gaukhman mykhaylo 3

Загальновідома фраза Алєксандра Дюма-молодшого: «Жінка може з нічого зробити три речі: капелюх, салат і скандал». А справжній історик може з будь-чого зробити джерело для дослідження!

Проблема для історика полягає в репрезентативності джерела – його спроможності відображати минулу дійсність, завдяки інтерпретації дослідника. Зазвичай історики модерного часу працюють з джерелами, які покликані надати синтетичний погляд на масові явища минулого часу. Найкращим зразком таких джерел є офіційні документи. В архівах зібрані величезні масиви документів. Однак з розширенням погляду історика на соціокультурні процеси виявляється, що «традиційні» джерела представляють одновимірну та недостатню інформацію.

Вихід з історіографічних сумнівів проголосив у революційному 1968 році Мішель Фуко у своїй «Археології знання»: історія перетвориться на археологію, бо історики вивчатимуть документи, як археологи – артефакти. Звісно, філософ висловився метафорично. Тож пропоную звернутися до артефакту, точніше – ідея-факту, сучасної російської культури, який відображає імперське ставлення до українців та України. Цей вірш – «На незалежність України» Іосіфа Бродського! Він був публічно прочитаний у 1992 році1, але ніколи не був надрукований через свою неполіткоректність.

1

Бродський сам був майстром розбирати по фразах і рядках вірші російських та англо-американських поетів, щоби після ретельного аналізу зробити свій висновок. Підемо його шляхом.

Дорогой Карл Двенадцатый, сражение под Полтавой,
слава Богу, проиграно. Как говорил картавый,
время покажет: кузькину мать, руины,
кость посмертной радости с привкусом Украины.

Перша строфа відкривається зверненням до Карла XII. Зі звернення незрозуміло, хто саме програв битву під Полтавою і чому це «слава Богу». Адже поет ужив безособове слово «програно», що породжує ефект незрозумілости. Якщо програли шведи, як усім відомо, то чому «слава Богу»? «Слава Богу», що Росія виграла і що Україна ввійшла до її складу, всупереч намаганням Івана Мазепи.

А якщо звернутися до версії, висловленої російським поетом і біографом Бродського – Львом Лосєвим?2  Полтавську битву – через 170 з гаком років – програла Росія, відпустивши Україну. І тоді «слава Богу» – видих полегшення: ну все, нарешті, пішла своєю дорогою! Звісно, Петербург з Балтикою виносимо за дужки: зараз не до них. Так Україна, якщо друга версія доречна, змінила історію, вистрибнувши з імперського простору через 280 років після мазепинської спроби.

Далі згадано про Микиту Хрущова з його знаменитим експресивним учинком. Ми навмисно пишемо «Микита Хрущов», а не «Нікіта Хрущов», бо цей етнічний росіянин з Донбасу багато років керував Радянською Україною та республіканським відділенням Комуністичної партії, носив вишиванку, мав жінку-українку та був «відповідальним» за українські танці на широких застіллях Іосіфа Сталіна, який називав його «Хрущовським». Відтак дозволю собі вважати Хрущова за українця.

Не дивно, що у вірші про Україну йдеться про українця-Хрущова, зухвала витівка якого спрямована проти самої України. Мовляв, самі українці знають, що не може Україна існувати без Росії. Тому Україна колись зазнає руйнування за свою невдячність. Вона помре на омріяній волі з радісною посмішкою на солоних вустах. Додамо обґрунтування з близької нам версії: постраждає від того, що взяла – і повернула історію та надала незаслужену перемогу Карлу XII.

То не зелено-квитный, траченый изотопом, –
жовто-блакитный реет над Конотопом,
скроенный из холста. Знать, припасла Канада.
Даром, что без креста: но хохлам не надо.

Незрозуміло, що це за «зелено-квітчастий» прапор. Можливо, це результат суміші жовтого і блакитного внаслідок мутації кольорів через поширення радіоактивних чорнобильських ізотопів. Звідки взявся Конотоп – теж невідомо. Навряд чи Бродський читав хрестоматійну «Конотопську відьму». Мабуть, через сміховинність самої назви провінційного міста для російського вуха.

А прапор «запасла Канада» – надала діаспора. І хрест не потрібен: мабуть, українці не за Святу Русь. Принаймні, так іноді закидають росіяни. Та яка ж Свята Русь для тих канадійців?!

Гой ты, рушник-карбованец, семечки в потной жмене!
Не нам, кацапам, их обвинять в измене.
Сами под образами семьдесят лет в Рязани
с залитыми глазами жили, как при Тарзане.

Строфа починається автоматною чергою українських образів: рушники, карбованці, насіння соняшника. Однак «кацапи» не мають права звинувачувати «хохлів» у зраді, бо самі пили горілку сімдесят років за радянської влади, дійшовши чи не до звірячого стану. Чому ж тоді звинувачують?

Скажем им, звонкой матерью паузы метя, строго:
скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.
Ступайте от нас в жупане, не говоря в мундире,
по адресу на три буквы, на все четыре
стороны.

На перший погляд, Росія просто відпускає Україну – тільки матюкається. Ну що можна чекати від тих, хто, за поетом, сімдесят років не просихав у Рязані? «Добре, хоча би тільки матюкалися!», – скажу я. Причому дорога від Росії розстелена й російською скатертиною, й українським рушником. Аби пішла під три чорти! Ось так щиро бажають українцям піти вільною дорогою.

Пусть теперь в мазанке хором Гансы
с ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы.
Как в петлю лезть, так сообща, сук выбирая в чаще,
а курицу из борща грызть в одиночку слаще!

Україна без Росії пропала, начебто Полтавську битву справді виграли шведи. Але потрапила не до шведів, а до німців з поляками. Бродський малює сцену чоловічого зґвалтування, що символізує приниження. Причому ґвалтують Україну не де-небудь, а в неї вдома – в українській хаті-мазанці. Якщо за матюками слідують такі побажання – навряд чи Росія може спокійно відпустити Україну. Перепрошую за грубість, чи не бажає ця Росія опинитися стосовно України в тій самій позиції, яку наврочила для Німеччини та Польщі?

Далі йдеться про те, що українці переживали труднощі разом із росіянами, коли від смертельних негараздів годилося вішатися. А вигоди у вигляді самостійности, точніше – незалежного борщу, українці вирішили залишити для себе. Тож до рушників, карбованців та насіння соняшника, нарешті, додався борщ. Щоправда, борщ із куркою – зовсім не український:

– Куме, чи Ви чули, з чого «москалі» варять наш борщ?

Прощевайте, хохлы! Пожили вместе, хватит.
Плюнуть, что ли, в Днипро: может, он вспять покатит,
брезгуя гордо нами, как скорый, битком набитый,
кожаными углами и вековой обидой.

Автор розлучається з українцями, вживаючи слово, відоме йому, напевно, з Гоголя: «прощавайте!». А від лексикону Гоголя нескладно перейти до гоголівського образу великого Дніпра. Котрий нехтує росіянами, подібно до забитого пасажирами швидкого потягу. Повноводна стрімка річка нагадує переповнений швидкий потяг? Саме з вікна його вагону столичні росіяни, на кшталт Бродського, й мали змогу побачити Дніпро та всю Україну.

Не поминайте лихом! Вашего неба, хлеба
нам – подавись мы жмыхом и потолком – не треба.
Нечего портить кровь, рвать на груди одежду.
Кончилась, знать, любовь, коли была промежду.

Просто: пішли ви під три чорти. Недарма найбільш відомий російський літературознавець сучасности, Дмітрій Биков, називає Бродського великим риторичним поетом. Він давно вже все сказав, але продовжує посилювати тон.

Что ковыряться зря в рваных корнях глаголом!
Вас родила земля – грунт, чернозем с подзолом.
Полно качать права, шить нам одно, другое.
Эта земля не дает вам, кавунам, покоя.

Риторика продовжується. «Що говорити зайвого?», – каже той, хто знов і знов говорить зайве. Ось тільки тут ідеться про те, що українці «качають права» – і в чомусь звинувачують росіян. Але в чому? Українці породжені буремним степом, оспіваним Гоголем, і тому й козакують по-бульбівському.

Ой-да левада-степь, краля, баштан, вареник.
Больше, поди, теряли, больше людей, чем денег.
Как-нибудь перебьемся. А что до слезы из глаза,
нет на нее указа ждать до другого раза.

Ось і картина з вікна швидкого потягу: степ, краля, баштан, вареники. А росіяни більше людей, ніж грошей, втрачали і втрачають. Тим паче, втрачають від виходу України. Хоча Україна тут ні до чого – такий вже «тягар імперії»! Росіяни переживуть втрату України. Щоправда, не без сліз. Та й не без матюків.

С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи!
Только когда придет и вам помирать, бугаи,
будете вы хрипеть, царапая край матраса,
строчки из Александра, а не брехню Тараса.

Ряд звитяжних слів на адресу українців закінчується сленговим словом «вертухай» на позначення тюремного наглядача із самих учорашніх в’язнів. Тож нащадки гетьманів зробилися тюремними наглядачами. Поява слова «вертухай» у вірші, вірогідно, пов’язана із Алєксандром Солженіциним. Він уважав, що слово «вертухай» – походить від українського «не вертухайся» (?!), що, мовляв, означає «не вертись». Так, за Солженіциним, говорили численні наглядачі-українці.

Академічний тлумачний словник української мови наводить лиш слово «вертуха», яке відповідає розумінню Солженіцина і походить від дієслова «вертись», але стосується жіночої статі. Чоловіка би назвали «вертун». Отака народна етимологія з вуст письменника. Як зреагували б у соціяльних мережах: «Він уважає це слово за українське, Карл!». Тож два знавця України зустрілися в одному рядку – Бродський і Солженіцин.

Насамкінець ідеться про те, що робитимуть українці, помираючи через віддалення від Росії. Українці згадуватимуть вірші, мов віряни – молитви, але не поезію Тараса Шевченка, затавровану Бродським як «брехня», а твори Алєксандра Пушкіна. Бо він написав поему «Полтава», зі звернення до сюжету якої й розпочався вірш Бродського.

Пушкін – символ російської мови та культури. Якщо ж, продовжуючи класика, «і фін-мордвин, і давно не дикий тунгус-евенк» мають розуміти російську мову, то нащо українці від-мов-ляються від мови? Так поезія Пушкіна, благословенного шестикрилим серафимом, набуває священного значення для адептів російської мови. Хоча мова – не релігія: ані російська, ані українська, ані будь-яка.

А чому Бродський так грубо висловився про Шевченка? Свого часу ще Михайло Драгоманов писав, що вірші Шевченка – не є мистецькими. Але ж енергія їхня полягає не у вишуканості форм. Шевченко – поет пристрасті, що з невідомих для читачів причин виринає з перших рядків його віршів. До речі, ані Шевченко, ані навіть Гоголь не потрапили до знаменитого «списку Бродського», переважно поетичного, хоча Гоголя за життя й називали поетом.

2

Вірш Бродського побудовано за правилами оди: тривале риторичне оспівування певної теми. Оди Бродського ведуть своє походження від поезії Ґавріли Дєржавіна. Саме він відійшов від суворого дотримання «високого штілю» до віртуозної поезії, особливо виразної в його перших строфах. Досить згадати його вражаючу оду «На смерть князя Мєщєрського»:

Глагол времен! металла звон!
Твой страшный глас меня смущает,
Зовет меня, зовет твой стон,
Зовет – и к гробу приближает.

Або чарівний «Водоспад»:

Алмазна сыплется гора
С высот четыремя скалами,
Жемчугу бездна и сребра
Кипит внизу, бьет вверх буграми;
От брызгов синий холм стоит,
Далече рев в лесу гремит.

А також поет у своїх одах жартував, що до нього здалося би літературним моветоном і нахабною недоречністю, звертаючись до самої Єкатєріни ІІ: «Богоподобная царевна Киргиз-Кайсацкия орды!».

Пізніший продовжувач Дєржавіна, Бродський сам був майстром од, як й інших «античних» жанрів, перевершуючи за віртуозністю всіх своїх літературних попередників. Одна з його од, «На смерть Жукова», є переспівом оди «Снігур» Дєржавіна, написаної ним на смерть Алєксандра Суворова. Бродський запозичив образ снігура: у Державіна птах співає на смерть генералісимуса, уподібнюючись до флейти. А в Бродського – навпаки: флейта воєнного оркестру нагадує спів снігура. Тож Бродський адресував Україні оду. Тільки цей вірш, за ставленням до об’єкту оспівування, – ода навпаки. Скандальна анти-ода чорного гротеску!

Чи є цей вірш слабким твором, як уважає згаданий Биков? Дивна оцінка! Цей вірш Бродського виказує Бродського з його нескінченними образами й асоціаціями, невпинними іронією та гротеском, помноженими на мармурово-холодний подих античного пафосу. Можливо, вірш і не шедевральний, бо не завершується словесним обривом і стиранням речей перед зустріччю з одкровенням. Як кращі вірші молодого Бродського – на кшталт «Великої елегії Джону Донну»:

Еще рывок! И только небосвод
во мраке иногда берет иглу портного.
Спи, спи, Джон Донн. Усни, себя не мучь.
Кафтан дыряв, дыряв. Висит уныло.
Того гляди и выглянет из туч
Звезда, что столько лет твой мир хранила.

І як кращі вірші зрілого Бродського – на кшталт «Венеціянських строф-2»:

Стынет кофе. Плещет лагуна, сотней
мелких бликов тусклый зрачок казня
за стремленье запомнить пейзаж, способный
обойтись без меня.

Або магічних різдвяних віршів:

Внимательно, не мигая, сквозь редкие облака,
на лежащего в яслях ребенка издалека,
из глубины Вселенной, с другого ее конца,
звезда смотрела в пещеру. И это был взгляд Отца.

Але замість спалаху одкровення поет пропонує читачу передсмертний хрип «хохла», який замахнувся втекти від Імперії та заслужено через це постраждав. Хоча композиційно остання строфа анти-оди – типова кульмінація від Бродського.

3

Слова з нагромадженнями образів заплутують читача! Спробуємо, полишивши наукову серйозність, уявити інсценування анти-оди «На незалежність України» за допомогою пантоміми.

Ось на сцені знаходяться два актора в плащах. В глядацькій залі гасне світло. Спалах прожектору виокремлює пару наближених персонажів. Вони, напевно, щойно припинили танцювати, а тому майже спресовані один із одним.

Протягом вистави перший – «Росія» – увесь час активно діє. Другий – «Україна» – тільки помірно йде від першого за лаштунки сцени.

Спершу «Росія» починає схилятися перед уявним образом Карла XII, а потім знімає туфлю, розпрямляється – і починає копіювати Хрущова. Важко описати спектр міміки «Росії», що змінюється від подиву до гніву. Тим часом «Україна» відступає в бік лаштунків.

Потім «Росія» замислюється, і то розмахує плащем, наче прапором, то зображує лузання насіння. Тим часом «Україна» досягає лаштунків, на половину заходить за лаштунки, гублячись у тіні, і зупиняється.

Побачивши віддаленість «України», «Росія» не витримує, здригається від страху – й починає то брудно лаятися, що добре чують глядачі з партеру, то показувати нецензурний американський жест, то зображувати статевий акт, то махати рукою на знак прощання, то знов починати лаятися та показувати бозна що. Нарешті, втомлюється й сідає на підлогу, продовжуючи дивитися в бік тіні від України.

Театр абсурду одного актора! Імперії не потрібні партнери. Росію не цікавить голос України. Імперія грає сама. Вона так ставиться до супутника-України, як до своєї власності. Начебто це не Україна пішла від Росії, а ребро, зробившись Євою, полишило свого Адама. І першому чоловікові залишається тільки волати до небес! Або ж закликати Змія.

Жести – не слова: їх не переплутаєш. Вся експресія Росії спричинена її сердечним стражданням. Вона до смерті страждає від втрати України, а змінити нічого не може. Тому й лається та репетує.

А що Україна? Вона забрала собі, за Бродським, лиш чорнозем з краєвидами та застілля з козаками. Ну й вертухаїв також. Чого жалітися? Чому мовчки не можна попрощатися?

І почати життя заново. Наприклад, для Росії взятися за дальше освоєння Сибіру, як зо двадцять років тому добачав одну з її перспектив, – позбавленої європейських України, Білорусі та Прибалтики, – оригінальний мислитель Вадім Цимбурський3. Хоча Сибір можна освоювати нескінченно, та й нікуди Сибір від Росії не подінеться, якщо не загравати з Китаєм.

Але ж проблема в Україні! Наприкінці занадто затягнутої пантоміми глядачі вже почали дивуватися, що другий актор, знаходячись у тіні лаштунків, нікуди не рухається. Невже він отримує задоволення від споглядання істерики першого актора? Чому б не здолати пітьму лаштунків – і не знайти собі нову сцену? І там грати – або сам-на-сам, або з іншими акторами. Принаймні, без цього партнера-блазня. Ау, Україно, ау!

4

Чому прощання з Україною так гнітить Росію, що вона згадує Полтавський бій за участю Івана Мазепи, який замахнувся розпрощатися з Імперією? Але не пам’ятає Богдана Хмельницького, який додав до Імперії велику її частину. Так, Бродський не міг згадати про Хмельницького, бо про нього не написав Пушкін. Однак це пояснення недостатнє. Бродський ж міг додати свій образ.

А чому про Хмельницького не писав Пушкін? Звісно, Мазепа – персонаж романтичний, і Пушкін продовжував літературну традиції. Але ж Мазепа більше годився для опису, ніж Хмельницький, не тільки через романтичні сюжети. Та й сам Пушкін цікавився українською історією.

Приєднання до Імперії – для імперців річ самозрозуміла: «Какой-то царь в какой-то год вручил России свой народ». І якби не вручив, а відірвав, стільки було б галасу! Тож Бродський, звертаючись до Мазепи, рухався проторованим шляхом. До речі, поет не назвав Мазепу: світська анафема!

«Скорочення» Імперії загрожує їй найбільше. «Зрада» Мазепи – досвід того, що Імперія є тягарем, а виконання імперської місії вимагає якнайбільшої самопожертви. Аби окраїни не пішли геть, як спробувала Україна часів Мазепи та зробила Україна часів Кравчука.

Для висвітлення (анти)імперської позиції пропоную звернутися до двох текстів-перевірок. Перший – близький за часом написання та настроями автора. Зо два роки до оприлюднення анти-оди Бродського згаданий вище Солженіцин видав брошуру «Як нам облаштувати Росію».

До речі, сусідство в моєму тексті Бродського та Солженіцина – невипадкове. Недарма згаданий Лосєв убачав у протиріччі їхніх поглядів квінтесенцію двохсотлітнього російського протистояння «західники–слов’янофіли»4. Два опоненти, зате обидва імперці!

Повернемося до Солженіцина. Письменник запропонував Росії відмовитися від Імперії з її неросійськими окраїнами5. Читачу, будь ласка, не поспішай жартувати: «як можна самому відмовитися від себе»!

Відмовитися від Імперії для Солженіцина означало визнати самостійність неросійських-неслов’янських територій – позбутися Прибалтики, Кавказу та Середньої Азії. Але залишити для Росії (або з Росією) Україну та Білорусь – або східнослов’янські народи, або соціалістичні нації, або православні народи. Кому що до смаку!

Солженіцин обґрунтовував своє право говорити про Україну і про Білорусь (або за Україну і за Білорусь) тим, що мав про них особисте знання. Він з малечку чув українську мову, сам був «ледве напів українцем» і воював на теренах Білорусі6. Можна бути напів-українцем, але як можна бути «ледве» напів- українцем? Принаймні, в багатьох етнічних росіян є українське коріння. Може, ці росіяни – «ледве» українці?

Загалом особистий досвід може закласти підвалини для розважливих міркувань, якщо його відповідним чином осмислити. Чи зміг це зробити Солженіцин?

Розділ про єдність росіян–українців–білорусів Солженіцин розпочав із Київської Русі й тези про єдину давньоруську народність, зруйновану монгольською навалою. А після століть окремішнього існування українські та білоруські землі поверталися до Росії на правах «возз’єднання» . Однак про Хмельницького з Мазепою не згадав.

Не буду його критикувати за «давньоруську народність». Зауважу, що критик радянського ладу не звернувся до дорадянської концепції Міхаїла Погодіна, популярної серед «старих» російських істориків, про великоросійський характер Київської Русі. Й за «возз’єднання» не буду критикувати, бо надалі переконаємося: цей історичний публіцист зовсім не був розважливим істориком.

Далі за текстом не фігурує Білорусь. Зате ще як фігурує Україна! Причому письменника цікавили тільки ті моменти української історії та українсько-російських відносин, коли належність України до Імперії ставилася під сумнів самими українцями. Він наводить приклад Української центральної ради, яка виступила за відокремлення України. Проте, за словами Солженіцина, не провела референдуму серед мешканців українських земель . Те, що метою Центральною ради була автономія, а не незалежність, проголошення якою стало для українських революціонерів вимушеним кроком, автора не цікавило. І питання легітимності загальноросійських урядів революційних часів, які знаходилися в Петрограді, Ростові-на-Дону, Самарі, Уфі, Омську та Іркутську, його теж не цікавило.

Солженіцин недобрими словами згадав про українську діаспору та Галичину з її самостійництвом та українізацією підкарпатських русинів. Звісно, письменник не знав про те, що український націоналізм є витвором Наддніпрянщини і був перенесений у Галичину в другій половині ХІХ століття. А українці-русини Закарпаття – взагалі окрема розмова.

Письменник обурювався спробами відділити Україну з «неукраїнськими» теренами: Кримом, Новоросією та Донбасом. І взагалі вважав українсько-російський поділ «різанням по живому» .

Чи не думав автор та інші імперці, що ставленням під сумнів державних кордонів України – вони лишень відштовхують її від Росії? І чому для нього тільки поділ між Росією та Україною здавався недоречним і болісним? А, приміром, поділ між Азербайджаном і Вірменією? Імперець – значить еґоїст!

Загалом усі міркування, «чий» Крим або ще якийсь терен, з позиції «привласнення населення» виказують небезпечну тенденцію. Бо ті, хто так міркують, не вагаючись поставлять свій підпис під запрошенням на новий ґеноцид. Жодна держава, всупереч імперцям і деяким їхнім супротивникам, не має на меті захист позицій реальних чи уявних інтересів певної етнічної групи. Не йдеться про це ані в конституціях, ані в підручних з права. Держава має інші, набагато більш буденні, завдання.

Не скажу, що російський, як й український, банальний етнонаціоналізм – це суто радянська спадщина, але саме за радянських часів етнонаціоналізм був інституціоналізований аж до графи «національність» у читацьких формулярах бібліотек. Ось така «дружба народів»: треба встановити етнічність населення, щоб для демонстрації «дружби» регулювати, хто має де навчатися та обіймати які посади.

Отже, імперці судять про провінції з верхівок своїх ідеологічних конструкцій, а тому й не бачать того, що для них є дрібницями, а для нас – життєвими обставинами. Якщо Україна – це провінція, де мешкає той самий або споріднений народ, то що в цій Україні може бути цікавого й особливого? Опріч її спроб піти від Росії. Ба більше, бути імперцем, навіть з найвищими культурними запитами, на практиці означає бути натхненним етнічним еґоїстом з претензіями на ґеноцид «неправильного» населення.

Другий текст-перевірка жодним чином не пов’язаний із добою Бродського, та й належить до періоду «коренізації». Автор його, Владімір Маяковський, загалом був нецікавий Бродському. Незважаючи на свій геній, дивовижний у молоді роки та невщухлий пізніше, Маяковський не потрапив до «списку Бродського». Вірогідно, причина полягала в провладному іміджі Маяковського. А з радянською владою в Бродського, за його словами, були «естетичні» розходження.

Знаменно, що цих двох поетів порівнював за холодністю та механістичністю автор провокаційної книжки про Маяковського – російський письменник Юрій Карабчієвський. Він назвав поетів антиподами за «системою поглядів», але подібними за «порожністю» їхніх творів, прикритою віртуозною майстерністю, для якої однаково про що говорити. Відтак Карабчієвський навіть назвав Бродського «відродженням, воскресінням або втіленням» Маяковського .

Звісно, не погоджуюся з Карабчієвським: ані Маяковський, ані Бродський не були анти-поетами. Скажу банальність: поети бувають різними. Вони мають право на власну позиції (або, з погляду долі, власні позиції). А доводити, що хтось поет або не поет – дурна справа! Тож повернемося до Маяковського та його «української теми»:

Мы знаем,
                  курит ли,
                                   пьет ли Чаплин;
мы знаем
                 Италии безрукие руины;
мы знаем,
                 как Дугласа
                                      галстух краплен...
А что мы знаем
                           о лице Украины?
Знаний груз
                     у русского
                                        тощ –
тем, кто рядом,
                          почета мало.
Знают вот
                  украинский борщ,
знают вот
                 украинское сало.
И с культуры
                       поснимали пенку:
кроме
           двух
                    прославленных Тарасов -
Бульбы
              и известного Шевченка, –
ничего не выжмешь,
                                  сколько ни старайся.
А если прижмут –
                                зардеется розой
и выдвинет
                   аргумент новый:
возьмет и расскажет
                                  пару курьезов –
анекдотов
                  украинской мовы.
Говорю себе:
                      товарищ москаль,
на Украину
                    шуток не скаль.

Вірш Маяковського називається «Борг Україні». Що росіяни заборгували Україні? Україні заборгували ви-знання! Поет за часів «коренізації», 1926 року, написав суто антиколоніяльний вірш, в якому сказав про важливість визнання України повноцінною країною і вивчення української культури. Адже для тих, хто вважає Україну частиною Росії, а українську культуру – провінційною, це знання непотрібне: «до тих, хто поряд, пошани мало». Бо ж імперців цікавлять тільки спроби України піти від Росії, які не вписуються в їхні колоніальні уявлення. Голос Маяковського знаходиться на іншій шальці терезів, ніж рядки Бродського та Солженіцина. Тим самим, вірш Маяковського унаочнює їхню імперськість, бо в російській культурі можлива й антиколоніальна неімперська перспектива.

* * *

Бродський подарував нам ідею-факт – репрезентацію російського імперського ставлення до України. Естетична довершеність робить анти-оду більш репрезентативною, ніж будь-які соціологічні опитування.

Україна йде від Росії. Мало що взяла за собою: природу, мову, Київську Русь, козаків, Тараса Шевченка, революціонерів, Голодомор, повстанців, Чорнобиль. Взяла те, що самій Росії не потрібно, бо все це для неї – провінційні або ворожі речі. А Київська Русь?! Сучасні росіяни не проти. Просто російські історики називають її «Давня Русь»:

– Куме, чи Ви чули, як «москалі» називають нашу Київську Русь?

Але проблема ж не в цьому! Проблема в тому, що в українсько-російській пантомімі Україна не пішла геть від Росії. Вона відійшла в тінь куліс – і пильно спостерігає за реакціями Росії. Україна все сприймає серйозно, остерігаючись забрати те, що належить їй за правом: імперську спадщину з її соціальними експериментами та військовими звитягами. Україна не пішла від Росії, бо не звільнилася. Україна страждала так само, як і Росія, тільки непомітно.

Прикро, що в нашій пантомімі нажахана Україна не насміялася з божевільної Росії, не висунула язика і не помахала ручкою. Бо страх – ознака Імперії, а сміх – ознака Свободи!

 


 

  1. Авторську публічну декламацію див.>>
    «Неофіційний» текст вивірений нами за цим відеозаписом.
  2. Лосев Лев. Иосиф Бродский. Опыт литературной биографии. – М.: Молодая гвардия, 2008. – С. 264.
  3. Цымбурский Вадим. Остров Россия.
  4. Лосев Лев. Иосиф Бродский. – С. 225.
  5. Солженицин Александр. Как нам обустроить Россию: посильные соображения. – Л.: Советский писатель, 1990. – С. 8.
  6. Там же. – С. 10.
  7. Там же. – С. 10–11.
  8. Там же. – С. 11.
  9. Там же. – С. 11–12.
  10. Карабчиевский Юрий. Воскресение Маяковського. – Мюнхен: Страна и мир, 1985. – С. 272–277.