Середина XV ст. позначена трагічними подіями в історії занепалої під ту пору Візантійської імперії. Знамено могутньої колись держави ромеїв хилилося долу, розчахнуте жорстокими ударами кривих османських ятаганів. Остаточного «сoup de gråce» завдав Візантії знаменитий султан Мехмед ІІ Фатіх, якому першому і єдиному з мусульманських володарів вдалося простромити серце Візантійської імперії, захопивши 29 травня 1453 р. її величну столицю – пишне місто пихатих імператорів – Константинополь. Ромейська імперія, як її називали самі візантійці, впала у гарячій крові загиблих захисників і порохняві охоплених курявою вулиць столиці до ніг свого завойовника. Здавалося, вона загинула назавжди, не лишивши після себе жодного прямого спадкоємця, спроможного підхопити, утримати і захистити скривавлену запилюжену і пошматовану хоругву православної імперії. Втім, як виявилося, знищивши Візантію як державу, османські завойовники парадоксальним чином подарували їй безсмертя, зробивши її образ універсальним складником світової культури, однаково значущим як для католицького, згодом також протестантського і секулярного Заходу, так і для ортодоксального (православного) Сходу Європи. Визначальну роль у цьому процесі рецепції візантійського спадку відіграли, поряд із безпосередніми спадкоємцями ромейської культури – православними народами і державами Центрально-Східної Європи – також західноєвропейські інтелектуали доби Відродження та Просвітництва.
    Під ту само пору, коли Римська імперія доби середньовіччя гинула під ударами османів, у Європі відбувалися тектонічні зсуви Раннього Відродження – кристалізувалися світоглядні ідеї гуманізму, розроблялися реалістичні канони мистецтва, впроваджувалися у повсякденне життя технічні винаходи, які назавжди змінили історію людства. Італійське кватроченто дедалі потужніше поширювало свій вплив на північ, де, за Альпами, розкинулися землі Священної Римської імперії, якою від 1437 р. опанувала династія Габсбургів. Саме тут під середину 1440 р. було реалізовано технічний винахід, який до сьогодні визначає повсякдення людства – книгодрукування. Запропонований і реалізований на практиці уродженцем міста Майнц ювеліром Йоганном Гутенбергом (між 1397 і 1440 рр. – 1468 р.) спосіб відтиснення текстів на папері видається з погляду сьогодення простим і очевидним – опуклі металеві літери, відлиті у дзеркальному відображення, набиралися у слова і речення, формувалися у гранки і потім за допомогою ручного преса відтискувалися на папері у вигляді окремих сторінок. У той само час, коли османи опановували завойований Константинополь, Гутенберг друкував впродовж 1453–1455 рр. у рідному Майнці знамениту згодом 42-рядкову Біблію (так звану «Біблію Мазаріні»), поява якої традиційно вважається точкою відліку в історії друкарства, хоча вона й не була першою інкунабулою.
    Як бачимо, початок ери книгодрукування збігся з моментом загибелі Візантійської імперії, і цей драматичний збіг призвів з плином часу до вкрай важливого наслідку, надавши історичній Візантії можливість «переселитися» зі всесвіту реальности до книжкової Галактики Гутенберга. Справді, одночасно із винайденням книгодрукування відбулося спричинене загибеллю Візантійської імперії масове переселення греків до країн Східної та Західної Європи, передусім до Італії. Виникають чи дедалі залюднюються новими переселенцями грецькі громади Рима, Падуї, Флоренції, Венеції, Неаполя та інших насичених бурхливим політичним, економічним та культурним життям італійських міст. Разом з нехитрим домашнім скарбом, який вдавалося прихопити з собою і прихованими коштовностями, що мали забезпечити прожиття на чужині, греки везли з собою все те, що становило сутність рідної їм візантійської цивілізації – речі церковного вжитку, мощі святих, рукописи святих для них текстів... І якщо у православних країнах Сходу Європи запотребуваними виявилися передусім речі релігійного призначення та змісту, на Заході доби Відродження, який цікавився античним спадком, більшу увагу привертали рукописи творів грецьких граматиків, філософів, істориків, письменників. Привезені до Західної Європи грецькі манускрипти масово переписуються і, зрештою, друкуються. 1476 р. у Мілані побачила світ перша друкована книга грецькою мовою – граматика «Про вісім частин мови» Константина Ласкаріса. З останньої чверті XV cт. до 1821 р. кількість грекомовних видань перевищило п’ять тисяч загальним накладом близько 5 млн. примірників, які охопили авдиторію щонайменше у 50 млн. читачів.
    Серед грецьких текстів, що масово друкувалися починаючи від межі XV–XVІ ст., поступово дедалі важливіше місце посідали твори авторів доби середньовіччя, часів існування Візантійської імперії. Зрештою, саме в цей час виникла, поширилася і закріпилася і звична для нас назва імперії доби середньовіччя, яку самі її мешканці називали Ромейською, себто, на грецький кшалт, Римською. Вперше латинський термін «Byzantium» (Візантій чи, якщо говорити у більш звичному для нас жіночому роді, Візантія) використав німецький філолог і видавець античних та середньовічних грецьких літературних пам’яток Ієронім Вольф (1516–1580 рр.) з Аугсбурга. Наприклад, саме він опублікував праці Никти Хоніата, Никифора Григори та Лаоніка Халкокондила. Написавши у передмові до одного з томів творів середньовічних (візантійських) істориків узагальнюючий нарис історії Східної Римської імперії за доби Середньовіччя, Вольф назвав її Візантією з метою відділити власне античну Римську імперію від її середньовічного продовження.
    Назва «Візантія» була, таким чином, запропонована штучно за доби Відродження, і походить від назви давньогрецького містечка Візантій, на місці якого було засновано на початку IV ст. славнозвісний Константинополь, що став згодом столицею оновленої імперії. Запропонована Вольфом назва доволі швидко вкоренилася у науковій літературі, вживалася мислителями доби Просвітництва і, зрештою, закріпилося як в історичній науці, так і в суспільній свідомості як правильна назва Ромейської імперії доби середньовіччя. Крім того, саме Ієронім Вольф, якому ми зобов’язані самим ім’ям Візантії, заклав у своєму першому в західноєвропейській науці нарисі історії візантійської держави також первинне сприйняття цієї середньовічної імперії, яке також стало традиційним. Маючи на меті створити правильний погляд на те, як «нашим сучасникам могла б бути запропонована візантійська історія в цілому» («integrum totius Byzantinae historiae Corpus»), науковець, по-перше, подав її у вигляді неповноцінної монархії, на прикладі якої слід вчитися, як уникнути помилок і недоліків «слабкої» імперії. По-друге, Вольф пов’язав візантійську історію з сучасністю – геополітичними проблемами Європи XVI ст. Вочевидь, вже з того часу в інтелектуальній, прогресивній (чи варто взяти тут останнє слово в лапки – нехай вирішує читач) думці Європи почало поступово утверджуватися зневажливе, зверхнє ставлення до Візантії та усього візантійського як символу зашкарублості, закостенілості, відсталості, твердолобої ортодоксальності, підступності, підлості, інтриг, кумівства, змов, корупції, загнивання та інших негативних і непривабливих явищ світогляду чи суспільного буття. І вже з того часу зародилося протиставлення прогресивного, динамічного Заходу (власне, Західної Європи та похідних від неї) та відсталого Сходу, найбільш яскравим прикладом якого у самій Європі стала вважатися саме Візантія.
    Поширювався ж образ ницої Візантії передусім засобами того само книгодрукування, яке так прислужилося поширенню творів античних та середньовічних грецьких письменників. Європейські філософи доби Просвітництва вміло використовували жупел одіозного опудала «візантійства» для завуальованої критики тих рис сучасної їм реальності, які вони вважали найбільшими недоліками суспільного устрою – необмеженої абсолютної влади монархів, засилля клерикалізму, неосвіченості та світоглядної зашкарублості народних мас тощо. При цьому, творячи часто образи суто вигаданої, фантастичної Візантії, яка ніколи не існувала в реальності, європейські мислителі парадоксальним чином прислужилися її збереженню. Викривлений, спотворений і, зрештою, вигаданий образ Візантії спонукав науковців до вивчення її реальної історії, справжніх втрат і здобутків, істинного живого візантійського спадку в європейській культурі. Зрештою це спричинило становлення сучасної візантиністики, яка сформувалася від середини – останньої чверті ХІХ ст. передусім у Німеччині, де Карл Крумбахер (1856–1909 рр.) почав від 1892 р. видавати у Ляйпцигу «Byzantinische Zeitschrift» – найавторитетніший до сьогодні візантинознавчий часопис.
    Іншою була доля «Візантії після Візантії» у країнах так званого візантійського кола впливу або, іншими словами, серед православних народів. Тут прищеплена на місцевому ґрунті візантійська традиція продовжувала жити на світоглядному рівні як місцевих інтелектуалів, так і посполитих, збережена і трансльована православним віровченням, організацією, структурою і практиками місцевих церков, освітніми та літературними традиціями тощо. Це призвело не лише до того, що у Східній та Південно-Східній Європі пост-Візантія збереглася щонайменше до кінця XVIII ст., але й до парадоксального зіткнення живого візантійського спадку і місцевого ставлення до Візантії з тими поглядами, які транслювалися на ці терени з країн Західної Європи. У ХІХ–ХХ ст. таке поєднання живої візантійської традиції чи місцевого звернення до її ідеалізованого уявлення із західними поглядами на ницу Візантію спричинило появу вкрай своєрідних оцінок візантійської цивілізації, оригінальних поглядів на значення візантійської спадщини в історії країн і народів так званої (використовуючи термін Дмитра Оболенського) Візантійської Співдружности Націй.
    Саме ці cприйняття, шаблони і проблеми уявлення Візантії у Східній і Південно-Східній Європі ХІХ – ХХ ст. стали предметом розгляду і обговорення на конференції «Imagining Byzantium: Perception, Patterns, Problems in Eastern and Southeastern Europe», що відбулася 2–4 березня 2017 р. на батьківщині Йоганна Гутенберга у німецькому місті Майнц. Конференцію було зорганізовано дослідницькою групою «Спадщина Візантії» Університету Майнца імені Йоганна Гутенберга, яка досліджує рецепцію візантійської історії у ХІХ–ХХ ст. – добі становлення модерних націй і розвою національних рухів у Європі. Як зазначено у анотації до наукового заходу, організатори мали на меті «обговорити, яким чином наукові, церковні та політичні еліти торкалися (псевдо-)візантійських тем, наративів та парадигм у різних контекстах з метою зміцнення власної ідентичності, встановлення або легітимації влади, а також для обґрунтування певних політичних стратегій».
    Конференція зібрала учасників з Німеччини (переважно з Майнца), Греції, Сербії, Росії, Польщі та України і була зорганізована за трьома панелями: «Історія та історії – візантійські елементи у історіографічних наративах і дискурсах», «Захист або занепад? – Рецепція Візантії у церковній історіографії» та «Спадкоємці, імперії, нації – Візантія як аргумент для націєтворців». Відкрила конференцію вступна лекція знаного німецького візантиніста Гюнтера Прінцінга «Візантія, Русь і так звана "сім’я правителів"», у якій йшлося про наявні в історіографії трактування візантійського бачення відомої християнської Ойкумени як «сім’ї государів та народів». Згідно з нею політична організація світу була частиною божественного задуму, згідно з яким ромейському василевсу мали підкорятися усі народи відомого населеного світу. Усі правителі цивілізованого світу мали коритися візантійському імператору як єдиному суверенному правителю на землі. Отримання християнства з рук імперії, та й просто приналежність до християнської Ойкумени автоматично включала колишніх «варварів» до вселенської сім’ї цивілізованих народів на чолі з батьком – візантійським василевсом.

Пам’ятник Йоганну Гутенбергу у Майнці
   

Далі конференція працювала за попередньою програмою, причому це був той нечастий випадок, коли візантійський церемоніал у поєднанні з німецькою педантичністю призвів до точного дотримання протоколу всіх запланованих заходів.
    Доповіддю «Уявляючи Візантію: вступ» роботу конференції відкрив професор університету Майнца Ян Кузбер, який стисло, але вичерпно схарактеризував найважливіші моменти еволюції сприйняття Візантії у європейській культурі починаючи від часів існування і загибелі Ромейської імперії і до сьогодення. Вступне слово одночасно як підбивало підсумки сучасних знань про рецепцію Візантії після Візантії, так і окреслювало основні завдання зорганізованого наукового заходу, які збіглися з трьома панелями, за якими було згруповано 13 доповідей.
    Панель «Історія та історії – візантійські елементи у історіографічних наративах і дискурсах» уклали чотири доповіді. Першу з них, виголошену Хансом-Християном Манером з Майнца, було присвячено відомому дослідженню румунського науковця Ніколаса Йорги «Byzance apr?s Byzance» і його значенню у подальшій історіографії рецепції спадку візантійської цивілізації в сучасній науці. Детальний розгляд книги Н. Йорги супроводжувався аналізом рецепції самої книги, яке, на жаль, часто зводиться до знайомства з самою назвою дослідження і стислим та значною мірою спрощеним викладом його ідей в узагальнюючій та науково-популярній літературі.
    Мілена Репайіч з Університету Белграда доповіла про започатковане Георгієм Острогорським сприйняття історії та значення Візантії у сербській національній історіографії одночасно і як головного Іншого та Чужого, і як джерело витоку Православної традиції, визначальної для сербського державо- та націєтворення. Парадоксальним чином іншування поєднувалося у сербському сприйнятті Візантії із визнанням її першоджерелом власної культурно-цивілізаційної ідентичності, що може бути порівняно, передусім, з подібним досвідом болгар.

Постер конференції
   

Третю доповідь панелі виголосив Димітрос Стаматопулос з Університету Македонії у Фессалоніках. Її було присвячено батькові модерної грецької історіографії Константиносу Папаррігопулосу, який пешим створив наскрізний великий наратив історії грецького народу, включивши до нього візантійський період у якості важливої сполучної ланки між античністю та модерністю. К. Папаррігопулос послідовно спростовував поширені на той час погляди на візантійську добу грецької історії як на час занепаду і виродження, наголошуючи на праналежності Ромейської імперії до європейського, ба навіть більше – Західного світу.
    Нарешті, у четвертій доповіді Пржемислав Марцинек з Університету Сілезії (Катовіце) дослідив конструювання візантійського у історіографічній традиції ХІХ ст., де Візантія характеризувалася як східна, екзотична, пасивна, неповноцінна, ірраціональна, фемінна тощо на противагу раціональному, довершеному, активному, творчому і маскулінному Заходу.

  Уособлення бога ріки Рейна (біля обеліска "Нова криниця", Майнц) 

Другу панель «Захист або занепад? – Рецепція Візантії у церковній історіографії» відкрила доповідь Кірілла Максімовіча (Геттінгенська академія наук) «Колекція візантійського канонічного права ("Книга правил", 1839) в якості правової основи Російської православної церкви ХІХ–ХХ століття: парадокси, проблеми та перспективи», у якій йшлося про головне джерело канонічного права РПЦ, вперше видане у Москві 1839 р. з метою заміни застарілої Кормчої книги (середина XVII ст.). "Книга правил" не містить канонічних тлумачень, а самі канони не згруповано за тематичною ознакою, хоча починаючи вже з другого видання (1843 р.), до неї було створено предметний покажчик.
    Альона Альшанская (Майнц) зосередила увагу на дослідженні сприйняття «візантійського» у російській церковній історіографії останньої чверті ХІХ – початку ХХ ст., ґрунтовно проаналізувавши не лише численні тогочасні праці з церковної історії, але й перекинувши місток до політизованого використання «візантійського» у сучасній Російській Федерації. Зокрема, дослідниця звернула увагу присутніх на діяльність «Византийского клуба» – громадсько-політичного проекту, установчі збори якого відбулися 24 грудня 2015 р. у прес-центрі Міністерства закордонних справ РФ. Мета клуба – «формирование новой (а, по сути, исконной, но забытой и утраченной) идеологической повестки по возрождению цивилизационной идентичности как в России, так и за её пределами: в Белоруссии, Украине, Греции, Болгарии, Сербии, Черногории, Боснии и Герцеговине, Румынии, Молдавии, Македонии, Грузии, Армении, Абхазии, на Кипре» (http://reosh.ru/vizantijskij-klub-uchreditelnoe-sobranie.html), а його гасло «Православие – Цивилизация – Традиция» прямо виростає з відомої уваровської тріади «Православие, самодержавие, народность».

    Копія мозаїчного панно з Сан-Вітале (Равенна) із зображенням Феодори (Römisch-Germanisches Zentralmuseum, Майнц)

Дімітріос Мосхос (Афінський національний університет імені Каподистрії) розглянув підходи до сприйняття та оцінки візантійського минулого у доробку Досифея Єрусалимського (1641–1707) та Мелетія Афінського (1661–1714). Головні праці цих церковних діячів (відповідно «Історія єрусалимських патріархів» Досіфея та «Історія християнської церкви» Мелетія) відіграли важливу роль в утвердженні поглядів на Візантію серед православних, передусім грекомовних вірян.
    Доповідь Христини Хаджафксенті (Майнц) мала назву «Візантія у грецькій церковній історіографії ХІХ століття: між німецьким протестантським впливом і грецьким православним віросповіданням». Доповідачка наголосила на цікавій взаємодії між ортодоксальним і протестантським сприйняттям Візантії та візантійського, яке, вочевидь, було породжене ще часами Реформації, коли Мартін Лютер чи Філіпп Меланхтон зверталися до авторитету грецької православної церкви з метою боротьби з католицизмом.
    Роботу панелі завершив Міхай Григора (Майнц) доповіддю «Візантія для Священиків. Образ Візантії в румунських богословських підручниках кінця ХХ століття», у якій проаналізував подання візантійського спадку в богословських навчальних закладах Румунії, в якому поєдналися різним чином, різною мірою й у різних пропорціях православна традиція і західний науковий підхід.
    Роботу останньої секції «Спадкоємці, імперії, нації – Візантія як аргумент для націєтворців» відкрила доповідь Лори Герд (Російська академія наук, Санкт-Петербург) «Імперська політика Росії на Православному Сході і її відношення до візантійських студій» з цікавим оглядом близькосхідної політики Російської імперії межі ХІХ–ХХ ст. і контексті становлення і розвитку тогочасної російської візантиністики.
    Андрій Домановський (Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна) спробував представити погляд на Візантію та «візантійське» у контексті становлення модерної української нації впродовж «довгого ХІХ ст.», зосередивши увагу передусім на постатях Григорія Сковороди, Тараса Шевченка і Михайла Грушевського. Андреас Гітцен (Майнц) проаналізував погляд на «поганих візантійців» у історичному наративі ліберальної концепції сербського письменника, філософа і державного діяча Владіміра Йовановича (1833–1922), а Стефан Рохдевальд (Гісенський університет імені Юстуса Лібіха) представив доповідь «Візантійське "рабство" як постколоніальне уявлення: "іноземні" правителі "чистої" болгарської нації (1850–1930)».

   Демотиватор, створений автором есею на основі колажу Андреаса Гітцена (Andreas Gietzen)

Завершилася конференція тривалою фінальною дискусією, під час якої проф. Вайос Калогріас (Майнц), який виступив модератором, підбив підсумки роботи конференції і надав можливість обговорити кожну з її доповідей у контексті інших усім учасникам зібрання. Зорганізований Університетом Майнца імені Йоганна Гутенберга науковий захід зробив черговий крок до усвідомлення візантійського спадку в європейській культурі, передусім на її східних та південно-східних теренах. Університет Майнца, міста, яке свого часу подарувало Європі та світу Йоганна Гутенберга і книгодрукування, що уможливило, зокрема, не лише збереження, але й поширення інтелектуального й духовного спадку щойно загиблої Візантії, планує продовжити гутенбергову справу і впродовж року опублікувати доповіді конференції окремим виданням.