Для тих, кому ще не відомо ім’я Авторки рецензованої праці, зазначимо, що Галина Григорівна Стельмащук – доктор мистецтвознавства, професор, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, член Національної спілки художників України, відмінник освіти України, завідувач кафедри історії та теорії мистецтва Львівської національної академії мистецтв, член Державної атестаційної комісії та спеціалізованих вчених рад із захисту кандидатських і докторських дисертацій Львівської національної академії мистецтв та Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М.Т.Рильського Національної Академії наук України.

   Як зазначено на титулі видання, мова йде не просто про перевидання монографії «Традиційні головні убори українців» (К.: Наукова думка, 1993), а про видання доповнене і перероблене. В чому ж полягають доповнення і що тут перероблене? З часу першого видання минуло рівно 20 років, і за цей час, звісно, з’явилися не тільки нові видання близької тематики, а й нові наукові дослідження, які уточнюють, конкретизують, описують ті чи інші предмети одягу і зокрема головні убори. На превеликий жаль, жодною такою працею Г.Стельмащук не скористалася. Постає питання: чому? І відповідь напрошується сама собою: тому що заявлені доопрацьованість і доповненість нового видання не відповідають змісту. Кожен читач, тримаючи в руках обидва видання (1993 і 2013 років), може легко переконатися, що текстова частина повторена майже слово в слово. (З’явилися нові ілюстрації та словник термінів). На жаль, всі помилки, які Авторка припустила у виданні 1993 р., благополучно перекочували і у нове видання.

   З найбільш показових є такі.

   Про походження «шапки Мономаха». Ще з 19 ст. у науці панує обґрунтована думка, що ця інсигнія московських царів не має ніякого стосунку ні до київського князя Володимира Всеволодовича Мономаха (роки життя 1053–1125), ні до його діда з боку матері візантійського імператора Константина IX Мономаха (помер 1055). Останнім часом з’явився ряд наукових публікацій (у першу чергу монографія Наталі Жиліної), в яких доводиться, що пам'ятка має візантійське походження і датується 13-14 ст. (раніше найбільш обґрунтованою вважали гіпотезу про те, що «золота шапка» була виготовлена у Середній Азії і потрапила у Москву через Золоту Орду). Пізніше ця шапка додатково оздоблювалась і набула вигляду, який нам добре відомий. Але Г.Стельмащук продовжує безпідставно триматися думки, що «походження «шапки Мономаха» наших великих князів слід шукати не в Орді, не в Бухарі, не в Китаї, а в Україні-Русі. Варто уважніше придивитися до реконструйованої П.Толочком шапки київського князя і уявити на ній замість княжої діадеми соболине хутро, завершення у вигляді хреста, і висновок очевидний: це традиційна руська шапка» (с. 60). Нехтуючи думкою фахівців, Авторка, яка ніколи не займалась києворуським періодом як дослідник, дозволяє собі уявно відкинути одне, замінити його іншим, і ось – готовий аргумент на кшталт «а мені так хочеться». На с. 52, де розміщене зображення шапки Мономаха, Авторка подає підпис: «За легендою, шапка, як символ влади, подарована Великому київському князеві Володимиру Мономаху його дідом візантійським імператором Костянтином IX Мономахом». Справді така легенда існує, але для науковця важливо віднайти істину. Нагадаємо, що Константин помер, коли Володимиру було 2 роки. Невідомо, чи взагалі дід знав про існування свого онука...

   Про мініатюри другої половини 16 ст. На с. 61 Г.Стельмащук подає репродукцію однієї з мініатюр «Лицевого летописного свода Ивана Грозного 40-60 гг. 16 века», на якій зображене весілля сина Володимира Мономаха Андрія (ця подія сталася 1118 р.). Авторка не розуміє, що мініатюра 16 ст. не може бути джерелом для реконструкції одягу 12 ст. Цей прояв наукового невігластва «кочує» з одного видання Галини Григорівни до іншого (див: «Давнє вбрання на Волині», Луцьк, 2006, с. 33; Вбрання // Історія декоративного мистецтва України. Від найдавніших часів до пізнього середньовіччя. Т.1, К, 2010, с. 264) і з’явився знову в якості «доповнення» у рецензованій нами праці.

   Про головний убір на так званому портреті Роксолани. Ще один «ляп» – на с. 88. Тепер мова йде про жіночі шапки 16 ст. тюрбанопідібної форми. Загальновідомо, що на фрагменті італійської картини релігійного змісту (яку до речі, чомусь не подала Г.Стельмащук), а не на портреті (як помилково багато хто вважає), зображений юнак у модному на той час в Європі тюрбаноподібному головному уборі. До того ж це зображення є перемальовкою початку 19 ст. з нібито оригіналу, який був привезений з Царгорода 1553 р. (Белецкий П. Украинская портретная живопись XVII–XVIII вв. Л., 1981. С. 47-48).

   До Хюррем Султан (Роксолани) це зображення не має жодного стосунку ще з інших причин. Одну з них навів Платон Білецький: «тюрбанів турецькі жінки не носили». Дослідник головних уборів Г.Стельмащук мала б розуміти, що навіть дружина султана не могла собі дозволити одягнути такий головний убір.

   Другою причиною є те, що крім султана бачити його дружин могли лише євнухи гарему та члени його родини. І тому про її прижиттєвий портрет годі було й мріяти. Але пані Стельмащук вирішила спростувати «деякі моменти цього твердження» (с. 88). ЇЇ аргументом є те, що в Західній Європі такі головні убори носили не лише юнаки, а й жінки. Але до чого ж тут Роксолана і «дрес-код» Османської імперії? В наступному реченні пані доктор взагалі перестрибує через два століття і для підтвердження своєї «аргументації» наводить приклад з акварелі Юрія Глоговського, який працював на початку 19 ст. і зробив, поряд із замальовками з натури, серію типажів у костюмах 17–18 ст. Так, на його акварелі «Львівська міщанка 1700 р.» на жінці зображена хутряна шапка, вдягнута поверх намітки. За силуетом ця шапка нагадує турецький тюрбан, і це є для Г.Стельмащук вагомим аргументом проти думки академіка П.Білецького щодо так званого «портрету Роксолани».

   Про «шапку Богдана Хмельницького». Ще одна репродукція, якої не було у першому виданні і яку не коментує Авторка, – це «Шапка Богдана Хмельницького. Середина 17 ст. НМІУ» (с. 77). Доктор мистецтвознавства мала би розібратися, що ж це насправді за витвір (зберігається у Національному музеї історії України), а не приймати на віру традиційну атрибуцію. Відомо, що цю річ Варвара Ханенко подарувала Київському художньо-промисловому і науковому музею 1911 р. У книгах описів зазначено, що ця шапка зберігалась у правнучатої племінниці Богдана Хмельницького Ольги Олександрівни Петровської і була, за родинними переказами, власністю Богдана Хмельницького. В анотації 1911 р. науковці музею справедливо зазначили, що це лише «шапка козацької епохи». Але після повернення її з німецького полону 1947 р., вочевидь з ідеологічних міркувань, музейні працівники повернули етикетку «Шапка Б.Хмельницького». Для «наукового» обґрунтування цієї атрибуції співробітник Державного історичного музею у Москві Якуніна того ж року провела «експертизу» і «встановила», що шапка належала Б.Хмельницькому. Але просте копіювання етикетажу 1947 року в сучасному науковому виданні видається дивним.

   Про головні убори 19 ст. Розділ «Традиційні головні убори українців 19 століття», так само як і попередні розділи, нічим у порівнянні з виданням 1993 року, крім ілюстрацій, не доповнений. Тому дозволимо собі зупинитися саме на них. Розділ розпочинається репродукцією відомої картини Тараса Шевченка «Катерина». Все нібито нормально, але читаємо приписку, яку зробила Авторка: «На голові дівчини стрічка, яку ще очевидно бачив власними очима Т.Шевченко» (с. 96). Складається враження, що після 1842 року (коли була написана картина) стрічок вже ніхто не бачив і не носив.

   На с. 98 вмішено репродукцію картини Федора Кричевського «Наречена», але вже без будь-яких коментарів. Що ж зобразив художник на голові нареченої й інших постатей на задньому плані (адже книга присвячена саме головним уборам) і чи бачив він це на власні очі чи ні, і в якому музеї зберігається це полотно – Авторка мовчить.

   На с. 99 поданий малюнок «Селяни в народному одязі. С. Лемеші, Козелецький р-н, Чернігівська обл. 19 ст.». І знову немає ні коментаря про головні убори селян, ані відомостей, звідки взято цей малюнок. Якби Авторка опрацювала «Киевскую старину», то змогла б дати наступний підпис: «Ілюстрації до статті Н.Степового «Малорусская народная одежда» // Киевская Старина, 1893, Т. 41, №12». В такому ж авторському «стилі» підписано практично всі ілюстрації – без конкретизації (особливо на світлинах), що ж ми бачимо, який конкретно головний убір і звідки взято саму ілюстрацію.

   Про головні убори міщан. Розділ «Чоловічі головні убори міщан» обмежується кількома згадками про головні убори Східної Галичини і Волині і одним головним убором з Київщини. Виникає питання: якщо Авторка не володіє інформацією про головні убори міщан всієї України, то чи доцільно давати такий розділ на півсторінки? А де ж зачіски міщан? Дві світлини з «Наддніпрянщини» та «Дніпропетровської області» ситуацію не рятують. Я вже не кажу про паспортизацію. Чи правомірно на одній сторінці (С. 114) давати поруч такі підписи: «Наддніпрянщина, початок 20 ст.» і «Дніпропетровська область, кінець 19 ст.». Виникає кілька питань: Наддніпрянщина і Дніпропетровська область – це один і той самий регіон чи різні? Невже Авторка вважає, що наприкінці 19 ст. існувала Дніпропетровська область? І яку сучасну область Авторка має на увазі, вживаючи термін «Наддніпрянщина»? Схоже на те, що доктор наук абсолютно не орієнтується в адміністративному поділі України ні 19, ні 20 століть.

   У висновках Г.Стельмащук пише, що «при всій різноманітності їх (чоловічих головних уборів – О.К.) видів і форм, особливостей функцій вони вийшли із єдиних загальнослов’янських типів» (с. 114). І постає питання: брилі, капелюхи, картузи, які носили чоловіки у Західній Європі, також вийшли з «єдиних загальнослов’янських типів»?

   Про анахронізми. Авторка подає першу літописну згадку про клобук. А ось про вживання важливого терміну «шапка» ще у давньоруський час Авторці невідомо: на с. 74 у розділі «Народні головні убори 16-18 ст.» читаємо, що слово «шапка» зустрічається в джерелах 14–15 ст. Насправді цей термін відомий з першої половини 13 ст.: «А Гришки кожухе, свита, сороцица, шапка» (Арциховский В.А., Борковский В.И. Новгородские грамоты на бересте из раскопок 1955 г. Вып. IV. М., 1958. С. 17.).

   Розглядаючи головні убори 16–18 століть та ілюструючи їх малюнками кінця 19 – середини 20 ст. (с. 80–81), Авторка припускається ще однієї серйозної помилки. На літографії першої половини 19 ст. з зображенням «Запорозького козака» і на картині середини 20 ст. «Гетьман Богдан Хмельницький» (худ. П.Андрусів) бачимо пізній головний убір 19 ст. – шапку зі шликом, якої не було у козаків 16–18 століть. Як на фахівця з головних уборів – це прикра помилка.

   Про плагіат і невміння користуватися чужими працями. На с. 154 бачимо малюнок, який підписаний: «Спосіб ношення хустки – «фацелик». Лемківщина. Кінець 19 ст. (За польовими матеріалами Г.Стельмащук)». У виданні 1993 р. той самий малюнок без вказівки про його походження підписаний так: «Спосіб ношення хустки – «фацелик» і головного убору – «плахтина». Лемківщина, початок 20 ст.». Насправді цей малюнок був зроблений за світлиною, опублікованою у книжці: Бескид Ю. Матеріяльна культура Лемківщини. Друге доповнене видання. Торонто, 1972, С. 99. Світлина підписана так: «Лемкиня в святочному одінні. Голова зав’язана фацеликом, на раменах рубець. Фалди фацелика й рубця на плечах». Таким чином, у першому виданні рубець став плахтиною, а у другому виданні зник зовсім, і для непоінформованого читача може скластися враження, що тут зображений лише один головний убір – фацелик.

   Принагідно зазначимо, це не поодинокий випадок плагіату у працях Г.Стельмащук. Так, в її монографії «Давнє вбрання на Волині» (Луцьк, 2006) розділ «Вбрання і військовий обладунок волинських лицарів» практично повністю проілюстрований малюнками Володимира Семьонова (комплект листівок «Русские доспехи X–XVII веков», М., 1983) без будь-яких посилань на джерело. А в розділі «Вбрання» (Історія декоративного мистецтва України від найдавніших часів до пізнього середньовіччя. Том перший. К., 2010) на с. 265 всі малюнки В.Семьонова підписані так: «Опубліковано у виданні Стельмащук Г. «Давнє вбрання на Волині». Спочатку вкрали, а потім видали за своє…

   Ще про нові ілюстративні доповнення. В якості «ілюстрації» до князівського вбрання києворуського періоду Авторка подає живописне полотно, написане 1977 р. (худ. П.Андрусів) з припискою, що «вбрання і головні убори русичів художник виконав, вивчаючи історичні джерела» (с. 50). У наступномі розділі маємо ще ряд таких горе-доповнень. Зокрема, на с. 77 бачимо світлину, яка підписана так: «Одяг селянина 17 ст. Шапка – «кучма». Реконструкція майстерні автентичного костюма «Шляхетний одяг». Насправді це не 17 століття, не шапка «кучма», не реконструція одягу селянина, а довільні інтерпретації сільського вбрання кінця 19 – початку 20 ст. До речі, у каталозі, виданому цією майстернею, під цією самою світлиною читаємо: «шапка-туркменка». Прикро, що цього не відає фахівець з головних уборів Г.Стельмащук.

   Наступним так званим доповненням до попереднього видання є величезна, на всю сторінку, фотографія з зображення реконструйованого «Шляхетним одягом» жіночого парчевого очіпку, по якому зав’язана хустка (с. 90). Такий головний убір і шийні прикраси вказують на час побутування цього комплексу, що і зазначено у підписі, а саме наприкінці 19 – на початку 20 ст. Чому ця ілюстрація потрапила у розділ 16–18 століть, залишається тільки здогадуватися.

   Дуже мало відомостей про жіночі й чоловічі зачіски цього періоду. Системною помилкою Г.Стельмащук є те, що вона, даючи розмите датування 14–18 ст., пише лише про зачіски кінця 18 ст., посилаючись на працю Афанасія Шафонського.

   Тут вимальовується ще одна проблемка. Г.Стельмащук не зовсім чітко уявляє собі, що таке реконструкція одягу. Для неї реконструкцією є і музейний експонат (с. 229), і його репліка (с. 139), і творче переосмислення автентичного взірця (с. 222).

   Про підписи під ілюстраціями. Улюблений Авторкою тип підпису під різноманітними ілюстраціями різних авторів із різних книжок є такий: «за Т.Ніколаєвою», «за Б.Познанським». В іншому місці ілюстрація з книжки Т.Ніколаєвої підписана просто як «малюнок Т.Ніколаєвої», з вказівкою на колекцію Російського етнографічного музею, знову ж таки без зазначення, з якого видання він взятий (с. 190). Тобто непоінформований читач може подумати, нібито художник Тамара Ніколаєва (хоча насправді це в першу чергу дослідник) зробила ці малюнки спеціально для видання Г.Стельмащук на основі музейної збірки у Санкт-Петербурзі. Насправді ж ілюстрації взяті Г.Стельмащук з монографії Т.Ніколаєвої «Украинская народная одежда. Среднее Поднепровье» (К.,1988, с. 134). Цю ж системну помилку бачимо і в підписах до інших ілюстрацій. На с. 130 вміщено три фото з підписом «реконструкція О.Косміної». Знову ж таки складається враження, ніби Оксана Косміна зробила для книги Г.Стельмащук ці так звані реконструкції. Насправді ж це фрагменти ілюстрацій з видання О.Косміної, в якому чітко зазначено, з яких музеїв узяті ті чи інші комплекси вбрання.

   Крім такої, м’яко кажучи, наукової неохайності, Г.Стельмащук навіть не в змозі грамотно переписати підтекстівки. Так, на с. 123 подано зображення з наступним підписом «Вбрання дівчини з Поділля. Кін. 19 ст. Мал. І.Гончара». З усього цього підпису відповідає дійсності лише одне – це справді малюнок Івана Гончара. Але Іван Макарович свою роботу підписав так: «У ріднім краї. Дівчина у місцевому національному вбранні, с. Микуличі на Київщині. 1973 р.». Отож ніяке це не Поділля, а Київщина; те, що це кінець 19 ст. – це домисел Авторки, бо малюнок був виконаний у 1973 р. На с. 255 знову ж бачимо світлину, яку Г.Стельмащук підписала «Святкове вбрання дівчини. Слобожанщина. Кін. 19 – поч. 20 ст. Реконструкція О.Косміної». Звідки ця ілюстрація не вказано; автентичний одяг, який зберігається у Полтавському краєзнавчому музеї, перетворився на реконструкцію; чомусь регіон Полтавщина (як правильно підписано у першоджерелі – Косміна О. «Традиційне вбрання українців. Т. 1. Лісостеп.Степ» К., 2008, с. 102) став Слобожанщиною.

   Про словник термінів. Викликає багато запитань ще одне оновлення, а саме «Словник термінів українських головних уборів» на с. 265–272. Незрозуміло, за яким принципом Г.Стельмащук вибирала гасла до свого словника. З усього різноманіття тканин, які використовувалися для пошиття головних уборів, згадуються лише чотири: аксамит, алтабас, камка і китайка. А де ж атлас, грезет, дукля, каламайка, канавац, крепа, парча, табін, тафта, флера, штоф? Навіть школяр знає, що жіночі очіпки у 18 ст. були зокрема з грезету: «Венера, не послідня шльоха / Проворна, враг її не взяв / Умилася, причепурилась / І як в неділю, нарядилась/ ...Взяла очіпок грезетовий / І кунтуш з усами люстровий / Пішла к Зевесу на ралець» (Котляревський І. Енеїда. К., 1968. С. 12).

   Незрозуміло, чому в словнику немає гасел «тканка» і «брамка». Про «чепець» з посиланням на «очіпок» інформацію подано дуже скупо. З тексту зрозуміло, що це синоніми. Тоді чому ареал побутування чепця / очіпка Авторка обмежила лише Волинською, Рівненською, Тернопільською областями та східним і центральним Поліссям (а які це області?). А де ж Галичина, Закарпаття, Поділля, Середнє Подніпров’я, Полтавщина, Слобожанщина? Чи на думку Стельмащук там не носили очіпків? І це словник до монографії, присвяченої українським народним головним уборам? У тексті монографії на с. 84 Г.Стельмащук пише, що чепець зафіксований у джерелах 17–18 ст., а насправді – з 16 ст.: «чепец Муравский с перлы», «чєпцов золотых три» (Войтів Г.В. Назви одягу в пам’ятках української мови XIV–XVIII ст. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. Львів, 1995. С. 161), «два чепца золотых» (Демченко Л. Майнові розпорядження волинських шляхтичів за матеріалами тестаментів та реєстрів спадкового майна XVI ст. // Архіви України, 2004, №1-2. С. 140.), «чепец золотыи муравскии» (Білоус Н. Тестаменти киян середини XVI – першої половини XVII століття. К., 2011. С. 101.).

   Паспортизація гасел не має єдиної класифікації. В одному випадку це сучасна область з зазначенням району (с. 270), в іншому – назва села і сучасна область (с. 270), тут же є Лемківщина, Бойківщина чи Середня Наддніпрянщина – вже без області й села (с. 271), і тут же маємо Східну Галичину (і не сучасна область, і не етнографічний регіон). Також зустрічаємо назву Полісся, і на цій самій сторінці – Західне Полісся (с. 268). Це – два різні регіони? А що треба розуміти під східними областями України (с. 266) і західними областями України (с. 271)?. І що це за така місцина «Київська Русь»?. Деякі терміни зовсім не мають етнографічної чи адміністративної прив’язки. Одним словом – повна каша.

   Про посилання і список літератури. Треба відзначити нічим не виправдану надзвичайну бідність відсилкового апарату. Приміром, з усіх доступних науковцям письмових джерел 14–18 ст. Г.Стельмащук вибрала чомусь лише п'ять, і то два з них – це праці істориків, які базуються на джерелах, а не самі джерела. Щоб не бути голослівними, перерахуємо їх усі: Батюк Л.І. Назви одягу в «Актовій книзі Житомирського міського уряду кінця ХVI ст.» // Питання історії української мови. К., 1970. С. 19–26; Бытовая малорусская обстановка в документах XVII–XVIII ст. // Киевская старина, 1887, Т. ХIХ, октябрь. С. 336-356; Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание… К.,1851; Лохвицька ратушна книга другої половини ХVII ст. (Збірник актових документів). К., 1986; Горобець В. Назви тканин та одягу в українських джерелах (За матеріалами 18 ст.) // Народна творчість та етнографія, 1972, №4. С. 53–59. І чому саме статтю, а не монографію Василя Горобця «Лексика історично-мемуарної прози першої половини XVIII ст. На матеріалі українських діарушів» (К., 1979) вибрала Г.Стельмащук?

   А де ж загальновідомі описи майна гетьманів Полуботка і Самойловича, актові книги міст, «Архив Юго Западной России», «Акты, издаваемые Виленскою Коммиссиею для разбора древних актов», корпус документів Архіву Коша Нової Запорозької Січі, документи (окрім «Бытовой малорусской обстановки…»), які публікувались у «Киевской старине», документи доби гетьмана Івана Мазепи, матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України...? Також із поля зору Авторки випав ряд наукових праць істориків останніх років, які писали зокрема про одяг цього періоду, приміром роботи Євгена Славутича, Володимира Маслійчука, Наталі Білоус. Також ми не бачимо жодного посилання на праці польських дослідників, таких, приміром, як Ірена Тарнау, Марія Гутковська-Рихлевська, Христина Турська, Анна Дранжковська.

   ***

   На останок годилось би сказати і про позитивні сторони цього перевидання. Позитивним на наш погляд є лише назва книги. Добре, що на радість молодим дослідникам Г.Стельмащук не тільки не вичерпала таку цікаву тему, як українські народні головні убори, а показала, як її не треба розробляти. Сподіваймося, це буде наочним прикладом, як не треба робити, спонукатиме до справжнього наукового підходу.  

   Оксана Косміна, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту народознавства НАН України.