Контент українського телебачення, присвяченого Різдву, мене особисто прикро ніяковить (правда, при цьому вже давно не дивує). Передовсім, приголомшливим невіглаством як “гостей студії”, яких запросили поговорити про Різдво, так і журналістів, яким доручено вести бесіди. Зазвичай ні ті, ні ті уявлення не мають: Хто народився і як християни (власне, ті що лишилися ними в буквальному, не хрестильно-метричному сенсі) інтерпретують цю подію. Майже не говориться про те, що Різдво – це подія історична, на відміну від народження Мардука, Пуруші чи Віцлі-Пуцлі. Врешті, когось би мав зацікавити той факт, що безліч країн світу веде літочислення від появи на світ Ісуса Христа і що саме це народження (не Кун Цзи, чи Лао Цзи, і не великого Пробудженого, не Платона, і не Бар-Кохби, і навіть не від Саї Баби) стало міжнародними стандартом відліку часу. Чому б це? Дискримінація?І чи не є ця «дискримінація» приводом поговорити про Ісуса з Назарету, скромного теслі із підкореної Римом юдейської провінції, народження Якого у віфлеємських яслах докорінно змінило вектор світової історії?
Щонайменше, це цікаво в історико-культурологічному плані. Як, наприклад, зауважена Сєргєєм Аверинцевим обставина: євангельський образ Христа не був поглинутий культурними контекстами тих народів, що приймали нову віру. Цей образ не став "іманентним" цивілізаціям, дуже відмінним одна від одної. За дві тисячі років Він не був культурно адаптований і трансформований в когось іншого, зберігши власну самототожність. Інакше, християни різних культур не могли би впізнавати свій власний релігійний досвід "у досвіді порізнених братів та сестер". Або чи не цікавою була би розмова про те, що Ісус справді став "каменем спотикання" (Іс. 8:14): одні його вважають Другою іпостассю Святої Трійці і Логосом – Творцем Всесвіту, другі - лише праведним пророком, треті - ненавидять і зневажають, а четверті вважають мандрівним філософом або "Великим Посвященным"? В самій біблійній розповіді про народження Ісуса є чимало епізодів, вартих предметної розмови істориків, релігієзнавців та теологів.
Натомість «український формат» розмови про Різдво – неодмінно фольклорно-етнографічний: кутя і вареники, дідух, колядки, ворожіння, різдвяні забобони, випрошування цукерок, спілкування з духами предків і т.п. Ретельно очищене від Ісуса Христа «християнство» для «широких мас» глядачів перетворено на якусь хуторянську квазіязичницьку етнографію.
Телевізійний окультизм поглинув усе і усіх, знищив усі глибинні сенси, знівелював будь-яку можливість говорити про Різдво Спасителя всерйоз і на нормальному інтелектуальному рівні. Урешті-решт, яке відношення мають дідухи із соломи до мешканців великих індустріальних міст? Чому українці мають звіряти своє життя із календарними зоолатричними ритмами давніх даосів? Чому нас запевняють, що розповіді про дививижних українсько-арійських віщунів і ворожок потрібно приурочувати до появи на світ Того, чиїм іменем колись називали Європу? Чому Різдво щороку стає приводом поговорити не про Христа, а про способи наповнення шлунку за святковим столом? Іноді відвідує підозра, що хтось свідомо навіює враження про українців як загублене у часі і просторі племя, віднайдене, реставроване і "музеєфіковане" в ролі живого експоната. Натужна архаїзація та екзотизація образу українців у мас-медія трохи нагадує скандальну містифікацію з філіппінським племенем тасадаїв, яких намагалися видавати за відірваних від плину історії дикунів, що нібито дотепер живуть у печерах і користуються первісними знаряддями праці. Цей приклад, як відомо, було використано Ж. Бодрійяром для ілюстрації тези про симуляцію штучних «псевдо-дикунів», існування яких має приховати факт здичавілості сучасної цивілізації. Образ українців-характерників з етнографічного заповідника навряд чи можна вважати вдалим іміджевим супроводом нації на шляху до модерності та інновацій. А Різдво без Христа – це шлях куди?