4-7 грудня 2016 році у мальовничому куточку Польщі – Біловежжі відбувся круглий стіл, який організатори – Centrum Polsko-Rosyjskiego Dialogu i Porozumienia (Центр російсько-польського діалогу і порозуміння) – суто номінально приурочили до 25-річчя розпаду СРСР. Насправді ж на порядку денному обговорення стояли найбільш гострі питання сьогодення. Мова йшла про інституціональну кризу Евроспільноти, суспільні трансформації та загрози, що вона несе сталому політичному розвитку, інструменталізація історії та майбутні перспективи історичного діалогу у Центрально-Східній Европі. Звісно, обговоренню підлягали криза світової безпеки, що виникла внаслідок загарбання Російською Федерацією українського Криму, окупацією російськими військами частини Донецької і Луганської областей на Сході України, де Кремль досі воліє провадити збройну ескалацію проти Києва. Це також робило актуальним обговорення повернення небезпечних ідеологій та старих геополітичних концепцій (сфера привілейованих інтересів / впливу; буферні/сірі зони, велика угода).

Віскулі – мисливський маєток

Організатори скористалися з успішного досвіду попередніх семінарів, який показав, що віддаленість від «цивілізації» спонукатиме до більш тісного спілкування учасників й поза офіційною частиною заходу¹. Мальовничість польського Біловежжя, яку учасники круглого столу змогли оцінити під час екскурсії в заповідник, однозначно сприяли неформальним вечірнім розмовам у затишку рекреаційних зон готелю, де й проходив круглий стіл.

Історичний момент підписання Біловерзьких угод

Символізм дати і місця проведення круглого столу (неподалік білоруської Віскулі – мисливських угідь генсеків СРСР) спонукав до плідних дискусій. Саме тут 8 грудня 1991 р. президенти трьох союзних республік – Борис Єльцин, Леонід Кравчук та Станіслав Шушкевич поховали, як тоді здавалося, Радянський Союз.

До обговорення було запрошено 23 експерти з п’яти країн Центрально-Східної Європи – Польщі, Білорусі, Литви, Росії та України. Всі вони представляли різні галузі науки: історики, політологи, соціологи, філософи, економісти та громадські активісти. Головною «принадою» заходу стали нові засади організації дискусії.

Отже, панове, знайомтеся – Chatham House Rule! Що ж воно таке і «з чим його їдять»? Це правило було винайдене у 1927 році, і вдосконалене у 1992 і 2002 роках, аби сприяти відкритому діалогу. Суть його сформульована наступним чином: «Коли зібрання проходить на засадах Chatham House Rule, учасники можуть вільно користатися отриманою інформацією, але, ані особа спікерів, ані їхні посади, як взагалі будь-кого з учасників зібрання, не можуть бути розголошені.»².

Для мене як для представника академічної науки, Chatham House Rule спочатку видалося дещо дивним. Звикла до академічної вольниці, я ніколи не відчувала жодних проблем висловити власну думку. Тож, що нам дає Chatham House Rule? І наскільки суворими є це правило щодо нерозголошення списку учасників заходу? По-перше, як показує практика, люди почуваються більш вільними, коли можуть не перейматися за свою репутацію чи наслідки в разі публічного цитування. По-друге, заборона щодо розголошення списку учасників не є аж такою суворою, головне, щоб жодне з висловлювань / тез не можна було атрибутувати з певним учасником дискусії. І треба сказати така умовна анонімність таки діє. Думаю, що майже кожен з нас стикався з ситуацію, коли, як-то кажуть «не на камеру», у приватних розмовах інші колеги ділилися своїми спостереженнями і доволі несподіваними / радикальними висновками, які вони ні за яких умов не висловили б публічно. Адже для низки представників організацій, що афілійовані з певними державними структурами чи позиціонують себе з певної ідеологічної позиції, озвучувати деякі речі публічно, що йдуть врозріз офіційної лінії, неприйнятно з точки зору корпоративної етики. Яскравим прикладом є нещодавнє інтерв’ю екс-міністра зовнішніх страв України Володимира Огризька, який зараз дозволив собі називати речі своїми іменами уникаючи дипломатичних евфемізмів³.

Хто використовує Сhatham House Rule? Цим правилом переважно послуговуються регіональні уряди, комерційні фірми та наукові заклади. Це такий собі «мозковий штурм», що покликаний знайти оптимальне рішення. Чому цей метод набирає популярності? Як кажуть англійці: «Desperate times, desperate measures». Зараз, коли світ переживає найбільшу системну кризу з часу закінчення Другої світової війни, пошук виходу вимагає поглянути в коріння проблеми.

Тож у моєму дописі ви не побачите жодних, традиційних для цього жанру, розлогих висловлювань учасників дискусії – лише загальні тези і думки, що були виголені під час круглого столу.

Організатори запропонували як аналітичну рамку для дискусії невелику презентацію «Як дивитися у майбутнє? Когнітивні упередження / хибні доводи як недооцінені аналітичні перешкоди?» Учасникам конференції було продемонстровано приклади як працюють певні когнітивні механізмі, що сприяють формуванню хибних логічних висновків. Всім роздали кілька сторінок підбірки різного роду софізмів, логічних помилок та хибних узагальнень якими зараз активно послуговують для дискусій в публічному просторі. Цей вражаючий список унаочнював наскільки маніпулятивними стали політичні технології, як складно донести непривабливу правду до широких мас та, власне, як самі експерти часом стають заручниками струнких аналітичних моделей.

Аби не бути голослівною наведу кілька прикладів поширених зараз у публічному дискурсі маніпуляцій. Ось вам зразок т. зв. доводу ergo decedo (з лат. – «отже облиш» ) – «Ви не можете довіряти поглядам пана Х щодо історії України / Польщі, бо він – українець / поляк». Як часто ми стикалися з ситуацією коли голос іноземного експерта з історії України звучить поважніше ніж українського тільки на тій підставі, що перший вважається неупередженим.

Ще однією дуже знайомою для українців ситуацією є оnus probandi (з лат. – «тягар удоводнення») – «Мені не треба доводити правдивість своїх слів, ви маєте довести, що це брехня». Здається саме в такому режимі Україна вирішує питання боротьби з російською пропагандою останні три роки.

Нассім Ніколас Талеб – американський аналітик, математик та есеїст

Під час обговорення, учасники визнали, що прогностичні функції гуманітаристики були дуже переоцінені й насправді є доволі обмеженими. Експерти все більше перебувають у стані постійного цейтноту, часом не встигаючи за розвитком подій. Зараз майбутнє експертного знання не стільки за передбаченням подій, скільки за визначенням загальних тенденцій розвитку. Згадали також теорію «чорного лебедя» – надзвичайний вплив рідкісних та непередбачених факторів на розвиток подій та схильність людей робити постфактум спрощені пояснення. Ці механізми були описані в книзі Насіма Ніколаса Талеба «Чорний лебідь: вплив надзвичайно неймовірного», що стала бестселером 2007 р. і дала назву цьому тренду сучасності⁴.

В якості глобальних прикладів варто згадати Brexit та перемогу Дональда Трампа на президентських виборах у США. В обох випадках соціальні опитування виявилися хибними. Непередбачуваними стали й вибори австрійського президента, які передрікали перемогу представнику ультраправих сил.

Круглий стіл складався з чотирьох панелей. Перша – «Европейська інтеграція на перехресті» – сфокусувалася на трьох питаннях: 1) інституціональна інерція, розпад традиційної партійної системи, зростання протекціонізму та популізму – як боротися з цими та іншими відцентровими тенденціями? 2) як поєднати ефективність функціонування ЕС з падінням суспільної легітимності наднаціональної політики? 3) чи є якась переконлива альтернатива інтеграційній моделі ЕС?

Тут експерти виявили чималий оптимізм щодо перспектив ЕС. По-перше, було визнано, що криза є перманентним станом Европейської унії. По-друге, европейці мають багатий досвід успішного подолання всіляко виду криз. І запорукою успіху завжди була здатність визнавати свої помилки. Нарешті, по-трете, криза завжди є початком чогось нового.

Прозвучала думка, що нинішня ситуація в ЕС продиктована конфліктом поколінь, де молодь як носій європейської ідентичності протистоїть старшому поколінню, яке переживає ціннісну кризу. Щоправда, ця теза зустріла міцний контраргумент щодо абстрактності самого поняття «европейська ідентичність».

Окрема увага була приділена російському фактору европейської кризи. Найбільш радикальною стала теза, що вирішення викликів перед якими постала евроспільнота залежить від правильності постановки питання: з якою саме кризою ми маємо справу – европейською чи російською? Тут думки експертів розділилися. Частина виходила з позиції використання Російською Федерацію ультраправих сил та проблеми біженців для розхитування ситуації в ЕС. Інші вважали, що европейці самі продемонстрували недостатню відданість цінностям, коли допустили в Европу сумнівно нажиті капітали та дозволили осісти нуворишам з пострадянського простору.

Третя точка зору спиралася на ідеї ультра лівих, які передрікали, що сучасна інституціональна криза держав Унії є структурною. Побудований на засадах неолібералізму Евросоюз сам продукує націоналізм. Отже міна уповільненої дії була закладена від самого початку, тоді як Кремль використовує звинувачення европейських політиків в упередженому ставленні щодо Росії для вирішення власних внутрішньополітичних завдань.

Друга панель – «Куди рухається людина 21 століття? Трансформація суспільства як виклик сталому політичному розвитку» – зосередилася на антропологічному вимірі проблеми. Серед запропонованих до обговорення питань були наступні: 1) чи можуть і повинні традиційні еліти лишатися тренд-сетерами? 2) влив IT-революції та нових медіа на соціальну єдність, державні структури та міжнародний порядок? 3) Чи потрібні нам нові форми управління аби відповідати викликам 21 століття?

Ключовими тезами другої панелі стали наступні твердження:

• економіка втрачає свої позиції визначного фактору поступу суспільства;
• культура є основним джерелом нашої гідності та соціальної єдності;
• повернення історії як важливого політичного чинника;
• великі міста як альтернативні центри тяжіння.

Серед загроз нової ери IT-технологій будуть «цифровий тоталітаризм» та проблема інформаційної безпеки. В антропологічному вимірі IT-революція запустить дві взаємовиключні тенденції: повернення до природи та прагнення отримати якомога більший зиск для людства від нових технологій.

В контексті повернення історії як чинника, що визначатиме наше майбутнє, як ніколи доречним став третій блок – «Історія як засіб політики ідентичності. Майбутнє діалогу про минуле?» – зосередився на двох засадничих питаннях: 1) історичний діалог між державами регіону – методи, ризики та можливості, цілі? 2) як подолати прірву між академічним знанням та впровадженими популярними уявленнями про національну історію?

Історична дискусія «крутилася» довкола питання використання термінології в різних політичних дискусіях (особливо терміну «радянська окупація») та проблеми як писати спільну історію. Останнє вилилося в справжню аксіологічну дилему. Учасники також шукали відповідь на питання чому історія є такою важливою саме для Центрально-Східної Европи.

Щодо пошуку подолання прірви між академічним та публічним знанням, то головна увага зосередилася більшою мірою на проблемі національного наративу як рамки історичних досліджень. Прозвучала ідея дерегуляції шкільної освіти, тобто фактичної відмови від державної історичної політики та пошуку єдності в різноманітті національних наративів.

Остання дискусія була присвячена регіональному виміру проблеми: «Ситуація в Центральній та Східній Европі. Знову game changer для світового порядку?». До обговорення запропоновано два питання: 1) Міжнародне право під загрозою? 2) Відродження небезпечних ідеологій та руйнівних концепцій (сфера привілейованих інтересів, сфера впливу, буферні/сірі зони, велика угода).

Основне обговорення відбувалося довкола протистояння по лінії «цінності – real politique», морального релятивізму, що розмиває норми міжнародного права та міжнародного права як порятунку для слабого.

Гострі теми запропоновані організаторами та наявність експертів з різних галузей науки дали комплексне бачення тих викликів перед якими зараз опинилася Центрально-Східна Европа. Але багато питань все ще потребують відповідей.

Ще однією «цікавинкою» від організаторів став спеціальний тренінг. Певний скепсис присутній у групі змінився цікавістю та азартом. В основу тренінгу була покладена одна з економічних моделей нобелівської лауреатки з економіки Елінор Остром, яка займалася аналізом економічного управління.

Елінор Остром – перша жінка лауреатка Нобелівської премії з економіки (2009)

Легенда гри була такою: всі учасники були мешканцями невеликого села в Північній Ірландії, які отримували свій основний прибуток з рибальського промислу. Поділені на команди по дві особи, ми всі отримали право вибору двох стратегій: агресивної – червоної та природоохоронної – зеленої. Завдання полягало найти баланс між прибутком та збереженням популяції риби. Кожна команда діяла на засадах анонімності і отримувала бали в залежності від вибору стратегії. Звісно, що червона стратегія давала більше балів, але й популяція риби швидко скорочувалася. Періодично нам давали можливість погодити обговорити поточну ситуацію, встановити правила та ввести запобіжники збереження популяції риби, що складалися з системи заохочень і покарань.

Зрозуміло, що на початку гри домінувала агресивна стратегія, після кількох невдалих спроб домовитися полюбовно, більшістю голосів було ведено запобіжники, які й діяли до кінця гри, що дозволило відновити популяцію риби. В фіналі модератор тренінгу, підрахувавла прибутки всіх команд окремо і всього села загалом, повідомила нам результати, а головне (!!!!) розповіла чим ми відрізнялися від решти груп з якими їй доводилося працювати.

Отже, гра передбачала кілька стратегій і ми вибрали найгіршу – індивідуалістичну. В результаті всі отримали мінімальний прибуток. Якби ми домовилися від початку про зелену стратегію, то навіть при періодичній появі порушників, всі б були з грошима і рибою. Щире здивування модератора тренінгу викликала відсутність питання на початку гри, що ми матимемо при виборі кожного варіанту стратегії. А головне, що жодному учаснику це навіть не спало на думку. Суперництво та азарт взяли гору над здоровим глуздом. Тренінг виявив симптоматичність ситуації в Центрально-Східній Европі: ми можемо вирішувати спільні завдання і об’єднуватися на краю прірви, але не бачимо спільної перспективи.

Хочу подякувати Центру польсько-російського діалогу і порозуміння за ще один цікавий, продуктивний і прекрасно організований захід. А ще: за усвідомлення того, що російсько-польський діалог не можливий без Білорусі, Литви і України.

Яна Примаченко – кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України. Коло наукових інтересів охоплює історію та історіографію українського визвольного руху, політику пам’яті щодо ОУН і УПА та Другої світової війни, історію мистецької інтелігенції 20-х – 30-х рр. ХХ ст.

1. Яна Примаченко Коли Кліо та Феміда мають стати пліч-о-пліч: Нотатки з конспекту лекцій Міжнародної літньої школи «The history before Court. International law and the study of the past» 21-27 серпня 2016 р. (Ленкук, Польща) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/avtorska-kolonka/1994-yana-prymachenko-koly-klio-ta-femida-maiut-staty-plich-o-plich-notatky-z-konspektu-lektsii-mizhnarodnoi-litnoi-shkoly-the-history-before-the-court-international-law-and-the-study-of-the-past-21-27-serpnia-2016-r-lenkuk-polshcha
2. Chatham House Rule The Royal Institute of International Affairs [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://www.chathamhouse.org/about/chatham-house-rule
3. Чому люди обирають популістів? Пройдисвіти як політичний тренд [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://hromadskeradio.org/programs/hromadska-hvylya/chomu-lyudy-obyrayut-populistiv-proydysvity-yak-politychnyy-trend
4. Nassim Nicholas Taleb “The Black Swan: The impact of the Highly Improbable ” [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.nytimes.com/2007/04/22/books/chapters/0422-1st-tale.html