19 листопада 2009 р. тодішній президент України Віктор Ющенко видав указ “Про додаткові заходи щодо визнання українського визвольного руху XX століття”, у якому він з метою “відновлення національної пам'яті та історичної справедливості, [а також] сприяння процесу національного примирення і взаєморозуміння”¹ визначив заходи щодо визнання діяльності українських організацій, які боролися за незалежність. До таких указ зараховував Карпатську Січ, Організацію українських націоналістів (ОУН), Українську повстанську армію (УПА) й Українську головну визвольну раду (УГВР). Після того, як ще 12 жовтня 2009 р. посмертно присвоєно звання Героя України командирові батальйону “Нахтіґаль” і провідникові УПА Роману Шухевичу, 20 січня 2010 р. Ющенко доповнив цей указ ще одним — “Про присвоєння Степану Бандері звання Герой України”.² Новообраний український президент Віктор Янукович з нагоди свого першого візиту до Москви пообіцяв президентові Росії Дмітрію Мєдвєдєву скасувати ці укази свого попередника.³

Цим “визнанням” українських націоналістів, які подекуди співпрацювали з німцями, Ющенко хотів завоювати виборців серед націоналістично налаштованих західних українців і створити противагу проросійській позиції східних регіонів країни. Проте під час президентських виборів він не зміг навіть пройти в другий тур. При цьому стало зрозуміло, що культурний поділ у сучасній Україні дає про себе знати й ув історичній політиці – в царині конструювання історії.

Тому питання про місце ОУН/УПА в українській історії аж ніяк не є лише історичною проблемою, воно істотно сприяє розумінню сучасної української нації та державності. Подобаються комусь ці організації чи ні – вони зробили внесок у сприйняття українцями себе як нації, і цього не можна оминути в історичному наративі.

Зміни національної програми

1991 р., на початках незалежності України, від внутрішніх конфліктів серед української націоналістичної еміграції, характерних для 1920-х р., мало що залишилося. Петлюрівців, які первісно були “лівою” емігрантською організацією Української Народної Республіки (УНР), практично поглинула ОУН. УНР потрапила під керівництво “правих”, коли 1967 р. її президентом в екзилі став Микола Лівицький. Його наступник Микола Плав’юк з часів Другої світової війни був членом ОУН. Усі інші національні течії цілком втратили значення.

Ліві з національною орієнтацією з часів Першої світової війни ще вважали, що буде досить “визволити” пригноблену українську націю. Їхні противники, росіяни та поляки, розглядали українців – якщо взагалі визнавали їх окремою нацією – як групу людей у стані донаціональної свідомості. 1915 р., коли поширилися перші чутки, що німці могли б провести національну мобілізацію українців проти росіян, польський славіст Александер Брюкнер, який викладав у Берлінському університеті, писав, що для українського народу

“традиції боротьби за незалежність [...] мають таке саме практичне значення, яке [мали б] традиції короля-жаби чи діви-лебідки, тобто вони є лише атрибутами його фантазії, а прагнення до власної держави в українців нема вже тому, що їм була і є цілком чужою будь-яка ідея національної держави”.⁴

Політичних успіхів українці досягали лише “з татарами”, вони були “на доброму шляху”до асиміляції з поляками, “з західною культурою та звичаями”, натомість тепер (1915) вони лишень животіють як “етнографічна маса”.⁵

Такі погляди були колись доволі поширені: багато европейців мріяли про те, як вони принесуть близьким і далеким народам вищу цивілізацію і при цій нагоді інтегрують їх у власну націю. Наприклад, 1871 р. російський міністр внутрішніх справ Алєксандр Тімашев  дійшов висновку, що латвійців й естонців не можна вважати автономними народами, вони – “етнічний матеріял”, якому потрібна нація з вищою культурою, щоб приєднатися до неї.⁶ Та й Фрідріх Енґельс 1849 р. писав про “руїни народів” і “відходи народів”, яким “у найближчому майбутньому доведеться загинути у вогні світової революції. Тому вони тепер контрреволюційні”.⁷ Натомість серед українських політиків, які 1917 р. прагнули побудови власної держави, в одному питанні панувала згода: вони виходили з того, що українці вже є нацією, і їм потрібен лише шанс, щоб створити міцну українську націю. Сталося інакше: якийсь сурогат національної держави виник лише в Совєтському Союзі. Хоча тут після перших років умисного російщення далася взнаки так звана політика коренізації, що проводилася з метою зміцнення впливу партії серед неросійських народів СССР і сприяла розвиткові їхньої культури.⁸ Поза межами Совєтського Союзу українське націотворення зазнало невдачі. Тут зіграли роль стосунки з Німеччиною та Брестський мир України з Центральними державами. Польський націонал-демократ Роман Дмовський, що представляв поляків на Паризькій мирній конференції, презентував українців (і литовців) перед державами Антанти як німецьку вигадку, що мала на меті завдати шкоди Польщі.⁹ Оскільки всупереч проголошеним принципам держави Антанти були зацікавлені не так у “справедливості”, як у балансі сил в Европі та зміцненні своїх прихильників, ці твердження досягли мети.

Під враженням від цієї катастрофи націоналісти ставали дедалі критичнішими до своєї нації. Ліві сподівалися на трансформацію совєтської системи і поверталися в Совєтський Союз, як це зробив Михайло Грушевський. Частина незалежників, які залишилися в Центральній Европі, сильно розчарувавшись в Антанті, тепер теж орієнтувалася на СССР.

Натомість не-ліві націоналісти мусили переосмислити свої прагнення і пристосувати їх до реальних умов. Для цього було два шляхи: хоч польські державні органи зазвичай ставилися до них погано, українські легалісти створили Українське націонал-демократичне об’єднання (УНДО), через яке вони намагалися брати участь у політичному житті Польщі та подекуди навіть знаходили modus vivendi з урядом Пілсудського. Між власними національними проєктами та умиротворенням Польщі маневрував і Фронт національної єдності Дмитра Палієва й так звана Українська католицька народна партія станіславського єпископа Григорія Хомишина. Остання втратила значення, інші закінчили співпрацею з німцями у Другій світовій війні. Отже, політичні погляди поміркованих націоналістів залишалися в межах старих моделей й були розмитими, натомість радикали створили нове політичне кредо.

“Нові націоналісти” розробляли свої політичні програми на базі досвіду “української революції” 1917 – 1920 р. Вони розчарувалися не лише в Антанті, але й у самих українцях. Здавалося, що українських націоналістів з відповідними переконаннями було замало. Результатом цього стала зміна програми: замість “визволення” наявної української нації вони поставили собі завдання “створити” українську націю. Звичний сьогодні термін "націотворення" не випадково вказує на цю загальну тенденцію. Для нового покоління нація не існувала наперед, вона потребувала свідомих дій для її творення.

До цих “нових націоналістів” належали радикальні об’єднання емігрантів, які частково підкреслювали зміну поколінь і нові напрямки, що виникли вже після Першої світової війни, як-от Група української національної молоді (ГУНМ) та Легія українських націоналістів, до якої, зокрема, належав Союз українських фашистів. Галицький Союз української націоналістичної молоді (СУНМ), що мав зв’язки з Українською військовою організацією (УВО), західноукраїнською терористичною групою, яку заснували демобілізовані українські солдати та офiцери і яка діяла насамперед проти польських “окупантів” у Східній Галичині. Ці організації досить різного ґатунку зблизилися протягом 1920-х р. і об’єдналися 1929 р. в ОУН.

Ще перед формальним злиттям з’явилася спільна керівна структура — Провід українських націоналістів (ПУН), і створено теоретичний часопис "Розбудова нації". У першому числі часопису один з організаторів нового націоналістичного руху писав, що українці дотепер досягли лише стадії “етнічної групи, аморфної маси”.¹⁰ Юліян Вассиян, що пізніше став керівником ідеологічної секції та “першим ідеологом ОУН”,¹¹ у той самий час писав, що український народ нічого не взяв для себе з европейської історії, він став анархічним і не розвинув у собі “почуття влади”: “Нація не жила культурним життям у повному сенсі”. Її історія була історією “етнографічної маси”.¹²

Що, на перший погляд, виглядало як використання антиукраїнської риторики, було лише закликом відмовитися від попередніх політичних постулатів і взятися за творення української нації. Польські противники України, як-от Брюкнер чи Дмовський використовували ті самі слова, щоб довести, що немає сенсу припускати існування української нації та робили висновок з цього, що краще відразу вести цю “аморфну масу” у “вищу” культуру, ніж “штучно” сприяти творенню української.

Для українських націоналістів той сам діагноз означав політичне і культурне завдання створити таку націю. Не випадково, що до цього висновку дійшли саме ті політики, які займалися створенням організації “нового типу”. Вони формально не визнавали партійно-політичних поділів. Тому не вживали слова “партія”, яке імпліцитно містило в собі поділ, а говорили про рух чи організацію – зрештою, протягом перших років (а пізніше знову) їхньою метою було понадпартійне об’єднання, до якого мали долучитися наявні партії. Ця мета на початку залишалася нереалізованою – жодна з більш-менш визнаних і легалістичних національно орієнтованих груп не вступила в ОУН. Організація українських націоналістів, яка в Галичині й надалі діяла під вивіскою УВО, стала новим елементом на українському політичному ландшафті.

Українські націоналісти хотіли виростити народ у націю, навчаючи його державності. У 1920-х р. націоналізм набув нової якості. З формули визволення виросла формула творіння: жодна з наявних течій вже не вдовольнялася тим, щоб взяти те, що є. Замість такого підходу прийшла віра, що суспільство можна змінити у бажаному сенсі. Проте якщо у частини “лівих” ця “здійсненність” залежала від позірних історичних “закономірностей”, пропагандисти нових націоналістів покликалися на здебільшого вільний від “реалій” волюнтаризм, який мав зробити можливими перетворення. Його метою було не толерантне суспільство рівних шансів, а суспільство нерівності, у якому обрана група мала здобути всю владу.

Під впливом теорій Вільфредо Парето про зміну еліт та Жоржа Сореля про необхідність використання мітів для мобілізації емоційних сил та креативний вплив насильства українські мислителі 1920-х р. розробляли плани для українського суспільства. Дехто з них вульгаризував філософські та соціяльні концепції для політичного вжитку: найкращим прикладом є Дмитро Донцов, який послуговувався тезами Ніцше про волюнтаризм і заперечення моралі. Дуже суперечливу “волю до влади” у Ніцше він витлумачив як національну волю, так само як для критики “рабської моралі” запропонував як рішення “національну мораль”, в обох випадках це була протилежність до того, що мав, певно, на увазі Ніцше. Віднайдена Донцовим (на його думку) “нова мораль” насправді була доволі старенькою “національно егоїстичною мораллю”, яку Ніцше категорично заперечував. Насправді, тут перетворилася в систему прихована ворожість – вона стала зброєю у боротьбі з тими, хто стояв на заваді української національної будови. Щось схоже можна сказати й про інші концепції (наприклад, Вячеслава Липинського). Проте Донцов тут важливий тому, що ОУН покликалася на нього, хоч він ніколи до неї не вступив, насамперед через особисті причини та політичні міркування.

Якщо для ОУН, прихильників гетьмана, західних українців, соціялістів та УНР й була спільна база, то це була українська державність, яка вважалася незаперечною метою. Мета державної нації витіснила всі інші й створила ґрунт для роздумів про те, як цю державну націю будувати. Отже, різні шляхи націотворення поєднувалися насамперед з метою державності.

Практична реалізація

Погляди на те, як досягти державності, а отже, і “правильного” націотворення, докорінно розходилися. Липинський бачив цей шлях через станову державу, з якої мала вийти нова еліта, творена з усіх мешканців України. УНДО пропагувала, принаймні офіційно, шлях реформ, радикальні націоналісти – насильство. УВО, яка була одним із засновників ОУН, добачала вихід у терорі: на початку (та й вряди-годи потім) здійснювалися замахи на представників Польщі (як-от Пілсудського), пізніше до цільової групи потрапили також особи, які займали позицію примирення (як поляки, так і українці), та совєтське представництво у Львові. Крім цього, для забезпечення фінансування відбувалися напади на поштові відділи тощо.

Проте, крім чистого терору, який своїм акціонізмом приваблював молодь більше, ніж тактичні маневри “старих”, націоналістичні організації перетворили націоналізм у Галичині ще й у педагогічний проєкт. Залишимо відкритим питання, чи сталося це свідомо, чи це був швидше ненавмисний наслідок подій – важливим був результат: інженер Михайло Селешко описав, як він у 20-річному віці повернувся в гімназію у Долині, не маючи за собою нічого, крім досвіду війни. Треба лише трохи фантазії, щоб уявити собі, який авторитет на початку 1920-х р. мали ці старші школярі, що вже понюхали пороху, серед своїх молодших колег, як мало треба було зусиль, щоб об’єднати останніх у націоналістичні групи і потім проводити з ними замахи на польські маєтки й напіввійськові установи.¹³ Трансфер від активного покоління учасників війни (саме від молодших, а не від “ідеологів” національного руху) до молодих націоналістів 1930-х р. відбувався в цьому середовищі. Про цей стрибок поколінь говорить і Зиновій Книш, коли пише про покоління, яке народилося у 1903 – 1908 р., що було молодою зміною ОУН і для якого “романтика конспірації” стояла на передньому плані:

“Спосіб  думання цього покоління був емоційно-революційний, а не військовий. [...] Це були чисті серця, опромінені святим огнем любови своєї Батьківщини. [...] Основним ґрунтомїхніх душ була ідейність і жертвенність  аж до  посвяти. Багато з них без надуми йшли пізніше на всяке діло”.¹⁴

Своїм революційним акціонізмом УВО/ОУН (як майже сто років тому Мадзіні) та прикладом зраджених чужинськими політиками й українськими примиренцями “борців революційної доби” (тут аж напрошується паралель до “легенди про удар ножем у спину”) посіяли зерна, які зійшли у похмурих реаліях польської Східної Галичини, де українці (й інші меншини) не мали багато шансів.

Основою для політичного планування служили, на сучасний погляд, досить плутані твори Донцова, який однак своїм безапеляційним тоном і хизуванням освіченістю знайшов широку підтримку серед шкільної молоді, а потім і серед студентів. Починаючи з 1922 р., новий видавець заснованого Михайлом Грушевським та Іваном Франком "Літературно-наукового вісника" (ЛНВ) пропагував “суб’єктивізм у критиці, енергетизм у філософії, волюнтаризм у політиці”. Спрямовуючи свою критику проти “всесвітянства” та “об’єктивізму”, Донцов, який незабаром вже сам писав більшість статтей часопису, зазмірявся на те, щоб розглядати всі “економічні, культурні, церковні та політичні справи”, висвітлювати “традицію нашого славного минулого” та представляти найновіші національні рухи.¹⁵ Хоч він перетворив поважаний ЛНВ у націоналістичний памфлетний листок, це був успіх. Школярі, студенти та інтелектуали Галичини читали Донцова. Як стверджувала Дарія Ребет, його тексти були “підвалиною і до певної міри Євангелієм”¹⁶ молодих націоналістів. Мирослав Прокоп визнавав його величезний вплив на думки тодішньої західноукраїнської молоді. Донцов був найважливіший постачальник гасел для тих українців, які приєднувалися до ОУН.¹⁷

Оскільки Донцов писав з доволі високими інтелектуальними претензіями, він мав успіх у молодої інтелігенції в гімназіях й університетах. Однак, якщо інтегральний націоналізм хотів стати народним рухом, він мусив спиратися на простіші тексти. Ярослав Гайвас у своїх спогадах описує, як у польських в’язницях інтелектуальніші в’язні давали уроки історії та ідеології українським селянам, але згадує й мороку з тим, щоб пояснити селянам книжку Донцова.¹⁸ Тому йшов пошук легших шляхів.

Кар’єру зробив так званий "Декалог" – “Десять заповідей українського націоналіста” – укладений членом проводу СУНМ Степаном Ленкавським. Безперечно, наслідування десяти заповідей з гори Сінаю як секуляризація поширених поглядів теж мало вплив на релігійно небайдужих прихильників ОУН.¹⁹ "Декалог" та деякі інші доступні тексти мали успіх серед простих людей, що звикли до мови та стилю релігійних книжок, як-от Катехизису. Таким чином нерелігійна ОУН змогла перетягнути на свій бік простий український народ у селах. Якщо подивитися на справу з теологічного боку, то "Декалог" ОУН секуляризував релігійну структуру, ба більше, він навіть був майже блюзнірський, бо ставив на місце Бога українську державу та націю. Але він зробив свою справу: якщо Донцов створив враження про залучення Заходу в український дискурс та в цей спосіб й інтелектуальну основу для національних почуттів, то радикальні акціоністи витягли з домівок молодь з її релігійним підґрунтям і спрямували їхню діяльність на національно-радикальні рейки. При цьому релігійний компонент міг спиратися на структуру релігійного тоталітаризму. В сільських місцевостях Галичини, де мала успіх ОУН, спостерігалася успішна переорієнтація наявних повсюдно релігійних переконань разом з обіцянкою власного спасіння. У цьому сільському середовищі ОУН мала найбільше прихильників. Певна частина галицької молоді добачала у боротьбі за державність з фундаменталістським завзяттям єдиний сенс життя. 1979 р. Любомир Гірняк писав: “ОУН була тією кузнею, яка гартувала молодь вогнем найвищої любови до своєї поневоленої Батьківщини і таким же вогнем ненависти до всіх її окупантів”.²⁰

Отже, якщо про Першу світову війну не можна говорити як про час націотворення, бо для цього потрібне існування нації, то рухи 1920-х і 1930-х р. виходили з необхідності процесу її конструювання. ОУН та її попередники й попутники були тут найпослідовніші й найуспішніші. Вони змобілізували українців через школи – не тільки міське, а й сільське населення – і тому, з одного боку, змогли уникнути переслідувань, а з другого – завдяки покращенню освіти серед галицьких українців у міжвоєнний час за 15 років між 1924 і 1939 р. справді здобули широку базу серед студентів і молодих інтелектуалів.²¹ Антиукраїнські заходи польської влади посилювали українських націоналістів і мобілізували їх. Сучасні націоналістичні рухи, насамперед фашизм і націонал-соціялізм, служили зразками, хоча велика вага надавалася тому, щоб їх не копіювати.

Розбудова  у Другій світовій війні

Якщо час до 1939 р. можна характеризувати як фазу ментального націотворення, то після окупації Польщі Німеччиною та за взірцем останньої йдуть фази “конкретної” розбудови нації. В рамках статті можна лише позначити цю тенденцію, вона потребує ще детальнішого предметного дослідження. Безпосередню роль фракцій ОУН та їхніх більшою чи меншою мірою відвертих прихильників теж ще потрібно вивчити.

На початках німецького панування головними у фактичних діях стали економічні потреби від німецько-української співпраці супроти поляків та євреїв на окупованих територіях. З ліквідацією єврейського підприємництва в Люблінському повіті та у східній частині Західної Галичини (тобто в тій частині Польщі, яку частково заселяли українці та яка була окупована німцями ще до 1941 р.) впроваджено посади так званих “комісарів” або “опікунів” (Treuhänder), які могли бути німцями, що жили за межами Райху (Volksdeutsche), поляками, а в цих районах ще й українцями. У газеті Краківські вісті такі опікунські фірми давали оголошення як, наприклад, від  Української комісарської управи, почасти навіть під іменем колишніх власників (якщо ті мали відоме ім’я), що свідчили про перехід частини економіки  у власність Райху. Тут треба лише вказати, що перебрання на сході Европи частини економічних функцій, які виконували євреї, було від середини XIX ст. доповнювальним елементом розвитку національних суспільств. Аналогічні події після 1939 р. розглядали як творення суспільства, а отже, як націотворення. Таку ж роль виконував розвиток українського кооперативного руху, який Польща до 1939 р. не дозволяла за межами Східної Галичини і який розглядали як елемент розбудови суспільства та перебрання нацією економічних функцій.²² У деяких місцевостях українці тепер ставали бургомістрами та могли обіймати інші адміністративні посади.

Якщо поставити питання, яку роль у зв’язку з цим відіграла ОУН, то треба визнати, що представники УНДО мали видаватися німцям швидше підозрілими, група Скоропадського та інші малі об’єднання не мали практичного значення, а отже, залишалися лише ОУН та її прихильники. Вони опанували Українську установу довір’я в Німецькому Райху, поглинули у 1937 – 1938 р. засноване прибічниками Петлюри Українське національне об’єднання і співпрацювали з вермахтом.

Український центральний комітет (УЦК) у Кракові під керівництвом географа Кубійовича, хоч і був формально “позапартійний”, своєю функцією вів до посилення українського націоналізму, який ідентифікували з ОУН: якщо аналогічні польські та єврейські організації займалися первісно питаннями доброчинності, то УЦК дістав квазіполітичні функції (Кубійовичу вдалося добитися в генерал-губернатора Ганса Франка економічних преференцій для українців) і контроль за українським шкільництвом і видавничою справою (вони розбудовувалися в той час, коли відповідні польські галузі сильно скорочувалися або закривалися); йому вдалося також українізувати частину Польської автокефальної православної церкви та перетворити Холм у новий український церковний центр.²³

Як і у випадку з УЦК, український варіянт “будівельної служби” в Генеральній губернії, створеної під набагато “національнішою” назвою "Українська служба Батьківщині", властиво був лише ресурсом дешевої робочої сили (як і Служба праці Райху). Проте українські національні функціонери добачали в ній зародок національної мобілізації молоді.

Найочевиднішим зажди був зв’язок між військовим питанням та націотворенням. Це – специфічно українська риса, бо тут через інтерпретацію історичних умов робився висновок, що військові є однією з підвалин української нації. Військо Запорозьке інтерпретувалося як українська держава, а Українські січові стрільці в Австро-Угорщині мали той самий “державний” авторитет, що й Українська галицька армія та війська Петлюри після 1918 р. Ідентифікація державності та війська спричинилася й до того, що німцям щоразу вдавалося створювати українські військові або напіввійськові формування та використовувати їх у власних цілях. Ця співпраця, яку українська сторона завжди інтерпретувала як етап на шляху до державності, повсякчас спрямовувалася проти спільного ворога, а це були на зміну полякам Совєтський Союз та євреї. Такі вороги давали змогу регулярно мобілізовувати українську молодь на службу.

Якщо райхсвер в часи Ваймарської республіки до 1928 р. співпрацював з УВО як з попередником ОУН і використовував її для розвідки у Польщі, а українська карта (за винятком 1932 – 1933 р.) через співпрацю між націонал-соціялістичною Німеччиною та Польщею часами розігравалася приховано, то з 1938 – 1939 р. за справу взялися відкритіше. Карпатська Січ, напіввійськове угруповання в автономній Карпатській Україні Другої Чехо-Cловацької республіки, була продуктом галицької ОУН та радикальнішою за доволі таки авторитарний уряд клірика Волошина. Вона брала участь у численних, подекуди суперечливих, боях, чинила опір угорцям і вважалася й у пізніших історичних роботах як перше “справді” національне формування.

Почасти з її решток улітку 1939 р. створена Допомога селянам-горянам.²⁴ Невеликий підрозділ, яким командував полковник Січових стрільців “революційного часу” Роман Сушко (що згодом під час розколу ОУН залишився у фракції Андрія Мельника) і який німці у зв’язку з укладенням пакту Молотова – Ріббентропа використовували лише обережно та незабаром розформували або перетворили у загони фабричної охорони, не виконував бойових завдань, а мав насамперед забезпечувати чи приводити до влади українські місцеві адміністрації в етнічних українських районах.²⁵

Дальшим етапом військової співпраці були дружини українських націоналістів, що краще відомі під назвою батальйонів “Нахтіґаль” та “Роланд”, які у складі навчального полку абверу особливого призначення "Бранденбурґ 800" укомплектовано колишніми українськими солдатами та емігрантами за допомогою ОУН та – у випадку батальйону “Нахтіґаль” – під політичним керівництвом Романа Шухевича, що згодом став командиром УПА. У червні 1941 р. вони брали участь у нападі на Совєтський Союз.

Окрім цього військового складника, за який відповідала ОУН, її фракції, що тим часом уже конфліктували між собою, зробили інші спроби державотворення. Однією з найважливіших у цьому контексті були так звані похідні групи ОУН, створені обома фракціями,²⁶ щоб просуватися в 1941 р. за німецькою армією і формувати у східних регіонах України (на заході в цьому не було потреби) адміністративну інфраструктуру ОУН, що мала б стати основою для творення української державності. Обидві фракції ОУН (і меншою мірою також посланники УНР) на окупованих німцями українських землях аж до Донбасу, де, наприклад, розгорнув діяльність Євген Стахів, займалися будівництвом українських структур, які збереглися навіть тоді, коли німецька співпраця з ОУН тимчасово (в 1942 – 1943 р.) припинилася. Німецька влада на місцях у керованому цивільною адміністрацією Райхскомісаріяті Україні та в оперативному тилі армії не заперечувала проти можливості спертися на допомогу дружньо налаштованих до німців українців, а ті, в свою чергу, під захистом цією “неполітичної” співпраці створювали українські адміністрації.

Сюди належить також формування українських охоронних команд (шуцманшафтів), допоміжної поліції для чергування, що як “поліцаї” значною мірою репрезентували для місцевого населення служби порядку. На службі в німців ці люди були органом окупантів, який допомагав рекрутувати примусових робітників, але коли ті – що згодом траплялося часто – втікали до УПА, то фактично і в очах націоналістів вони перетворювалися на елементи українського національного опору та будівництва.

Те, що на цьому нижньому рівні часто приводило до успіху, закінчилося невдачею у державно-репрезентативній сфері. Як ОУН(б) (у Львові 30 червня 1941 р.), так і ОУН(м) (у Києві з Українською національною радою у жовтні 1941 р.) спробували проголосити українську державність під німецькою окупацією, що кожного разу заборонялося і призвело до того, що прихильників цих спроб арештовували, розстрілювали, або ж вони мусили йти в підпілля.

Ставлення німців до ОУН та українців було напрочуд амбівалентне. З одного боку, німці показували себе “визволителями”, а з другого – українок й українців безжально депортували на примусові роботи до Райху, а з партизанським рухом (як з просовєтським, так і з націоналістичним), який не в останню чергу посилювався саме через це, вели боротьбу. Тут з 1942 – 1943 р. на арену виходить УПА, яка (поруч з іншими меншими українськими національними підпільними групами) виникла під керівництвом Романа Шухевича на Волині та згодом в Галичині з колишніх колаборантів та українців, що втекли від німців. З іншого боку, на початку 1944 р. вермахт та політичне керівництво УПА досягли низки домовленостей про взаємну допомогу проти спільного совєтського ворога.

УПА, у якій політично домінувала ОУН, вела ще й іншу боротьбу. Коли 1942 р. бійці польського підпілля в Люблінському повіті напали на українських селян, на Волині, що межувала на сході, у 1943 р. розгорнулася кампанія зі знищення тамтешнього польського населення. Метою цієї кампанії було насамперед вигнати місцевих поляків, щоб перетворити без них етнічно змішану Волинь (де німців у 1939 р. переселили назад у Райх, а євреїв винищили німці) в однорідний український район, який без проблем увійшов би до складу майбутньої української держави. Наприкінці 1943 р. на цих “визволених землях” справді панувала ОУН, яка тут уперше спробувала взяти на себе державну відповідальність.

Усі спроби зруйнувало повторне здобуття цих територій Совєтським Союзом, але ретроспективно значна частина населення Західної України й сьогодні вбачає в цій фазі важливу частину української боротьби за незалежність.

Проблемні випадки

Не всі фази діяльності ОУН можна так легко проаналізувати. Серед “проблемних випадків” ще найлегше пояснити розвал ОУН. 1940 р. дійшло до поділу на фракції Бандери і Мельника, до того ж “революційні” бандерівці відразу націлилися навпростець на незалежність, а їхні аж ніяк не поміркованіші, а лише обережніші у маневруванні мельниківці налаштувалися на тривалішу співпрацю з німцями. Цей конфлікт гальмував процес націотворення насамперед тому, що велика частина енергії обох фракцій марнувалася на те, щоб переслідувати та доносити німцям на членів іншої фракції.

Трохи інакше виглядає історія дивізії СС “Галичина”. Коли після Сталінграда потреба німців у військовій допомозі змусила їх залучати “східні народи”, на початку 1943 р. під час комплектування 14-ї гренадерської дивізії СС дозволили створення українського формування в дистрикті Галичині Генеральної губернії. Якщо галицькі українці, греко-католицька церква та УЦК святкували цю подію як давно сподіваний акт, то ОУН(б) її на початку не схвалило, оскільки ставило на передній план саме суперництво з німцями. Але протягом 1943 р. їхня позиція змінилася, і бандерівці почали інтерпретувати та підтримувати дивізію СС “Галичина” як елемент майбутньої української військової сили. Ці зміни зайшли так далеко, що перейменування дивізії в Українську національну армію навесні 1945 р. серед сучасників і в популярній інтерпретації історії з боку емігрантів ретроспективно проєктувалося на всю історію цього формування.

Схожою є ситуація з Українським національним комітетом. Після того як влітку 1944 р. німці втратили українські території, комітет за участі Бандери і Мельника, що їх для цього випущено з ув’язнення, та інших українських груп (прихильників гетьмана, УНР) і поважаних осіб (Кубійович) мав стати органом, що репрезентував би українців і укладав би з німцями “договори”. Частина істориків намагається створити враження, що тут ішлося вже про післявоєнні справи. Насправді ж мова про останню спробу продемонструвати на боці німців (тепер вже дозволений) шматок державності.²⁷

Паралельно до цього можна розглядати історію Української головної визвольної ради (УГВР), яка влітку 1944 р. під керівництвом ОУН(б) з участю інших груп українського підпілля на зборах під Самбором у Галичині спробувала звільнитися від свого авторитарного минулого і пропагувати думки, що сподобалися б західним державам, з якими вона хотіла співпрацювати.²⁸

Після Другої світової війни

У Західній Україні та Східній Польщі Друга світова війна не закінчилася ані з визволенням цих земель від німців Червоною армією (у період між літом 1944 р. та січнем 1945 р.), ані з  капітуляцією Німеччини у травні 1945 р. УПА продовжувала свою боротьбу проти совєтів, подекуди контролюючи територію по обидва боки нового совєтсько-польського кордону, співпрацювала в обставинах “холодної війни” зі спецслужбами західних союзників в американській зоні окупації Німеччини, але з 1948 р. втрачала щораз більше теренів і формально припинила свою діяльність на вимогу УГВР у 1949 р. Ставлення представників ОУН(б) до проголошених у 1944 р. ліберально-демократичних принципів залишалося проблематичним. Міжфракційна боротьба та зміни напрямків продовжувалися.

У польській і совєтській частині України ОУН та УПА в 1950-х р. цілковито втратили значення, хоч на початку ще й вчиняли акти саботажу. Проте на еміграції ОУН стала політичним напрямком, що формував ідеологію, а націоналізм, який вона представляла і який добре пасував до антирадянських настроїв холодної війни, став широким консенсусом у багатьох українських громадах Канади і США. Заснований ОУН у 1943 р. Антибільшовицький блок народів (АБН) став центральним форумом цієї антисовєтської пропаганди – ним до 1986 р. керував Ярослав Стецько, що 30 червня 1941 р. проголосив Українську державу у Львові, а потім аж до припинення діяльності АБН в 1996 р. – його вдова Слава Стецько.

Оскільки під час третьої хвилі української еміграції (після Другої світової війни) виїхали насамперед національно мотивовані українці, їхні моделі держави замінили аналогічні уявлення попередніх хвиль. Якщо хтось без обмежень хоче говорити про функцію творення національної свідомості ОУН, то щодо емігрантів це справді можна робити. В Україні ж головними правилами ОУН керувалися переважно деякі мешканці західних регіонів, які до 1939 р. були під владою Польщі. Але совєтська антиоунівська пропаганда та західні ліберальні тенденції, що їх ОУН насправді ніколи переконливо не обстоювала, мали більший успіх. На перших парламентських виборах 1994 р., у яких вони самостійно взяли участь, Конгрес українських націоналістів (під проводом Слави Стецько) і право-радикальна УНА-УНСО (керована Юрієм Шухевичем, сином командира УПА)²⁹  отримали всього 5 з 338 мандатів.³⁰

Отже, ОУН подеколи виконувала певну функцію в процесі українського націотворення, особливо, коли Польща та держави Антанти нехтували українськими прагненнями власної держави та політичної партиципації. Наслідками цього були радикалізація і брутальна нетолерантність, а ідеалом – авторитарна держава. На заході своєї території розселення багато українців здобули національну свідомість через ОУН. Під час Другої світової війни ОУН та УПА спробували реалізувати теорію на практиці. Вони мали “неправильних” друзів, і зазнали поразки зі своїми моделями. Якщо на еміграції позитивна згадка про ці часи залишилася, до того ж гасла ОУН у пом’якшеній формі поширювалися й надалі, то ні совєтські, ні постсовєтські українці у своїй більшості на них не орієнтувалися. Їхня державна модель вже у 1990-х р. первісно виходила не з етнічного, а з державно орієнтованого визначення України. Від 2004 р. суперництво між “синьо-білими” та “помаранчевими” точилося довкола зближення з Росією чи Західною Европою/Америкою. Модель ОУН майже ніхто не вважав привабливою. Спроба Ющенка надати більшого значення ОУН і здобути в цей спосіб голоси зазнала нищівної поразки. ОУН/УПА брала участь у будівництві нації, але пустити їх в готову будівлю більшість не захотіла.

З німецької переклав Юрій Дуркот

Франк Ґольчевські – професор східноєвропейської історії Гамбурзького університету.

Цей текст опубліковано у збірці наукових праць: Україна. Процеси націотворення / Упор. Андреас Каппелер. Київ: К.І.С., 2011. Висловлюємо подяку Авторові та Видавництву за дозвіл на публікацію статті.

1. 1. Указ Президента України № 946/2009. http://zakon.nau.ua/doc/?code=946/2009 (Доступ: 31.12.2009).
   2. Указ Президента України № 46/2010. http://www.president.gov.ua/documents/10353.html (Доступ: 8.03.2010).
   3. Повідомлення Українського радіо від 5.03.2010. http://www.nrcu.gov.ua/index.php?id=475&;listid=113131&lng_id=470 (Доступ: 8.03.2010).
   4. Brückner A. Der „ukrainische“ Staat. Eine politische Utopie // Das neue Deutschland. 13.03.1915. S. 157 – 160. Тут S. 158.
   5. Там само. S. 159 – 160.
   6. Див. Wohlfart K. Der Rigaer Letten Verein und die lettische Nationalbewegung von 1868 bis 1905. Marburg, 2006. S. 48.
   7. Engels F. Der magyarische Kampf [NRZ 194/13.1.1849], in: Karl Marx, Friedrich Engels. Werke. Berlin, 1959. Bd. 6. S. 165 – 173. тут S. 172.  (Маркс К., Енгельс Ф. Твори. К., 1960. Т.6. С. 174).
   8. До цього питання див.таку, щоправда, контроверсійну працю: Martin T. The Affirmative Action Empire. Nations and Nationalism in the Soviet Union 1923 – 1939. NY, 2001.
   9. Протокол засідання Ради десяти 29.01.1919, подано за: Remigiusz Bierzanek/Józef Kukułka (Red.). Sprawy polskie na Konferencji Pokojowej w Paryżu w 1919 r. Warszawa, 1965. Т. 1. Doc. 10. S. 45 – 56, тут S. 51.
   10. Андрієвський Д. Наша позиція // Розбудова нації. 1928. Ч. 1. С. 8 – 11, тут С. 8.
   11. Так назвав його Олег Баран з “Наукового-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова” у Дрогобичі: Баран О. Філософ-воїн // День 3.10.2008. www.inosmi.ru/world/20081003/244412.html (доступ: 2010.06.01.).
   12. Вассиян Ю. До головних засад націоналізму // Розбудова нації. 1928. Ч. 1. С. 33 – 42, тут С. 36.
   13. Див. Мартинець В. Українське підпілля. Вінніпеґ, 1949. С. 29 – 42.
   14. Книш З. Євген Коновалець в очах молодої генерації УВО, в кн: Юрій Бойко (Ред.). Євген Коновалець та його доба. Мюнхен, 1974. С. 274 – 287, тут С. 279 – 280.
   15. Реклама для передплатників // Літературно-науковий вісник. 1930.  Вип. 39. Число 1.
   16. Ребет Д. Націоналістична молодь і молодечий націоналізм, в кн.: Юрій Бойко (Ред.). Євген Коновалець... С. 482 – 501, тут С. 491 – 493.
   17. Прокоп М. Володимир Стахів – публіцист (1972), в кн: Володимир Стахів. Про українську зовнішню політику, ОУН, Карпатську Україну та політичні вбивства Кремля. Гадяч, 2005. С. 5 – 15, тут С. 6.
   18. Гайвас Я. Воля ціни не має. Торонто, 1971. С. 90 – 91.
   19. Текст надруковано у: Golczewski F. Deutsche und Ukrainer 1914 – 1939. Paderborn, 2010. S. 598.
   20. Гірняк Л. На стежках історичних подій. Нью Йорк, 1979. С. 274.
   21. Про кількість членів та прихильників є різні цифри, які не можна перевірити. Мирослав Юркевич говорить про 20 тис. членів у 1939 р. Див. Encyclopedia of Ukraine. Toronto, 1993. Т. 3 (Organization of Ukrainian Nationalists).
   22. Див. Sycz M. Spółdzielczość ukraińska w Galicji w okresie II wojny światowej. Warszawa, 1997.
   23. Див. Кубійович В. Українці в Генеральній Губернії 1939 – 1941. Чікаґо, 1975.
   24. Див. Бояновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939 – 1945). Львів, 2003. С. 35. – Див. також Golczewski. Deutsche...С. 979 – 992. “Допомога селянам-горянам” –  легіон мав кодову назву BBH, яка вважалася скороченням від німецької словосполуки “Bergbauernhilfe“, українці розшифровували це скорочення як “Військові відділи націоналістів”.
   25. Див. Бояновський А. Українські військові формування... С. 36.
   26. ОУН поділилася на “мельниківців” (прихильників Андрія Мельника, ОУН(м)) та “бандерівців” (прихильників Степана Бандери, ОУН(б)).
   27. УНК діяв у прямій конкуренції зі створеним теж восени 1944 р. "Комитетом освобождения народов России"  (КОНР) під керівництвом генерала Андрєя Власова, куди теж входили українці. В такий спосіб німці навіть тут ще проводили політику divide et impera.
   28. Див. Potichnyj P. Political Thought of the Ukrainian Underground 1943 – 1951. Edmonton, 1986; Олександр Панченко (Упоряд.). УГВР. Гадяч, 2004.
   29. Юрій Шухевич був у 1990 – 1994 р. і потім знову з 2006 р. головою УНА – УНСО. У 2006 р. йому (роком раніше, ніж батькові) присвоєно звання Героя України.
   30.   http://www.brama.com/ua-gov/el-94vrg.html (доступ: 2010.13.04).