Одяг – це специфічний елемент повсякденного життя, який займає одне із центральних місць У способах самовираження людини. Перш за все, він відображає сутність людини: її характер, матеріальне становище та щабель на суспільній драбині. Важливим є те, що одяг – це один із багатьох способів вираження матеріальної культури, тому він віддзеркалює не лише смаки людей, а й соціальні зрушення.

Через вивчення одягу можна дізнатися не лише про моду, яка панувала в тому чи іншому суспільстві, а й про взаємовідносини всередині соціуму, міжнародні культурні зв’язки, стан економіки і т.п. Про одяг як про частину матеріальної культури вперше почали писати ще у Франції та Італії в XVI ст. Невдовзі одяг почав приваблювати увагу не лише істориків культури, а й дослідників з інших галузей історичної науки – економічної, релігійної, соціальної історії тощо.

Про одяг як частину побутової історії в Україні почали писати з 1990-х рр. і цей напрям продовжує набирати актуальності серед дослідників. Серед таких праць виділяється низка цікавих досліджень з уніформології. Уперше подібне дослідження було надруковане в 1993 р., коли Віктор Заруба у своїй статті «Охотницьке (наймане) військо на Лівобережній Україні в останній чверті XVII ст.» написав про костюм сердюків та компанійців¹.

Окремої уваги заслуговують наукові доробки Олексія Сокирка, який досліджує одяг найманців Лівобережжя, зокрема присвятивши на сторінках альманаху «Соціум» статтю «Одягати і наглядати» (одяг і соціальний статус найманців Лівобережного Гетьманату кінця XVII – початку XVIII ст.)».² Автор дійшов до висновку, що уніформа могла слугувати не лише «спецодягом» у буквальному сенсі, а й могла вказувати на корпоративну, етнічну та релігійну приналежність. Історик Євген Славутич наразі активно розвиває українську уніформологію, адже його дослідження про малоросійських козаків сьогодні є одним із найбільш грунтовних.³ У 2008 р. вийшов історико-уніформологічний словник на тему військового костюму Гетьманщини під редакцією Євгена Славутича.⁴ Праця являє собою перелік специфічних термінів для позначення деталей уніформи, як-от «барабан», «карваши», «жупанок» тощо. Це досить грунтовний доробок, оскільки в ньому систематизовані всі терміни для позначення одягу в архівних джерелах. На початку 2000-х рр. історики почали досліджувати костюм через призму наявності ієрархічного суспільства в Гетьманщині. До таких досліджень можна віднести статтю Лариси Буряк «Повсякденне життя козацької еліти Лівобережної України XVIII ст. крізь призму матеріального світу».⁵ У ній авторка спробувала «проаналізувати певні прояви внутрішнього світу старшинських родин» через смаки новоствореної гетьманської еліти.⁶ Історик Олександр Гуржій намагався за допомогою історії одягу відтворити суспільно-політичний портрет гетьманської жінки першої третини XVIII ст.⁷ Автор розкрив головні ознаки приналежності жінки до заможних «родин-кланів Гетьманщини» (дослідник наводить приклад Анастасії Скоропадської). Серед загальних свідчень про суспільну діяльність заможного жіноцтва, автор виокремлює костюми, що їх носили панянки.

Отже, основними тематиками досліджень костюму Гетьманщини в сучасній історіографії є мілітарний та соціальний контексти. Як можна помітити, цей аспект історії повсякденного життя лише починає розвиватися та ставить багато нових проблематик, що заслуговують окремого дослідження.

Одяг через призму писемних джерел XVIII ст.

Як відомо, існує декілька функцій одягу, серед яких для даного дослідження особливо важливими є утилітарна, естетична та статево-вікова функції.⁸ Аби зрозуміти критерій, за яким гетьманська еліта формувала шкалу матеріальних цінностей, варто зазначити, що саме естетична функція відігравала провідну роль, де кількість та якість були яскравими маркерами для позначення високого соціального положення. Кількісна ознака одягу була центральним поняттям у тогочасному уявленні про багатство. Статево-вікова фунція також є важливою у даному контексті, оскільки торкається площини дослідження у руслі історії дитинства, про яку буде йтися згодом. Утилітарна функція у даному випадку є другорядною.

Як відомо, саме у XVIII ст. у Гетьманщині з’явилася так звана нова еліта, яка формувалася з козацького товариства та пізніше (після скасування Гетьманської держави) була інкорпорована в ряди російських дворян. Таким чином, у тогочасному лексиконі знову з’являється термін «шляхтич», який, на думку Віри Панашенко, зник із мовного козацького набору на тривалий час. Оскільки саме у XVIII ст. гетьманська старшина активно контактує із західним світом (наприклад, вихідці з козацьких елітних родів у той час активно отримували закордонну освіту), то й побутові звички під впливом цієї комунікації також зазнавали транформації. Великого поширення також набуває одруження із закордонними родинами. Дуже часто діти козацької старшини одружувалися із нащадками місцевої та польської шляхти, створюючи таким чином замкнену корпорацію.⁹ Оскільки в цьому випадку можна говорити про зміну політичної культури, то є сенс також проаналізувати й побутове життя, яке зазнало впливу після створення нового типу соціальної еліти.

Отже, головними елементами одягу, що слугували яскравими маркерами суспільного статусу козацької еліти були:

-    аксесуари (прикраси, годинники, хустки);
-    взуття;
-    тканини (мали значення їхня кольорова гама та походження);
-    тонка білизна.

Саме вищеперераховані складники  допомагають відтворити соціально-культурний портрет представника елітного гетьманського роду.

Багато аспектів купівельної спроможності гетьманської еліти можна віднайти в славнозвісному щоденнику генерального хорунжого Миколи Ханенка. Дане джерело охоплює записи генерального хорунжого з 1719 по 1754 рр. (з певними перервами), який кожного місяця, поміж згадок про події громадського та приватного життя, записував свої грошові витрати.

Аналізуючи згадки про одяг, варто розпочати з аксесуарів. Шовкові хустини – найбільш популярна річ, що фігурує у записах, причому виготовляли їх як у місцевих кравців, так і купували готові імпортовані. Також можна дійти висновку, що на той час це був доволі розповсюджений подарунок. Запис у грудні 1749 р. говорить про те, що інколи такі презенти робили після вирішення певних важливих справ приватного або адміністративного характеру, як-от згадка про те, що генерал-майор Лукін «по утру при поздравленіи хусткой мене подарилъ».¹⁰ У цьому випадку дарування хустки є репрезентацією тогочасного дипломатичного жесту. Ще одна згадка про презент «по службі» у вигляді шовкової хустини говорить згадка в березні 1722 р., коли Ханенко «даровалемъ хустку едвабную* Стефану Алексеевичу Румянцову 1 роти капитана полку капорского».¹¹ У квітні 1732 р. він зазначає, що навіть піддяк міг отримати від старшини подібний дарунок («дана хустка едвабная У(риилу) подячему»).¹² Також у щоденнику міститься згадка про придбання італійської хустки.¹³

* Єдвабний – шовковий.

Цікавими є дорогоцінності, що згадані в нотатках та предсмертному заповіті у тому ж щоденнику: «после обеда приносилъ къ намъ перлы двоихъ сортов иноземецъ, слуга Аполлоновъ»¹⁴, «Василію достался от меня перстень золотый, немалой цены, зъ большимъ камнемъ синимъ шафировымъ, (…) и часы мои карманные серебрянные томужъ сыну моему меншому определяю».¹⁵ Іван Крип’якевич зазначає, що годинникарство в Гетьманщині  набуває свого розвитку якраз у XVIII ст.¹⁶ Треба також зазначити, що кишенькові годинники із зазначеними дванадцятьма годинами були доступні лише заможним.

Дорогоцінне каміння також слугувало в якості подарунка між старшиною по службі: «вечеромъ привезъ мне футлярикъ на стеклорезный алмазъ, а передъ симъ мне-жъ подариль г. Лукин один большый, а два маленькихъ блоковъ».¹⁷

Взуття також є центральним інструментом для репрезентації своєї корпоративної культури, де його соціально-естетична функція грає одну з провідних ролей (кількісна ознака та великі витрати на нього тут є особливом маркером для позначення своєї соціальної ролі та статусу). У щоденнику Микола Ханенко наділяє його особливою вагою, оскільки ледь не кожного місяця він або лагодить старі чоботи, або купує нові (для себе і своїх дітей). Так, у згадці за 1749 р. автор перелічує надзвичайно яскравий ряд взуття для родини, що його купує: «для Василія-жъ три пари башмаковъ за 1 р. 50 к., сапоги за 1 р. 30 к., две пари туфлей чорныхъ 50 к., шесть паръ черевиковъ дамскихъ материальныхъ (шелковыхъ) по 40 к. – чинитъ 2 р. 40 к.; шестъ паръ туфліовъ дамскихъ-же за 89 к., сапожки для сина Івана 35 к., для его туфли 17 к., башмаки 25 к.».¹⁸

Загальновідомим є той факт, що тканини та їхній колір – це особлива категорія у дослідженні костюму та одягу загалом. Особливо шанували в той час червоний; як зазначає Євген Славутич, саме він був символом лицарства та культовою воїнською ознакою, що є характерним елементом вбрання східних суспільств.¹⁹ У щоденнику Миколи Ханенка дуже часто можна натрапити на згадки про те, як він «за крашенину платил крашеннику», що означає факт купівлі простої матерії, яку потім фарбували під особливий вид костюму – чи то парадного, чи то повсякденного одягу. Варто нагадати, що святковий костюм одягали переважно для різного роду візитів або для походу в церкву. Яскравим елементом такого вбрання є черкеска*, яка часто фігурує у вищезазначених мемуарах, причому переважно вона пофарбована в червоний колір.

Ще одним яскравим показником статусу слугувала сама тканина, її походження та ціна. Ілюстрацією до тези про важливість червоного кольору, його парадність, а також вартість тканин може слугувати згадка за 1746 р., коли за витратами було зафіксовано: «за тафу красную до черкески 2 р. 78½ к., за шолкъ и табиновую матерію 27 к., за бархатъ 1 р. 20 к., (...), за ленту черную и за проч. 17 к.».²⁰ Тафа** була на той час доволі розповсюдженою та не дуже дорогою тканиною, а от табін*** був досить коштовним матеріалом, який не виробляли на тутешніх землях та саме червоний його колір був найрозповсюдженішим, оскільки репрезентував статусність власника.²¹ Аналізуючи загалом, купівлю тканин Миколою Ханенком, можна зробити висновок, що найулюбленішою (а отже, найкоштовнішою) матерією була шовкова тканина різних видів та походжень. Найчастіше можна зустріти згадки про італійські та французькі тканини.

*    Черкеска – верхній чоловічий одяг, який носили поверх кафтану, з прорізними рукавами та відкидними рукавами.

**   Тафа – недорога гладка шовкова тканина.

*** Табін (обер) – легка шовкова тканина, яка має ефект відблиску; переважно іноземного виробництва, як-от італійського, французького або турецького.

Цікавим також є те, що інколи самі тканини слугували натуральною платою за службу; відповідно, чим ціннішою тканиною тобі платять, тим вищого соціального щаблю ти досяг. Микола Ханенко у записі за 1732 р. згадує: «дано мне жаловане зъ коллегіи іностранныхъ делъ 30 р. денегъ и косякъ лудану блакитного въ 14 р.».²² Як зазначає Євген Славутич, лудан* часто використовували на виготовлення коштовних кунтушів, адже це була досить дорога тканина, яку виготовляли за кордоном (найчастіше це була матерія німецького, французького, голландського та навіть китайського виробництва, але з кінця XVII ст. лудан привозять переважно з теренів Російської імперії). Окрім того, подібні дарунки згадуються ще у царських жалуваннях вищим і середнім чинам на гетьманській території у XVII ст.²³

* Лудан – особливий різновид цупкого квітчастого шовку.

Білизна також є яскравим проявом репрезентації статусності, адже їй надавали особливого символічного значення. Як відомо, із часів середньовіччя у Європі незаможні носили переважно лише полотняну білизну і подібна тенденція лишалася впродовж наступних століть.²⁴ Відповідно, мереживна, тонка та гладка білизна була показником статусності власника, тому еліта також стежила за тим, аби її шили з найкращих тканин, а згодом вона ставала невід’ємним елементом матеріального спадку. Заповіт Миколи Ханенка підтверджує цю тезу – стверджуючи, що поки його доньки живуть з матір’ю і «покаместь Богъ дасть къ нимъ людей», він закріплює за своїми доньками придане, як-от «содержаніе въ пропитании, одеяніи, и во всякихъ потребностяхъ, (...) до выдачи ихъ въ замужество определенно и именно прописанно; такожъ должна быть выправа ихъ въ одеяніяхъ, бельи и всякомъ приборстве дамскомъ».²⁵ Також у якості аргументу слугують нотатки у вищезгаданому щоденнику, де можна досить часто натрапити на факт закупівлі білизни з шовку для своїх синів (під білизною мається на увазі нічні сорочки та панчохи).

Багато згадок про одяг старшини можна віднайти в списку приданого, що його передав бунчуковий товариш Михайло Єсимонтовський Марині Скорупі, доньці полкового писаря Григорія Скорупи, коли в 1744 р. вони одружилися.²⁶ Загалом, треба відзначити, що придане є яскравим проявом уявлень гетьманської старшини про власні статус та заможність, оскільки сам по собі старшинський шлюб є досить цікавим феноменом того часу. У цьому контексті придане є матеріальним доказом того, що певна особа могла одружитися/вийти заміж за рівного собі, і як наслідок, батьки могли дати «благословення» на подібний союз. Виключенням є лише шлюби із зубожілими польськими родами, але вчиняли їх лишень для того, аби кровно зв’язати себе із шляхтою, на яку вони всіляко рівнялися.²⁷ У даному разі мова йде про творення специфічних ціннісних орієнтирів та замкненої корпорації із власними неписаними правилами та законами. Як зазначає Оксана Романова, козацька еліта XVIII ст. намагалася укладати шлюби у власному ж середовищі, тобто між родичами або свояками, що часто суперечило церковним правилам та визначалося переважно прагматичними міркуваннями. Незважаючи на цей факт, старшина все одно примудрялася вінчати подібні пари згідно усіх ординарних церковних ритуалів. Як наслідок, такі зв’язки призводили до замкненості групи та унеможливлювали соціальну мобільність.²⁸

Отже, в даному списку приданого вражає широкий ряд різноманітних прикрас, які для дочки Григорія Скорупи Марини були показником статусу її чоловіка. Так, можна натрапити на «перелъ болшихъ шнурковъ чотири (...), сережки алмазние, 30 р., сережки золотие с привесами перловими, 6 р. (...), перстенъ диаментовій, 38 р., перстенъ рубиновій з алмазами 40 р.». Тканини тут переважають такі, що виткані переважно із золотих чи сріблястих матерій, як-от «кунтушъ златоглавній зеленій, з футромъ шлямовимъ рисъсемъ зъ корунками* золотими, зъ сребромъ, 115 р. (...), кунтушъ сукна златкового с пудзументомъ** срибнимъ» тощо.²⁹ Також у заповіті міститься перелік різнобарвних спідниць та шнуровки, якою оздоблювали костюм. Окрім цього, Михайло Єсимонтовський залишив по собі різноманітні предмети побуту на кшталт мереживної постільної білизни, скатертин та ковдр.

Про статки шляхтичів Войцеховичів можна дізнатися із опублікованого в 1884 р. заповіту родини. Так, Анна Войцехович у 1744 р. закріплює за своїми братами та племінницями достатню кількість коштовного рухомого майна, як-от «неболшихъ 11 шнуровъ, а въ нихъ въсу шесть золотниковъ, сережки шафъровiе зъ рубинами, сподницю едну материялную, рубашокъ зъ доброго полотна, десять, постель на швабскомъ полотнъ, злотомъ и зеленимъ шолкомъ гавтованную (...), кунтушъ атласу венецкого, цвЂтомъ кармазиновый*** на събъркахъ, зъ опушкою соболлею».³⁰

*    Корунка – мереживо.

**   Подзумент – золотиста або срібляста тасьма.

*** Кармазинове сукно – яскрава матерія темно-червоного кольору.

Велику кількість прикрас та коштовної тканини також можна віднайти в заповіті прилуцького полковника Григорія Галагана своїй дружині Параскеві.³¹ Побутовий арсенал тут також схожий на той матеріальний світ у якому жили автори вищезазначених мемуарів та заповітів. Таким чином, тут знов можна натрапити на імпортовані тканини («сподница штофу французского зеленая»), чотири пари різноманітного хутра, надзвичайне різнобарв’я кунтушів, а також дорогоцінного каміння.

Аналізуючи вищезазначені джерела, можна дійти висновку, що гетьманська еліта прагнула до розкошів, підтведжуючи таким чином свій статус. Подібне прагнення призвело до того, що гетьманські терени не оминула доля дворян Російської імперії, де в 1742 р. були впровадженні так звані сумптуарні закони (закони проти розкоші). Ними намагалися всіляко контролювати нестримну розкіш дворян, які прагнули бути схожими на європейську аристократію. Обмеження стосувалися не лише повсякденного одягу, а й туалету для маскараду; таким чином прийнятний для суспільства одяг російських дворян був чітко регламентований на офіційному рівні, а для виробників тканин були впроваджені обмеження щодо виробництва парчі та золототканих та сріблястих тканин.³²

На гетьманських землях вперше подібні закони починають діяти в 1743 р. на території Київської губернії, де забороняють носити одяг розшитий золотом і сріблом та інші коштовні тканини («Рапорт генерал-майора Стрешнева о получении указа Елизаветы Петровны о запрещении дворянам носить одежду, расшитую золотом и серебром и т. д.»).³³ Цікавим у цьому контексті є той факт, що цим законом російська імператриця, фактично, прирівняла гетьманську старшину до російських дворян. У реєстрі одягу, що його мала здати місцевій адміністрації місцева еліта, можна віднайти багато цікавих предметів повсякденного туалету, який вражає коштовністю та різноманіттям. Наприклад, дуже часто можна натрапити на різнобарвні головні убори, як-от «чепцы с золотыми и посеребрянными кистьями», «чепец золотой парчевый», «шапка с серебряной кистью», «чепец золотом и серебром крытый», «шляпа золотая» і т.д.³⁴ Цікавим є і той факт, що особливого значення надавала місцева старшина й елітарності домашнього одягу; так, серед зданого одягу можна часто натрапити на шлафорі*: «один шлафорь штофной зелений золотой сеткой», «шлафорь з золотыми травами персидский» тощо. Так само як і в Російській імперії, тут забороняли носити надмірну кількість мережива; у тому ж таки звіті можна натрапити на подібні елементи туалету: «одна пара желтых манжет з бархатными кружевами», «платок заморский кружевной».³⁵

* Шлафор – домашній халат.

Отже, списки Київської губернської канцелярії дають змогу простежити загальну тенденцію аристократії до носіння коштовних матерій, які вражали своїми кольорами, різноманіттям та вишуканістю. На подібний набір одягу та аксесуарів можна натрапити у реєстрі Полтавського полку за 1709 р., де також присутня велика кількість різноманітних кунтушів, плахтанок та головних уборів, що належали старшині та їх родинам. 36 Але подібні сумптуарні закони, як і на теренах сусідньої імперії, не давали бажаного результату, адже судячи із тогочасних мемуарів та заповітів, дорогі тканини лишалися у повсякденному арсеналі гетьманської еліти.

Див. частину ІІ >>

1. Заруба В. Охотницьке (наймане) військо на Лівобережній Україні в останній чверті XVII ст. // Записки НТШ.– 1993. – Т. 225. – С. 232-257.
2. Сокирко О. «Одягати і наглядати» (одяг і соціальний статус найманці Лівобережного Гетьманату кінця XVII – початку XVIII ст.) // Соціум. Альманах соціальної історії. – 2002. – № 1. – С. 173-188.
3. Славутич Є. Одяг «малоросійських» козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. Друга половина XVII – перша третина XVIII  ст. – Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики / за ред. Г. Боряк. – Київ, 2009. – С. 210-238.
4. Славутич Є. Військовий костюм в Гетьманщині: історико-уніформологічне дослідження. – Київ, 2008.
5. Буряк Л. Повсякденне життя козацької еліти Лівобережнї України XVIII ст. крізь призму матеріального світу // Соціум. – 2003. – Випуск 2. – С. 197-206.
6. Там само. – С. 197.
7. Гуржій О. «Іван носить плахту, а Настя – булаву»? Суспільно-політичний портрет елітної жінки першої третини XVIII ст. // Соціум. – 2002. – Випуск 1. – С. 219-230.
8. Макарчук С. Етнографія України. – Львів, 2004. – С. 239.
9. Панашенко В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII-XVIII ст.). – Київ, 1995. – С.115-130.
10. Дневникъ генерального хоружаго Николая Ханенко, 1723-1753 г. (Приложеніе къ журналу «Кіевская Старина»). – Кіевъ, 1884. – С. 466.
11. Дневникъ Николая Ханенка (1719 – 1723 и 1754 г.) // Кіевская старина. – 1896. – Т. LIV. – С.189.
12. Дневникъ генерального хоружаго Николая Ханенко, 1723-1753 г. (Приложеніе къ журналу «Кіевская Старина»). – Кіевъ, 1884. – С. 46.
13. Там само. – С. 465.
14. Там само. – С. 411.
15. Там само. – С. 520.
16. Крип’якевич І. Старе й нове господарство // Історія української культури / Під ред. І. Крип’якевич. – Львів, 1937. – С. 102.
17. Дневникъ генерального хоружаго Николая Ханенко, 1723-1753 г. (Приложеніе къ журналу «Кіевская Старина»). – Кіевъ, 1884. – С. 418.
18. Дневникъ генерального хоружаго Николая Ханенко, 1723-1753 г. (Приложеніе къ журналу «Кіевская Старина»). – Кіевъ, 1884. – С. 458-459.
19. Славутич Є. Вовняні тканини в елементах костюму військової верстви України-Гетьманщини та їх історично-складена місцева термінологія (друга половина  XVII – XVIII ст.) // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – 2005. - №12. – С. 301.
20. Дневникъ генерального хоружаго Николая Ханенко, 1723-1753 г. (Приложеніе къ журналу «Кіевская Старина»). – Кіевъ, 1884. – С. 271.
21. Славутич Є. Шовкові тканини в костюмах військової еліти і урядовців української козацької держави та їхня тогочасна місцева термінологія // Історико-географічні дослідження в Україні: зб. наук. пр. – 2007. – Вип. 10. –  С. 154-155.
22. Дневникъ генерального хоружаго Николая Ханенко, 1723-1753 г. (Приложеніе къ журналу «Кіевская Старина»). – Кіевъ, 1884. – С. 90.
23. Славутич Є. Шовкові тканини в костюмах військової еліти і урядовців української козацької держави та їхня тогочасна місцева термінологія // Історико-географічні дослідження в Україні: зб. наук. пр. – 2007. — Вип. 10. – С. 143-180.
24. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм XV-XVIII ст. / Пер. с франц. Г. Філіпчук. – Київ, 1995. – Т. 1. – С.338.
25. Дневникъ генерального хоружаго Николая Ханенко, 1723-1753 г. (Приложеніе къ журналу «Кіевская Старина»). – Кіевъ, 1884. – С. 519.
26. ВЂновая запись, выданная бунчук. товарищемъ Мыхаиломъ Есимонтовскимъ Григорію СкорупЂ, при женитьбЂ на дочери его МаринЂ. 1744 г., 6 мая // Бумаги Скорупъ / Сулимовскій архивъ. – Кіевъ, 1884. – С. 218-220.
27. Панашенко В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII-XVIII ст.). – Київ, 1995. – С.115.
28. Романова О. «Боже неблагословіння» чи вигідне одруження? Штрихи до ціннісних пріоритетів козацької старшини XVIII ст. // Соціум. Альманах соціальної історії. – 2010. – Випуск 9. – С. 373-391.
29. ВЂновая запись, выданная бунчук. товарищемъ Мыхаиломъ Есимонтовскимъ Григорію СкорупЂ, при женитьбЂ на дочери его МаринЂ. 1744 г., 6 мая // Бумаги Скорупъ / Сулимовскій архивъ. – Кіевъ, 1884. – С. 219.
30. Духовное завЂщаніе Анны Ивановны Войцеховичъ, рожденной Чарнышъ. 1744 г., 1 мая // Бумаги Войцеховичей // Сулимовскій архивъ. – Кіевъ, 1884. – С. 280.
31. Галагановскій фамильний архивъ // Киевская старина. – 1883. – Ноябрь. – С. 464-466.
32. Захарова О. Регламентация моды правовыми актами в России (XVIII-XX вв.) // Захарова О. Светские церемониалы в России XVII – начала XVIII века. – Москва, 2001. – С. 180-199.
33. ЦДІАК. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 1001.
34. ЦДІАК. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 1002.
35. Там само.
36. Інститут рукопису НБУ – Ф. 61. – Спр. 1571.