Гуманітарні науки, в їхній школярській і навіть університетській формі, дедалі більше здаються мені виявом потягу людства до дитинства, а не до дорослого життя. Дитині треба знати, хто і що є добрим та поганим. Доросла людина ж має бути відкритою до хаосу і критичною до порядку. «Педагогічноорієнтована» гуманістика ж наша є переважно моралізуючою і патріотизуючою, аби лише не паралізуючою…

Як виявляється потяг гуманістики до дитинства? В бажанні все оцінково класифікувати з академічних вершин: це – українське, то – антиукраїнське, це – радянське, то – антирадянське, це – колоніяльне, то – антиколоніяльне. Натомість життя не визнає класифікацій і оцінок – життя надає перевагу типологіям і переходам, тобто ділить світ не стільки за ідеями, скільки за ознаками.

Звідси в мене виникає враження, що гуманістика не завжди має намір пояснити дійсність, а нерідко вона прагне – приписати реальности певні якості, виголосити свій вирок, що є «добрим», а що є «поганим». Мене ж тягне звільнитися від диктату нав’язаної нормативности. Найбільше нормативність виявляється у мові. Так, я не відмовлюся від нормативної української. Але хочу звернути увагу на мовлення нашого життя і на ненормативну мову нашого повсякдення – суржик. Не хочу його таврувати і засуджувати його носіїв. Мої питання: як наша буденність вислизає з-під наукових означень і якою вона є у своїй живій плинности?

Пора відкривати лаштунки! Феномен Його Величности – мостивого пана Суржика – залишається загадковим для багатьох поміж нас. Він – наша незникаюча тінь. Він народжується разом із нами і супроводжує нас протягом життя. Навіть якщо ми його не помічаємо. Навіть якщо ми женемо його від себе. Коли ми розмовляємо українською – він виринає фонетично українізованими російськими словами. Коли ми розмовляємо російською – він залишає свої відбитки на нашій вимові: ніде подіти його фрикативне (не від слова «фрік»!) глузування з нас – оте його вічне «ги-ги-ги».

Ми самі зрідка відзначаємо явлення суржику. А наші співрозмовники або теж не помічають, або забувають про наш промах через хвилину. Бо вони такі ж самі, як і ми. Він робить нас однаковими та вживається у самий наш слух. Для нього ми всі рівні – геть соціяльний расизм! Хто ж ти є і що ти єси – пане Суржику?

1. Власною персоною Суржик

Зо два-три роки тому в Мережу потрапила первинна – україномовна – версія кінокомедії за п’єсою Михайла Старицького «За двома зайцями» (1883), знята режисером Віктором Івановим 1961 року. Первинну версію вважали знищеною цензурою, але після несподіваної знахідки – у 2013 році плівку відреставрували і фільм представили публіці. В україномовному фільмі всі ті, хто в російськомовній версії розмовляє російською, висловлюються солов’їною, а всі суржикомовні – залишаються суржикомовними.

https://www.youtube.com/watch?v=fikW83jU5kA

Нововіднайдений старий шедевр – україномовний фільм «За двома зайцями» (1961)

Наразі не ставитиму питання про «мистецьке», а тільки про «соціяльне». Реагуючи на оприлюднення україномовної версії «За двома зайцями», Василь Маркович наголосив на тому, як зміна мови перевертає сенс – і посилює соціяльний расизм. У знайомій з дитинства російськомовній версії всі позитивні, «народні» персонажі розмовляють російською, а всі неґативні, «дрібнобуржуазні» – Голохвастов і сім’я Проні Прокоповни – суржиком. Звідси випливає, що буцімто всі нормальні люди розмовляють російською, а ті, хто чужі своєму суспільству і намагаються виглядати більшими за себе, балакають суржиком. Висновок: будь нормальним – розмовляй російською; не будь ненормальним – не балакай суржиком.

Аналогічно, фахівчиня із соціолінгвістики Лариса Масенко звертає увагу на мовну ситуацію в популярному колись комедійному дуеті Тарапуньки і Штепселя. Штепсель розмовляє російською мовою, а Тарапунька – суржиком. Навіть українські пісні у фільмах про Тарапуньку і Штепселя є покрученими, на відміну від нормативних російських пісень. Звідси дослідниця робить висновок про презентацію у творчости комедійного дуету російської мови яко нормальної та примітивізації артистами української мови до стадії вторинного суржику (Лариса Масенко. Суржик: між мовою і язиком. Київ, 2011. С. 89–94). Погоджуючись із цим, задамся питанням: чи не тому Тарапунька і Штепсель були популярними, що їхня «мовна ситуація» відбивала реальність? Хай і неприємну для нас реальність, від мови якої варто від-мови-тися.

Побачивши приклади «За двома зайцями» в російському записі та Тарапуньки зі Штепселем, Ви скажете: ось вияв культурної політики! Погоджуся, але додам: не все так просто – і підкину свою жменю шелягів. Бо народу миліші не так звані «нормальні люди», а всілякі хулігани та пройдисвіти, науково кажучи – трикстери. На позір усі люди можуть виглядати нормальними, але водночас – і пародіювати нормальність. Наприклад, в анти-нормальному, геть ненормативному суржику.

Відзначу, що суржик київських «буржуїв» і «банкротів» нагадує інший суржик – одеський. Так Свирид Петрович Голохвастов та Остап Бенда Марія Бендер-бей тиснуть один одному руки, осушають по чарочці, діляться досвідом чесного відбирання грошей у населення та підкорення сердець заможних дам. Суржик дасть їм можливість порозумітися, попри відмінність епох. «Командувати парадом буде він». Хто він? Власною персоною Суржик!

Тепер повернуся до політики та расизму. Дивлячись україномовну версію «За двома зайцями», бачимо таку картину: всі нормальні люди розмовляють українською, а всі марґінали – суржиком. Первинна версія показує сатиричні сцени із життя старого Києва. Ось перед нами міщани, які прагнуть зійти на вищий щабель суспільної драбини. Вони мають змінити мову, ба навіть середовище спілкування і русифікувати свої прізвища, зробившись із Сірків – Сєрковими і з Голохвостого – Голохвастовим. Гумор ситуації полягає в тому, що в творі вони нікуди не переїжджають, а залишаються на тому ж таки Подолі, разом зі своїми більш «природними» та більш численними сусідами.

Самозрозуміло, «За двома зайцями» – ніяк не репрезентативне історичне джерело. Київський суржик, як і його одеський родич, мав би дещо запозичити з їдиш, а може – також з інших мов. Та й не всі київські росіяни належали до creme de la creme шляхетної публіки з рафінованою російською мовою, яка змішувалася хіба з французькою. Але історія із Сєрковими і Голохвастовим показова, бо дозволяє нам побачити, як і чому з української переходили на суржик, хоча думали, що це – російська.

Що нам про все це розповість наука – соціолінгвістика? Моє розуміння визначене прочитанням популярної книжки американського науковця Бенджаміна Харшава з історії сучасного івриту (Бенджамин Харшав. Язык в революционное время / Пер. с англ. Любови Черниной. Москва, 2008).

Соціолінгвістика пояснює нам, що соціяльний простір може бути культурно неоднорідним. Нерідко буває, що в різних секторах суспільства розмовляють різними мовами. Так певна мова стає мовою певного сектору. Хочеш перейти з одного сектору в інший, змінити професію та/або статус – переходь на іншу мову! Ситуація стає особливо дражливою, якщо сім’я і суспільство або місто і село розмовляють різними мовами.

Що варто додати? Якщо цілком переносишся з одного сектору в інший, то неминуче стикаєшся з певною незавершеністю соціяльного переходу. З лінгвістичного погляду, Ви остаточно не втрачаєте першу мову та цілковито не переходите на другу. Ви залишаєтеся на фронтирі двох різних статусів. На щастя, не самі, а поряд із тисячами спільників за долею.

Незавершені переходи зі статусу до статусу, з мови до мови виглядають анекдотично з нормативного погляду, як Голохвастов з Пронею Прокоповною, Тарапунька зі Штепселем, та й незабутній Рабинович, який теж говорить суржиком, але з їдишським впливом. Чи не є цей гумор і цей суржик, попри всі культурні політики, аполітичним протестом проти політизованої нормативности і намаганням нормалізувати наше ненормативне життя з його постійними переходами між «високим» і «низьким»?

2. Самість vs. расизм

Вище говорив про соціяльно-расистський характер мовних поділів у полікультурному суспільстві. Соціяльний расизм щодо носіїв суржику, визнаю, колись був властивим і мені. Двадцять п’ять років прожив у місті троянд і фонтанів – сонячному Луганську. Але не вмію балакати суржиком. Дізнавшись про це, одна моя донецька знайома спитала: «Ти що, зростав в якомусь ґетто?».

Справді, чому так дивно склалося? Річ у тім, що я зростав ув інтеліґентному російськомовному середовищі. До того ж моя родина з Росії. Тому в моєму розумінні «нормально» було розмовляти українською або російською. (Бодай українська мова для містян-«східників» була відсутньою у повсякденні). Але ніяк не суржиком.

Для мене суржик був показником неінтеліґентної людини. Вже студенту мені довелося відчути подив, коли мій літній сусід за кімнатою у санаторії розмовляв зі мною російською, а із симпатичною консьєржкою – суржиком. До того не уявляв собі подібні переходи.

Суржик був «реабілітований» для мене 2014 року. Тоді виявилося, що суржик з абсолютною точністю описував навколишній маразм, і був вільним од ідеологічних маніпуляцій з нормативною мовою.

А як суржик співвідноситься з українською та російською мовами? Повернуся до свого дитинства. Уроки української мови та літератури в молодших класах показали, що мої однолітки можуть переходити зі свого «російськоорієнтованого» суржика на українську. А мені доводилося вивчати нову для себе мову.

На щастя для мене, у 1990-ті роки на телебаченні розпочався стрімкий потік іноземної продукції, перекладеної українською мовою. Перегляд телевізору ставав доброю школою української мови. Дотепні перекладачі навчали нас бути «кумедними» та «мати рацію», що було справді кумедно на початку ери мобільних телефонів. А новий сексуалізуючий зміст слова «кохатися», сформований телевізійними перекладачами, зробив із Тараса Шевченка з його «кохайтеся молодії, тай не з москалями» – чи не апостола вільного кохання. (Хай і з одним етнічним обмеженням).

Повернемося до суржику. Він надзвичайно різноманітний, не тільки за різними реґіонами, а й за віковим поділом. Можливо, варто говорити не про суржик, а про суржики. Суржик бабусь моїх однолітків був близьким до української, на відміну від говірки їхніх онуків. Це ключ до розуміння, як виник і поширився суржик.

Що ж відбувалося? Зроблю історичний екскурс. Більше ста років тому російсько-єврейський публіцист, згодом – один із прабатьків Держави Ізраїль, Владімір (Велв-Зеєв) Жаботінскій дискутував із правим кадетом Пєтром Струве і пророкував українізацію міст українських губерній Російської імперії. Прогноз справдився, але не цілком, позаяк перші кілька десятиліть радянської влади великі міста українізувалися, але переважно з етнічного, а не мовного погляду. За винятком міст Західної України, в яких склалася інша ситуація.

Чому так сталося з містами Великої України? Українці масово переселялись із сіл у міста, які зустрічали їх російською мовою. «Природна» для модерного суспільства урбанізація посилювалася гігантоманією радянської промисловости та неможливістю нормального життя в колгоспно-голодоморному селі. Швидка урбанізація по-радянські нагадувала втечу із села в місто. Втікач не встановляє власні правила на новому місці – у своєму новому місті, а приймає правила старих містян.

Після обмеження українізації від початку 1930-х років, «справи СВУ» (1929–1930), звинувачень українських комуністів у «буржуазному націоналізмі» та зриві хлібозаготівель у роковому 1933 році, а також наступних ідеологічних кампаній – над українською культурою навис «Дамоклів меч» звинувачення в «буржуазному націоналізмі». Українцям треба було показувати, що вони «наші радянські», не «петлюрівці» та – борони чекісти – не «бандерівці». Тому потрібно було розмовляти російською, щоби не виглядати ані «селюком», ані «націоналістом». Звісно, це мої загальні міркування без претензії на остаточність.

Чому ж російській нескладно було залишатися мовою міста? Російська мова не тільки підтримувалася владою, як мова «нормального» спілкування та «пролетарського інтернаціоналізму». За пізньорадянських часів російська мова стала мовою неформальної, напів офіційної молодіжної культури. Україномовне ж часто сполучало маразматичний офіціоз із дозволеним етнографізмом. Для молоді подібні речі не дуже прийнятні. Все це демонструє у своїй публічній лекції історик-американіст Сергій Жук. Ситуацію змінили 1990-ті роки, про що частково йшлося вище.

https://www.youtube.com/watch?v=7x_8wquLKK8

Публічна лекція Сергія Жука «Модерність і вестернізація Радянської України: роль 1970-х років» (Центр міської історії Центрально-Східної Европи, Львів, 2015)

Міста залишилися переважно російськомовними, попри встановлення чисельної переваги етнічних українців. За цих умов суржик протиставляв політизації мовлення – культурну самобутність. Мовляв, ми є собою, ми поєднуємо україномовні реалії родимого села і побуту з офіціозною культурою здобутого нами міста. Тому буряк залишається буряком, а не став «свёклой», бо це побутова реалія, яка прийшла з української мови. А «источник» (якщо не водний) є «источником», а не джерелом, позаяк вийшов із «високого штилю» міського мовлення, тобто з російської мови.

Ось такий парадокс: урбанізація й індустріялізація зробили з українців «повну націю», міста стали «етнічно» українськими, а в усіх професіях українці представлені однаково репрезентативно. Попри це, домінує російська мова. Бодай соціологічні опитування показують, що більшість радо би перейшла на українську, але ж не переходить. Дехто вишукує серед нас ворогів, які нібито нав’язують російську. Як абсолютну більшість можна до чогось примусити?

Отже, чи варто суржик оцінювати суто неґативно? Як конкурент української мови. А чому не позитивно – як конкурент мови російської? Просто питаю. Бо хочу наголосити: суржик став не тільки породженням домінування російської культури серед етнічних українців, а й певним маркером української ідентичности: ми є такими, нас багато, ми є нормальними і не переймаємося тим, що про це скажуть. Хай тільки спробують! Підозрюю, що за наших часів ситуація змінюється: тепер суржик – це не тільки перехідна форма від української до російської, а й від російської до української.

3. «Брати Гадюкіни»

Чи суржик має право бути мовою «постмодернової» масової культури? Розгляну три феномени масової культури. Перший феномен відповість на питання: чи може суржик бути мовою інтелектуально софістикованих і помірковано бунтівних молодих людей?

Саме такими молодечими бунтарями з порядних родин видаються мені учасники легендарного рок-гурту «Брати Гадюкіни». Яким іще може бути той із нас, хто «має сімнадцять років» і «вчитися не хоче», ба радше – не хоче вчитися тому, чому його збираються навчати? Від імені всіх молодих українців часів Перебудови і 1990-х років говорили софістиковані хулігани – рокери зі Львова. Назви їхніх альбомів і пісень стали крилатими словами. Так, не чувши їхніх пісень, я знав вирази «файне місто» (щоправда, відносив до Львова) і «ми хлопці з Бандерштадту». Історію «Братів Гадюкіних» для мене відкрив львівський культурний історик Богдан Шумилович у своїй публічній лекції в рамках програми «ГаліціяКульт»:

https://www.youtube.com/watch?v=t3YPuC-eF-I

Публічна лекція Богдана Шумиловича «Між радянським містом та галицьким селом: львівський рок 1980-их і його гібридна візія Галичини» (Харків, 2016)

Ким були персонажі пісень «Гадюкіних»? Ними були хлопці з пролетарської частини Львова, а також мешканці малих міст і сіл маленької планети – Галичини. Щоправда, замість маленьких принців – на ній мешкають поети і рокери, які розмовляють не так, як у «русифікованих містах» (з іншої пісні інших виконавців), та інакше, ніж прописано в шкільних підручниках з української мови.

Самозрозуміло, львівська міська говірка кардинально відрізняється від «російськоорієнтованого» суржика мешканців Донбасу, а також від більш «україноорієнтованого» суржика Києва й Одеси, відомого за межами України завдяки єврейським анекдотам. Однак усе галицьке, зокрема й львівський балак (не «польськоорієнтована» ґвара!), має респектабельний імідж. Бо все це здається «нашим» – питомо українським, а до того ж – европейським! Польські та єврейські впливи треба ще зуміти виявити і наголосити на них.

Кожне нове покоління потребує світу іншого, ніж той, який молодик бачать навколо себе і своєї компанії, повертаючись з власних мрій і спільних розмов. Попередня – з моєї перспективи – молодь опинилася на перехресті карколомних змін. Поки тривало животіння ідеологічного маразму, разом із споживацькою вбогістю. Втім, старий світ захитався та почав розвалюватися протягом дорослішання тих, хто навчався за радянських часів, а вийшов зі школярської брами в інакший світ – як здавалося чи було насправді – широких можливостей 1990-х років.

Герої пісень «Братів» живуть в епоху змін, навіть у дві короткі епохи – Перебудови і 1990-х років. Вони переживають революцію за революцією – світоглядну, сексуальну, ринкову тощо. А нові явища позначають нові слова. Ці слова линуть від російського центру. Тому «перебудовний» лексикон залишається російським і не зазнає українізації. Так само, як і молодіжний сленг, який прийшов із більш «продвинутої» та завжди напів опозиційної культури російської молоді. Так само, як і російські слова, принесені на галицьке село з радянської армії. Життєві зміни відобразились у «роботі з мовою» в піснях «Гадюкіних». Мовлення – річ консервативна, точніше – консервуюча: старі явища нікуди не діваються, та й новим нічого не заважає з’являтися на світ і вступати у свої права.

Самі музиканти намагалися відповідати своїм пісенним персонажам. У публічній лекції Богдана Шумиловича наведені цитати з інтерв’ю Володимира «Адольфича» Нестеренка з лідером гурту, автор хітів – Сергієм «Кузею» Кузьмінським. Як назвав музиканта «Адольфич»: «Человек, положивший, от славы откажчик». «Кузя» постає у цих бесідах простим парубком і постійним наркоманом. Однак певен, що він не був цілковито таким, що це медійна машкара, а не справжнє обличчя фронтмену. Бодай він і справді був наркоманом, і періодично повертався до вбивчої звички. Наскільки розумію, неможливо займатися творчістю у стані «зміненої свідомости». Хіба що відпочивати між творчими діями. Тож підозрюю Кузьмінського в грі на публіку в його амплуа «відмовника від слави», хоч і не бачу в цьому нічого поганого для артиста.

Наприкінці лекції Богдан Шумилович навів цитати з інтерв’ю сьогоденних зірок – рокерів і реперів, для яких музика «Гадюкіних» за молодечих років стала справжнім одкровенням. Вони побачили, що може існувати сучасна українська музика. Однак ніхто із цих музикантів не працює із сумішшю мов і не звертається до суржика.

4. Вєрка Сердючка

Якщо «Брати Гадюкіни» пов’язані в нашій свідомости з усім молодіжним і прогресивним, то Вєрка Сердючка – навпаки, з усім набридлим і застарілим. Чому ми у цьому певні? Бо «Гадюкіни» створювали український рок-н-рол, а Сердючка долучилася до російської «попси». Бодай вона побувала ведучою на молодому українському телебаченні наших часів. Але не така проста тая Вєрка, як здається всіляким софістикованим хуліганам!

Чому ж я пишу про Сердючку, яко другий суржикомовний феномен масової культури? Бо вона здається мені де в чому реалістичною. Вєрка – типова наша «тітка». Перепрошую, що вживаю слово, яке тхне ейджизмом і сексизмом. Але такі люди існують навколо нас. Кого я розумію під «тіткою»? Дорослу жінку з нашого суспільства, в якому патріярхальна мораль поєднується з фемінізацією економічної сфери.

Авторе, будь простіше – і Тебе читатимуть!

Буду простішим: на жаль, для вітчизняного суспільства, поза межами всіляких інтелектуальних еліт, жінок нерідко сприймають за людей другого ґатунку, доля яких – сім’я і хата. Решта – факультативно. Однак у нашому суспільстві виживання, особливо в кризові часи, зростає господарське значення жінок. Нагадаю, зоряна кар’єра Вєрки Сердючки розпочалась у кризовому 1993 році.

Ось так жінки, які вміють піклуватися про ближніх і господарювати з чим завгодно, перетворюються чи не на головних виробників матеріяльних благ для своїх родин. Бо жінка не має привілею зупинитися і скніти, сидячи перед телевізором чи на подвір’ї за доміно. Все це хай роблять чоловіки з їхньою схильністю до медитативних роздумів. Жінці ж доводиться працювати! А ще й господарювати вдома. А ще й піклуватися про дітей і літніх родичів. Це вже не подвійне навантаження жінки (робота і хата), а якесь потрійне чи почвірне – робота за себе, робота за чоловіка, діти і хата.

Ось за таких важких умов і з’являються наші улюблені «тітки»! Вони забороняють собі бути молодими, романтичними і легковажними. Вони зобов’язують себе опікуватися всіма навколо, навіть попри наше нерозумне небажання приймати це піклування. Чи потрібні нам їхні жертви? Інше питання! Звісно, наші «тітки» – жінки прості, хоча нерідко інтеліґентні, – й часто розмовляють суржиком. Перепрошую за расизм, суржик виказує селянське коріння, незалежно від місця проживання «тіток», із призвичаєним потягом до турботи за ближчими людьми, речами і городом. А що у цьому поганого?

Такою «тіткою» і здається мені Вєрка Сердючка. Сам Андрій Данилко говорив, що його героїня списана з маминих подруг. Мабуть, у мами кожного «східняка» є подібні подруги. Звідси Сердючка навіть на «Евробаченні» – насамперед Сердючка. Хай Европа приймає нас такими, якими ми є!

Додам романтичну деталь: наша Вєрка не здається молодою, бо «тітка» має невизначений вік. Зате Сердючка шукає особисте щастя, на яке мають право й ті, «кому трохи за тридцять». Підозрюю: реальна «тітка» була би одружена, але ж це ще не показник «жіночого щастя». А без кохання – які ж пісні!

Вєрка Сердючка добре розуміє, ким вона є. Вона не панянка і не принцеса, щоби з відвертим сентименталізмом і нормативною мовою – на тверезу голову говорити про своє життя і свої почуття. Це не справа для «тітки». Тому її мова – несерйозний суржик, а її виступи – комедійні номери.

Гумористичність образу Сердючки унаочнює виконання Вєркіних пісень сьогоднішніми артистами, завдяки яким ми бачимо, що ці пісні – справжні естрадні номери. Адже зараз Андрій Данилко майже не виступає. Подеколи Сердючкіни номери виконують на телепроєкті «Х-фактор», в якому Данилко вже два сезони перебув членом журі:

https://www.youtube.com/watch?v=cJyJonFv_Mg

Пісня «Горілка» Вєрки Сердючки у виконанні рок-гурту «Юркеш»
на проєкті «Х-фактор» каналу СТБ (2017)

5. Лесь Подерв’янський

Суржик з матом – апотеоз кітчу! Кітчу в самому мовленні. Цей дует здатен оспівати будь-яку подію і визначити причину будь-якої проблеми, коли для уникнення матюків довелося би звертатися до розлого мовлення філософських трактатів. Коктейль Молотова-Ріббентропа, створений нецензурно-суржиковою сумішшю, породжує у свого користувача мем за мемом.

Одразу скажу, що загалом не прихильник матюків. Однак не іґнорую, тим паче – не «іншую» мат – не приписую його до російської мови. Бо це – загальний пласт слов’янської лексики. Український мат відрізняється хіба ладом голосних. Тому російській підхід уважаю за більш чесний – російські діячі здатні обговорювати місце мату в культурі:

https://www.youtube.com/watch?v=hdv9X-KcTVM

Академічний науковець Алєксандр Еткінд і ґламурний рокер Сєрґєй «Шнур» Шнуров ведуть розмову «Про мат і культуру» (2017)

Загальновідома зірка української ненормативної літератури – Лесь Подерв’янський. Почну здалека. Подивіться на нього в різних інтерв’ю. Телевізійники не знають, що з ним робити і про що в нього питати. Бо він абсолютно нормальна людина. Подерв’янський тотожний сам собі. Він нікого не хоче здивувати та розвеселити.

https://www.youtube.com/watch?v=J18kk_1eK9g 

Сенсей і медійник: інтерв’ю Майкла Щура з Лесем Подерв’янським (2015)

Загадку цього художника (NB: він класний художник!) розумієш, коли дізнаєшся, що він має чорний пояс із карате та займався кунг-фу. Ось він – знавець українського дзен! Живе втілення архетипового Козака Мамая.

Чому навчає далекосхідна мудрість? Потрібно відсторонитися від повсякдення і побачити за ним сутність земного світу. Як дійти стану мудрости? Насамперед: навчитися керувати собою, надавши перевагу головним речам. Так само – собою має владарювати непереможний воїн.

Що заважає зрозуміти калейдоскопічно змінюваний світ? Стара мова! (Або старі мови). Тим паче, коли нею володіють маніпулятори, які добре знають властивості нашого мовлення. Ми неодноразово у цьому переконувалися. Звідси висновок: геть стару мову з умонтованими в неї ідеологічними теоріями!

Чим виграшний суржик? Він і не українська, і не російська, а втім – й українська, й російська. Він дозволяє бути «в курсі», але не підкорятися ідеологіям. А якщо суржик «присолити» матюками, то всі ідеологи втікатимуть від такого мовлення, як чорти від ладану.

П’єси Леся Подерв’янського – абсолютна пародія на вітчизняні типажі, суспільні стереотипи, ідеологічні вирази, хрестоматійні твори тощо. Ненормативне та нецензурне мовлення персонажів дозволяє прямувати навпростець і геть зносити всі умовності на своєму шляху. В репліках його персонажів можна почути характеристики чи не всього на світі.

Розкати реготу від мовлення Подерв’янського струшують дірявий одяг із голих королів – наших ідолів. Цей ефект допомагає жити в багатошаровому світі постмодерної реальности. Жити вільно від мов і порядків, які нав’язують нам своє мислення і своє мовлення. Жити, не пориваючи з ними. Зате долати їх тим, що розумієш їхню неістотність та мінливість. А без гумору – як жити?

* * *

Які можуть бути підсумки до мого суржикознавства? Так, я би хотів, щоби дедалі більше людей переходили на українську. Але це не означає, що треба забути про інші мовні явища, які вирують навколо нас, тим паче – затаврувати їх яко низькі та недостойні нас – таких гарних і розумних.

Суржик є неодмінним складником нашого життя. Суржик суміщає непоєднуване: «так» і «ні», «високе» і «низьке», «центральне» і «периферійне», «міське» і «сільське», «імперське» і «провінційне» в їхніх гібридних та ситуативних сполуках. При тому суржик зберігає тожсамість своїх носіїв у несприятливих умовах культурної та не тільки політики відчуженого режиму. Не треба бути пророком, аби передбачити: протягом ХХІ століття ми нікуди не дінемося від суржика. Тож хай живе суржик – і ми у його тіні!

А що з масовою культурою? Тут не буду прогнозувати. Завважу одну обставину. Суржик слизький і не охоче приземляється на папір. Бо ж плинне не стандартизується і не систематизується. Фактично, кожен діяч масової культури – майстер суржику – сам творить свою мову на підставі довкола почутого. Попит є – справа за пропозицією. І я певен: суржик теж нам потрібен.