Тільки після прийняття запрошення взяти участь у семінарі «Російський та український націоналізми: переплетені історії» (Гариманів інститут Колюмбійського університету, 22-23 квітня 2013 року), я усвідомив, що опинився на мінному полі. Згодом я дізнався про колег, які відхилили запрошення, посилаючись на стурбованість з приводу деяких організаторів та учасників семінару, які підтримують обмеження свободи слова і сприяють поширенню стереотипів про українців. Організаторами семінару виступили Тарик Цирил Амар, Пер Андерс Рудлінґ та Андреас Умлянд.

Семінар відкрився корисною панеллю, присвяченою модерним націоналізмам до і під час Першої світової війни. Професори Ерик Лор(Американський університет), Cергій Плохій (Гарвард), Сергій Біленький (Торонтський університет) та Ричард Вортман (Колюмбійський університет) пояснили як модерний націоналізм чи націоналізми розвинулись у Російській імперії, включно з Україною, та порівняли цілі, стратегії та результати різних державних діячів та суспільних груп, задіяних у цих процесах. Ці доповіді, як і невелика кількість інших, стали винятком щодо того, що в інших реаліях так і не стало науковим форумом для вивчення українського та російського націоналізмів.

Варто почати з того, що хоча семінар мав бути присвячений дослідженню російського та українського націоналізмів та їхній взаємодії, практично нічого не було представлено щодо російського та радянського націоналізмів, як і не була проаналізована російська національна ідентичність та її зв’язок з Україною. Тобто, нічого про путінізм або «наших», Жириновського чи неосталінізм. До того ж більшість секцій семінару не впорались з завданням надання порівняльної перспективи, що є імперативом при обговоренні націоналізму на будь-якому форумі, а водночас суперечило проголошеній темі зібрання. Також, багато дискутантів не були спеціалістами й їхні зауваження часто були слабкими та недостатньо аналітичними.

Натомість, більша частина семінару була присвячена українському «націоналізму» та «нацистській колаборації». Звісно, немає нічого поганого в тому, щоб присвятити семінар українському націоналізму, так само як немає нічого поганого в тому, щоб цей націоналізм критикувати. Але чому це треба робити під виглядом семінару присвяченого російському та українському націоналізмам, який насправді практично не має до діла з російським націоналізмом? І більш важливо, навіщо робити це без демонстрації будь-якого контексту того, що відбувалось у різні відтинки часу, коли українські націоналісти були активними, які опції були їм доступні й якими були їхні цілі, - якщо тільки порядок денний є політичним, а не академічним. Звісно, є значно більше для аналізу та дискусій щодо українського націоналізму, ніж співпраця, колаборація та збройна боротьба ОУН та УПА щодо державного апарату нацистської Німеччини, яка передається спрощеним позначенням «нацистська колаборація».

Семінар був також затьмарений неприйнятною нетолерантністю. Володимир В’ятрович, колишній директор архівів СБУ, відвідав засідання однієї з секцій у перший день семінару. Голова секції доволі голосно висловив своє незадоволення і тільки після цього з неохотою надав В’ятровичу три хвилини виступу у дискусії, а потім перервав його, коли він намагався відповісти на звинувачення доповідача. Я запитав Андреаса Умлянда (Києво-Могилянська академія) та інших організаторів, чому б В’ятровичу не дати можливість виступити з доповіддю, можливо, на спеціальній додатковій секції, однак, отримав категоричну відмову. Тоді я запропонував запросити його з нами на вечерю до ресторану наприкінці дня, щоб він міг обмінятися думками з іншими учасниками. Однак, зацікавленості у цьому, як і толерантності щодо дискусії я не помітив.

Особисто я не зрозумів, чому було стільки нетолерантності щодо Володимира В’ятровича. Втім, нетолерантність у формі відвертої тенденційності проявлялась також і в інших моментах. Наприклад, деякі доповідачі, які планували зобразити західних українців як нацистських колаборантів та антисемітів вибірково підбирали факти під власні висновки.

Пер Андерс Рудлінґ запропонував доповідь, присвячену Миколі Лебедю, яка мала охоплювати усе його політичне життя, єдиною метою якої було змалювати його як військового злочинця. «Він ніколи не представ перед судом і не поніс відповідальності за свою активність воєнного часу!», - лементував Рудлінґ. Залишаючи осторонь той факт, що це не завдання науковців виступали в ролі суду чи законодавства, одержимість можливими військовими злочинами Лебідя, ігнорує, щоб згадати лише один приклад, його лідерство в дослідницькому і видавничому центрі «Пролог» від 1953 до 1978 років, коли ця інституція стала центром ліберального життя української діаспори.

Демонстрування елементів біографії Лебедя з 1930-х років, певних звинувачень щодо його активності воєнного часу, а також спроби «Village Voice» «викрити» його у середині 1980-х, але водночас ігнорування усього іншого навряд чи може бути інтерпретовано як об’єктивне наукове дослідження. Це було б, наприклад, те саме, що зосереджуватися на лідерстві Менахема Бегіна та Нельсона Мандели в терористичних групах Ірґун та «Umkhonto we Sizwe», але ігнорувати їхні подальші політичні біографії в Ізраїлі та Південній Африці. Є дуже багато терористів, які стали політичними та державними лідерами, як-от, вихідці з Ольстера, Південної Африки та Ізраїлю. Шарль де Голль був прем’єр-міністром протягом п’яти (1958-1962) з дев’яти років Алжирської війни за незалежність (1954-1962), в ході якої півтора мільйони осіб померло внаслідок конфлікту, страт та тортур. Але, біографія де Голля, що зосереджується на його відповідальності як голови держави під час цього конфлікту, не буде адекватним представленням його політичної біографії.

З певних причин молодші західні ревізіоністські історики не бажають привносити порівняльний вимір у власні дослідження української історії. Чи це пов’язано з тим, що це може вдарити по їхнім спробам створити сенсацію з воєнних злочинів українських націоналістів?

Інший учасник семінару – Антон Шеховцов (Інститут наук про людину у Відні), який хоча походить з Севастополя – міста, що має найбільшу кількість ксенофобів та екстремістів в Україні, усю свою доповідь присвятив Західній Україні та «Свободі». Він відмовляється визнати існування ксенофобії, расизму та антисемітизму в інших регіонах України, поза Західною. Оскільки він не прочитав мою доповідь до семінару, мені довелось повторювати її тези: Державний департамент США, Рада Європи, американські дипломатичні звіти (Вікілікс) та Київський міжнародний інститут соціології фіксують найвищий рівень ксенофобії в Україні в Криму, а найбільшу кількість скінхедів – у Східній Україні (зазвичай вони пов’язані з Росією).

Семінар також продемонстрував наскільки важливим видається для тих, хто хоче зосереджуватися винятково на Західній Україні та українських націоналістах, спробувати пов’язати їх зі зразками антисемітизму, особливо за «націоналістичного» президента Віктора Ющенка. Рудлінґ ще у 2006 році у «Canadian Slavonic Papers»  надрукував дослідження про антисемітизм в Україні. Він стверджував, що існувало «істотне зростання організованого антисемітизму» в Україні після Помаранчевої революції. Я сумніваюсь, що моя доповідь на семінарі змінила думку цих людей. Але я цитував американські дипломатичні звіти з Києва, згідно з якими перші систематичні спроби боротися з ксенофобією, расизмом та антисемітизмом в Україні мали місце за президента Ющенка і що ця політика була згорнута у 2010 році, коли Віктор Янукович був обраний президентом.

Іншим незручним фактом є те, що в 2012 році Державний Департамент США у звіті про права людини в Україні цитує Асоціацію єврейських організацій та громад України (ВААД), довготермінові дані якої показують «тенденцію покращення» ситуації з антисемітизмом в Україні. ВААД стверджує, що «протягом останніх чотирьох-п’яти років спостерігається занепад кількості антисемітських публікацій в пресі, актів вандалізму на цвинтарях, меморіалах і синагогах, а також нападів на єврейських людей на вулицях», а також зниження негативних настанов щодо єврейського населення в опитуваннях громадської думки.

Зростання популярності «Свободи» у період занепаду антисемітизму, всупереч думці деяких учасників семінару, доводить, що ця націоналістична партія не використовувала це питання для залучення голосів виборців.

Заперечення Голокосту є ганебним, але таким же є і заперечення геноциду проти кримських татар, половина з яких загинула підчас депортації до Середньої Азії у 1944 році. Є три партії, що применшують, обґрунтовують або заперечують цей злочин проти кримських татар: Партія регіонів, комуністи та кримські російські націоналісти. Заперечення Голокосту є явищем, що знаходиться на узбіччях української націоналістичної політики, а більшість українських політиків погодились би з тим, що Голодомор вбивав як українців, так й інші національності. На противагу цьому, комуністи і частина депутатів-регіоналів відмовились встати для вшанування жертв Голодомору у Верховній Раді в листопаді. Чи хтось може собі уявити реакцію ізраїльського Кнесету, якби хтось відмовився встати, щоб вшанувати жертв Голокосту?

Дивнішим було бажання Шеховцова применшити вбивство двох українських націоналістів в Україні, коли я обговорював відсутність аналогічних випадків з російськими націоналістами. Шеховцов підійшов найближче до того, що я коли-небудь чув, щоб сказати, що вбивство в Одесі було здійснено «антифашистом» щоб захистити себе від фашиста Максима Чайки (інакше кажучи, що воно було обґрунтованим). Шеховцов ігнорує той факт, що вбивця був членом націонал-більшовицької партії «Родина», яка була задіяна в локальній злочинній діяльності та фінансувалася російськими спецслужбами (два російських дипломати були вислані з України літом 2009 року за надання таємної допомоги екстремістським та сепаратистським групам в Одесі та Криму). Я відвідав багато наукових форумів протягом останніх двадцяти років, але це перший випадок, коли мені довелось почути, що вбивство є обґрунтованим тому, що воно було здійснено добрим «антифашистом» проти поганого «фашиста». Подібні твердження звучать дуже нетолерантно і, звісно, по-радянськи.

Отже, іронія полягає в тому, що «Свобода» та інші націоналістичні групи розглядаються дуже детально, й існує багато академічних статей присвячених «Свободі» та західноукраїнському націоналізму. Натомість, існує лише дві західних наукових статті в «Canadian Slavonic Papers» i в «Demokratizatsiya» про Партію регіонів.

У 2002 році донецький губернатор Віктор Янукович написав передмову до історії спецслужб своєї області, в якій він вихваляв ЧК та НКВС – але це не викликало жодної критичної реакції. Якби лідер «Свободи» Олег Тягнибок у подібний спосіб вихваляв Гестапо, це б, поза сумнівом, спровокувало зливу журналістських та наукових статей, відкритих листів та петицій. Чому такі подвійні стандарти, якщо ЧК та НКВС є радянським еквівалентом Гестапо, у тому сенсі, що це були організації, що здійснювали масові злочини проти людяності.

Андреас Умлянд є зачарованим російським націоналізмом в Росії, що його він досліджує у найменших деталях, але з певних причин його не цікавить тема російського націоналізму в Україні, а натомість він зосереджується винятково на Західній Україні та етнічному українському націоналізмі. Подібним чином Шеховцов не зацікавлений у дослідженнях в своєму рідному регіоні – Криму, про який він сказав: «я не бачив жодних анти-татарських графіті». Такого роду силові конфлікти, як ті, що мають місце в Криму між росіянами та татарами (дивись нещодавнє подібне протистояння: https://www.youtube.com/watch?v=kfLkND6XkT8), не трапляються в жодному іншому регіоні України, за винятком випадку травня 2011 року, коли російські націоналісти приїхали до Львова і під час суперечки, що спалахнула, поранили одного з прибічників «Свободи».

Чому ж ми опинились у цьому глухому куті у дискусіях з приводу української історії? Одна з причин – це високий рівень провінціоналізму в українській академії, коли більшість науковців з України не знають англійської, не публікуються на Заході і не читають західних часописів. Тільки п’ять українських науковців є членами Ponars (www.ponarseurasia.org ) – мережі пострадянських науковців, і на третьому десятку незалежності рівень інтеграції та співпраці між українською та західною академією все ще є вкрай низьким.

Інша проблема – це відсутність справжніх дискусій (не полемік) між різними академічними групами, включно з тими, що я їх називаю «революційні ревізіоністи» (тобто, новачки в українських студіях) і «демократичні центристи» (часто стара гвардія). Ці дві групи обговорювали історичні та політичні питання у нормальному інтелектуальному середовищі, що зберігалось протягом більшої частини 1970-х, 1980-х і першого десятиліття української незалежності. Українсько-канадська соціалістична політична група («Діалог»), до якої належав контроверсійний учасник семінару Іван-Павло Химка (Університет Альберти), співпрацювала з «Прологом» Лебідя та з українсько-американськими лібералами. Втім, зараз Химка є фактичним лідером «революційних ревізіоністів».

Пожвавлення контактів та підтримка дискусії між «революційними ревізіоністами» та «демократичними центристами» є складним, але необхідним до виконання завданням. Домінік Арель (Оттавський університет), який виступив на семінарі із збалансованою доповіддю, можливо міг би використати свою щорічну конференцію присвячену Україні як місце для таких зустрічей. Політологи, такі як Арель, повинні взяти ініціативу на себе, тому що вони включають Україну у порівняльний контекст і розуміють яким чином історія використовується і зловживається сьогодні.

У світлі вищесказаного, можна зробити висновок, що семінар не досягнув своєї мети – стати майданчиком для наукової дискусії над українським та російським націоналізмами, й особливо дискусії над широким спектром націоналізмів в Україні (автор цього тексту був єдиним учасником, який присвятив свою доповідь найбільш войовничій неo-радянській політичній силі в Україні – Партії регіонів). Отже, залишається неясним чи діалог між істеблішментом українських студій в Північній Америці й істориками-ревізіоністами є зараз можливим, хоча наша галузь, поза сумнівом, його потребує.

Англомовна версія цієї статті була надрукована як: Taras Kuzio. This is not how Ukrainian History should be Debated (at Columbia or Elsewhere) // The Ukrainian Weekly, No 20, Sunday, May 19, 2013.  Дякуємо редакції «The Ukrainian Weekly»  за дозвіл на переклад цього тексту.

Тарас Кузьо – політолог, працює в Центрі трансатлантичних відносин, факультет вищих міжнародних досліджень, Університет Джона Гопкінса (США).