Перша зустріч і знайомство з першокурсниками – це мить, яка хвилює кожного викладача, незалежно від того, як довго він працює у виші. Памолодь цікава своїми поглядами, своїми переконаннями, своїм прагненням знань і своїм завзятим молодечим максималізмом. За останнім коли-не-коли й пошкодуєш з огляду на тотальну поміркованість (не сказати б посередність) своєї нинішньої позиції щодо вирішення абсолютно всіх як усесвітніх, так і суто місцевих питань. Звичайно, нерідко міркування студентів виглядають як спроба «дати поради всесвітнього масштабу і, водночас, всесвітньої ж дурості», однак не менш часто, у головах не переобтяжених досвідом першокурсників можна віднайти не лише поодинокі оригінальні й цікаві думки, але й цілісний і цілком самостійний світогляд. Однак чи стосується це історичної свідомості?

У передмові до книги «Вступ до історії» Наталя Яковенко наводить цікаве порівняння: «Історик, як відомо, працює перевізником на переправі між теперішнім і минулим – возить туристів на той бік річки забуття, що її колись називали Летою. Самотужки екскурсант, по-перше, туди не потрапить, а по-друге – заблукає в експозиції. ... Запити туриста, своєю чергою, теж мінливі – за часів Геродота він волів оглядати зовсім не те, що стало цікавим пізніше, а сьогодні й узагалі сам не знає, чого хоче».

Сучасні студенти у переважній своїй більшості подібні до згаданих у вислові туристів – вони не знають, чого вони можуть бажати від історії України, і чого під час вивчення цієї дисципліни хоче чи може хотіти від них викладач. З огляду на це вже четвертий рік поспіль на першій зустрічі з першокурсниками (не-істориками і переважно не-гуманітаріями), яким впродовж семестру викладатиму історію України, я задаю кілька питань, що мають допомогти з’ясувати, якими є (мають бути) саме для них роль, значення і завдання цього навчального предмету. І перше з них сформульоване так: «Чи потрібен вам (студенту, громадянину, суспільству, державі тощо) предмет «Історія України» на не-історичному факультеті, і якщо потрібен, то навіщо, а якщо непотрібен, то чому?»

Отримані відповіді можна розділити на три категорії – за викладання, проти нього і, зрозуміло, нейтральний варіант. Підсумки цьогорічного опитування, які принципово не відрізняються від результатів попередніх років, виглядають так:

Коментуючи отримані результати, потрібно, передусім, зауважити, що цілком передбачуваною видається позиція більшості студентів щодо того, що історію України на не-історичному факультеті спеціально вивчати не потрібно. З другого боку, наперед можна прорахувати й те, що студенти цю позицію можуть приховувати, бо ж опитування проводить викладач цієї дисципліни, з яким, до того ж, студенти з ним щойно познайомилися. І хто його знає, що за людина той викладач? А як йому не сподобається відповідь і він потім буде ставитися упереджено й ставитиме погані оцінки?

Зважаючи на ці фактори, не варто, на нашу думку, надавати надто великої ваги тому факту, що кількість студентів, які висловилися за викладання історії України, удвічі перевищує число тих, хто був проти. Навряд чи рятує ситуацію той факт, що студентам надавалася можливість відповідати анонімно. Однак абсолютними цифрами, на нашу думку, можна знехтувати, оскільки значно важливішими є ті аргументи, що їх наводять студенти, обґрунтовуючи думку про (не)потрібність курсу.

Зупинимося спочатку на головних аргументах проти, які звично зводяться до двох моментів. По-перше, історія України в обов’язковому порядку вивчалася у школі впродовж кількох років по кілька уроків на тиждень, то що нового можна дізнатися за один семестр за лекцію раз на тиждень і одне семінарське заняття на два тижні? По-друге, історія України не є фаховою дисципліною і не знадобиться у майбутній професії, вона лише відволікає від вивчення потрібних предметів, тож є не просто зайвою, але навіть шкідливою. У пом’якшеній формі це виглядає як пропозиція викладати курс історії України на факультативній основі, «тобто створити менш серйозну обстановку та не наполягати на обов’язковості».

Дещо цікавішими видаються аргументи на користь того, що історію України вивчати потрібно і навіть необхідно. Звичайно, настирливо повторюваними у кожній другій роботі є тези про те, що історія є вчителькою життя, саме вона дозволяє не повторювати у майбутньому помилок, допущених у минулому, і взагалі без знання минулого у народу немає майбутнього. Однак поряд з цими закріпленими у підсвідомості й слабко відрефлектованими мантрами трапляються якщо не оригінальніші, то, принаймні, краще усвідомлені міркування.

Латинське прислів’я стверджує: «Ibi bene, ubi patria». Маємо саме той випадок, коли від зміни доданків, себто порядку слів у реченні, сума, тобто значення вислову, кардинально змінюється. Добре має бути там, де Батьківщина, неодноразово стверджують у своїх роботах студенти, наголошуючи, що саме завдяки вивченню історії формується патріотизм і громадянська позиція: «Той, хто не знає історії своєї Батьківщини, не є її громадянином». «Я вважаю, що чим більше людина знає історію своєї країни, тим більше вона дійсно є громадянином країни». При цьому в кількох відповідях окремо зауважується, що історія України – це історія не тільки українського народу, нації в етнічному розумінні, а історія усіх народів, які входять до складу сучасної української політичної нації, тобто є українцями за громадянством. У відповідях наголошується, що спільна історична пам’ять є одним з головних чинників, що сприяють об’єднанню країни, і без неї «держава розвалиться».

Другим за популярністю аргументом на користь потрібності вивчення курсу історії України є твердження про те, що знання історії допомагає розвивати критичне мислення, оскільки навчившися аналізувати минуле, вчишся розуміти сучасність: «Ця наука потрібна не тільки для того, щоб знати про своє минуле, а й щоб розуміти досягнення, помилки, та робити висновки для себе, чи розумітися на політичному становищі у країні». В інших роботах цю тезу сформульовано так: 1. «Історія України, безумовно, формує загальну свідомість студента, розвиває особистість. Власне, знання, розуміння, творчий аналіз подій із життя свого народу має допомогти розуміти події сучасності, брати участь у громадському житті країни, не бути предметами маніпуляцій». 2. «Головне завдання історії України – це дати тому, хто її вивчає, можливість подумати і зробити висновки з подій, які відбувалися, і навчити викладати свої думки». 3. «... цей предмет вчить людей мислити, висловлювати власну думку, оцінювати та аналізувати події, які були колись і є тепер у нашому часі».

На жаль, відповідей, у яких наведено такі або подібні аргументи на користь необхідності вивчення історії у виші, усього 23, що на фоні ще 147 робіт, у яких твердиться про необхідність збереження традицій, пошану до героїчного минулого предків і вже згадувану «вчительку життя», не надто багато. Здається, саме автори цих робіт щиро вважають, що вивчати історію потрібно, чи, принаймні, розуміють, яка від неї може бути користь, тоді як переважна більшість інших просто стверджують те, що, на їхню думку, хотів би почути від них викладач, послуговуючися усталеними кліше.

Цікавими у цьому контексті видаються результати підрахунку відповідей на друге питання: «Чи погоджуєтеся Ви з висловом Володимира Винниченка про те, що історію України не можна читати “...без брому, без валеріанки або без доброї дози філософського застереження”, бо вся вона – “...безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриґ, сварок, підкопування...”».

Як бачимо, цього разу переважна більшість (178 студентів із 259 опитаних) в цілому погодилися з тим, що історія України є малопривабливим об’єктом для пам’ятання і вивчення, і лише 47 спробували цьому заперечити. Очевидно, що під час відповіді на це питання у студентів спрацювало те сприйняття історії, яке було закладене в них суспільством у школі та через ЗМІ.

Важливо звернути увагу, що більшість тих, хто не погодився з винниченковим твердженням (33 особи з 47), висловили думку про необхідність вивчення історії в університеті, а ще 8 висловилися з цього приводу нейтрально. Важко однозначно сказати, про що саме це свідчить, особливо на фоні того, що більшість з тих, хто погодився з В. Винниченком, так само висловилися на користь вивчення історії України у виші (109 із 178). Можна хіба що припустити, що студенти, не згодні з надмірним «очорненням» минулого України, виявляють значно більшу схильність до її вивчення, ніж ті, хто сприймає українську історію в переважно «чорних» тонах, хоча навряд чи можна робити з цього якісь далекосяжні висновки, зважаючи вже хоча б на те, що під час опитування не йшлося про жодну репрезентативність вибірки. Відзначимо наостанок, що із 23-х вже згадуваних робіт з найбільш продуманими аргументами на користь вивчення історії України у виші, у 15-ти категорично не погодилися з висловом В. Винниченка, у 2-х – переважно не погодилися, а ще 4 потрапили до категорії «Важко відповісти», причому всі вони містили докладну аргументацію як на користь винниченкових слів, так і проти них.