Наталія ЗІНЕВИЧ. На перехрестях «Київської старовини», або «місце зустрічі змінити не можна»…Так складається у нашому житті, що певні, нібито рядові, події згодом усвідомлюються як знакові, а, здавалося, спонтанні рішення мають під собою серйозне підґрунтя. Ці розуми пов’язані з тим, чим був і є для мене часопис «Київська старовина», в якому маю честь вже четвертий рік поспіль працювати секретарем редколегії й редактором та опановувати низку професійних навичок з дополіграфічної підготовки. Коли доводиться з різних приводів спілкуватись з авторами і читачами журналу, час від часу ловлю себе думці, що це не лише частина мого життя, а й часточка історії цього унікального видання. Але про це трохи згодом…

Як слушно зазначив головний редактор журналу Петро Петрович Толочко, мабуть, не варто чекати десятиліття аби спробувати осмислити значення, яке відіграла «стара» і «відновлена» «Київська старовина» в науковому й ширше – соціогуманітарному просторі України. Бо журнал – це ціле культурне явище. У редакції виник задум провести опитування серед авторів і читачів журналу (вже й розробили запитальник). Цей проект, як і низка інших, маю надію, з часом буде реалізовано.

Про «Киевскую старину» мені вперше довелося почути на уроках української літератури в старших класах. Тоді ж, на самому початку 1990-х років до шкільної програми було введено багато годин історії України, а в позашкільних установах (в одній з них працювала моя мама) відбувався бум зацікавлення народознавством. Наша родина, зовсім не пов’язана з гуманітарними науками, із захопленням зачитувалась лавиною «репринтів». Серед цих видань та численних підшивок «Огонька», «Літературної України», «Вечірнього Києва», окремих номерів «Старожитностей» в нашій домашній бібліотеці з’явилися журнали «Пам’ятки України» та перші номери відновленої 1992 р. «Київської старовини». Знайомство з публікаціями журналу дозволили мені більш впевнено почуватись на уроках історії та літератури (за відсутності в підручниках деяких введених до програми тем, ми користувались «Історією України» Ореста Субтельного). Та, як нині усвідомлюю, більш важливими для мене було те, що дискусії, які точилися на сторінках часопису, відкривали для мене невідомий і тоді ще далекий світ історії не як шкільного предмету, а як науки, аргументація опонентів дозволяла уявити її «кухню».

Так склалося, що на момент успішного закінчення школи, мені складно було визначитись з майбутнім фахом. 1993-ій рік був багато в чому експериментальний – відмінили випускні іспити і ввели тестування. Було дозволено подавати копії документів в кілька університетів. Вирішивши цим скористатись і поклавшись на «долю», подала документи до філфаку КНУ ім. Т. Шевченка та на історичний факультет педуніверситету ім. М.П. Драгоманова. У педуніверситеті вступ відбувався за тестами і на кілька тижнів раніше ніж в інших вишах. Тести здавались напрочуд легкими, адже правильні дати (як і інші відповіді) були, як видавалось, очевидними. У творчому письмовому завданні, за яке нараховували найбільше балів, мені випало питання про заснування «Києво-Могилянської академії». І тут перед очима постали ті цікаві дискусії на сторінках «Київської старовини», різні думки, аргументи сторін, аналіз відомих джерел… Отже, коли побачила себе в списках зарахованих за спеціальністю «історія і народознавство», зрозуміла, що   «від добра добра не шукають» і дилему між історією та філологією було вирішено на користь першої.

Під час навчання в університеті матеріали «старої» і «відновленої» КС були в моєму постійному «колі читання» при підготовці до всіх дисциплін історичного та народознавчого циклу. Вперше примірники «Киевской старины» кінця ХІХ ст. з трепетом тримала в руках на першому курсі в Державній історичній бібліотеці. На третьому курсі в нас почала викладати Наталія Василівна Руденко. Вона поєднувала викладацьку роботу з науковою в Інституті української археографії і читала в нас низку дисциплін, залучаючи свої академічні напрацювання. Від неї ми довідались про підготовку «Альбомів де ля Фліза», етнографічної спадщини Хв. Вовка, покажчика етнографічних публікацій «Киевской старины» (нажаль, він залишився не виданим).

На старших курсах довелося вперше почути про редакційні будні «Київської старовини» з розповідей на семінарських заняттях Сергія Захаровича Заремби (1947–2003) – першого директора Центру пам'яткознавства Національної академії наук України і УТОПІК. Він залюбки розповідав про роботу заступника головного редактора в журналі; про коло авторів, які друкували роботи на заборонену ще кілька років тому тематику; про архівні джерела – відомі і нововіднайдені, які набувають осмислення в українській історіографії; про нові теми, за якими майбутнє. Сергій Захарович називав нам десятки «дисертабельних» тем і закликав займатись наукою. Зазначав, що українська минувшина містить в собі безліч невідомих сюжетів. Тому передбачав вже за десяток років зміну поглядів нового покоління дослідників на минуле України. До нас він приходив і після безсонних ночей, бо дописував свою фундаментальну монографію з історії українського пам’яткознавства. Тоді він дивував нас сентенціями про подібність у пошуках натхнення до «писання» у історика і літератора. До нього ми заходили в редакцію «Київської старовини» на території Лаври купувати примірники журналу. В умовах гіперіфляції окремі номери можна було придбати за символічні гроші.

Кінець дев’яностих для мене був позначений заочним навчанням і роботою в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України (за яку тоді платили менше ніж підвищену стипендію в університеті, а то й відправляли у відпустки «за свій рахунок»). Але романтичний настрій молодості волів помічати «плюси». Де і за які гроші можна побачити краєвиди з заходом сонця за маківки Софійського собору? А ще були вранішні прогулянки Володимирською гіркою з Поштової площі (бо влітку 1998-го відбувався грандіозний ремонт Хрещатика), можливість працювати у відділі з книжками і часописами з інститутської бібліотеки, «дихати пилом століть» в архівах, слухати оповіді шанованих науковців, опановувати школу неформального спілкування з колегами по цеху.

Згодом, підчас лекцій з філософії для аспірантів Сергія Борисовича Кримського, а остаточно, вже після захисту кандидатської дисертації, в мене викристалізувалось усвідомлене прагнення брати участь у творенні не лише власного наукового продукту. До цього спонукала й специфіка моїх зацікавлень. Доводилось по крихтах збирати розпорошені джерельні відомості про історію та культуру циган, розшифровувати ребуси зацікавлень маститих українських вчених-гуманітаріїв «циганськими» сюжетами. Акумулювати інтерес дослідників і громадськості довкола «моєї» теми – таким був мій перший організаційний проект – міжнародна циганознавча конференція «Роми України: із минулого в майбутнє».

Перший досвід завершився виходом трьох збірок та стажуванням у Болгарії. Наступного року в тандемі з Тетяною Борисівною Ананьєвою та багатьма іншими колегами по інституту ми зважилися на втілення ідеї міждисциплінарного, але все ж джерелознавчого в своїй основі, проекту «Джерела локальної історії», який втілився 2009 р. у конференції та трьох книгах. Спілкування на різних етапах з сотнями авторів було цікавим, та не завжди простим. Воно спонукало до ширших рефлексій

Наступного року мені запропонували долучитись до роботи в часописі «Київська старовина», видання якого з грудня 2001 р. здійснювалось Київським славістичним університетом. На той момент журнал переживав нелегкий період зміни складу редакційної колегії. Мені передали суто символічний (майже порожній) редакційний портфель. Редакція без співробітників, приміщення і обладнання – це означало навчитись все робити самотужки і якомога швидше (оскільки затримувалося чотири номери). Довелося опановувати верстку, основи дизайну, не кажучи вже про редактуру, і, за потреби, – літературне й наукове редагування, складати електронну базу авторів, вести переписку по узгодженню різних робочих питань. Зараз згадую той ентузіазм, без якого не можливо було б сидіти по 12-15 годин щодня, а то і ночами, біля ноутбука. Окремим приємним процесом для мене завжди був і лишається підбір ілюстрацій, особливо на обкладинку – обличчя журналу. З того часу участь у конференціях стала також майданчиком для пошуку автури і агітації підписуватись на наш часопис. Тішило, коли литуаністи просили по кілька примірників зі статтями по ВКЛ, аби подарувати литовським вченим, номер з святим Наумом на обкладинці везли болгарським колегам, а примірники з дописом про Анну Ярославну передавали до Франції. Приємною справою для мене завжди є укладання змісту публікацій вміщених у журналі протягом року, коли долі кожної статті сплітаються у мереживо спілкування під час народження кожного номеру.

Часопис має своїх постійних авторів, звісно існують певні тематичні пріоритети, але видання відкрите для нових імен та сюжетів. Редакція має офіційну електронну адресу starovyna@mail.ru, на яку зазвичай надходить більшість матеріалів. Нині редакційний портфель наповнений на кілька номерів вперед, що дозволяє групувати статті за проблематикою. Інколи це стає приводом для знайомства авторів, які займаються суміжною тематикою. Цікаво, що подекуди такі «споріднені» матеріали надходили майже синхронно, ніби на замовлення (таким стало сусідство на сторінках часопису листування братів Антоновичів; розвідки про «Народний дім» у Львові; матеріали пов’язані з діяльністю Адріана Прахова в Києві та ін.).

Хоча журнал не має редакції у класичному вигляді, він залишається осередком не лише спілкування авторів з читачами, але й редакційної колегії, яка затверджує зміст номерів. Хочу зазначити, що на засіданнях панує дуже привітна атмосфера. Зазвичай їх очолює безпосередньо Петро Петрович Толочко, а за його відсутності Юрій Миколайович Алєксєєв або Алла Миколаївна Киридон. На моїй пам’яті на редколегіях виникали дискусії з приводу редакційної політики. Зокрема, якими мають бути хронологічні обмеження тематики публікацій – початок ХХ ст. чи 1920-ті рр., але врешті вирішено було розширити темарій до 1950-х рр.

Приводом для дискусій був також вік авторів. Чи варто часопису брати перші наукові публікації молодих вчених? У результаті, «Київська старовина» нині має досвід спілкування з зовсім юними науковцями – переможцями конкурсів наукових робіт Малої академії наук. Мені особисто імпонувало їхнє пієтетне сприйняття журналу і відповідальне ставлення до рекомендацій під час наукового редагування дописів, бо вже довелося набити чимало гуль, в процесі спілкування з деякими аматорами і просто несумлінними дослідниками. Пропозиції доопрацювати тексти подекуди сприймались як особисті образи. Тоді доводилося йти класичним шляхом передачі надісланих текстів на анонімне рецензування. Негативний відгук рецензента на «сумнівний» матеріал зазвичай не викликає запитань на редколегіях. Затвердження статей супроводжується обговоренням їх загального змісту, відбувається й коригування назв дописів у відповідності до традицій журналу. Скажімо, в назвах практикуємо подавати повне ім’я, уникати задовгих заголовків, а головне – назва має цілком відповідати змісту.

Складні фінансові умови часопису стримують реалізацію проектів, які ініціюються редакційною колегією. Та все ж, минулого року вдалося провести науково-практичну конференцію. Нас гостинно прийняла Національна історична бібліотека. Її співробітники підготували масштабну тематичну виставку і каталог. Доповіді учасників публікуються в «Київській старовині» у спеціальній рубриці починаючи з №4 2012. З 2013 року вирішено започаткувати дві нові рубрики: києвознавчу та з історії «Київської старовини». Плануємо налагоджувати співпрацю з новими авторами, реалізувати студентський проект, але про це та інші матерії сподіваюсь розповісти в наступному дописі.

Наталія Зіневич – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, відповідальний секретар редакції наукового історико-філологічного журналу «Київська старовина».