Минуло вже більше двадцяти років від часу повалення Берлінського муру та розпаду Радянської імперії у Східній Європі, а цей регіон і досі не може визначитися, що робити зі своєю новою ідентичністю і як себе тепер називати. Багато говорили про «повернення до Європи», а також про постання «нової Європи» і відтак про народження «нової Східної Європи». Але де тепер Східна Європа? І якщо вона не там, де була раніше, то куди зникла? Якщо ввести в Google «Eastern Europe+Map», пошуковик видає 11 600 000 результатів, а це певний знак, що Східна Європа жива і здорова. Але не сподівайтеся знайти просту відповідь, де насправді вона розташована.

В інтернеті можна знайти безліч варіантів: від версії, згідно з якою цей регіон включає всі землі між Прагою на заході та Уральськими горами на Сході, і до скромніших пропозицій, наприклад  у CIA World Factbook, яка обмежує цей регіон західними кордонами колишнього Союзу, від Естонії на півночі до Молдови на півдні. Пояснювати цю неузгодженість можна на багатьох рівнях. Зрештою, нелегко визначити, де закінчується Східна Європа, якщо невідомо, де закінчується Європа per se. Вона — не окремий континент, тому її уявні східні кордони постійно рухаються. Проте здається, що Європа та Східна Європа зараз рухаються у протилежних напрямках. Якщо «Європа» все більше ототожнює себе з Європейським Союзом, а не з географічним простором, що закінчується на Уралі, то Східна Європа як її частина рухається не на захід, а на схід, включаючи регіони, що залишаються поза кордонами недавно розширеного Євросоюзу.

Загалом світ перебуває в непевності щодо значення терміну «Східна Європа», і це зрозуміло. Так само не має певності спільнота експертів, яких широка публіка схильна звинувачувати у створенні цієї постійної невизначеності. Політологи та спеціалісти з політики безпеки й міжнародних відносин, які (на відміну від істориків) мусять мати справу з регіоном у «реальному часі», усіма силами намагаються виробити нові визначення цього простору.  Деякі з них вирішили проблему, розбивши його на фрагменти та поділивши на менші частини. Одним із результатів такого підходу стало те, що Центральну Європу посунули на схід, і тепер до її складу входять кілька східноєвропейських країн, чиї історики десятиліттями наполягали на центрально-східноєвропейському статусі своїх країн. Іще одне рішення— прелицювання терміну «Східна Європа». Коли він вийшов із моди серед колишніх східноєвропейських інтелектуалів, вони передали його як гуманітарний секонд-хенд далі на схід, який тепер спеціалісти з міжнародних студій почали називати «Новою Східною Європою» (НСЄ).

Географічний вимір терміну залежить від автора та його/її місця проживання. На думку видавців вроцлавського журналу «Nowa Europa Wschodnia», НСЄ включає майже  весь європейський простір на схід від Польщі. Автори меморандуму про Східне партнерство Європейського Союзу (цей документ було укладено в Стокгольмі) до складу НСЄ включають Україну, Білорусь, Молдову та три закавказькі країни: Грузію, Азербайджан та Вірменію. Дослідження, проведене в Австрії, обмежується першими трьома державами і не включає до списку Закавказзя. Загалом усе сильнішою стає тенденція вважати саме Україну, Білорусь і Молдову осердям «Нової Східної Європи». Ці країни нещодавно опинилися в унікальній геополітичній позиції, притиснуті з заходу розширеним Європейським Союзом, а зі сходу — Росією. Вони ніколи й не думали створювати окремий регіон, а тому не придумали власного групового визначення у світі міжнародної політики. Концепт Центрально-Східної Європи, такий популярний у Польщі від 1950-х років, так і не зміг розбурхати фантазії еліт у НСЄ. Втім, навіть поза межами регіону досі нема єдиної думки про те, чи країни НСЄ належать до Центрально-Східної Європи. Єжи Клочовський, найактивніший прихильник ідеї Центрально-Східної Європи, наполягає на тому, що до її складу належить Україна, у той час як Роберт  Пол Маґочі включає тільки Західну та Центральну Україну до свого «Атласу Центрально-Східної Європи».

Добре це чи погано, «Нова Східна Європа» — єдиний термін, який пов'язує Україну, Білорусь та Молдову, ці геополітично «нічийні» землі. Балтійські країни, що їх CIA World Factbook відносить до «Східної Європи», а також закавказькі країни, що за версією Програми Східного партнерства ЄС належать до «Нової Східної Європи», мають власні регіональні ідентичності, на відміну від України, Білорусі та Молдови. Якщо відділити стару Східну Європу від нової Центральної Європи, Балтійських, Балканських та Закавказьких країн, а потім від Росії та Близького Сходу, в залишку опиняться якраз три країни, розташовані посередині: Україна, Білорусь та Молдова — квінтесенція «Нової Східної Європи».

Дивлячись на нову політичну карту Східної Європи, хочеться запитати: чи стоїть за цим безіменним регіоном щось більше, ніж просто геополітична випадковість? Деякі науковці небезпідставно заявляють, що ідентичність Нової Східної Європи було створено поза межами регіону і нав'язано йому в руслі політичних процесів, на які він не мав впливу. Інші кажуть, що говорити про ці країни як про окремий регіон в історичному вимірі означає посилювати сучасну розділеність Європи і позбавляти її стабільності. Лунають також голоси, які стверджують, що називання цього регіону  прикордонням, або фронтіром Європи, а не Росії, сприяє появі небажаних запитів на членство в ЄС від частини місцевих еліт. Я не торкатимуся тут питання про політичну доцільність вживання нової назви. Мене цікавить історія, зокрема відповідь на таке питання: якщо розглядати історію України, Білорусі та Молдови разом , чи допоможе це нам краще зрозуміти минуле регіону  та історичну долю кожної з його трьох країн?

Для початку визначимо, чи є в недавньому минулому цих трьох країн щось спільне, що відрізняє їх від їхніх сусідів по інший бік східного кордону ЄС. Звісно, є: усього двадцять років тому вони були західними окраїнами СРСР. Країни, які не входили до складу Радянського Союзу, як наприклад Болгарія та Румунія, у яких у 1990-х роках політична й економічна ситуація була не набагато кращою, ніж в Україні чи Молдові, вступили до ЄС, а країни Нової Східної Європи не змогли цього зробити, хоча «помаранчева» українська влада докладала  чималих зусиль, аби  отримати запрошення на європейський бал. Здається, «залізна завіса» між СРСР та соціалістичними країнами Східної Європи виявилася міцнішою за ту «залізну завісу», яка відділяла соціалістичний Схід від капіталістичного Заходу.

Таке пояснення може видатися недостатнім: адже Балтійські країни — колишні радянські республіки — таки увійшли до складу ЄС. Оскільки вони свого часу належали до СРСР, CIA World Factbook разом із Україною, Білоруссю та Молдовою відносить їх до «Східної Європи». Проте, зважаючи на кілька важливих географічних, культурних та історичних чинників, країни НСЄ  таки значно різняться від Балтійських країн. Первинна в цьому питанні географія. Північна межа НСЄ більш-менш співвідносна з водорозділом між басейнами Чорного та Балтійського морів. Естонія, Латвія та Литва належать до басейну Балтійського моря, натомість майже вся територія Білорусі, України та Молдови перебувають у басейні Чорного моря, найбільші річки на цих територіях — Дніпро, Дністер і Прут. Якщо Балтійські країни століттями були орієнтовані на Балтійське море та Північну Європу, то країни НСЄ — на Чорне море. Час від часу вони брали участь у  тих самих процесах, що і Середземноморські землі, але частіше від Середземноморського світу їх відрізали кочовики. Турки, які панували над світом кочівників із XV століття, контролювали не тільки степи північного Причорномор'я, а й протоки Чорного моря.

Відтак, хоча країни НСЄ належали до  басейну Чорного моря, вони мали небагато користі від моря, опинившись  у глухому куті Європи і ставши ареною боротьби сусідніх держав. Білорусь, яка розташована на Великій Європейській рівнині, опинилася  на битій дорозі, вздовж якої західні армії просувалися в напрямку до Росії, а російські війська — на захід. Україна стала яблуком розбрату для Польщі, Росії, Австро-Угорщини та Османської імперії, а Молдова, довгий час бувши під владою Османів, приваблювала Росію як  геополітичний трамплін на Балкани. Протилежна географічна орієнтація країн, що належать до Балтійського та Чорноморського басейнів, має своїм наслідком те, що суспільства цих країн, мають сьогодні  відмінний історичний спадок, а також по-різному розуміють власну приналежність до  Європи.

Культурні та етнічні чинники теж багато важать у розмежуванні країн НСЄ та їхніх балтійських сусідів. Тут необхідно згадати релігію. Балтійські країни мають сильні католицькі та протестантські традиції, через що відмежовуються від Росії, натомість панівна релігійна традиція в Україні, Білорусі та Молдові — православна, і через це вони міцно пов'язані зі старою та новітньою імперською ідеологією Росії. У випадку України та Білорусі говоримо також про феномен східнослов'янської близькості, приналежності до простору який Московський патріарх Кирил називає «Русским миром»— це уявна етнорелігійна спільнота, що включає Росію, Україну та Білорусь. Там, де сходяться релігія та східнослов'янська ідентичність, як наприклад у Білорусі та у Східній Україні,  вплив колишного центру імперії найсильніший. Там, де вони не підсилюють одна одну, як у Молдові та на колишніх Габсбурзьких землях України, зв'язок із Москвою слабший або й зовсім відсутній.

Відтак, НСЄ — це не просто один із уявних геополітичних конструктів сучасності. Є реальні географічні, культурні, етнічні й історичні чинники, які відмежовують цей регіон від сусідніх. Але чи матиме якусь користь історія як наука і ми як її практики від цього переосмислення старого поняття Східної Європи? Я думаю, матиме, й історики, які працюють у регіоні, першими зможуть відчути вигоду від такого підходу. Сьогодні, коли радянський наратив майже повністю втратив свою колишню легітимність, від перспектив Євросоюзу доводиться відмовлятися на найближчі роки, якщо не десятиліття, а націоналістичні міфи породжують внутрішні конфлікти , історики колишніх радянських республік України, Білорусі та Молдови потребують нових підходів та нових уявлень про простір, до якого належали та належать їхні країни. Якщо уявити собі історію цих трьох країн у взаємозв’язку, легше буде вивільнити історіографії цих країн від ізоляції, спричиненої домінуванням місцевої/національної, панросійської та панрумунської парадигм, натомість краще зрозуміти історію кожної окремої країни та регіону загалом. У таких країнах, як Україна, історія знову стала полем битви між старим радянським русоцентричним наративом та національною або відкрито націоналістичною парадигмою Тут нові рамки історичного аналізу можуть  допомогти історикам і суспільству загалом говорити про власну історію ширше і більш змістовно.

Якщо є якась пріоритетна парадигма, яка б могла поєднати країни НСЄ і допомогти дослідникам цього регіону окреслити нові питання й отримати нові відповіді, то це ідея пограниччя або політичного та культурного кордону.  Представлення країн Східної Європи як європейського кордону або навіть як бастіону європейської цивілізації — це перевірена модель, яку колись вдало використали «старі» східно-європейські країни, такі як Польща та Угорщина, щоб підкреслити власну належність до Європи.  Чи варто і країнам «нової» Східної Європи долучитися до цього клубу уявних захисников західних цінностей? Тоні Джядт писав свого часу: «Поляки, литовці та українці — усі представляють себе в літературі та власних політичних міфах захисниками кордонів «Європи» (або християнства). Але якщо поглянути на мапу, одразу стає видно, що їхні заяви спростовують одна одну: вони не можуть бути правими всі одночасно». Насправді можуть, і це підтверджує карта ранньомодерної Східної Європи, але не в тому річ. Річ у тому, що сьогодні не тільки не потрібно, але й смішно  рухатися  у фарватері парадигми «захисників європейських цінностей».  Парадигма прикордоння, як вона існує в сучасній американської та європейської історіографії,  дозволяє говорити про набагато цікавіші речі ніж роль  власної нації у справі «захисту» європейських та християнських цінностей.

Значно продуктивніше говорити про НСЄ-прикордоння як про місце зустрічі різних держав, культур та народностей. Історично було щонайменше три типи кордонів, які зійшлися в НСЄ: кордони імперій (Російської, Османської, Габсбурзької та Британської співдружності); кордони культур/релігій, які розділяли православ'я, католицизм, іслам та юдаїзм; а також кордони етнічні/національні. Серед найбільших етнічних груп у регіоні можна назвати, крім українців, білорусів та молдаван/румунів, також поляків, литовців, євреїв, кримських татар і, звісно, росіян. Ці кордони були покликані до життя  різними культурами, які зустрічалися, вступали в конфлікти, домовлялися про modus vivendi, створюючи нові значення та розуміння, що формували ідентичність цього регіону на довгі роки. Ось один із багатьох прикладів тутешньої гібридної ідентичності, взятий із релігійної сфери. У Середніх віках католицизм і православ'я зустрілися тут, утворивши наприкінці шістнадцятого століття гібридну Уніатську церкву, яка поєднала православний ритуал із католицьким ученням. У 1830-х роках цю церкву царські власті ліквідували в Білорусі, але її наступниця, п'ятимільйонна українська греко-католицька церква, досі існує в Україні.

Іще одне культурне зіткнення в цьому регіоні відбулося між християнством та ісламом — на теренах Молдови, в Криму та  у північних причорноморських степах, де в п'ятнадцятому столітті великий вплив мали османські турки. Коли кримські татари повернулися до своєї історичної батьківщини після розвалу Радянського Союзу, ісламський чинник повернувся до політики цього регіону, нагадуючи нам про важливість ісламсько-християнського зіткнення у минулому. Крім того, у шістнадцятому столітті цей регіон обрали для проживання євреї, вигнані з Західної та Центральної Європи. Ці землі стали батьківщиною  деяких найвідоміших єврейських політичних та культурних фігур, зокрема Ґолди Мейр, Леона Троцького, Абрама Малевича й Ісака Бабеля. Будучи частиною смуги осілості в Російській імперії, ці території також стали ареною деяких найжахливіших злочинів проти єврейського населення, зокрема погромів та Голокосту. Країни НСЄ в різні часи перебували під управлінням монголів, литовців, поляків, австрійців, румунів, німців та росіян, тож тут зустрічалися й різні системи державного управління та відмінні політичні культури. Звідси — унікальна здатність місцевого населення адаптуватися до політичних змін, які відбуваються у верхівці управлінської системи. Не випадково в регіоні не булопочинаючи з 1992 року (коли відбувся збройний конфлікт у Придністров’ї), військових зіткнень  а в Україні та Білорусі, найбільших країнах регіону, вдалося уникнути масового насильства та соціальних конфліктів.

Чи усвідомлювали ми це, поки ще не говорили про НСЄ як про регіон із спільною історичною ідентичністю? Звісно, усвідомлювали, але завдяки новому аналітичному підходу можемо побачити речі, яких раніше не бачили або яким не надавали значення. Ось два приклади того, як погляд на регіон як на цілість може допомогти нам краще зрозуміти її окремі частини й історію Східної Європи як цілість. Розглядаючи перший приклад, можемо краще зрозуміти важливість цього регіону як основної дійової особи не тільки в історії культурних обмінів між Заходом та Сходом Європи, а й між двома Сходами: одним слов'янським, а другим грецьким або середземноморським. Різні науковці, зокрема Ігор Шевченко та Едвард Кінан, підкреслювали важливу культурну роль грецьких та близько-східних православних ієрархів у цьому регіоні, проте загалом цей факт лишився майже непоміченим для дослідників культурних стосунків між Росією та Заходом. Якщо вважати країни НСЄ єдиним регіоном, стає краще видно, яку роль відігравав Грецький Схід та Середземномор'я в культурній трансформації «нової» та «старої» Східної Європи ще довго після її християнізації. У сімнадцятому столітті митрополитом Київським був Петро Могила, молдавський воєводич, польський шляхтич, руський ієрарх, реформатор світового православ'я (він був співавтором першого православного катехизису) — його постать  є символом не тільки історичної важливості регіону, але й важливості єднання його окремих частин.

Другий приклад  можна узяти з модерної епохи. Якщо зосереджувати увагу лише на національній історії, важко зрозуміти, що спричинило найфундаментальнішу зміну цього регіону, а саме «закриття» його культурно  фронтіру— іншими словами, позбавлення його традиційної етнічної та культурної розмаїтості. Неправильно звинувачувати в цьому сам тільки націоналізм, адже рівні зрілості й агресивності різних його варіантів у цій частині світу були дуже різними. Зникнення багатьох етнічних та національних меншин із території Білорусі важко пояснити потужністю білоруського націоналізму. Якщо сприймати регіон як цілість, стає очевидно, що перетворення цієї прикордонної зони з мультиетнічного простору в одно- або дво-етнічний та культурний  конгломерат відбулося значною мірою під впливом «зовнішніх» сил із потужними імперськими амбіціями. Їм вдалося залучити такі ресурси  так мобілізувати населення, як ніколи б не вдалося слабким національним рухам, які ставали тільки виконавцями етнічних  змін у регіоні, що їх світові демократичні лідери нерідко сприймали з мовчазним, а часом і з відкритим схваленням. Сучасні кордони країн НСЄ — найкраще свідчення цього зовнішнього впливу. Пакт Ріббентропа-Молотова, Голокост і Ялтинська угода сформували новий етнокультурний ландшафт регіону, і в нас є  можливість краще зрозуміти ці зміни, якщо ми говоритимемо про регіон як про цілість.

Насамкінець я хотів би поставити питання про те, яке місце історія країн НСЄ може або мусить займати в університетських курсах поза межами регіону.. Очевидно, що вивчення прикордонних регіонів має сенс  насамперед в ширшому контексті вивчення тих державних та суспільних утворень, яким належали ці прикордонні землі. А відтак, дослідження фронтирів кидає світло не тільки на їхню історію, а й на історію країн, які домінували в регіоні: багато притаманних цим спільнотам рис краще видно стає саме на їхніх окраїнах, у точках зіткнення з їхніми численними «іншими». Тому історію країн НСЄ найкраще вивчати у взаємозв’язку його складових компонентів, а сам регіон -- в контексті Східної Європи в широкому розумінні цього терміну  від старої Східної Європи на заході до її теперішнього «далекого сходу» у рамках сучасної Росіі . Мабуть, немає кращого способу зрозуміти прикордоння, ніж усунути кордони!

Авторизований переклад з англійської Антоніни Ящук

Уперше опубліковано у: East European Politics & Societies. November 2011. vol. 25 no. 4 рр. 763-769.