Уперше я потрапив до Луганська у червні 1992 або в липні 1993 року (на жаль, точніше пригадати не можу), аби попрацювати в міських архівах. Здається, я приїхав недільного ранку, поїзд ішов через Миргород і Полтаву з Києва майже двадцять годин. Пригадую, як уночі дорогою до Луганська поїзд зупинився в Миргороді, і я пригадав Миколу Гоголя. Поселившись у готелі «Юність» (якщо не помиляюся, тоді він називався «Юність», тепер це «Дружба»), я вирушив шукати телефон/телеграф, аби подзвонити дружині й повідомити, що без пригод дістався до Луганська. Як для червневого дня, було доволі прохолодно й вітряно. Був полудневий час, але головна вулиця Радянська лишалася безлюдною й виглядала доволі похмуро. Я почувався дещо незатишно, бо в місті не знав жодної душі. Саме місто здавалося темним, у багатьох місцях, наприклад у підземних переходах, світло було вимкнене, можливо, щоб заощадити електроенергію. І це було місто з населенням майже півмільйона! Часи для України тоді були важкі: економічна криза сильно позначилася на всіх. Вивчивши карту міста, я приблизно уявляв, де знаходиться поштамт, але точно не знав де. На моє здивування, я зустрів чоловіка, який дуже люб'язно провів мене до самого поштамту.
У ті часи щоб подзвонити за кордон, треба було докласти чималих зусиль. У Росії та в Україні люди почувалися цілковито відрізаними від зовнішнього світу, оскільки спілкуватися було так важко. Звичайно, саме цього і домагалося свого часу радянське керівництво. Наприклад, 1989 року в Москві треба було за день чи два заздалегідь робити заявку на Центральному Поштамті, щоб подзвонити до США чи Японії. Працівникові поштамту треба було повідомляти, о котрій годині ви збираєтеся дзвонити і скільки хвилин плануєте говорити, платити треба було наперед. У визначений день необхідно було з'явитися і чекати, поки вас викличуть. Дзвінки завжди затримували на півгодини-годину. Треба було уважно слухати, щоб не пропустити, коли вас викликатимуть. Якщо ви були іноземцем, то поняття не мали, як ваше ім'я прозвучить російською. (Мені пощастило більше, ніж багатьом американським колегам: моє японське ім'я Куромія росіянам та українцям вимовити не важко. Колись я жартував, що моє справжнє прізвище – Куроміян, на вірменський манер. Якось у 1990-х у Блумінгтон в Індіані приїхала українська делегація, коли мене якраз не було в університеті. Один із представників делегації запитав, хто викладає історію України в Індіані, і один із моїх колишніх студентів відповів: «Професор Куромія». Делегат здивувався: «Куромія...? Це українець?») У визначений час звучало ваше ім'я і номер будки («КуромИя, будка номер пЯЯЯть!»). Ви кидалися до будки, хапали трубку і чекали. Говорити можна було рівно заявлених п'ять хвилин. Зв'язок зазвичай був дуже поганий. За десять-двадцять секунд до завершення ваших п'яти хвилин операторка повідомляла вам, що зв'язок зараз обірветься. Навіть якщо ви благали її дати вам хоч одну додаткову хвилину, вона безжально обривала зв'язок. Таке тоді було життя. На початку 1990-х після розвалу Радянського Союзу і падіння «залізної завіси» ситуація, пригадую, почала потроху покращуватися. Більше не потрібно було заздалегідь подавати заявку, але досі треба було чекати півгодини-годину. У Києві та Донецьку було те саме.
Натомість у Луганську все було інакше. Коли я попросив подзвонити до США, операторка дуже люб'язно одразу з'єднала мене з моїм домом в Америці, і я зміг поговорити з дружиною. Зв'язок був дуже хороший. На мене це справило неабияке враження. У провінційному місті, такому як Луганськ, ситуація була краща і люди видавалися добрішими, ніж у Москві чи в Києві. Звісно, може бути, що операторці просто не було чого робити, тому вона так радо допомагала мені. Хай там як, у мене зразу покращився настрій. Ходячи містом, я захоплювався пейзажами. Я бачив, або принаймні відчував широкий степ, що простягався навколо міста.
Пізніше в той самий день на другому кінці головної вулиці я надибав доволі жвавий блошиний ринок, де продавалися найрізноманітніші речі. (Деякі з тих сцен блискуче відбиті на фотографіях Олександра Чекменьова.) Я був щасливий побачити так багато людей, бо доти місто здавалося мені привидом. А проте і ця картина була сумною. В очі впадала всезагальна бідність. Ветерани війни продавали радянську військову форму, ордени і всі види шашок. Жінки – різноманітні господарчі речі, одяг, ікони, та що тільки вони не продавали. Я завів розмови з кількома людьми російською мовою, і виявилося, що вони не такі вже й пригнічені, як мені здалося на перший погляд. Дехто питав мене, звідки я. (Я міг здаватися їм казахом або киргизом, але дивлячись на мій одяг, усі безпомилково визначали, що я іноземець і приїхав не з котроїсь із колишніх радянських республік). Я часто відповідав: «Издалека...», хоча й розумів, що звучало це не зовсім чемно. Іноді я казав: «Із Америки», але знав, що не всі вірять мені, бо я не відповідав їхнім уявленням про типового американця. Тому часто я відказував: «Із Японії», і це була правда, адже в той час я завжди мав при собі (та й досі маю) японський паспорт. Я мабуть виглядав тоді як прибулець із Марсу: у ті часи мало хто в цих краях зустрічав когось із «капкраїни». Іноземці рідко відвідували Донбас, а переважна більшість його мешканців ніколи не була в «капіталістичних країнах». У будь-якому разі, навіть ті, хто був напідпитку, здавалося, були в доброму гуморі. Очевидно, цим людям доводилося тяжко працювати, аби вижити: економіка була в жахливому стані, а майбутнє – непевним. Такі картини поневірянь можна було спостерігати не тільки в Луганську. У ті часи вони були скрізь: і в Києві, і в Донецьку, і в Москві. І все ж, пригадую, мене особливо зворушила мужність луганчан, які з усіх сил пливли проти течії тодішніх дуже важких часів.
Готель був непоганий. Здається, я прожив там тиждень. У місті було дуже мало закладів, де можна було поїсти. Тож переважно я харчувався в готельному ресторані, де могло вміститися кілька сотень відвідувачів. У ресторані весь час сиділи і теревенили офіціантки, але жодного разу за весь час свого перебування я не зустрів там жодного відвідувача. Одного вечора я таки побачив чоловіка, який вечеряв у ресторані, але він був, схоже, працівником готелю.
Увесь тиждень я працював в архівах у центральній бібліотеці. Усі були дуже добрі та ввічливі. Жодного разу я не зустрівся з грубістю, такою звичною для великих міст, як Москва. Директор Державного архіву люб'язно організував для мене кілька інтерв'ю зі старшими людьми, які жили в часи Сталіна. Більшість часу я був єдиним, хто працював в архіві. Одного дня я зустрів там чоловіка приблизно мого віку (мені було близько сорока), який також працював із державним архівом чи архівом Компартії, точно не пригадую. У якийсь момент ми завели розмову (російською). Зі здивуванням і втіхою я виявив, що це був Володимир Семистяга, місцевий історик, чиї статті про Молоду гвардію я читав із захватом. (Молодих партизанів із Краснодона обезсмертив на сторінках свого роману Олександр Фадєєв. Письменник цілеспрямовано сильно спотворив і перекрутив історію, і Володя намагався відновити правду про ті трагічні історичні події.) Прізвище Володимира, яке нагадувало мені про козаків, неможливо було ні з чим сплутати. Звісно, я був у захваті від несподіваності нашої зустрічі, а він зі свого боку неабияк здивувався, що іноземець читав його праці. У ті дні, коли не було ще ні інтернету, ні мобільних телефонів, а пошта була ненадійним засобом зв'язку, було нелегко підтримувати контакти, навіть після падіння «залізної завіси». Я навіть не брався планувати зустріч із ним заздалегідь. Ба більше, не знав, чи живе він у Луганську, чи в Краснодоні, чи деінде. Володині статті виходили переважно в місцевій періодиці, і деякі з них можна було прочитати в Америці, а деякі – в Києві та в Донецьку, які я вперше відвідав 1989 року. Потім я дізнався, що він був чорнобильським ветераном. Тоді ми стали добрими друзями й досі ними лишаємося.
Після тієї поїздки я ще кілька разів повертався до Луганська. Володя виявився дуже гостинним господарем, і я завжди чудово проводив час у Луганську, попри всі економічні труднощі 1990-х. (Володя викладав у Луганському Національному університеті й одночасно був головою «Просвіти» Луганщини. Коли російські війська та сепаратисти почали війну на Донбасі, його арештували і катували. Я страшенно хвилювався. На моє величезне полегшення, він утік і опинився в Києві, де виступив із надзвичайно зворушливою прес-конференцією про свої випробування в Луганську).
Ось такі в мене ніжні спогади про Луганськ початку 1990-х. Я зустрів багато добрих людей, але й побачив чимало сумних картин. Донбас видався мені безкінечно цікавим, і я повертався сюди багато разів, перш ніж закінчив свою монографію «Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870-1990-і» (вийшла 1998 року). Мені дуже шкода, що я не маю фотографій із тих часів. Тоді я подорожував без фотоапарата, бо не хотів виглядати як типовий японський турист. Втім, про мене написало кілька місцевих газет. Якщо я знайду ті статті, то дістану одну-дві тогочасні фотографії. Також шкодую, що не подорожував Донбасом більше. Я побував у Донецьку та Луганську багато разів, але примудрився побачити дуже мало інших містечок і сіл.
Під час тієї ж поїздки 1992 або 1993 року, або може пізніше, я їхав із Луганська до Донецька електричкою. Поїзд виїхав о 6 ранку, а прибув у Донецьк близько першої пополудні. Відстань між містами близько 150 км, але електричка повзла жахливо повільно, зупиняючись на кожній станції. Я по-справжньому насолоджувався пейзажами (містечка і шахти, степ тощо). Та найцікавішою була розмова, яку я підслухав у поїзді. Я сидів на одинарному сидінні біля вікна. З другого боку сиділо четверо жінок, які жваво розмовляли. Одна з них була в літах, решта трохи молодші. Старша жінка говорила на суржику. Іноді вона починала речення українською («Чи ви знаєте...»), а закінчувала російською, а часом починала російською, а закінчувала українською. Вони пристрасно обговорювали, яке жахливе життя було тоді й перед тим. Розкритикували усіх керівників, від старих комуністичних функціонерів до політиків незалежної України. Ніколи не забуду, як одна із жінок середнього віку сказала, що все її життя було голодним життям. Звісно, вона не була в тому віці, щоби пам'ятати Голодомор 1932-1933 років. Можливо, вона пережила голод 1946-1947. Але йшлося їй про те, що радянське керівництво завжди зневажало життя звичайних людей. Можливо, люди не голодували, але ніколи не харчувалися добре. Пошуки, де добути продукти і стояння в чергах за ними забирали страшенно багато часу в таких жінок, як ці співрозмовниці, які мусили дбати про свої родини, ще й працюючи на повний робочий день. Підслуховування цієї розмови стало одним із найбільш пам'ятних моментів із моїх численних поїздок в Україну в 1990-х. За часів Союзу їжі постійно не вистачало (як і багатьох інших споживчих товарів). Коли СРСР розпався, люди думали, що капіталізм вирішить цю проблему. І справді, ситуація з товарами кардинально покращилася, але багато людей не могли дозволити собі їх купити через гіперінфляцію. Один друг сказав мені: «Мы пережили голод. Переживем и изобилие!» Такий був настрій у тих людей, які перетривали радянський режим.
Якось у середині 1990-х я найняв машину, яка перевозила мене з Донецька в Луганськ. Пейзажі Донбасу були прекрасні. Мені боляче думати, що деякі з тих місць нині знищено війною, яка й досі триває.
Джерело світлини: uatoday.tv
Переклала з англійської Антоніна Ящук