Дискусійні роздуми нашого постійного автора, фахівця з історії 1920–30-х років Геннадія Єфіменка, які ми сьогодні пропонуємо Вашій увазі, були написані 2008 року. Часова відстань, з одного боку, дозволяє відчути динаміку розвитку України за цей час, а з другого, побачити, наскільки міркування Автора суголосні сучасним викликам перед Україною та її суспільством. Запрошуємо до читання і дискусії!
Historians.in.ua
Перед тим, як вибудувати перед читачем своє бачення вирішення поставленого у назві завдання, хотілося б звернути увагу на вживаний у статті понятійний апарат. Це видається необхідним для того, щоб звести до мінімуму можливість різного роду непорозумінь при прочитанні цієї статті. Також варто розтлумачити ряд тверджень, які не розглядаються як дискусійні.
Ключовий термін – «культура». Він має багато визначень. У даній статті під цією дефініцією автор розуміє сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії, а також загальноприйняті норми поведінки, на які суттєво впливає набутий і збережений багатьма поколіннями досвід. З огляду ж на предмет дослідження, увага звертатиметься на «життєвий шлях» саме українського суспільства, і відповідно, аналізуватимуться можливі напрямки впливу держави на спосіб життя та систему переконань громадян України.
Далі. У статті розглядатиметься держава під назвою Україна, а відтак висловлені у статті зауваження та побажання є авторським баченням ситуації з розвитком культури в українській державі як самодостатній одиниці. Поясню цю свою заувагу. В Україні так чи інакше пропагуються три основні напрямки культурного розвитку. Два з них – бачення України як монокультурної та мультикультурної держави – вписуються у систему дій, спрямованих на сприяння розвитку української державності. Третій варіант прямо або опосередковано популяризує ідею заперечення права України на самобутній розвиток й розглядає її як частину «єдиної і неділимої». Незважаючи на те, що пропаганда подібних ідей є згубною для української держави як такої, посадовці деяких державних установ, і навіть високого рангу, до цього часу підтримують цей третій варіант, не кажучи вже про те, що йому не протидіють.
У своїй розвідці автор звертається до певних історичних аналогій, відштовхується від радянського досвіду 1920–1930-х років. Можливість і доцільність такого порівняння випливає з інституційної схожості двох періодів, яка полягає в їх перехідному характері. Якщо 1920–1930-ті роки – це перехід від аграрного до індустріального (міського) суспільства, то з 1990-их років і донині – триває перехід до так званого постіндустріального (інформаційного) суспільства. Відтак зроблене (чи не зроблене) для якомога швидшого і якісного переходу до нової формації у 1920–1930-ті роки порівнюється із успіхами та невдачами новітнього періоду. Звідси випливає бачення завдань – наскільки це можливо повторити на новому етапі розвитку успішний досвід 1920–1930-х років та не допустити тих помилок, які призвели тоді до трагічних або просто небажаних наслідків. Для наочності автор виділив ряд ключових пунктів для такого порівняння, які, втім охоплюють лише частину проблеми.
1. Рівень усвідомлення необхідності перетворень та визначення основних пріоритетів. Визначити (і усвідомити) пріоритети розвитку, а відтак і напрямок основних змін у способі життя, легше було представникам влади на початку 1920-х. Цьому сприяли попередні невдалі спроби модернізації країни монархічними колами Російської імперії, які показали, яким шляхом і куди не треба йти. На додаток до цього Перша світова війна розірвала звичну становість суспільства та показала переваги модернізації широким верствам населення. «Далі так жити не можна», «наздоженемо та переженемо» – такими були лейтмотиви як революційних, так і модернізаційних змін. Як загальний настрій щось подібне було і наприкінці 1980–х, однак ні владою, ні суспільством у цей час не було сформовано більш-менш чіткого розуміння, чого конкретно треба прагнути і що саме треба робити. Тоді як більшовицьке керівництво вже на час захоплення влади мало сформоване бачення своїх майбутніх дій.
2. Формування ідейного забарвлення реформ. У 1920–1930-ті роки у суспільній думці якісно змінилося (у порівнянні з дореволюційним періодом) бачення взаємин Росії/СРСР з провідними країнами Заходу. Якщо на початку ХХ століття у російському суспільстві точилися суперечки про напрямок реформ суспільства – робити їх за європейським зразком чи створити власний неповторний шлях, то з утвердженням більшовиків панівною стала кардинально нова парадигма світосприйняття, яка з часом передавалася від керівництва широким верствам суспільства. Більшовики пропагували ідею, що у царині суспільних відносин СРСР, завдяки стрімкому «ривку» та «керівній і спрямовуючій» ролі комуністичної партії, випередив інші країни і став прикладом для них. Відтак у ролі «наздоганяючих», в тому числі і в національному питанні, опинилися, за постулатом більшовицької пропаганди, вже європейські країни. На відміну від такої мобілізаційної парадигми більшовицьких керманичів, сучасна українська еліта не визначила навіть загальноприйнятих пріоритетів розвитку, не кажучи вже про відсутність сформульованих ідей про першість України у певних напрямах.
Більшовики проголосили ідею створення нової людини, нової культури. Це завдання виглядає важчим для здійснення, аніж розвиток вже наявної культури. Творити нову культуру, за Штефаном Плаггенборгом, означає створити нові спогади. Позитивного образу минулого, особливо на перших порах, більшовики створити не могли, – врешті, саме на хвилі відторгнення негативів минулого вони й прийшли до влади. Та й, з огляду на етнонаціональну форму утвореного в липні 1923 року СРСР, подібний образ створити було неможливо. Більшовицьке керівництво знайшло вихід. Був створений привабливий образ недалекого «майбутнього», досягнення якого потребує героїчних зусиль усього народу.
3. Реальні кроки, спрямовані на здійснення необхідних для перехідного періоду змін. Варто наголосити, що в національних республіках більшовицька влада не лише проголосила, але й справді дбала про розвиток забороненої раніше національної форми освіти, науки та мистецтва, реально «укорінювалася» серед місцевого населення. Така політика, що була зумовлена насамперед тверезим розрахунком й усвідомленням необхідності подібних кроків заради успішності модернізації, викликала величезний ентузіазм активної частини суспільства в Україні. Її наслідком стало те, що в українській історіографії часто називають «національним відродженням». І хоч це «відродження» виходило за межі визначеної більшовиками політики коренізаціі, до певного моменту воно не заважало намірам більшовицького керівництва.
Ентузіазм, викликаний ідеєю творення «нового світу», «нової людини», а в Україні – ще й як наслідок показного сприяння розвитку української за формою культури, допоміг здійснити індустріалізацію і, вже більш на інерції та набутій за попередні роки довірі до уряду, – колективізацію сільського господарства. Варто визнати, що, незважаючи на весь опір, який чинило селянство колективізації, в Україні все-таки було чимало прихильників більшовицької політики. І це, особливо у 1930–1932 роки, чималою мірою було викликано величезною увагою, що її надавало українське компартійне керівництво справі освіти та коренізації. Чого лише варта така цифра – 1931 року 43,4% республіканських видатків в Україні витрачалося на «соціально-культурні заходи» (найвищий в СРСР відсоток). Представники поневолених раніше етносів бачили в такій політиці визнання власної гідності, у них зростала самоповага і це позитивно впливало на хід реформ. Відтак тоді було дуже важко повірити в те, що уряд, який так турбується про розвиток культурного рівня населення, свідомо піде на знищення частини цього населення шляхом терору голодом.
Прояви ентузіазму у нинішній ситуації досить швидко – свідомо чи несвідомо – гасилися урядовими колами. Прихід до парламенту учасників «революції на граніті» 1990 року був заблокований введенням вікового цензу для депутатів, ентузіазм від «Помаранчевої революції» 2004 року зіпсований невдалими кадровими призначеннями, корупційними скандалами та бездіяльністю або непрофесіоналізмом новопризначених урядовців, а також їх фактичним відстороненням від вимог активної частини суспільства. До чого призведе сучасний «Український прорив» сказати не беруся, але звернення до тлумачного словника у пошуках самої дефініції («прорив») нічого доброго не віщує.
4. Вплив держави на «командні висоти» культури доби перехідного періоду. На початок 1920-х років переважна частина населення була неписьменною, і тому єдиний засіб масової інформації – преса – вирішального значення не мав. Та вже незабаром у монопольному підпорядкуванні більшовицького уряду, а відповідно і більшовицької ідеології опинилися такі нові і революційні засоби масової інформації, як радіо та кіно. Вони самим своїм існуванням свідчили про переваги нового типу суспільства. Якщо ж ще й зауважити на пропагандистсько-ідеологічному змісті радіопрограм та кінофільмів, то варто зауважити, що вплив нової пропаганди був всеохопливим й вражав своїми масштабами. Щоб донести потрібний зміст пропаганди, і насамперед, вже згаданий вище образ щасливого майбутнього до українців, пропаганда велася переважно українською мовою. Поєднання таких могутніх засобів впливу (преса, радіо, кіно) допомогло створити чимало міфів, які дотепер розколюють українське суспільство. Одним з найнебезпечніших міфів, який вплинув і дотепер впливає на свідомість населення, є пропагована більшовицькими ідеологами прив’язка українського націоналізму (він до Голодомору не ніс наскільки негативного змісту) до голоду 1932–33 років, який, до речі, у ті роки називався «проривом у сільському господарстві». У значної частини українців – свідків тих подій чи їх нащадків, утворився своєрідний захист, відомий у психології під назвою «стокгольмський синдром» – це коли заручник терориста стає його основним адвокатом після викриття злочину. Без виліковування цієї хвороби успішний розвиток України, як і її культури, неможливий.
У сучасних можновладців було (і є) значно менше можливостей концентрації інформаційного впливу, ніж в міжвоєнний період, оскільки держава втратила монополію на засоби масової інформації. Окрім того, залишення колишніх компартійних ідеологів і практиків при владі, поряд з масовою, часом суто формальною перекваліфікацією «істориків партії» на «фахівців» з історії України у царині науки, знівелювало навіть ті можливості, що здавалися реальними у перші роки незалежності. Держава майже не приділяє уваги і тому засобу масової інформації, що розвивається найбільш динамічно – Інтернету. За незначними винятками, тут все тримається на ентузіастах, новітні дослідження українських істориків, на відміну від російських, залишаються поза увагою навіть тих інтернет-видань, які, здавалося б, мають проукраїнську спрямованість. Так, наприклад, у східних областях України цілком відверто, під виглядом боротьби за права російськомовних громадян, місцевими державними інституціями всіляко гальмуються паростки розвитку усього національно та етнічно українського. Особливо це відбивається на тих районах на півночі області, де етнічні українці становлять 80 та більше відсотків населення.
Чи не єдиним – і відповідно на сьогодні найбільш важливим досягненням у пропаганді української культури та системи національних образів, які є історично специфічними, стали підручники. Перш за все це стосується підручників з історії України. У цій царині, можливо, сучасні досягнення навіть більш вагомі, ніж у 1920-ті – на початку 1930-х років. Обґрунтую свою думку. По-перше, нинішні підручники більш сталі. По друге, і можливо це основне – до середини 1930-х років, в школах України просто не існувало підручників з історії, оскільки не було навіть такого предмету викладання у школі. У суспільстві створювався образ щасливого майбутнього, прийдешнього «золотого віку», а відтак у наявних шкільних підручниках=робочих зошитах з суспільствознавства не було якоїсь цілісної концепції минулого, натомість основна увага зверталася на щасливе сьогодення та майбутнє.
Ще одна важлива «командна висота» – це вплив на вчительство. У 1920-ті роки саме вчительство, а не радіо, кіно чи преса, відіграло вирішальну роль в укоріненні радянської влади на селі. І влада повністю усвідомлювала потребу лояльного ставлення вчителя до себе. Ця соціальна група й сьогодні відіграє непересічну роль у суспільстві. Вчителі – це єдина сила, яка, при відповідному ставленні, може сприяти державному впливу на формування культурних цінностей. Перші кроки української держави після здобуття незалежності створювали враження про усвідомлення всієї ваги вчительства. Одним з «матеріальних» підтверджень цього було рішення про те, що середня зарплата вчителів встановлюється на рівні середньої в промисловості. Постійно проголошувалася увага до освітніх проблем. Однак незабаром про вчителів фактично забули. Незважаючи на певне покращення ситуації в останні роки, важливий час все ж було втрачено.
5. Вада більшовицької влади, якої варто уникнути в Україні. Після перегляду сказаного вище читач може запитати – чому регулювання культурних процесів з боку компартійного керівництва в СРСР врешті виявилося невдалим, а СРСР розпався? Варіантів відповіді на це питання є багато. Але якщо виходити з поставленої проблеми, то варто виокремити два чинники. По-перше, не лише не реалізувався, а й став розвалюватися на очах образ «щасливого майбутнього», який просто втратив свою мобілізаційну роль. Причина зрозуміла – практична неможливість реалізувати «спогади про майбутнє» у реальному житті, постійне «перенесення» строків побудови комунізму та невідповідність проголошуваних гасел реальним діям влади.
І друга, як на мене, навіть істотніша, хоч можливо й не усвідомлена всіма, причина. Вагомою передумовою успішного функціонування модернізованого суспільства є врахування національних особливостей при формуванні його соціально-економічних засад існування. Цією ознакою у відношенні до російського селянства знехтував Столипін, який намагався побудувати товарне сільське господарство (невід’ємний складник індустріального суспільства) на основі індивідуальних господарств. Такої помилки не припустилися більшовики, що були централізаторською партією, російською за способом мислення своїх керівників. Враховуючи настрої російського селянства і потребу модернізації, єдиним шляхом для створення такого необхідного для індустріального суспільства товарного господарства на селі більшовицькі керманичі бачили колгоспи – щось подібне до общин з їх колективною відповідальністю. Така політика викликала опір українського селянства. Щоправда, сила цього опору була дещо послаблена активним впровадженням української за формою освітньо-культурної політики.
Заслання під жупелом «куркульства» активної частини українського селянства за межі УСРР та подолання пасивного опору інших шляхом терору голодом допомогли перебудувати, хоча й з певними відхиленнями від початкових планів, сільське господарства за комуністичним зразком. Фактично в СРСР переміг російський економічний націоналізм, згодом він (російський націоналізм) з невеликими і тимчасовими «відступами» почав відвойовувати втрачені позиції в культурно-освітній та ідеологічній царинах. Зрозуміло, що при примусовому впровадженні колективізації в неросійських регіонах СРСР – і України це стосується насамперед, було створене суспільство, яке було нездатне до саморозвитку. Воно програвало у конкуренції з західними демократіями, наздогнати яких спочатку здавалося досяжною справою. І сьогоднішня Україна так і «пастиме задніх» й надалі, якщо не поверне самоповагу та гідність представникам усіх раніше гноблених етносів, і насамперед найбільш чисельного – українського.
6. Першочергові завдання держави у розвитку культури. Передусім – створення та розвиток інституцій професійних плановиків української культури. Створення Інституту національної пам’яті стало першим реальним кроком на цьому шляху. Авторське бачення першочергових завдань таке. По-перше, потрібно повною мірою відновити історичну пам’ять народу, підкреслю – пам’ять представників усіх етносів, що поживають на території України, над значною частиною яких досі висить згаданий вище стокгольмський синдром. У названому напрямку реально щось стало робитися лише в останні три роки. Причому, якщо взяти за приклад проблему Голодомору, – не завжди професійно. На мій погляд тут також доречно було б змінити акценти. Перебільшення кількості жертв Голодомору, акцентування уваги винятково на «невинності», під якою частіше за все розуміється безмовне, жертовне підкорення кату, не сприяє позитивному самоусвідомленню українців. Чому, приміром, не звертається увага на те, що українці своїм (нехай в 1931–32 роках уже пасивним) опором врятували від подібної участі інші народи СРСР та спричинили відмову Сталіна (постанова ЦК ВПК(б) та РНК СРСР від 19 січня 1933 року) від поголовної комунізації села? Слід також нагадати і українському і світовому суспільству, що у 1919–1920 роках саме селянство України своїм повстанським рухом врятувало Європу від хрестової навали більшовизму – невже це теж нічого не значить? Є ще чимало інших прикладів, що стосуються радянського періоду історії. Подібне відновлення історичної пам’яті викликає шалений й свідомий опір не прихильників мультикультуралізму, а, підкреслю це, прихильників „єдиної-неділимої”.
По-друге. Відновлення історичної пам’яті не є самоціллю. Воно має стати однією з основних підвалин у відновлені поваги до людини праці, її гідності, формуванні дієвих морально-етичних цінностей. Усе це допоможе остаточно подолати комплекс меншовартості тим українцям, які ще певним чином соромляться свого етнічного чи соціального походження. Видається, що державні мужі, навіть неукраїнського етнічного походження, мають бути зацікавленими у цьому. Назване припущення є вірним лише в тому випадку, якщо вони й справді прагнуть побудувати успішну державу.
По-третє. Форма має відповідати змісту. Українська культура, незалежно від мовно-етнічного наповнювача, має бути проукраїнською. Варто усвідомити, що українська культура, як і українська економіка, потребують захисту держави від втручання зовнішніх сил. Як адміністративними (в економіці - кордони), так і економічними (в економіці мита, податки)засобами.