21 вересня Мустафа Найєм опублікував на своїй Фейсбук-сторінці коротенький, загалом непримітний допис, який учергове повернув мене до думок про мою попередню колонку та реакцію читачів на неї. Звісно, висловлюючи свої міркування щодо процесів, які каталізував закон «Про засади мовної політики», я розуміла, що обов’язково побачу зливу обурених коментарів. А от такого тексту, яким відреагувала на мою колонку Наталія Іванова, я, щиро кажучи, не чекала. Трохи дивним мені здалося бажання відповісти на підкреслено суб’єктивні думки та переживання – ословлення яких передбачає сам жанр авторської колонки, врешті-решт, – не так само лаконічним дописом із формулюванням своєї позиції, а довжелезною статтею, переповненою цитатами з авторитетних джерел та мірянням компетентністю. У мене залишилося враження, що метою Наталії Іванової було не так подати своє, протилежне бачення проблеми і тим збалансувати ситуацію, як довести цілковиту хибність моєї думки, так, ніби мова йде про наукову теорію, а не про особисте бачення суспільних процесів одним із їх учасників. Щиро кажучи, позаяк я не претендую на визнання моїх особистих вражень істиною, то дискутувати з Наталією Івановою, або з цитованими нею Венеціанською комісією чи, не приведи Господи, Ларисою Масенко не планую, а от поділитися деякими рефлексіями, які виникли в тому числі й під впливом її тексту, захотілося.

Ось тут час мені повернутися до Мустафи Найєма, який написав у своєму ФБ таке: «Когда Партия регионов готовилась ко второму чтению закона о языковой политике, оппозиция – чтобы сорвать голосование – зарегистрировала около двух тысяч (!) поправок. Почему же оппозиция молчит теперь, когда Партия регионов готовится принять закон о клевете? От усталости, от лени или от неуверенности, что этим можно мобилизовать электорат?» Не знаю, як хто, але я схиляюся до останньої версії. Як не дивно, але багатьма дуже важливими для життя українця речами мобілізувати електорат неможливо: його не спроможні розворушити зміни до Трудового кодексу, кричущий законопроект про мирні зібрання, задокументовані жахи Лук’янівського СІЗО та інший міліцейський «беспредел», навіть золоті унітази викликають у нього лише скороминуще роздратування, попри те, що поставлені на його ж кровні гроші. Зате суперечки довкола мови збурюють українців з будь-яких прошарків та регіонів. У моєму рідному російськомовному Дніпропетровську, де моя незвична для пересічного вуха українська, вочевидь, автоматично виводить мене в ранг експерта з мовного питання, навіть продавець овочів на базарі обурено поцікавився: «І як вам цей закон про мову?» Російською поцікавився, звісно. Вболіваючи за українську, котру нищать і ображають. Мовний парадокс, про який чимало столичних інтелігентів та мешканців західних областей навіть не здогадуються. Це взагалі-то напрочуд популярна в Дніпропетровську позиція: «сам я по-украински говорить не умею, но…» Спробуй тут розберися з мовою як частиною ідентичності.

І коли я запитую себе, звідки в неї, в української мови, ті чари, то не маю для себе іншої відповіді, крім тої, яку я лише похапцем ословила в попередній колонці: українці продовжують жити у віртуальній державі. Двадцять років проминуло, а ми досі живемо у паралельній реальності, яка складається з мови та культури, презирливо відкидаючи буденні проблеми на зразок свавілля влади чи розпаду економіки. Ми продовжуємо жити в ілюзії, що головне – це зберегти мову і духовні цінності, і якщо ми нарешті знайдемо і виплекаємо національну ідею, то все інше якось само собою налагодиться. Власне, про це і пише у гнівній одповіді мені Наталія Іванова: «…я не розумію, як і хто збирається розв’язувати “системні проблеми”, не маючи внутрішнього стрижня, не вміючи для початку оборонити територію власного впливу. Бо культура – це поки що наша територія». Отак. Мало того, що держава Україна – не уявна, а реальна земля, розташовані на цій землі міста й села, органи врядування в цих містах і селах – це не наша територія, так і ефемерна «культура» є нашою лише «поки що».

І зараз я знову буду узагальнювати і приписувати іншим вигадані мотиви (але це мої відчуття і моя авторська колонка, моя територія, перепрошую за іронію, тому відчуваю себе в праві): часом мені здається, що українцям (маю тут на увазі тих, які справді ідентифікують себе так і вважають Україну батьківщиною, а не випадковим місцем проживання) насправді просто не потрібна держава реальна. Рятівна ілюзія, що головне спершу порятувати культуру, а все інше вже потім – це лише форма опору, втеча від складної та неприємної справи щоденно брати участь у житті своєї держави, причому в нудних та бюрократичних її проявах, як-от судові позови проти чиновників чи скарги в ЖЕК. Як на мене, саме тому ми проґавили свою Помаранчеву революцію: ми добилися символічної перемоги, ми настільки звикли мислити символами і мати політиків за літературних героїв, що не додумалися (полінувалися?) контролювати своїх обранців, тримати руку на пульсі, натякати їм, що варто лиш оступитися – і вони так само матимуть проблему у вигляді мільйону на майдані. Втім, це лише моя мрія, бо українець не бачить в народному обранці найманого працівника, за яким треба накидати оком, він бачить Месію. Коли підводить найманий працівник, його звільняють. Коли зраджує Месія, наступає кінець світу та глибока депресія.

Оця віртуальна державність, оце «буття в мові», як на мене, є причиною і мовного питання (в ширшому сенсі, аніж буря довкола горезвісного закону). На власній землі, виславши себе у вигнання до просторів рідної мови, українець забуває, що так живуть не всі. Що російська мова не тотожна Росії, так само, як англійська, скажімо, не тотожна Англії. Певна, величезна кількість із тих шотландців, які 2014-го року на референдумі проголосують за незалежність, говорять англійською, а не гельською. І більше того, гельською, можливо, уже ніколи не говоритимуть. Звісно, це сумний факт з точки зору мовного розмаїття у світі, але водночас цей факт анітрохи не спростовує патріотизму цих людей та їхньої любові до Шотландії. Трохи подібне явище відбувається і в Україні (на щастя, не з українською мовою, яка має не 60 тис., а 45 млн. мовців по всьому світі). За двадцять років незалежності сформувався новий тип українця: людина, яка говорить російською і, можливо, етнічно є росіянином, не бажає втрачати своєї мовної та культурної ідентичності, але водночас не симпатизує Росії та пов'язує своє майбутнє виключно з Україною. Про це дуже точно і гостро, нехай і в неформальному тоні, написав ЖЖ-юзер loboff у своєму дописі "Русские в Украине: мы уже другие". Треба сказати, що "мовний закон" такі люди, наскільки я можу судити з особистих розмов і з реакції в соцмережах, сприйняли негативно, захисту їхніх прав не пораділи, на спробу маніпулювати їхньою думкою розсердилися. Втім, їхній патріотизм не зменшує кількості "професійних українців" (а чи навпаки, неофітів боротьби за "українську ідею"), які обурюються фактом, що Мустафа Найєм дозволяє собі розміщувати дописи російською...

Я живу в регіоні, де російськомовних людей переважна більшість. Я говорю винятково українською, окрім випадків, коли співбесідник української взагалі не розуміє (чого серед корінних дніпропетровців не трапляється). У суто емпіричному сенсі я і мені подібні, можливо, справді знаємо про співіснування мов в Україні більше, ніж Венеціанська комісія або викладачі київських університетів. Ми знаємо, наприклад, що дніпропетровські кінотеатри не спорожніли після введення українського дубляжу, і що чимало дніпропетровців не в змозі точно згадати, якою саме мовою вони дивилися фільм або читали книжку. Водночас ми знаємо, що та українська, якою викладають вчителі у школах Дніпропетровська, завдає майбутньому нашої мови більше шкоди, аніж три "мовні закони". Зате ніякий закон не загрожував би їй, якби кожен селянин, що приїздить до мегаполіса (і, перепрошую, кожен галичанин, що приїздить до Києва), залишався б вірним своїй мові і не боявся б вирізнятися з більшості. Ми як ніхто інший знаємо з практики щоденного життя - доля української мови в Україні настільки заплутана, що ускладнити чи спростити її не в силах жоден поквапом прийнятий на честь виборів закон.

І якщо я вже взяла такий остаточно особистий і суб'єктивний тон, то дозволю собі висловитися геть відверто: оця втеча в державу мови та літератури - це елементарне самоприниження. Витирайте об мене ноги, розкошуйте на мої гроші, обпльовуйте мене останніми словами, тільки не чіпайте моєї мови. Чому одіозні вислови пана Табачника не викликали безстрокового мітингу та голодування з вимогою його відставки? Тому що опозиція не покликала, не підкинула цинічно молодим наївним головам ідею голодувати? Чи тому що особиста гідність українцю не болить, і навіть навпаки - чим більше нас принижують, тим ефектніше можна з гримасою мученика ретируватися до віртуальної держави?

Мова - це не своя територія для мене. Особиста гідність - от своя територія. Коли в темному провулку вам потрібно швидко і зрозуміло пояснити нетверезому гопнику, що з вами не варто зв'язуватися, мова діалогу стає вашою найменшою проблемою. Зараз ми всі живемо в темному провулку за законами нетверезих гопників. І якщо ми не вийдемо вчасно за кордони нашої віртуальної держави, то вже дуже швидко нам стане зовсім не до мови.