Протягом останніх шістдесяти років польська історіографія відігравала, поза сумнівом, особливу роль у розвитку українського історіописання. Як слушно зауважила Наталя Яковенко, вона була «вікном в Європу» для західноорієнтованих українських істориків¹. За радянських часів цим «вікном» були польські історичні часописи і меншою мірою монографії, які загалом регулярно надходили до українських наукових бібліотек, і за посередництвом яких зацікавлені українські науковці могли дізнатися про тенденції в розвитку тогочасної західної історіографії. За останні двадцять років до читання літератури додався також досвід особистого перебування в Польщі під час участі в конференціях або наукових стажуваннях. Ці інтенсивні особисті зв’язки, як і можливість безпосереднього контакту з основними центрами західної гуманітаристики, що відкрилась для українських істориків після 1991 року, поступово змінили й образ польської історіографії у свідомості українських науковців, і загальну ієрархію відносин між обома історіографіями. Якщо спробувати коротко охарактеризувати ці зміни, то можна сказати, що за цей час українські науковці перетворилися з учнів на повноправних партнерів у діалозі з польськими колегами.

Втім, варто звернути увагу на те, що ця досить інтенсивна співпраця до останнього часу практично не торкалася однієї важливої сфери, а саме – теорії історії. Остання у постаті методології історії активно розвивалася у Польщі за часів ПНР, а після 1989 року продовжила свій розвиток як насамперед теорія або філософія історії. Без перебільшення можна сказати, що Польща була і залишається найбільш інноваційним осередком досліджень у галузі теорії історії в Центрально-Східній Європі. Отже, факт лише епізодичної співпраці між українськими та польськими науковцями у цій сфері варто пояснювати не тим, що польській стороні не було що запропонувати, а насамперед відсутністю зацікавленості з боку українських істориків, своєю чергою пов’язаною з маргінальним становищем цієї дисципліни у самій Україні.

Ця співпраця, втім, дещо пожвавилася в останні півроку під впливом створення польсько-українського Історіографічного товариства, однією з цілей якого є сприяння інтеграції зусиль польських і українських науковців, що працюють в галузі теорії та історії історіографії, а також публікації в Україні книжок трьох провідних представників польської теорії історії (Войцеха Вжосека, Еви Доманської та Єжи Топольського²). Історіографічне товариство тільки розпочинає свою діяльність, а отже оцінка його активності та впливу на польське та українське історичні середовища ще попереду. Тому у цьому дописі я хотів би висловити кілька міркувань у зв’язку з появою українських перекладів праць згаданих вище теоретиків історіографії. Як людина причетна до підготовки двох з цих книжок, я, очевидно, не можу говорити про якість перекладу чи наукового апарату. Я також не буду переказувати зміст цих праць. Натомість я хотів би поділитися кількома думками, що виникли у мене в процесі читання цих та інших досліджень польських теоретиків та істориків історіографії.

Перший момент, на який варто звернути увагу – це вже згадувана вище потужність і різноманітність польського середовища теоретиків та істориків історіографії, а також значно вищий, якщо порівнювати з українським випадком, інтерес до обговорення методологічних та теоретичних проблем серед польських істориків та гуманітаріїв загалом. Причому в такому порівнянні для мене важливим є не так кількісний аспект (тобто порівняно висока кількість польських науковців, які стежать за західними методологічними дискусіями та новаціями, і потім використовують їх у власних дослідженнях або ретранслюють їх своїм колегам), як те, що і за часів ПНР, і зараз в Польщі є дослідники, які не просто стежать за західними, чи краще сказати – міжнародними дискусіями, але і беруть в них активну участь. Якщо говорити про соціалістичне минуле, то найхарактернішим прикладом тут буде Єжи Топольський – патріарх польської методології історії, який зробив важливий і визнаний внесок у міжнародну дискусію про роль наративу в історіописанні. Серед сучасних дослідників можна згадати Еву Доманську, яка є помітною постаттю у дискусіях про спадщину постмодернізму та формування нової постгуманітарної парадигми.

По-друге, варто звернути увагу на переосмислення ролі теорії, що відбувається зараз в польській історіографії. У критичній філософії історії (як в аналітичній, так і в наративістській) теорія була насамперед плодом рефлексії над результатами історичного дослідження, тобто в полі уваги теорії історії перебувало не минуле як таке, а те, як історики досліджують це минуле. Надмірний наголос саме на такій перспективі спричинився зрештою до надто жорсткого поділу праці між теоретиками та істориками-практиками, появи взаємних негативних стереотипів та відчутної напруги у відносинах між цими двома групами науковців³.

Як, зокрема, реакція на таку ситуацію протягом останніх десяти років відбувається поступовий перегляд розуміння ролі теорії в історіографії, який можна окреслити, як «демократизацію» теорії. Як наслідок, теорія вже не є виключно результатом аналізу пізнавальної діяльності історика, так само вона не є лише створеною філософами чи теоретиками соціальних наук «великою теорією», що її можуть використати у своєму дослідженні історики-практики, ще раз підтвердивши її слушність своїм джерельним матеріалом. Натомість, теорія (малого або середнього обсягу), сформульована на підставі аналізу конкретного джерельного матеріалу, має бути тепер результатом практично кожного історичного дослідження. Отже, ключовим завданням теорії історії як академічної дисципліни у цій перспективі є допомогти історикам навчитися будувати теорії в процесі власного дослідження. Саме цій меті підпорядкований вже в загальних рисах відомий українському читачу проект практичної методології Еви Доманської.

Варто додати, що, на думку Доманської, практична методологія має особливе значення для східно- та центральноєвропейських науковців, позаяк вона може стати важливим засобом для інтелектуальної деколонізації місцевих історіографій. Якщо дивитися на проблему з цієї перспективи, то депровінціалізація та повноцінна інтеграція української історіографії до західної будуть можливими лише тоді, коли українські науковці будуть не тільки використовувати розроблені на Заході теорії та підходи (чи їх критикувати), але і стануть робити внесок до актуальних у світовій гуманітаристиці дискусій власними оригінальними теоріями, розробленими на підставі аналізу місцевого фактографічного матеріалу⁴.

У пострадянській гуманітаристиці ми вже можемо бачити окремі приклади змін у цьому напрямку. Якщо говорити про історичну професію, то найбільш показовим таким прикладом напевно є середовище, що гуртується довкола часопису Ab Imperio. Редактори та постійні автори цього видання, зосереджуючись на історії Російської імперії та СРСР, не просто тестують західні теорії на місцевому джерельному матеріалі, але і будують власні теорії, які стають оригінальним внеском східноєвропейських науковців до загальногуманітарних дискусій довкола таких проблем, як імперія, колоніалізм, суб’єктність, дієздатність тощо.

Ознайомлення з польськими теоретичними дискусіями, звісно, автоматично не вирішить усіх українських проблем, але воно може принаймні допомогти краще усвідомити характер та масштаб цих проблем, а як ми всі добре знаємо: усвідомлення проблеми – це вже половина шляху до її подолання.

1. Яковенко Н. Розколективізація історії // Критика. 2004. № 9-10. С. 35.
2. Книги Войцеха Вжосека «Історія-культура-метафора. Постання некласичної історіографії; Про історичне мислення» та Еви Доманської «Історія та сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле» вийшли відповідно восени 2011 і навесні 2012 року у видавництві «Ніка-Центр». Монографія Єжи Топольського «Як пишеться і розуміється історія» має бути опублікована у видавництві «КІС» у червні цього року.
3. Див. проникливий аналіз подібної ситуації в польській історіографії: Domańska E. Uwagi końcowe o trudnych związkach historii i metodologii // Domańska E. Historie niekonwencjonalne. Refleksja o przeszłości w nowej humanistyce. Poznań, 2006. Ss. 255-261.
4. Детальніше про це див.: Склокін В. Деколонізація східноєвропейської гуманітаристики: міркування про дослідження Еви Доманської // Ева Доманська. Історія та сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле. К., 2012. С. 238-252. Ця ж стаття вміщена у журналі «Європейський світ» (2012, вип. 5, с. 35-49; http://issuu.com/cpes/docs/es-5).