим лише діаріушем Ш.Окольського³.

Останній є, безперечно, видатною пам’яткою (яку сьогодні не гріх би перевидати із сучасним українським перекладом за оригіналом). Але тут хотілося б звернути увагу на інші практично незнані вітчизняній традиції тексти. Адже, наприклад, такі твори, як анонімна «Nowa pieśń o woynie kozackiey, ktora się odprawowała pod Kumeykami nad Dnieprem» / «Нова пісня про війну козацьку, котра відбулася під Кумейками над Дніпром» (б.м.др., після 15.ХІІ.1637 р.) та панегіричний твір К.Порадовського «Rozmowa Ukrainy z żołnierzem» / «Розмова України із жовніром» (Львів, 1644), у якому темі останньої козацької війни приділено велику увагу, досі не ставали предметом ретельного наукового аналізу.

Та, зрештою, на титул 2-го, по Окольському, історика козацьких війн 1637-1638 рр. може претендувати саме Самуель Гутор⁴ Шимановський з Клечан – жовнір-поет (сам згадував про службу під корогвами М.Потоцького у кам’я¬нецькій кампанії 1633 р. проти Абази-паші), автор розлогої віршованої хроніки військових акцій часів королювання Владислава ІV. Його книжка побачила друк у Варшаві 1642 р. під назвою «Mars savromatski, to iest od szczęśliwey koronacyey naiasnieyszego Wladislawa IV z laski Bożey krola polskiego etc. Krotkie opisanie rożnych expediciy» / «Марс савроматський, себто від щасливої коронації найяснішого Владислава ІV … короткий опис різних експедицій». Дедикований твір знаному поціновувачу військового мистецтва – князю Яремі Вишневецькому⁵. На цьому тексті і зосередимо наразі головну увагу.

До речі, обидва інших відомих твори Шимановського також міцно пов’язані із козацькою темою. Вони, щоправда, сильно поступаються «Марсу савроматському» за обсягом. Перший з них – «Kawaler Polski … Andrzeiowi z Dąbrowice Fierleiowi…» / «Кавалер польський» (1651) – згадує Зборівську війну 1649 р. та найбільше уваги приділяє Берестецькій битві 1651 р. Другий – «Fatum żałosne … Henryka z Wysokiego na Mielnicy Kaszowskiego» / «Доля жалісна…» (Люблін, після 15.I.1654) – оповідає про життєвий шлях офіцера-жовніра, який брав участь у козацьких війнах, починаючи від Переяславської кампанії 1630 р.

У «Марсі савроматському» Шимановський оповідає про військові виправи сучасного йому королювання: Смоленську війну 1632-1634 рр. з Росією (с.10-40); прикордонний конфлікт під Кам’янцем-Подільським з Абазою-пашею 1633 р. (с.41-53) та наступну підготовку до повномасштабної війни з Туреччиною 1634 р. (2-а кам’янецька експедиція, с.53-63); прусську кампанію зі Швецією 1635 р., що фактично так і не розпочалася (с.63); зрештою, про козацькі війни 1637-1638 рр. та будівництво Кодака 1639 р. (с.63-89). Фрагмент, присвячений останнім подіям, і стане предметом наступного аналізу.

Історію козацького конфлікту з урядом Шимановський відраховує від Куруківської кампанії 1625 р. Як окрему козацьку війну він подає і зіткнення під Переяславом 1630 р.⁶. Знає він і про руйнування І.Сулимою Кодака 1635 р., але до статусу «війни» цей епізод не підносить. Кампанії 1637 та 1638 рр. подає як дві окремі (3-ю та 4-у) козацькі війни.

Розпочинає свою оповідь про «експедицію Козацьку Кумейківську» із зауваження, що клопоти з козаками наспіли тоді, коли, від початку королювання Владислава IV, всім зовнішнім ворогам – росіянам, туркам і шведам – уже далася взнаки військова потуга Речі Посполитої. Отже, можна було чекати на тривкий мир, аж ось тобі – «нечувана козацька сваволя».

Цікава інформація Шимановського про ґенезу повстання. Його очолили Павлюк (Павло Михнович Бут) та Карпо Скидан. Ядром повстання стали козаки, які перед тим ходили на службу до кримського хана. Причому, у вітчизняній історіографії зазвичай подається, що служба ця була взимку 1636/1637 рр. проти Кантимира-мурзи і для запорожців все закінчилося участю в «демонстрації сили». Натомість Шимановський оповідає, що служили козаки хану «під Азовом» у війні проти московського царя. Отже, можливе це свідчення того, що на славнозвісний штурм Азова навесні 1637 р. запорожці ходили у порозумінні з кримським ханом?^II Чи, може, це слід «вимовок» (не конче правдивих) козаків перед урядом Речі Посполитої?

За Шимановським, ветерани азовського походу зосередилися на Запоріжжі та вступили в конфлікт з реєстровцями («Відколи ту Війну скінчивши та коли за Порогами кочували, швидко почали чвару з нашими козаками реєстровими»). Вони «знесли» легітимного козацького «гетьмана» (Саву Кононовича), репресували багатьох опонентів («усіх його полковників, також черні немало та й самих сотників») і готувались до дальшої боротьби з урядом («Бажаючи до кінця з Короною Польською шукати розбрату»).

Для цього мобілізувались усі охочі («повсюди на Охотника по містах волали»). Картину повстання Шимановський змальовує лаконічно, але досить виразно:

«Повсюди по Україні гультяйство купиться. Що живе на сваволю [піднімається]. Рветься по містах грабувати. Бунти великі постають. Важко служивому проїхати, а, насамкінець, важко [навіть] пройти пішому. Скрізь суворі розбої. Уся Україна дрижить. Більше їх [повстанців] боїться аніж татарина. … Шум повсюди по кабаках. Горілку п’ють. А тим часом поляків вже січуть та б’ють».

Сили повсталих козаків, котрі «скупилися», Шимановський обраховує на 30 тисяч. Та ще більше було тих, які далі збиралися по різних місцях, «щоденно-щогодинно» підсилюючи повстанське військо.

Потім оповідач окреслює плани «глупого» Павлюка, «шаленого» Скидана та «хлопства сп’янілого». Вони, на раді зі старшиною та черню козацькою, вирішили воювати Корону – «з ґрунту зносити» поляків і спрямувати свої прапори «просто до Варшави». Мета повстанців – перейняти у старої еліти владу над державою (утворити власне панство?) – Павлюк себе «королем польським зараз номінує та вищими титулами старшину частує».

До речі, «Нова пісня про війну козацьку, котра відбулася під Кумейками над Дніпром» (1637) подавала значно скромнішу та реалістичнішу програму-максимум повстання Павлюка: «Iże on Panem Ziemie Ruskiey będzie/ Ośadszy Kiiow y w Siewierzu wszędzie» / «Що він Паном Землі Руської буде/ Посяде Київ та в Сіверщині повсюди». Отже, йшлося про встановлення козацької юрис¬дикції над теренами Київського та свіжоутвореного Чернігівського воєводств⁷.

Та повернімося до «Марсу савроматського». За оповіддю Шимановського, на вістку, що повстанці вже готові вирушити, король віддає наказ до контрдій кварцяному війську на чолі з польним гетьманом М.Потоцьким. Почувши про це, Павлюк формує бойовий табір та йде назустріч «Війську Польському».

Перше зіткнення відбувається під Кумейками біля Сахнового мосту (під Сахнівкою на р.Рось). З «польського» боку тут фігурує «під’їзд» (розвідка боєм) у складі підрозділів коронного стражника Самійла Лаща та ротмістра Яна Гіжицького. Зіткнувшись із цілим козацьким військом, Лащ удавано і організовано («оборонною рукою») відступив, підводячи козаків під удар основних сил Потоцького. Підрозділи німецької піхоти зупинили рух табору повстанців, а кінні хоругви завершили оточення. Козаки «без упину з Табору вогонь вели», від якого рідшали шереги жовнірів.

Та, зрештою, навальний штурм приніс успіх війську Потоцького. Козацький табір було розірвано, туди увірвалася кіннота та вчинила різанину. Жовніри захопили повстанську артилерію («армату») та відбили усі контратаки. Павлюк полишив військо і втік до Боровиці. Потім Скидан з «добірною дружиною» відступив до Чигирина (на березі сторінки є гасло-уточнення «Скидан втік з чотирма тисячами до Чигирина»).

Втрати козаків Шимановський обраховує на двадцять тисяч полеглих^III. Причому хроніст зауважив, що пам’яткою про полеглих лишились поховальні кургани («свідчать там і по цей день високі могили, що собою трупи гордих козаків покрили: вони на вічну пам’ять в полі насипані»).

Залишкам повстанців наприкінці дня вдалося знову замкнути табір, але думали вони вже більше не про битву, а про втечу до хащ лісових («про кумейській бір»). Поляки довкола козацького табору виставили на ніч сторожу. Порядкувати козаками тоді взявся Дмитро Гуня («козак Гунька»). Він, утім, за словами Шимановського, «не хотів брати» на себе «жодного» формального «старшинства». Гуня удався до «фортелю». Вигнав на сторожу вільних коней з табору. Це призвело до тривоги та замішання у поляків. Під цей шумок козаки і відступили («що живе розбіглося по Кумейському борі»).

За втікачами сунуло і польське військо Потоцького. Першу ночівлю воно мало в Мошнах, звідти польний гетьман рушив до Черкас. Далі прудко прийшов і обложив Боровицю. Тут він висунув обложеним козакам вимогу – видати провідників: Павлюка, Василя Томиленка та Івана Злого⁸. Їх Шиманов¬ський зве тими, «через яких та сваволя була задумана». Посередником на переговорах виступив А.Кисіль.

Зрештою, Павлюка та іншу «старшину» козаки видали Потоцькому та присягнули знову на вірність Речі Посполитій. Відтак, польний гетьман пішов назад, утім, ще «три ночівлі» військо тримав укупі, не розпускав. Павлюка та інших «товаришів його» він відіслав до великого коронного гетьмана С.Конецпольського. Той передав його королю під час наступного сейму (10 березня – 1 травня 1638 р.), причому монарху тоді і «корогви козацькі під ноги кидано».

Оригінальною є оповідь Шимановського про обставини страти Павлюка. Для вождя повсталих козаків начебто було приготовлене дуже «театральне» покарання. На нього чекали спеціальні металеві муляжі знаків королівської влади – корона та скіпетр. Їх мали розпекти та першу надіти на голову того, хто посмів величатись «королем польським», а другий – дати в руку. Але над в’язнем зглянувся особисто король, звільнив його від показових мук – йому з товаришами просто і без витівок відрубали голови. Останні на довгих палях розставили по «гостинцях»-торгівельних шляхах – «усім злим за приклад». Цікаво зауважити, що про страту Павлюка через «коронування» розпеченою короною та скіпетром (тут фігурував ще й так само розпечений трон) оповідав Н.Гановер, але досі це сприймалось радше за фантазію автора (Грушевський вважав це відгомоном легенд про страту Наливайка⁹).

Маховик репресій розкручувався і на Україні. Першими його жертвами стали ті, хто не встиг під Кумейки – лівобережні підрозділи Богдана Кизима та його сина¹⁰. До речі, лише Шимановський оповідає, що Кизима піймали під Лохвицею (відходив на Слобожанщину?) та що його із сином «всадили на палі» в Києві «на горі перед Замком», «над Містом».

Багатьох інших, визнаних причетними до повстання, страчували прямо на місці («де тільки котрого заскочено, зараз на палю вбито»). Чимало потенційних жертв, «бачучи не жарт», шукало сховку на Запоріжжі.

Старшим над цими запорожцями став Яків Острянин (екс-полковник Павлюка). Як пише Шимановський, коли тут скупилося до 6 тисяч козаків^IV, то його обрали на гетьмана.

Упокорити Запоріжжя мав корпус Казимира Мелецького. До речі, саме Шимановський уточнює його кількість – 5 тисяч вояків (реєстрові, драгуни та жовніри-кіннота кварцяна). У березні 1638 р. урядовий корпус підійшов до осідку запорожців.

Шимановський досить відмінно від звіту самого Мелецького оповідає про хід виправи. За оповіддю польського полководця, запорожці від початку були налаштовані вороже і не прагнули порозуміння¹¹. Натомість Шимановський пише, що козаки готові були до компромісів. Вони попросили в Мелецького час для проведення ради, аби обговорити ситуацію. На неї прибули п’ять послів від урядового корпусу (4 старих козака і 1 товариш з кварцяних). Останніх прийняли з почестями («давши Аудієнцію, сидінням частують»). Але в цей час трапився інцидент, що і поставив хрест на переговорному процесі («з малої речі великий скандал почався»). З польського обозу хтось вистрелив і влучив у котрогось із запорожців. Запорізька «чернь» реагувала дуже емоційно – спочатку послів «забивали» (реляція Мелецького згадує про закування послів у кайдани), а потім почали відплатну стрілянину в бік урядових військ.

Потім запорожці «з плацу» відступили, але на шлях до порозуміння не повернулися. Мелецький пішов назад, нічого не досягши, а «сваволя» вже «далі ширилася».

З цього місця Шимановський розпочинає новий розділ під назвою «Експедиція козацька друга». Він згадує, що як тільки навесні Дніпро очистився від криги, то «молодці»-запорожці «знову як мухи ожили». І вже «шумить військо, п’ючи в кабаку, а при тому на додачу тертого тютюну [уживаючи]». З ним вийшов Острянин «на волость», у зону прикордонних слобод («на слободі волає»). А тут до нього все, «що живе», купиться. За Шимановським, повстанчі сили швидко виросли до 40 тисяч вояків^V.

Тут знову колоритно описана стихія бунту:

«По містах бунти люті. Молодь свавільна купиться. Відтак, дивин наробивши, з іншими купиться. Жоден у домі шляхтич не всидить своєму. Перед гультяйством не перетриває, якщо живий, зі спокоєм. Повсюди тим усе вільно, як хочуть бушують. І на власних панів підданих бунтують. Збитки від них нечувані та розпусти. Люті грабунки – не зглянуться і на людей убогих».

У відповідь кварцяні підрозділи на Лівобережжі зосередилися для відсічі. На чолі став Станіслав Потоцький – «охочий до сердечної розправи з козаком».

Стривожений Острянин отаборився під Говтвою. Сюди підійшли загони С.Потоцького і стали «від обозу близько козацького». На першу сутичку відрядили підрозділи К.Мелецького та Я.Гіжицького, які переправилися за Псел та швидко окопалися біля входу на «міст козацький». Два шанця тут звели німці-піхотинці та засіли в них із завданням – боронити переправу від козаків. Такий план спирався на гадки про низький бойовий дух повстанців Острянина – «бо чутно було, що [вони] втікати хотіли», не насмілюючись вступати в бій з коронним військом.

Далі поблизу німців стали підрозділи вірних уряду козаків-реєстровців, за ними («від них трохи далі») розташувався загін К.Мелецького. Таким чином, урядові вояки зайняли один берег річки, звідки легко було «опонувати» козацькому війську.

Та козаки-повстанці готові були до опору. Вони скликали раду та «нарадили» здійснити диверсію. Їх загін, «прокравшись лісами», опівдні наступного дня «з гуком» ударив на «обоз кварцяний», що не був окопаний валами. Щоправда, оговтавшись, жовніри вибили з табору козаків, котрі відступили до лісу. Нова козацька рада врахувала цей досвід і прийняла рішення – вночі переправити частину війська за річку (Псел). Тут наступальний загін мав поділитись навпіл і з двох боків ударити: одна частка – на підрозділ Мелецького, друга – на реєстровців.

У результаті атаки, ближчих до німців реєстрових козаків цілком збили з позиції. Відтак, німецьку піхоту оточили («затаборили») біля мосту. Ті боронилися мужньо, та й жовніри «пішо» тричі ходили в атаку з метою їх деблокації. Підмогу Мелецькому, який знаходився на вістрі бою, надсилав і С.Потоцький.

Утім, поле битви лишилося за козаками Острянина. Німців «усіх на голову розбито», а Потоцький велів Мелецькому відступати до польського обозу. Останній також швидко згорнули та рушили до Лубен, де заклали новий табір.

Повстанці всі рушили слідом за коронним військом «понад Пслом». Вони стали в «5 милях» від Лубен – у Миргороді («Миргрудку»). Звідси, полишивши важке, вранці верхи улаштували табір і рушили на коронне військо.

Утім, військове щастя зрадило повстанців. Сонце закрили «великі тумани», що заважали орієнтації на місцевості й належному використанню козацького козиря – вогнепальної зброї. Жовнірська кіннота, на вістрі атаки якої знов знаходився К.Мелецький, сама напала на козаків на марші. Їй вдалося навіть розірвати козацький табір. Острянин, який потрапив у небезпеку, сам-один відступив на протилежний кінець свого війська та зміг налагодити оборону. Швидко вдалося знову замкнути табір та густою стріляниною змусити відійти жовнірську кінноту.

Утім наспіли основні сили Потоцького, що оточили козацький стан і розпочали артилерійський обстріл. Козаки ж взялися обкопувати свій табір, готуючись вже не наступати, а оборонятись. Свої шанці довкола поробили й урядові війська. Невпинний гарматний обстріл та незручне місце для табору (на спеці і далеко від води) знеохотили козаків від продовження битви. Причому цікаво, що Шимановський називає саме «чернь» козацьку, а не командування, ініціатором цього маршу-втечі. Отже, звинувачення пізнішими істориками Острянина в недолугому керівництві, що прирекло на розгром загін Путивльця та Ріпки (який ішов на допомогу повстанцям), не мають рації.

З надходженням ночі повстанці організовано («збройною рукою») відступили «аж до Долини під Волчек». Там стали до ранку. Тоді з наміром переправитися через Сулу рушили до Волчка.

Тут на повстанців чекала несподівана перешкода. Озброєний загін селян з володінь Яреми Вишневецького, яким козаки Остряниці ще раніше далися взнаки своїми здирствами, не дав запорожцям переправитися за річку. Повстанці, переслідувані полком Я.Гіжицького (8 хоругов кварцяних)¹², змушені були йти далі вгору понад Сулою.

Нову спробу переправи за річку зробили в Снятинці. Але і тут на Острянина чекала тисяча «стрільців» князя Яреми, які засіли в млині. Звідси вони атакували козаків на переправі. З тилу таки наспів Гіжицький. Відтак, Острянин мусив продовжити марш угору Сулою аж до Лохвиці.

Тут повстанці стали табором. Утім, їхні сили настільки послабилися, що навіть не змогли дати раду атаці самого лише Гіжицького. Його загін, удавано відставши, наспів уже до «убезпеченого» козацького табору. Жовніри легко розірвали останній і починили багато шкоди, перш ніж відійти. Гіжицький послав вістку Потоцькому, що козаки вже явно послабились і якраз час їх добивати.

Потоцький вже йшов на з’єднання з Гіжицьким, коли несподівано наштовхнувся на 2-тисячний загін козаків Путивльця. Останні рухалися на допомогу Острянину. Оточивши нового супротивника, Потоцький, як образно висловився Шимановський, «дещо запотів чола». Себто справа виявилася зовсім не легкою. Потоцький навіть відкликав назад загін Гіжицького (останній тоді, зіштовхнувшись із тим, що до Острянина надійшло свіже 2-тисячне підкріплення з Ромен, також уже втратив стратегічну ініціативу).

Лише наступного дня, кинувши на штурм усі сили, польський полководець змусив козаків Путивльця до переговорів про складення зброї. Утім, коли Путивлець «з іншою старшиною» вже здалися, їх взяли під стражу, а позбавлену командування козацьку «чернь» жовніри «в пень» вирізали «шаблею польською суворою».

Тим часом Острянин обійшов польське військо та повернувся до Миргороду. Тут він, вірогідно, забрав залишені тягарі та, «знову скупивши військо розпорошене», пішов під Лукомль, де перейшов на правий бік Сули. Згодом він став табором на Сліпороді (права притока Сули нижче Лубен). Зауважимо, що таким чином він брав під контроль лінію нижньої Сули – Сліпороду, вірогідно, прагнучи відрізати С.Потоцького від підкріплень з Правобережжя.

Утім, це вже було трохи запізно. До Лубен устиг проскочити корпус князя Я.Вишневецького. Крім «кількох тисяч» власних приватних підрозділів, він мав під своєю командою «людей» коронного канцлера Т.Замойського, а при тих ще й «ординатів немало» (загони з «ординації» Острозької). Ці підкріплення зійшлися з військом С.Потоцького під Лубнами та рушили на Сліпород.

Ще не відаючи про прибуття Вишневецького, козаки відрядили 4-тисячний загін під проводом Секирявого та Канівця. Вони мали «лісами» та «пустими ярами» обійти С.Потоцького та вдарити вночі на його табір.

Та коронні війська виступили раніше. Вони підійшли до Сліпороду і спочатку зігнали запорожців з одного з берегів річечки. Козаки всі скупилися в таборі. Утім, урядові війська мали добру артилерію, яка дуже успішно бомбардувала зручно розташованого супротивника. Відтак, Острянин, сформувавши оборонний табір, розпочав відступ на Лукомль. Звідти, переправившись за Сулу, рушив понад річкою вниз на Старець. Переслідувати козаків відразу відрядили Мелецького. Основне ж коронне військо залишилося на ночівлю на Сліпороді.

Тут на жовнірів і наскочив загін Секирявого та Канівця, які не знали, що Острянин уже відступив. Необережного Секирявого захопили в полон, полк його погромили, а за тими, хто розбігся, весь наступний день полювали. Але значній частині козаків з Канівцем на чолі вдалося сховатись у «Лозах», де їх без особливого успіху «добували» піші коронні підрозділи. Козаки тут «поприпадали до землі», отже, стрілянина урядової піхоти виявилася малоефективною.

Уночі Канівець вирвався з оточення та повів своїх підлеглих на з’єднання з Острянином. За ними в погоню пішла частина вояків Вишневецького. Вони наздогнали козаків під Лукомлем і погромили¹³.

За ними рушив і сам С.Потоцький. Він перейшов Сулу та наздогнав Острянина під Жовнином. Тут зав’язався зустрічний бій. Жовніри кількаразово вдаряли, «як у мур дійсно», на табір козацький. Шики козаків захитались, але встояли. Тоді в бій вступила коронна артилерія та піхота. Вони відкрили щільний вогонь, що вносив певне замішання в лавах козаків.

Дуже активно діяв Я.Вишневецький, який особисто очолив своїх вояків. Під ним убили коня, але він відразу пересів на іншого.

Запорожці зосередили усі свої сили на фронті атаки. У цей час з тилу до них зайшли «ординати» (вояки-волинці з ординації Острозької), які відволікли на себе козаків.

Якраз тоді кварцяним хоругвам та підрозділам Вишневецького вдалося розірвати козацький табір. Козаки почали тікати з позицій («одні суходолом, інші за Сулу перепливали»). Далі втік і Острянин із усією козацькою кіннотою («непримітно якось вискочив, невідомим проходом»)¹⁴. Про подальшу долю цього запорізького гетьмана Шимановський нижче згадав, що останнього «на Озові його ж чернь забила, котра під реґіментом його там само була»^VI.

Утім, повернемося до битви під Жовнином. Там ще одна сторона табору – з боку Сули – продовжувала утримуватись запорізькою піхотою. Остання, по втечі Острянина, віддала провід до рук героя відступу з-під Кумейок – Д.Гуні. Обравши керівника, козаки трохи піднеслися духом. Вони відбили (підібрали?) свою артилерію та затягнули її в нововідтворений табір. Шимановський уважає, що жовніри проґавили це через туман, куряву та бойове сум’яття.

Тим часом Гуня укріпився на обох берегах Сули. Його козаки з трупів поробили шанці. Тут таки наспів Канівець – «з немалою допомогою» (отже, під Лукомлем його загін радше розпорошили, аніж винищили?). На третій день по цьому підійшли й значні підкріплення під проводом «Слонінки» (Солонинки¹⁵?) та Скидана – понад 3 тис. козаків.

Вони з великим гуком у пішому порядку вдарили на позиції реєстровців. У бій, який точився навколо мосту через Сулу, швидко втягнулися й інші коронні сили. Запорожців було відбито. Важко постріляний був і Скидан, якого побратими відразу вивезли з табору аж у рідний Чигирин.

Тим часом на Старці зосередилися зовсім свіжі козацькі сили («котрі ще в тому Війську не були»). Почувши про це, Гуня повів своїх запорожців на з’єднання з ними. Тут, між гілок Дніпра, вони «порядно швидко окопалися». За ними поспішили С.Потоцький з Я.Вишневецьким. Приємною несподіванкою для них стала зустріч у дорозі численних військ самого польного гетьмана М.Потоцького. Останній, нарешті, підійшов з Правобережжя¹⁶.

Козакам лишилося тільки сподіватися на свої укріплення. Полякам же продовжували підходити підкріплення. Так, підійшов кількатисячний загін вояків краківського воєводи C.Любомирського під проводом київського підстолія Максиміліана Бжозовського¹⁷. З ним прийшов і С.Лащ. Останній дорогою напав на козаків у Боровиці. Її він узяв штурмом і розорив.

Утім, найбільше у цій кампанії відзначився Лащ перехопленням загону Філоненка¹⁸. Останній із Чигирина йшов на підмогу Гуні. До речі, Шимановський твердить, що підхід цього козацького підкріплення був несподіванкою для поляків. Філоненко прорвався «легко», але «заледве дійшов» і з великими втратами – «бо немало трупів там козацьких на шляху лишилося».

У той же час М.Потоцький кинув свої війська на штурм. Він тривав цілий день, але без жодного успіху, бо, за словами Шимановського, було «важко перед такими міцними валами щось і порадити».

Тут надійшла вістка про рух до запорожців нового допоміжного загону на чолі з «Костею». Йому назустріч вислали підрозділ (кілька хоругв) на чолі з Я.Гіжицьким. Той зійшовся з козаками біля Омельника. Запорожці не витримали натиску і залишили поле битви. Костя вирішив відвести своїх людей до Острянина, за російський кордон. Але Гіжицький «в погоні» догромив цей загін і, зрештою, полонив і самого ватажка.

Ці поразки змусили Д.Гуню усвідомити безвиглядність становища повстанського війська. Він розпочав переговори та просив «милосердя». Вже коли останнє польним гетьманом було обіцяне козакам, дійшло до обговорення конкретних умов примирення («певні Пункти списані»). Тут текст на берегах сторінки супроводжено особливим гаслом «Victor dabit leges» (Переможець дає закон). Як відомо, саме цей давньоримський вислів зацитував М.Потоцький козацьким послам, коли вони прийшли просити миру¹⁹.

Згодом К.Порадовський на сторінках «Розмови України з жовніром» (1644) порівняє діяння польного гетьмана у козацькій війні 1637-1638 рр. з чинами Олександра Македонського. Як той розрубав гордіїв вузол, так М.Потоцький вирішив задавнену проблему козаків.

Та повернімося до «Марсу савроматського». Угода на Старці, згодом деталізована «великою комісією на Масловому Ставі», у викладі Шимановського, передбачала 6-тисячний реєстр і призначення козацьких полковників зі шляхетних жовнірів, а не як раніше – обирання їх «з мізерних джур». Виписаним з реєстру «наказано, самопал відкинувши, до цепів [братися]», себто перейти на становище селян. Реєстровцям призначена платня з королівського скарбу та «розсаджено» їх «полками по містах». Вони мали по черзі, зі своїми полковниками, перебувати за Порогами – «так для неприятеля, як і для подальшого упокорення свавілля козака гордого».

Далі поміщений нарис тієї попередньої козацької «сваволі». Шимановський вираховує, вже згадувані на початку нашого аналізу тексту з «Марсу савроматського», чотири козацьких війни-«бунти» проти Речі Посполитої.

Розлого оповідає поет-вояк і про морські рейди запорожців проти турецьких міст та флоту («галер»). Згадує і про заходи (свіжі?) турків проти запорожців – будівництво в гирлі Дніпра «вежі», яку «нині всі Стрільчою звуть»²⁰. У ній «завжди готову» встановлено «армату». Зауважує оповідач і неефективність цієї перешкоди – козаки вночі перетягають човни суходолом в обхід цієї Стрільчої Вежі²¹.

Згадує Шимановський і про відплатні акції турків, викликані козацькими діями. Так, османці щораз на сейм скарги надсилають і відправляють татар пустошити Поділля, Україну та Покуття.

Річ Посполита вже хотіла дати собі раду із запорізькою вольницею та її піратськими випадами проти турків завдяки будівництву «першого» Кодаку. Цю фортецю – тезку першого-таки Порогу збудували 1635 р. та осадили залогою з німців-найманців на чолі з полковником-французом Жаном Маріоном. Але її швидко «зніс» І.Сулима – гарнізон винищив («і нога не ушла»), вали «зарівняв із землею». За це його «прудко» піймали та, разом із Павлюком, видали королю. Сулиму стратили, а за Павлюка просив канцлер коронний Т.Замойський, і йому король «пробачив провину».

Цей «першокодацький» вступ готує читача до наступного розділу під лаконічною назвою «Кодак». Це остання військова «експедиція» часів Владислава ІV описана Шимановським у «Марсі савроматському».

Новий Кодак збудований 1639 р. Він був «безпечніший» за перший. Розташувався цей найпівденніший річпосполитський форпост на «горі високій» над Дніпром, що тут спадає під самий замок, «люто з великим шумом об Поріг розбиваючись». Фортеця була «нездобутими валами оточена» та «густо потужними гарматами уставлена». Тут мешкав «губернатор» з вишколеними вояками-«чужоземцями». Шимановський сподівається, що в майбутньому вони дадуться взнаки не лише свавільним козакам, а й турецькому султанові.

Далі йде опис Порогів. Принагідно згадаємо інформацію Боплана про те, що коронний гетьман С.Конецпольський, заклавши Кодацький замок, вислав його з кількома загонами описувати всі дніпрові Пороги²². Дуже вірогідно, що Шимановський черпав з аналогічного/паралельного джерела – свідчень безпосередніх учасників цієї виправи²³.

До речі, хроніст також вираховує 13 Порогів, але його список дещо відрізняється від наведеного на мапі Боплана (а також у щоденнику Е.Лясоти 1594 р.). Про те, що усталеності у цьому питанні ще не було, свідчить і опис Б.-К.Маскевича (Машкевича) з 1647 р. (епізод з екскурсією на Запоріжжя кн.Я.Вишневецького), де він перераховує лише 12 порогів (причому також у дещо незвичному порядку). Вище вже йшлося про те, що й А.-М.Фредро, також близький за часом спостерігач, згадував цифру 12 порогів.

Пороги Шимановським зображені «так огромними, як найбільші гори». Перший – Кодак. Він «з давніх часів слине». Другий – Сурський, «через який течія Дніпрова плине». Третій – Лоханний (Лоханський)²⁴. Четвертий – Таволжаний (Таволжанський), з назвою від таволги («тавула»), що тут зростає²⁵. П’ятий – Княгинин. Шостий – Ненаситець, названий так козаками в пам’ять про численних потонулих побратимів. Сьомий – Звонець²⁶. Восьмий – Вовнигів, про який також зауважено, що так його козаки («осавули») кличуть. Дев’ятий – Воронові Забори²⁷. Десятий – Будило. Одинадцятий – Линець (його так також назвали «старинні отамани»)²⁸. Дванадцятий – Личний (Лишній), а останній, тринадцятий, – Вільний. У підсумку переліку Шимановський знов зауважує, що імена Порогам надані «козаком свавільним».

Далі йде опис Запоріжжя – «козацького мешкання, наймилішого осавулів усіх кочування». Тут вони займалися рибальством і мисливством, заходячи далеко та лише вряди-годи повертаючись до своїх куренів-наметів. Тут таки мали понад рікою вдосталь деревини («лип високих»), з якої будували собі човни для морських експедицій, таких шкідливих для турків.

За Запоріжжям, зауважує Шимановський, Дніпро «ллється широко» та є, через рівнинну місцевість, не дуже глибоким. Неподалік Тавань-перевіз, де татари переправляються, коли нападати на правобережні коронні володіння «готуються». Подолавши тут Дніпро, вони йдуть в набіг «своїми Шляхами». З них перший – Чорний, веде на «Україну». Другий – Кучманський – на Волинь («звідки користь готову мали»). Третій – Золотий – за Дністром. Останній вів на Покуття (татари також «звідти великі здобичі мали»).

За Таванню вже вищезгадувана Стрільча Вежа – «понад самим Лиманом». Цим лиманом і закінчується Дніпро.

На виході з лиману в Чорне море лежить острів Гадячий (Березань). Про нього Шимановському відомо, що тут, коли козаки «на море випадали», вони «свою раду найпершу мали».

Далі лежить Тендра (Тендрівська коса), яку автор «Марса савроматського» також зве «островом» (розрізнення між островом і півостровом у тогочасній мовній практиці не вважалося принциповим). Вона, за розрахунками оповідача, розташована на відстані «від берега моря» більше ніж «день» плавання «баркою». Тут також «часто спочивали» запорожці, коли йшли «на море» або коли вертали.

Морськими шляхами козаків обумовлений і подальший географічний екскурс Шимановського. На сході він згадує Дон, який сполучається з Азовським морем («Меотійське озеро»), у котре треба заходити із Чорного моря через Боспор Кімерійський, обігнувши Крим-«Таврику». Близько цього шляху і Перекоп – «кримський замок». З-під нього «аж до моря великий канал біжить».

На захід за Лиманом, «проминувши» Стрільчу Вежу, замки турецькі «понад морем лежать». З них «найзначнішими» Шимановський уважає Очаків, Тегиню (Бендери), Білгород-Дністровський, Трапезунд і Кілію. Мовлячи про саме Чорне море, він поетично акцентував на пануванні тут турецького флоту (це море «галера кривим носом поре»).

Часи, коли монополію Туреччини на Причорномор’я активно підважували козаки «старинні», Шимановський оголошує вже минулими. Нині шлях за Пороги на міцному запорі. Лише реєстровці з’являються тут на легітимній основі. Вони ходять на Запоріжжя за встановленою чергою, і головний предмет їх зацікавленості вже не турки, а самі лише кримські татари. Сутички з останніми є тут звичайним заняттям сторож реєстрових козаків.

Далі вже Шимановський переходить до прикінцевого панегірика Владиславу ІV. Він стосується вже не суто цього розділу, а цілої праці. Нашому сюжету тут належить лише твердження, що «і внутрішня сваволя козацька заспокоїлася, в гарні карби узята».

*    *    *

Таким чином, «Марс савроматський» С.Шимановського виразно засигналізував розширення меж теми українського козацтва в річпосполитській історіографії, а також народження-усталення нового історіографічного сюжету – козацької війни. Під пером хроніста-жовніра запорожці стають гідним супротивником для уряду, їх упокорення зараховується до найвидатніших королівських діянь. Антиурядові заворушення козаків типологізовані та укладені в певний реєстр (1-4 козацькі війни). Наголошено на встановленні нового статус-кво після 1638 р. Останнє символізоване в побудові другого Кодаку 1639 р., з його неприступними / «нездобутими» валами. Утім, Шимановський продовжує оптимістично оцінювати перспективи козацько-урядової співпраці. Нове реформоване реєстрове козацтво він уважає цілком органічним і корисним складником річпосполитського суспільства.

*    *    *

Природно, вінцем сюжету «козацької війни» стали твори, присвячені початку Козацької революції середини XVII ст. Причому, з-поміж ранніх історіографічних реакцій на початок Хмельниччини особливу зацікавленість тут викликає практично цілком недосліджене джерело з історії тих подій – анонімний твір «Катафалк рицерський» («Katafalk Rycerski Wielmoznemu Jego Mośći Panu Mikołaiowi z Dambrowice Firleiowi Staroscicowi Trembowelskiemu, Rotmistrzowi I. K. M.» з доданими практично самостійними творами «Kathastrophe Katafalku abo Zal po Zalu Wielmożnych Ich Mći. Iego Mośći Pana Piotra z Dambrowice Firleia Starosty Trembowelskiego, y Iey Mośći Paniey Jagnieszki z Hoczwie Firleiowey Starosciney Trembowelskiey, z śmierći Henryka Firleia młodszego Synaczka, ktory czternastego dnia, po Pogrzebie Starszego, umarł. XXX. dnia Maia, Roku Panskiego M.DC.XL.IX. Wieku swego Miesiąca trzynastego», «Pamiatka wieczney Slawy Iaśnie Wielmożnego Iego Mośći P. Andrzeia z Dambrowice Firleia Woiewody Sendomirskiego, Woysk Koronnych Hetmana»). Аналізом уривку з нього, присвяченого історії Козаччини до вибуху 1648 р. Козацької революції, і завершимо цей нарис²⁹.

Відомий польський бібліограф кінця ХІХ – початку ХХ ст. К.Естрайхер атрибутував цей анонімний «Катафалк рицерський» (1650³⁰) як твір Самуеля Твардовського, але, як на мене, це дуже сумнівно. Нещодавно І.Тарасенко, українська дослідниця «Війни домової» С.Твардовського, солідаризувалась із приписуванням авторства «Катафалку» С.Твардовському, але також аргументів щодо цього, окрім згадки про те, що в обох творах описуються більш-менш ті самі події, не навела³¹.

Мені особисто виявити якісь безсумнівні стилістичні та смислові збіги «Катафалку» з творами С.Твардовського («Війна домова» чи її перший окремо виданий шматок – «Війна козацька») не вдалося, а гроно авторів-шанувальників Фірлеїв (їм присвячений «Катафалк») доволі широке, аби не «зациклюватись» саме на Твардовському (далекому родичу Фірлеїв) як гаданому авторові цих панегіриків. Дуже сумнівається у можливості ідентифікувати автора «Катафалку» з С.Твардовським і знаний польський фахівець П.Борек, який зараз займається виданням тексту «Війни домової» і в перспективі планує видавати і «Катафалк».

Нині відомі два екземпляри видання «Катафалку». Повний, що зберігся в бібліотеці Варшавського університету³², і з кількома втраченими сторінками (с.28-29, 70-71, 84-85), який містить бібліотека в Курнику (Познань)³³.

Цілий твір, що став предметом нинішнього аналізу, складається з трьох практично самостійних частин із власними назвами. Кожна написана з приводу смертей у 1649 р. певних представників родини Фірлеїв – Миколая Фірлея, сина старости теребовльського Петра Фірлея (с.1-75); зовсім немовляти (2-30.V.1649) Генріка Фірлея, молодшого сина того таки Петра Фірлея (с.77-88); а також Анджея Фірлея, воєводи сандомирського і гетьмана війська коронного (с.89-152). Судячи з усього, саме в оточенні теребовльського старости Петра Фірлея († перед 5.Х.1650) слід шукати автора «Катафалку» (якщо С.Твардовський звичайно опуклював діяння своїх земляків-великополян, то, за цим показником, наш анонім мав бути земляком шляхти з Руського або сусіднього Люблінського воєводств – теренів українсько-польського етнічного кордону).

Для українознавця найбільший інтерес становлять перший і третій панегірики, адже участь у війнах з козаками головних героїв обох цих творів схилила оповідача-панегіриста до детального представлення цих історичних епізодів. Але наразі обмежимось аналізом тієї частини тексту пам’ятки, що торкається ґенези козацько-польського конфлікту.

Приводом докладно звернутись до козацької теми для автора стала Пилявецька битва 1648 р., у який брав участь і М.Фірлей з родичами (ця подія стає темою третьої віртуальної «таблиці»-меморіальної дошки, що уявно увічнює чини Героя твору). Маркер «Козацькі війни» (на берегах сторінки з віршами) прямо демонструє, що стало поштовхом до рефлексій над козаччиною.

Опис історії козацтва містить далі чимало оригінальних елементів, які доти не з’являлися у річпосполитському дискурсі про козаків. Так, автор відразу окреслює козаків як «Народ» (популярну доти тезу про те, що це, мовляв, не народ, а лише військове формування він цілком ігнорує).

Далі більше, він подає природні кордони цього народу (на берегах сторінки гасло «Козацькі предки» підкреслює споконвічність окреслених меж) – «почавши від Бугу [р.Південний Буг] розлігся він по полях аж до Порогу твого Доне, де лучиш води з Меотицьким озером [Азовським морем]», далі «аж до Волги» і «по берегам Понтійським [Чорному морю]». Отже, автор не ділить козацтво на донське і запорізьке, а також, відсунувши його у Дике Поле, ігнорує явище «городового козацтва» і відмовляє козакам у будь-якому праві «на волості», себто осілі терени України. Таким чином, з ідейної точки зору маємо тут дбайливо виплеканий стереотип, дуже популярний і згодом (Січ – мати, Великий Луг – батько і т.д.), що лише Запоріжжя – то природна батьківщина козацтва³⁴.

Зрозуміло, що у такому дикому місці і мешканці живуть як дикуни. Дикунську карикатуру і змальовує автор, оповідаючи про триб життя козаків – вони «бавляться кобзою» (на берегах сторінки гасло «Кобзаки», здається, подає оригінально-сміховинний варіант етимології слова «козаки»), п’ють самогонку («воду курену у мідних котлах»), і ними п’яними вкриті усі навколишні «зелені мурави». Годуються дичиною (дикими конями, ведмедями, лисами та взагалі тут край багатий на будь-якого звіра). Займаються риболовством на Дніпрі та інших річках (тут також, через гасло на берегах сторінки, акцентовано на місцевій/дикунській назві для рибалок, запозиченої з татарської мови, – «балакшії»)³⁵.

Далі автор згадує про «історичну» славу козаків, вписує їх у так-сяк знані респектабельні «рамки» старовини-античності (гасло «Русь або предки козацькі на греків і турків воюють»). Козацькими предками він зве «Русь», її морські походи на Візантію («грецькі краї») оповідач ототожнює із козацькими рейдами на турків. До речі, в описі історичного походження роду Фірлеїв автор «Катафалку» – великий шанувальник сарматизму – спокійно залучив до «сарматів» перших руських князів³⁶ (під гаслом «Княжата Руські перші» читаємо «А тут Ігор з Трувором займають трони; і Курік [=Рюрик] третій із ними; де зимні Тріони³⁷ сарматам доблесним назначили країни: не бажаючи, аби між ними мешкати мав хтось інший») і навіть згадував «сармацьких антів». Не сумнівався він також і в тому, що сармати («асармати») і скіфи (яких оповідач вважає тотожними половцям і кіммерійцям, а через те, що вони були «розсіяні» між Дніпром і Дністром, їх і Руссю названо³⁸) – то «яфетове плем’я». Отже, спорідненість та історичний зв’язок між русинами і поляками оповідач не заперечує.

Але цікаве його твердження в іншому місці твору, що «будь-де, де за мовою впізнаєш Русь – або Москвою, або Козаком зветься». Відтак, автор «Катафалку» фактично констатує, що давня Русь породила дві політичні нації – росіян і українців.

Оригінально подані у творі козацько-татарські стосунки. Про жодну природну ворожнечу тут не йдеться. За текстом, татар на козаків нацьковують турки, аби помститися за вищезгадане запорізьке піратство.

Козаки ж, на думку автора, хоробрі хіба від страху, бо за природою це народ не мужній і «хитро сміливість у них жадібністю відміряється» (аби підкреслити цю думку на берегах сторінки вміщено гасло-твердження «Козаки і Русь ніколи мужніми не були»). Проти татар вони самі нічого вдіяти не можуть і кличуть на допомогу поляків. Останні ж мобілізуються надто повільно (що автор вважає вадою), відтак татари встигають наробити чимало шкоди та нагнати страху на пограниччях.

Далі автор пояснює, чому поляки захищають козацькі землі. На його думку, початок цьому поклав польський король Казимир – напевно, йдеться тут про Казимира ІІІ Великого (1333-1370), який, підкоривши Галичину і, почасти, Волинь, став іменуватись «королем Русі». Польське панування на Русі оповідач всіляко глорифікує – під захистом польських хоругв, які мужньо б’ються з татарами, відбувається постійна колонізація нових земель.

Ця колонізація посприяла відродженню і «племені давніх риболовів» (це він ще про давньоруських бродників нічого не чув, але до хозаризму доморослих апологетів козаччини кінця ХVII-XVIII ст. тут хіба один крок). Вони, відчувши забезпечений поляками тил, почали «прагнути відновити звичаї давніх батьків». Це, за автором оповіді, точка відліку історії вже власне козацтва (на берегах сторінки гасло «Козаки починаються»).

У цьому ключовому місці оповідач змальовує первісну козацько-польську іділію. Козаки ж бо «мужніх відваг польських стають помічниками || сміливо при них татарські збираючи Тайники». І щораз додаючи полякам охоти, вже не бажають жодної іншої роботи як тільки в полі звіра стріляти, рибу ловити та тримати військовий триб життя.

Першим організатором цього таки військового ладу оповідач зве «відважного поляка» Орішовського (Ян Орішовський, Баторієв королівський дворянин і козацький очільник 1580-х рр.), який став першим гетьманом козаків. Та й інші всі старшини, за автором «Катафалку», на зорі існування козаччини були з поляків («поляки сотні ведуть, поляки очолюють: аж і ці [козаки] лицарського цвічення-мистецтва доходять»). Під таким добрим керівництвом, козаки «грабують татар або турецькі краї плюндрують», відновлюючи вже підзабуті звичаї – в «легких човнах через море плавають крадькома» і «міста несподіваним беруть випадком». Тут важливо зауважити, що думка про те, що первісне (а отже справжнє-природне) козацтво цілком контролювалось польським урядом і що поляки, складали його офіцерський корпус, активно популяризувалася офіціозом, аби історично обґрунтувати нав’язану козаччині «ординацію 1638 р.». А що мотив цей добре засмакував наш оповідач, свідчить і пасаж, зроблений ще на самому початку твору, де йдеться про сучасних неприятелів Речі Посполитої – «На бідного Поляка. Тут Козак до зброї від нього [себто поляка] навчений (курсив – Д.В.)».

Далі автор «Катафалку» вирішує пояснити походження назви «козак». На його думку, люди ці «козаками названі чи то – з татарської – невільниками, чи то за гулящим способом життя», бо, вже повторюється він, «знаю про жодні вони не дбають достатки – при горілці тільки в кобзи грають».

Оповідач твердить, що до світу привілейованих верств Речі Посполитої козаків увів король Стефан Баторій (гасло на берегах сторінки «Перші права від короля Стефана»). Останній надав їм «права» і «вольность» за служби підчас «Московських війн» (Лівонської війни 1558-1583).

Утім, козаки швидко проявили невдячність, піднявши повстання під проводом К.Косинського. Але, мужністю князя В.-К.Острозького, ці «віроломні» гинуть у битві під П’яткою (1593 р.), де, пригадує оповідач, «до сьогодні слинуть зрадників численні могили».

Швидко по тому і далі реєстр козацько-польських конфліктів («війн козацьких») продовжує повстання під проводом С.Наливайка. За автором, «зраду Наливайка» підтримала «громада нетрудящих молодців», які, утім, під Лубнами, кров’ю заплатили за свою сваволю. А увінчав польську «справедливість» за вчинки Наливайка, кат «на ринку Варшавському» (місце страти цього козацького ватажка).

Наступний пасаж про те, що «знати потім бунти різні, які, однак, приборкувала мудрість наших гетьманів, а зухвалих громила», відноситься до неконкретизованих виступів між повстанням С.Наливайка 1596 р. та Куруківською кампанією 1625 р. Це певна інтермедія до оповіді про гучні козацькі війни 1625, 1630 і 1637-1638 рр. (наступні гасла «Війна Куруківська», «Війна Переяславська», «Війна Кумейська»). Утім, важливо, що автор «Катафалку», вважає козацькі виступи не окремими розрізненими історичними випадками, а тривалим і системним процесом – постійним клопотом Речі Посполитої.

Під Куруковим озером, на думку автора, козаки «злість свою відкрили», але нічого не досягли, «загнані за Медвежі Лози» коронним гетьманом С.Конєцпольським, який захопив козацькі табори і «у карби» увібгав козацтво. Він скоротив козацькі вольності і продемонстрував їм силу польського зверхника.

Новий раунд конфлікту стався під Переяславом – «залитим кров’ю». Тут «звикла зрада хлопству звиклих сил» додавала. Цей пасаж можна тлумачити як визнання «професіоналізації» повстанців, які йдуть на боротьбу свідомо, а не спонтанно. І хоч, за словами оповідача, мужністю і відвагою «польського жовніра» той самий гетьман С.Конєцпольський, кров’ю усмирив бунт, не допомогло це розв’язати проблему.

Невдовзі все почалося знову, коли, разом із Павлюком, козаки піднялися на нове повстання (1637 р.). Про нього, автор «Катафалку» оповідає докладніше. За ним, повстанці під Кумейками напали на «малу горстку» польського війська. Намагались його табором «стоптати» і знищити. Утім, Бог зрадникам не допомагає і козаки «гинуть побиті» та втрачають «армату»-артилерію. Їх рештки, обложені в Боровиці над Дніпром, змушені видати свого гетьмана і старшину та присягнути на нових «правах», урізаних «як зрадникам».

Оповідач не жаліє похвал польському польному гетьманові М.Потоцькому, який під Кумейками виявив власну мужність – особисто вів у бій драгунську хоругву під густим вогнем супротивника. Так само славить він і сина гетьмана – Петра Потоцького, який мужньо атакував і опанував зі своєю хоругвою, під найщільнішим вогнем, козацький табір. Та й всіх польських жовнірів автор «Катафалку» хвалить за мужність, бо вважає, що їх під Кумейками було лише неповних 2 тисячі проти 23 тисяч повстанців.

Зауважив оповідач і участь Б.Хмельницького у повстанні 1637 р. (гасло на берегах сторінки «Хмельницький зрадник і там»). Знає він про підпис майбутнього козацького гетьмана під капітуляцією у Боровиці³⁹. Пересмикуючи цей факт, автор «Катафалку» заявив, що той «старий зрадник» і не збирався дотримуватись слова, бо повстанці, «ледве по присязі», відновили війну, проливаючи «потоки невинної крові» (отже, фактично, Хмельницького зроблено відповідальним за виступ Я.Острянина 1638 р.). Про те, що козаки-реєстровці, серед яких, напевно, перебував і Б.Хмельницький, в кампанії 1638 р. билися на боці урядових військ оповідач умовчав.

Війну 1638 р. оповідач подає як цілковито програшну для козаків-повстанців. Їх, мовляв, вже погромлених по різних місцях, гетьман М.Потоцький «на Старці», витягнув як «з ям лисів облізлих» (ймовірно, натяк на один з традиційних промислів запорожців – лисичництво чи то полювання на лисиць). Героєм тієї кампанії автор «Катафалка» оголошує Я.Вишневецького, який «не проминув жодної оказії», аби виказати свою мужність і допомогти перемозі.

Весь цей екскурс до історії козаччини з-перед початку Козацької революції 1648 р. оповідачу потрібний, аби вказати «зради хлопської способи». Бо цей сюжет, за твердженням автора «Катафалку», є украй актуальним «у нинішній хвилі».

На мою думку, цей історико-аналітичний фрагмент взагалі складає вершину річпосполитського «дискурсу про козаків» і до створеного тут життєздатного (за тривалістю використання його положень) наративного образу пізніші домодерні історики мало що додали. Єдине що він «втратив», порівняно із попереднім доробком козакознавців, це візію можливості взаємовигідної інтеграції козацтва до світу Речі Посполитої. Утім, це зайвий раз підтвердило тезу, що стан розпалу війни сприяє озвучуванню радикально «націоналістичних» тлумачень минулого.

Далі автор «Катафалку» переходить до безпосередньої оповіді про сучасну йому Хмельниччину. Причому, підвівши попереднім історичним екскурсом читача до думки про природність польсько-козацького конфлікту, оповідач не зупиняється на причинах і приводах до нового раунду боротьби. Натомість, він відразу розгортає перед читачами картину гучної битви на Жовтих Водах, що перервала вервечку польських звитяг.

Як певний епілог зауважу, що «Катафалк лицерський» був не єдиним твором своєї доби, звертаючись до яких відчуваємо, що Козацька революція, розпочата 1648 р., вивела річпосполитський «дискурс про козаків» на новий якісний рівень. Не випадково, уже 1653 р. згаданий дискурс породжує і працю у практично модерному для вченої історіографії жанрі – дисертацію. Мова йде про твір пастора-вченого з Торуні Арона Бліверніца (Blivernitz) «Dissertatio juridico-politica de Cosacis an satius sit ad finiendum bellum Poloniae civile, rebelles Cosacos Marte prosequi funditus extirpare, An vero Arte et perpetuis induciis cum eisdem pacisci» / «Дисертація юридично-політична про Козаків…» (Лешно, [1653])⁴⁰.
                  

У загальному підсумку зауважу, що вже не викликає сумніву – до теми українського козацтва річпосполитське історичне письменство 1620 х – початку 1650 х років зверталося доволі регулярно і вчасно фіксувало зміни у побутуванні цього історичного феномену. Дослідження генеалогії історіографічного образу Війська Запорозького дає багатий матеріал як для тлумачень самого цього явища, так і до вивчення фахових технік річпосполитських учених. Зокрема, це дозволяє спростувати популярні у модерній вітчизняній історіографічній традиції штампи про відсутність уваги суспільства Речі Посполитої до проблеми козаччини та про суто негативне ставлення шляхет¬ських письменників до козаків.

Річпосполитське історичне письменство справді первісно (ще з другої половини XVI ст.) вагалося у питанні, де проводити кордон щодо козацтва: чи це таки «діти коронні», чи безбатченки з Дикого Поля, люди із-за цивілізаційної межі. Причому для світу Корони були зрозуміліші давні знайомці – козаки подільські, менше інформації було про запорожців, щодо яких навіть були сумніви, чи це також «козаки» (щодо них вживалися і альтернативні терміни). «Родова пляма» козаччини як явища малого формату, другорядного у житті суспільства справді стримувала усвідомлення новими поколіннями істориків Речі Посполитої якісних змін у козацькому середовищі, але зовсім не призводила до якоїсь застиглості його характеристик.

Та й зрештою, саме річпосполитська історіографія надала козацтву «вчений імідж», познайомила із цим явищем не лише освічених співгромадян, але й європейську гуманітарну науку. Вона 1) напрацювала стійкі козацькі «історіо¬графічні міфи»: «баторіанська» та «лицарська» легенди (міфи-заснування), уявлення про «золотий час» первісної гармонії запорожців і держави, теза про шкоду від допливу черні на Запоріжжя, сприйняття козаків як лицарів християнського світу, героїв загальноєвропейської антитурецької боротьби; 2) створила й античні рамки для портрету козаччини, які надавали останній значної респектабельності в очах ренесансної вченої традиції; 3) популяризу¬вала проекти інтеграції козацтва до суспільних структур Речі Посполитої, причому обговорювала й різноманітні ступені автономії Війська Запорізького і, таким чином, виводила його на простір великої політики. Зрештою; 4) опрацю¬вала і новий історіографічний сюжет – «війни козацької» та, вже на початку Козацької революції середини XVII ст., усвідомила козаків як «націю». Згодом саме від цих досягнень «відштовхнулося» т.зв. козацьке літописання другої половини XVII-XVIII ст. – зародок української національної історіографії.

Дмитро Вирський – доктор історичних наук, провідний науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАНУ.

  ^I Цей вірш також передруковано під дещо зміненою назвою – «Pieśń o Kozakach Zaporoskich» – при виданні: Goniec do Polski od utrapioney Podolskiey ziemie. O wtargnięciu Tatarów, R.1620. – B.m.dr. (досі згаданий 1620 р. вважався і роком видання, але, як бачимо, воно не могло бути віддрукованим раніше за 1625 р.).
 ^II Відомо, що на початку 1637 р. кримський хан Інаєт-Гірей не зупинився перед облогами Акермана-Білгороду, Кілії та Кафи, примусивши міські влади видати прибічників Кантимира-мурзи. Може того самого він прагнув і в Азові руками запорожців?
^III Це явно завищена цифра, у звітах після бойовища фігурують понад 3 або 4,8 тис. полеглих козаків. Навіть француз Боплан скромніший, він нарахував 6 тисяч полеглих. Утім, навряд чи цифра 20 тисяч запроваджена в обіг саме Шимановським, адже згадку такої кількості полеглих та «трьох могил великих» над ними насипаних маємо і в «сучасній записці», див.: Петрушевич А.С. Сводная галицко-русская летопись с 1600 по 1700 год. – Львов, 1874. – С.79. Дуже скептично про високі цифри побитих козаків висловлювався Львівський літопис М.Гунашевського, який твердив, що чутно і про 6 тис., і про 600, і про 3 тис. козацьких загиблих, але про жодного якогось примітного старшину (гетьмана чи полковника), який тут поліг, анічичирк. Він, щоправда, навів і оригінальне пояснення причини поразки козаків – Потоцький ж бо надіслав перед боєм до козацького табору жидів з горілкою, через що повстанці перепилися і не могли вчинити достойного опору. За віддаленішим у часі «Літописом» С.Величка (сумнівної автентичності універсал гетьмана Острянина з 20.ІІІ.1638 р.) під Кумейками загинуло 795 козаків, поранені – 815.
 ^IV Також мабуть перебільшення. Урядові комісари на Україні обраховували кількість війська на Запоріжжі лише на понад 3 тис. козаків. Про бл. 6 тисяч повстанців писав Ієронім Хжонстовський у листі від 23.IV.1638 р., коли запорожці вже «вибралися» на волость, див.: Korespondencja Stanisława Koniecpolskiego hetmana wielkiego koronnego 1632-1646. – Kraków, 2005. – S.491.
  ^V Знову радше перебільшення, хоча, можливо, тут йдеться про загальний мобілізаційний потенціал повстанців.
 ^VI Відомо, що це трапилося не в Азові, а в Чугуєві 1641 р., але подібне твердження працює на користь, досі нез’ясованої в історіографії, причетності Я.Острянина до азовських справ у період між 1638 та 1641 рр.

1. Реляція-«новини» 1631 р. гетьмана реєстрових козаків Тимоша Орендаренка про козацьку війну 1630 р. – взагалі найдокладніше джерело про цю подію – збереглася у переказі рукописного Львівського літопису (оповідав про події 1498-1649 рр.) М.Гунашевського.
2. Хоча із нею пов’язана цікава характеристика з літопису Я.Бінвільського – «третяя таборщина» (напевно, після Солониці 1596 р. і Курукова 1625 р.), яка прямо свідчить про прагнення «структурувати» сюжет козаць¬ких воєн.
3. Okolski Sz. Diariusz transactiey woienney miedzy woyskiem Koronnym y zaporoskim w roku 1637 miesiąca grudnia przez … pana Mikołaia z Potok Potockiego … sczęścliwie zaczętey y dokończoney… – Zamość, 1638; Його ж. Kontinuacya diaryusza woiennego czułoscią … hetmanow koronnych, ochotą … rycerstwa polskiego nad … Kozakami w roku 1638 odprawiona. – Kraków, [після 31.І.]1639.
4. Гутор – себто належний до герба «Гутор».
5. Сучасне видання цілого тексту «Марса савроматського» здійснив польський дослідник Пйотр Борек, див.: Szymanowski Samuel Hutor. Mars Sauromatski i inne poematy / do druku podał Piotr Borek. – Kraków, 2009. – 230 s.
6. До речі, Шимановський у одній із своїх наступних праць оповідав про безпосереднього учасника цієї кампанії і згадав про її кровопролитність: тоді ж бо «кров пурпурова лилася каналами, гріючи береги суворі нурту Дніпрового» («Kedy się krew szarłatna lała kanałami/ Grzeiąc Brzegi surowe Nurtu Dnieprowego), див.: Szymanowski S. Fatum żałosne … Henryka z Wysokiego na Mielnicy Kaszowskiego. – Lublin, [після 15.I.1654].
7. Зрештою, «Сіверщина» як базова зона козацького контролю фігурувала ще за повстання 1630 р. Тоді ватажок повсталих Тарас Трясило адресує свій перший універсал «до козаків і поспольства землі Сіверської», див. «Terminata sprawy woiennej, ktora się tocziła na Ukrainie z Kozaki Zaporozkimi od 24 marta Roku 1630»: AGAD. – AR. – Dz.II. – nr.1515. – K.1.
8. Останній, як відомо, уник видачі (втік?) і лише згодом на початку 1638 р. був пійманий татарами та відправлений до турецького султана в Константинополь як «гетьман козацький» (за іншою звісткою він очолив запорожців, які на початку березня 1638 р. успішно відбились у лісі між Чигирином і Запоріжжям від загону С.Лаща. Може саме після цього ординці полонили Злого?). Шимановський повторив ці три імені (Злого перехрестивши в «Лихого») як ініціаторів повстання і в: Szymanowski S. Fatum żałosne… . Пясецький згадував про чотирьох старшин, виданих разом із Павлюком. А Львівський літопис М.Гунашевського знає їх за прізвищами – Василь Томашик (Томиленко?), [Семен] Чечуга (може, помилка, бо він брав участь і в кампанії 1638 р.), [Богдан] Кизим та Сахно Черняк, див.: Львовская русская летопись // Русский исторический сборник. – Т.3. – Кн.3. – М., 1839. – С.259.
9. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.VIII. – К., 1995 (першодрук 1922 р.). – С.286.
10. Можливо, це Матвій Кизимович, студент Києво-Могилянського колегіуму, який виголошував 14-й вірш панегірика К.Саковича «Вірші на жалісний погреб… Петра Конашевича Сагайдачного» (Київ, 1622).
11. Див.: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.VIII. – С.291.
12. За Окольським, із Гіжицьким пішли хоругви Павловського, Казановського та кількасот реєстрових козаків, див.: Okolski Sz. Kontinuacya diaryusza woiennego… – S.nlb.32.
13. Можливо, йдеться про сутичку під Олександрівкою (нині село Лубенського р-ну), де відзначився товариш роти Гіжицького п.Мікуленський (Олександр Микулинський з Брацлавщини, баніт-вигнанець якому за якісь заслуги «повернули честь» на сеймі 1638 р., що відбувся після придушення повстання?), див.: Okolski Sz. Kontinuacya diaryusza woiennego… – S.nlb.50.
14. У пізнішій своїй праці Шимановський завважив, що Острянин увів «на Азов» 15 тис. люду, див.: Szymanowski S. Fatum żałosne…
15. Представник київського старшинського роду Солонина?
16. Особистий біограф-панегірист польського гетьмана Модест Борковський відносно швидкий «фініш» всієї військової кампанії після прибуття М.Потоцького волів прирівняти до знаної війни Юлія Цезаря, коли він «Прийшов. Побачив. Переміг», див.: Borkowski Modest. Complement ozdoby starozytney Pilawie przez Jáśnie Wielmożnego Jego Mośći Pána Mikolaia z Potoka Potockiego …, pisma S. Doktora y Kaznodźieie Lwowskiego Zakonu Kaznodźieyskiego provincyey Ruskiey, w kośćiele Jezupolskim Oycow Dominikanow, w roku 1652 dnia 15 Kwietnia przy ostatniey parentacyi, do wiadomośći podany. – Lwów, [1652?]. – S.58-59.
17. Окольський подає меншу цифру – кількасот піхоти та кількасот кінноти (гусарів і козаків), їх розмістили на правому березі Дніпра навпроти табору повстанців, аби перекрити їм постачання із правого берега, див.: Okolski Sz. Kontinuacya diaryusza woiennego… – S.nlb.63.
18. Маю підозру, що Філоненко тотожний майбутньому полковнику і родичу Б.Хмельницького – Філону Гаркуші. Знаний документ з 6.V.1651 р., де він названий Гаркуша Філоненко («Orkusza Cwiłonenko»), див.: Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. – Т.2: (1650-1651 рр.) / Упорядн. о. Ю. Мицик. – К., 2013. – С.143, 144.
19. У Окольського «Victor dat leges», див: Okolski Sz. Kontinuacya diaryusza…– K.44.
20. Урочище Стрільче біля Очакова більш відоме за згадками вже другої половини XVII ст. Про цю вежу-артилерійську платформу згадував (без назви) Боплан. Причому, за позначкою на його мапі, це явно пізніший Кінбурн.
21. Порівняй з докладнішим описом такого волоку Бопланом.
22. Г. Л. де Боплан. Опис України. Пер. з фр. Я.І.Кравця, З.П.Борисюк. – К., 1990. – С.40.
23. На те, що Боплан був не єдиним, хто тоді займався географічним описом України нещодавно звернув увагу С.Александрович, див.: Боплан и Наронович-Нароньский (Ст.Александрович) // Боплан Гийом Левассер де. Описание Украины. – М., 2004. – С.106-110.
24. Польське loch, напевно, уживане і в староукраїнській мові («льох»), має також значення «яма», «печера» (Б.Хмельницький 1649 р. згадував, що від переслідувань магнатських йому напередодні повстання прийшлося тікати «w lochy dnieprowe», див.: Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3 тт. – Т.2. – М., 1953. – С.106).
25. Тут Шимановський помиляється – Таволжанський поріг після Будила, перед Лішнім.
26. Тут Шимановський помиляється – Звонецький поріг після Стрільчого перед Княгиніним.
27. Тут Шимановський помиляється – Воронова (Ворона) забора вище Вовнигова.
28. Топонім з такою назвою з інших джерел не знаний.
29. Додатково див.: Вирський Д.С. Анонімний «Катафалк рицерський» (1650) про початок Козацької революції (кампанія 1648 р.) // Укр. істор. журн. – К., 2012. – №6. – С.169-184; Його ж. Військова кампанія на Україні 1649 р. в анонімному «Катафалку рицерському» (1650) // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип.12-13. – К., 2013. – С.410-411; публікацію невеличкого фрагменту з «Катафалку» див.: Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648–1658 рр. – Т. 1: (1648–1649 рр.) / Упорядн. о. Ю. Мицик. – К., 2012. – С.418.
30. Твір звичайно, за описаними подіями 1648-1649 рр., датують 1649 р., але згадка Станіслава Лянцкоронського як «нині брацлавського воєводи» (c.135), має віднести його до 1650 р.
31. Тарасенко І.Ю. «Wojna Domowa» польського хроніста С.Твардов¬ського як історичне джерело та пам’ятка історичної думки / Відп. ред. В.Брехуненко. – К., 2011. – С.78-80. Взагалі, «Катафалк» знаходився на периферії уваги дослідниці, відтак опрацьовувався дещо принагідно і фрагментарно.
32. Biblioteka Uniwersytetu Warszawskiego. – Sd.713.822 (mf.8903).
33. Biblioteka Kórnicka PAN. – sign.1628 (mf.5992). Видання доступне і завдяки ресурсу «Wielkopolska biblioteka Cyfrowa» (http://www.wbc.poznan.pl/dlibra/doccontent?id=84024&;from=FBC).
34. Цікаво, що цей мотив присутній і в початковій програмі Б.Хмельницького: як нотує спостерігач у листі від 14.V.1648 р. (див.: Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648–1658 рр. – Т. 1. – С.18) «ten zdrajca Rzeczepospolitej p. p. pułkownikow spędziwszy i jakoby właśnie swą Rptej Zaporoże wziąwszy, sam się panem i strożem jego ogłasza, co jest maximum rebellej signum»/ «той зрадник Речі Посполитої панів полковників [які командували на Запоріжжі] зігнавши, і ніби за власну свою державу Запоріжжя взявши, сам себе його паном і сторожем оголошує, що є максимальний знак бунту».
35. Поява цього мотиву в тексті «Катафалку», у купі з іншими наведеними даними з історії «дореволюційної» козаччини, змушує запідозрити знайомість автора із вищезгаданим твором Самуеля Шимановського «Марс савроматський» (Варшава, 1642).
36. Тут слід зауважити, що Фірлеї також вважали себе спорідненими з руськими князями (від самого Володимира Святого включно) – отже, не дивно, що князівська давньоруська традиція потрактована автором «Катафалку» цілком прихильно. Як писав оповідач: «в Русі потім [себто після Володимира Святого] різні згодом були Княжата, доки у віки пізніші в твоїх, Поляку, Лицарів отих злучилися; однак і так зацності не втратили».
37. Тріони – сузір’я Великої і Малої Ведмедиць (отже «зимні Тріони» – Полярна зірка?).
38. Від скіфів, за автором «Катафалку», Русь успадкувала зміїв-ящерів на своїх прапорах (зображення бою св. Георгія зі змієм). Ця думка оповідача цікава, з огляду на те, що згодом Гадяцька унія 1658 р. затверджувала як герб Гетьманщини/Великого князівства Руського саме цей образ. Отже, можна казати, що ще на початку Козацької революції цей герб вважався канонічним.
39. Ймовірно, авторові «Катафалку» була знайомі праці Шимона Окольського про Козацькі війни 1637-1638 рр.: Okolski Sz. Diariusz transactiey woienney miedzy woyskiem Koronnym y zaporoskim w roku 1637 miesiąca grudnia przez … pana Mikołaia z Potok Potockiego … sczęścliwie zaczętey y dokończoney… – Zamość, 1638; Його ж. Kontinuacya diaryusza woiennego czułoscią … hetmanow koronnych, ochotą … rycerstwa polskiego nad … Kozakami w roku 1638 odprawiona. – Kraków, [після 31.І.]1639. Саме з першої із них оповідач міг запозичити інформацію про Б.Хмельницького.
40. Досі, здається, найдокладніше про нього писалося англійською, див.: Friedrich K. The Other Prussia: Royal Prussia, Poland and Liberty, 1569-1772. – Cambridge University Press, 2000. – P.128-131. Існує і польський переклад цієї книги: Inne Prusy: Prusy Królewskie i Polska między wolnością a wolnościami (1569-1772). – Poznań, 2005. Попри явну амбітність вченого, Бліверніц мало орієнтувався у попередній історіографії козацького сюжету. Свої міркування він спирав переважно на класичну літературу та загальноісторичні праці. Таким чином, він по-своєму продовжив традицію «вписування» козаччини у античні та загальноєвропейські рамки.