Заняття історією освіти передбачає глухі кути. Сучасний багаж знань є неймовірний порівняно з попереднім,…шкільне виховання надто відійшло від колишніх своїх проблем, ставить чи вирішує інакші питання. У своїх дослідженнях я виразно уникав розуміння педагогіки і посталих з нею проблем, мене завжди цікавив зовнішній радше соціально-політичний, а не інтелектуальний контекст постання світської школи. Напевно українська профанація історії педагогіки та нездалість cultural studies змушували мене на те. Я проглядав журнали успішності лише вишукуючи просопографічні дані і подекуди характеристики учнів, цього невблаганного другого боку навчального процесу. Хоча спробу характеристики попередніх педагогічних практик цих теренів і цього часу спробував дати Олександр Ткаченко і у досить таки суворих тонах (Ткаченко А. М. Учебно-методическое руководство Харьковского университета школами в 1805 – 1835 гг. Харьков : Изд-во Харьк. ун-та, 1957).

Журнал засідань педагогічних зборів у Чернігівській гімназії 1809 р. – є наслідком міністерської інструкції і тяжіння до бюрократії та відписок директора гімназії Михайла Маркова. Власне, завдяки тяжінню до бюрократії ми маємо насичену картину Дирекції училищ Чернігівської губернії, яку з 1802 р. очолював теж усе той же Марков. Зберігається журнал у фонді Харківського університету Державного архіву Харківської області (ДАХО. Ф. 667.Оп. 283. Спр. 53), найповнішому зібранні з розпорошеної документації освітніх установ Чернігівської губернії.

Хто має вести журнал засідань педагогічних зборів?

Педагогічні збори – гучна назва. Це зібрання кількох вчителів та директора гімназії. Михайло Марков одразу відмовлявся укладати і вести педагогічний журнал і доводив, що те має робити учитель історії чи учитель філософії, бо, признається директор, «во многих из преподаваемых наук в гимназии не будучи довольно знающ» буде мати ускладнення для розуміння і для запису розмов та дискусій та головне, якщо він буде писати, хто ж тоді покладе край дискусіям і сваркам між учителями на зборах: «часто на предложение одного отвечают несколько голосов с разными предложениями и мнениями»…Але вести журнал принаймні 1809 р. довелося саме директору, зважаючи на почерк.

Латина

Напевно я мусив би з часом написати дослідження про «боротьбу» зі старою всесвітньою мовою «латиною» та поширення нових мов: німецької та французької. Просвітницькі реформи зводили латину нанівець, зводили та не звели. Латина залишалася основною мовою спілкування у вченій спільноті, попри нову вагу «національних» мов та поширення французької. Лекції приїжджих професорів у імператорському Харківському університеті лунали латиною, вивчення цієї «мертвої мови» було необхідним предметом у гімназіях Російської імперії. Основна мова єзуїтів та церковної схоластики слабко вписувалася у концепцію нової світської школи.

Михайло Марков погано ставився до латини, за своєї любові до німецької мови, прагнув скоротити чи узагалі скасувати вивчення. За спогадами професора Людвіга Якоба і попечитель Харківського навчального округу Северин Потоцький вигукнув щодо тієї мови: «Ах Господи! Знову ця латина! Студентам вона не потрібна, та й дворяни не хочуть її вчити» ( Якоб Людвіг Генріх фон. Спогади про моє життя. Харків, 2016. С.176).

Учитель латинської мови Іван Пиланкевич – основний доповідач на педагогічних зборах – діти не хотіли вчити латину, їхня успішність була украй низькою. Пиланкевич висловлював і основні ідеї щодо покарання неуспішних учнів. Але своїми пропозиціями натрапляв на жваву реакцію молодих учителів (як і Пиланкевич, між тим приїжджих, зі Священної Римської імперії (Цісарщини)) Андрія Дудровича (натуральна історія) та Сави Малиновича (філософія).  Успішність з інших предметів у гімназистів, відсталих у латині, була непоганою, а незрідка й доволі позитивною. Хто був винен у таких диспропорціях: предмет, учитель, учень? Тут опонети знаходили провину Пиланкевича, що ускладнював сприйняття учнів завеликими уроками та нездалими, а не новими посібниками, не орієнтувався на практичність матеріалу.

Альтернатива французької та німецької мов виявлялася своєрідною. Самі учителі нових мов зовсім не відповідали ніяким «стандартам». Федір (Фрідріх) Кнейпер був відсутнім на навчанні і за те пропонувалося обмежити його жалування. Йосиф Йоган Батист Коллінет (певно ж Коліньє) майже не знав російської і задля вивчення мов змушував учнів вчити напам’ять класичні французькі твори включно з віршами Вольтера. Пропозиція директора, щоб вчителі іноземних мов були протягом дня присутні у класах, наслідку не мала.

«Непрактична» латина між тим, оглядаючи пізніші біографії вчителів, продовжувала викладатися і панувати, а за текучості вчительських кадрів кар’єра Івана Пиланкевича виявилася найдовшою, він викладав у гімназії від початку з 1805 до 1822 р., жоден інший учитель так довго не тримався.

Успішність та дисципліна

Пропозиції Івана Пиланкевича щодо кар і нагляду за неуспішними – певно ж явище старої школи, які щиро обговорювалися. Подібно до колегіумів та «академій» Пиланкевич пропонував для нагляду із старших успішних учнів запровадити інспекторів для контролювання неуспішних, що не знайшло підтримки. Водночас система кар почасти підтримувалася: пересаджувати відсталих учнів на задні місця, ставити біля дверей на день чи тиждень («смотря по чувствительности»), третім видом покарання була догана зі стоянням біля порогу. Якщо такі засоби не виходили – вести до директора, якщо такий учень був уже у директора двічі – повідомляти батьків, оголошувати ім’я «дурного» учня по всім класам і надалі переводити у нижчі класи, або повертати у повітове училище, звідки нерадивий «школяр» прийшов до гімназії. Іншим учителям пропозиції Пиланкевича видавалися занадто суворими, можна було б обмежитися директором і доганами.

Так само постало питання про те як заохочувати гарних учнів: садити на перші місця, всіляко хвалити, оголошувати імена по класах. Молодий кандидат з університету, учитель математики Микола Архангельський пропонував викликати успішних учнів з похвалою і на педагогічні збори та старші колеги зазначили, що похвали перед товаришами буде достатньо.

 
Тілесні покарання

Окремою темою щодо навчального процесу буде наявність тілесних покарань. Дворянські діти складали основний контингент гімназистів, тілесні покарання для шляхетного стану були забороненими. Але остаточна заборона тілесних покарань у гімназіях була запроваджена через два роки за інструкцією нового міністра освіти Олексія Розумовського.

Іван Пиланкевич вважав, що запровадження тілесних покарань значно покращить знання з його предмету і навіть був упевненим з того, бо те «производиось в Замосткой, что в Галиции академии, где он обучал детей и производится в других».

Однак інші учителі особливо учитель історії Сильвестр Самарський-Биховець, Андрій Дудрович були проти таких уже перевірених методів. А філософ Сава Малінович зазначив: «наказание моральное отнюдь не меньше содействовать может пользе успехов, естли толко оное употребляемо будет с надлежащим уразумением».

Шляхи постання нової школи на цих теренах – знахідка для фуколдіанця. Вони підтверджують тези про постання контролю, заміну покарань з тілесних на моральні, тривалу боротьбу з латиною за нові мови та «практичність» знань. Цей «чудовий новий світ» відлякує паралелями і змушує сумувати дослідника ранньомодерних практик не за латиною чи тілесними покараннями, а радше за місією освіти без «практичності» та «надлежащего уразумения».