Перша світова війна

Очевидно, єдиною сторінкою історії ХХ ст., яке не викликає більш-менш помітних суперечок у сербському суспільстві, є Перша світова війна та участь Королівства Сербія в ній. Для всіх сербів, включно з тими тих, хто походить з Боснії та Герцеговини, Хорватії (тобто чиї предки воювали в лавах австро-угорської армії) та Чорногорії, — це одна з найгероїчніших сторінок історії. Така позиція зрозуміла з огляду на те, які величезні втрати понесла Сербія та сербський народ у 1914–1918 рр. (найбільші у відсотковому відношенні серед усіх учасників Великої війни). Центральні епізоди тієї війни для пересічного серба – це Колубарська та Церська битви (1914 р.), коли маленька Сербія успішно відбила австро-угорський наступ та, навіть, перейшла в наступ сама; «Албанська голгофа» (1915 р.), коли сербське військо на чолі з королем Петром І, обтяжене масою цивільних біженців, під ударами німців, австро-угорців та болгар змушене було в складних зимових умовах відступати через гори Албанії до адріатичного узбережжя; також «солунаштво», тобто участь сербської армії, переоснащеної французами на Корфу, у тяжких боях на Солунському/Салоніцькому/Македонському фронті та його прориві у вересні 1918 р., який закінчився до швидким звільненням сербським військом своєї рідної землі¹. Окремим, не менш героїчним для сербів, епізодом Великої війни була Мойковацька битва (січень 1916 р.), під час якої чорногорські війська на чолі із сердаром (командиром) Янком Вукотичем кілька днів відбивали наступ чисельніших австро-угорських сил і цим самим дали змогу сербській армії відступити до тієї самої Албанії. Цікаво, що сьогоднішні чорногорці, ті які відмежовують себе від сербів, вважають же цю битву виключно своїм героїчним епізодом.

Пам'ятник "Переможець" (автор - хорватський скульптор Іван Мештрович) у фортеці Калемегдан, Белград. Присвячений сербській перемозі та героїзму в Першій світовій війні

Отож, Перша світова є тією героїчною і трагічною сторінкою історії, яка об’єднує всіх сербів, а не розділяє. Навіть у комуністичні часи ця тема глорифікувалася, хоч і в контексті об’єднання південного слов’янства, «братських народів Югославії». Зауважу, щодо постаті серба Гаврила Принципа можна почути різне ставлення – для когось він герой, борець за об’єднання чи то сербів, чи то південних слов’ян, а для інших – «дурень та маріонетка в чужих хитрих руках».

Друга світова війна

Друга світова війна для сербів є більш болючою темою й до сьогодні помітно розділяє суспільство, адже тоді серби воювали під кількома різними прапорами. Одні обрали шлях колаборації («недічевці»), другі служили в четницьких підрозділах, треті воювали в складі партизанських комуністичних загонів. Найбільше суперечок саме щодо четників і партизанів Тіто. Обидва формування була досить чисельними, тому багато нинішніх сербів мають родичів, що служили чи були якось пов’язані із комуністичним рухом Опору.

Досить символічною подією стала нещодавня судова реабілітація лідера «Югославського війська у Вітчизні» (таку офіційну назву мали ті, кого іменують «четниками») Драголюба «Дражі» Михайловича, якого було страчено югославською комуністичною владою в 1946 р. як «зрадника народу». Власне, активна глорифікація «Югославського війська у Вітчизні» в сербському суспільстві почалася ще на початку 90-х рр., хоча на державному рівні було «повернуто обличчя» четникам Михайловича вже після падіння режиму Мілошевича. Для багатьох пересічних сербів Драголюб Михайлович – жертва червоного режиму, «мученик за короля і вітчизну», а Йосип Тіто – «хорватський комуніст і мучитель сербства».

Верх гори Каймакчалан, яку сербське військо у 1916 р. з тяжкими втратами взяло штурмом у ході виснажливих боїв проти болгар на Македонському фронті. Щоправда фронт було прорвано, а сербську територію визволено від окупації уже аж восени 1918 р. Ця історична пам'ятка про Першу світову війну розташована в парку навпроти Скупщини (парламенту), але ближче підійти не вдалось через ремонтні роботи

Із партизанами Тіто в сербському суспільстві досить просто – вони «вели антифашиську боротьбу та боролися за братство і єдність народів Югославії». Ветерани-партизани Другої світової війни, зрозуміло, були привілейованою категорією в соціалістичні часи, тому їхні нащадки зараз і далі шанують традиції «народно-визвольної боротьби» (як офіційно називалися події Другої світової війни на теренах Югославії).

А ось із третьою стороною, «недічевцями», все дуже складно. Мілан Недіч, армійський генерал Королівства Югославія та ветеран Першої світової війни, очолив сербський національний уряд в умовах нацистської окупації. Тоді Сербія не отримала навіть і маріонеткової державності. Проте адміністрування її територією (без половини Воєводини, Македонії та Косово, зайнятих, відповідно угорцями, болгарами та італійцями) німецьке командування переклало на владу Недіча. У соціалістичні часи він подавався як головний зрадник, колаборант та посібник окупантів (вбитий він був у в’язниці, без суду в 1946 р.). І нині в Сербії триває судовий процес із реабілітації Недіча, яка так ще й не відбулася та постійно викликає бурхливі дискусії в соціумі. Адже для частини населення Надіч – це людина, яка «свідомо прийняла на себе таку невдячну роль задля порятунку сербів як народу» (десятки тисяч сербів із території Боснії і Герцеговини та Хорватії, які входили до так званої «Незалежної Держави Хорватія», знайшли порятунок від фізичного знищення хорватськими усташами саме в «недічевій» Сербії). Тому для частини сучасних сербів Недіч — мученик і герой, який взяв на себе тягар порятунку свого народу в дуже тяжкий період історії².

Через усі ці суперечності пам’ять про Другу світову війну й досі породжує в сербському суспільстві суперечки історичному ґрунті. Наприклад, під час югославських війн 1990-х рр. симпатії до четників чи, відповідно, партизанів породжували серйозні суперечності всередині сербських військових формувань (Сербське Військо Країни, Військо Республіки Сербської, різноманітні добровольчі загони). Зазвичай, кадрові військовики із колишньої Югославської Народної Армії дуже негативно сприймали все, пов’язане із четниками, а добровольці-націоналісти ненавиділи все комуністичне. 

Пам'ятник народному герою, партизану Міодрагу Станіміровічу у місті Ніш в південній Сербії. Такі пам'ятники з часів соціалістичної Югославії - практично в кожному населеному пункті. До самого кінця ХХ ст. лише одна сторона Другої світової війни в цій країні глорифікувалася

Окремою болючою сторінкою історії Другої світової війни для сербів є страждання їхнього народу в маріонетковій «Незалежній Державі Хорватії», зокрема – в концтаборі Ясеновац (кількість його жертв є предметом постійної суперечки між сербськими та хорватськими істориками). У самій Сербії хорватські усташі нікого не знищували (окрім регіону Срем у сучасній Воєводині), проте масштабні злочини проти сербського населення було вчинено на теренах сучасних Боснії і Герцеговини та Хорватії. Особливо у 1941 р., доки на території НДХ не розгорнувся потужний рух Опору (комуністичний та четницький водночас). Тема масових вбивств, виселень та покатоличення сербів владою НДХ досі є живою в історичній пам’яті. До того ж, війна в Хорватії 1991–1995 рр. та масова втеча сербського населення із Хорватії під час операції «Буря»» в серпні 1995 р. ще більше драматизували вкрай складні сербсько-хорватські відносини. З мого досвіду, для пересічного серба градація сусідів-неприятелів виглядає так: на першому місці – хорвати й албанці, на другому – боснійські мусульмани (вони погані, але з ними можна співіснувати).

Пам'ятник народному герою, партизану Янку Чмеліку, м. Стара Пазова, Воєводина. Ця людина була словаком, словаки в цьому місті складають майже 40% населення, а акцент на участі національних меншин у антифашиській боротьбі 1941-1945 р. в тітовській Югославії завжди був великий 

Югославські війни (1991–1999 рр.)

Під цим загальним поняттям об’єднано кілька різних конфліктів, хоча й безпосередньо пов’язаних, які розгорілися внаслідок розпаду Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія. Це так звана «Десятиденна війна Словенії» (червень-липень 1991 р.) – найменш кривавий конфлікт, який завершився виводом Югославської народної армії з території цієї республіки із людськими жертвами в кілька десятків, війна в Хорватії (1991–1995 рр.), війна в Боснії і Герцеговині (1992–1995 рр.) – наймасштабніший та найжорстокіших із цих конфліктів, а також війна в Косово (1998–1999 рр.).

За винятком короткотривалого конфлікту в Словенії між федеральною армією та словенською поліцією та територіальною обороною, у всіх цих війнах серби були однією з ворогуючих сторін і, загалом, зазнали поразки, незважаючи на першопочаткову кількісну перевагу та збройні успіхи. Усе це супроводжувалося величезним потоком сербських біженців до Сербії (лише із Хорватії в 1995 р. виїхало приблизно 200 тис. чол., із яких назад згодом повернулися десятки тисяч). 

Драматичним епілогом югославських конфліктів 90-х для Сербії стало її 4-місячне бомбардування авіацією НАТО в березні-червні 1999 р. та втрата Косово, яка остаточно закріпилась одностороннім проголошенням незалежності цього краю у 2008 р. Очевидно, що для сербського суспільства таке криваве і складне десятиріччя стало певною психологічною травмою й породило глибоко в душах сербів латентний реваншизм. Пересічний серб досі болюче згадує ті поразки і йому важко примиритись із колишніми противниками. Такий світогляд передається й наступним поколінням, які воєнних асів особисто не застали. А, мабуть, одним із найулюбленіших занять сербських чоловіків та чарчиною є дискутувати щодо того, хто винен у всіх тих поразках і хто був чи є національним зрадником.

А ще що цікаво – на початку 2000-х рр., зі слів мої знайомих, які в той час були активні в суспільно-політичному житті, після виведення югославських військ із Косово та прибуття туди міжнародних миротворчих сил (1999–2000 рр.), в середовищі сербів постала тяжка образа на Росію та росіян, а місцями й відверте озлоблення. Мовляв, «годували нас обіцянками, а потім абсолютно нічим не допомогли».

Таким чином, привиди двох світових та конфліктів 1990-х рр. минулого століття в сербському суспільстві до сьогодні дуже живі й породжують постійні дискусії та протиріччя. Нема консенсусу щодо оцінювання багатьох епізодів Другої світової війни, а що вже говорити про недавнє минуле, яке досі нагадує про себе. Програні війни 1990-х – ще в живій пам’яті – в незаштукатурених слідах від бомб і ракет на будинках; в тих, хто живе поряд – сотнях тисяч біженців із Хорватії та Косово³.

Офіційної державної глорифікації та міфологізації цих конфліктів в Сербії немає. Офіційна влада хоче забути цю тяжку сторінку історії й розробляє нові стратегії розвитку, а суспільство, особливо патріотичне середовище, постійно шукає відповіді на питання «Хто винен у наших поразках?» і «Хто нас зрадив?». І якщо сербські ветерани Війська Республіки Сербської (ті, що воювали в Боснії і Герцеговині) мають офіційне визнання учасників бойових дій, то із сербськими ветеранами із теренів колишньої Сербської Країни (Хорватія) все куди гірше. Жодного юридичного визнання вони не мають. Щодо учасників війни в Косово 1998-1999 рр., то в Сербії вже встиг, попри свіжість тих подій, сформуватися такий собі «культ героїв» із прикордонної застави Кошаре на кордоні з Албанією, які в нерівному бою стримували прорив албанських бойовиків на Косово. А на відміну від тої ж Хорватії, у Сербії ветерани не є вагомим чинником суспільно-політичного життя, хоча й мають свої офіційні «удруженьа» (товариства).

Щодо біженців із Хорватії, БіГ та Косово, то вони відчутно змінили етнічну картину в деяких регіонах Сербії – насамперед у найрозвиненішому регіоні – Воєводині. Багато з них стали успішним підприємцями чи долучилися до громадсько-політичного життя. Автору цих рядків пощастило побувати в селах, збудованих у другій половині 1990-х рр. біженцями-сербами із колишньої Сербської Країни (Хорватія). Можу сказати, що бідних будинків я там не побачив.

Графіті в селі Старі Бановці у Воєводині. Тут більшість населення - колишні біженці із Сербської Країни. А ось це графіті ясно й зрозуміло демонструє їх ставлення до сучасної Хорватії. Зображена карта їх колишньої самопроголошеної республіки та написано "Побачимось наступного року у Кніні" (столиця колишньої Республіки Сербська Країна).

У самому ж суспільстві, а саме середовищі молодшого покоління, уже сформувався героїчний культ сербських «героїв 1990-х». Чи не кожен школяр інколи слухає воєнні хіти Боснійської та Хорватської війн (найвідоміші виконавці – Рокі Вуловіч, Бая Малі Кнінджа та Лепі Міча). Сербська права молодь дуже болюче сприйняла нещодавній судовий вирок у Гаазі (пожиттєве ув’язнення) командувачу армії боснійських сербів Ратку Младічу: фейсбук палав від гнівних коментарів, а сербських містах було проведено доволі багатолюдні марші. Тобто, покоління, яке не застало війн 1990-х зараз формує свій героїчний міф про них. А про тему Косово, як «серця Сербії», в тамтешній популярній культурі годі й казати.

******

На Західних Балканах, на щастя, уже не стріляють, а тому ключовим завданням для Сербії є нормалізація й розвиток відносин зі своїми сусідами, із багатьма з яких ще не так давно доводилося воювати. Частина сербів, хорватів, бошняків і албанців шукає шляхи для примирення та покращення життя, інша частина намагається плекати подальшу міжусобну ненависть та веде гострі історичні баталії і при цьому... все частіше шукає кращого життя на Заході та покидає рідні країни.

Анатолій Демещук, аспірант ІІ року навчання кафедри історії Центральної та Південно-Східної Європи історичного факультету Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка

1 До речі, верхівку гори Каймакчалан, за яку був один із найзапекліших боїв (серби штурмували її, а болгари запекло оборонялись) на цьому фронті, після війни було зрізано і встановлено як пам'ятник у центрі Белграда, навпроти Скупщини (парламенту). Стоїть вона там і досі.
2 Зауважу, що для частини сербських націоналістів героями є і бійці “Сербського Добровольчого Корпусу” – регулярного військового формування уряду Недіча, які займали антикомуністичну позицію та займались “охороною порядку й миру в Сербії” (у 1945 р. більшість “сербських добровольців” змогли врятуватись на Заході).
3 Лише із території Хорватії (з розгромленої Сербської Країни) до Сербії (й частково до Боснії і Герцеговини, де ще тривала війна) рушило більше 200 тис. біженців. Белградська влада не мала повноцінної системи допомоги біженцям, їх соціального захисту та розміщення. Особисто чув історії втікачів із Країни – люди тижнями спали на підлозі в спортивних залах шкіл, або шукали притулку в родичів. До цього в 1999 р. додався потік сербських біженців із Косово. Проте, за два десятки років ситуація цілком нормалізувалась і ті ж біженці з території сучасної Хорватії уже мають переважно великі й красиві будинки, роботу чи власний бізнес та родини. Найбільша їх концентрація – у Воєводині, найбагатшій частині Сербії. Особисто бував у селах, заселених біженцями. Люди справді почали життя з початку і змогли стати на ноги. Проте людську память ніхто не скасовував: у таких населених пунктах не раз бачив великі патріотичні графіті, що говорять про ностальгію за рідними краями.