Мабуть найгучнішою та найочікуваніша цьогорічна прем’єра вітчизняного кіно – на День незалежності України на екрани вийшла стрічка “Червоний”. Не будучи кінокритиком омину оцінку мистецької вартості цієї історичної драми (для цього є свої фахівці). Зупинюся саме на історичному контексті відтворених подій. Тим паче, що фільм стосується такої актуальної і, водночас, дискусійної сторінки нашої новітньої історії, як УПА (нехай і не такої дражливої післявоєнної історії). Адже, слід не забувати, що так чи інакше повстанці зайняли своє поважне місце в історичній пам'яті.
Почати варто уже з того, що фільм Зураба Буадзе, за однойменним романом Андрія Кокотюхи1, розповідає про повстання у невідому сталінському концентраційному таборі у 1947 р. І тут варто зробити щонайменше дві ремарки. По-перше, прикметно, що обрано саме цю дату – 26 травня 1947 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було скасовано смертну кару у мирний час і замінено її на сумновідомі 25 років у виправно-трудових таборах2. Таким чином, десятки тисяч полонених вояків Української повстанської армії, “лісових братів” з країн Балтії, колишніх військових почали наповнювати виправні заклади. Слід пам’ятати, що ці люди у своїй більшості мали сильний моральний стрижень і навіть за колючим дротом були здатні протистояти системі. Не випадково, у найвідомішому творі про ГУЛАГ Алєксандра Солженіцина можна зустріти наступний пасаж: “Не знаю, як де (різати стали у всіх Особлагах, навіть в інвалідному Спаську!), а у нас це почалося з приїздом дубівського етапу – західних українців, оунівців. Вони й зіпхнули цього воза. Дубівський етап заразив нас бацилою бунту. Молоді, сильні хлопці, взяті просто з партизанської стежки, роззирнулися довкола, жахнулися нашого рабства й потяглися до ножів”3. Якщо повернутися до контексту нашої розмови, “Червоного”, то, варто нагадати, що у останній частині роману один зек із “58-ю статтею” пояснював іншому із тим ж присудом, “в’язні з України та прибалтійці справді не зламалися і протрималися гідно лише тому, що не відчували себе зрадженими своєю країною. Вони сприймали своє становище як ворожий полон, ні на що та ні на кого, крім себе, не покладалися…”. Так виглядали історичні реалії.
По-друге, історичний контекст стрічки характерний радше для 1950-х років. З відомих нам виступів кінця 40-х більшість були організовані колишніми військовими. Так, саме у 1947 р. оголосили страйк колишні фронтовики у таборах поблизу Ігарки на Єнісеї та на Воркуті. Керівництво таборів винищило їх руками рецидивістів, які також у подальшому були знищені, але вже загонами НКВС. У вересні 1948 р. у печорських таборах (станція Абезь) колишній радянський підполковник Боріс (Бахиш) Мехтєєв та інші політв’язні організували повстання та звільнили більше тисячі засуджених. Всього за деякими джерелами повстанцям вдалося звільнити приблизно 70 тис. засуджених. Для того щоб попередити захоплення повстанцями Воркути, до якої залишалося 60 км, влада використала авіаційний десант. А. Солженіцин вказує на повстання 1948 р. на будівництві № 501 (залізниця Сива Маска - Салехард). Повстання організували колишні радянські підполковник Воронін та лейтенант Сакуренко, які звільнили декілька табірних пунктів, але також були знищені за допомогою авіації та десантних підрозділів.
Що стосується виступів, організованих політв’язнями, то вони характерні радше уже для 50-х рр. Найзначніше повстання у радянських таборах – Кенгірське – відбулося з 16 травня до 26 червня 1954 р. У повстанні брало участь близько 8 000 ув’язнених, серед яких більшість – засуджені за політичними статтями українці (адже, в “Степлагу” 46 % засуджених – колишні члени ОУН і бійці УПА). Для придушення виступу у Кенгірі радянська влада була змушена залучити армійську дивізію ім. Ф. Дзержинського. Для корегування бойових дій було залучено три пожежних машини, п’ять танків Т-34, 1 600 солдатів МВС та 98 собак. У результаті були численні людські жертви – загинуло близько 700 повстанців4.
Автор сценарію Андрій Кокотюха узагальнив інформацію про табірні бунти й запропонував своє власне бачення. Для нього українці стали символом перемоги та рушійною силою опору тоталітарній системі, довкола яких гуртувалися решта.
Якщо ми ведемо розмову про фактологічні аспекти “Червоного”, то слід зупинитися на образі головного героя. Його прототипом вважають Антона Олійника, який найімовірніше народився 1926 р. поблизу с. Друхів на Рівненщині. Після початкової школи закінчив Березнівську українську школу, де пропагував національні ідеї. Від початку 1944 р. виконував дрібні завдання, став членом молодіжного крила. Фатальним для Антона Олійника став 1947 рік. Під повстанців замаскувалися радянські “стрибки” і випитали в Олійника, чим він дише. А подих у нього був антирадянський. Наостанок повідав, що, коли його розстріляють, його кров залишиться чистою перед тими, хто бажає Україні добра і волі. Усього цього виявилося вдосталь, щоб розпочати проти Олійника кримінальну справу. Тим паче, що при арешті оунівця було вилучено зброю (гвинтівку, 49 патронів, гранату Ф-1, пістолет ТТ), листівки та брошури із закликом боротися за вільну Україну. На основі цього “зізнання” Антону був винесений перший вирок – 25 років позбавлення волі. Другий раз Антону Олійнику вдалося вирватися на волю у 1954 р. Тоді в’язень зробив 13-метровий підкоп; у його спорядженні не було лопати чи ножа, лишень ложка. Але й таким чином він протягом декількох місяців виколупував землю, приховував її і зрештою добрався до місцини поза тюрмою. А далі – форсування річки на човні, який йому підготували доброзичливці, і довга-предовга дорога додому. Цікаво, що мати, коли Антон зайшов до рідної домівки, спочатку не впізнала сина. Він важив тоді всього 47 кілограмів – від перенесеної тюремної тяжби. Два місяці Антон Олійник потайки набирався сили у рідній домівці. А потім виробив план подальших дій – налагодити зв’язок з групою його повстанського побратима “Шуляка”, яка, на його переконання, ще мала б діяти в поліських лісах. Зрештою він так і не вийшов на зв’язок із повстанськими підпільниками – завадили емгебісти, які ретельно переслідували втікача.
У 10-му штрафному таборі у Мордовії з ним сидів Францішек Яковчик, який так згадував про нього: “Антон Олійник двічі втікав – перший раз з Інти, другий раз з Мордовії. З Мордовії прийшов до Львова до своєї сестри. Надзвичайно меткий був парубок – аж з Мордовії втік, зі штрафного! Спочатку відсидів у в’язниці за першу втечу, потім потрапив до Мордовії у штрафний, я вже був там. Вербував мене на втечу, я знав, що він буде утікати, зшив йому легкі тапці з кірзи. Кажу: “Ні, я вже не можу, все. Другий раз якщо упіймають – буде вища, розстріляють”. – “Ну, а я спробую”. Коли його хотіли взяти у Львові застрелив майора з пістолета. Його впіймали та розстріляли”. Якщо бути точним, то 12 листопада 1965 р., рівно через три місяці після третьої втечі, Олійника арештували, - про місце перебування доніс хтось із рідних чи знайомих. Судова колегія суду в Рівному обрала найвищу міру покарання – розстріл, виконуючи рішення спеціальної постанови Верховної ради СРСР5. Прикметно, що місце здійснення вироку наразі невідоме.
Окремої розмови потребує питання іншої сторони протистояння – тих, хто представляв комуністичний режим. Як слушно зауважують критики: чи не центральним персонажем фільму став льотчик з Чернігова Віктор Гуров.
Льотчик Віктор Гуров – фактично другий головний герой, але при тому йому дісталась набагато складніша роль: якщо із ціллю Червоного і його поглядами все зрозуміло, то льотчик на початку фільму ненавидить “бандерівців” і вірить у свою, радянську Україну, а в кінці його точка зору кардинально змінюється. І ось вся трансформація, всі переживання Гурова, збирання себе до купи і намагання знайти примирення з двома внутрішніми “Я” (радянського офіцера і українця) – все це є у стрічці. І, слід визнати, що таких як він, у тогочасній Україні (чи то пак – Радянському Союзі) було чимало. Адже він саме з тих, хто не може визначитися на чиєму він боці, хто йому ворог, а хто друг і соратник. Можна по різному сприймати такий показ, але те що це відповідає правді життя є беззаперечним. Трансформація Гурова, який хоч і аж до фіналу викликав огиду (але не ненависть), але по факту десь навіть виступав арбітром між сторонами протистояння. До речі, саме через цей образ у кіно піднімається важливе питання поділу України на Схід і Захід, який культивувався ще радянською владою.
Буквально пунктиром ще одна деталь реалій сталінських таборів. У “Червоному” дуже яскраво представлене протистояння у радянських таборах політичних і кримінальних засуджених. Свідчення очевидців, та інші джерела дозволяють нам говорити, що справді адміністрація часто-густо використовувала у своїй боротьбі з політичними звичайних злочинців. Так, до прикладу, щоб стримати повстанський дух, що зароджувався серед політичних в’язнів, 22 квітня 1954 р. з Новосибірського ВТТ і з таборів Колими прибув етап із 494 кримінальних злочинців6, яких помістили у третій табірний підрозділ, де перебували в’язні, засуджені за контрреволюційну діяльність (себто переважно націоналісти). Кримінальники, яких ще називати побутовиками, мали допомогти табірній адміністрації розправлятися з політичними в’язнями. За свідченнями Р. Тамариної, для кримінальників, що вважали себе великими патріотами, політв’язні були “фашистами”, і начальство охоче натравлювало їх на політичних; це була свідома політика ГУЛАГу, щоб створити привід для жорстокої розправи з політичними7. Тож показане у фільмі протистояння “сук” і “доходяг” з погляду історичної достовірності має повне право на існування. Хоча, водночас, можна поставити під сумнів пропозиції про співпрацю (яка, у фільмі пролунала двічі) з бандерівцями від так званих ”злодіїв у законі”.
Це щодо принципових ліній стрічки і книги. Однак варті уваги і деякі деталі. Тим паче за обставин, коли вони викликали дискусію у глядачів. Зокрема, ходить про імпровізаційну сцену великоднього святкування. Українські в’язні святкують Великдень, вони запалюють свічку у зліпленій з окрайців чорного хліба пасці, хрестяться над вирізьбленим з коріння дерева образом Ісуса й співають “Ой у лузі червона калина” – їх, звісно, переривають, бо ж немає ніякої “України”. Попри, на перший погляд, очевидну патетичність цієї сцени у фільмі, слід визнати за нею історичну доцільність. Для ув’язнених відзначення головних свят Різдва і Великодня було вкрай необхідним для збереження людської гідності. Хоча якраз запропоноване датування й тут вносить певну плутанину. Адже, як твердять дослідники, у період до 1953 р. (а у стрічці, нагадаємо, чітко окреслено 1947 р.) основним святом для табірників залишалося Різдво, що мало кілька причин. Саме з Різдвом пов’язано багато українських традиційних дійств, як Вертеп, Коляда; частина в’язнів якраз на Різдво одержували передачі від рідних (оскільки мали право лише на одну передачу на рік) і родичі передавали не готові продукти, а лише компоненти страв (пшениця, горіхи), тоді коли на Великдень передавати м’ясні вироби було справою безнадійною. Проблему становило й саме встановлення святкового дня, особливо, коли у лаґпункті (зоні) не було в’язня-священика. З початком весни починалися нові проекти табірної адміністрації – переважно будівничі. І в’язнів виганяли на роботу. Любомир Полюга, зв’язковий та охоронець Головного командира УПА Романа Шухевича, згадує Великдень 1952 р. 4-ї жіночої зони спецтабору № 1 Мінлаґу (м. Інта). Тоді жіночу бригаду під конвоєм привели на місце роботи – копати промерзлий після зими ґрунт для фундаменту будівлі. Жінки виконали норму до 16-ї години, для того, щоб повернутися у барак для святкування, проте конвой наказав далі працювати. Відмова бригади викликала погрози із цькуванням собаками, попереджувальними пострілами вгору. Раптом котрась із жінок заспівала “Христос Воскрес із мертвих…”. Спів підхопили всі жінки – це надало їм моральну силу стійкості проти свавілля. Конвоїри розгубилися – вперше побачили супротив, і офіцер наказав: “Строиться, пошли в зону!”8.
Вочевидь, можна мати претензії, що задля підняття патріотичного духу фільм формалізує і спрощує надскладний історичний конфлікт. Українського патріота грає більш привабливий актор, який мовчить, нікого не зраджує, думає лише про Україну. Годі й чекати у такому випадку якогось аналізу, переосмислення історії. Однак, це ті кроки, які необхідно здійснити.
Завершити ж хочеться наступним. Так чи інакше, варто погодитися з тими, хто твердить, що “Червоний” – прорив поза межі українського самооплакування, комплексу жертви, навіть героїчного, але пасивного спротиву; це те, чого так бракує українській свідомості й культурі (в тому числі й класичній). Поступ і активна життєствердна позиція, втілені у ще одному гаслі фільму: “Вижити. Перемогти. Жити”, – ось те що відповідає моральному імперативу та конче потрібне сьогодні.
Оксана Каліщук, доктор історичних наук, професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Коло наукових зацікавлень – українсько-польські відносини середини ХХ ст. Авторка монографій "У тіні Волині? Історія vs пам’ять” (Львів, 2016), “Українсько-польське протистояння на Волині та в Східній Галичині у роки Другої світової війн : науковий та суспільний дискурси” (Львів, 2013).
1. Кокотюха А. Червоний / Андрій Кокотюха; передм. В, Кіпіані; худож. Н. Переверзєва. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2012. – 320 с.
2. Хрестоматія з історії держави і права України : навч. посіб. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 т. / В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогодин, О. Д. Святоцький: за заг. ред. член-кореспондента Академії правових наук України В. Д. Гончаренка. – Том 2. Лютий 1917 р. – 1996 р – К. :Видавничцй дім “Ін Юре”, 2000. – 726 с.
3. Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ. 1918–1956: Опыт художественного исследования. Т. 3. – М. : Центр «Новый мир», 1990.
4. Годлевська В. Ю. Кенгір: повстання політичних в’язнів / В. Ю. Годлевська // Матеріали XLV науково-технічної конференції ВНТУ, Вінниця, 23–24 березня 2016 р. – Електронні текст. дані. – Режим доступу : http://conferences.vntu.edu.ua/index.php/all-hum/all-hum-2016/paper/view/167
5. Бухало О. Блог історика: його талант – втікати з ГУЛАГу / Олексій Бухало. – Режим доступу : http://www.bbc.com/ukrainian/blogs/
6. Див.: Бондарук Л. До 60-ти ліття Кенгірського повстання. Кенгірське повстання як вияв кризи системи ГУЛАГ / Леся Бондарук. – Режим доступу : http://www.memory.gov.ua/news/do-60-ti-littya-kengirskogo-povstannya-kengirske-povstannya-yak-viyav-krizi-sistemi-gulag
7. Тамарина Р. М. Щепкой в потоке... / Руфь [Мееровна] Тамарина; Томское обл. ист.-просвет., правозащит. и благотв. о-во „Мемориал” // Музей обществ.-полит. истории ХХ в. - Томск: „Водолей”, 1999. – С. 191, 192.
8. Дерев’яний І. Великдень за ґратами / Ігор Дерев’яний // День. – Київ, 2012. – № 70.