БАГАТОЛИКИЙ МИХАЙЛО

(замість вступу)

В кривих дзеркалах національних історіографічних традицій одні й ті самі історичні персонажі змінюються до невпізнанності. Михайлу Чайковському, що жив на зламі епох, судилося стати польським шляхтичем, повстанцем, турецьким генералом, покровителем болгарського патріархату та старообрядництва, масоном, французьким журналістом, козацьким отаманом та українським патріотом. Зараз фантазія авторів всесвітньої павутини наділяє його новими «титулами»: «Джеймс Бонд 19 століття», «Найзагадковіший», зрештою - «Авантюрист». Багатоликий Михайло Чайковський притягує увагу до себе мов магніт навіть 130 років по смерті. Помандруємо його слідами від Гальчинця до Парижу, потім до Царгороду та Києва – аж до Бірок та Пархимова на Чернігівщині…

Коло Гальчинця височіла Могила,
В її підніжжі роздоріжжя перетиналося, наче рамена хреста;
Зверху вона заросла кущами й зіллям,
А всередині, можливо, ховала пам’ятки минулого…

Так почав видану в Парижі у 1837 році одну із своїх перших «повістей козацьких» Михайло Чайковський – 33-літній українськи шляхтич-емігрант. Все життя він марив минулим, яке можливо ховається в могилі при роздоріжжі, усе заросле кущами і зіллям. І все життя марення про козацькі часи, про «дружбу народів», бенкети і співи, полювання і верхові герці, шалене кохання і рівність межи людьми штовхали «Михалка з Гальчинця» до нових пригод, нових подорожей і нових життів.

Від батька отримав він прізвище Чайковський, від діда по матері ім’я архангела Михайла, султан турецький пойменував його при наверненні до ісламу Мехмедом Вірним (Садиком), а сам себе звав він Чайкою – птахом морським і бездомним. Волів бути для світу пророком Вернигорою, а став для нього потурнаком Садик-пашею, підписував себе Гетьманом, а отримав від жорстокого біографа зневажливих епітетів «pół poeta, pół rycerz, pół uczony, półgłówek, pól dyplomata, pół narwaniec i do tego pół Polak».

Життя мав довге – 82 роки – комусь стало б на три життя. А йому вистачило на чотири. Трагізму його долі додали біографи – сам він життя любив, ним насолоджувався, і смерті самогубця собі не шукав. Його діти довго не могли повірити у добровільність відходу батька на той світ…

«Михалко Гальчинецький» (1804-1831)

В селі Гальчині Бердичівського району Житомирської області вдалося побувати навесні 2015 року. Колишній Гальчинець лежить в 2 кілометрах від дороги з обласного центру до Бердичева. Спогади Чайковського, його повісті та оповідки про волинсько-київську Україну яскраво змальовують цю місцевість. Ніщо не давало надій відшукати хоч якийсь слід Михайла на його батьківщині. Посеред звичайнісінького як на перший погляд села привертає увагу дерев’яний храм. Перебудований в радянські часи, він тепер знову – дім молитви. Обійшовши споруду навкруги, натрапляєш на сільпо, де у відповідь на питання на славетного уродженця села можна лиш побачити здивований погляд. Терещенків тут пам’ятають. Їм наче належав палац в Гальчині. «А що, де ж був отой палац?» - спитав я. «Та це стара школа кількасот метрів звідсіля».

Стара школа несподівано виявилась шляхетським палацом межі 18-19 століть. Про це свідчили форми та пропорції будівлі, класистичний портик. Чотири колони підтримували дах перекриття ганку. Палац належав ще Станіславу Чайковському. І саме в цій будівлі 29 вересня 1804 року, коли вірні католицького обряду шанують архистратига Михайла, народився його син…

Станіслав Чайковський гербу Jastrzębiec - батько новонародженого Михайла - невдовзі відійшов на той світ. Юнака виховувала мати та її рідня – шляхтичі Глембоцькі. Михайлова мати Петронела (в дівоцтві Глембоцька) доводилась правнучкою козацькому гетьманові Іванові Брюховецькому. Цим генеалогічним зв’язком з Гетьманщиною Михайло буде пишатись усе життя.

В старості він із захопленням змалював своє дитинство та парубоцтво на батьківщині. Було там усе - шляхетські розваги, бердичівські ярмарки, лови з хортами, навчання в ліцеї англійця Вольсея та школі братів-піарів в Межирічі Корецькому. Михайло вперше закохався – в Северину Залевську з Пилип, що в 20 кілометрах на захід. Недосвідчений романтик при рідних тітках коханої визнав, що любить її наче свого коня, викликавши таким порівнянням неабияке обурення присутніх.

Акценти у спогадах про юність знакові – розповіді про фельдмаршала Івана Гудовича, знайомство з Тимком Падурою, Вацлавом Жевуським, Боніфатієм Антоновичем, Петром Гулаком-Артемовським. «Першим моїм учителем був пан А(нтонович), пристрасний українець-козак, і більшу частину своїх уроків я брав верхи на коні. Крім цього вчителя в мене був старий дядько на ім’я Левко, який оповідав мені казки про знахарів та чаклунів, передавав козацькі історії, показував урочища, в яких відгомоніли криваві баталії, та співав козацькі думи». Свій перший навчальний заклад – Бердичівську гімназію англійця Вольсея – Чайковський красномовно зве «слов’янською мозаїкою», де «дух козацький панував, бо вчителі були гарячими українцями». В цьому «бердичівському гуртку готувались запорозька старовина, думи про українських гетьманів, пісні козацькі та малоруські, які згодом вийшли в Харкові, куди перейшли в університет професорами» усі згадані вчителі.

Молодий шляхтич не стояв осторонь польської політичної боротьби – він був близький до студентських таємних товариств у Варшаві, і коли вибухнуло листопадове повстання1830 р., активно до нього долучився. Карл Ружицький (одружений на сестрі Чайковського) сформував волинський повстанський полк і в складі цього підрозділу Михайло бився «За нашу і вашу Свободу», а після поразки перетнув кордони Російської імперії. Саме з ганку свого палацу межи чотирьох колон оголосив він своїм селянам про волю – і закликав їх долучатись до боротьби з російською тиранією. Саме звідси, з Гальчинецького палацу почалось вигнання, почалась еміграція.

«Et un Cosaque…» (1831-1850)

На сході Іль Сен-Луі в Парижі височіє Отель Лямбер – штаб польської еміграції середини 19 століття. Зведений у 17 столітті, він потрапив до рук князів Чарторийських, які згодом продали його Ротшильдам – а ті нещодавно перепродали будівлю братові еміра Катарського. Адам Чарторийський – некоронований король Польщі – звідси керував агенціями по всій Європі, маючи на меті відновлення незалежності Речі Посполитої.

Молодий Чайковський не одразу потрапив до аристократичного Отелю Лямбер – 1830-ті роки минули в пошуках однодумців та засобів для життя. Юнакові довелось пропонувати свій хист кавалериста та військового аналітика – його статті звернули на себе увагу міністра і колишнього наполеонівського маршала Сульта. Михайло почав писати репортажі з судових засідань, став кореспондентом декількох французьких газет. На той час він скоріше належав до демократичних кіл польської еміграції, проте згодом почав «дрейф вправо».

Нова палка пристрасть увінчалась першим одруженням – із Леонідою Габаре, молодою й чарівною дочкою архітектора міста Бурже. Французька дружина відіграла в його житті велику роль – правила чернетки статей та книжок, а згодом народила Михайлові чотирьох дітей.

Рішучий вплив на молодого журналіста справив Адам Міцкевич – писати польською мовою була його порада. Перша книжка – і шалений успіх «Козацьких повістей» (1837). Потім були повісті та романи «Вернигора» (1838), «Кірджалі» (1839), «Гетьман України» (1841) etc. Ставши популярним письменником, Чайковський продовжив марити українською козаччиною. В Україні уважно читали твори земляка – Тарас Шевченко під час підготовки «Гайдамаків» вивчав «Вернигору», Володимир Антонович із захопленням гортав сторінки козацьких повістей і згодом віддав належне їхньому впливові, визнавши одним з чинників відходу від польськості до українськості…

З 1835 року Чайковський став співробітничати з Французьким Історичним інститутом, який організував у Парижі «Європейський Історичний Конгрес». Виступаючи як спеціаліст з історії козацтва, він виголосив на Конгресі доповідь про вплив козацтва на розвиток літератури. Знаковою виглядає ідентифікація Михайла на Конгресі – серед французів, поляків, турок, росіян та інших народів останнім в переліку згадується «один Козак». У 1841 році цей «Козак» Чайковський відправляється з документами Історичного інституту до Османської імперії для розшуків козацької старовини. Історична експедиція відкрила перед Михайлом на Сході безкраї можливості. Стамбул саме переживав реформи Танзімату.

В Отелі Лямбер Михайло Чайковський запропонував Адаму Чарторийському свої послуги – і очолив Східну Агенцію польського уряду в еміграції. Цей період діяльності яскраво висвітлений в польській та болгарській історіографії – завдяки збереженому листуванню з Адамом Чарторийським. У 1840-х Чайковський патронує утворення окремої церковної ієрархії у старообрядців – втікачів з Росії, домагається відділення від вселенського патріархату болгарської церкви, веде жваве листування з агентами в Бухаресті, Тульчі та Белграді. Російська дипломатія почала бити на сполох – Микола І особисто вимагав усунення Чайковського зі Стамбулу. Шеф жандармів Олексій Орлов в доповідній записці про розкриття Кирило-Мефодіївського товариства зазначив, що керує усіма антиросійським діями «Чайковський, який перебуває в Константинополі»...

Мехмед Садик (1850-1872)

Відчувши шанс унезалежнитись та стати самостійною політичною фігурою, Чайковський під впливом другої офіційної дружини – Людвіки Снядецької – приймає підданство султана. На той час, коли релігія не була відокремлена від держави, приналежність особи маркувалась її віросповіданням. Аби стати повноправним підданим з можливістю обіймати офіційні посади в армії чи інших державних структурах – треба було прийняти іслам. Чайковський ніколи не був фанатичним католиком, питання віри для нього стояло далеко не на першому плані. Пізніше він спокійно охрестить свою дочку за православним обрядом і проситиме російського монарха стати її хрещеним.

Маючи особливий погляд на майбутнє Східної Європи, Мехмед Садик заходився реалізовувати фантастичну ідею всеслов’янського союзу під сюзеренітетом нащадка сербських королів – османського султана. Консервативна католицька польська еміграція відвернулась від колишнього свого представника. Козацтво стало головним засобом і головним гаслом Чайковського. В його уяві Гетьман України на чолі козацької кінноти з тріумфом вступав на старокиївські гори – і вказував булавою в бік Москви…

У вересні 2014 року турецькі друзі зголосились організувати мандрівку до Полонезкьой. Це невеличке сільце на азійському боці Босфору – в десяти кілометрах від Чорного моря на схилах Алем-дагу. Зараз туди відправляються на вихідний з галасливого Стамбулу. Не одразу зорієнтувавшись у гірських серпантинах, ми в’їхали до колишнього Адамполя по обіді. Вулиці спорожніли, і наш шлях звернув на цвинтар, де в тиші ми блукали межи могилами, розшукуючи звісток з минулого від Михайла Чайковського. І знайшли їх – поруч входу стояв мармуровий монумент зі згадкою про те, що тут є земля з могили Чайковського із далекої України. А поруч – інший знак – на честь Адама Чарторийського і таке саме повідомлення про часточку землі з могили. Далі ж в тихому кутку цвинтаря під тінню схилених дерев височіла надломлена колона зі шляхетським гербом. Текст на могилі оголошував – тут похована дружина Садик-паші, Людвіка, яка померла 1866 року. Тут поховав її Мехмед Садик і оплакав її смерть. В місцевому приватному музеї теж віддають шану засновнику села – його портрет в експозиції, а його зусиллями створені османські козаки вдивляються в відвідувачів з інших світлин.

Упокоївся в Стамбулі і вчитель Михайла Чайковського як письменника – Адам Міцкевич. В нетрях кварталу Бейоглу, неподалік респектабельного Таксіму, провів останні тижні свого життя польський геній. Чорна плита на нижньому поверсі повідомляє, що тут помер і був початково похований Міцкевич. А приїхав до Стамбулу він на запрошення Садик-паші. Вони разом мріяли про відродження Польщі в союзі з Україною-Руссю – і разом захоплювались кавалерійською звитягою османських козаків. Міцкевич і Садик-паша запропонували мільйонеру Якобу Ротшильду підтримати козацтво – і утворити в його складі окремий єврейський гусарський полк! Передчасна смерть Міцкевича обірвала ці плани, що як для свого часу виглядали наскільки екстравагантними, настільки ж провісницькими. Мине якихось півстоліття – і буде в Києві гетьман, і будуть по Вкраїні вільні козаки.

Як же при цьому оминути увагою козаків Чайковського. Полк перший був утворений у 1853 році. Він взяв участь у Кримській війні (діяв під Силістрою, Журжею, Бухарестом, Галацем та Тульчею), потім охороняв кордони з Грецією, дислокувався на Косовому полі, в Шумені, Едірне, Сливені тощо. Декілька сотень добровольців з козаків взяли участь у франко-прусській війні на боці Франції. Згідно переліку турецьких підрозділів, козаки взяли участь в обороні Плевни. За даними Іван Стойчева, підрозділ був знищений російською артилерією в бою під Горним Дубняком в жовтні 1877 року. У 1854 році був утворений другий полк – він став називатись драгунським. Його бойовий шлях тривав дещо довше – до 1886 року, коли драгуни були розформовані. Часто два підрозділи називають «слов’янськими легіонами» - в них служили поляки, болгари, росіяни, українці, серби. Були серед козаків і угорці, євреї, румуни, турки, черкеси. Справжній іноземний легіон в складі турецької армії. До 1871 року офіційною мовою полків була слов’янська (Чайковський в спогадах називає її «малоросійською»).

«Пастух індиків» (1872-1886)

В листі своєму товаришеві по зброї у 1875 році відставний турецький генерал Мехмед Садик-паша написав: «Дивна історія випадків - на цій землі між Остром і Десною, - Розумовський з пастуха індиків став гетьманом України, а Чайковський з командувача козаками перелицювався на пастуха індиків. Пасу індиків, поки не стану небіжчиком».…

Останні десятиліття Чайковського були завершенням його життєвої «Одісеї» - він повернувся до своєї омріяної козацької України. Карколомний як для його сучасників оберт долі – польський повстанець, турецький генерал скористався амністією російського імператора і повернув до України.

Але що то був за час? Покровителька козацтва в Туреччині, Франція розгромлена Другим німецьким Рейхом. Австрія стала Австро-Угорщиною. Османська імперія загрожена слов’янським повстанським рухом відступила від європейської моделі модернізації і впритул наблизилася до перемоги турецького націоналізму. Польський визвольний рух став на шлях еволюційний. Імперія Російська переживала небачені реформи – селяни звільнені, перед судом усі рівні, автономія університетів, обмеження цензури, земства… У вільнодумців першої половини 19 століття голова йшла обертом від можливостей. А у відставного турецького генерала пробудилась туга за батьківщиною. Тож нічого дивного і непередбаченого.

Перші роки жив в Києві. На пенсію від султана, гонорари від друку книжок та подарунки від Олександра ІІ. Спробував стати агентом впливу на польську громаду – але був холодно проігнорований. Заходився писати спогади – пережив наново усе своє життя. Активно листувався з ветеранами османського козацтва. Придбав маєток в Чернігівській губернії і перебрався туди.

Знову став батьком – третя дружина грекиня Ірена Теосколо подарувала йому доньку. Старший син Адам вступив до російського війська – і вже після смерті батька дослужився до генерал-майора. Останнє повідомлення про нього – звіт Сімферопольського ВЧК про конфіскацію в 1919 році у генерал-майора у відставці Чайковського фамільної шаблі, яка належала гетьману Брюховецькому. Молодший син Владислав зробив кар’єру при дворі султана – вершиною її стало управління Ліваном у 1900-1907. Дві доньки лишились спочатку на Балканах, згодом Кароліна перебралась до Трієсту, де й померла у 1901. Третя, найменша донька Анна отримувала освіту в Смольному інституті в Санкт-Петербурзі.

Респектабельна генеральська старість в пасторальних сіверських пейзажах наближала Чайковського до логічного завершення його життя.

Навесні 2014 року з Оленою Бачинською та Олександром Кухаруком ми помандрували до Бірок – села, в якому закінчив своє життя Садик-паша – Чайковський. Дорога з Чернігова до Козельця, а далі розбитим шосе до Остера. В Бірках на краю села височіла дерев’яна будівля. Виявилась колишньою школою і панським будинком. Приміщення були відкриті для нас. Занедбані зали, розбиті вікна, розкидані старі підручники, розібрані груби… Тут 4 січня 1886 року Чайковський вистрелив собі в серце. Але потрапив в брюшину, серце залишилось неушкодженим…

Польський історик Францішек Равіта-Гавронський, користуючись чиїмось особистими свідченнями, докладно змалював останні години Садик-паші в цьому самому будинку. На Різдво до батьків прибула з Петербургу донька. На ранок мати повинна була везти її до залізничної станції на потяг. Михайло вимагав, аби Ірена взяла з собою слугу, та відмовлялась. Молодша на сорок років від чоловіка, вона мала коханця – і підстаркуватий Чайковський неодноразово сварився з нею через це. Шантажуючи дружину самогубством, Михайло пішов до своєї спальні. Усю ніч щось писав, а над ранок з п’ятизарядним револьвером рішуче увійшов до спальні дружини, де також ночувала й донька, сів на край ліжка й вистрелив собі у груди. До кімнати на звук пострілу увійшов російський офіцер, що ночував в одній із кімнат, і переніс пораненого Садик-пашу до його кімнати. Поки покликали лікаря, Михайло стік кров’ю. Останні слова, що промовив «Усе набридло».

Поховали козака-шляхтича в сусідньому селі біля могили його бойового товариша та ад’ютанта Морозовича. Лишався мусульманином – тож православного відспівування не було – лише священник окропив небіжчика святою водою. Російські солдати, присутні при похованні, віддали відставному генералу останню шану.

Так закінчилось четверте, але не останнє життя Михайла Чайковського. Під пером істориків та письменників він знов оживає, знов любить, знов будує козацьку Україну і на чолі своїх козаків вступає до Києва. Згадаймо наостанок декого з цих авторів: Францішек Равіта-Гавронський, Станіслав Лукасік, Іван Стойчев, Ванда Смоховська-Петрова, Ядвіга Худзіковська, Софія Войцицька, Єжи Латка, Єлєна Хаджиніколова, Муса Гумюш, Іван Застирець, Євген Рудницький, Тарас Слабченко, Іван Лисяк-Рудницький, Юрій Мицик, Олександр Прігарін, Дмитро Сень, Алісія Кулецька, Дмитро Білий, Володимир Єршов, Іван Корсак та багато інших.

Володимир Полторак, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Одеського національного університету імені І.І.Мечникова. Коло інтересів: історія козацтва 17-19 століть, інтелектуальна історія, туристичне краєзнавство.