Мене завжди цікавила історична пам’ять про події буремного ХХ ст. Для Сербії та сербів (як і для всіх народів Центральної та Південно-Східної Європи) ці часи залишається недавнім і болючим минулим, яке постійно нагадує про себе (або ж його це минулим постійно намагаються актуалізувати, витягнувши чергову карту із колоди історичних образ). Проблеми та суперечності історичної пам’яті в Сербії загалом типові для посткомуністичних країн, хоча й мають свої особливості. Дві світові війни, війни 1990-х років, кілька різних політичних режимів — все це так чи інакше накладає свій відбиток на сьогоднішнє сербське суспільство. У своєму тексті (який є радше щось середнім між есеєм і тревел-блогом історика, а не академічною статтею) я хотів би поділитися власними спостереженнями про сучасну Сербію та тамтешні історичні дискусії в суспільстві.

Графіті в Бєлграді

Передусім, почнемо з назви. Держава під назвою «Сербія» знову з’явилася на політичній мапі світу в 2006 р., коли розпався Державний союз Сербії та Чорногорії (серб. Државна заjедница Србиjе и Црне Горе). Сьогодні це середнього рівня розвитку країна Південно-Східної Європи, яка, на відміну від кількох своїх сусідів (Хорватії, Румунії, Угорщини та Болгарії), ще не є членом ні ЄС, ні НАТО, і про яку в Україні останні кілька років побутують стереотипи на кшталт «серби — це балканські росіяни».

*****

Князівство, а згодом Королівство Сербія вибороло незалежність від Османської імперії в ХІХ ст. та існувало до 1 грудня 1918 р., коли за підсумками Першої світової війни утворилося Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (КСХС). У січні 1929 р. волею короля Александра І воно перетворилося на Королівство Югославію. У 1945 р., коли комуністи за підсумками Другої світової війни прийшли до влади, постала Федеративна Народна Республіка Югославія (ФНРЮ), яка з 1963 р. отримала назву Соціалістична Федеративна Республіка Югославія (СФРЮ). Після розпаду СФРЮ, Сербія та Чорногорія навесні 1992 р. утворили нову федерацію — Союзну Республіку Югославія (СРЮ), яка існувала до 2003 р., коли перетворилася у вже згаданий Державний союз Сербії та Чорногорії.

До Другої світової війни сербська королівська династія Карагеоргієвичів очолювала ту новостворену державу південних слов’ян, яка носила унітарний характер. А з приходом до влади комуністів на чолі з Йосипом Брозом Тіто у 1945 р. нова соціалістична Югославію отримала федеративний устрій і Сербія становила одну із 6 республік. До того ж, у Соціалістичній Республіці Сербія було створено два автономні краї — Воєводину та Косово (зрештою, в сучасній Сербії такий стан речей формально зберігся, але, щоправда, Косово — частково визнана ООН держава і Бєлградом не контролюється).

Власне, історична пам’ять в Сербії про ХХ ст. — це передусім пам’ять про три Югославії: монархічну, комуністичну та посткомуністичну (часів правління Слободана Мілошевича). Щодо ставлення до кожної нинішнє сербське суспільство відчутно розходиться в думках.

Югославія монархічна

Більшість сербів, за винятком ідейних комуністів та деяких представників нацменшин, справедливо вважають монархічну Югославію «нагородою Сербії за героїчну боротьбу та перемогу в Першій світовій війні»¹. Сербські націоналісти (і не тільки) з теплом говорять про цей період їхньої історії, коли на троні сиділа сербська династія, країна дружила із провідними державами Заходу, усі сербські етнічні землі були в одних кордонах, а устрій був унітарним — без республік та автономних країв. З іншого боку, до 1929 р. символом політичного життя в Королівстві сербів, хорватів, словенців була нестабільність, міжпартійні чвари та часта зміна урядів. Кульмінацією стало вбивство у 1928 р. радикально налаштованим сербським депутатом Пунішою Рачічем головного хорватського політичного лідера Стєпана Радіча під час засідання парламенту (Скупщини). КСХС перетворилося на Королівство Югославію після січневого перевороту 1929 р., коли король Александр І Карагеоргієвич увів свою пряму диктатуру, переконавшись у неефективності та нестабільності тогочасного парламентаризму.

Король Александр І (1888-1934)

Часто, говорячи про довоєнну Югославію, від мешканців Сербії можна почути докори в бік «невдячних хорватів», яких серби прийняли «як братів-слов’ян до єдиної держави і врятували від окупації Італією після поразки й розпаду Австро-Угорщини», а ті, зі свого боку, почали бойкотувати суспільно-політичне життя королівства, виступати проти монархії і, зрештою, створили рух усташів, представники якого вбили у 1934 р. короля Александра І, а під час Другої світової війни спробували здійснити справжній геноцид сербів. Саме тому частина сербів негативно ставиться до ідеї югославізму та вважає утворення КСХС/Югославії історичною хибою. Мовляв, “ліпше б ми пустили хорватів та словенців своєю дорогою і лише приєднали до Сербії наші етнічні землі”. Додатковим аргументом для антиюгославістів є політика насадження так званого «інтегрального югославізму» королем Александром із 1929 р., яка мала на меті створити із трьох офіційно визнаних на той час народів (сербів, хорватів та словенців) єдиного — югославського. Тоді всі «сербські» установи перейменовувалися на «югославські» (таким чином, король жертвував сербською ідентичністю заради примарної «югославської»).

Югославія соціалістична

Значна частина старшого покоління та представники національних меншин (угорці, румуни, словаки) із великою ностальгією згадує про часи Тіто, коли, як мені сказала бабуся одного мого приятеля, «нас поважав увесь світ, а поляки, чехи і словаки приїжджали до Бєлграду купувати товари, про які в їхніх країнах годі було й мріяти». Взагалі, від старших людей постійно можна почути про вищий рівень життя в часи Соціалістичної федеративної республіки Югославії (СФРЮ). Особливо це помітно під час розмов із жителями Бєлграда. І це не можна назвати ностальгією за «дешевою ковбасою та стабільністю». Югославія мала свій варіант будівництва соціалізму, була незалежною від Москви, підтримуючи досить добрі стосунки із західними державами. Рівень життя югославських громадян, а, особливо, жителів столиці, — Белграда — був вищим, ніж в СРСР. Югослави вже із 1960-х років могли вільно їздити працювати на Захід, колективізації не було проведено, дрібний бізнес не заборонявся. Після того, що очікувало на сербів унаслідок розпаду СФРЮ (війни, санкції, економічна криза, підйом криміналу, бомбардування міст авіацією НАТО, втрата Косово), не дуже дивує, що люди, молодість яких припала на період відносного добробуту в соціалістичній Югославії, так тепло зараз згадують той час. А для багатьох сербів поза Сербією (Хорватія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія) стара Югославія означала ще й те, що всі вони жили в одній державі.

Йосиф Броз Тіто (1892-1980)

Негативно оцінюють соціалістичну Югославію прихильники правих поглядів. Ідея про Тіто, як ворога сербського народу, етнічного хорвата-комуніста, який сповідував принцип «слабка Сербія — сильна Югославія», народилася ще наприкінці 1980-х рр.

Молоде покоління, яке за часів соціалізму вже не жило, також у цілому негативно відгукуються про цей період у сербській історії.

Югославія посткомуністична

Пам’ять про ці часи — це передусім пам’ять про часи правління Слободана Мілошевича — незмінного президента Сербії (до 1990 р. — Соціалістична Республіка Сербія) із 1987 до 1997 рр. та Союзної Республіки Югославії в 1997–2000 рр.² Для одних (проєвропейські, демократично налаштовані люди, принципові антикомуністи й націоналісти нерусофіли) він — диктатор, вчорашній комуніст, який швидко перефарбувався у патріота і своєю нерозумною політикою кинув сербів у низку кривавих війн (Хорватія, Боснія і Герцеговина, Косово). На інших — «зрадник сербства», що таємно домовився із противниками (із натяком на хорватського президента Франьо Туджмана та неочікувано блискавичний розгром самопроголошеної Республіки Сербська Країна хорватами в серпні 1995 р.) і посварився ледь не зі всім світом, включно з наймогутнішою військовою силою — США.

Зауважу, що під час спілкування з людьми, які себе позиціонують сербськими націоналістами, я очікував наївного русофільства та ненависті до країн Заходу. Однак мене здивувало їхні заяви про те, що «якби ми (серби — прим.) усунули комуністів влади на початку 1990-х рр., як усі нормальні країни, і зразу взяли курс на вступ до НАТО, то національної катастрофи та програних війн не було б і межі Сербії, можливо, були ширшими, ніж сьогодні». Однак спроба усунути від влади Мілошевича 9 березня 1991 р. (тоді опозиція зібрала величезний протест про нього в центрі Белграда) не вдалася: сербський президент жорстоко розігнав учасників акції (було кілька загиблих та понад сто поранених).

Інша ж частина сербів, антизахідна та русофільська (їх опоненти насмішкувато іменують «гібанічарами» — від назви традиційної й дуже популярної сербської страви гібаніца — випічки з сиром та маслом, досі хвалять «Слобу» (так ласкаво Мілошевича звали прихильники) як антиглобаліста, який не побоявся сперечатися з США та Заходом і всіляко боронив ербські національні інтереси, але програв у нерівній, проте героїчній боротьбі. Жовтневу революцію 2000 р. (так звана «Бульдозерна революція»), коли Мілошевича усунули від влади, «гібанічари» називають «першою кольоровою революцією, розробленою та втіленою американцями», внаслідок якої до влади прийшли «національні зрадники та запроданці, покірні слуги Заходу». Таке ставлення багатьох пересічних сербів не є дивним адже Мілошевич, як очільник Спілки комуністів Сербії і президент Сербії ще з 1987 р. почав активно грати на національних почуттях сербів на території всієї Югославії. Взявши на озброєння традиційну національну риторику, включно з Косовським міфом (виступ Мілошевича на Косовому полі 28 червня 1989 р. на 600-у річницю легендарної битви проти турків зібрав майже 1 млн. людей), Слободан Мілошевич мобілізував на боротьбу маси сербів в республіці та поза нею, які щиро повірили в нього, як нового національного лідера. Стараннями Мілошевича було скасовано автономію Воєводини та Косово. Серби в Хорватії та БіГ вішали його портрети в своїх оселях і готові були вести збройну боротьбу за «збереження всіх сербів у одній державі». Проте війни були програні, до Сербії прибули сотні тисячі сербських біженців з Хорватії, БіГ та Косово, а сама Сербія (точніше Союзна республіка Югославія) в 1999 р. 4 місяці зазнавала авіаударів НАТО. Росія ж, на яку багато хто сподівався, ніяк не допомогла. До того ж, офіційна Москва допомогла США та НАТО переконати Мілошевича вивести сербські війська із Косово та припинити боротьбу. Усі ці драматичні події відбувалися на тлі зубожіння населення, економічних санкцій з боку міжнародної спільноти та розквіту криміналу (сербська кримінальна культура 1990-х не менш колоритна, ніж на теренах колишнього СРСР). Зрештою, у жовтні 2000 р. Мілошевич змушений був покинути свій пост, а за рік нова демократична влада його видала Гаазькому трибуналу, де його збиралися судити за воєнні злочини, проте колишній сербський очільник помер у гаазькій в’язниці у 2006 р., не дочекавшись рішення суду.

З огляду на те, що сьогоднішня Сербія так і не стала країною процвітання та можливостей, чимало сербів носять симпатії до постаті Мілошевича як символа національного підйому 1990-х рр. та опору Заходу. А образа на Білла Клінтона, США та НАТО через бомбардування та підтримку косовських албанців серед жителів Сербії відчувається й до цього часу. Події 1999 р. для багатьох сербів — національна катастрофа. Складно знайти серба чи сербку, що визнали б незалежність Косово. Очевидно, такий підхід лежить зокрема і в ірраціональній площині, адже століттями «Косовський міф», ідея про Косово і Метохію, як серце, святиню Сербії, як ядро середньовічної сербської державності, жила в умах сербів, а пісні про героїв Косовського бою 1389 р. надихали не одне покоління сербських вояків на національно-визвольну боротьбу.

Слободан Мілошевич

Сьогодні Сербія стоїть на роздоріжжі й намагається сісти одразу на два тільці — західний (ЄС) та російський. Традиційне сербське русофільство носить у собі романтичний, наївний характер. Адже завжди легко висловлювати братерські почуття до країни, з якою ти не межуєш і не маєш жодних прямих суперечок. Москва ж завжди вміло це використовувала у своїх інтересах.

Зараз же Російська Федерація усіляко частує Сербію найнеймовірнішими обіцянками та щедро фінансує просування своєї пропаганди в сербських ЗМІ. Навіть у більш-менш поважних сербських газетах автору цих рядків не раз траплялися фантастичні статті про Україну. Крім того, на багатьох будовах, зокрема біля найбільшого в Белграді храму Святого Сави, де зараз ведуться вже внутрішні опоряджувальні роботи, можна побачити таблиці, які повідомляють про фінансування, допомогу та сприяння тому чи іншому проекту з боку «Газпрому».

Проте основні економічні інтереси Сербії пов’язані із Європою. Скільки б грошей не давала Москва для просування своїх ідеї та поглядів, серби чомусь більше вірять в позитивний міф Європи та їдуть працювати до Австрії та Німеччини, а не в Росію. До того ж, простий народ, пересічні громадяни мало орієнтуються в сучасних подіях на Сході України, а тому не варто сприймати витівки окремих сербських культурних діячів чи політиків як «українофобство сербів». Дійсно, населенню агресивною проросійською меншиною (яка щедро фінансується з Москви) нав’язується певне бачення конфлікту на Донбасі, однак автору цього тексту жодного разу за час свого перебування в Сербії не трапився який-небудь негатив (у свій бік) через те, що він українець. Отож, теза про «антиукраїнськість» сербів — це, значною мірою, викривлена картинка, яку формують як сербські ЗМІ, що фінансуються Москвою, так і, частково, вітчизняні, які через присутність кількох десятків сербських найманців на Донбасі та окремі антиукраїнські кроки сербської влади вже майже встигли створити образ Сербії як українофобської держави.

Очевидно, завдяки адекватній інформаційній політиці з боку України можна налагодити кращі стосунки із Сербією. Однак цього поки ніхто не робить та й, мабуть, поки не збирається³.

Щодо західноєвропейського вектору зовнішньої політики, то Сербія тут робить дуже багато. Офіційні особи з Белграду ще з 2002 р. постійно декларують бажання країни приєднатися до ЄС. Це, звісно, викликає активні дискусії в суспільстві. Багато людей із старшого покоління вперті у своїй антизахідності, але хочуть працювати й жити за європейськими стандартами (от вам і позитивний міф Європи!). Частина сербів просто чітко розмежовує ЄС як економічне об’єднання (яке нічого поганого Сербії не зробило) та НАТО як військово-політичне (яке бомбардувало їхню країну не так давно). Дедалі більше представників молоді, передусім студентство, позиціонують себе однозначно проєвропейськи, приймаючи і всі теперішні ліберально-демократичні цінності ЄС (мультикультуралізм, права меншин і т. д.).

Промовисте графіті у Словенії

Але головною проблемою для Сербії на шляху до ЄС є, очевидно, питання Косово, адже Брюссель умовою подальших переговорів про членство ставить нормалізацію відносин між Белградом та Приштиною (столиця самопроголошеної Республіки Косово — прим.). З огляду на особливе місце Косово в історичній пам’яті сербів, проблема визнання незалежності цього ще й досі формально автономного краю або пошук якого-небудь компромісу з тамтешньою албанською владою є дужу і дуже болючою для них. Пересічний серб назве це зрадою і чимось неприйнятним. Про те, що серби не готові попрощатися з Косово, свідчить величезна кількість плакатів графіті-нагадувань «Косово je Cрбиja» не лише в Сербії, але і в тих країнах, де проживає сербська діаспора.

Анатолій Демещук, аспірант ІІ року навчання кафедри історії Центральної та Південно-Східної Європи історичного факультету Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка

1. Після закінчення Першої світової війни до Сербсбкого королівства було приєднано землі, заселені хорватами, словенцями, боснійцями та македонцями, а також тими сербами, які до 1914 р. проживали в Австор-Угорщині. Нова держава отримала назву Королівство сербів, хорватів, словенців. Не слід забувати, що ”Югославія” не була винаходом сербів. Ідея про державу всіх південних слов’ян була продовженням «ілліризму» - політичного і культурного руху, передусім, серед хорватів та словенців.

2. Існували окремі посади президента Югославії (СФРЮ та СРЮ) та президентів окремих республік, але коли з початку 1992 р. в Югославії лишились тільки Сербія та Чорногорія, то посада президента Сербії, яку займав Слободан Мілошевич, стала, де-факто, ключовою.

3. Зауважу, що в Сербії є досить чисельна українська національна меншина. Українці компактно проживають у Воєводині і мають повністю захищені права, займається активною освітньою та культурно-мистецькою діяльністю.