2017 07 24 masliychuk     

Останнім часом та чи й лише останнім часом у приватних розмовах і у соціальних мережах постійно доводиться спостерігати нарікання  істориків на «нові науки», що заполонили гуманітарний простір, а особливе на здобувачів наукових ступенів із «історії педагогіки», «культурології», «політичних наук»…Нарікання і звинувачення різні: від відвертого плагіату і свавільного переказування історичних праць (що властиво для нашого аморального суспільства, де плагіат виявили у працях міністра науки і освіти України (теж, до речі, кандидатки педагогічних наук)) до відвертого нехтування джерелами і позалогічними інтерпретаціями. Зрозуміло, українські історики геть не хочуть втратити монополію на «розуміння» і трактування минулого. Однак проблеми морального боку українського історичного знання, здається, так і не впорядкованого у науку (це моя власна думка) абсолютно подібні: плагіат, свавільне переказування історичних праць, нехтування джерелами та позалогічні інтерпретації.

Відходячи, навіть зазначу, історики і представники численних нині гуманітарних наук ставляться одне до одного з відразою і певним презирством. «Они, как «дети малые», не знают элементарной методологии» - обурювався при мені один культуролог, якому дали прочитати дисертацію з історії. А на одній із конференцій з історії освіти доповідачка початок доповіді присвятила тому, що «вона не історик, а педагог». «Кастові» поділи і нездоланні кордони – це знову ж таки радше суспільна тенденція на цьому просторі, що лише поглиблюється.

Але проблема радше інституційна. Напевно варто згадати, що в радянський час поза історією і філологією гуманітарним дисциплінам відводилася досить своєрідна роль: соціологія була другорядною і радше прикладною, політологія і культурологія не були знаними, педагогіка не мала поширення, а філософський факультет у виші був лише один і у республіканській столиці. Згадані дисципліни були прихистком для усіх, хто не зміг реалізуватися у своїй сфері й не лише гуманітарів за освітою. Однак 90-ті – і 2000-ні призвели до небувалого сплеску цих галузей: факультети соціології, філософії відкриті у найбільших вишах. Спеціальності «політологія» та «культурологія» увійшли так само в буденність вищої освіти. Торжество історика та історичних факультетів, «ідеологічної кузні кадрів» мусило поступитися новим віянням та спеціалізаціям. Випускник історичних факультетів чи уже й кандидат історичних наук знічено зрозумів, що поруч можуть бути й інші кандидати часто без історичної освіти, що сміливо топчуться на історичній тематиці. Те, про що люблять говорити і писати, що стало основою для методологічних поворотів у ХХ столітті – міждисциплінарність, насправді незрозуміла і нереалізована річ в Україні за відсутності належних шкіл, програм, інституцій та часописів. «Селянин говорить про волів, а матрос про море». Але це ж знову не суто наукова, а суспільна проблема, загальний стан науки та наукових досліджень в Україні.

Найголовніше, що слід визнати, що за двадцять п’ять років й підходи до вивчення історії змінилися і відбулися певні «поділи» в «цехах» істориків, хоча з точки зору політизації та ідеологізації минулого паралелі з радянським часом занадто очевидні. Останній і непереборний «клейнод» історика, яким він хизується перед «своїми» і дорікає у його відсутності «чужих» - історизм. Поняття, що можна пояснити просто: «людина минулого жила з свідомістю і поняттями, притаманним її часу, а не сучасним». Історія понять (Begriffgeschichte) призводить до зрозумілих відкриттів, що слово «революція» на певних етапах означало різні речі, як між тим і слово «історіографія». А у нашому капосному разі, що у ранньомодерний час не існувало поділу на «початкову, середню і вищу» освіту, а слово «нація» у вустах «малоросійського» панича мало на увазі представників його соціальної групи, у канцеляриста і підсудка – державну приналежність і жодним чином не «соціокультурну спільноту». Так само, що кількісні методи мають бути підкріплені якісними, через усе ту ж свідомість і поняття. І що «педагогічні» методи минулого не діють в інформаційній сучасності. Так само і моральні принципи минулого геть не сучасні за панування технологій та «інформаційного споживання». І тут чимало проблем може виникнути з дуже експлуатованим на просторі поняттям пам’яті, що під пером національних будителів отримало політичну гегемонію для пояснення єдності нації. Однак у ХІХ ст. і сьогодні це досить таки неоднозначні і неодновимірні поняття. Наприкінці ХІХ ст., один (на жаль, для нас невідомий) автор «Киевской старины» описував спогади про минуле зі східної Слобожанщини (слободи Олексіївки біля Бірюча, зараз Воронезька область РФ):

«Еще в то время много было у слободских украинцев таких особенностей, которые показывали, что эти украинцы –  истые потомки казаков Хмельницкого и его сподвижников. В описанное мною время, в одной из торговых малороссийских слобод, я увидел пьяненького малоросса на базарной площади, размахивающего руками и кричащаго до хрипоты: «Каганець (фамилия этого героя) иде, земля гуде! Бый жидив, католыкив!»  - в то время в Воронежской губернии, особенно вне городов не было ни жидов, ни католиков даже на погляд, - А що, дядьку-Каганець, чи бачыв ты колы-небудь жидив або католыков? – «Ни, николы не бачив», отвечал Каганець. – «Нащо ж ты кажешь их быть? – «А то, бачте, так мій дидуня и мій батько (царство им небесне), як трохи було напьються пьяненьки, то так выгуковалы, то й я так».

Подобные факты с неменьшою убедительностью, чем письменные документы, свидетельствуют о том, как велика сила исторической традиции, а также и том, какое близкое племенное сходство существует между малороссами приднепровской и слободской Украины» (Из недавнего прошлого Слободской Украины // Киевская старина. – 1896. – Т.LIII. –№ 4. – C.84).

Для романтика сила єдності містилася в такому фольклорі, що підкреслював з одного боку сепарацію та вірність «традиції» (певно ж з ксенофобськими мотивами), а з другого єдність історичних регіонів. Вимірювати творчість (особливо публіцистику) Костомарова чи Куліша сучасним розумінням націоналізму та державності зовсім недоречно.

Але той «клейнод» історизму і зберігають недобитки дослідників історії, плекають і пильнують, час від часу витягуючи зі скринь і дивуючи новими дослідженнями і книжками, незрідка теж застаріло «позитивістськими», повторюючи старі висновки, скидаючи і створюючи авторитети, бавлячись у новий текст, віднаходячи старі тексти, очікуючи на побачення з новим історизмом, оновленим «клейнодом».