Переписувати історію – в уяві пересічної людини – означає змінювати наявні оцінки на протилежні. На жаль, для пересічного історика це означає те саме. Тому більшість цеху істориків, як і публіка, консервативно тримається усталених схем та оцінок. Хіба що спокуса сенсації підіб’є когось на маячню, особливо на побічних напрямках науки. Серед таких досі була південна та східна Україна у її сучасних кордонах, особливо перед приєднанням до Російської імперії на зламі XVIII-XIX ст. Але оскільки нині цей напрямок має всі підстави привернути більшу увагу і, схоже, потребує докорінної зміни підходів, нижче пропонуються міркування про потреби, можливості і конкретні пропозиції для такої переоцінки.

Ці міркування, як належить, не в останню чергу інспіровані наявними працями. Але історіографія тут не є головною метою, оскільки серед порівняно небагатьох праць із даної теми ще менше є науково вартісних, а дискусійні питання чи критика відвертих профанацій все-таки потребують спеціальних рецензій¹. В центрі ж уваги поставлено питання про місце південного та східного регіону в актуальній та вже назрілій, як здається, іншій концепції історії України .

Чи треба переписувати історіюУкраїни?

Існують дві об’єктивні причини для переписування історії. По-перше, історія, себто минуле (воно – об’єктивне, єдине і незмінне), є предметом науки, що називається історичною наукою або скорочено теж історією. Як і всяка наука, історія прагне пізнати й пояснити свій предмет на підставі відповідних даних та з допомогою дослідницьких методів. Тому пояснення минулого змінюються з відкриттям нових даних/джерел, накопиченням знань, удосконаленням дослідницьких методів, нарешті, завдяки індивідуальним науковим та письменницьким здібностям істориків. По-друге, сама історична наука, будучи відповіддю на суспільний інтерес до минулого, неминуче покликана відповідати на ті питання, перед якими постає суспільство.

Загарбання Криму та воєнна агресія Росії проти України цього року супроводжувалися російськими провокаціями та інсценізаціями сепаратизму на усьому півдні та сході України. Саме сполох сепаратизму, що заперечує історичний зв’язок цього регіону з рештою країни, гранично гостро продемонстрував відсутність уявлень про цей зв’язок і в поглядах цілого українського суспільства на історію країни. Це свідчить не про що інше, як про невідповідність панівної концепції історії України завданням державної ідеології часів незалежності, себто виховання української  свідомості в кожного члена суспільства, а відповідно й завданням національної, регіональної, освітньої та культурної політики. Російська пропаганда навіть не утруднювала себе вигадуванням аргументів на підтвердження нібито історичних прав Росії на південь та схід України, а обмежувалась лише спекуляціями на поширенні у регіоні російської мови та однієї з його історичних назв «Новоросія». Вона користувалася наслідками ще радянської гуманітарної політики, серед яких перші місця слід відвести зросійщенню, реліктам радянської ідеології, ксенофобії, а у Криму – спеціаьно татарофобії, спричиненій депортацією кримських татар.

Отже, саме теперішня ситуація у країні змушує, формулюючи загально, переоцінити південний та східний регіони в історії України. Судячи навіть з площі, яку займає цей ареал, переоцінка потрібна суттєва. Власне, обриси цього ареалу ще потрібно визначити, адже сучасні адміністративні кордони, які використовуються для зонування території України і звично використовуються також в історичних дослідженнях, не є історичними. Так звана «Новоросія» теж не має певного територіального визначення, а тим більше не має її ще остання фантазія сепаратистів під назвою «Велика Новоросія». Але якщо навіть формально сучасні східні та південні області України з Автономною республікою Крим займають близько 40 відсотків території держави, то стає зрозуміло, що йдеться не про окремі виправлення, компліментарні переоцінки, якісь доповнення та інші уточнення до існуючої концепції національної історії, а про її цілковиту заміну.

Якщо ж додати до запитів сучасності питання про зв’язок України, а отже і її південних та східних областей ще й з Європою, то виходить, дійсно, всю історію України треба переписувати наново.

Чому Південь є частиною України, але не частиною її історії?

Причини недооцінки півдня України легко помітні у панівній нині концепції історії України, що ґрунтується на так званій національній парадигмі. Остання визнає етнос основним рушієм історії, а тому й основним об’єктом історії країни. У випадку України це означає українців.

Національна парадигма дуже виключальна й непослідовна водночас. Так, з одного боку, вона обирає певний етнос (так звану титульну націю) об’єктом національної історії і відносить до зовнішніх та зазвичай негативних чинників історії усі стосунки з сусідніми етносами, в тому числі й тими, що перебували на одній з титульним етносом території (так званими національними меншинами). Разом з тим, історична еволюція самого етносу задає непевність та мінливість його характеристик (територіальних, часових, свідомісних), а бажання довести, а, по суті, перебільшити історичну значущість обраного етноса, спокушає до приписування йому діянь, що удавнюють його походження, розширюють територію його присутності та впливу. Звичайно,  це провокує запеклі, але далекі від науки дискусії, які, втім, здебільшого стосуються давніх часів, що не відбилися у писемних джерелах.

Відмежовуючись від фантастичних ототожнень українців з давніми народами (як от трипільці, шумери, скіфи, анти), українська історіографія на підставі культурної та мовної спорідненості допускає, що предками українців було слов’янське населення держави, яку умовно називають «Київська Русь», хоч її і заснували скандинавські варяги у ІХ-Х ст. Спекулятивну дату 1500-ліття Києва, що її нібито дозволяли археологічні свідчення, теж не було узято за початок відліку. Отже, за початок української історії береться дата заснування  названої держави, яка, звичайно, теж є предметом дебатів. Словом, початково об’єкт  української історії заданий ІХ-Х ст. і географічно окреслений лише північчю та заходом сучасної України.

Південь та схід сучасної України не відносилися до первісного територіального ареалу України  через значну культурну та мовну відмінність тамтешнього населення від слов’ян. Степи були заселені кочовими скотарями (від скіфів та кіммерійців до монголів, кримських татар, калмиків та ногайців). Узбережжя контролювали середземноморські спільноти (греки, римляни, візантійці, італійці), а османці, будучи за походженням степовиками, все-таки увібрали культурні риси цивілізацій Середземномор’я (візантійська, ісламська) і Близького Сходу (бо ж сповідували іслам).

До об’єкту української історії південь та схід України потрапляли лише завдяки і в міру розселення там українців (чи точніше їхніх предків) внаслідок низки процесів, що умовно об’єднані назвою української колонізації. Вона ж розпочалася лише у помонгольську добу, після знищення Київської Русі, і включала не лише заходи українців, як от стихійна колонізація та козаччина, але й воєнно-політичну та економічну експансію Великого князівства Литовського та Речі Посполитої за рахунок Золотої Орди та Кримського ханату у XIV-XVII ст., а насамкінець ще й завоювання Російської імперії володінь Османської імперії у XVII-XVIII cт. з наступними колонізаційними заходами. Останніми територіальними поступками османців на території счасної України стали південь Одещини (Буджак/ Білгородщина/ Ізмаїльщина) і Хотинщина за Бухарестським миром 1812 р.

Таким чином, значна територія сучасної України упродовж великого відрізку часу – до української колонізації – опинилась поза межами об’єкту національної історії. До речі, ця територія виходить за межі південних та східних областей України та Автономної республіки Крим; вона повністю чи частково охоплює ще й центральні області, та навіть сягає Києва, що століттями був пограничним містом. З огляду на те, що історично це був єдиний ареал з мінливими кордонами, його зручніше визначити одним словом. Назва «Південь» виглядає точніше, тому що в межах кордонів сучасної України цей ареал розташований переважно на південь від початкової етнічної території. Так, річка Стугна, куди руські полки виходили назустріч половцям, знаходилася на південь від Києва, хоча за сучасними популярними орієнтирами вона протікає на Правобережжі та півночі. Річка Савранка (історична Саврань), що служила південним кордоном з Османською імперією, тече з вододілу, що близько підходить уже до Дністра, що частково задає західний кордон України. Словом, Південь України слід розуміти як історичний регіон, що включав землі степу та лісостепу, населені степовиками, а також осілі території на узбережжі Чорного моря.

Ще одним недоліком національної парадигми є те, що вона надає неоднакове значення різним територіям та діючим силам національної історії. Саме вже те, що для Півдня України було відведено значно коротший історичний час, порівняно з первісною національною територією на півночі та заході України, надавало йому другорядності.

Більше того, виконуючи для так званого «титульного» етносу роль зони освоєння, експансії, власна історія Півдня з її досягненнями та логікою не мала значення для національного наративу. Навіть історичні чинники, що могли сприяти розселенню там українців, не привертали увагу. Півдню відводилася роль ворожої, небезпечної, але водночас – нелогічно – і нічийної, навіть порожньої зони для колонізації. Оманлива назва «Дикого поля», що закріпилася за цими місцями і охоче вживалася істориками модерної доби, якнайкраще відповідала цьому зверхньому упередженню. Це хіба Генрик Сенкевич у вступі до «Вогнем та мечем» міг дозволити собі, маніпулюючи словами, поєднати порожнечу та небезпеку Дикого поля – «А степ був порожній та повний, тихий та грізний, спокійний та сповнений засідок, дикий від «Диких полів», але й від диких душ» (Step to był pusty i pełny zarazem, cichy i groźny, spokojny i pełen zasadzek, dziki od Dzikich Pól, ale i od dzikich dusz).

 Виняток становили свідчення про причетність цих територій до відомих епізодів та діячів всесвітньої історії, як от грецька колонізація, скіфи, римляни, візантійці, готи, італійскі колонії, Кримський ханат та Османська імперія. З міркувань національного престижу – адже вони демонстрували важливість цих земель у світовій історії – принаймні вибрані епізоди потрапляли до таких фундаментальних наративів, як «Історія України-Руси» М. Грушевського та «Історія Української РСР (восьмитомне видання українською мовою – Київ: Наукова думка, 1977-1979, та десятитомне видання російською мовою – Київ: Наукова думка, 1981-1985). Власне, включення сюжетів з історії Півдня до цих наративів демонструє поступливість національної парадигми перед іншими пріоритетами. Особливо показово це виявляє «Історія Української РСР», для якої пріоритетом виступали нехай ефемерні, але дозволені радянським режимом кордони України. Проте ці сюжети не розкривали зв’язку Півдня з історією українського народу і нагадували хіба що екзотичні історії у туристичному путівнику про Україну.

Легітимізувати присутність Півдня у наративі з історії України з позиції національної парадигми можна було лише довівши давню, якщо не одвічну присутність там українців. Це намагався зробити М. Грушевський, беручи на себе ризик висувати у предки  давніх степовиків, наприклад, антів. Інший український історик і до того ж сходознавець Я. Р. Дашкевич доводив присутність українців на Півдні і у києво-руський і у помонгольский час². Та наведені ним докази науково необґрунтовані. По-перше, з огляду на поступовість формування українського етносу нема причин вважати будь-яких слов’янах, згаданих на території України, українцями. До того ж, українці напевно поповнювалися й коштом тюркського населення. По-друге, українці на Півдні турецько-татарської доби аж ніяк не належали до правлячої еліти, тож наявність мандрівних купців, поодиноких постійних громад (бродники чи руська дільниця у Кефе), не кажучи про масу вимушених мігрантів-невільників, не спонукає віднести терени їхнього перебування до національної української території. Власне, хлопці-невільники, прийнявши іслам, поповнювали тюркське населення, а невільниці облаштовувалися як серед мусульман, так і інших етно-конфесійних громад Півдня – греків, вірмен, іудеїв.

Другорядність Півдня для української національної історіографії проявилася ще й у неувазі навіть до освоєння цих територій українцями. І це попри те, що українці довели свій пріоритет вже тим, що вони переважають у національному складі населення Півдня України, за винятком хіба що Кримського півострова. Відтак залишаються без відповіді усі базові аспекти цього процесу, а саме: воєнне опанування та оборона колонізованої території, заселення нових земель та їх господарське освоєння, суспільне самоврядування на колонізованих територіях та стосунки з панівними державами, культурна взаємодія колоністів та колонізованих, нарешті, асиміляційні процеси, як от українізація місцевого населення колонізованих територій, в основній масі тюркомовного та мусульманського, та зросійщення українців. Спеціальні дослідження на ці теми майже відсутні. У регіональних історичних наративах про південні області чи населені пункти України ці питання теж не порушуються, хоч принагідно трапляються поодинокі дані.  Як наслідок, українці не мають усвідомлення, що вони насправді є колоніальною нацією. Та обставина, що українці знаходилися під пануванням кількох держав, які, власне, скористалися колонізаційним потенціалом українців на свою користь, навіть збільшує значення цього досягнення і не мусила б його затуляти.

Належному розв’язанню вищеназваних питань навіть в межах національної парадигми перешкоджали кілька обставин. Одна з них об’єктивна. Це – досить обмежені джерела про українську стихійну колонізацію та козаччину.

Та незрівнянно більше стримував дослідження Півдня України радянський режим своєю колоніальною політикою на Україні. Передусім, ідеологічна доктрина пролетарського інтернаціоналізму та боротьби з  буржуазним націоналізмом перешкоджала самій постановці питання про історичні осягнення українців. Цю доктрину захищала академічна політика, що провінціалізувала українську гуманітаристику, тому останній не дозволялися дослідження всесвітньої історії та сходознавства, які могли б сприяти міждисциплінарним та порівняльним студіям. На додачу, радянський репресивний апарат попросту знищував науковців потрібного фаху, як це сталося, зокрема, із сходознавцями в Українській РСР та Криму. Радянська ідеологія дозволяла бачити Україну лише частиною Росії, а не Європи, Близького Сходу чи зрештою цілого світу.

Водночас радянське керівництво вигідно скористалося й виключальністю та ксенофобією національної парадигми, підігріваючи вороже наставлення українців до степових сусідів. Українських науковців, навіть тих, хто був у діаспорі на Заході, не треба було переконувати у бідах від печенігів, половців, татар і турків, адже травматичний досвід сусідства із степовиками, які на додачу ще й відрізнялися вірою, залишив помітний слід в історичних джерелах, зокрема в українському фольклорі. Проте нічим не стримувана ксенофобія до степовиків принесла два негативних наслідки для української історичної науки.

По-перше, вона запобігала самій постановці питання про якусь взаємодію між українцями та населенням степів, хоч до нього спонукали такі більш-менш відомі явища, як політичні відносини козаків із Кримським ханатом та Османською імперією,  тюркізми у мові – явний симптом запозичень від південних сусідів, прояви тюркофільства в українській політичній думці, не кажучи про видимі запозичення українцями матеріальної культури південних сусідів, зокрема, у національному одязі. Отже, ксенофобія надійно відмежовувала Південь України доколонізаційного часу від української історії.

По-друге, нав’язування українцям образу виключно потерпілих від турків з татарами перебільшувало значення російського завоювання і примушувало українців до лояльності відносно Російської імперії та зрештою до становища радянськоі провінції/ колонії. Ця ідея спиралася на джерельну базу, адже слов’яни Східної Європи від початку літописання трималися антистепової риторики, а «Синопсис Київський» Іннокентія Гізеля уже з кінця XVII  ст. подав приклад сполучення татарофобії та москвофільства, який засвоїла українська та російська історіографії. Та радянський режим вжив і додаткових заходів. Головним з них стала постанова (названа тезами) Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу “Про 300-ліття возз’єднання України з Росією (1654-1954 гг.)”, де турків з татарами було оголошено розбійниками, поневолювачами, і навіть іноземними загарбниками, а боротьбу з ними визначено історичною необхідністю та, дослівно, корінним питанням національного буття українського й російського народів. Війни козаків з татарами й турками було оголошено боротьбою з іноземною агресією, та й сама ця тема на якийсь час була визнана гідною радянських істориків навіть поза Україною³. Зайве, мабуть, підказувати, що російське завоювання з цієї перспективи виставлялося розв’язанням отого корінного питання, а українці – об’єктом так би мовити братньої допомоги. Зрозуміло, що цим способом приєднанню до Росії приписувалося виключно позитивне значення для українців, чим ще більше знецінювалися історичні досягнення українців опануванні Півдня, у тому числі й участь у його завоюванні.

Словом, провокуючи турко- й татарофобію, радянські ідеологи, слід визнати, ефективно відвернули інтерес української історіографії від вичення Півдня України доросійської доби і, скориставшись виключальністю національної парадигми, ще й добилися добровільної згоди на це українських істориків. Перед спокусою дати волю національній ненависті та ксенофобії не встояли й вільні від радянського колоніального режиму мислителі з української діаспори⁴. Отак, витрачаючи гнів на таврування татарського людоловства,  українська історіографія пропустила повз увагу той факт, що татарські набіги збіглися в часі з розширенням української національної території.

В результаті колоніальної політики російсько-радянська доба стала провідною темою  в історіографії Півдня України. При цьому, завдяки усуненню з неї питань самостійних досягнень українців, що мали значення в рамках національної парадигми, у фокусі уваги залишилися лише питання перетворень, які принесли з собою Російська імперія та СРСР.

Дослідження України як складової цих двох імперій, зрозуміло, було цілком природнім і призвело до появи значної історіографії, сфокусованої як на історії всієї України, так і на регіональній історії власне Півдня. Більше того, враховуючи значення, яке набув Південь України в економіці названих імперських держав – як виробник експортного зерна світового значення одразу після російського завоювання, а від кінця ХІХ ст. також як провідний сировинно-промисловий центр – він взагалі заслужено здобув собі місце у наративах історії Російської імперії та СРСР. Зате саме завдяки активності історіографії у цій тематиці утворилася ще й неспівмірність знань доросійської та російсько-радянської епох.

Зазначена неспівмірність знань про дві епохи в історії Півдня, при тому виправдувана концептуально, логічно зумовила однобічність історичної пам’яті населення Півдня України, що помітна у триваючій популярності у регіоні радянсько-проросійських ідеологем. Власне, пам’ять, по суті, й обмежувалась російсько-радянською добою. Не варто дивуватися тому, що вона й послужила питомим середовищем для проросійських та сепаратистських настроїв у цілому цьому регіоні цього року. Утім, ці настрої були добре помітні упродовж цілого періоду незалежності, проявляючись під час кожних виборів у переважних симпатіях виборців історичного (як визначено вище) Півдня до проросійських гасел та обіцянок політичних сил.

Власне, політики та виборці цього регіону цілком виразно заперечили свою єдність з рештою України, підтримуючи  Партію Регіонів. Остання вже своєю недолугою і фальшивою  назвою (це була партія одного регіону) відверто підносила пріоритет регіональних інтересів над загальнодержавними. Після узурпації влади  в Україні 2010 р. ця партія спочатку навіть заявляла про бажаність повнішого представлення історії Півдня в підручниках з історії України. Можна не сумніватися, що йшлося про російську-радянську добу, коли Південь тішився примарною славою “всесоюзной кузницы”, “всесоюзной кочегарки”, “всесоюзной здравницы”. Але здобуття влади у цілій країні  позбавило сенсу спекуляції  на регіональних відмінностях, тож ця партія запровадила жорстку централізацію влади, а тому цьогорічний спалах сепаратизму виправдано очолили вже інші, відверто проросійські агенти, серед яких не обійшлося й без місцевих істориків за фахом. Не можна не визнавати, що нерівне представлення Півдня в історії України відіграло не останню роль у спричиненні буремних подій 2014 і нагадує про необхідність концептуального оновлення візії української історії.

Попередні спроби ревізії національної парадигми заради Півдня

Пошук можливостей включити Південь до національної історії початково проявилися у спробах відкинути тюрко- й татарофобію. Вони помітні у памфлеті «Історія Русів»,  у працях вчених-орієнталістів з російської дореволюційної школи (В. Д. Смірнов, Н. І. Веселовський, А. Ю. Кримський). Намагалися проказати своє слово і українські письменники. Утім, закладену у національній парадигмі опозицію між «своїми» та «чужими» можна було у кращому випадку прирівнявши одних до других. Наприклад, російський тюрколог В. Д. Смірнов пропонував прирівняти татарські напади (чапули) до козацьких “плюндрувань” Криму, додаючи цілком тривіальну думку, мовляв, в історії народи частіше бувають мучениками, аніж обранцями долі⁵. У гіршому ж випадку все одно гору брала спокуса вигородити українців та дорікнути степовикам, як от незграбно пропонував Ю. М. Кочубей: «Поведінка наших предків не відрізнялася від поведінки татар щодо ведення війни, хіба що на нас немає гріха торгівлі невільниками. Ми своїх визволяли, а мусульман просто  вбивали»⁶. Навіть нібито об’єктивний аргумент географічного сусідства між українцями й тюркськими народами, як в українського орієнталіста В. Дубровського, звучить лише неясними моральним закликом: «З цього загального історично-географічного огляду вже накреслюється важливе значення Криму, як південного ключа до України, а також і татарського чинника зокрема для розуміння процесу української історії»⁷.

Концептуально нові погляди на Південь України були запропоновані в українській історіографії вже на порозі набуття Україною незалежності.  Йдеться про дві теорії.

Згадуваний вище історик і орієнталіст Я. Р. Дашкевич 1991 р. у своїй статті «Україна на межі між Сходом і Заходом»⁸ (але ще раніше у публічних виступах) вказав на теорію кордонів, що розвинулася у західній історіографії на підставі гіпотези Ф. Дж. Тернера. Нагадаємо, що самому Тернерові йшлося про визначальну роль прикордоння у зміцненні демократичних інститутів суспільства Сполучених Штатів Америки. Тому, власне, корисною для України виявилася модифікація Тернерової тези китаїстом О. Латтімором, що вбачала у кордоні зону культурного обміну між різними цивілізаціями. Я. Р. Дашкевич вважав за потрібне зіставити усі явища матеріальної та духовної культури українців та їхніх опонентів з Півдня, щоби відкрити запозичені українцями від них елементи. Таким чином, українській історії пропонувалося занятися Півднем того часу, коли він був ще населений неукраїнцями – передусім тюркськими народами.

Це була очевидна модифікація національної парадигми, що залишала український етнос об’єктом історії України і визнавала зовнішні впливи лише як виняткове, а не питоме явище. Але ця пропозиція цілком виправдана, і її актуальність безсумнівна й понині. Інша річ, що сам ініціатор усвідомлював масштабність сформульованої задачі, зважаючи на брак знань про Південь. Фактично, це було обґрунтування для української історіографії та гуманітаристики пропозиції утворити цілий дослідницький напрям, який умовно можна назвати «Україна і Схід», адже український Південь був населений саме народами, що у науковій термінології фігурують під визначенням східних – йшлося про переважно тюркомовне населення.

Однак ця пропозиція не передбачала дослідження історії Півдня як самостійної території, на що вона насправді заслуговувала, адже часами перебувала під владою суверенних держав. Саме по собі це закладало неповну мету для Півдня, не підважуючи уявлення про його призначення стати українським.

Крім того, плани скористатися досягненнями сходознавчих дисциплін, хоч і правильні по суті, були сформульовані дещо наївно. Справа в тому, що українське прикордоння в усякому разі для періоду після утворення Київської Русі, потребує міждисциплінарних досліджень, адже давньоруські джерела утворюють лише один з масивів потрібних джерел. Взагалі жоден масив джерел для історії Степу не може вважатися самодостатнім. Тому дослідження Півдня не може принести результату без одночасного використання/співставлення слов’янських та східних (та інших) джерел, а міждисциплінарні дослідження – це складний творчій синтез даних залучених дисциплін⁹. Саме тому ареал степів Східної Європи у світовій тюркології належить до досить занедбаних¹⁰ (порівняно з основними тюркомовними ареалами Туреччиною та Центральною Азією), щоби україністика могла легко позичити вже готові дані для співставлень. Їх ще треба здобувати. Словом, конкретні шляхи реалізації концепції Я. Р. Дашкевича вимальовувалися смутно.

Щоправда, завдяки ідеї Я. Р. Дашкевича, українська історіографія підхопила парадигму кордону, або «фронтиру» як неоковирно дехто охрестив пограниччя/ порубіжжя/ прикордоння (українських термінів не бракує). Але студії кордонів знов-таки потребують міждисциплінарного підходу, тож поки що розробка теорії кордонів¹¹ випереджає конкретні дослідницькі здобутки, в усякому разі для Півдня.

У доповіді «Що таке історія України?» на Першому конгресі україністів (1990) професор О. Пріцак запропонував принципово новий підхід для історії України, який полягав у відмові від національної парадигми на користь територіальної або часо-просторової¹². Він виходив з того, що об’єктом-предметом історії як науки є все свідоме людське суспільство, і відповідно для історії України таким є ота частина людства, що займає територію України. Сучасне українське суспільство у такому світлі виявлялось, і абсолютно виправдано, результатом розвитку і взаємодії усіх спільнот, що колись існували на даній території. Таким чином, одним критерієм об’єкту історії України виступала уся сучасна територія України. Другим і третім критеріями були час та свідомість, які в підсумку дали об’єднаний критерій історичного часу – він стосувався лише часу, відображеного у писемних джерелах, які завдяки фіксації мови тільки й надають можливість вивчення людської свідомості у минулому. Доісторичний час, відображений лише у матеріальних пам’ятках, відносився до об’єкту археології, що, між іншим, виправдовувало її виділення в окрему науку, а не підрозділ історії чи спеціальну історичну дисципліну.

Дана концепція дозволяла повноцінне і нічим не обмежуване включення Півдня до об’єкту історії України в ролі складової. Південь ставав її учасником, і незважаючи на його українізацію в кінцевому рахунку, за представленими на його території спільнотами визнавався впливом, який потрібно було відкривати. Крім того, ця концепція надала значення зв’язкам України з територіями поза її межами, коли йдеться про держави, що включали територію України. З точки зору реалізації ця концепція теж є послідовною, тому що визнання історії України частиною історії людства, зобов’язує до міждисциплінарного підходу. О. Пріцак здійснив і ґрунтовні практичні кроки, заснувавши Інститут сходознавства у Національній Академії наук України, з філіалом у Криму та відділом «Україна і Схід», що мав займатися Півднем України¹³. Він також мріяв заснувати кафедру давньої історії України в Українському науковому інституті Гарвардського університету, що безсумнівно забезпечила б кращі організаційні умови для вивчення Півдня України та продовження започаткованих ним досліджень Степу.

Небезпечною вадою аргументації О. Пріцака була теза про збіжність державних та етнографічних кордонів України. Вона фактично урівнювало нову концепцію з національною парадигмою, адже відповідно до тієї національним ідеалом і вищим смислом історії є встановлення нацією суверенітету на території свого розселення. На щастя чи ні, але ця теза не відповідає дійсності, бо ж Крим є очевидним і аж ніяк не єдиним винятком. Отже, від цієї зваби з боку національного примордіалізму та телеології легко відмовитись.

На жаль, концепція О. Пріцака дотепер не знайшла належного відгуку у фаховому середовищі. Більше того, деякі з його ініціатив, як от згаданий відділ «Україна і Схід» у заснованому ним інституті, було згорнуто. У заснованому ним Українському науковому інституті Гарвардського університету тюркологічні та скандинавістичні студії теж зникли разом з ним¹⁴.

Історики у незалежній Україні, щоправда, почали включати сюжети з історії доколонізаційного Півдня до наративів з історії України. З цією метою було сформульовано і схему, яка дозволяє представляти історію України в межах її сучасних кордонів. Згідно з нею, об’єкт наративу визначається як «українські землі у складі іноземних держав». Залишаючи на боці дискусію про зміст та доречність словесного оформлення, очевидно, що даний підхід пропонує регіональні наративи, які неминуче відводять другорядну роль явищам, які становили б першочерговий інтерес загальноукраїнського наративу, як от українська колонізація, міжцивілізаційна взаємодія у прикордонні. Отож формальна присутність Півдня лише в ролі регіонального наративу, а тим більше в обмежених рамках сучасних знань, не наближає його до решти України.

Часо-простір України: перехрестя трьох цивілізацій

Ідея Пріцака перейти  до територіальної концепції є абсолютно прийнятною та актуальною. Інша річ, що українські історики її проігнорували¹⁵. Між тим, російська агресія болюче нагадала про важливість саме території для держави та нації, адже нація – і це природньо – продемонструвала свою готовність йти на жертви в обороні власної території, а не навпаки. Але є ще один причина на користь переходу до територіальної концепції, не менш важлива, ніж гносеологічний аргумент О. Пріцака. Йдеться про зміну самого об’єкту дослідження, а саме України внаслідок набуття незалежності. Теперішня російсько-українська війна найвиразніше показує, що як до набуття Україною незалежності такої війни не могло відбутися, бо Україна фактично була провінцією Росії, так не існувало й підстав для переосмислення історії України, хоч як би методологія історії примушувала до цього.

Сучасні українські історики в своїй масі, здається, все ще недостатньо усвідомили той факт, що саме здобуття Україною незалежності 1991 р. змінило об’єкт історії України. Суть зміни полягала у тому, що український народ перетворився з етнічної маси, що тільки прагнула суверенітету, державності, на визнану світом суверенну націю-державу – вищу форму суспільної організації. Тим самим принципово змінився й об’єкт української історії – ним стала ота суверенна нація-держава, або попросту держава Україна. Нація-держава не тотожна етносові/народові, адже її неодмінними атрибутами є політична організація у вигляді держави, суверенна територія, економіка, і, нарешті, в етнічному плані вона може складатися з представників більше ніж одної національності. На відміну від етноса, що є досить непевним за своїми ознаками та характеристиками явищем, держава має прості і об’єктивні виміри, притаманні будь-якому об’єкту історї, як от простір, час, людська свідомість (що, зокрема, виражається у національній тотожності). Відповідно, мета національної історії полягає у встановленні усіх чинників та обставин (а не лише чогось одного), що призвели до утворення та еволюції нації-держави, і – в разі потреби – до її занепаду та зникнення.

Таким чином, якісно новий об’єкт української історії – нація-держава – потребує насправді відповідної концепції та схеми історії України. Такою є територіальна або часо-просторова концепція, що описує об’єкт за властивими для держави названими параметрами. Нижче робиться спроба запропонувати схему історії України на підставі цієї концепції. В такому підході Південь легко побачити в історії України і сам по собі, і у взаємодії з іншими її ареалами.

Відповідно до двох критеріїв, обґрунтованих О. Пріцаком, спочатку слід визначити, від якого часу починається історія України. Він задається наявними писемними джерелами. Однак він має ще поділ на доісторичний, історичний періоди. Історія певної території починається тільки з появою там власних писемних пам’яток. Для деяких місцин історичному періоду передує протоісторія – це минуле певної території, про яке повідомляють лише сторонні джерела. Утім, з перспективи всесвітньої історії ніщо не заважає починати історію певної місцевості і з її протоісторії.

Першим писемним джерелом, знайденим на території України, є лист, написаний грецькою мовою на свинцевому згортку¹⁶. Лист було знайдено на острові Березань. Він датується приблизно 500 р. до н.е. В ньому батько скаржиться сину на майнову суперечку, зокрема з приводу права власності над невільниками, і просить сина про втручання. Отже, на сьогодні цей клаптик свинцю задає початок історичного часу України. Нехай в ньому йдеться про дражливе для національної гордості питання рабства, але, на жаль, тема рабства та работоргівлі тісно пов’язана з історією України, тому вже перше історичне свідчення виявляється симптоматичним, а не випадковим.

В України є також період протоісторії. Він теж пов’язаний з Півднем, але не з греками. Його початок задається повідомленнями про напади степових кочовиків кіммерійців до Руси (730-714 рр. до н. е.), правителя держави Урарту, що на Закавказзі. Це був епізод з тривалої навали степовиків Північного Причорномор’я кіммерійців та скіфів на Середній Схід, що скінчилася на зламі VII-VI ст. до н. е. і відбилася у писемних та матеріальних пам’ятках Ново-Ассирійського царства (знищене 612 р. до н. е.). Про цю навалу повідомляв також сам «батько історії» Геродот. Самі степовики не залишили по собі писемних пам’яток, отож вони самі і займана ними територія залишилися у протоісторичному часі.

Питання території, здавалося б, просто обмежує об’єкт дослідження існуючими кордонами України. В кінцевому рахунку це так. Однак сучасні кордони відрізняються від тих, що існували у минулому, тому доводиться враховувати кордони, що розмежовували на її території області суверенітету тих чи інших спільнот. Тому, по-перше, у схемі історії України слід зважати на кордони, що пролягали по її території. По-друге, в ній належить представити усі спільноти, представлені на її території, незалежно від того, як далеко кордони підконтрольної їм території виходили за межі сучасної України. Без розуміння історії цих спільнот неможливо зрозуміти ані причини територіальних змін, що зрештою призвели до утворення України в її сучасних кордонах, ані побачити внесок тієї чи іншої території в українську історію.

По території України пролягло чимало кордонів. Усі вони варті уваги. Однак для першої спроби територіальної схеми варто узяти за основу кордони між цивілізаціями – себто великими самодостатніми спільнотами, які об’єднані однаковими культурними рисами і здатні до самовідтворення. Принциповою підставою для цього має той факт, що цивілізаціям притаманне різне уявлення про час, та й самий час може мати різний темп та конфігурацію – швидший чи повільніший, циклічний чи лінеарний. Показово, що протоісторія України почалася зі степових кочовиків, а історичний час тут настав завдяки писемним грекам. І у подальшому доісторичний час для степовиків затримався аж до хозарських часів, від яких збереглися перші писемні пам’ятки кочовиків. Словом, цивілізаційні кордони та ареали належить прийняти як головні у виділенні на території України територіально-часових зон.

Таких цивілізацій на території України в історичний час було відомо три (всупереч поверховій думці про те, ніби Україна знаходиться лише на межі між якимось Сходом та якимось Заходом). Вони виникли і існували у різних ландшафтних зонах – відповідно до розвинутих ними виробничих можливостей, що до епохи промислової революції ХІХ ст. залишалися доволі стабільними і цим забезпечили порівняно малу рухливість цих кордонів.

Найбільшою з ландшафтних зон за площею були степи Півдня. Народи степу представляли цивілізацію кочових скотарів, що панувала у степовій зоні, а тому її логічно і зручно назвати степовою цивілізацією. Незважаючи на суперечки, а радше спекуляції, що точаться з приводу правомірності застосування визначення цивілізації до степових спільнот, панування останніх тривало довше, ніж будь-яка інша відома цивілізація, а саме від античності до ХІХ ст., допоки степи залишалися ареалом головним чином кочового скотарства. Якщо торкатися фундаментальних культурних ознак, то степовикам тривалий час було притаманне циклічне сприйняття часу. Перший історичний наратив, який відповідає лінеарному баченню минулого, з’явився у степовій зоні України лише на початку XVIII ст. – це була хроніка Кримського ханату від Абдулгафара Киримі «Умдету-т-теваріх»¹⁷. Пізній перехід до лінеарного часу степовиків України виразно показує їхню цивілізаційну відмінність і від їхніх османських сюзеренів, які також мали степове походження, але творили літописи уже від кінця XIV ст. Отже, ця риса підтверджує обґрунтованість виділення у часо-просторі України степової цивілізаційної зони.

Весь згаданий відрізок історичного часу, який охоплює майже три тисячоліття, землеробство у Євразійському степу не могло реалізувати свій безперечно більший виробничий потенціал. Так, землеробське освоєння степових земель у Казахстані відбулося у середині ХХ ст. і потребувало значних індустріальних ресурсів. Словом, степи попросту були закриті для землеробства. Значною мірою панування кочовиків у степах трималося і на їхній воєнній силі (кінних лучниках), що мала беззаперечну перевагу над іншими військами, особливо на степу. Також воно спиралося і на специфічні форми суспільної організації, в тому числі і єдину власну форму державності – степову імперію, якою б примітивною вона не здавалася. Більше того, степові імперії спромоглися поширювати своє панування далеко за межами степів, що мало місце і в історії України, наприклад, унаслідок монгольського завоювання.

Головна історична заслуга кочовиків полягає у господарчому освоєнні просторів Євразійського степу, що до їхньої появи був зоною лише споживальної, а не продуктивної економіки. Степовики сприяли повстанню трансконтинентальної торгівлі, але це була не їхня заслуга, а лише результат їхньої співпраці (симбіозу, якщо комусь більше подобається) із професійними купцями з осілих земель. Крім того, степовики відігравали в історії цілого Старого Світу активну політичну роль, а разом з тим справили подекуди значний вплив і в інших сферах – у територіальних та етно-демографічних трансформаціях, у поширенні власної політичної культури, у стимулюванні взаємодії між різними цивілізаціями Євразії. Українське козацтво, що виникло на степу, багато чим завдячує степовому побуту, воєнним та політичним традиціям степовиків.

Та незважаючи на воєнне та політичне панування у степах, кочовики в силу нестабільності економіки кочового скотарства, перебували у залежності від стосунків з осілими сусідами. Вони були зацікавлені у матеріальних ресурсах осілих спільнот, їхніх знаннях та вміннях, зрештою вони були зацікавлені в доступі до ринків осілих держав, тому що або зовсім не мали власних або мали їх в дуже обмеженій кількості. Це й послужило причиною виникнення на підконтрольних кочовикам територіям степового Причорномор’я грецьких колоній в VII ст. до н.е. Грецькі колоністи принесли з Середземномор’я власну цивілізацію з усіма її атрибутами – містами, писемністю, культурою – і перетворили Чорноморське узбережжя України на ареал середземноморської землеробсько-торговельної цивілізації. Грекам було притаманне лінеарне бачення часу. Власне, ця зона стала вогнищем цивілізації – у  загальноприйнятому розумінні цього поняття – на території цілої Східної Європи і зрештою визначила її цивілізаційний поступ та сучасну цивілізаційну приналежність.

Після греків цю берегову смужку згодом перебрали кілька імперій – Римська, Візантійська, ґенуезька колоніальна, османська. При цьому жодна з названих держав перед лицем воєнної сили степовиків не вдавалася до експансії поза межами узбережних володінь. Це підтримувало стабільність кордону між цими двома цивілізаціями. Тільки Османи спромоглися вийти за межі цього кордону, проте й вони не мали ресурсів для контролю за українськими степами, залишивши це на відповідальності Кримського ханату – свого степового союзника та підданця. Зрештою Османську імперію витиснула звідси українська колонізація, козаччина та згодом Російською імперія.

Названі дві цивілізації, незважаючи на зміну народів та держав, що їх представляли, та конфлікти між ними, співіснували на Україні до кінця XVIII-початку ХІХ cт., коли їх остаточно поглинула слов’янська землеробська цивілізація в особі багатонаціональної Російської імперії, але навздогін українській стіхійній колонізації, козаччині та польській магнатсько-шляхетській колонізації. Початки цієї цивілізації пов’язані із бездержавними слов’янськими народами європейської лісової зони, що проявилися в історії як підданці та/або об’єкт агресії інших цивілізованих спільнот – Візантійської імперії, германців, степовиків (аварів, мадяр, хозар), вікінгів. На території України ця цивілізація вперше створила державність в особі Київської Русі, яку було знищено монгольським завоюванням.

Вирішальне значення на хід історії цієї цивілізації справило прийняття християнства у його православній версії – відповідно до панівної віри середземноморської зони України. Принесене християнством сприйняття лінеарного часу послужило, зокрема, однією з головних відмінних рис цієї цивілізації від сусіднього степового океану і, попри доктринальні та політичні розбіжності між православ’ям та католицтвом, заложило підґрунтя цивілізаційної спільності України з Європою.

Із занепадом Монгольської імперії у другій половині XIV ст. завдяки включенню цієї зони до складу Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, імперії Габсбургів, ця зона частково і часами безпосередньо потрапляла в політичну, економічну та культурну орбіту європейської цивілізації (що виникла спочатку у середземноморській Європі, а в модерну добу перетворилася у торговельно-індустріальну цивілізацію Західної Європи). Остання, розвинувши зовнішній попит на продукти харчування, стимулювала їх виробництво на сході Європи. За таких обставин з другої половини XIV ст. і виник на Україні інтерес до розширення орних земель та поширення цієї зони за рахунок степової. Воно відоме як українська землеробська колонізація, хоча насправді мала значно складнішу природу. В кінцевому рахунку колонізаційні процеси призвели до землеробського освоєння кочовничих степів, що було явищем всесвітньо-історичного значення. В історії ж України колонізація важлива як чинник появи українського козацтва, утворення козацької держави, формування українського етносу на степовій території. В той же час, вона підготувала експансію Російської імперії, і досягла берегів Чорного моря вже в умовах воєнного і політичного панування останньої. Після цього було ліквідовано і українське козацтво, один з основних рушіїв колонізації, а разом з ним і його політичні інститути, що заразом виступали в ролі політичної організації українців.

Таким чином, Російській імперії дісталися і результати української колонізації. Останні проявили себе в так званій російській хлібній торгівлі в епоху промислової революції в Європі ХІХ ст. Проте саме Україна здобула тоді собі славу “житниці Європи”, і це може розглядатися не стільки як ефемерне визнання заслуг України перед Європою, скільки як одна з суттєвих ознак приналежності України до європейської цивілізації. Саме з перетворенням Українських степів на європейську житницю кордон Європи не лише духовно, політично, а й матеріально поширився на певному ареалі Євразійського степу. Оце пов’язання України з піднесенням європейської/західної цивілізації – без сумніву визначальне для всесвітньої історії явище – є  підставою вважати його кульмінацією історії України у людській історії. Що нинішня агресія Росії проти України спрямована на загарбання саме Півдня, а не якогось іншого регіону, також сигналізує про кульмінаційне значення Півдня для України – втративши саме Південь, Україна втратить свою головну місію у дотеперішній світовій історії.

Отже, територія України, будучи перехрестям трьох цивілізацій, має складну історію, що в найбільш загальному вигляді являє собою дуже заплутаний процес взаємодії між цими трьома цивілізаціями, з їх експансією, занепадами та трансформаціями. Південь, з його двома цивілізаціями постає у такому підході повноцінною складовою української історії. Додатковою перевагою саме такого підходу є те, що завдяки йому утворення України, як і будь-яке інше історичне явище, набуває риси випадковості і неповторності. При цьому запропонований підхід не применшує ані активної і свідомої ролі українців у світовій історії, ані їхніх здобутків. Навпаки, те, що процес цивілізаційної взаємодії, незважаючи на складні обставини та непевність пограниччя, призвів до утворення на сході Європи ареалу з українським населенням і зрештою до утворення сучасної держави України, є історичним здобутком саме української нації. Навіть тривала работоргівля, найвідоміша фаза якої пов’язана з татарськими набігами на Україну помонгольської доби, як видно, не стала перешкодою поступу української колонізації – власне, обидва явища співпадають в часі. Тим самим логічно (а не моралістичними закликами) усувається заданий національною парадигмою образ українців як народу-страждальця, а заразом і з’являється підстава для переміни однобічно-негативної пам’яті про стосунки українців із степовими народами та їх нащадками, зокрема кримськими татарами – прямими спадкоємцями степової спадщини України. Словом, хоча справжнє відкриття Півдня ще попереду, але вже сьогодні стає зрозумілим, що історія Півдня обіцяє багато для історії України.

Висновки

1. У зв’язку із набуттям Україною незалежності, а українцями – вищої форми суспільної організації у вигляді суверенної держави, об’єктом-предметом історії України стало минуле людського суспільства на території цієї держави. Цей об’єкт-предмет є ареальною складовою історії людства, що задається об’єктивними параметрами часу, простору і людської свідомості. Тому цей об’єкт-предмет інакше формулюється як часо-простір України.

2. Схематично часо-простір України являє собою ареал контакту трьох цивілізацій, які початково розвинулися у ландшафтних зонах – степової/ кочовничої (степ, лісостеп), середземноморської (узбережжя Чорного моря), слов’янської землеробської (ліс). Об’єднання трьох цивілізацій відбулося за рахунок поширення слов’янської землеробської цивілізації на територію унших двох. Визначальним чинником цивілізаційних зрушень на цій території послужив український етнос, історична еволюція якого зрештою і призвела до утворення незалежної держави Україна.

3. Національна парадигма історії України, об’єктом якої є український народ, з набуттям незалежності успішно виконала свою суспільно-політичну місію мобілізації українського народу на створення власної держави і, отже, віджила в ролі концепції історії України. Український народ з ролі головного предмету історії України мусив посісти місце одного з багатьох її предметів. Проте враховуючи центральну роль українського народу в утворенні держави Україна, його історія є і залишатиметься одним з основних предметів історії України в рамках територіального/часо-просторового підходу. Більше того, подолання наслідків колоніального російсько-радянського режиму залишило в історії українського народу значні лакуни, які потребують подальших досліджень. Проте національна парадигма негайно застаріла з появою незалежної України. Саме продовження її монопольного домінування у схемах історії України є основною гносеологічною причиною для виключення Півдня з історії України та відповідних політичних спекуляцій.

4. В рамках територіальної/ часо-просторової парадигми міждисциплінарний підхід є необхідною методологічною передумовою для дослідження історії українського етносу. Адже йдеться про відкриття приналежності української історії до історії людства, а також європейської цивілізації. Повинно припинити спекулятивний дискурс про унікальність української нації та історії, що безглуздо заперечувати, але ще безглуздіше доводити. Враховуючи тривалий перод провінційності української гуманітаристики, що позначилися на нерозвиненості сходознавства та досліджень всесвітньої історії, потрібні кроки щодо організаційного забезпечення міждисциплінарних досліджень.

Насамкінець залишається висловитися, що радянсько-російський період в історії України, себто період від кінця XVIII ст., у світлі наведених міркувань теж потребує реконцептуалізації. Хоч він і являв собою єдину цивілізаційну зону, але наврядчи хто знає, чи кордони, зони, традиції зниклих цивілізацій також зникли, а не були успадковані. Тому здається важливим взятися за ідентифікацію у сучасності спадщини минулих епох, а головне – цивілізацій, що формально зникли з України внаслідок української колонізації та наступних трансформацій. Це потрібно як заради пізнання історії – щоби знайти вірні пояснення модерній добі та сучасності, як от згаданий розподіл електоральних симпатій у часи незалежної України. Але це потрібно також і для майбутнього – щоби впізнати оті успадковані від минулого цінності, від якої краще відмовитись, бо вони не відповідають сучасним ідеалам. Очевидно, сучасні реалії також змушують істориків задаватися питанням про русифікацію та радянізацію Півдня.

Нарешті, нема сумніву, що ревізія мусить заторкнути популярну нині дисципліну історіографію. Справ у тому, що історіографічні дослідження тримають у фокусі саме період від кінця XVIII ст., що об’єктивно збігається з початками історичної науки в Україні. Проте варто пам’ятати, що історіографія перетворилася на спеціальний напрям в українській (як і в усій радянській) науці, із дослідницькими підрозділами та місцем у класифікації історичних дисциплін, лише під кінець радянської епохи. Відтоді він утримував значні наукові сили на невигідній для історії України, як зазначалося вище, російсько-радянській епосі. Сумнівно, щоб за теперішніх обставин, коли відкриваються широкі перспективи у дослідженні історії України, варто множити праці, що не раз вироджуються у тривіальні переліки наукових праць, тем та науковців віджитої епохи, і які потрібні їхнім авторам заради наукових ступенів. З представлених мікувань природньо випливає необхідність узгодження задач національного ра тегіонального наративів¹⁸. Звісно, перегляд концепції російсько-радянського періоду є предметом спеціальної полеміки, а наведені приклади покликані лише продемонструвати масштабність актуальних задач в світлі часо-просторової парадигми. Але події на Півдні потребують відважитись на великі переміни і нагадують про ціну знання минулого – ворог спочатку відібрав в України пам’ять, і вже стоїть на її землі.

1. Очевидно, що я не стою осторонь полеміки та критики. Див.: Галенко О. Hortus Orientalis// Український гуманітарний огляд. – Вип. 5. – Київ: Критика, 2001. – С.157-193; його ж, Поговоримо про іхтіологію (з приводу відповіді Ферхада Туранли на мою рецензію) // Український гуманітарний огляд. – Вип. 6. Київ: Критика, 2001. - С. 213-216; його ж, Не всі пороки від бароко: Крман Даніел. Подорожній щоденник (Itinerarium 1708 1709)/ пер. із словацької Ольги Булах та Григорія Булаха, упорядкуваня та прим. Миколи Неврлого, вступне слово Івана Дзюби. Київ: Просвіта, 1999. – 159 с.// Український гуманітарний огляд. – Вип.7. – Київ: Критика, 2002. – С. 203-212; його ж, Топонімія Криму справа – наліво. Рецензія: В. А. Бушаков. Лексичний склад історичної топонімії Криму/ відпов. ред. В. С. Рибалкін. – Київ: Інститут сходознавства НАН України, 2003. 225 с.// Український гуманітарний огляд. – Вип. 11. – Київ: Критика, 2005. – С.121-128; його ж, Татарська і турецька історіографія Кримського ханату у світлі джерелознавчої студії (Замітки про книжку І.В.Зайцева «Крымская историографическая традиция XV-XIX веков: Пути развития: Рукописи, тексты и источники» . – Москва: Восточная литература, 2009. – 304 с.// Український гуманітарний огляд. – Вип. 16-17. – Київ: Критика, 2012 – С. 211-232 (див. також цю статю-полеміку російською мовою у московському журналі Pax islamica. – 2011. – № 2. – С. 180-189); його ж, Рецензія на: Маґочій П.-Р. Крим: наша благословенна земля. – Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2014. – 160 с.// Український історичний журнал. – 2014. – №3. – С. 219-226. На жаль, тема історії Півдня України раніше ХІХ ст. надто широка, щоби реагувати на кожну сумнівну публікацію, відволікаючись від досліджень. Особливо шкода зусиль на відверте невігластво, епічним зразком якого є писання Ф. Туранли. З нових авторів, які демонструють неналежну фахову підготовку, звертає на себе увагу Я. Пилипчук, який багато друкує про половців та про Золоту Орду. Зокрема, сама назва його монографії влучно застерігає, що автор не має уявлення про заявлений предмет свого дослідження, адже етнополітика є винаходом модерної доби.., а ще погано володіє навіть рідною мовою, не кажучи про мови потрібних для дослідження джерел: Пилипчук Я. В. Етнополітичний розвиток Дашт-і Кипчак у ІХ-ХІІІ ст. – Київ: Інститут сходознавства НАНУ, 2013. – 288 с. Критикувати ж зміст – все одно, що переписувати підручник з джерелознавства. Тривожний симптом полягає у тому, що таку працю ухвалила вчена рада Інституту сходознавства НАН України.
2. Дашкевич Я.Р. Дискусійні питання національного будівництва Півдня України // Дашкеви Я. Україна вчора і нині: Нариси, виступи, есе. – Київ: Інститут української археографії НАНУ, 1993. – С. 89-99 (ос. с. 91-95); його ж, Українці в Криму (XV – початок ХХ ст.).  – Там само. – С. 100-115. У трьох статтях, присвячених пам’ятці тюркської мови з Півдня України, так зв. «Codex Cumanicus», Я.Р.Дашкевич звернув увагу на фонетичні паралелі цієї мови з українською, проте цей аргумент є цікавою і обґрунтованою гіпотезою, але навряд чи він є достатній для висновку про значущість присутності чи впливу українців на Півдні. – Див.: Дашкевич Я.Р. «Codex Cumanicus» – вопросы возникновения//Вопросы языкознания. – 1985 г. – № 4. - С. 73 – 82; його ж, «Codex Cumanicus» – вопросы декодирования// Вопросы языкознания. – 1986 г. –  № 5. - С. 79 – 86; його ж, Codex Cumanicus – действительно ли Cumanicus?// Вопросы языкознания. – 1988 г. –  № 2. - С. 62 – 74.
3. Див.: Алекберли Мамедкесир Алекбер-заде. Борьба украинского народа против турецко-татарской агрессии во второй половине XVI – первой половине XVII веков. – Саратов: Изд-во Саратовского университета, 1961. – 271 с.
4. Цілком в дусі згаданих тез до 300-ліття, Іван Лисяк-Рудницький 1963 р. твердив: «Можна сказати без помилки, що боротьба проти татарської загрози становила центральну проблему в українській історії аж до часу ліквідації Кримського ханства за панування Катерини ІІ». – Див.: Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом// Історичні есе. – Т. 1. – Київ: Основи, 1994. - С. 4.
5. Смирнов В. Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до начала XVIII века. – Санкт-Петербург, 1887. - С. 8.
6. Кочубей Ю. Українсько-турецько-кримські відносини у творах українських письменників (До проблеми літературних стереотипів)// Східний світ. – 1993. –  № 1. - С. 106.
7. Дубровський В. Україна й Крим в історичних взаєминах. – Женева, 1946. – с. 3, 5; передруковано в: Кочубей Ю.М. В.В.Дубровський (1897-1966) як сходознавець. – Київ: Інститут сходознавста НАНУ, 2011. – С.166 (замість останнього слова «історії» неуважно надруковано «історіографії»), 168.
8. Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV-XVIII ст.)// Записки НТШ: історико-філологічна секція. – Т. 22. – Львів: 1991. - С. 28-44.
9. Див зразки тюрко-славістичних студій системи престолонаслідування у Київській Русі: Golden P. B. Ascent by Scales; The System of Succession in Kievan Rus' in a Eurasian Context" // States, Societies, Cultures. East and West. Essays in Honor of Jaroslaw Pelenski/ ed. J. Duzinkiewicz, National Academy of sciences of Ukraine, European Research Institute and W.K. Lypynsky East European Research Institute. – New York, 2004. – P. 229-258; Пріцак О. Система правління за Володимира Великого та його зовнішня політика// Походження Русі. – Том. ІІ: Старі скандинавські саги і Стара Скандинавія. – Київ: Обереги, 2003. – с. 910-928 (примітки: с. 1161-1166).
10. У світі є лічені дослідники цієї тематики. Стандарт міждисциплінарного підходу у досліджень в історії та філології степів Східної Європи демонструють праці Пітера Ґолдена (нині професор-емеритус університету Ратґерс, Ньюарк, США). Зокрема див. загальну працю: Golden P. Introduction to the History of the Turkic Peoples: Ethnogenezis and State-Formation in Medieval and Early Modern Eurasia and the Middle East. – Wiesbaden: Otto Harrassowitz, 1992. – 483 p. Серед численних студій половців П. Голден спеціально звертав увагу на русько-половецькі стосунки та їхнє значення в історії України, див.: Golden P. Aspects of the Nomadic Factor in the Economic development of Kievan Rus’// Ukrainian Economic History: Interpretative Essays / ed. I. S. Koropetskyj. – Cambridge, MA: Harvard University Press, 1991. – P.58 101. Список друкованих праць доступний на сторінці «Вікіпедії»: http://en.wikipedia.org/wiki/Peter_Benjamin_Golden.
11. Сама по собі концепція Тернера знайшла в Україні завзятого популяризатора в особі І. Чорновола. – Див.: Чорновол І. Фредерік Джексон Тернер і концепція фронтиру// Регіональна історія України. – Вип. 5. Київ: Інститут історії України НАНУ, 2011. – С. 77 - 100 (з бібліографією власних публікацій на цю тему). Концептуальні засади напрямку дослідження прикордоння, наукову названий терміном «лімологія», див.: Верменич В.Я. Історична лімологія: проблеми концептуалізації// Регіональна історія України. – Вип. 5. Київ: Інститут історії України НАНУ, 2011. – С. 49-60.
12. Текст надруковано у таких виданнях: Вісник Міжнародної асоціації україністів. – 1991. – №1. - С. 44-54; Слово і час. – 1991.   №1.  . 53-60.
13. О. Пріцак пристрастно, але логічно обґрунтовував зв’язок україністики із сходознавством: «Зв’язок України зі Сходом – нерозривний. Адже значна територія українських земель належить до Степу. Історично – то царство кочових імперій, які тісно пов’язані з рештою кочового світу, що доходить аж до Центральної та Східної Азії. А між тим у працях українських істориків про Степ мовиться якось глухо. Таким чином, значна частина історії Уркаїни опинилася поза увагою», - Див.: Пріцак О. Без сходознавства неможливо зрозуміти історію й культуру України (Інтерв’ю Володимира Музики з Омеляном Пріцаком)// Східний світ. – 1993. - № 1. – С. 6-7.
14. Наступник проф. О.Пріцака на кафедрі історії ім. М. Грушевського у Гарвардському університеті проф. Р. Шпорлюк, фахівець з модерної історії Уркаїни, навіть жартував під час публічних виступів про те, що Україна не має стосунку до Киргизстану, в чому Киргизстан навряд чи фігурував випадково, адже докторська дисертація його попередника була присвячена державі так званих Караханідів Х-ХІІ ст., що одним з її центрів був саме теперішній Киргизстан. В інших наукових центрах США тим більше годі чекати інших уявлень про Україну. Для прикладу, один з провідних американських експертів з історії України (знов-таки модерної) професор Єльського університету Тімоті Снайдер як саме собою зрозуміле бере за початок історії України Київську Русь: «Початки української історії або початки Київської Русі...» – це фраза з відкритої лекції «Навіть не минуле: українські історії, російська політика, європейське майбутнє», виголошеної на нещодавній конференції  «Мислити з Україною» (Київ, 15-19 травня 2014 року) – Див.: http://krytyka.com/ua/solutions/podcasts/video/vidkryta-lektsiya-tymoti-snaydera-navit-ne-mynule-ukrayinski-istoriyi#sthash.2bk6MRGf.dpuf
15. Я сам звернувся до ідей професора О. Пріцака із значним запізненням. Безпосереднім поштовхом стало наукове спілкування у середовищі Гарвардського університету у 2001-2002 р. завдяки стипендії Юджина та Деймел Шкляр та участь в ролі викладача та слухача у літньому інституті “Євразія та її місце у світовій історії” (Гарвардський університет 1 липня – 7 серпня, 2002 р.), що його спонсорував Національний Гуманітарний Фонд США (National Endowment for Humanities). Дана стаття спирається на ідеї, сформульовані і оприлюднені у моїх публікаціях, що виходили за останні десять років. – Див.:  Галенко О. Три України, два Крима і одна історія – всесвітня// Крим в історичних реаліях України. Київ: Інститут історії України НАНУ, 2004. Сс. 39-78 [Матеріали наукової конференції “Крим в історичних реаліях України: До 50-річчя входження Криму до складу УРСР (Київ, 19 лютого 2004 року)”]; його ж, Пошуки Криму в минулому та сьогоденні України// Критика. – 2004. - №12 (86). – С. 26-32; його ж, Що таке історія України? Що таке Україна в історії?// Спадщина Омеляна Пріцака та сучасні гуманітарні науки. – Київ: Аратта, 2009. – с. 45-55;  його ж, Як в історію України вписати Південь?// Історія і суспільствознавство в школах України: Теорія та методика викладання. – 2012. - № 1. – С. 37-40.
16. Перша публікація: Виноградов Ю.Г. Древнейшее греческое письмо с острова Березань. ВДИ. 1971. №4. – С. 74-99
17. Попередні історичні твори присвячувалися окремим ханам чи подіям. Огляд турецько-татарської історіографії Кримського ханату див.: Зайцев І.В. Крымская историографическая традиция XV-XIX веков: Пути развития: Рукописи, тексты и источники. – Москва: Восточная литература, 2009. – 304 с. Аргументацію щодо сприйняття часу у кримських історичних творах докладніше див. згадувану вище мою рецензію: Галенко О. Татарська і турецька історіографія Кримського ханату у світлі джерелознавчої студії (Замітки про книжку І.В.Зайцева «Крымская историографическая традиция XV-XIX веков: Пути развития: Рукописи, тексты и источники» . – Москва: Восточная литература, 2009. – 304 с.// Український гуманітарний огляд. – Вип. 16-17. – Київ: Критика, 2012 – С. 211-232.
18. Ця проблема вже слушно поставлена в українській історіографії. Див. щорічник «Регіональна історія України», що випускається Інститутом історії України НАН України з 2007 р.