Див. Ч.1. : Сучасний резонанс і національні позиції

Історична література і деякі важливі джерела за темами «єврейські погроми в Другій УНР» і «вбивство Симона Петлюри та “процес Шварцбарда”» є загальнодоступними, а тому мені йтиметься про позиції та оцінки, а не факти та події.
    
    4. «Процес Шварцбарда»

    Судовий процес над французьким громадянином Самуїлом (Шоломом) Шварцбардом, який у травні 1926 року вбив Симона Петлюру, відбувсь у жовтні 1927 року. Перебіг судового слідства відомий мені зі сторінок російського видання матеріялів процесу¹. На жаль, це не цілком перекладений стенографічний звіт. Деякі репліки свідків сторін обвинувачення та захисту Шварцбарда – переказані. Переважно, репліки свідків обвинувачення – учасників українського руху. Це виказує преференції радянського режиму, який скориставсь із «процесу Шварцбарда» для ідеологічного наступу на представників української еміґрації, за революційних часів пов’язаних із Українською Народною Республікою, а також для відведення звинувачень від Червоної армії, яка теж здійснювала єврейські погроми. Із цього видання судових матеріялів випливає, що на процесі обговорювалися наступні твердження:

    1. Симон Петлюра особисто не був залучений до єврейських погромів (на цьому наполягала сторона обвинувачення);

    2. Петлюра, яко голова держави і війська, відповідальний за погроми (на цьому наполягала сторона захисту);

    3. На теренах Другої УНР погроми здійснювалися зусиллями українських військ;

    4. Петлюра нічим не зарадив погромам з боку українських військ, окрім поширення антипогромницьких листівок (NB: пізніших листівок);

    5. Отаман Іван Семесенко був заарештований не за влаштування Проскурівського погрому, а за порушення військових наказів;

    6. Обвинувачення Самуїла Шварцбарда, що той – більшовицький аґент, безпідставні (за свідком, відомим адвокатом Генріхом Сліозбергом², у цьому був переконаний есер Владімір Бурцев – викривальник провокатора Євґєнія Азефа і, пізніше, фальшивих «Протоколів сіонських мудреців»). Питання Шварцбарда залишається відкритим та обговорюється у сучасній історіографії, але: наскільки важливе це питання для українсько-єврейських відносин?

   
    Мануїл Шехтман «Переселенці» («Біженці», 1929):
    з колекції Національного художнього музею України

    Читання матеріялів викликало в мене почуття déjá vu: все те, що обговорюють історики до наших днів і сьогоднішні дискусії є повторенням та проробленням того, що вже було виголошено на Паризькому процесі 1927 році. Це той випадок, коли плекання «української» та «єврейської» позицій не призводить до якогось результату.
    Відповім на своє ж питання: для українсько-єврейських відносин важливий не сам Шварцбард, його мотивація «єврейського месника» та/або можливі зв’язки з радянськими спецслужбами. Питання Шварцбарда було суспільно значущим через те, що радянський режим використав «процес Шварцбарда» для дискредитації «петлюрівців» у минулому та українських еміґрантів у 1920–1930-ті роки. Однак застосування соратниками Петлюри арґументу про «більшовицького аґента» виглядало способом зняти із себе відповідальність за власні дії у 1919 році.
    Хай там як, Радянського Союзу вже немає і питання Шварцбарда має другорядне значення. Головне: українсько-єврейські протиріччя залишилися. Тож справа насамперед у погромах, а не в судах і спецслужбах.
    
    5. Дискусійні висновки: sine ira et cum studio³

    Підбиваючи підсумки попередніх розважань над історією та пам’яттю про Українську революцію та українсько-єврейські відносини, а також знайомства з доступними виданнями, пропоную не завжди втішні тези:

    1) Провідники Української революції були «справжніми» революціонерами. Вони мислили соціяльну реальність за власними партійними критеріями, а в 1919 році вбачали причину єврейських погромів у чорносотенному впливі та більшовицьких провокаціях:
    
    «Ми любимо український народ, ми є патріотами України, ми є соціялістами та демократами, ми проводимо Українську революцію, ми маємо правильні завдання, ми пишемо правильні тексти, ми поширюємо правильні статті й листівки, ми обговорюємо правильні питання, ми створюємо українську державність, ми не є антисемітами і закликаємо євреїв долучитися до української справи. А навколо – війна і розруха, погроми та безлади. Значить ці дії чинять вороги та провокатори. Наразі нас звинувачують у війні та розрусі, погромах і безладах. Значить ці закиди належать ворогам і провокаторам».
    
    Для мене це є ключем для розуміння трагедії Української революції: чому українська справа майже програла, а український рух став асоціюватися з єврейськими погромами. Хто бачить те, що хоче побачити, той не дасть собі ради і виглядатиме нездарою, які би правильні наміри не плекав. Українські провідники в революційні роки довели майже всім, що Україна існує, і в цьому полягає їхня заслуга, але що вони могли зробити з Україною?
    Я нікого не засуджую – хочу розібратися без гніву, але з пристрастю. Через десять, – не кажучи про те, що через сто, – років наші наступники скажуть, що ми – неадеквати, які жили, захоплюючись певними примарами – і перелічать, і викриють їх. Аби нашим нащадкам було не соромно за своїх предків.

    2) Більшовики теж були «справжніми» революціонерами. Вони створили міт про соціялістичну революцію. Однак вони не обмежувалися уявленою дійсністю. Вони змінювали світ за власними бажаннями. Постійно переміняли свій курс: не можемо розпочати світову революцію – будуємо соціялізм в одній країні; не можемо одразу збудувати соціялізм – назвемо це надзвичайною політикою «воєнного комунізму»; потрібні матеріяльні ресурси – перейдемо до Нової економічної політики; не можемо заручитися підтримкою неросійських народів – створимо декоративні національні республіки тощо. Не виправдовую і не прославляю більшовиків – показую: якими різними можуть бути «справжні» революціонери.
    Звідси можна зробити два протилежних висновки: 1. «радикальний» – українським націоналістам треба було наслідувати більшовиків ув їхньому непохитному стремлінні до власних завдань. Такий висновок зробив Дмитро Донцов і частина наступного покоління «нерадянських» українців; 2. «ліберальний» – суспільний світогляд має творити горизонт, який охоплює різні ідеї та бачення, а головне – відкритий до недискурсивних реалій навколишнього світу, простіше кажучи, життєвої правди. Такий висновок роблю я.

   
    Іван Падалка «Атака» (1927):
    з колекції Національного художнього музею України

    3) Створений у Другій УНР режим «отаманщини» був виявом описаної вище «революційности» українського руху, який не міг навести лад у воєнних справах. Джерелом військового авторитету отаманів була участь у Першій світовій війні, конфліктах 1917–1918 років, селянських повстаннях 1918 року та поваленні режиму гетьмана Павла Скоропадського, а також бойові дії 1919 року проти Червоної армії та Білої гвардії. Навряд чи воля Симона Петлюри або рішення українських урядів були підставами леґітимности отаманів. Відтак Петлюра і його урядники не могли нічого зробити з отаманами у вирішальному 1919 році.
    Шлях Симона Петлюри до військового командування виявився складнішим, ніж в інших революціонерів, які теж жодного дня не служили в армії, – Льва Троцького і Нестора Махна, але створили боєздатні війська. Припускаю, середовище російських радикалів (есерів-бойовиків, більшовиків та анархістів) надавало серйозніший вишкіл для революціонерів, ніж напів леґальні – напів просвітницькі національні рухи. Тим паче, у середовищі російських радикалів було чимало євреїв, що впливало на ставлення до погромів. Але все це не знімає відповідальности з українських провідників, які могли би покарати погромників іще взимку 1918/1919 року, проте не зробили цього, напевно, через острах втратити підтримку війська.

    4) Єврейські погроми були виявом «розрухи в головах», яка охопила тих, хто взяв до рук зброю. Тим паче, російська армія чинила насильство над євреями під час Першої світової війни, особливо, відступаючи у 1915 року з Галичини та Буковини. В мене складається враження, що в революційні роки дезорганізовані військовики поводились яко натовп. За класичним визначенням, Ґюстава Ле Бон, натовп чинить, наче одна людина, причому людина низького морального рівня. Типові єврейські погроми ХІХ–ХХ століть не були ані стовідсотково організованими, ані стовідсотково стихійними. Бо натовп не можна організувати і сам натовп не винайде собі ворогів. Погроми виникали за певних умов.

Чи охоплює це розуміння військові погроми? Напевно – почасти. Адже страшенні великі погроми, на кшталт Проскурівського (лютий 1918 року), були організованими. Тому говорю про «відповідальність» українських лідерів, прагнучи у своєму есеї зрозуміти їхню мотивацію.

    Наскільки розумію ситуацію, у 1918–1919 роках погромам сприяли поширені стереотипи: про євреїв яко колективну особистість, нібито євреї є партією і кожен єврей відповідає за іншого; про «євреїв-буржуїв» (у грудні 1918 року, коли Директорія УНР взяла владу в Україні) і «євреїв-більшовиків» (у 1919 році), як би ці уявлення не суперечили одне одному. Умовами погромів було знищення державних інституцій і утвердження норми бандитського часу: «свій до свого». «Свої» – це земляки та/або одноплемінники (якщо йдеться про поліетнічне суспільство).

    5) Про що ж думали тоді провідники українства? Документи Другої УНР відображають відсутність у провідників українського руху справжнього розуміння того, що вони відповідають за все населення Наддніпрянської України, а не тільки за «своїх», з політичного та/або національного погляду. Звісно, державницького ставлення до місцевого населення не було в керівників попередньої Російської імперії з її неґативною дискримінацію підданих за етноконфесійними та політико-національними ознаками, але це не звільняє від відповідальности українських революціонерів.
    Чому роблю такий висновок? Українські діячі, будучи «класичними» націоналістами, виходили з того, що кожна нація є «колективною особистістю» і піддавалися стереотипам щодо євреїв. Звідси, як ідеться в опублікованому Володимиром Сергійчуком звіті про зустріч Симона Петлюра з єврейською делегацією в тодішній столиці УНР Кам’янці-Подільському 17 липня 1919 року, євреї мусили поборювати більшовизм у своїх лавах, ба навіть серед своїх одноплемінників по інший бік фронту (sic!) та в країнах Західної Европи (sic!!!)⁴. Для моїх читачів немає потреби пояснювати хибність стереотипу про євреїв, як єдину масу, пов’язану круговою порукою. Звісно, подібні вимоги до євреїв за умов погромів були шантажем: або «ви» за «нас», або «ми» за «себе» не ручаємося.

    6) Неспроможність Директорії УНР зупинити погроми на самому початку існування Другої УНР і зволікання з протиборством погромам навесні–влітку 1919 року, коли вже створювалася та почала свою роботу Надзвичайна комісія з розслідування погромів, призвели до того, що в єврейській свідомости український рух став пов’язаним із погромами, позаяк «зовнішні спостерігачі» не вірили, що урядовці – це одне, а отамани – інше.
    Наголошу: якщо для української інтелектуальної традиції «український рух» – це ідеї, постаті, книжки, газети, партії, установи тощо, то для «зовнішнього спостерігача» тодішній «український рух» – це конкретні дії від імені ідей і постатей. Саме це зробило можливим «процес Шварцбарда»: французького громадянина судили не як убивцю іноземця, а яко месника за свій народ, позаяк Петлюра був державним діячом, який в очах «зовнішніх спостерігачів» уособлював «український рух». Цей судовий процес сприяв ототожненню українського руху з погромництвом. Додам од себе: не чув, щоби хтось з українських провідників-еміґрантів сказав: «Так, я винуватий – будучи ідейним демократом і соціялістом, я не зробив того, що від мене залежало, щоби зупинити погроми та покарати погромників».

   
    В єврейській колективній пам’яті злилися погроми середини XVII і початку ХХ століть:
    Іссахар-Бер Рибак «Київський погром» [1919 року]

    7) Радянський режим скориставсь із «процесу Шварцбарда», щоби показати себе справжнім захисником трудящих людей і національних меншин та «обілити» репутацію Червоної армії, яка теж вдавалася до єврейських погромів на українських теренах. Для радянської пропаганди антисемітизм і погроми були не наслідком неспроможности українського уряду контролювати ситуацію в Україні, а одним із виявів українського руху – «петлюрівської» контрреволюції.

    8) Убивство Петлюри і «процес Шварцбарда» мали два наслідки для «нерадянських» українців та українсько-єврейських відносин. Для перших Петлюра зробився національним героєм, вивищившись над поділами на партії та реґіони. Він став «своїм» навіть для галицьких українців, для яких раніше він був тим, хто «віддав» їх полякам за угодою з Юзефом Пілсудським. А для українсько-єврейських відносин конфліктні 1926–1927 роки мали катастрофічні наслідки. В одному зі своїх дописів на «Facebook» Йосиф Зісельс вказав на те, що вбивство Петлюри наближало Голокост. Так, «процес Шварцбарда», вірогідно, вплинув на суспільні настрої на Західній Україні та подальшу участь деяких українців у погромах 1941 року та Голокості в Україні.

    9) Історичним уроком з Української революції та єврейських погромів може бути усвідомлення того, що державні та громадські лідери повинні відповідати не тільки за власні наміри, а й за наслідки цих намірів, без самообману: «ми за правильні ідеї, а решта – нас не стосується». Держава ж має створювати інституції, які забезпечують правопорядок і безпеку, та не допускати «отаманщини», з якої дозволю собі порівняти наявність реґіональних олігархічних кланів у наш час.

    10) Справедливим і бажаним для суспільства вважаю вшанування лідерів Української революції: Михайла Грушевського, Павла Скоропадського, Володимира Винниченка, Нестора Махна, Симона Петлюри, Миколи Скрипника та інших. Зумисно навів такі імена і таку послідовність, щоби відмовитися від «партійного» бачення Української революції.

Як на мене, якщо якусь людину називають героєм чи антигероєм, а навколо її постаті вирують повсюдні пристрасті, то варто якомога пильніше придивитися до тієї людини, поставитися до неї майже як до нашого сучасника. Адже сьогоденне суспільство вбачає коріння своєї тожсамости у словах і діях цієї людини. На то історія й гуманітарна наука, щоби намагатися зрозуміти людей минулого.
    Суспільству варто було би знати, що українські провідники, завдяки яким світ дізнався про український народ та українську землю, виявилися нездарами в практичних справах і носіями ідеї про «колективну особистість» націй, що українське військо, за неспроможности боротись із зовнішніми ворогами, знайшло собі віддушину – мирне єврейське населення. Бо знання звільняє від зайвих ілюзій і дозволяє бути критичним – хоч до минулого, хоч до сьогодення. Але я не вірю, що в ближче десятиліття на суспільному рівні можливо так «шанувати», щоб іще й «знати».

   
    Більшовицький плакат 1920 року

    Насамкінець скажу, що доречним уважаю пам’ятник Симону Петлюрі у Вінниці, як і в Полтаві, про що говорять громадські активісти. Так само, як і пам’ятники іншим революційним лідерам. Однак мудро буде оглядатися по сторонах – виходити з історичного контексту та сприйняття цих пам’ятників. Тож підтримую пропозицію Андрія Адамовського і Йосифа Зісельса з переносу вінницького пам’ятника. Можливо, диво здійсниться – та їхні слова почують. А головне – дивитись у майбутнє, мислити критично і діяти відповідально.

P. S. Після надання тексту Редакції Інтернет-порталу HISTORIANS.IN.UA дізнався про відповідь Виконавчого комітету Вінницької міської ради на згаданий лист Андрія Адамовського і Йосифа Зісельса.  Очікувано, вінницькі урядники відмовили в переносі пам’ятника. Для мене дещо несподіваною стала їхня аргументація.
    По-перше, у листі заперечена причетність української армії до єврейських погромів: «Серед регулярних частин Дієвої Армії УНР прояви антисемітизму були вкрай рідкісним явищем і нещадно карались командуванням. Зазвичай погроми вчиняли іррегулярні отаманські підрозділи без сталої політичної приналежності». Не хочу коментувати. З такою позицією «замовчування» ми далеко не підемо.
    По-друге, будинок біля якого встановлено пам’ятник, на початку ХХ століття належав підприємцю і благодійнику Боруху Львовичу, але після його смерті, станом на 1919 рік не мав приватного власника. А єврейський район Вінниці – Єрусалимка – був розташований в іншій частині міста. Нагадаю, що у листі єврейських діячів ішлося про належність будинку, а про Єрусалимку згадували учасники обговорення питання про пам’ятник Симону Петлюрі. Тут стикаємося з питанням «ментального картографування»: що належить до «єврейської» Вінниці? Певен, варто зважати на уявну географію Вінниці та не тільки цього міста, аби не продовжувати відчуження між українським та єврейським сприйняттям історії України та її міст і містечок.
   

    
    Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел

    
        ¹ Див.: Процесс Шварцбарда в парижском суде / Пер. с фр.; сост. И. Будовниц; предисл. М. Раппепорта. – Ленинград: Изд-во «Красная газета», 1928.
        ² Там же. – С. 44.
        ³ «Без гніву, але з пристрастю» – парафраз крилатого латинського виразу «Sine ira et studio» – «без гніву та пристрасті» (Тацит).
        ⁴ Наведено за: Солдатенко Валерій. Україна в революційну добу: Історичні есе-хроніки: в 4-х т. – К.: Світогляд, 2010. – Т. ІIІ. Рік 1919. – С. 252.