Україна посилено інтегрується в глобальне інформаційне суспільство, яке характеризується таким рисами як: вільний і безперешкодний обіг інформації; рівність держави, громадянина, громадських організацій у доступі до інформації; сприйняття інформації як найважливіший ресурс для правильного прийняття рішення; інформаційна відкритість влади; відсутність перешкод у доступі до інформації, яка не містить грифів обмеження доступу.
Цінність інформації залежить не від міри її консервування і приховування (йдеться про відкриту інформацію), а від міри її поширення, якості переробки і створення на її базі нової інформації. «Консервація інформації у ”закритих ємностях” не має сенсу. Відділена, ізольована від своїх потенційних адресатів інформація перестає бути інформацією» (Всеволод Речицький). Немотивоване приховування інформації, створення штучних перешкод у вільному доступі громадян до бібліотечних та архівних ресурсів – ірраціональний релікт тоталітарної системи, що культивувала секретність, побоюючись розголошення власних злочинів. Держава, яка приховує або штучно ускладнює доступ до інформації, втрачає конкурентоспроможність у світовому просторі.
Частина принципів, прийнятних у демократичному світі, зафіксована у Законі України «Про інформацію». Зокрема, стаття 7 декларує такі принципи інформаційних відносин: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об’єктивність, вірогідність; повнота і точність; законність одержання, використання, поширення та зберігання. Відповідно до статті 9, громадяни України мають право «вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів». А 10-та стаття цього закону гарантує «вільний доступ суб’єктів інформаційних відносин до статистичних, архівних, бібліотечних і музейних фондів».
Конституція України, декларуючи право людини на інформацію, вводить лише обмеження в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності, охорони здоров’я, захисту репутації та прав інших людей, запобігання розголошенню конфіденційної інформації, підтримання авторитету й неупередженості правосуддя. Обмеження в доступі до інформації має бути визначене законом, а не рішенням виконавчої влади чи внутрішніми інструкціями архівно-бібліотечних установ (Йоганесбурзькі принципи).
Таким чином, обов’язком держави, яка декларує будівництво відкритого, демократичного суспільства, є створення сприятливих умов для задоволення інформаційних потреб своїх громадян. Цей момент є принциповим. За словами В. Речицького, «самі інформаційні відносини існують задля створення і трансляції елементів новизни», а «інформація набуває системної ефективності лише за умови її необмеженого поширення, абсолютної доступності».
А тепер порівняємо зазначені принципи інформаційних відносин з реальними можливостями громадян одержати вільний та безперешкодний доступ до інформації в українських архівах та бібліотеках.
1) Відсутність повноцінної мережі доступу до наукової інформації. У більшості вузівських бібліотек неможливо знайти книжку, видану на Заході, в Росії, в сусідньому місті або навіть сусідньому ВНЗ. Така ситуація є наслідком розпаду тотального контролю радянської системи за станом «масової свідомості». Держава позбулася монополії у сфері культури, й відтак, як зазначили Боріс Дубін і Лєв Гудков, централізоване управління культурою і культурними запитами «масового читача» втратило свій сенс.
2) За Законом України «Про інформацію», «запитувачі повинні повністю або частково відшкодувати витрати, пов’язані з виконанням запитів щодо доступу до офіційних документів та наданням письмової інформації». У 36 статті зазначено, що розмір оплати роботи зі збору, пошуку, підготовки, створення і надання інформації «не повинен перевищувати реальних витрат, пов’язаних з виконанням запитів». Бібліотека та архів існують на кошти платників податків, які і так оплачують щоденну роботу їхніх працівників. Чому громадяни повинні платити двічі? – це питання до авторів закону.
Але проблема не лише в цьому. Якщо навіть визнати вимогу закону раціональною, оплата за інформаційні послуги не повинна бути комерційною, вона має лише покривати «реальні витрати». Як зазначено у «Порядку надання платних послуг закладами культури і мистецтв» (спільний наказ міністерства культури, фінансів та економіки від 30 грудня 1999 р.), «розмір плати за той чи інший вид послуги визначається на підставі її ціни (тарифу). Базою для визначення ціни послуги є розрахунок витрат, пов’язаних з наданням послуги». Однак українські бібліотеки дозволяють фотографувати книжки засобами користувачів і беруть за це досить значну плату (наприклад одна з центральних бібліотек вимагає 20 грн. за фотографування 25 % книжки, виданої до 1900 р. і 10 грн. за книжку після 1900 р.) На яких розрахунках грунтується така плата? Які «реальні витрати» несе бібліотека, коли читач своїм фотоапаратом копіює книжку? Книжка є власністю бібліотеки чи остання всього лише зберігає книжку для суспільства? Архівний документ є власністю архіва чи «держави та територіальних громад», як твердить Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» (Ст. 8)? Чому громадянин України, який утримує на свій кошт і центральні державні установи, і органи місцевого самоврядування, не має можливості абсолютно вільно і безкоштовно використовувати документи, що не мають законних грифів обмеження доступу? І чому в бібліотеках «вільного світу» в копіюванні книжки не вбачають чогось «напівкримінального»? Чому західні і російські бібліотеки свої старі фонди сканують і безкоштовно розміщують на власних веб-сайтах?
Вважаємо, що практика, поширена в українських бібліотеках вводить фінансові обмеження («майновий ценз») на вільний доступ до інформації і перешкоджає реалізації фундаментального права людини. У сфері обігу наукової інформації не повинно бути жодних штучних обмежень адміністративного чи фінансового характеру, інакше інформація втрачає свою цінність, а українські науковці, не маючи доступу до ресурсів західних бібліотек, приречені бути маргіналами, виключеними з контексту світової науки. За словами Євгена Захарова і Всеволода Речицького, «наукова інформація – це продукт, вартість якого при передачі не зменшується, а збільшується через відкриття нових можливостей її застосування. Тому виграє той, хто здатен передати іншому більше інформації». Ця істина ще не сприймається пострадянською бібліотечно-архівною системою, яка звикла працювати в режимі гіперсекретності і приховувати інформацію за бюрократичною інерцією. Усі розуміють абсурдність ситуації, але ніхто не поспішає її змінювати.
3) Дуже прикрою є практика обмеження в доступі до архівної інформації через її немотивоване, штучне дозування. Подібні обмеження вводяться внутрішніми відомчими інструкціями, які фактично зводять нанівець прогресивні положення законів. Бібліотечний чи архівний працівник, обмежуючи можливості використання інформації користувачем, виконує інструкцію, за порушення якої несе відповідальність перед керівництвом. У той час, як ігнорування ним положень Конституції, Законів України «Про інформацію» та «Про Національний архівний фонд» не тягне за собою жодної відповідальності. Обмежуючи доступ громадянина до відкритої інформації, архівний працівник покликається на внутрішні правила. Однак за 21 статтею Закону України «Про інформацію», неопубліковані нормативно-правові акти, що стосуються прав і свобод людини, не можуть мати юридичної сили.
В деяких архівах видають на день п’ять справ, а час роботи з документами обмежується трьома годинами. При цьому, копіювати документи відкритого доступу суворо забороняється, хоча Закон України «Про національний архівний фонд» дозволяє копіювання з метою задоволення «запитів фізичних та юридичних осіб», «якщо це не загрожує стану документів та не порушує авторські та суміжні права» (Ст. 18, 20). Для того, щоб досліднику опрацювати дві-три тисячі справ зі своєї теми лише в одному архіві, з використанням лише кулькової ручки, йому потрібно щодня відвідувати архів упродовж двадцяти років. Чи можлива якісна наукова робота за таких умов? І наскільки виправданими, доцільними, корисними (для кого?) є створені перешкоди? Чи можна створену систему обслуговування інформаційних потреб суспільства назвати ефективною?
Крім тактики немотивованого «дозування», існує безліч іншх способів не допустити дослідника до роботи з документами, які, наголошуємо, не відносяться ані до державної таємниці, ані до «конфіденційної інформації, що є власністю держави». Наприклад, фонди деяких релігіональних музейних установ закриті для широкого кола дослідників вже багато років під дивним приводом: «ревізії» та впорядкування бібліографічного апарату.
Існує низка бюрократичних формальностей, які треба виконати, щоб одержати доступ, пріоритет в якому надається представникам державних установ перед вільними дослідниками (який сенс у листі-клопотанні від держустанови, яке називають «відношенням», якщо всі громадяни, юридичні особи та державні органи формально мають рівні права? Ст. 9 ЗУ «Про інформацію»). Утім, радянський архів, за влучним висловом Андреа Граціозі, був своєрідним «банком прецедентів», до якого «зверталися, коли виникали несподівані проблеми або в ході безкінечних бюрократично-крючкотворних війн». Допускати будь-кого в цей «банк» держава не бажала, створюючи систему доступу з багаторівневою структурою лояльності.
Стан української бібліотечно-архівної системи у плані реалізації права на вільний доступ до інформації свідчить про незорієнтованість на умови інформаційного суспільства, при цьому інформаційні права громадян лишаються декларацією, яку ніхто не сприймає всерйоз. Українська бібліотека переживаючи інституційний розпад системи обслуговування «масового читацького попиту» і зберігаючи звичку до самоконсервування та інертності, втрачає роль інформаційного центру, що надає актуальну, адекватну, доступну, оперативну, корисну, вірогідну інформацію. Спроби перетворювати бібліотечну інформацію на товар лише укладнюють і без того безнадійне становище. Питання вільного і безперешкодного задоволення потреби в інформації належить до першочергових. Його ігнорування призводить до інформаційної ізоляції України, марґіналізації та наукової стагнації.
Сергій Савченко – кандидат історичних наук (захистився в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України у Львові), доцент Національної металургійної академії України в Дніпропетровську, автор книжки «Давня Русь у полемічній літературі кінця XVI–XVII ст.» (2007) та численних статей з церковної історії та історіографії.