Твори Карла Маркса з вирваними з тексту реченнями є найпопулярнішим цитатником для будь якого аналітика. Він починав «18 брюмера…» не знаючи, що більшість людей не прочитає той твір далі передмов і що його фрази швидко стануть крилатими: « Геґель десь зазначає, що всі великі всесвітньо-історичні події відбуваються, мовляв, двічі. Він забув додати: перший раз у вигляді трагедії, а вдруге – як фарс. Коссідьєр замість Дантона, Луї Блан замість Робеспьєра, Гора 1848 -1851 замість Гори 1793 – 1795 рр.,  небіж замість дядька (це він про Наполеонів В.М.) і та ж карикатура в обставинах, що супроводжують друге видання «вісімнадцятого брюмера»!». Уперше цей твір надруковано в американському німецькомовному часописі «Die Revolution», що не набув поширення в Німеччині і Маркс зважився його переробити і надрукувати на Батьківщині. Від 1859 р. минуло більше ніж півтора століття. Теорія Маркса зазнала критики і еволюції, але фраза про «трагедію і фарс» залишається однією із улюблених для надто багатьох діячів. Основна проблема – Маркс – дійсно геніальний і неодноманітний теоретик, застосування його теорії на практиці виявилося направду в основному трагедією. Спроби знайти закони функціонування суспільства як аксіоми зазнали великого краху. Вислови про «трагедію і фарс», як і те, «що людство прощається зі своїм минулим сміючись» викликають обґрунтований скепсис. Але в часи кризи перші книжки, що розгортаються гуманітарієм – книжки Маркса і не тому, що Гегеля читати заскладно. Тут досить важливо, що запускає фрази і ідеї у світ гуманітарій з розмаїтих катедр і трибун. Вирваність із контексту і не зважання на причинки – його питома риса.

Харківський Євромайдан в 3, 1415926535 рази цікавіший за київський. Це радше гайд-парк з великим браком зграбних промовців і, як і личить революційному мітингу, без продуманого сценарію. І річ не в кількості люду, креативності, модерності, вічно знайомих обличчях…сенс в іншому. Сенс у тобі. У вічних сумнівах історика науковця, те притаманне і не гріх. На харківському Євромайдані забагато історії та замало істориків. Кілька закличних однак зовсім не ораторських промов, у яких фігурує Переяславська рада і 1654 рік. До того -  «ми були в Європі», мені напевно слід вилізти на трибуну аби сказати, що події ранньомодерного часу не піддаються під такі інтерпретації, і до, і після того року зовсім необ’єднана Європа пройшла надто непростий і занадто трагічний шлях. Болі Європи нам не болять!?

Розмірковувати про гуманітаря можна довго. Однак у руслі моїх останніх студій хотілося б зважити на дещо інакші речі. Це роль гуманітарія в суспільних подіях і саме тут виявиться низка казусів, що чудово б ілюстрували український гуманітарний простір. Історик стає із сірого завсідника архівів публічним інтелектуалом, що виглядає закономірно, але в українському випадку доволі і кумедно. Звичайно тут годі обминути приклад Ярослава Грицака, якого охоче цитує Ганна Герман, історика, що так щиро підтримує Євромайдан. Історик Володимир В’ятрович – один із командирів Євромайдану, а історик Віталій Нахманович написав публічного листа президенту Януковичу з проханням подати у відставку. Не приховую, що геть не знаю повноцінних істориків з другого боку  - симпатиків відсутнього курсу відсутнього президента, хіба що Петра Толочка. Але я волію зазначити геть про інше. Про усіх трьох істориків уже написано чимало, а щодо Грицака можна скласти окрему бібліографію. Та основна проблема – жоден із цих істориків не є представником «офіційної історіографії». Ярослав Грицак звільнився з Львівського національного університету ім. Франка і зараз викладає в Україні лише в Українському католицькому університеті, надто далекому від зашкарублості «національних університетів», Володимир В’ятрович – голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху (громадської організації), а Віталій Нахманович – працівник Музею історії Києва та його основна сфера діяльності теж громадська – вчений секретар Громадського комітету по вшануванню жертв Бабиного яру. У даній ситуації ці постаті радше – вільні інтелектуали, аніж представники численної когорти кандидатів та докторів історичних наук, доцентів і професорів, ректорів, деканів та викладачів. Саме такі незалежні постаті здатні формувати громадську думку і бути опонентами системі, їх наявність свідчення великих суспільних змін. Зрозуміло відсутність університетської автономії і пострадянська система тієї ж відсутності ротації кадрів не зможе сформувати у згаданій системі вищої освіти постатей із власними судженнями. Для мене особисто брак яскравих публічних особистостей у середовищі університетських науковців –  є свідченням у своїй основі і відсутності наукового пошуку, бажання експериментувати, урешті браку сміливості відкриття. Та найголовніше жоден із публічних інтелектуалів, чи може мені це невідомо, не виступив саме зараз із  неприхованою критикою наявної системи в інституціях своєї науки, освіти пострадянського часу, чи у тому ж музейництві, максимум – це критика одіозного чинного міністра освіти, що мав і попередників і матиме наступників. Перебувати в публічному просторі за підтримки мас і виняткових вишів кшталту Києво-Могилянської академії чи УКУ значно простіше, аніж звертати увагу на такі «дрібниці». Однак ці ж «дрібниці» не вирішаться самі собою. До всього слід визнати, що апеляції до минулого і його інтерпретація досить часті у поясненнях революційних подій. Досить питомо, коли історик, наводячи приклади, вказує куди рухатися суспільству, не знаючи куди прямує сфера його професійної діяльності.  Чи там усе гаразд?

 Російські учасники викликають непідробне захоплення. Письменник Алєксандр Радов за те, що сказав про російського президента те, «чего его попросили не говорить», чим  неймовірно захопив мітингувальників і Умка зі дзвінким вокалом. «Культовая певица». Усе ж своє – все рідне і Гагарін, і Папанін, і Чапаєв…«Пушкин за границу бежит, Гоголю не спиться в гробу»…але ж тут «другие лица, смотрят иначе» (це правда не з її пісні).«В США беснуется джаз» - це вже про нас! Та мені для пояснень цікавіші не такі пісні, і не Умка, а розкручений в ютубі хор завсідникі «Русских маршей» :  «А ну-ка давай-ка у…й отсюда. Россия для русских, Москва для москвичей – кто не прыгает, тот хач!» - Хто не скаче, той москаль! (на харківському євро майдані – «той «Азіров»»). І чому ото Україна не Росія? 

Отже, повертаючись до ролі історії чи істориків, слід визнати, що світ як такої історичної науки давно вийшов за межі запилених державних академій та підступних університетських кафедр: засоби масової інформації, незалежні наукові товариства, видавництва, приватні музеї наявність зокрема і явища просто незалежного дослідництва. Я належу до тих скептиків, що не вірять у реформування державної сфери освіти і науки і до тих оптимістів, що щиро вірять і визнають громадську сферу підтримки історичних і не лише історичних студій, благо, що на відміну від природничих експериментів, гуманітарна сфера не потребує таких капіталовкладень. Та я про дещо інше. Чи є зрозумілим і те, що роль історика змінилася. Історик на барикадах – це чудово. Однак за розповідями про «українців як європейців», про нашу національно-визвольну боротьбу чи згадок про долі диктаторів, чи здатний історик помислити, крім невиправленого оптимізму, як цій надто неодноманітній країні і ширше як цьому просторові жити далі? Яких саме змін потребує це суспільство окрім «повного перезавантаження влади» і чи це «перезавантаження» узагалі можливе? Минуле виявиться непростим, чи є воно дороговказом і чому історичні паралелі так і досі захоплюють маси, що отже і далі шукають ідентичність? Історія виявляється запотребуваною і історик радо бере на себе барикадні функції і…знову блудить і знову помиляється. Можливо так і треба.

Я -  страждалець, своєю куцою дорогою метром я ледь не побився двічі з «двумя, несостоявшимися мужчинами средних лет», через свою стрічку з європрапором. Я дізнався: я -  «агент ЦРУ» і я кілька разів розвалив «эту страну». Щодо останнього – це точно! Бо я –  історик. І про те, що відбувається напишуть мої колеги.