Здається, сьогодні ніхто не дискутує з приводу того, що Тарас Шевченко був серцевинною постаттю української літератури і куль-тури не тільки у ХІХ, але й залишався такою у ХХ столітті. Цілком зрозуміло, що титанічна роль, котру Т. Шевченко відіграв у становлен¬ні української літератури – а ми можемо сьогодні сказати: у її відродженні після років Руїни і мовному наближенні до народу, – оця роль привела до канонізації постаті великого поета і художника. Т. Шевченко став мовби іконою, і іконою дуже вигідною для усіх часів, бо як поет романтичного і міфологічного універсалізму вмістив у своїх творах найрізноманітніші ідеї, думки, сумніви, суперечки: від найстрашніших сторінок з історії власного народу до грізних діалогів з Богом, діалогів, написаних у старозавітній релігійній парадигмі (саме тому із книг Старого Завіту для розуміння ставлення Т. Шевченка до Бога чи не найважливішою є Книга Іова).

Зазначена вище канонізація постаті Т. Шевченка мала принаймні два великі негативні наслідки. По-перше, вона спричинилася до, по суті, примітивного розуміння творчості поета (чи то дослідниками правими, чи лівими). По-друге, вона стала на перешкоді науковому вивченню біографії поета, його особистого життя, його психології творчості, ставлення до кола своїх знайомих тощо. Реальну людину і реального письменника з болями, переживаннями, родинними клопотами, коханням і ненавистю затулив канонізований образ „великого Тараса” (батька народу), ідеалізованого поета на зразок Гомера. Свого часу Євген Маланюк цілком справедливо зауважив:

Вкоренилась у нас недобра звичка робити з Тараса Шевченка якийсь універсальний еталон для міряння всіх літературних і позалітературних явищ. Криється за тим своєрідний і в наслідках зловісний примітивізм, що так адже ж часто на нас мстився і мститься.¹

Ситуація склалась так, що до сьогодні ми не маємо ґрунтовної, академічної сучасної біографії Т. Шевченка, ми не маємо сучасної, доброї монографії про коло знайомих чи коло читання поета тощо. Саме у цьому аспекті полягає кардинальна відмінність між тим, як вивчаються, наприклад, класики західноєвропейських літератур чи Росії, і тим, як ми вивчаємо Т. Шевченка. Щоб зрозуміти будь-який вірш Й.-В. Ґете чи О. Пушкіна, західноєвропейський чи російський дослідник починає з того, що збирає інформацію, коли вірш було написано, яку книжку чи книжки читав поет у цей час, з ким зустрічався, чим переймався психологічно, дослідник буде старатися відтворити хід думок поета і «накласти» ці думки на історію рецепції твору. Це природно і філологічно зрозуміло. Уся необхідна література і дослідницька база для цього, чи то у випадку Пушкіна, чи у випадку Ґете, є: академічні біографії, літописи життя та подій, персональні енциклопедії, коментарі в академічних виданнях творів. Вивчати творчість Т. Шевченка у такому річищі ми не маємо можливості через відсутність ґрунтовної шевченкознавчої довідкової літератури та відповідних досліджень.

Звідси стає зрозумілою небезпека сьогоднішніх намагань застосувати так звані сучасні методології для інтерпретації та розуміння творів Т. Шевченка. Ці методології при глибшому розумінні виявляються відірваними від історії, у випадку з Т. Шевченком вони не мають ні історичного тла, ні історичної перспективи. Адже перш ніж Е. Саїд прочитав творчість Ґете постколоніально, цей німецький класик був десятки разів читаний і перечитаний – герменевтично, історично і культурологічно, структуралістично, психоаналітично, феміністично тощо. З Т. Шевченком ситуація інша: його творчість останнім часом досліджувалась не філологічно, а політично чи соціологічно (народний поет, атеїст, чи навпаки – віруючий християнин; друг російського народу, чи навпаки – запеклий ворог Московщини тощо). Так, як раніше для розуміння творчості Тараса Шевченка звертались до текстів Карла Маркса чи Володимира Леніна, абсолютно так само сьогоднішні інтерпретатори намагаються втиснути своє розуміння поета у прокрустове ложе силогізмів Р. Барта чи Ж. Дериди. А досить великий досвід рецепції Т. Шевченка 20–30-х років минулого століття сьогодні, на жаль, забутий. Хоча у світлі психоаналітичних студій Степана Балея чи Олександра Кульчицького про Т. Шевченка поет постає нормальною, „повнокровною” людиною, котрій (як і кожному із нас) притаманна своя гармонія чоловічого і жіночого первнів. Вивчення біографії Т. Шевченка допоможе зрозуміти, коли і як один із цих первнів у віршах поета домінує, і чому він домінує. Прикро, але сьогодні ми обмежуємося лише деклараціями і криками про великого національного поета. Саме тому, кажучи словами Марії Яніон, у випадку з творчістю Т. Шевченка „комунікаційний капітал зредукований до рівня набору готових формул, що межують з банальностями”.²

У такому контексті думок стає зрозумілим, чому піонерська для свого часу праця Г. Грабовича про міфотворчість Тараса Шевченка в Україні знайшла такий примітивний і вульгарний (в етимологічному сенсі цього слова) резонанс. Ідеологічно заангажоване суспільство побачило у науковій розвідці загрозу для своєї ідеології, бо Г. Грабович показав, що Т. Шевченка треба вивчати і знати (навіть "оголеного"), а не молитись на його мертвий профіль.³ А ідеологія завжди боїться справжньої науки. Йдеться зараз, звісно, не про те, щоб захищати концепцію американського славіста (вона має і свої слабкі сторони), йдеться про інше: криками про Т. Шевченка як великого національного поета ми ні на крок не наближаємось до вивчення суті його поетичного слова чи загадок його малярської спадщини. Хоча цілком зрозуміло, що Тарас Шевченко як романтик був великим міфотворцем, бо тільки у міфологічній парадигмі можна зрозуміти і виправдати десятки епізодів та мотивів у його творах: від постаті Гонти, що вбиває своїх дітей,⁴ до варнака, котрий зізнається:

Ходив три года я з ножами
Неначе п'яний той різник.
До сльоз, до крові, до пожару,
До всього, всього я привик.
Було, мов жабу ту на списі
Спряжеш дитину на огні
Або панянку білолицю
Розіпнеш голу на коні
Та й пустиш в степ …

Ці і подібні рядки можна інтерпретувати у контексті романтичної міфології, але, зрозуміло, ні християнського, ні історично-типологічного аспекту тут немає (це не типологічний персонаж, а романтичний виняток)⁵. Аналогічних контроверсійних аспектів у творчості Т. Шевченка можна знайти десятки: це не тільки християнство, це і пророцтва Т. Шевченка, інколи песимістично і катастрофічно страшні (Загинеш, згинеш Україно!), це і оцінки історичних діячів (Б. Хмельницького), висловлювання про поляків чи євреїв, оцінка Брестської унії тощо.

Нагадаю у зв’язку із сказанним цілком справедливу критику Т. Шевченка Михайлом Драгомановим у замітці Слівце про цинізм у літературі. Тут М. Драгоманов пише:

Про Шевченка можна сказати, що в нього може найменше цинічного й обсценного елементу, ніж у якого іншого поета, та все-таки він проскочив і в нього, – і критика мусить вказати на цю полову в його поезії, звісно, не таким смішним способом, як се робить д.Огоновський. Найбільше жалко, що цинічний елемент проскочив у Шевченка в його поезії „До N.T.”, бо тут ще случилась підміна принципів. Звісно, аскетизм річ противна природі, але єсть же різниця між тим, коли людина віддається і тілом другій, любимій особі, і між „блудом” з першим стрічним, – і сказати людині, котра ждала жениха і целомудріє хранила – „соблуди”, – стільки ж цинічно, скільки і глупо.⁶

Сьогоднішні інтерпретації цих питань не можуть бути одно-значними і примітивними, не можуть не опиратися на історичний досвід у широкому розумінні слова, інакше наше шевченкознавство буде безсилим у дискусіях з публікаціями, що зображають Т. Шевченка як батька кровожерливого націоналізму, бандитизму і т.д. Як би ми не хотіли проінтерпретувати поему Гайдамаки у контексті історичної ретроспективи, ми мусимо сьогодні погодитись із тим, що цей шедевр української літератури презентує не реальну, а художню історію, історію романтично-міфологічну. А справжні історичні гайдамаки ще тільки чекають на свого дослідника. Наведу тут думку з цього приводу сучасного українського історика Наталі Яковенко:

Як і опришківство, гайдамацький соціальний бандитизм завжди був полем протистояння польських та єврейських істориків – з одного боку, та російських і українських – з другого. Над першим тяжіє алергія до "розгнузданих інстинктів напівдикого суспільства" (як висловився ще 1901 р. Францишек Равіта-Ґавронський), над другими – бажання сховатися від жорстокого перебігу подій за піднесення гайдамаччини до ранґу "національно-визвольного руху проти шляхетської Польщі". Не вивчивши гайдамаччину соціально, не вважаю за можливе пропонувати готові рецепти пошуків порозуміння.⁷

Наскільки ж сам Т. Шевченко спричинився до своєрідного сьогоднішнього бачення гайдамаччини – це проблема для дослідників української ментальності.
Так само багато написано, наприклад, про кордоцентризм Т. Шевченка як прояв української філософії серця, а поет між іншим писав – «Ми серцем голі до гола». Наскільки ця правда історична, а наскільки міфологічна, покаже майбутнє, але сучасне шевченкознавство мусить до вивчення таких питань підходити системно та історично. Адже кордоцентризм – це не пріоритет українського світобачення, бо він так само присутній у давньоєврейській традиції, у європейській середньовічній містиці, що виростала із символічного бачення феномену серця Ісуса і серця Діви Марії. Рівною ж мірою кордоцентризм є основою давньоіндійського світобачення.

Сьогодні ми ніби забуваємо, що Т. Шевченко

[…] їв і пив як усі смертні, […] його не можна було не любити, але для всіх, хто справді любив його, він був джерелом турбот, безупинних переходів від захоплення до обурення, від співчуття до охолодження.⁸

Сучасні так звані інтерпретації та експлікації творчості Тараса Шевченка дуже часто нехтують текстологічними традиціями літературознавства, без яких саме літературознавство перестає бути наукою, перетворюючись у такий собі „есеїзм”, що ні до чого не зобов'язує. Скажімо, у Т. Шевченка була Біблія видання 1824 року, тобто Біблія церковнослов’янською мовою (нагадаю, що повний переклад Біблії російською з’явився лише у 1876 році, українською ще пізніше). Тому зрозуміло: все, що стосується Біблії у творчості Т. Шевченка, що стосується теми «Т. Шевченко і Біблія» повинно досліджуватись з огляду на церковнослов’янський текст Святого Письма. Інакше потуги дослідників будуть тільки надінтерпретацією, і філологові це цілком зрозуміло. Ставлення Т. Шевченка до християнства і релігії ще чекає на фундаментальне дослідження. Т. Шевченко міг „на прю” із Богом стати, і мав на це права, очевидно, більші, ніж західноєвропейські романтики, для яких проблеми власної національної незалежності не існувало.

Багато речей, що стосуються постаті та творчості Тараса Шев-ченка, ми кожен раз переосмислюємо заново, і якби через оте своє нагадування звичні істини починають бути незвичними. Думаю, що однією із таких істин є мова Тараса Шевченка – як мова нової європейської літератури епохи романтизму. Видається, що ми не завжди до кінця розуміємо всю серйозність, з якою пов'язана проблема мови у Т. Шевченка. Адже Т. Шевченко, очевидно, поєднав глибину думки Григорія Сковороди з новою мовною формою, запропонованою Іваном Котляревським. Книжкова бароковість Григорія Сковороди, хоч і мала філософський зміст, залишалась саме через мову почасти чужою „загубленій” українській людині. З іншого боку, травестійні жарти і напівжарти Івана Котляревського, незважапючи на живу і природну мову, залишались низькою літературою (і на рівні жанру (травестія), і на рівні стилю). Т. Шевченко запропонував та втілив у своїй творчості синтез, що поєднав тезу Г. Сковороди і антитезу І. Котляревського.

Друга звична для нас істина – це притаманний поезії Тараса Шевченка антагонізм між поневоленою Україною та імперською, солдатською Росією, що найяскравіше відобразився у поемі Катерина. Але такий філософ, наприклад, як Микола Шлемкевич бачить у Катерині Т. Шевченка перш за все не протистояння України і Росії, а протистояння «двох верст душі людини: – емоціональности, еросу із мудрістю роду, із його логосом».⁹ Ми повинні врешті зрозуміти, що художній історизм Т. Шевченка не можна втиснути в парадигму власне історичного, нашого знання про Україну та українців (не кажучи вже про те, які це на сьогодні знання). Т. Шевченко не був істориком – він був поетом та художником, тому його знання глибші і перспективніші, а їх інтерпретація жива і буде жити та мінятись разом із життям української спільноти.

Сьогодні також вже ніхто не сумнівається у тому, що постать Тараса Шевченка для історії української духовності більше ставить питань, ніж дає відповідей. І, напевно, мав рацію Євген Маланюк, коли писав, що Тарас Шевченко

[…] явище єдине й неповторне, що то виняток, а не „правило” [курсив мій – Р.М.]. Саме тому він "був, є і буде "явищем згущено-національним в такій консистенції, що ще довго залишатиметься герметично-неприступним для більшости чужинців, навіть для українофільсько-настроєних найближчих сусідів”.¹⁰

А свого часу Дмитро Чижевський у Думках про Шевченка наголошував:

Ми повинні одверто визнати всі протиріччя в Шевченка, певну неясність його поглядів і оцінок, навіть до зафіксованої в щоденнику неясності поняття нації, – бо ж для Шевченка там і Лермонтов "наш поет", і Герцен "наш вигнанець.¹¹

Шевченкознавство було, є і буде до певної межі мірилом українського літературознавства, лакмусом на науковість та відповідний рівень. І сьогоднішньому українському шевченкознавству для того, щоб воно було науковим, більше ніж теорія чи теорії, потрібна історія – історія України, історія українсько-польських та українсько-російських взаємин, історія рецепції творчості Тараса Шевченка.

1. Евген Маланюк, Книга спостережень. Проза. Торонто 1962, с.93.
2. Maria Janion, Niesamowita słowiańszczyzna. Fantaznaty literatury, Kraków 2007, s.9.
3. Пор. у цьому аспекті: "Момент цнотливості, святенництва приховує не так страх перед сексуальністю, як іще глибший страх перед дійсністю, перед тим, що Шевченко постане перед нами не як віртуальна постать, а як достеменно реальна людина, зі статтю – і тим самим примусить нас бачити його в дорослому, а не інфантильному плані" (Григорій Грабович, Шевченко, якого не знаємо. Київ 2000, с. 302.)
4. Тут доречно згадати, як Іван Франко свого часу інтерпретував поему   Т. Шевченка, критикуючи О. Огоновського і вказуючи на те, що сцена вбивства дітей Гонтою не відповідала історичній правді і взагалі не була естетичною.
5. Одну із домінантних ролей відіграє у художньому світі Т. Шевченка категорія пом¬сти, зрозуміло, що не християнська (скоріше старозавітня), оскільки христия-нська ідеологія проповідує не помсту, а прощення і навіть всепрощення.
6. М.Драгоманов, Слівце про цінізм у літературі, в: „Народ” (№ 17, від 1. ІХ. 1893), Коломия 1893. Орфографія у цитаті М.Драгоманова сучасна – Р.М.
7. Наталя Яковенко, Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ 2005, с. 490.
8. Павло Зайцев, Життя Тараса Шевченка. Київ 1994, с. 109 (у цьому випадку Зайцев посилається на спогади В.Рєпніної).
9. Микола Шлемкевич, Верхи життя і творчости. Промови – доповіді. Нью-Йорк – Торонто 1958, с. 75.
10. Евген Маланюк, Книга спостережень. Проза, Торонто 1962, с. 93–94.
11. Дмитро Чижевський,  Думки про Шевченка (естетичні та історико-філософічні фраґменти), в "Спудей", Прага 1926, число 4, с. 37.

Друкується за виданням: Colloquia Literaria Sedlcensia. T. II. Тарас Шевченко: інтерпретації та реінтерпретації. Siedlce, 2007. S. 11–18. Дякую Авторові за згоду на публікацію цієї статті на нашому сайті