Неню ж ти мій, неню, вчинь ми таку волю - 

Йди за мене служить на ту войну!  

(Уривок з лемківської пісні)

Cвою останню книгу-бестселлер про вибух Першої світової війни американський історик Крістофер Кларк назвав доволі незвично – «Сновиди: Як Європа пішла на війну 1914 року» (The Sleepwalkers: How Europe Went to War in 1914, 2013). Заголовок розкриває головну ідею книги: рівно сто років тому ніхто й гадки не мав, що убивство спадкоємця цісарського трону Франца Фердинанда спровокує один з найстрашніших конфліктів в історії людства. Анілізуючи стан міжнародних стосунків того часу, автор показує як взаємна недовіра, зарозумілість та націоналістичне піднесення створили таку атмосферу, у якій для спалаху війни достатньо було малої іскри. При цьому ніхто не збирався воювати: цісар зволікав з оголошенням війни, усі сподівалися на швидку перемогу, а добровольці рушали на фронт під звуки духових орекстрів та заквітчані вінками. Європа увійшла у війну немов у сні, як сновида, мимо своєї волі.

До слова, втрати та тривалість війни дали Зиґмундові Фройду 1920 року підстави говорити про існування Танатоса – притаманного людству несвідомого потягу смерті, або, звичними словами, схильності до саморуйнування. На противагу до життєствердного Ероса, він досі не дав йому позбутися воєн як засобу вирішення конфліктів. За рік до приходу Гітлера у відомому листі Альберт Ейнштейн звернувся до засновника психоаналізу з проханням пояснити шляхи виходу з цієї кризи. У властивій йому манері Фройд висловив скепсис щодо можливості перевиховання людства, натомість наголосивши на необхідності нейтралізації його агресії через інтелект, культуру та солідарність («ідентифікацію»). 

Якщо Фройдівська концепція досі залишається предметом дискусії, науковці натомість одностайні щодо наслідків Першої світової війни: спровокувавши глибоку економічну, політичну та моральну кризу європейського континенту, вона призвела до виникнення радикальних націоналістичних та фашистських рухів, які закрутили нову і ще страшнішу спіраль насильства – Другу світову війну. 

Про наслідки останньої у світі і, зокрема, для України, останнім часом говорилося чимало. Обидва конфлікти докорінно змінили її обличчя, принесли невимовні страждання, руйнацію, нанесли незворотньої матеріальної, культурної шкоди, винищення цілих народів, як-от євреїв чи ромів. Однак судячи з актуальності георгієвської стрічки, червоно-чорного прапора чи гасел на кшталт «Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам!» ми досі перебуваємо у зачарованому колі їхніх мілітарних символів. Виглядає навіть, що наша найкраща і найсвітліша революція з дня на день може закінчитися вибухом нової війни з непередбачуваним наслідками. 

Як так може бути, щоби найщиріші прагнення українців, їхня безпрецендентна самопожертва й громадянське піднесення закінчилися катастрофою?! Без сумніву, величезну відповідальність за фатальний поворот подій на Майдані несе путінський режим з його маріонеткою Януковичем. Водночас успіх опереткових ДНР та ЛНР має свою передісторію. Про неї проникливо написав у своїй статті «Україна та її “далекий схід”» історик Андрій Портнов (http://www.historians.in.ua/index.php/avtorska-kolonka/1231-andrii-portnov-ukraina-ta-ii-dalekyi-skhid-pro-halytskyi-reduktsionizm-ta-ioho-henealohiiu), звертаючи увагу на те, що одна з причин сепаратистського руху криється у серці української національної ідеї – уявленні про однорідну, одномовну націю з чіткою культурною ієрархією і опорою на домодерну, традиційну українську ідентичність. І хоч ідея ця де факто мало впливала на всеукраїнську реальність, де радше домінувала російська, вона спричинилася до символічної дискримінації російськомовних мешканців Сходу, які на хвилі «національного відродження» раптом опинилися в ролі нетитулярної нації, отримавши на додачу почесні титули «манкуртів», «яничар», «креолів» чи пак нащадків «орди» та «Дикого поля». З огляду на всеприсутність у післямайданному конфлікті імперсько-радянської та бандерівської символіки, тепер уже з певністю можна сказати, що давнє мовно-культурне та частково конфесійне протистояння смертельно загострилося через зудар двох антагоністичних ідеологій: радянського та націоналістичного світогляду. І якщо тоталітарний характер першого уже не підлягає сумніву, то руйнівні, і, на жаль, мало усвідомлені наслідки останнього щойно тепер виходять на поверхню.

Спільний опір сепаратистам та російській агресії зруйнував чимало стереотипів між Сходом і Заходом. Однак мета цього процесу не в тому, аби Дніпропетровськ чи Харків прийняв ідеологію ОУН, а Львів визнав «за своїх» російськомовних патріотів чи став захоплюватися політикою Ізраїлю щодо Палестини. Як тип нового українця «жидобандеровец» – не рішення, а дешева пародія на українську історію. 

Найбільше досягнення останніх місяців – у безмежній самовідданості, самоорганізації й солідарності людей всупереч усім труднощам та, чого приховувати, побутовим наріканням на тих же біженців. Можна стверджувати, що цей іспит на громадянську активність українське суспільство гідно склало як і витримало іспит Майдану. 

Та, на превеликий жаль, ані Майдан, ані Крим, ані перші місяці АТО не стали останнім випробуванням для України. Тепер величезні внутрішні досягнення українського громадянства опинилися під значно серйознішою зовнішньою загрозою – військовою агресією з боку Росії, яка може перекреслити усі здобутки: і звільнення від кривавого і корумпованого диктатора, і високу громадянську активність, і, зрештою, що найгірше – позбавити нас шансу на майбутнє. Подолавши внутрішнього, Україна може зазнати нищівної поразки від сильнішого зовнішнього агресора. 

Попри успіхи АТО на Сході очевидно одне. Конвертувавши «Новоросію» у внутрішньополітичний капітал, поразка ДНР і ЛНР буде для Путіна особистою поразкою, якої він у жодному разі не може допустити. Здавалось, падіння малайського Боїнґа стане поворотною точкою у його новоросійській афері. Але нарощування військового потенціалу на кордоні з Україною, уже регулярні порушення повітряного простору та масовані обстріли з російської території свідчать про його готовність іти до кінця. Попри усі санкції та пов’язані з ними економічні збитки. Випустивши свого імперсько-націоналістичного джина з пляшки, Путін тепер змушений танцювати під його дудку. Що неминуче означає початок відкритої і тривалої російсько-української війни.

Наважуся стверджувати, що попри всю відданість і самопожертву українського суспільства та армії відкрите протистояння закінчиться для України (і Росії) катастрофою. Втрати під Волновахою, Ізварино та трагедія у Шахтарську видадуться нам моторошною милістю у порівнянні з тими тисячами жертв і руйнацією, які чекають нас за умови широкомасштабного конфлікту. Так само, як видаються зараз страшні жертви Майдану після сотень заглиблих і скалічених в АТО, яких вже безжальний фольклор встиг охрестити «ракетним фаршем»... На наших очах може розігратися чергова трагедія світової історії – окрилена внутрішньою перемогою українська молода (і недосвідчена) демократія може захлинутися у власній крові, героїчно вв’язавшись у війну із значно сильнішим суперником. Саме в цьому, поруч з незаперечними економічними інтересами, криється причина зволікань і нерішучості «старої» Європи. Для неї методи Путіна, усі ці «гіркіни-бєси» з «буками-градами» – це умовно «кам’яна доба», з якої європейці важко виходили після Другої світової війни [1] і тому не дуже квапляться потрапляти знову. Як зауважила головний редактор опозиційної російської газети «Новое время» Євгенія Альбац: «Понятно, что никто воевать с ядерной державой не будет. Войны не может быть, поэтому они отрезают хвост по частям». 

Отже, найбільша небезпека чигає на Україну саме зараз, коли, здавалось, АТО ось-ось завдасть останнього удару по сепаратистам. І це не магічне мислення, яке через якийсь ліберальний мазохізм хоче вкрасти вистраждану перемогу в українського війська, а сумна геополітична реальність. Заяви генерального прокурора Росії про необхідність зупинити «геноцид» українського народу, Лаврова про «гуманітарну катастрофу», демонстрація у Москві за введення військ в Україну, вже не кажучи про концентрацію російських військ на українському кордоні, свідчать про ймовірність саме такого сценарію.

На перший, погляд український уряд від самого початку розумів цю небезпеку і шукав виходу з неї. Відмова від протистояння у Криму була не зрадою, як кричали окремі патріотичні голови у погонах і вишиванках, а виявом такого рідкісного в українській політиці інстинкту самозбереження. Але у березні він ґрунтувався на катастрофічному стані українського війська, тоді як тепер всезагальне піднесення може засліпити нам очі на реальну ціну широкомасштабного збройного конфлікту.

Без сумніву, Україна не хоче воювати. Переконливим доказом такої позиції було проголошене президентом Порошенком перемир’я. Хоч знову-таки сумніваюся, що воно виникло з власної волі, радше під тиском європейських партнерів, які значно краще здають собі справу з наслідків війни і, на відміну від України, звикли до складних і довгих геополітичних комбінацій.

Безперечно, перемир’я було одностороннім, українські військові несли болючі втрати. Однак воно піднесло авторитет України у світі й прихилило на її бік міжнародну спільноту, засвідчивши її добру волю і прагнення миру. Водночас, озираючись на невблаганний лічильник військових і цивільних втрат за останні тижні, мимоволі складається враження, що можна було таки зачекати. Зціпивши зуби і створивши таким чином ситуацію, коли протилежна сторона рано чи пізно змушена була йти на поступки, якщо хотіла розраховувати на якийсь моральний авторитет серед своїх прихильників, зокрема і в Росії. Сотні загиблих і масштабні руйнування з того часу говорять самі за себе.

Водночас не слід забувати, що попри підтримку Путіна пересічні росіяни теж не хочуть війни. І підтримують його тільки завдяки тривалій пропаганді, яка малює Росію світовим миротворцем. У цьому сенсі цинік Путін частково мав рацію. На жаль, сучасній українській еліті бракує терпіння і досвіду, аби вигравати складні морально-іміджеві ігри на міжнародній арені. А також опиратися тискові збуреного суспільства, яке з одного боку, погрожуючи новим Майданом, вимагає негайного продовження АТО, а з іншого, ціпеніючи від втрат, слушно протестує проти мобілізації.

При цьому незадоволення від війни росте і ростиме пропорційно з жертвами. Антибіженські та антимобілізаційні настрої на Заході України, окрім звичних побутових стереотипів, свідчать про глибоке занепокоєння війною. Адже тепер країну щодня лихоманить від панахид, кількості поранених, понівечених та повісток, які приходять хлопцям з твого будинку. Вшановуючи полеглих, ми вже звикли до гасла «Герої не вмирають!», відчуваючи при цьому якесь дивне розгублення і внутрішній спротив проти нових і нових смертей...

Цей глухий протест почасти виливається у взаємне відчуження – у міфи про орди нероб-східняків, що не хочуть воювати за свою власну землю, паразитуючи на співчутті решти українців, або у ще більшу ненависть до сепаратистів та Росії. У цій двоїстості й виявляється загальна незрілість українського суспільства. Нажахане й травмоване війною воно, як не парадоксально, не може зважитися на її припинення. Воно сходить кров’ю, але не здатне опанувати ненависть до агресора, аби знайти дипломатичне рішення.

А тут допомогли б кілька гірких уроків історії. Перший полягав би у розумінні того, що жодна імперія просто так ніколи не відпускає своїх сателітів, тим паче що вони міцно зв’язані з нею культурними, економічними, історичними та родинними зв’язками. На жаль, націоналістичний світогляд, який спрощено можна вважати виродженим романтизмом, затуманив нас ілюзією цілковитого відокремлення, що матеріалізувалася востаннє в ідеї побудови «Залізної завіси» на кордоні між Україною та Росією. Те, що її дніпропетровські автори орієнтувалися при цьому на суперечливий ізраїльський досвід – тема окремої розмови. Але Україна, як би це не хотілося «Свободі» чи Ляшку,  – далеко не Ізраїль, а Росія – не Палестина. Різниця в пропорціях (і можливостях) у нашому випадку може стати питанням життя та смерті.

Згадана ілюзія повної незалежності й різкого відмежування, підігріта брутальною поведінкою Росії, позбавляє нас головної запоруки миру – здатності враховувати (і прораховувати) інтереси колишньої імперії. Замість того, аби заспокоїти фантомні болі великого сусіда, зробивши кілька символічних, а, можливо, й політичних жестів у його бік, наші дипломати в унісон з футбольними фанатами кричать «Путін – ***ло!». Так само, як активісти влаштовують демонстрації за мир під звуки «Лента за лентою набої подавай» чи «Мій лицарський хрест». На жаль, у таких конфліктах обґрунтованість претензій є вторинною, первинним натомість є їхнє, хай яке вигадане, значення для сусіда. Та замість стишення войовничої риторики усіма можливими і неможливим засобами президент оголошує про десятикратну помсту за кожного вбитого українського солдата і роздумує, чи вводити російську другою офіційною мовою в державі. Звісно, тепер уже точно і надовго ні...

Другий гіркий історичний урок полягав би у тому, що задля виходу з війни слід відкинути уявлення про справедливість і рівноправність. Росія могла й може собі дозволити таку цинічну поведінку завдяки геополітичній супервазі, енергоносіям та зброї. Не враховувати ці фактори означало б ігнорувати складну (і несправедливу) геополітичну реальність і постійно наражатися на небезпеки. З огляду на це, Україна не може виграти війни за Схід традиційними засобами – «Буцефалами», літаками чи бронежилетами, як би вони не гріли серце українського патріота. Вона може виграти її тільки дипломатично та інформаційно. Навіть якщо під враженням авіакатастрофи Путін відмовиться від своїх луганських та донецьких креатур, нас чекає кавказько-ізраїльський сценарій, в якому терористичні акти, диверсії, провокації будуть на порядку денному. Зайве нагадувати, що для утихомирення такого конфлікту потрібні будуть десятиліття.

Враховуючи те, що Путін загнав себе в кут, задля уникнення війни, а, по-суті, заради свого майбутнього, Україна повинна підіграти диктаторові, допомігши йому зберегти лице, коли йому доведеться відмовлятися від свого «новоросійського» проекту. Як слушно зауважила американська оглядач Дженін Девідсон, Путіну потрібна стратегія виходу (exit-strategy). Що ж може бути таким виходом?

Його напрямок підказує риторика російської влади, яка заходилася обгрунтовувати введення військ захистом (sic!) українського народу від «геноциду». Промивши мізки російській громадськості «злочинами укрофашистів», заробивши собі на цьому рекордний рейтинг, Путін не може стояти осторонь ліквідації ДНР і ЛНР.

У цій ситуації Україна могла б звернутися до ООН та Росії з ініціативою введення спільного миротворчого контингенту у Донецьку та Луганську області. На перший погляд, така ідея виглядає блюзнірською: після стількох зусиль і жертв зупинитися за крок до перемоги, щобільше – запросивши агресора у ролі миротворця! Але такий хід дозволив би розв’язати кілька нерозв’язних проблем. По-перше, дав би можливість Путіну не тільки зберегти лице, а й виступити у «апробованій» ролі миротворця. По-друге, дозволив би зупинити кровопролиття, руйнування інфраструктури й швидко встановити хай який поганий мир. Переконаний, що будь-яка адміністрація, навіть така корумпована як російська буде зацікавлена у якнайшвидшій нейтралізації банд і озброєних бойовиків. Але тепер цим займалися б російські та оонівські військові і під наглядом міжнародних спостерігачів. Адже гіркий досвід останніх місяців показує, що найгірший мир кращий, ніж війна. Як би прикро це не звучало, у цьому сенсі мешканцям Криму зараз легше, ніж людям, що опинилися в зоні АТО. По-третє, між Росією та Україною опинився б миротворчий контингент, через голови якого уже неможливо було б влаштовувати обстріли та провокації. З огляду на погану репутацію сепаратистів перемир’я дало б людям шанс оговтатися і вже як таке діяло б на користь України. З часом можна було б провести у демілітаризованій зоні справжній референдум, на якому, переконаний, більшість віддала б голоси за перебування у складі України.

Взамін на такий крок Україна могла б зберегти не тільки життя сотень, а у випадку відкритої війни – тисяч військових та цивільних, уже на кажучи про чималі фінансові ресурси. Замість снарядів, БТРів та інвалідних пенсій вони пішли б на такі потрібні зараз соціальні та політичні реформи, доля яких і вирішуватиме майбутнє України, в тому числі й можливих референдумів.

Припускаю, що ідея запросити Росію до миротворчої акції за крок до «остаточної» перемоги, про близькість якої вже квапиться рапортувати міністр Гелетей, видається абсурдною. Але вона дала б можливість зіграти на випередження і нейтралізувати агресію Росії, чи бодай змусити її відповідати власному миротворчому іміджеві, заявленому Путіним, але на сей раз відповідати йому в реальності та перед очима світової спільноти. Попри усі паралельні світи, створені пропагандою, кремлівський господар не може дозволити собі повністю ігнорувати реальність чи міжнародні організації типу ООН чи ОБСЄ, адже у своїй риториці він постійно апелює до універсальних цінностей. Хоч останні місяці продемонстрували разючу моральну деградацію і мілітаризацію російського суспільства, було б помилково вважати росіян нелюдами чи палкими прихильниками війни, а відтак не вартими довіри. Попри всі зусилля пропагандистської машини основна маса росіян ставиться до неї з пересторогою. Саме заради їхньої підтримки (і своєї легітимності) Путін одягає маску миротворця. Водночас цей інстинктивний антивоєнний спротив будь-якого суспільства є нашим найбільшим союзником. Не тільки Захід, а пересічний росіянин, від якого під враженням війни ми вже встигли відхреститися і проклясти, має бути нашим адресатом.

І тут своє слово мало б сказати українське суспільство. Судячи з суперечки навколо мобілізації воно впритул підійшло до важливого цивілізаційного порогу – засудження війни як засобу і виникнення широкого пацифістського руху. Адже фраза «лишь бы не было войны», яку так часто глузливо приписували буцімто пасивним східнякам, чи не вперше у новій українській історії повернула собі свій справжній і страшний сенс. У виграний у війни час міг би сформуватися широкий громадський рух за примирення, який апелював би не тільки до світової громадськості, але й до росіян доброї волі. Переконаний, що такий рух неможливо було б зігнорувати, адже розмовляв би він мовою, знайомою світові ще з часів Першої світової. Українці нарешті почали б діалог зі світом не з позиції дискредитованих національних еліт чи національної держави – а під загальнолюдськими гаслами.

Усвідомлюю, яким болісним видається такий сценарій. Навіть сама думка про залучення Росії як миротворця є, на перший погляд, нестерпною. Адже Україна зазнала таких страшних втрат, зруйновано стільки людських доль і сімей. Але статистика веде до знечулення, люди налаштувалися на війну. Соціальні мережі рясніють свідченнями високого патріотизму і самовідданості. Покалічені хлопці хочуть повертатися у стрій і захищати Україну до останнього подиху – «разом і до кінця». Але у цій готовності воювати зараз і полягає найбільша небезпека у сутичці з таким могутнім противником як Росія, з яким доводиться рахуватися навіть Заходові. Кримський епізод довів: Захід в особі НАТО не збирався і не збирається воювати. У кращому випадку він підтримає Україну технічно, тим самим перетворивши її на полігон жахливого військового конфлікту. З огляду на це слова Луценка про те, що ми «кулак Європи» чи заклики до США з боку міністра Авакова нас озброїти, на жаль, свідчать або про наївність, або про безвідповідальність згаданих політиків. І тут я погоджуюся з Юрком Прохаськом, який в останньому інтерв’ю вказав на кризу популярного в Україні уявлення, що цього разу якось пронесе. Уже не пронесе!

Будь-яка відкрита війна з Росією буде для України колективним самогубством. Натомість вміле маневрування навіть за умови уведення миротворчої місії чи тимчасового захоплення частини території дасть можливість виграти час і мобілізувати додаткові важелі впливу. Про це, до речі, намагався сказати на одному з Шустерів посол Литви і колишній міністр закордонних справ Пятрас Вайтєкунас. На епатажні заяви Олега Ляшка про те, як ми покажемо Росії раків, він спокійно зауважив, що, по-перше, Україна сама аж ніяк не впорається з новим міжнародним „хуліганом“, а по-друге, її сили потрібні для виконання цілої низки «домашніх завдань», сиріч надзвичайно складних суспільних реформ. Для цього, на думку Вайтєкунаса, можна перетерпіти навіть тривалу окупацію, адже попри півстоліття радянського панування Литва таки опинилася в ЄС. Звісно, авдиторія – 80 відсотків – була на боці Ляшка, який не забарився із зневажливою тирадою на адресу литовського дипломата, але фактом є те, що ціла низка окупованих СРСР країн Центральної Європи – Польща, Чехо-Словаччина, Угорщина і т. д. пішла саме таким тернистим шляхом, маючи при цьому армії, державні традиції і т.д. До речі, схожа дискусія про спадок Варшавського повстання спалахнула і у Польщі. Коментуючи значення цієї події та її зв’язок з падінням комуністичного режиму, себто символічно між 1944 та 1989 рр., головний редактор польського «Ньюсвіка» Томаш Ліс приходить до парадоксального висновку про те, що 1989 рік відбувся не так завдяки, як всупереч досвідові 1944 року. На відміну від націоналістичного наративу, згідно якого приклад повстанців «зміцнив опірність поляків до совєтизації та незламне прагнення до свободи», Ліс сумнівається, що для свого подальшого існування «польський національний дух» вимагав аж таких страшних жертв – загибелі біля 180 тисяч громадян й тотальної руйнація міста:

Елементарна логіка підказує, що цей дух зарадив би собі значно краще, якби ми не влаштували собі колективного самогубства, якби залишилися жити молоді, освічені патріоти. Його справи були б цілком непогані, якби залишилася неушкодженою столиця, поґвалтована згодом радянською естетикою. Не було б цьому духові зле, якби вдалося зберегти скарби нашої національної культури.

Натомість жахітливі жертви стали початком іншої, не-героїчної стратегії: замість свободи, якої не вдалося здобути, народився «польський раціоналізм» – більш зважений і прагматичний підхід до політичних справ.

На користь такого „негероїчного“ рішення свідчить і світовий досвід. Коментуючи у своїй праці «Ідея миру та людська агресія» (1970) війну у В’єтнамі, відомий громадський діяч повоєнної Німеччини, директор Франкфуртського інституту ім. Зиґмунда Фройда, Алєксандр Мічерліх висловлював подив завзятості, з якою сторони конфлікту почали війну:

[…] нерозв’язаним все ще залишається питання, як народ з такими багатющими ліберальними традиціями як США може з такою запеклістю ув’язатися у таку нерівну боротьбу, не даруючи собі найбільшого насильства. Водночас як може такий народ як в’єтнамці – і схоже народ обох корейських держав – розпочати братовбивчу війну, яка стала функцією у боротьбі супердержав? Чи існує якась цінність – яка-небудь, встановлена людиною цінність, заради якої слід продовжувати оборонну війну із завзяттям, вартим десятків тисяч загиблих, сотень тисяч поранених та біженців, унаслідок чого країна давньої та прекрасної культури перетвориться на румовище? „Краще померти, ніж бути рабом!“: чи має право це старе гасло бути найвищим орієнтиром за умов рівня розвитку сучасного озброєння? Варто поставити ці питання, аби побачити, що відповідь на них вимагає філігранного аналізу поняття „національна честь“ […].

Видається, що на широкомасштабну окупацію попри весь галас про «русскій мір» Путін не має ані потреби, ні ресурсів. Але їх цілком достатньо, аби штовхнути нестабільну українську владу на відчайдушний опір, який в очах у російської громадськості додасть путінським діям легітимності, але перетворить частини України на руїну.

Крім складного геополітичного розкладу, який вимагає терпіння й довгострокового розрахунку, є ще одна обставина, яка може перешкодити нам у реалізації, чи бодай обмірковуванні суперечливих, але з огляду на жахливі людські та матеріальні втрати, доречних альтернатив до війни. Це новонабута національна гордість та зманіпульована історична пам’ять. Важко йти на поступки «на піку» своїх можливостей. Але найважче пристати на непопулярний компроміс, увібравши у себе героїчний міф про козаків, гайдамаків, нескорену УПА, російський геноцид українського народу та романтичне гасло «краще умерти, ніж жити рабом». Чи не цими ідеологічними мотивами зумовлена самовідставка секретаря РБНО (і колишнього співзасновника «Cвободи») Андрія Парубія у відповідь на пропозицію почати перемовини про чергове перемир’я? Далекі від складної реальності героїчні образи можуть перетворити нас на Кларкових сновид, які, притлумивши інстинкт самозбереження, мимоволі опиняться у пеклі широкомасштабної війни. Там, де майбутнього вже просто не буде.

Аби уникнути такого апокаліптичного фіналу для вистражданої перебудови суспільства, можна також звернутися до традиції: крім «Ленти за лентою» та «Лицарського хреста», в ній (навіть у межах одного Чубаєвого альбому) існують ще такі пісні як «Кедь ми пришла карта та на роковац», де син благає батька вберегти його від долі гарматного м’яса. 

[1] Переконаний, якщо якийсь зовнішній агресор увійшов би на територію Австрії чи Німеччини, вони не воювали б. А спільними зусиллями світу намагалися б довести агресора до економічного чи внутрішньорполітичного колапсу. 

Скорочений варіант цього тексту був вміщений на сайті «Українська правда»: http://www.pravda.com.ua/columns/2014/08/8/7034277/