Лаймонас Брідіс народився в Литві, але вже майже тридцять років мешкає у Ванкувері, має докторський ступінь з соціально-економічної географії в Університеті Британської Колумбії та займається післядипломною роботою у відділі історії Торонтського університету. “Vilnius: City of Strangers” – одна з небагатьох його робіт, і точно найвідоміша. З моменту появи книги у 2009-му році вона перевидавалася 5 разів.
Книга не є історією Вільнюса, “це наратив міста з точки зору чужоземців, деталізований в особистих рефлексіях, офіційних звітах, приватних листах, військових спостереженнях та подорожніх щоденниках людей, що прибували до міста” [с. 14]. Але наратив тут непослідовний і надзвичайно фрагментарний, тому навряд чи можна однозначно зарахувати працю до жанру міської історії. Це черга дуже різних, ніяк не пов’язаних між собою історій окремих чужоземців (або незнайомців, одне з двох слів пасуватиме для перекладу “strangers”, варіант “чужинці” має негативну конотацію), які щоразу наново картографують Вільнюс в уяві читача. З кожним новим епізодом і новою епохою місто наче виринає з небуття, відкривається наново, дивуючи, бентежачи, не співпадаючи з попередніми уявленнями і очікуваннями подорожніх. Але ці люди живуть у власних, особистих контекстах, які вони приносять з собою в місто, таким чином роблячи його частиною власної історії.
Безумовно, книга аж ніяк не є простим набором цитат зі спогадів іноземців. Для них Лаймонас кожного разу подає відповідний історичний контекст, але Вільнюс тут все одно – побіжне, часто мерехтливе тло великих подій, набагато ширших контекстів, більших за місто, Литву, інколи більших за всю Східну Європу. Назва “city of strangers” має приховане додаткове значення, адже книга написана насамперед як “city for strangers”, тобто для тих, для кого Вільнюс – маловідома, ледь помітна точка на карті. Плани нових хрестових походів, західноєвропейські мандрівники і вчені епохи великих географічних відкриттів, марш Grand Armée Наполеона до Москви й назад, залізниця Петербург-Варшава у ХІХ ст., Перша й Друга світові війни – читач опиняється в контексті відомих йому подій, але на маловідомій локації, і таким чином додає місто до власних знань про великі європейські події. “Десь посередині свого дослідження я усвідомив, що те, на що я наштовхуюся, було не так розрізненими інтерпретаціями Вільнюса, як відцентровими зображеннями Європи. Причина, з якої я не зміг знайти центральну історичну тему всередині всіх цих міських наративів, була простою: я шукав спільне для міста на різних мапах Європи. Тож, замість залишати Вільнюс, картографуючи окремі траєкторії розсіяних локальних наративів, я вирішив входити до міста з позиції різних культурних і лінгвістичних перспектив Європи.” [с. 14-15]
Мешканці міста практично не мають в книзі власного голосу, часто немає навіть зображення їхньої зовнішності та характерів. Подорожні – не етнографи, вони фіксують тільки те, що їх безпосередньо цікавить. Тому найчастіше, окрім ландшафту, в книзі згадуються євреї Вільнюса й околиць, чиїми послугами мандрівники користувалися впродовж століть, а також представники аристократії, литовської і згодом польської, оскільки саме з ними приїжджі контактували напряму. Такий спосіб писання можна назвати колоніальним, що дещо дивно з огляду на біографію автора, але саме це й робить працю певною мірою унікальною. Така собі безапеляційна самопрезентація в якості колоніального об’єкту, повна протилежність включенню Вільнюса до будь-яких національних наративів. Навіть сама назва міста в книзі також не є способом закріпити сучасну ситуацію і змінюється в тексті відповідно до епохи й особи оповідача: Vilne, Wilno, Vilna, Wilna, Vilno, Vilnius.
Мова, якою написано “Vilnius: City of Strangers”, надзвичайно образна й насичена художньою лексикою, вона максимально далека від сухої мови фактажу. Іноді навіть складається враження, що межу, яка відділяє історичний текст від художнього вже перейдено, але в даному випадку це аж ніяк не шкодить праці. Вибір голосів книги доволі різноманітний: вельможа з Фландрії Ґілберт де Ланной, папський легат Захарія Феррері, дипломат родини Габзбургів Сигізмунд фон Герберштайн, мандрівник і натураліст Йоган Георг Адам Форстер, лікар Йоган Петер Франк, письменники Федор Достоєвський та Альфред Дьоблін, журналіст Пауль Отто Гайнріх Фехтер та інші. Останній розділ Лаймонас Брідіс наповнив цілим сонмом голосів і роздумами на тему трагічної долі багатьох мешканців Вільнюса, міста, яке, за його словами, колись було одним з найбільшим некрополів Європи (в часи радянської влади багато кладовищ було знищено).
Серед тих, кому автор дякує за допомогу в написанні книги – географи, літературознавці, перекладачі, ілюстратори, філософи тощо. Бракує, власне, істориків, хоча я можу помилятися, не всі названі там прізвища легко знаходяться в мережі. Також на 250 рясно ілюстрованих сторінок є 17 сторінок приміток і загалом 137 цитованих джерел, серед яких добра половина – спогади героїв книги. Наскільки добре їх опрацював автор – про це напишуть люди, які краще за мене знаються на історіографії Литви.
Підсумовуючи, книга доволі оригінальна і демонструє можливість написання історії міста без послідовної оповіді, а також поза контекстами національних наративів. Не так інформує, як пробуджує уяву, роблячи Вільнюс частиною, додатковою територією на власній карті уявлень про великі європейські події, що відбувалися впродовж XIV-XX століть. Чи можна писати подібні тексти масово? Навряд чи. Друга подібна книга про Вільнюс буде, напевно, зайвою. Але подивитися з такого ракурсу (ракурсів) на інші міста Східної Європи було б надзвичайно цікаво.