Рік тому побачив світ документальний фільм «Будинок “Слово”»: режисер – Тарас Томенко, сценаристи – Тарас Томенко і Любов Якимчук. Стрічка присвячена мешканцям незвичайної харківської п’ятиповерхівки – будинку письменників та інших творчих людей з покоління «Розстріляного Відродження». Харківський будинок зведений у вигляді літери «С», з якого й починається головне слово для письменників – «слово».

Документальний фільм отримав загалом схвальні відгуки з боку критиків . Для допитливих глядачів, які не обмежуються змістом стрічки, і не тільки для них діє мережевий проєкт ProSlovo.com. Перегляд твору викликав у мене низку міркувань про фільм і його персонажів, якими волію поділитися.

https://www.youtube.com/watch?v=saLgLaWGGVs

Трейлер документального фільму «Будинок “Слово”»

1. Тріюмф монтажу: погляд глядача

Яким має бути популярний документальний фільм, покликаний ознайомити широку авдиторію з літературними й історичними подіями та постатями? Розмірковую як обиватель – пересічний глядач.
«Будинок “Слово”», як, напевно, усі «класичні» документальні стрічки, має два шари – аудіальний і візуальний. Аудіальний – начитаний акторами текст, який автори фільму прагнуть донести до його глядачів. Цей шар зазвичай має головне значення, позаяк саме він цілком створюється для фільму і є «авторським».
Що ж особливого з аудіяльним шаром розглянутого фільму? Він малою мірою є «авторським». Не вкладаю у цю характеристику оцінного значення! Фільмовий «текст» є передусім результатом монтажу цитат, складаючись із мемуарних описів життя письменників, меншою мірою, поетичних строф і, що найбільш вражає, свідчень про Голодомор, зокрема на харківських вулицях, і донесень аґентів спецслужб про мешканців будинку. Так святкове життя пристрасних талантів поринає у Голодомор і Великий терор. Терор 1930-х років пройшовся по більшости постійних і тимчасових мешканців знаменитого будинку після самогубства Миколи Хвильового...
Аудіяльний шар фільму аналогічний візуальному шару. Для документальної стрічки «візуальне» – результат тотального монтажу: відбору і застосування. Кінодокументалісти відбирають кадри, які ілюструють епоху та її окремі аспекти, представлені у фільмах, а також ті кадри, які безпосередньо стосуються змісту картин.
Для «Будинку “Слово”» кадрами, дотичними до теми стрічки, стали світлини персонажів фільму і твори персонажів-художників. До речі, у візуальному шарі наявні сучасні світлини центру Харкова з майже однолітком будинку «Слово» – конструктивістським Держпромом.
Тріюмф монтажу в «Будинку “Слово”» створює ефект максимального реалізму. Автори фільму нічого «не вигадують». Вони приготували страву з готових продуктів – відомого про трагічну долю геніїв і подвижників нової української культури. Тому ця страва й гостра: трагічні факти вражають сильніше, ніж будь-які пізніші рефлексії, будь-які наші висновки. Все це робить фільм переконливим для масової публіки.

https://www.youtube.com/watch?v=y4DVYn27gXo

«Документальне кіно – дихання життя»:
«кінознавче» інтерв’ю в двох частинах 2016 року з режисером Тарасом Томенком, в якому йдеться, зокрема, про поточну роботу над документальним і планами на художній фільм «Будинок “Слово”»

https://www.youtube.com/watch?v=aE5i7PdpdfE

2. Революційне покоління: погляд історика

Перегляд фільму змушує замислитися: чи був зв’язок між революційними очікуваннями діячів культури, революційною риторикою та кривавим поступом Великого терору?
Радянське суспільство жило мітом «Великої Жовтневої соціялістичної революції» яко першоподії радянського життя. «Є в революції початок – немає в революції кінця»: практика більшовизму була такою ж самою революційною, як і його теорія. Адже риторика була невіддільною від дії. Це сполучення між словом і ділом, зазвичай властиве періодам революцій, надавало «ранньому» радянському суспільству революційного характеру.
Не самі більшовики-партійці, а й нові покоління інтеліґенції прагнули прямого зв’язку між словом і ділом. Велике майбутнє мало втілюватися просто зараз. Ця жага великого життя живила Відродження, яке стало Розстріляним.
Так для себе пояснюю інтелектуальний розвій 1920-х років у царинах літератури, мистецтва і науки. Бо творчі люди жили не сьогоднішнім днем і не завтрашніми мріями, а діяльним поєднанням першого й другого, коли сьогодні відкриває перспективи на завтра, а завтра настає сьогодні.
Один будинок майже на всіх культурних діячів – наочне втілення колективного єднання творців майбутнього за революційного часу. Всі разом творять одне – спільний новий світ. Спільність завдань та засобів набуває просторового вигляду – новий будинок української культури творять у новому будинку українських мистців. А під час Великого терору спільний будинок став вуликом шпіонажу та спільною тюремною камерою для багатьох з-поміж його талановитих мешканців...
Що ж буває, коли Революція не може втілити свої завдання? Соціяльна енергія просто так не щезне! Якщо рух не йде вперед, то повертається колом. Революція обертається проти себе. Революція пожирає своїх дітей. Хто був найбільшим революціонером – той загине першим.
Чи не в цьому загадка Великого терору? Революційна енергія мусила кудись подітися. Якщо придивимося до обвинувальної риторики 1930-х років, то жахнемося від її тотальної політизації: будь-яка дія – буцімто результат антибільшовицького політичного переконання. Знову маємо перед собою взірець революційности – прямого зв’язку між словом і ділом – між переконаннями та діями.
Першими жертвами Сталінської революції згори, покликаної переформатувати суспільство – звершити революційний експеримент більшовизму, стали ті, хто рушили до майбутнього в перших рядах. У перших рядах суспільства, але не з його провідниками. Для більшовиків творча інтеліґенція була попутником – тим, хто був разом і поряд, але відокремленим. Бути разом, не інакшим, але стороннім – ось підстава для підозр! Тож обвинувачення – справа часу і техніки. Та й бути разом – теж підстава для розстрілу. Вибір жертви репресій був радше другорядною справою. Було би обвинувачення – винуватого знайдуть!
Діячі «Розстріляного Відродження» були не винуваті в тому, що їм довелося або загинути, або мученицькі страждати, або тяжко мовчати, або говорити на чужий лад. Але вони були елементами революційного процесу в період Сталінської революції. Тому зробилися її чи не першими жертвами.

https://www.youtube.com/watch?v=ESFWsm7yR5k

Інтерв’ю з режисером Тарасом Томенком після прем’єри документального фільму в Харкові з питаннями про історію та сучасність

3. Апотеоз контексту: погляд читальника

Як оповідати про літературу? Як поєднувати «текст» і «контекст» – епоху та біографію письменника? «Текст» і «контекст» аналогічні «душі» й «тілу»: першому елементу потрібен другий, щоби вийти за його рамки.
Оповідачу про літературу потрібно уникнути буквалізму, як у школярських біографіях Тараса Шевченка: коли з’ясований відбиток у творчости гірких років дитячого кріпацтва і заслання, але без тлумачення залишилися солодші часи Вільно і Петербургу. Будь-яка фальш неприпустима не тільки «з погляду істини», а й тому, що не дозволяє достукатися до серця сучасної авдиторії, яка складається з освічених, хоча й інформаційно перенасичених людей.
Аудіяльний шар фільму насамперед стосується «контексту» – біографій письменників і митців, не стільки самої епохи. Причому мемуарні фрагменти є доволі приземленими. Вони представляють персонажів із перспективи їхніх сучасників – друзів і сусідів за будинком «Слово».
Який ефект од подібного знання? Простіше кажучи: як завалений розгорнутими книжками кабінет Павла Тичини і сексуальний апетит Раїси Троянкер допомагають нам відкрити їхні поезії?
Діячі «Розстріляного Відродження» в біографічному контексті постають нашими сусідами та знайомими, трохи кумедними, як молодики в очах літніх людей. Можна було би сказати: постають нашими сучасниками. Але ж ми нібито пролетіли машиною часу перед тим, як усістися з ними за спільний стіл – перед оживленим екраном. Тож якщо вони й можуть здаватися нашими сучасниками, то значно молодшими від нас – молодшими за історичним досвідом.
Фільм начебто заманює свого глядача, щоби він став читачем, щоби він угрузнув у світ трохи знайомих – завдяки фільму – чудових людей. Продовжуючи вихоплені мною епізоди: хто тишком-нишком зазирнув у кабінет Тичини і надіслав повітряний поцілунок до Троянкер – не може не заґуґлити їхні поезії.
Фільм полює на читальника, надавши смачну приманку – строфи віршів. Не-поетам з-поміж персонажів пощастило менше. А між поетів найбільше поталанило Михайлю Семенко. Його цитують не окремими строфами і висловлюваннями, а доволі рясно, як у статті співаторки сценарію Любові Якимчук «Михайль Семенко: від футуризму до тероризму».
Чому? Відповідь отримую з «контексту»: поетка Любов Якимчук є поклонницею першого українського футуриста, авторкою культурницьких проєктів, присвячених поету-футуристу, і поеми «Тов. Дим» (у самого Семенка була поема «Тов. Сонце») з персонажем Михайлем «Семом» Семенком:

у Харкові – неп
у Харкова очі кольору неба
вулиці – комунари
вулиці – комуністи
Маркс і Енгельс – парами
чисто-чисто
з мітлами чекісти
поприбирали
надовго вистачить

кав’ярня „ПОК”
Семенко за столиком
засмучений сном про дим
купа думок
він пише лист
а може – лиш запис
рукою тремтячою
от бачить
іде товариш
якийсь по Сумській
та то ж Шкурупій!

закашлявся Сем димом
– друже Ґео, життя тернисте
і як не дивно
вся наша зброя – це футуризм –

а Шкурупій – по плечу поета
– прочитав про твою смерть
у „Новій Ґенерації”
про знайдене на вулиці тіло
з вугляними очима
Сем, маєш рацію
люди майбутнього
всі будуть героями
бо нічого не боятимуться

– чули, Кобзар
спалив Михайль
з пісочниці Києва
вигнав поетів
і вони з горя
побігли в степ
з укр.літератури
під бринькання струнне
нудити про зорі
старому місяцю
а сам переїхав
до нашого міста

підносять тістечка
каву, чай
невеличка тіснява
а все-таки рай
ти багато куриш
і дивишся в попільничку
де замість пейзажу
туман-дим
такий важкий
і кольору зимного
як светр
у твоєму наплічнику
жуєш печиво
дістаєш гривні
за вікном боляче
за вікном дим
– ідем за вікно
– ходім

Апотеоз контексту в аудіяльному шарі фільму створює ефект полювання за читальником. Кричуща нестача «тексту» кличе глядача на його пошуки – робить із нього читальника. Одна річ – читати класиків. Інша річ – читати «історичних» друзів, з якими познайомив дуже «контекстний» фільм. Так і уявляю собі розмову між учорашніми глядачами документального фільму:

– Агов, читав, яку поему вдивував Тичина!
– Овва, читав, який вірш утнула Троянкер!

https://www.youtube.com/watch?v=OrQMh7oxhJU

Інтерв’ю з Любов’ю Якимчук про представлений документальний і майбутній художній фільм «Будинок “Слово”», а також про викладання української літератури та сучасну українську літературу

* * *

Таким чином, документальний фільм «Будинок “Слово”», на мою думку, вражає реалізмом страшного минулого та влаштовує полювання на потенційного читальника поезії та прози «Розстріляного Відродження», посилює зацікавлення мистецьким життям 1920–1930-х років. І залишає гарячу симпатію до мистців і пекучу гіркоту за страчених людей та втрачені твори.
А яко глядачу мені не вистачає у кінострічці оживлення минулого – драматизації, в якій актори виконують ролі молодих поетів і художників 1930-х років. Але мені доведеться лишень трохи зачекати – наступного року в прокат має вийти художній фільм «Будинок “Слово”», режисером якого теж буде Тарас Томенко, а сценаристами – теж Тарас Томенко і Любов Якимчук. До зустрічі перед екранами!

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел

Див., напр. (за абеткою прізвищ рецензентів):

1) Роман Кулик. Фільм “Будинок “Слово”. Чому Сталін вирішив поселити наших письменників в елітному кооперативі? // Тексти.org.ua;
2) Ольга Перехрест. «Замість адреси пиши: будинок “Слово”» // ZAXID.NET;
3) Ярослав Підгора-Гвяздовський. «Будинок “Слово”»: чи є шанси на вічність? // Детектор.Медіа;
4) Юрій Самусенко. «Будинок «Слово». Спілка живих поетів // MOVIEGRAM.