1. Переддень революції: з «Війська» в «народ»
(Я.Собеський, Ш.Старовольський, П.Пясецький, А.-М.Фредро)

Період після Хотинської війни 1621 р. і аж до початку Національної революції у 1648 р. позначений наростанням якісних змін у козацькому середовищі. Військо Запорізьке все впевненіше діє як самостійна військово-політична сила. Воно майже на рівних змагається з коронним військом у козацьких війнах 1625, 1630, 1637-1638 рр.; опановує Чорне море, загрожує столиці Османів Стамбулу-Константинополю та ледь не перемагає турецький флот 1624 р.; втручається у внутрішні справи Кримського ханства 1628 р.; претендує на участь у виборах польського короля 1632 р.¹; утримує цілий «фронт» на Лівобережжі Дніпра під час Смоленської війни 1632-1634 рр. між Річчю Посполитою та Московським царством; у 1637-1641 рр. самотужки (спільно лише з донцями) веде війну з Туреччиною за Азов; здобуває новий військовий досвід на бойовищах Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр.; зрештою, бере найактивнішу участь у широкомасштабній колонізації Дикого Поля. Тісні ж зв’язки із православною ієрархією усталюють їх статус лицарів-оборонців віри (а мілітаризація міжконфесійної боротьби була тоді «на часі» по цілій Європі)².

Цікаво, що в 1633 р. уперше прозвучала пропозиція подарувати запорожцям автономію за взірцем Великого князівства Литовського³. Самі козаки, ще 1621 р. (після Хотина) просили короля, аби у Київському воєводстві, жовнірів не було, бо тут зосереджені козацькі оселі. А на коронаційному сеймі 1633 р. вони просили допустити їх представників до участі у сеймах як шляхетських послів-депутатів⁴.

Все це обумовлює доволі інтенсивні прояви зацікавлення козаччиною з боку тогочасних річпосполитських історіографів. Причому рівень розробки «козацької теми» явно покращується, у чому ми зможемо переконатись на прикладі характеристик козацтва пера Якуба Собеського, Шимона Старовольського, Павла Пясецького та Анджея-Максиміліана Фредра.

*    *    *

Якуб Собеський (5.V.1590 – 13.VI.1646) уперше концептуалізувати своє ставлення до запорожців мав ще принаймні 13 вересня 1621 р., у Хотинському таборі. Він тоді від імені держави виступив перед козаками з промовою, аби надихнути їх продовжувати службу, попри проблеми з платнею та забезпеченням. У цій промові оратор підніс жертовність і героїзм запорожців (останні, втім, не «пройнялися», бо жадали від держави не слів, а реальних справ)⁵.

Зрештою, про події Хотинської війни Собеський уклав діаріуш, який згодом у розширеному та латиномовному («вченому») варіанті видав у Гданську 1646 р. під титулом «Commentariorum Chotinensis belli libri tres» / «Коментарів Хотинської війни 3 книги». Цей твір користувався великою популярністю та помітно вплинув на пізнішу історіографічну традицію. І саме з нього походить уривок про запорізьких козаків, який проаналізовано нижче.

Звичайно, перш ніж перейти до тексту, варто визначитися з датою його створення. Відсутність у згаданій оповіді будь-яких чітких вказівок на факти, що скільки-небудь далеко відбігають від часів Куруківської кампанії 1625 р., схиляє до датування написання «козацького параграфу» часом невдовзі по цій події (принаймні, саме стан після 1625 р. він представляє).

Цілий уривок у Собеського має власну назву «Походження, життя та звичаї козаків запорізьких». Вбудовано його до загального тексту після вістки про прибуття Війська Запорізького під Хотин. Причому автор пояснив мотиви, якими він керувався створюючи свою козацьку характеристику – «оскільки досі далеко [розійшлася] поміж різними племенами слава, що про них поширюється». Він також охарактеризував власну компетенцію у цьому питанні (писав «на правах очевидця» та черпав з компетентних джерел). Цікавили Собеського проблеми «початку, звичаїв та інституцій» козаків, причому саме останній пункт – інституції козацькі – є найоригінальнішою частиною його праці.

Починає оповідач з уже доволі стереотипного твердження про переважно «руську» етносоціальну базу козацтва, доповнену шляхетними злочинцями-вигнанцями чи не з цілої Європи («Майже усі вони з Русі походження ведуть, хоча чимало з Велико- та Малопольщі шляхтичів, на позбавлення честі засуджених, а деякі з Німеччини, Галлії, Італії, Іспанії навіть, через вироки за злочини вигнані, між ними знаходяться»). Утім, продовження йде зовсім нетривіальне: вони «релігії Грецького сповідання дотримуються, рутенську мову уживають, відкидають походження – якщо навіть хто [досі] носив знатне, плебейські імена приймають і вони, для усього громадянства померлі, дике життя вести змушені». Якщо про православ’я та русько-українську мову запорожців йшлося вже й у Станіслава Любенського (1573-1640)⁶, то згадку про звичай зміни імені (шляхетського на просте) до історіографічного образу козацтва запровадив саме Собеський. Усі ці риси поглиблювали сприйняття своєрідності козацької ідентичності в Речі Посполитої (відтак надходило розуміння, що, аби зватися козаком, треба було не лише подолати дніпрові пороги, як легковажно твердив Боплан).

Далі Собеський коротенько пише про запорізькі місця перебування/ зародження козацтва (низові острови Дніпра та Пороги). Дуже вірогідно, що тут скорочено використано текст Я.-І.Петриція з його твору «Historia rerum in Polonia gestarum anno MDCXX» / «Історія справ у Польщі славного року 1620» (написаний 1620 р., виданий бл. 1622, вірогідно, в Кракові). Зокрема, йдеться про гасла «Дніпровські Катаракти» та «Пороги»⁷.

Як продовження-розвиток міркувань з гасла «Козацька дисципліна» того самого Петриція виглядає і наступне твердження: на Запоріжжі «до занепаду військової дисципліни, усі на хоругви та полки поділені, в цілковитій покорі, і, постійно у війні вправляючись, жили та, ніби до гніздівля якогось прив’язані, палестру цю задля інших занять покинути злочином вважають». Як бачимо, це вже погляд людини, яка після Хотина 1621 р. пережила й масштабні козацькі війни з урядом 1625 та 1637-1638 рр.

Господарча база козаччини також окреслена досить оригінально: «Живуть убого гуртом, то з мисливства, то з рибальства заробляють, про запаси плодів для усіх турбуються, від міської комерції відрізані, майна [приватного] жоден [не має], хіба невелика кількість заслужених випадково отримує, надмірності та розкоші невідомі [їм], ні про що інше, окрім зброї одної, не турбуються». Якщо про рибальство та мисливство як основні господарські промисли козаків згадано чи не у кожній козацькій характеристиці, про спільне майно-спільну заготівлю запасів для Війська попередники також оповідали, то згадки про «невелику кількість заслужених», які хай і «випадково», але вже мають певні приватні статки, а також про відрізаність Запоріжжя «від міської комерції» – це нові наративні елементи, запроваджені до козацької характеристики Собеським. Вони явно працюють на відображення все більшої «складності» козацтва як явища.

Від господарських занять запорожців Собеський плавно переходить до військового «промислу». Окреслює він і основні «фронти» для останнього: «В Очаківських полях найщасливіше часто з татарами б’ються та славою за майно сплачують, нападами приморським областям турків загрожують безупинно».

Далі Собеський пробує знайти у минулому козаччини первісний «золотий час». На його думку, колись «війська їх такого лише кілька тисяч існувало і, дотримуючись рангів військових, ветеранам та відставним загальну проявляли пошану». За це й попередні польські королі «права, привілеї та імунітети певні їм щедро дарували, винятковою милістю лицарських підданих своїх підтримували та часто наділяли, щоразу, коли покровительством охоплювали» (тут мова про наближення козацького статусу до шляхетського).

Причиною занепаду класичної козаччини Собеський вважає недолугість нащадків і зростаючий доплив до козацьких лав «наброду»-черні⁸. Це «простолюду невійськового маса», втікачі «з областей Русі від ріллі, від різних ремесел». Раніше вони могли сягнути хіба що статусу «поштивих ветеранів», але тепер стали претендувати на провідну роль у козацтві. Шляхетному Собеському такий демократичний ухил явно не подобається, тому він не жаліє словесних фарб для знеславлення цієї нової козаччини з вискочок (вона «суперництво та чвари починала, старовинний війська лад змішувала, стриманість обертала у грабунок [нестримний], дисципліну в сварку, послух на сваволю змінювала»).

Точка розриву з попередньою традицією, за Собеським, припадає на Наливайківщину (1594-1596 рр.). Козаки тоді «задля грабунку блукали там і сям по Русі, Литві, Київському та Брацлавському воєводствах». Їх «сваволя» загрожувала «церкві, королівщинам та шляхті добрій, ба навіть багатствам держави». За це з козаками «рішуче бився» гетьман С.Жолкевський, який розгромив запорожців і полонив їх ватажків. Наливайка, як згадує Собеський, «люто» страчено під час варшавського сейму 10 лютого – 25 березня 1597 р.

Утім, як указує оповідач, держава пробувала застосовувати до козаків і несилові методи, як ось угоди, «за посередністю кращих мужів», з метою «до того початкового ладу» повернення. Тут, ймовірно, Собеський має на увазі передусім Куруківський договір (він якраз легітимізував милий серцю історика-аристократа кількатисячний козацький реєстр), до якого пан Якуб сам доклав рук.

Далі оповідач малює козаччину (угодами, таким чином, узаконену) ніби «з середини». Починає він з того, що власне і породжує козацьку проблему, – з війни. За Собеським, у козаків «щоразу, як якусь почнуть виправу, багаточисельне військо з грабунку областей Корони годується». Причому, із закінченням бойових дій проблеми із запорожцями не зникають, бо вони, «з війни повернувшись, майже колонії певні по селах і містах як королівських, так і шляхетських створюють, усі старшинам і панам своїм послух дотримують» (мова про т.зв. козацький присуд – претензії козаків на екстериторіальність і внутрішню автономію).

Тільки «деякі з ветеранів на своїх при Борисфені осідках затримуються», решта – живе з промислів і «над господарством лише, з жінками та дітьми, старанно працює». Утім, навіть ці, інтегровані до мирного життя, які «спокій» обрали, становлять проблему для держави. Адже «вони в громадські суперечки втручаються і на Сейми часто послів окремих від них посилають, які Грецької віри конфесію оголошують своєю справою, на латинян нападають і західної католицької … церкви панування відкидають».

Далі Собеський знову згадує про утворене 1625 р. реєстрове козацьке військо («Недавно [їх] найманцями своїми забажала мати Річ Посполита, для яких щорічно певну суму грошей Київ отримує⁹») та переходить до аналізу військових структур козаків. Починає, природно, з голови, зауважуючи: «найвище у них командування зосереджує війська Старший^*, який вживає як знак влади носіння жезлу з очерету виготовленого». Про спосіб обирання козацького Старшого Собеський повідомляє наступне: «І [його] у спосіб стрімкий, не голосуванням, але єдино криками та частим за кандидата шапок підкиданням, обирають; і так само, часто за бажанням непостійної черні, уряду позбавляють». Завершує презентацію уряду Старшого оповідач зауваженням про його дуже широкі повноваження – «доти доки обов’язки свої виконує, у руках його перебуває влада над життям і смертю кожного козака».

[* Собеський вживає різних латинських термінів для позначення керівників коронного (dux) та козацького (praefectus) військ, контекстними варіантами перекладу для цієї опозиції можна прийняти «гетьман» (коронний) – «старший» (козацький).]

Другий щабель козацької ієрархії, за Собеським, займають «чотири військові радники, звані осавулами, з помічником головнокомандувача, якого заступником Старшого військо іменує» (мова про наказного гетьмана). За ними йдуть «табору, армати, полків старші, потім сотники та громадський нотарій, який облік майна та витрат їх записує та, зазвичай за радою грецьких монахів, листи до короля і вельмож королівства пише» (=генеральний обозний, полковники та генеральний писар відповідно).

Згадав Собеський і про головну маєтність Війська – містечко Трахтемирів на Київщині. Його козакам «Річ Посполита, для задоволення пам’яті [їх] вірності з виказаними заслугами, дарувала». Тут вони, разом із власним архівом, зберігають «привілеї, військову армату, різну з розорених турецьких торгівельних поселень вивезену здобич, а також військове спорядження та королівські прапори, які їм на знак верховної влади, щоразу як за Річ Посполиту зброю піднімають, від польського короля – з надзвичайної ласки – посилаються».

Далі Собеський докладно описує процедуру козацької ради – цього верховного органу прийняття рішень у Війську Запорізькому¹⁰: «Коли скрутне якесь становище у війську трапляється, до зібрання скликають від самого гетьмана усю чернь. І він насамперед, надавши обличчю вираз поваги та скромності, по кілька разів у бік натовпу своїх уклоняється, проходить на призначене місце та, знявши шапку, під розгорнутою королівською корогвою, між іншими, які сидять, тільки він з чотирма осавулами стоять, певні справи, які на обговорення надійшли, докладним ґречним викладом оголошує. Тоді або закиди, якщо навіть якісь вони висувають, спростовує, або в особистих потребах якусь від війська ласку уклінно просить. Притому усе, що б не отримав, за милість приймає та, щоб чернь собі [не] вирішила, її вимог настійно дотримуватись зобов’язується. Коли ці відмовляють, усі примхи їх не оприлюднює, голосом і порухом повагу виявляє. Доки Старший війська їх промовляє, слова його зрештою мовчки вислуховують, потім думки свої, по черзі, сиплять вигуками». Зауважимо, що опис козацької ради – це ще один цілком «піонерський» внесок історика до наративного образу козацтва у річпосполитській історіографії.

Закінчивши із «структурами» Війська Запорізького, Собеський переходить до оповіді про його військові «технології». Тут пальму першості тримає запорізький флот («До війни морської найпридатнішими [козаків] тривалий зробив досвід»). Собеський описує славетні човни-чайки запорожців («Плавають на човнах, які з бортів на кшталт дошок пуками з очерету, вигаданими проти бур та хвиль моря, обв’язують і, досконало легкі, вони важкими галерами турків найчастіше заволодівають»).

Далі охарактеризовані якості запорізької піхоти, яку оповідач оцінює дуже високо («Багато з них списів не вживає, але рушниць – усі. Цим створюють армії Корони Польської можливість дорівнюватись найпотужнішій у світі земних володарів піхоті»)^*. Описує й родзинку піхотного мистецтва запорожців – використання в бою табору («Стан-шикування також вправно в кількох порядках роблять з возів, за нормами найсильніших оборонних укріплень, який Табір називають і проти ворогів натиску крайнього в ньому шукають сховку»).

[* Найраніше відоме мені твердження, що запорізьку піхоту цінують «більше за іншу», походить з 1604 р., див.: Rangoni Claudio. Relacja o Królestwie Polskim z 1604 roku / Oprac. Janusz Byliński, Włodzimierz Kaczorowski. – Opole, 2013. – S.82. Вона знана ще як «Реляція про Польське королівство, почата 1603 р. і закінчена 1604 р.», помилково приписувана кардиналу Ермініо (Карло) Валенті (Valenti, 1564-1618; кардинал з 9.VI.1604 р.).]

Наприкінці цілого параграфу Собеський повертається до основної оповіді про Хотинську війну. Переповідає труднощі із забезпеченням харчами новоприбулих запорожців, у чому воліє звинувачувати Я.Бородавку, який зволікав зі з’єднанням із коронним військом. Згадує про намагання П.Сагайдачного та командування коронної армії якось дати собі раду із цією проблемою.

Насамкінець додамо кілька слів про модерні переклади цього тексту Собеського. Першим був переклад польською мовою Владислава Сирокомлі з видання 1854 р. Він є досить удалим, але містить і помилки, і певні скорочення первісного тексту, і подекуди некоректний, з точки зору сучасного стану науки, надто вільний слововжиток (козацького вождя Я.Бородавку охарактеризовано тут як чоловіка «gnuśnego», а не «найбездіяльнішого», як було б коректно щодо оригіналу).

Наступними, особливо важливими для українського читача, були переклади для збірки «Мемуары относящиеся к истории Южной Руси» (Вип.2, 1896), а також переклад М.Грушевського у 7-му томі «Історії України-Руси» (1909). Утім, обидва вони були лише фрагментами цілого козацького уривка, що знижувало їх загальну вартість для наукового вжитку, а перший з них місцями сильно поступався навіть польському попереднику (там, де мають бути «оселі-місця перебування козаків», – незрозуміла «старшина», де згадано про занепад давньої запорізької дисципліни, козаки взагалі не знають про останню, де мова про «списи», згадано «луки»).

У підсумку зауважимо, що козацька характеристика Я.Собеського демонструє високу «зрілість» опрацювання теми, використання як свідчень «очевидців», так і попередньої історіографічної традиції. Примітним тут є зсув уваги від оповідання про «зовнішні» ефекти існування козаччини (партизанська війна з турками та татарами тощо) до з’ясування внутрішніх проблем уряду Речі Посполитої у зв’язку із козаччиною.

У Собеського взірцево протиставлені минулий «золотий вік» первісного лицарського козацтва та сучасний «залізний вік» козацької черні (тема розвинута Старовольським, див. нижче)¹¹, указано на перевагу «городових» козаків над запорожцями, що на той час вже окреслилася, та великий інтерес легітимізованого реєстрового Війська до громадського життя (у союзі із православною церквою). Дуже доскіпливо висвітлені внутрішні механізми функціонування козацької організації (без обізнаності з якою уряду Речі Посполитої годі собі дати раду із цим все більш складним явищем).

Демонстрованому Собеським новому нараційному формату характеристики козаччини значної «вченої» вивершеності надав вже знайомий нам Шимон Старовольський.

*    *    *

Шимон Старовольський (бл.1588 – 6.IV.1656) кілька разів звертався до козацької теми¹². Перша його характеристика запорожців прямо пов’язана з дебютною спробою цього автора виступити в ролі історіографа. Мова про «нефортунну», за власним визначенням ученого, працю «De rebus Sigismundi Primi» / «Про справи Сигізмунда І» (Краків, 1616). Цей текст багато пояснює у справі ґенези уявлень Старовольського про запорізьких козаків.

Так, зокрема, зрозумілою стає мотивація вибору автором саме О.Дашкевича на роль першозасновника козацтва¹³. Адже цей персонаж, про зв’язок якого з козаччиною Старовольському відомо заздалегідь, з’являється на сторінках праці першим (події 1506 р.), раніше за інших претендентів (С.Полоус-Полозович, П.Лянцкоронський, І.Свірчовський-Свірговський).

Та звернемося безпосередньо до «уривка про козаків» з цієї хроніки. Як і хронологічно близьку характеристику С.Любенського, цю оповідь відкриває зауваження про накопичення (у сучасному автору письменстві) критичної маси принагідних згадок про козацтво («оскільки про Козаків [часті] згадки робляться»). Відтак, є потреба перейти на новий якісний рівень у представленні теми («справа вимагає очевидця, котрий з ними б перебував та їм близьким був би. [Адже] дехто описує, то єдино через ту їх військову доблесть, то через імені славу»).

І, для початку, запорожців окреслено за античним прецедентом («Козаки або Велони [читай – веліти]») та як солдат-добровольців («вояків за своїм власним вибором і доброю волею»). Далі «розшифровується» тема роду війська (веліти) – «вони легке озброєння уживають – списи, дротики, луки та рушниці». Втім, до цього цілком стереотипного рядка, додане зауваження про багатоманітність козацького військового мистецтва (згадана зброя застосовується «не водночас або уся разом, але за можливості та зручності: одне на човні, інше верхи на коні або пішими»).

Добровольці-козаки почуваються вільними від звичайних обмежень вояків-фахівців. Вони «майже ніяк не турбуються про спорядження, пристойність та звичаї»; відзначаються завзяттям-ентузіазмом («у збройному суперництві вони перемогти здатні найкращих») та винахідливістю (як скрута – найкраще для захоплення здобичі допомогою служать»).

Старовольський усвідомлює різницю між жовнірами «козацьких» рот і запорожцями. Для перших козацтво – це фах («такі, що звуться козаками, і між поляками є легкоозброєні, але вони [такі] лише за манерою бою, а [в іншому] життя не змінюють»), для других – спосіб життя («ті, які суть Запорожці … особливі»).

Далі, аби пояснити саму назву, автор звертається до географії та просторового окреслення місця, за яким її отримано (козаки «на островах мешкають за порогами Бористена, котрі з великим гуркотом з височини спадають. Вони [є] чудово виробленим природою кордоном (у просторіччі porohi), що плине між скелями і човнам неприступним створений, ніби за задумом рівнини прорізає»). Не забуває Старовольський і про альтернативний термін «низові/низовці» («На ті простори, що їх нижче спадають, [запорожці] зі своїми човнами, що Чайками звуться, за линвами піднімаючись і спускаючись, потрапляють. Відтак, дехто [їх кличе] Низовцями – від мешкання на Низу річки або в нижній частині Русі, куди річка, віддаля збігаючи, плине»). Тут-таки історик зауважує екстремальну дистанцію Запоріжжя від центрів Речі Посполитої (запорожці «під владою Корони є останніми*. [Вже] Донці, які над Танаїсом або Доном мешкають, Московитам підлягають»).

[* Варіант перекладу – найвіддаленішими.]

Наступна сентенція оповідає про «історію» запорізького козацтва як суспільного явища («Спочатку їх досить таки мало було, але на волі вони зростали, прибавлялися та розселялися. Їх приходило все більше, бо острови ті, які заселяли, або на яких шукали сховку, від нападів і з суходолу, і з човнів, хоча б і без рукотворних укріплень та споруд, щонайбільшу убезпеченість мають»). Отже, козаки – то «діти природи» і, водночас, зростання їх кількості «природно» обумовлено.

Відтак, Старовольський змальовує певний життєвий (річний) цикл запорожців. Він бере початок навесні, коли козаки зосереджуються на Запоріжжі, та розпочинають набіги на турецько-татарські володіння морем та суходолом («з весни, численне військо, досвідчене в навігації, під тим іменем [козаків], сповнене наскільки можливо силою, татар <скіфів> та турків часто в битвах побиває і численні гучні перемоги [отримує]; воно захоплюється на прикордонні варварські нації нападами і багато їх купців грабує, немало навіть цілком руйнує поселень та уходить зі здобиччю»). Природна неприступність Великого Лугу забезпечує збереження цієї здобичі, але він-таки не може цілком забезпечити життєві потреби запорожців. Попри «свою» сушену влітку рибу, в якій нема нестачі, Запоріжжя залежить від довозу припасів (здобич «ніби в замку найміцнішому ховають, улаштувавши заздалегідь підвіз припасів. Бо недостатньо своєї риби, влітку сушеної, що підкріплює взимку навіть»).

Завершує «цикл» козакування відхід на зимові квартири до волості. Зимувати на Запоріжжі, зберігаючи човни та важку зброю, залишається лише невеличка сторожа («Згодом вони, човни та військову армату в безпечному місці склавши, охорону найдобірнішу залишивши, самі таки до Києва, Кричева, Черкас та інших сусідніх королівських містечок відправляються»). Цікаво зауважити, що близький до «руського» світу автор проігнорував тут популярний мотив запорожців як суміші різних народів.

Діяльність низовців Старовольський оцінює назагал позитивно. Він відверто радіє зі, здійсненого руками козаків, «покарання» жахливих для цілої Європи турків. Єдиними негативами запорожців історик вважає схильність до пияцтва та проявів юнацької недисциплінованості («І від цього мистецтва вони потуги досягли, оскільки справами їх сусідні турки, які, водночас, самі жах наводили, були покарані найбільше. Якби хміль при цьому вивітрився та юність свято трималася настанов порядку і до стриманості себе привчала, невдовзі [знані були б], не як ті, хто єдино сусідів-ворогів охоче відганяє, але як навіть [такі, хто] похвалу і славу найсильнішу імперії, підвладної Польщі, залишив»). Утім, як зрештою зауважує автор, уряд, коли це в його інтересах, готовий виявляти поблажливість («Але і зовсім недавно войовники найвидатніші, самі польські королі, їх примітну допомогу уживали^*»).

[* Мова, про присутність запорожців на бойовищах російської Смути, а вірогідніше конкретно про свіжу участь у гучних рейдах Московщиною О.Лісовського (лютий 1615 – лютий 1616 рр.), коли козаки сягнули навіть Білого моря.]

Вже ця перша козацька характеристика Старовольського засвідчила неабиякий інтерес ученого до цілого явища. Але «вершиною» дослідження проблематики козацтва у творчості цього автора став розділ про запорізьких козаків, який вінчає видання «Eques Polonus» / «Лицарство польське» (варіант перекладу – «Шляхта польська». Венеція, 1628). Сам Старовольський вважав його своїм основним текстом про запорожців (про це він, зокрема, заявляв на сторінках «Сарматських войовників» та «Полонії»^₁₄).

У загальній структурі згаданого трактату розділ про козаків був останнім – Розділ VIII: De Cosachis Zaporosensibus / Про Козаків Запорізьких (c.51-68). Він є наразі найбільш докладним та нараційно розбудованим з відомих описів запорожців, витворених «дореволюційним» річпосполитським письменством. Саме його реферував згодом Старовольський в інших своїх творах, зокрема, у неодноразово перевиданій «Полонії» та у «Сарматських войовниках» (при біографії О.Дашкевича).

У модерній українській історіографічній традиції окремі уривки з «Лицарства Польського» відомі в перекладах М.Грушевського. Утім, це лише частинки цілого козацького розділу (десь третина загального тексту), ще й з певними скороченнями, що суттєво знижує вартість такого перекладу для сучасної науки. Зрештою, і вже інтерпретованим Грушевським пасажам наразі не завадить верифікація.

Отже, у «Лицарстві Польському» українському козацтву відведений прикінцевий розділ 8 під лаконічною назвою «Про Козаків Запорізьких». Розпочати його Старовольський воліє з міжнародно-злободенної, на час написання тексту (1628 р.), теми розрізнення запорожців і лісовчиків (пор. близькі за хронологією аналогічні зацікавлення С.Любенського та Я.-І.Петриція).

Загалом наполегливе роз’яснення цього питання як Старовольським, так і Любенським з Петрицієм, є відповіддю на інформації на кшталт ось розлогої реляції для двору герцогів Тосканських – «Relatione del Regno di Polonia scritta l’anno 1624» / «Реляція про стан Королівства Польського 1624 р.», передостанній параграф якої носив титул «Cosachi» («Козаки»)¹⁵. У ньому, зокрема, повідомлялось: «Вони [себто козаки] відзначилися у Валахії під час останньої війни із Туреччиною [мова про Хотинську війну 1621 р. – Д.В.], де показалися вправними солдатами, і в іншому випадку в битві при Білій горі під Прагою, де билися за Кесаря [8.ХІ.1620 р. – центральна битва початку Тридцятилітньої війни – Д.В.]; а до того часу вони лічилися лише гідними пустошити неприятельський край і нездатними нести регулярну польову службу»¹⁶. Хотин справді зараховувався до діянь запорожців, в той час як Біла гора – то справа лісовчиків.

Отже, питанню розрізнення «козаків» Старовольський присвячує розлоге гасло-параграф «Одні Козаки є, які в Німеччині служать, а інші, які на Турків у набіги ходять». Починає оповідач (дуже схоже із С.Любенським) із твердження, що по Європі гуляє чимало малокомпетентних і помилкових уявлень про козаків, а також про змішування запорожців^*, відомих за антитурецькою та антитатарською діяльністю у Причорномор’ї, з лісовчиками, які відзначилися службами австрійському імператору на початковому етапі Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр. Особливо нашому автору не подобаються трактування «козаків [окремим] плем’ям, від народу Корони Польської відділеним мовою та походженням».

[* Термін цей Старовольський тут зве «зовсім недавнім». Він, справді, стає популярним у річпосполитській літературі вже з XVII ст., раніше зазвичай побутувало визначення низові козаки/низовці або дніпровські черкаси. Уперше термін козаки запорізькі, з аналізованих у цьому розділі авторів, ужив Б.Папроцький (див. «Сад королівський» 1599 р., у «Гербах» – 1584 р. видання – він пише про «низових Козаків, котрі запорізькими молодцями звуться», а ще його «Історія жалісна» 1575 р. знає лише «низових козаків»).]

На думку Старовольського, різниця між згаданими військовими формаціями – це, передусім, відмінність між родами збройних сил: лісовчики (їм, на відміну від Любенського, автор не відмовляє у козацькому імені і зве «козаками польськими») – це легка кіннота; натомість «козаки запорізькі» – піхота. Крім того, ці козацтва мають відмінну соціальну та регіональну бази: перші – то шляхтичі з регіонально нерозрізненої «Польщі», другі – «з руських провінцій, себто Київського та Брацлавського Воєводств селянська збиранина і набрід простолюду». І, оскільки про шляхетську легку кінноту Старовольський вже мовив у інших розділах цієї своєї книги, далі він подає дані лише про запорожців.

До речі, щодо універсально-«фахового» обличчя «козацької» кінноти С.Старовольський послідовний. Так, у творі «Wyprawa і wyjazd … woyska … sułtana Amurata … na woynę do Korony Polskiej» / «Виправа та виїзд … війська … султана Амурата…» (Б.м.д., 1634) він навіть бедуїнські підрозділи турецького війська зве «арабськими козаками»¹⁷. Утім, про жодну іншу «козацьку» піхоту, крім запорізької та донської, ніколи не згадував. Її унікальність явно проглядається із подальшого опису.

Розпочинає оповідач традиційно, із з’ясування питання походження імені. Цьому присвячене гасло-параграф «Звідки назва Запорізькі Козаки». Старовольський доволі нетривіально витлумачує слово «порог» / «limen» як «кордон». Отже запорожці – це ніби люди за-кордонні. Здається, автор таки вкладає у це певний розширений сенс, бо згадує, що Запоріжжя перебуває «за кордоном Землі Київської, яка останньою є на Схід Корони Польської провінцією», хоча далі у нього «кордон» є простим синонімом «річкового порога» (він рясно, але зовсім загально, мовить тут про дніпрові Пороги). Взагалі у Старовольського численна «темність» змістів має за джерело його не дуже добру латину. Вірогідно, із характеристикою закордонності / замежо¬вості / позазаконності козацького феномену – з точки зору «нормального» суспільства – пов’язаний і прикінцевий пасаж параграфу: «Запорожців і Козаків, майже всі зневажають, навіть до смерті [можуть убити]».

Традиційно – за «іменем» – описується і місцеперебування козаків-запорожців. Цьому присвячене гасло «Три Козацькі острови, на яких перебувають [запорожці]». Це хрестоматійні Томаківка, Кохан і Хортиця, причому останню Старовольський волить звати «острів Вишневецький», бо тут «укріплення за собою залишив самотнє» Вишневецький – староста руський, який «колись з Татарами власними силами бився». Цікаво, що, як звернемося до тексту «Сарматських войовників», стає ясно, що Старовольський помилково вважав, що ім’я острову дав не знаний Байда – Дмитро Вишневецький, а його двоюрідний брат Михайло¹⁸.

Пофантазував оповідач і щодо назв Томаківка (від Томи – вождя якогось) та Кохан (від кохання). Ось тут запорожці Старовольського, «рибу, звіра та птахів ловлячи та у військовій справі вправляючись, життя проводять».

Далі йде гасло «Які є Запорожці» доволі хаотичне за наведеними у «дефініції» сенсами. За Старовольським, запорізькі козаки – це, власне, войовничі селяни, мешканці шляхетських маєтків, королівщин, а також маєтностей київського католицького єпископа. Вони служать на війні без жалування. Козаки усі є православними, а науки (західного типу) вони «майже ігнорують».

Наступні взаємопов’язані гасла – «Відколи почалися» та «І хто Засновники» – ясніші. За Старовольським, початки козаччини пов’язані із королюванням Сигізмунда І, коли велися масштабні війни з татарами, росіянами та молдованами. На роль засновника запорізького козацтва історик висуває «досвідченого змалечку» Остафія Дашковича, підлеглого/військового клієнта гетьмана великого литовського кн. К.І.Острозького.

До речі, Старовольський тут відходить від вже спопуляризованого Стрийковським, Гваньїні та Й.Бєльським погляду на Предслава Лянцкорон¬ського як першого організатора козацтва (1516 р.). Не зреагував автор «Лицарства Польського» і на версію М.Розвадовського про «козака Полуса»^* як першого (з 1508 р.) вождя козаків¹⁹.

[* Полозович (Полоз) Семен († після 1524) – урядник з Київщини, знаний за боями з татарами 1508, 1511 та 1524 рр.]

Нагадаємо, що лаври засновника козацтва для О.Дашковича пов’язані передусім з його проектом оборони українського кордону, представленим на сейм 1533 р. Для цієї справи він пропонував залучити 2 тисячі козаків (річкової піхоти на човнах) та кількасот козацької кінноти. Зауважимо, що вписання Дашковича саме до запорізької традиції (див. також розлогу біографію цього «гетьмана» запорожців у «Сарматських войовниках»²⁰), здійснене Старовольським, у модерні часи було цілком сприйняте українською національною історіографією, хоча про «авторські права» річпосполитського історика здебільшого забуто.

Тут-таки автор «Лицарства польського» описує і процедуру «ініціації» козака, прийому новобранця до бойової співдружності-«товариства вродженого». За нею запорожці, «як тільки позначать свого прихильника, прохають, радять і намовляють останнього: зробись іншою рукою, будь першим на ворога з власної волі, і раз і вдруге, і, зібравшись врешті-решт до купи, заклинають ім’ям Козацьким, ніби збайдужіти до всього, окрім доброї слави: і так з хлопців посвячується, до стану військового долучається».

А велич цього «стану»-верстви Старовольський цілком визнає. Бо відпочатку козаками «і Москалі, і Татари вельми обтяжені були, багато шкод Варварам вони самі поробили, Українною Шляхтою за послуги Короні обдаровані, і багато Урядниками споряджувані». Як бачимо, родовий зв’язок козацтва з українною шляхтою не секрет для оповідача.

Зрештою, Старовольський знов повертається до теми вождя козаків і оповідає, як відбуваються вибори нового зверхника та які вимоги висуваються до нього: «Тоді, як життя завершує, Сотники^* нового собі голову обирають, [який має бути людиною] в усіх відношеннях надзвичайною, яка з молодістю поєднує [здатність] приваблювати багату здобич. Владу [обранець має] справедливо вживати як в часи успіху, так і тоді, коли ворог, собою задоволений, викликає гнів». Тут цікаво відзначити чергове «темне місце» тексту («сотники» чи «з сотників»), коли вибір варіанта вказує на вибір гетьмана або старшинською радою (про що є натяк і нижче), або радою чорною (загальною) зі старшин²¹.

[* Можливо слід читати – «[з] сотників».]

Зауважив Старовольський насамкінець і те, що ці вибори тривалий час лишалися суто внутрішньою справою запорожців, незалежною від уряду держави. Як він пише: «Навіть королю [особа ватажка] незнайома [була], аж поки не були Річчю Посполитою через Комісії Королівські [козаки] обмежені».

Наступне гасло «Накопичення успіхів і поширення навіть на чужоземні Князівства війни молодецької» подає короткий реєстр гучних козацьких виправ на службі чужоземним володарям. Цим козаки, за Старовольським, служили у вільний від виконання обов’язку перед вітчизною час, «проти ворогів віри». Так, ходили вони на допомогу «до Івоні та Богдана Молдавських; Арона та Міхала Волоських; до династів: Христофора та Сигізмунда Баторієв – Трансільванських Князів; Рудольфа та Матвія – Римських імператорів, [аби] Угорське ясносяюче королівство від Оттоманської люті захищати».

Зауважимо, що усі перераховані випадки використання запорожців іноземними володарями відносяться до кінця XVI – початку XVII ст., починаючи з акції І.Свірговського-Свірчовського на користь Івоні^* у 1574 році. Згадані тут-таки Богдан IV Ляпушняну – це молдовський воєвода (1568-1572), який активно боровся за повернення на трон до 1574 р.; Арон Тиран († 1597) – молдовський воєвода (1591-VI.1592; X.1592-1594); Міхай (Михал) Витязь (1558-1601) – волоський воєвода (1593-1601), воєвода семигородський (1599-1600), воєвода молдовський (V-IX.1600); Сигізмунд Баторій (1572-1613) – трансільванський князь (1581-1594; 1598-1599, 1601-1602), Христофор – його брат; Рудольф ІІ (1552-1612) та Матвій (1557-1619) Габсбурги – імператори Священної Римської Імперії (1576-1612 та 1612-1619 відповідно).

[* Іоанн ІІІ Лютий – молдовський господар 1572-1574 рр.]

Цікаво, що тут Старовольський ґрунтовніший від сучасних собі запорожців. Вони в «супліці» 1623 р. до короля Сигізмунда ІІІ Вази перелічили лише «Мультянську [1600], Інфлянтську [1602], Московську війни [1605-1618], насамкінець ту свіжу експедицію Турецьку [1621]», себто козацькі «служби»²², вони починають з 1600 р. (причому, не згадують служби іноземним володарям, не такі вже і приємні польському королю). Можливо, тут слід зважати, що саме за волоську кампанію 1600 р. козакам пробачено «наливайківщину» і вони знову стали «легітимною» верствою суспільства, а отже звідти йде «новий відлік» історії Війська Запорізького. Згодом запорожці позбулися цього «комплексу» і новому королю Владиславу IV Вазі у 1634 р. представили вже й «привілей Баторія» з 1582 р.

Гасло «Шляхтичі Польські, які нападами Турків турбували» продовжує тему історичних козацьких справ та згадує, що в різні часи козаків водили в походи проти бусурман коронні достойники – «Лаські, Вишневецькі, Струсі, Потоцькі, Язловецькі, Претвичі, Бучацькі, Корецькі та інші Подільські магнати та Герої доблесні». А гасло «Зі своїми Вождями ще більше варварам втрат завдавали» описує козацтво вже як самостійну силу. З-поміж славних козацьких вождів з минулого – «отих Полемархів^* попередніх» – автор особливо виділяє таких, як «Свірчовський той відважний, Голубок, Кішка, Срібний, Лобода, Сагайдачний та той, хто тепер їх ватажок, муж, багатьма війнами досвідчений, – Дорошенко».

[* Полем – давньогрецький бог війни з почту Ареса, отже полемархи – керовані (богонатхненні) Полемом.]

Нагадаємо, що Іван (Ян) Свірчовський (Свірговський) – то ротмістр оборони поточної південного українського прикордоння. На чолі козаків ходив 1574 р. допомагати молдавському воєводі Івоні Лютому у війні з Туреччиною. Ще в річпосполитській традиції Свірчовський часто подавався як перший власне козацький ватажок (на відміну від прикордонних урядників, які лише використовували козаків для державної потреби). Габріель (Гаврило) Голубок – командир загону козаків під час битви з австрійцями під Бичиною 1588 р. (тут він і загинув). Пізніша польська літературна традиція зробила з нього образ ідеального жовніра. Самійло Кішка – герой відомої думи про звільнення козаків з турецької галери, ватажок запорожців 1600-1602 рр., активно співпрацював з урядом (тоді козакам «пробачено» Наливайківщину). Срібний – ватажок морських походів запорожців часів Хотинської війни 1621 р. Григорій Лобода – соратник Наливайка, потрапив до переліку «вірних» козацьких ватажків за свої антитатарські та антитурецькі акції першої половини 1590-х рр. (та й смерть від рук самих повстанців 1596 р. зробила йому в очах річпосполитського суспільства імідж менш винного, ба навіть просто «заблудшого»). У його біографії у «Сарматських войовниках» Старовольський вивів цього гетьмана єдино героєм війн у Молдові, про Наливайківщину нічого не згадав (не знав?)²³. Петро Сагайдачний – гетьман запорожців, герой походів на Москву 1618 р. та Хотинської війни 1621 р. Михайло Дорошенко – гетьман реєстрового козацтва 1625-1628 рр.

Від славного минулого козацтва Старовольський переходить до сучасних проблем із ним. Цьому присвячене гасло-параграф «Але відносно давніх часів усі вони збочили та в погіршення прийшли». На думку автора, козаки «нічого зрештою святого не мають, що не занепало б з давніших часів». Їх «добрі найстарші інститути, одні одряхліли, [інші] спотворились, поступово вийшли з обігу та в негідному ладі [тепер] представляються». Ці ж бо інститути існували «для відбиття Варварських набігів»^₂₄, але козаки вже стали з оборонців наступаючою стороною – «правдами-неправдами вони насмілюються, не лише сусідні народи, котрі мир з нами тримають, зброєю турбувати, але навіть батьківщину саму ворожими [діями] прямо-таки розоряти і в панів своїх селян збурювати».

Про боротьбу уряду з козацтвом мовить гасло «Козаки караються часто Королями Польськими». Першим випадком протистояння згадана страта Стефаном Баторієм у Львові вождя козаків Підкови, що «проти державних пактів» діяв у Молдові. Далі вже король Сигізмунд ІІІ Ваза «Наливайка, першого Гетьмана їх, у Варшаві, за Сенатським декретом, скарав». Потім у Старовольського йде доволі маловідомий у вітчизняній історіографії сюжет з козацькими розрухами після (під час) російської Смути – «згодом по завершенні війни Московської, за Гетьманом Великого Князівства Литовського Каролем Ходкевичем [рухаючись], безчинствували по королівських провінціях і, ніби який ворог поводилися, шкоди шляхті починили, і так у Пінському повіті, як і на Мозирщині, від податків звичайних звільненої». Найвірогідніше, мова тут йде про події початку 1613 р., коли неоплачене Річчю Посполитою військо давалося взнаки ледь не по всій державі.

Нові проблеми з козаками принесла Хотинська війна 1621 р. Тоді вони були коронним гетьманом Я.-К.Ходкевичем «під Хотином утримані у певних межах [лише шляхом] обезголовлення вісімдесяти з їх старшин і Вождя їх Бородавки». Останнє за часом масштабне протистояння, згадане Старовольським, трапилося «три роки тому», коли «Станіслав Конєцпольський, Корони Польської Гетьман, повстання війною скарав, вбивши з них вісім тисяч на полі битви. Решту (там сорок тисяч було) швидко до присяги привів, до давньої дисципліни службової примусив». Мова тут про кампанію проти козаків 1625 р., Куруківську угоду та укладання офіційного 6-тисячного козацького реєстру.

Далі Старовольський переходить до опису внутрішнього ладу сучасного йому козацтва. Відкриває тему гасло «Як Козаки на виправи свої збираються». Тут автор відразу знову зауважує, що «дістали Козаки Запорізькі помітне значення зовсім недавно» (вірогідно, він це робить, аби підкреслити «піонерське» значення свого оповідання). Далі вже викладає справу, оповідає, що на початку весни, коли степи стають доступними, охочі до козакування готують човна та припаси і вирушають Дніпром до згаданих козацьких запорізьких островів. Тут їх зустрічає гетьман, який набирає вояків для походу. Гідних наказує писарю внести до реєстру, негідним велить забиратися, лишивши свої припаси для відібраних. Кожного вписаного до реєстру передають під команду власного «десятника» (курінного отамана?), якому рядовий козак підлягає аж до можливої зміни свого статусу. До речі, відомості про десятників як структуруючий елемент козацьких підрозділів знані ще з 1560-х років²⁵.

Відзначає Старовольський і виборний характер козацької ієрархії (кандидатура гетьмана схвалюється полковниками-«тисячниками», ці – сотниками, останні – десятниками-курінними отаманами). Підставою для вибору є особисті якості кандидата, який, за щасливих обставин, може лишатися на уряді пожиттєво.

Виборчим правом (участю в «раді») не володіють новобранці «аж до трьохрічного [стажу козакування]»²⁶. Весь цей строк вони «джури місце займають і караються найсуворіше своїми курінними отаманами, якщо якось прогрішать».

Темі козацьких покарань присвячене окреме гасло «Як новобранців карають». Старовольський зауважує, що під командою десятника-курінного отамана, крім дев’яти «військових товаришів-ветеранів», перебуває від 30 до 50 новобранців. Останнім він «наказує як хазяїн навіть, найбільше зі вступом до битви, оскільки тоді, якщо часом якийсь з них кинеться навтьоки, з’являться [перед очі командира] більше не може, бо буде на смерть скараний; хіба лише часом дома, уже з поверненням усіх на зимові квартири, йому, за посередництвом, дозволено просити пробачення».

Наступне гасло «Як Запоріжжя охороняють» оповідає про оборону запорізьких островів у зимове міжсезоння, коли більшість козаків йшла зимувати на волость. Тоді гетьман лишав «на кожному острові» 500 запорожців «для охорони місця, армати та іншого військового спорядження». Ці сторожі «в заглиблених в землю, з очерету зроблених, покритих корою дерев [куренях] чекають на повернення його [гетьмана] та бойових товаришів». Ті, хто кілька років лишався «у тому суворому краю на морозі», вважаються з-поміж козаків «доблеснішими» за інших, бо вони жертвували більшим заради загального блага.

Далі мовить Старовольський про військові технології запорожців. Розпочинає цю тему гасло «Яку зброю уживають». Озброєні козаки звичайно «рушницями довгими» та шаблями кривими, рідше короткими списами та луком із стрілами²⁷. Захисні обладунки загалом не вживають («панцира залізного або легкої броні ніхто, навіть сам гетьман [не має]»). Офіцери так само не різняться від рядових ані розкішшю одягу, ані окремою вишуканішою кухнею. Усі «грубою шерстяною тканиною та плащем теплим [вкриті], рибою сухою та дичиною живляться, насолоджуючись медом і сиром молочним, [лише коли] до жінок вертаються». Згадав тут Старовольський і про табу на перебування жінки у козацькому таборі, «хіба випадково зі здобиччю іншою захоплять».

Наступний розділ «Як війну ведуть на морі» оповідає про родзинку військового мистецтва запорожців – морські виправи. Як пише Старовольський, «на море не всі відправляються, але лише ті, хто відважний і здатний переносити нудоту від нього» (себто не страждає на морську хворобу). Автор уперше у річпосполитській літературі (якщо не рахувати недруковані «Книги гетьманські» С.Сарницького) доволі докладно описує козацькі чайки («Човни вживають [такі], які тридцять людей або дещо більше беруть [на борт], але, щоб вони не тонути від хвилювання [моря] були здатні, певні в’язанки трави/очерету навколо судна приторочують»)²⁸.

Судна ці були пристосовані більше для каботажного плавання, аніж до відкритого моря. Про основні морські маршрути запорожців Старовольський оповідає таке: «Не пускаються вони, утім, на [відкрите] море, але праворуч вздовж пустельного морського узбережжя пливуть, Бессарабії та Фракії землями блукають [так далеко], наскільки пішки за одну ніч можна відійти від кораблів. Довше, коли ліворуч Таврику Херсонеську пустошити пливуть, знаючи, що Скіфи проти них менш відважні».

Грізними противниками козаків на морі є турецькі галери, але й вони не лякають запорізьких мореплавців. Останні «радять завжди [радше] загинути, ніж ганебно втікати або здаватися, і тому, навіть нерівні силами, битви не ухиляються і часто без жодної надії насамкінець перемагають».

На захоплених у турків суднах, придатних до плавання у відкритому морі, козаки здійснюють іноді далекі морські походи («до Азії та до самого Трапезунду з галерами Турецькими і знаками виправляються, вбивають або захоплюють тих, хто назустріч [трапиться] необережно»). Утім, як завершує Старовольський, «це звичайним давно було; нині Турки порозставляли на охорону моря від них майже усі свої кораблі, що перепиняють багато спроб їх [козаків]» вийти на море. Бо козаки, бувало, «часто вже [в] околицях Константинополя здобич [брали], вогнем палили або лише грабували». Причому, на думку Старовольського, морські походи запорожці здійснюють «не лише [задля] наживи якоїсь», це більше демонстрація «мистецтва військового або військової хитрості», відкритої для все нових обріїв і «полів» діяльності.

Далі історик оповідає про сухопутний «татарський» фронт запорожців (гасло «Як [воюють] у Землі Татарській»). Головною його ділянкою було дніпрове Лівобережжя плюс очаківсько-білогородське Надчорномор’я («поля Ногай¬ських або Перекопських Татар»). Сюди, за свідченням Старовольського, запорожці, які зазвичай не мали значних власних резервів коней, виправлялися пішки. Якщо щастило натрапити на татарські кінські табуни, козаки створювали свою кінноту і, залежно від активності противника, або продовжували виловлювання улусів татар, або поверталися на Запоріжжя. Захоплену велику рогату худобу та овець запорожці також вміли пристосувати до військових потреб: зв’язавши хвости та роги тваринам, вони робили з них захисний мур-табір, із-за якого відстрілювалися від ворога, якщо той наздоганяв їх при відступі.

Тут Старовольський плавно переходить до опису ще одної родзинки козацького військового мистецтва – використання для бою табору. Цьому присвячені два наступних гасла розділу – «Як [воюють] у краях рівнинних, де віз можуть уживати» та «Таке [шикування] Табір називають». Табір з возів творять, коли вирушають у далекий похід. Тоді кожний козак (не рахуючи джур-новобранців?) споряджає «віз однокінний», бойові підрозділи також «гармати з собою мідні тягнуть або гаківниці». Крім цього, «кожний таки, окрім пороху та харчів своїх, уживати має сокиру, косу, мотику, мотузки та інші потрібні [речі] або для насипання валів, або возів окопування, коли з військом усім рухаються, б’ючись за шлях із ворогом». Спеціальний порядок розташування возів, як каже Старовольський, і звуть табором. Спереду та з тилу тут встановлюють гармати, а козаки з рушницями прикривають його на флангах. У випадку сильної небезпеки, козаки відходять за вози і звідси обороняються, «ніби з укріплення». Якщо ворог не відступається, запорожці швидко «віз той самий враз землею наповнюють і вал зводять міцніший».

Старовольський зауважує високу ефективність взаємодії козацького табору із шляхетською кіннотою. За яскравий приклад цього йому править Хотинська війна 1621 р.

Далі йде гасло «Дисципліну військову на стародавніх взорують». Тут Старовольський згадує, що «кадровий» склад Війська Запорізького не перевищує 15 тисяч, але з новобранцями-джурами/товаришами їх рахують на 40 тисяч. Зразком для військової організації запорожців історик вважає досвід давніх римлян і спартанців. З цими античними взірцями Старовольський порівнює знану в козаків особливу увагу до тиші у таборі, «найстаранніше» збереження таємниць, дотримання тверезості у поході, послух командуванню та сувору карність за провини.

Зрештою, гасло «Без жалування за Державу воюють» оповідає про спосіб використання козаків для державних потреб. Як пише Старовольський, Військо Запорізьке йде на війну за самим лише королівським наказом, без жодних гарантій від держави щодо платні (у випадку коронного війська індивідуальна платня та час служби були наперед визначені сеймовими постановами, в яких указувалося і джерело фінансування). Лише після завершення бойових дій король традиційно дарував якусь помітну суму на ціле Військо (зазвичай під претекстом «на армату», себто на утримання важкого озброєння; виплати ці трактувалися урядом як екстраординарні витрати), а окремим заслуженим старшинам надавав у володіння «землі та села». Монарха наслідувала й шляхта, яка по війні пробачала козакам-ветеранам «провини та обдаровувала належним чином». Справою використання козацьких сил опікується великий гетьман коронний. Зазвичай частина козаків йде «на море виправлятись», частина – б’ється у татарських «полях найрозлогіших», а решта – виконує обов’язки сторожі для Поділля та на самих запорізьких островах.

Останні два гасла-параграфи розділу мають назви «Корони Польської для захисту Королівства крайня межа сили» та «Упорядкування війська Польського». Вони, водночас, є підсумковими і для всієї книги про збройні сили Речі Посполитої.

Спеціально про козаків тут зазначено, що вони разом із гайдуцькими^* підрозділами складають у війську країни піхоту, якої загалом може виставлятися 80 тисяч. Із 20 тисячами легкої та важкої кінноти вона складає основний мобілізаційний ресурс держави. Утім звичайним польовим військом для неї є армія у 20 тисяч вояків. За життя автора найбільше військо виставлялося під Хотин у 1621 р. – там було «з найманцями тисяч тридцять Поляків і сорок – Козаків Запорізьких».

[* Гайдуки загалом вважалися «угорською» військовою формацією. У Речі Посполитій в «моду» їх широко ввів король-угорець Стефан Баторій.]

Насамкінець проаналізуємо тут також уривок з розділу «Військо» («Militia») з «Polonia» / «Полонії» Старовольського (за виданням: Кельн, 1632). Адже саме цей текст був найбільш розтиражованим з-поміж інших козацьких характеристик згаданого автора.

Автореферований тут Старовольським матеріал з «Лицарства польського», природно, був, здебільшого, включений до параграфу «Військо» (частково, інформація про козаків потрапила також до тексту про Київське воєводство). З нових мотивів тут з’являється хіба згадка, що козацька старшина таки вирізняється одностроями (червоні/кармазини) з-поміж загалу сіроми («Хіба лише яким там старшим однострої кольорові від короля даровані. Ці поношені червоні покрови вершники лише носять»). Старовольський також наполегливо проводить тезу, що у кінноті служить шляхта, а у піхоті – плебеї-простолюд, а отже запорізькі козаки належать до останніх. Не бажає він визнавати привілейований статус і за козацькою верхівкою – оскільки вибирають козаки гетьмана і старшину (офіцерський корпус) із свого середовища («Утім, Козаки Запорозькі як сотників і полковників <Тисячників>, так і самого Гетьмана, обирають із свого середовища, відтак вони плебеї»).

Таким чином, Ш.Старовольський належав до найплідніших козакознавців цікавої нам доби, а написаний ним розділ «Про козаків запорізьких» з «Лицарства польського» (1628) став найбільшою за обсягом козацькою характеристикою у річпосполитській історіографії. Зрештою, вона може бути трактована як вершина досягнень «вітчизняної» (для цілої Речі Посполитої) тогочасної вченості у опрацюванні теми козаччини. У цьому тексті вчений суттєво розвинув міркування зі своєї першої козацької характеристики з «Про справи короля Сигізмунда І» (1616), урахувавши й численні «постхотинські» сюжети. Причому, елементи нової basic book досить широко спопуляризував уже сам автор – у трактатах «Сарматські войовники» (1631), «Полонія» (1632) та «Настанови військової справи» (1639).

Попри те, що Старовольський явно опирався спробам «націоналізації» козацтва і волів бачити в них лише вояків-плебеїв з українського прикордоння, він таки дав чимало аргументів для бажаючих розбудовувати легітимні ідеологічні концепти козацької осібності. Учений з’ясував античні контексти-паралелі козаччини, докладно вибудував її гучний «лицарський» родовід з меморіалом слави-служби козаків для держави та цілого християнського світу, міфологізував минуле козаччини як гаданий «золотий вік», повернення-дотримання настанов якого гарантувало процвітання для вітчизни. Подальша річпосполитська історіографічна традиція охоче експлуатувала ці концепти. У цьому не важко переконатись і на прикладі наступного аналізованого фрагменту з Павла Пясецького.

*    *    *

Павел Пясецький (17.Х.1579 – 1.VIII.1649) став автором масштабної латиномовної праці «Хроніка подій в Європі» / «Chronica gestorum in Europa singularium» (Краків, 1645; 2-е доповнене та виправлене видання – Краків, 1648; 3-є – Амстердам, 1649^*). У цьому творі докладно представив часи королювання Сигізмунда ІІІ та Владислава ІV, причому настанови Пясецького щодо першого були вельми критичні.

[* У відділі стародруків НБУВ є примірники як видання 1645, так і 1648 років. Цікаві тут уривки в них практично ідентичні, але 2-е видання зручніше у користуванні через якісніший друк та вже згадувану авторську коректуру.]

У модерній історіографічній традиції хроніка П.Пясецького мала єдиний і то скорочений польський переклад кінця ХVIII ст. офіціаліста Потоцьких з Тульчина Антонія Хшонщевського (Antoni Chrząszczewski), виданий Юліаном Бартошевичем у Кракові 1870 р. Причому, попри достатню для свого часу якість перекладу, перекладач не зміг втриматися від дописування оригіналу. Так, у пасажі про козацькі човни Хшонщевський від себе дописав, що такі судна чайками по-руськи звуться («że takowe statki czajkami po rusku zwane»).

Отже, вдамося безпосередньо до аналізу тексту Пясецького. У його хроніці порічним нарисам часів перших Вазів передує окремий вступний начерк з коротким описом королювання Стефана Баторія. Відтак, між історико-географічними відомостями щодо татарсько-турецько-молдовського та московського прикордоння, вміщено кілька «козацьких параграфів», які і маємо тут проаналізувати.

Пясецький на початку своєї характеристики козацтва віддає належне «баторіанській легенді». Саме короля Стефана Баторія історик вважає першим упорядником козаччини. До цього часу остання, як гадає Пясецький, «у нестатечні ради вплутана, жодними правами та жодним порядком військовим не зв’язана, вона швидше розбійницьку чи то з якогось розруху посталої зграї постать мала».

Далі історик визначається із дефініцією, і тут його текст дуже нагадує висловлювання Старовольського. Як і останній, він бажає спростувати погляд «некомпетентних», які козаків «мають за народ, що власними земельними кордонами та власною державою <республікою> або удільним панством усталений». Історик зве їх «нічим більшим, як одним з різноманітних родів війська польського, себто військом легким або легкого озброєння». На думку Пясецького, на користь цього свідчить і етимологія назви «козак», яке він виводить «від слова польського коза» – козаки ж бо подібні козам «легкістю та намаганням сягнути неприступного».

Так само близько до Старовольського мовить Пясецький про розрізнення козаків польських і запорізьких. Перших оповідач відносить до легкоозброєної кінноти на службі короля та приватних осіб (магнатів і шляхти) – комплектують її «Поляки або уродженці польських провінцій». Других він зве осібною «громадою» із вихідців «з Провінцій Польської Русі, що аж до Криму <Херсонеської Таврики> тягнуться». Цікаво, що, на відміну від Старовольського, Пясецький не згадує, що останні – то суто піхота.

Далі, як і у Старовольського, мова йде лише про запорожців, але оповідь Пясецького вже має оригінальний стиль і певні відмінні сенси. Історик традиційно згадує про сезонний характер запорізького козакування («Вони ж з готовністю родини, дружин та оселі свої полишають і до Дніпрових <Борисфенових> Островів збираються, залишених під час зимового часу»). Далі також малооригінально подає короткі географічні відомості про Дніпро, його пороги та численні острови. Традиційно зауважує і про походження назви запорожців від перебування за Порогами.

Повідомляє Пясецький і про звичайні заняття козаків – мисливство, рибальство та полювання за татарами, які самі десь зі здобиччю повертаються. Згадка цих останніх підштовхнула його надати короткі відомості про Крим, котрий він розміщує у чотирьох днях шляху від Запоріжжя, та татарських кочовиків, яких природні умови непривітного кам’янистого та сухого краю змушують до нападів на сусідів (Росію та Річ Посполиту). На зворотному шляху з цих набігів для кримців і є особливо небезпечними запорожці.

Але особливим зацікавленням обдаровує автор не ці безперервні прикордонні зіткнення, а славнозвісні походи козаків на Чорне море. Як пише сам Пясецький: «найбільш блискуче ревність Козаків до військової справи [проявляється] в морській війні». Оповідаючи про її технологію, він дає оригінальну замальовку козацького суднобудування: «Липу – дерево видатної товщини і від природи до всього гнучкого та легкого на обробку, [беруть] і міцний той стовбур довбають і потім випалюють часто [себто кілька разів], на борта і порожнину розділяють, з тим, аби в лемб^* свій човен сформувати, який тридцять або навіть сорок вояків вміщає. Їх потім шкірами зсередини обшивають [зміцнюють] і до бортів додають очерет, в пучки старанно зібраний, який вторгнення водних хвиль послаблювати призначений, і човни їх так захищені, що, звичайно, між найважчими бурями все це Чорне море неушкодженими перепливають».

[* Лемб (грец.) – легке гостроносе швидкісне і гребне судно.]

Про організацію самої виправи Пясецький зауважує таке: «Так-от ті Козаки, потурбувавшись про зброю та харчі на декілька днів, Дніпром (який від тих островів Запоріжжя до морського гирла, залогою турецького Очакова стереженого, тридцять миль німецьких [=222,6 км²⁹] своїм шляхом протікає) випливають до Чорного моря <моря Евксинського>». Спроби турків заблокувати для запорожців гирло Дніпра історик вважає неефективними («Даремно протидіють їм з обох берегів залоги турецькі, оскільки це гирло шириною, очевидно, понад дві милі німецькі [=14,84 км], ніхто легко їх з фортів вразити не в змозі, коли серединою того русла пропливають»). Причому самі ці турецькі фортеці часто-густо стають цілями для козацьких нападів («Навпаки і ті укріплення в остраху, і не раз їх взято приступом, бо мужньо і у великому числі показуються [козаки], іноді у кількості за сотню човнів»).

Природно, Пясецького особливо ваблять далекі морські експедиції запорожців – аж до серця Османської імперії на азійському боці Чорного моря. Як він пише: «аби націлитися на узбережжя Азії, яке нині Анатолією називають, декілька тисяч вояків виставляють, окрім охорони, яку стерегти кораблі призначають. Як-от, не зрідка, десант одразу майже готовий сточити рішучу битву з ворогом і потім прокласти шлях до укріплень Міст обложених. Оглядаючись на наші часи, так на Трапезунд – місто Азії те багатюще – напали і захопили; і потім Синоп, також славнозвісний, опанували, пограбували і спустошили. І навіть в тих передмістях константинопольських розлогих здобич поповнили та човнами з прекрасного Константинополя вислизнули». Тут варто додати, що морські експедиції козаків описані Пясецьким і відповідно до загальної хронології «Хроніки» у статтях-річниках: похід на Синоп (під 1614 р.), на Трапезунд і Очаків (під 1616 р.), на околиці Константинополя (під 1624 р.).

Про тактику боїв козаків із самим-таки могутнім турецьким флотом Пясецький згадав, що «найбільш небезпечним робиться Чорне море <море Евксинське>, коли вони [козаки] постійно кружляють [по ньому]: і не в змозі погамувати їх флот галер <трирем> турецьких, і навіть ті [галери] також не зрідка [козаки] наважуються переслідувати і не раз їх трощили. А якщо несподівано з’являються великі сили, [козаки] знаються на місцях зручних для ухиляння [від бою], де несила діяти великим кораблям; вони [ці місця] на мілководдях поблизу узбережжя на тому розлогому та широкому морі відкриті у великій кількості для порятунку»³⁰.

Історик вважає, що за антитурецьку діяльність запорожці гідні найвищого пошанування у християнській Європі. У цьому Військо Запорізьке «всі армії Європейські випереджає», і самі турки «нічого так не лякаються, як [самого] імені Козаків, хоч інші військові християнські Ордени бундючаться славними титулами і пишномовними іменами».

Наприкінці свого «козацького» фрагменту Пясецький знову повертається до реформи устрою козаків королем Стефаном Баторієм, яка, на його думку, легітимізувала козацтво в Речі Посполитій. Історик оповідає про показне «інфраструктурне» королівське надання для Війська Запорізького – «замок Трахтемирів з його округою, розташований на березі Дніпра <Борисфена> двадцятьма милями німецькими [=148,4 км] нижче Києва, де [постала] ради та Уряду військового резиденція, а також арсенал, склад військового спорядження мав бути; оскільки перед тим вони жодного справжнього Уряду, жодного тривкого осідку постійного не мали, але тих вояків безладно збирали поодинці, неодноразово, перед зимою, вони по Польщі розходилися до власних осель, не турбуючись про жодну сталість своєї громади».

Про сучасний йому устрій козацтва Пясецький зауважує наступне: «Нині єдиного гетьмана, якого Король Польський їм наставляє, мають, інших військових старшин самі собі обирають, і так Гетьман, як і Старшина або Ватажки Сотні Трахтемировської, резиденції [у Трахтемирові мають]³¹, маєтки військові довкіл для своїх потреб тримають. Звичайно ж і для охорони Островів Запоріжжя не менш як дві тисячі добірного люду залишають, решта вояцтва по Провінціях Польських до власних домів на зиму повертається. Однак знову легко збираються на заклик, законного Уряду та старшин вже впорядкованої громади старанно дослухаючись». Здається, ця замальовка відповідає стану з-перед погромної ординації Війська Запорізького 1638 р., за якою у козаків було відібрано і Трахтемирів, і скасована можливість обирання старшини, і Запоріжжя потрапило під щільний урядовий контроль – з метою не допущення морських походів звідси.

Взагалі козацька характеристика Пясецького дуже цікава певною «фігурою замовчування» – автор цілком ігнорує сюжет конфлікту козаків з урядом. Як видається, на цьому позначилися козакофільські погляди старого лісовчика.

Таким чином, козацька характеристика Пясецького має переважно шаблонні риси, відчутну оригінальність містить лише сюжет про морську справу на Запоріжжі. Утім, дуже цікавими є ідеологічні акценти історика – популяризація «баторіанської легенди» козацтва (а слід зазначити, що культ Баторія – короля, воїна та переможця, був украй популярним у тогочасному річпосполитському суспільстві), виопуклення загальноєвропейського значення боротьби запорожців із Османською імперією та замовчування конфлікту Війська Запорізького із урядом Речі Посполитої. Усе це говорить про виразне «козакофільство» автора, його бажання, аби козаки знайшли своє гідне місце у річпосполитській Вітчизні. До певної міри, цю настанову на шляхетсько-козацьке порозуміння поділяв і останній з аналізованих тут річпосполитських істориків – Анджей-Максиміліан Фредро.

*    *    *

Анджей-Максиміліан Фредро (бл. 1620 – 15.VI.1679) як історик уславився працею «Історія народу польського за правління Генріха Валуа» («Gestorum populi Poloni sub Henrico Valesio…», 1652). Тут нами використане третє видання цього твору (Гданськ, 1660). Усього було три гданських видання – 1652, 1659 та 1660 рр., а також уже неавторизований амстердамський друк 1698 р. Й.Пасторій 1666 р. пробував написати продовження твору Фредра («Continuatio vitae Henrici Regni Poloniae» / «Продовження життя Генріха, короля польського» – рукопис у Бібліотеці Народовій у Варшаві – шифр Lat. Q IV 22).

Фредрова «Історія народу польського за правління Генріха Валуа» мала ознаки як історичної монографії, так і політичного трактату – апології шляхетського ладу (не випадково звернення до періоду 1572-1576 рр. – «коли усе починалось»). За стилем і композицією хронікар нав’язував до Тацита.

У модерні часи цей твір перекладався лише польською. Видання цією мовою здійснив вже знайомий нам В.Сирокомля³². Як і попередньо згаданий переклад з Я.Собеського, ця праця підтвердила загалом високу кваліфікацію цього знаного перекладача.

Утім, він також дозволяв собі певні вольності. Ось, наприклад, рядка «козаки діляться на тих, хто стало складає корогву-підрозділ, а також найманців» («Kozacy dzielą się na stale składających chorągiew, oraz na żołdowników») у оригіналі немає. Він уведений перекладачем, аби пояснити, причому не дуже вдало, різницю між козаками-«реєстровцями» та «вільними» (тлумачення «вільних»-випищиків як «найманців» взагалі сумнівне).

А в іншому місці зустрічаємо навпаки, не дописування, а скорочення змісту. Так, в оригіналі козаки обози дивовижно винахідливо переправляють, на в’язках очерету або на парканах зібраних чи поромах, а у Сирокомлі після «очерету» поставлено крапку.

Та вдамося до власного аналізу тексту. Характеристика козаків у Фредра, як також і в Оржельського, подана в зв’язку з описом татарського набігу на Україну 1575 р., утім це вже опис «на сучасний момент» – не на кінець ХVI, а на середину XVII століття. Причому, на ній ще не позначилося озлоблення виснажливої війни, козацтво тут – все ще суто «домовий» клопіт.

Повагу до козацтва Фредро виявляє уже з першого рядка своєї характеристики («мужні Козаків діяння, і поціновані вони в творі цьому неодноразово»), хоча трактує його цей автор спочатку традиційно – як «рід війська»³³. Утім, далі вживає він і більш «національну» лексику: «міцний і сильний той народ складається з селян, [що] більш зброю, аніж плуг поважають».

За Фредром, козаки бувають «або полкові, або вільні». Цим першим – «полковим або реєстровим» – держава «виділила поля та виписала привілеї» з обов’язком «ставати на війну» за покликом коронного гетьмана. Вписано до реєстру «6 тисяч чоловік». Нагадаємо тут, що вперше 6-тисячний козацький реєстр було встановлено за Куруківською угодою 1625 р., 1630 р. його розширено до 8 тисяч (реально жалування сплачувалось лише на 7 тис.), невдалі війни 1637-1638 рр. повернули козацтво до «куруківського» 6-тисячного реєстру, який зберігався до початку 1648-го року Козацької революції.

«Вільні» описані Фредром як власне запорожці, напівосілі обивателі Дикого Поля – «невідомі їм доми та притулки, знані є однак табори та укріплені місця; теплої пори року низові острови та гирло Дніпрове <Борисфенове> відвідують, зимують там і сям, і далеко, кожен раз по інших містечках розходяться». Вони у степах «дичину з рушниць [стріляють] і тенетами розставленими [ловлять], здобич у Татар <Скіфів> або Турків захоплюють». Підлягають власному командуванню («гетьмана, якого самі обирають, мають»), але до влад Речі Посполитої виявляють повагу, приходять на допомогу під час війни та «немало послуг надають». Як видається, Фредро занадто ідилічно змальовує стосунки козацтва з державою часів з-перед Хмельниччини, жодних натяків на козацько-урядовий конфлікт він взагалі уникає.

Далі мова йде про специфіку військового мистецтва козаків, причому цікаво, що у нашого оповідача на передній план виходить сухопутна, а не морська війна. Зауважив тут Фредро перевагу в козацькому озброєнні ручної вогнепаль¬ної зброї («зброя їх, луки або рушниці, але останні частіше використовують»). Відзначив, що козаки «незвиклі воювати за правилами». Їх переваги – це «відвага, мобільність, витривалість до голоду та нещасть». Вони «з’являються, коли на них менш за все сподіваються, і в раптовості найбільша їх небезпека».

Колоритно згадав Фредро і про схильність козаків до практики нічних атак: «[Під час] грізної зливи вночі, у пітьмі сутінок, що мало-помалу [навіть] звіра в лігвищі своєму утримує і заспокоює, вони, прикриті північчю^*, нападати найпристосованіші. А хоча б і не нападали, однак мирний табір турбують, одна частина криком будить, інша з засідок підстерігає. Утім найнебезпечніші ті, які великі відстані, потайки схилившись між травами, [проповзають і] зненацька на табір нападають, і не раз вони обманювали вартових».

[* Варіант перекладу: «на зорі ранку».]

У відкритому полі козаки «розсіяно та лавами б’ються, але вони пильнують, щоб за знаком, поданим серед битви одночасно, ніби маневром, до купи зібратись». Уміло застосовують рукотворні тимчасові земляні укріплення («вали, коли просуваються, зводять, на випадок, коли відступити [буде] треба»). Далі Фредро докладно оповідає про застосування козаками у бою табору. Його найнадійніше укріплюють перед фронтом атаки. Тил зазвичай прикривають найменш дороблені укріплення. З-за валів відстрілюються з рушниць, у стрільбі з яких козаки вправні настільки, «що найменшого птаха летючого пострілом поцілять і дістануть». Незначні за кількістю обози козацького війська також працюють на безпеку укріпленого табору (який, таким чином, набуває компактності). Як пише Фредро: «вози свої [козаки] тягнуть більше для захисту (по-простому вони й звані Табором), аніж для зручностей та розкошів табірних, які заважають за валами жити». Табір дозволяє козакам «проти кінноти серед полів у безпеці [почуватися], [бо] не легко зруйнувати [його]».

Відзначив Фредро і козацьку вправність у справі швидкого долання річок. Він пише, що козаки «на марші річки без жодних труднощів долають; адже їх перепливають на шкіряних бурдюках (чи навіть без), зброю зверху на спині [закріпивши], або коней, що перепливають, за хвіст взявши». Причому не зупиняє їх і наявність обозу. Вони важке спорядження так само «дивовижно винахідливо» переправляють – «на в’язках очерету або на парканах зібраних чи поромах».

Далі Фредро змальовує і стан військово-морської справи у запорожців. Він зауважує, що випробуванням судноплавної майстерності для козаків стають вже Пороги Дніпра, яких, на думку історика, є 12. Фредро висловлює оригінальну думку, що саме досвід долання цих перепон виховує у запорожців певність, що «відвага та зухвалість небезпекою здатні повелівати».

Проти морських штормів козаки також знайшли управу – «на раптові бурі [зважаючи], купами очерету борта судна зусібіч обв’язують, аби хвилі розбурханого моря легко перепливати». Подає Фредро і коротку характеристику козацької чайки («Судна використовують малі, які 60 чоловік з належними припасами вмістити здатні, вони яхтами або човнами названі бути можуть. Вони найшвидші на переслідування та втечу»). Згадує і про вже минулий (1624 р.?) голосний морський успіх запорожців – напад на околиці Константинополя та знаний вислів турецького султана «Амурата^*», який твердив, що «з-поміж зброї володарів, що на нього змовляються, Константинополь живе, ні про що не турбуючись, лише один [виняток] – Козаки – покидьки Польщі, що стільком володарям сон порушують».

[* Напевно йдеться про Мурада ІV (1623-1640).]

Наприкінці своєї козацької характеристики Фредро робить-таки зауваження, які натякають на проблеми уряду Речі Посполитої із козаччиною. Як пише історик, козаки «хитрістю всіх переважають і, ще не б’ючись, повільно чинять опір». Напевно, тут він має на увазі ефективність козацького саботажу щодо урядових рішень.

Підраховує Фредро і мобілізаційний потенціал Війська Запорізького – «кіль¬кість війська часом непостійна, сили є інколи 18, інколи 30 тисяч», причому зауважує, що це «за винятком сучасного повстання <ребелії> Хмельницького, [коли] понад двісті тисяч козаків під прапорами кілька раз виводили на битву, і ціла Русь заради віроломності та бунту <ребелії> діяла». Цим історик і завершує свою козацьку характеристику.

Цікаво зауважити, що Фредро подає такі низькі цифри кількості Війська Запорізького, коли вже складений був 40-тисячний Зборівський (1649 р.) та 20-тисячний Білоцерківський (1651 р.) козацький реєстр. Хоча згодом Гадяцька унія 1659 р. передбачала саме 30-тисячний (найбільший «дореволюційний»?) реєстр. Додамо також, що цифру 200 тисяч козаків-повстанців, станом явно на кінець Зборівської кампанії 1649 р., подав у своєму «Описі України» і Г.Боплан («Після поразки поляків ці козаки повстали у кількості 200 тис., які, завершивши кампанію, стали господарями території понад 120 миль завдовжки і 60 завширшки»)³⁴.

Отже у підсумку до аналізу цілої козацької характеристики відзначимо, що Фредро продовжив традицію опису козаччини як роду вояцтва, утім він вже готовий звати їх «народом» і ставити під запорізькі прапори «цілу Русь». Він уперше як окремі сили пробує охарактеризувати реєстрове та позареєстрове («вільне») козацтва. Початок 1648 р. Козацької революції суттєво актуалізував зацікавлення методами ведення козаками бойових дій на суші, і у Фредра цей сюжет викладено взагалі найдокладніше у річпосполитській історіографії.

Наприкінці, згадаємо ще неоригінальний «козацький уривок» з твору «Пам’ять про цноти, щастя, дільність, найяснішого і непереможного монарха Владислава IV…» / «Pamięc o cnotach, szczęsciu, dzielnosci, naiasnieyszego y niezwyciezonego monarchy Władysława IV…» (Краків, 1648) Яна-Александра Горчина (бл.1618 – після 1694). Його автор був примітним краківським друкарем та, зрештою, популяризатором історичних знань. І згаданий тут уривок також цікавий тим, що «простою» (польською) мовою переказував латиномовні козацькі характеристики Ш.Старовольського та П.Пясецького.

У творчості усіх чотирьох проаналізованих у підрозділі авторів тема козаччини у річпосполитській історіографії ХVI – XVII ст. сягнула найвищого ступеня зрілості. Не дивно, що саме опрацьовані ними «образи» та «штампи» мали чи не найдовший вплив на пізнішу історіографічну традицію.

Ці вельми респектабельні історики ретельно дослідили сюжет розвитку військового мистецтва Війська Запорізького, ускладнення його бойового досвіду. У їх текстах увиразнилася тенденція вивчення внутрішніх структур козацтва, вплив на які все більше подається як єдина основа для урядової політики Речі Посполитої у козацькому питанні.

Взагалі тут зміцнили трактування козаків саме у «руському» контексті, з’явилася чітка ідентифікація запорожців за мовою (русько-українською) і вірою (православ’ям). Згадані історики доклали рук і до постання стійких історіографічних міфів щодо козаччини – «баторіанської легенди» (міфу-засну¬вання); уявлення про «золотий час» давньої гармонії запорожців і держави; тези про шкоду від допливу черні на Запоріжжя; сприйняття козаків як лицарів християнського світу, героїв загальноєвропейської антитурецької боротьби. Зрештою ці автори вже помітно усвідомлювали існування наративної традиції «козацького образу», залучали вони й матеріали своїх попередників, активно «гралися» з історіографічними акцентами та інтерпретаціями.

Вирський Дмитро, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАН.

Див. частину 2 >>

1. Причому, наприклад француз Жан Ле Лабурер у своєму творі про мандрівку до Польщі французької нареченої польської короля Владислава IV (Париж, 1647) вважав відмову козакам під претекстом, що вони, мовляв, не шляхтичі сумнівною, див.: «Року 1632-го вони просили у З’єднаних держав [=Речі Посполитої] дати їм право голосу при виборах короля, в чому їм брутально відмовили, оскільки вони не належать до шляхетського стану». Цит. за: Луняк Є.М. Відображення діяльності козацтва Середньої Наддніпрянщини в праці Жана Ле Лабурера «Повідомлення про подорож королеви Польщі (1647) // Гуманітарний журнал. – Дн-ськ, 2010. – №3-4. – С.65-76 (подані переклади уривків праці).
2. Найбільш виразно-колоритною характеристикою козаків як лицарів православ’я є, мабуть, абзац з «Elenchus piśm uszczypliwych…» (Вільно, 1622), див. передрук в: Архив ЮЗР. – Ч.1, т.VIII, вып.1. – К., 1914. – С.617-618.
3. «Kozaków zaporoskich jako najwięcej, i regimentarzów swych podać, a w religii ich żadnej dyskwizycyi nie czynić, ani ich turbować, i o wszem libertałes et immunitałes cum quibus ratio bellandi initur, nakształt unii z księstwem litewskiem mającej obiecować»/ «Козаків запорізьких щонайбільше [залучити до війни з Московією], і воєначальників своїх запропонувати, а в релігії їх ані жодного переслідування не чинити, ані турбувати їх, і про усі вольності та привілеї, коли в тому полягає тактика, на кшталт унії, з князівством литовським існуючої, обіцяти», див.: Votum … Mikołaja Spytka Ligęzy … które miał oretenus w senacie in publico na sejmie pierwszym koronacyi najaśniejszego Władysława Zygmunta III … Roku 1633, dnia 14 lutego. – Kraków, 1633. Цит. за: Pisma Mikołaja Ligęzy Kasztelana Sandomierskiego, Starosty Bieckiego, Ropczyckiego etc. / wydanie Kazimierza Józefa Turowskiego. – Kraków, 1859.
4. 1671 р. у своєму «Описі Польщі», написаному для папи римського Клемента Х, щойно відкликаний папський нунцій, кардинал Галеаццо Марескоті (Marescotti) віднотував «За панування Владислава козаки зажадали, аби їх було допущено до сейму, але ані в той час, ані пізніше, не задоволене це їх бажання», див.: Relacye nuncyuszów apostolskich i innych osób o Polsce od roku 1548 do 1690. – T.II. – Berlin-Piznań, 1864. – S.404. Після цього оповідач пише про виступ Б.Хмельницького, так що явно складається враження, що це сталося саме наслідком ігнорування козацьких вимог.
5. Trawicka Z. Jakub Sobieski. Studium z dziejów warstwy magnackiej w Polsce doby Wazów. – Kraków, 2007. – S.173.
6. Про козацьку характеристику з його твору «Errata Iulii Belli Laureae Austriacae scriptoris, Taxantur» / «Оцінка помилок твору Юлія Беллі ‘Лавровий вінок австрійців’» (1630?), див.: Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (XVI – середина XVII ст.). – К., 2008 (підрозділ 4.2.).
7. Див.: Там само.
8. Нарікання на розбавлення козацьких шерег простолюдом бачимо у письменництві ще з дохотинських часів. Ось у «Думі повітовій», що вінчає твір-заклик на війну з Туреччиною 1620 р. (Цецорська кампанія) висловлюється надія на мирне порозуміння з Османами, від якого програють татари та козаки, див.: Rakowski Wojciech. Pobudka zacnym synom Korony Polskiey do służby woienney, na expedicyą przeciwko nieprzyjaciołom koronnym roku pańskiego 1620. – Kraków, 1620. Уявну картину такого миру автор супроводжує і наступними рядками:
   Kozak drapieżny czołny morskie psuie/         Козак грабіжний човни морські псує,
   Wiernie Krolowi służyć obiecuie:        Вірно королеві служити обіцяє:
   Motłoch/ czury/ z liczby swey wypisuiąc/    Мотлох і джур зі складу свого виписуючи
   Zbytki rospustnym wszelkiego uymuiąc.        Збитки всілякі [чинити] розпусним забороняє.
9. У Києві відбувалася виплата грошей реєстровцям.
10. Можливо, первісно козацька рада титулувалася «колом рицарським», що було прямим запозиченням з практик коронного війська. Див. уживання саме цього терміну – «koło rycerskie» – 1584 р. у Папроцького (див.: Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. – Kraków, 1858. – S.158), а також дарчий запис від козаків з 14.ІХ.1600 р. на Євангелії Воскресенської церкви в Переяславі, з формулюванням «за працею кола рицерського Війська Запорозького», див.: Заметка о казацких гетманах // Максимович М.А. Собрание сочинений. – Т.1. – К., 1876. – С.319.
11. Цікаву «віровідступницьку» тезу до цього міфу про люмпенізацію козацтва згодом додали ідеологи унії. Один з таких, писар лавничий з Старої Варшави, Томаш-Каспер Скупєнський (Skupieński), у своєму творі «Rusin albo Relatia rozmowy dwóch Rusinów, Schizmatyka z Unitem…» (Варшава, 1634) твердив, що козаки, то первісно шляхтичі-католики («Odrodzili się Kozacy teraźnieyszy od onych pierwszych, którzy za świętey pamięci Zygmunta I Kr. Polskiego z młodzi ochotney polskiey przeciw Tatarom nastali, y katolicy byli; a tylko przeciw poganom bez krzywd ludzkich stawiali się»). Їх нині, за підступною інтригою турків (яким це первісне лицарське козацтво докучало), заступили козаки-схизматики, які вже своїх співгромадян більше грабують і не проти взагалі перейти під татарську протекцію.
12. Частково цей сюжет представлений у малознаній праці: Слюсаренко Ф. Польський письменник XVII ст. Симон Старовольський про Запорожське Військо // Науковий ювілейний збірник українського університету в Празі, присвячений панові президентові Чеськословенської республіки проф. Др. Т.Ґ.Масарикові для вшанування 80-тих роковин його народження. – Ч.ІІ. – Прага, 1930. – С.105-123.
13. Згодом на сторінках своєї праці про військове мистецтво Старовольський з відвертим лаконізмом записав: «Ostaphaeus Dascovicius Cosachorum Zaporosensium autor», див.: Starovolsci Simonis. Instutorum rei militaris, libri VIII. – Amsterodami, 1641. – P.335.
14. Starowolski Sz. Polska albo opisanie położenia Królestwa Polskiego. – Kraków, 1976. – S.253; Його ж. Wojownicy sarmaccy. – Warszawa, 1979. – S.205.
15. До речі, він явно запозичений з аналогічної реляції 1623 р. Джованні-Франческо Ольмо. Останній згодом видрукував свою працю див.: Olmo Gio.Fr. Relationi della di Venetia del Regno di Polonia et del Regno di Boemia. – Venezia, 1628. – P.37 (розділ «Козаки»). Взагалі, включати в «Реляції» про Річ Посполиту окремий розділ про козаків з того часу стає практично нормою, див. зокрема: Le Laboureur S. de Bleranval J. Relation du voyage de la royne de Pologne, et du retour de madame la mareschall de Guebriant, ambassadrice extraordinaire, et sur-intendante de sa conduitte… – Paris, 1647. – P.225-231.
16. Бумаги Флорентийского центрального архива касающиеся до России. – М., 1871. – Ч.II. – C.26, 212.
17. Сторінки друку не нумеровані, отже див. під №77 «…za temi szło Kozakow iakoby Harabow z lukami piećset koni / wybornego y hyżego luda na rączych y prędkich koniach». Як тут не згадати й прирівняння до козаків турецьких акінджи (іррегулярних добровольців, які воювали лише за здобич) в польських доповненнях з 1629 р. «Записок яничара» Костянтина Михайловича з Островиці: Pamiętniki Janczara, czyli kronika turecka Konstantego z Ostrowicy, napisana między r. 1496 a 1501 / wydał Jan Łoś. – Kraków, 1912. – S.298.
18. Starowolski Sz. Wojownicy sarmaccy. – S.235.
19. Rozwadowski M. Zaciąg woienny, to iest, sprawy potoczne teraznieysze, w roku 1621, w stronach Węgierskich y Niemieckich, z Czeskiego na Polskie przełożone. – B.m. i dr., 1622. – S.7-11.
20. Starowolski Sz. Wojownicy sarmaccy. – S.204-206.
21. Цікаво, що 1673 р., вже за часів зрілості Гетьманщини, П.Дорошенко таким чином формулював вимоги до кандидата у гетьмани: 1) виходець з козацького роду («з прадідів козак»); 2) відвідав Запоріжжя («бачив запорізькі річки і море») та чужі краї; 3) має досвід дипломата («з государями про війну та мир добрим звичаєм вів переговори»); 4) пройшов різні щаблі вояцької кар’єри («усі військові чини, від малого до великого»); 5) має досвід полководця («багато разів був полковником»), див.: Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко. – К., 2011. – С.458.
22. Drozdowski M. Religia i Kozaczyzna Zaporoska w Rzeczypospolitej w pierwszej połowie XVII wieku. – Warszawa, 2008. – S.264.
23. Starowolski Sz. Wojownicy sarmaccy. – S.260-261.
24. Куруківська угода-ординація 1625 р. так окреслювала традиційні послуги запорожців державі: «powinnośći zwykle w dawaniu wiadomości o nieprzyiacielu/ bronieniu iemu przepraw/ y zatrzymaniu mieysca tamtego oddawac Rzeczypospolitey będą powinni»/ «повинності звичайні щодо подавання вісток про неприятеля, захисту від нього переправ та утримання місця тамтешнього [Запоріжжя] віддавати Речі Посполитій будуть повинні», див.: Ordynacya woyska J.K.M. Zaporoskiego: przez … Stanisława Koniecpolskiego … postanowiona w obozie Ostrowa na Niedwedzkich Łozach dnia 6 listopada 1625. – B.m.dr., 1626.
25. Леп’явко С. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561-1591). – Чернігів, 1999. – C.27.
26. Можливо, автентичним терміном для позначення новобранця був товариш козацький, див.: Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3 тт. – Т.1. 1620-1647 годы. – М., 1953. – C.187 (акт з 1638 р.: «…а были де они казацкие товарищи, а не сами казаки»). Особливістю статусу таких «товаришів» було те, що їм не виплачували жалування під час санкціонованих державою «служб». Це якраз прояснює питання «випищиків» (вони просто з повноправних козаків понижувались до статусу товаришів козацьких).
27. У Ш.Окольського згадані козаки «арматні» і «сагайдачні», див.: Okolski Szymon. Kontinuacya diaryusza woiennego [...] nad zawziętemi w uporze, krzywoprzysięgłych, y swawolnych kozakami w roku 1638 odprawiona... – Kraków, 1639. – S.nlb.44.
28. Зауважимо, що десь з цього часу опис чайки стає невід’ємною частиною наративного образу козацтва, див. Д’Асколі (1634): «Эти чайки длинноваты, на подобие фрегатов (fragate), вмещают 50 человек, идут на вёслах и под парусами. Дабы они могли выдерживать жестокие бури, их обвязывают вокруг бортов соломой [себто очеретом], поддерживающей их на воде». Див. також хрестоматійний текст Боплана (створювався також на спостереженнях з 1630-х рр.).
29. Цифра більш-менш близька до реальності.
30. Взагалі, значення «води» у військовому мистецтві запорожців яскраво окреслив Шимон Окольський: «Ale Kozakowi tak nad Dunem iako nad Dnieprem żyiącemu/ nadzieia y otucha wszelka iest woda/ rzeka/ błoto. Y przeto Dniepr Sławutą/ to iest sławy hutą/ abo każnią nazwali: a Dun Panem/ Don; gdzie Kozak wody nie ma/ błota abo iaru/ zginął. Przytym wiele może/ wiele umie/ wiele dokazuie; bez tego/ głuchy Niemiec nic nie umie/ y iak mucha ginie; y dla tegoz zima/ iż się iuż kopać nie może y wodą uchodzić/ iest mu srogi nieprzyiaciel/ y ieśli woiować przyidzie/ licha to u niego pora/ ale Wiosna/ Lato/ y po częśći Jeśień/ to iego chleb/ skarb/ dostatki/ y wszelaka fortuna» / «Але козакові як над Доном, так і над Дніпром живучому, надією і втіхою всілякою є вода, ріка і болото. Тому і Дніпро Славутою, тобто слави гутою або казною назвали, а Дон – Паном-«доном» [такий собі іспанізм – Д.В.]; коли козак води, болота або яру не має, то загине. А при них багато може, багато вміє, багато доказує; без цього глухий німець [себто безпорадний – Д.В.] – нічого не вміє і як муха гине; і тому таки зима, оскільки вже не може окопатися і водою уходити, є йому лютий ворог і, якщо воювати приходиться – погана то у нього пора, але весна, літо і почасти осінь – то його хліб, скарб, достатки і всіляка фортуна», див.: Okolski Szymon. Kontinuacya diaryusza woiennego [...] nad zawziętemi w uporze, krzywoprzysięgłych, y swawolnych kozakami w roku 1638 odprawiona: do wiadomości Koronie y Wielkiemu Xięstwu Litewskiemu. – Kraków, 1639. – S.nlb.15.
31. Про те, що старший Війська Запорізького резидує «на волості», де у разі потреби йти в похід має залишити свого представника-заступника, твердила й Куруківська угода 1625 р.: «Jesliby sie też samemu starszemu trafilo odyść na Zaporoże. Tedy tu na włośći zostawic ma człowieka na swym mieyscu rozsądnego/ ktoryby wszelkiego porządku/ a osobliwie ludziom ukrzywdzonym/ skuteczney y nie odwłoczney sprawiedliwość przestrzegal» / «Якби також самому Старшому трапилось відійти на Запоріжжя. Тоді тут на волості залишити має розсудливу людину на своєму місці, котра б усякого порядку і особливо [надання] людям покривдженим успішної та без тяганини справедливості достерігала», див.: Ordynacya woyska J.K.M. Zaporoskiego: przez … Stanisława Koniecpolskiego … postanowiona w obozie Ostrowa na Niedwedzkich Łozach dnia 6 listopada 1625. – B.m.dr., 1626.
32. Jędrzeja Maksymiliana Fredro, Dzieje narodu polskiego pod Henrykiem Walezjuszem królem polskim a potem francuzkim. – Petersburg-Mohylew, 1855.
33. До речі, у період з-перед Хмельниччиною, річпосполитські письменники почали зіставляти козаків не лише з формацією угорських гайдуків, але й німецькими драгунами.
34. Мемуари до історії південної Русі: Випуск 2 (перша половина XVII ст.). Ф.Євлашевський, Я.Собеський, походи 1625 і 1628 рр., С.Окольський, Г.Боплан, звільнення невільників, Б.Машкевич. – Дн-ськ, 2006. – C.308.