Назарій ЗАНОЗ. Новорос: ідентичність чи квазіідентичність?

Після анексії Криму, Росія вирішила випробувати подібний сценарій на Півдні та Сході України. Майже водночас почалися спроби захоплення адміністративних будівель в Донецькій, Луганській, Харківській, Миколаєвській, Херсонській, Дніпропетровській, Одеській, Запорізькій областях. В частині регіонів ця операція була вдалою, в частині ж – провальною.

Те, що територія не мала обмежитися лише частиною районів Донбасу можна зрозуміти не тільки по вкрай схожому сценарію розвитку подій, а й за тим, що для регіонів, що мали влаштувати «парад суверенітетів» уже малася спільна назва – Новоросія.

Поява на горизонті, давно всіма забутого, імперського найменування частини Південного Сходу України проливає світло одразу на кілька питань. По-перше, це розміри територіальних апетитів Росії. Правда, на деяких картах міфічна Новоросія не обмежувалася простором, що колись входив до складу Новоросійської губернії Російської імперії, а й включав в себе то Полтавщину, то Кіровоградщину, а іноді й Черкащину. Бутафорний прем’єр ДНР Захарченко, після ніким невизнаних незаконних виборів заявив, що до складу «майбутньої держави» мають увійти Чернігівська та Вінницька області України.

По-друге, конструювання Новоросії як «союзу незалежних держав», котрий замість шести чи більше «народних республік» включив в себе лише дві, цілком ймовірно означало витворення саме невизнаної ніким країни за зразком Придністров’я чи, принаймні, частково визнаної кількома кремлівськими сателітатми, як Південна Осетія чи Абхазія. Себто можемо припустити, що Путін не ставив за мету приєднання українських областей до складу РФ за кримським сценарієм, а намагався створити пояс нестабільності вздовж північного узбережжя Чорного моря з виходом до невизнаної ПМР. Принаймні, поки фейкова Новоросія не виконає свого завдання по дестабілізації всієї України.

По-третє, ця назва витягалася із запилюженої папки російської історії не дарма. Вона мала би символізувати історичну тяглість цього краю як частини Русского міра та тяглість національної традиції на цих землях. Цим наче миттєво відсікалася історія Півдня України: і як Дикого Поля і як території Козаччини.

Новоросія, по суті, це наче конструкт-замінник Малоросії, тобто образу ідеальної України в мріях Кремля: покірної молодшої сестри із братським населенням, що надихається на подвиги в боротьбі проти «загниваючого» Заходу спільним цілющим повітрям Русского міра.

Путін мав відповідні підстави, щоби розраховувати на успіх. З часів незалежності, в Україні, поруч із українською національною ідентичністю, як вважає Микола Рябчук, формувалася «тутешньо-реґіонально-совєтсько-східнослов’янська» ідентичність.

Ризикнемо втрутитися в цю теорію пана Миколи та розділимо цей несформований конструкт на дві окремі форми самоусвідомлення – «тутешню» та «проросійську». Рябчук має рацію в тім, що вони в певних питаннях пересікаються, проте «місцева» ідентичність є явищем складнішим, ніж видається на перший погляд.

Частина мешканців України знаходила собі в ній притулок, не бажаючи визначатися, хто вони: українці, росіяни, совіти чи ін. Тому ідентифікували себе з краєм, в якому мешкали: донбасці, луганчани, горлівчани, сімферопольці, місцеві, тутешні і т.д.

Розгляньмо опитування соціологічної групи «Рейтинг», проведене нею в липні цього року.  На запитання «Як би Ви відповіли собі на запитання «Хто я такий?» (не більше трьох відповідей) найбільша кількість опитаних мешканців Донбасу обрали варіант «Житель свого регіону, міста, села» - 44%. В той час, як відповідний показник в аналогічному опитуванні (ст. №16) 2 роки тому складав 28%. Тоді ж найпопулярнішим варіантом для мешканців Донецької та Луганської областей був «Громадянин України» - 53%, проти 25% в 2014-му.

Заради справедливості варто зазначити, що варіант відповіді «Житель свого регіону, міста, села» популярний у всій Україні (30%), де найменше – 17% ідентифікували себе так на Півночі України, а найбільше – на Донбасі.

Проте серед донбасців зменшилася кількість тих, хто назвав би себе «радянською людиною» - 13% проти 11%.

Щодо інших показників, то однаковою є кількість прихильників та противників незалежності України – по 34% мешканців Донбасу.

В той ж час зросла кількість невизначених, причому щодо всіх питань анкети: як і щодо підтримки незалежності (31% проти 11% в 2012), так і щодо нейтральнішого «Як би Ви самі себе охарактеризували – як патріота своєї країни чи ні?» - 20% обрали варіант «важко відповісти».

До соціологічних даних, зібраних на окупованих та визволених територіях, потрібно ставитися критично, в чому вини самих дослідників, звісно, немає. Проте певні тенденції все ж проглядаються.

Зважаючи на це та на те, що однією з мантр, котру постійно повторюють жителі районів, де проводяться бойові дії є: «ми не знаємо, хто по нас стріляє, але хай припинять це якнайшвидше», можемо припустити, що «тутешня» ідентичність є мінливою та динамічною.

«Тутешні» вичікують і не поспішають визначатися. Війна не стала каталізатором для чіткої само ідентифікації мешканців Донецької та Луганської області в тій мірі, в котрій би могла.

Зважаючи на ці обставини, можемо припустити, що проднрівську та пролнрівську позицію зайняла лише частина з них та ті, хто самоідентифікував себе одразу як росіянина та представника російської національної ідентичності. Саме ця група може стати базою для новоросійської ідентичності. Так само до неї приєднаються ті, хто навіть після розвалу Союзу сприймав себе як радянську людину (11% жителів Донбасу та 4% по всій Україні). Для них цілком неважливо, що значна частина бойовиків та верхівка псевдореспублік майже всуціль складена із мешканців Росії.

Кремль чудово розуміє, що для конструювання ідентичності та просто для боротьби з Україною «новоросам» недостатньо лише самоназви, а потрібен власний пантеон героїв та сакральних жертв. Цим питанням активно займаються російські медіа.

Проблеми з геройствами з боку бойовиків засвідчує фейкова глорифікаційна історія про Олександра Скрябіна, котрий буцімто кинувся під український танк із в’язкою гранат, врятувавши тим самим своїх бойових товаришів від вірної смерті та знешкодивши противника. Як виявилося, кремлівська пропаганда використала у вигаданій історії ім’я та фото справжнього чоловіка, котрий майже трьома роками раніше помер від раку. Що не завадило їм і далі тиражувати цю історію в ЗМІ навіть після викриття брехні.

В травні на російському ресурсі POLITRUSSIA з’явився розділ «Герои Новороссии» в текстовому та відео-варіанті. Перша історія розповідає про медика Юрія Євича, котрий організував на Донбасі «добровольчий медичний загін».

І якщо перша історія із циклу справді про «не політика та олігарха, а просту людину, котра вершить історію», то у наступних з’являються різні Бородаї, Безлери, Гіркіни, Абвери, Мотороли та навіть Царьов. Звісно, далі знову іноді з’являються розповіді і про медиків, і про будівельників, котрі пішли «в ополчение», і навіть виправдальний ролик про танцівницю Настю П’ятєрнікову, котра організовувала Антимайдан в Луганську.

Шаблони, відповідно до яких твориться кожен такий матеріал заслуговують окремого аналізу, але навіть мимовільний огляд дозволяє зрозуміти, що їх мета – викликати в споживача контенту почуття гордості, патріотизму, впевненості, співпричетності, жалю та витворення образу героїв.

Героїчно-жертовний пантеон, звісно, не може обійтися і без дитячої в нім присутності. Чудово розуміючи, що дитяча участь у війні емоційно найсильніше впливає на аудиторію, російські медіа створюють історії про «розіп’ятого хлопчика» та «маячок в бушлаті». Не менш цікавою є вигадка про «землю та двох рабів», котрих начебто пообіцяли нацгвардійцям за ведення бойових дій на Донбасі.

Все це для створення історичної пам’яті «новоросів», для котрих українці однозначно мають бути «карателями», «фашистами», «хунтой» та іншими негідниками та нелюдами.

Для творення цієї антиукраїнської складової російська пропагандистська машина знову ж таки йде протоптаною дорогою і звертається до народу за допомогою зрозумілих совітських кліше часів Другої світової. Себто для них – Великої Вітчизняної, навмисне проводячи паралелі та актуалізуючи старі ідеологеми та історію.

Проте не все так солодко для «новоросійської» ідентичності. Немала кількість факторів грає проти неї та її викшталтування в справжню ідентичність:

- Незрозумілість  та нечіткість майбутнього проекту «Новоросія»;
- Наявність існуючих квазіреспублік ДНР і ЛНР, але не Новоросії. Самоідентифікація як деенерівців та еленерівців може як суперечити усвідомленню їх себе як новоросів, так і бути її підскладовою;
- Непідконтрольність єдиному центру різних дрібніших квазіутворень, штибу Горлівсько-Єнакієвсько-Макіївської республіки (ГЕМ) Безлера та компанії чи козацьких анклавів в межах фейкової ЛНР.
- Відсутність власних лідерів думок та саморефлексивності в «новоросійському» середовищі;
- Наявного часу замало для витворення ідентичності;
- Інстинкт самозбереження і постійна зміна підпорядкування деяких населених пунктів штовхатимуть населення цих топосів до невизначеності, ідентифікація «тутешніх» буде для них болючою. Коли ідентичність невизначена, коли тобі складно і боляче робити вибір, то можеш у цьому звинувачувати всіх: і тих, і інших, а будь-яка влада здаватиметься окупаційною. Натомість точно так само свідомість може сприймати і тих, і тих своїми, якщо їхні дії асоціюватимуться з тим, що вони мають намір покласти війні кінець;
- Відсутність власної масової культури та малоймовірність її появи загалом.

Після «виборів» в псевдореспубліках Кремль, здається, таки взявся за об’єднання усіх бойовиків під єдиним керівництвом, проте процес вийшов з-під контролю і деякі частини терористів не складають зброю, а вступають в бій з російськими військовими та таким ж найманцями за контроль над територією.

Складно навіть собі уявити той ідентифікаційний калейдоскоп, котрий мав би творитися в голові місцевих мешканців, коли вкотре міняється влада. Проте цього, скоріш за все не відбувається, адже донбасці, зважаючи на специфічні патерналістські сентименти, просто очікують, коли переможе сильніший, щоби пристати на його бік.

Власне, спроби об’єднання фейкових республік ДНР та ЛНР робляться не лише для кращої можливості контролю за бойовиками та створення єдиного центру керівництва, а й для полегшення справи формування спільної ідентичності, якщо в плани Путіна входить замороження конфлікту.

Новоросійськість може мімікрувати під форму тутейшості, вона гнучка, може також перейти в російську чи інший конструкт, в залежності від зміни планів Кремля та їх успіхів/поразок в реальних та віртуальних операціях.

Точно так само ця новоросійськість може оформитися в антиукраїнську ідентичність, щось протиукраїнське, створене на ненависті. Проте, за відсутності позитивних меседжів та на одній лиш негативній риториці складно вибудувати щось хороше та довготривале. Потрібно вкладати інші сенси та змісти.

Станом на зараз «новоросійськість» не є ідентичністю. Це штучний конструкт, з котрого можна намагатися щось «ліпити» та вибудовувати, проте не більше.

Подальше тривання конфлікту та переведення його в заморожену фазу може призвести до викшталтування чогось на кшталт новоросійської ідентичності чи псевдосамоусвідомлення за придністровським зразком.

Нові жертви, російська пропаганда та час зроблять свою справу й перетворять поки що квазіідентичність в реальну самоідентифікацію мешканців частини Донеччини та Луганщини як новоросів. Проте майбутнє «новоросійства» вкрай залежатиме від подальшого розвитку подій та планів на нього кремлівського керівництва. Поки що виглядає, що Росія намагається орієнтуватися по ситуації і надалі використовуватиме цю карту спорадично, коли бачитиме в ній сенс.