Д.Донцов проти В.Липинського.
Колись знаний, недавно померлий, історик Марко Антонович згадував свою розмову із іншим більш відомим істориком Іваном Лисяком-Рудницьким з приводу ставлення того до двох дуже відмінних мислителів: консерватора-елітариста державника В.Липинського і демократа-соціаліста федераліста М.Драгоманова. Він запитав як вдається йому з таким знанням предмету й переконливістю писати про таких різних людей. І.Лисяк-Рудницький ніби відповів, що коли пише про М.Драгоманова, то захоплюється і любить героя свого досліду, і навпаки, коли пише про В.Липинського, то забуває про Драгоманова й закохується в інший об’єкт своєї студії55.
У таку дилему попадає і Я.Дашкевич, пишучи про дві такі протилежні постаті як В.Липинський і Д.Донцов. Молодість Ярослава Романовича проминула в добі, коли обидві теорії, репрезентовані цими філософами історії жорстко конкурували між собою за опанування помислів широких верств людності.
Кількісна перевага була за симпатиками Д.Донцова. Здоровий егалітаризм, широка демократична основа, революційна романтика й зрозумілі кличі реалістичної політики зробили донцовську ідеологію теоретичною підвалиною масового націоналістичного руху.
Ідеологію ж В.Липинського підтримали головно інтелігенція й то з нахилом до самостійного думання. Хоч і стверджувати про відчутну перевагу ідей Д.Донцова – означає спрощувати ситуацію. Бо якщо на гетьманство “захворіли” великі групи людей в США, Канаді, Галичині, Буковині, де історичне гетьманство не мало ніяких коренів живої традиції, то вже це одне свідчить про небуденність постаті В.Липинського, його надзвичайний дар провідництва.
Варто підкреслити, що Д.Донцов, будучи чільним публіцистом націоналістичного напряму, партійним діячем ОУН не був, організацією оунівського руху зовсім не займався.
Натомість В.Липинський крім ідеології, був ще партійним діячем УХДП, головою ЦК (Ради Присяжних) партії. І попри це не другого, а першого Я.Дашкевич називає реалістом, а В.Липинського – “великим романтиком-ідеалістом”. Називає зрештою цілком слушно. Липинський не терпів поняття “реалістична політика”. Для нього реалізм – це синонім спекуляції, пристосування до обставин, відсутність власної чіткої бескомпромісної позиції.
На думку В.Липинського, реалісти-пристосуванці уенерівці згубили українську державу через невиробленість власної ідеології, нестійкість і матеріалізм. УВО, а згодом і ОУН – це на його погляд “секта руссоборців”56, організація змовницького типу. Для Донцова ж гетьманство – безперспективна забавка ідеалістів, історичний анахронізм, авантюра непрактичних людей, відволікання молоді від активного спротиву окупантам.
Я.Дашкевич ніби ставить на шальки терезів рацію кожної із сторін, і все ж визнає більшу правоту за Д.Донцовим. Можливо до цього висновку спричинився власний досвід життя і його покоління. Цікаво, що рафіновані інтелектуали у 1920-ті рр. і пізніше, після закінчення активного спротиву ОУН-УПА комуністичній системі у кін. 1950–1960-х роках, все ж попадали під дію чару особи В.Липинського.
Січовий стрілець, один з проводу галицьких військовиків В.Кучабський, буковинський вчений гуманітарист широкого профілю В.Залозецький, колишній СВУшник й есдек О.Скоропис-Йолтуховський, один з перших наддніпрянських самостійників С.Шемет, соціаліст-федераліст, отже традиційний ліберальний демократ Д.Дорошенко – усі ці дуже різні люди за соціальним походженням й виховною традицією особи стали гетьманцями не в останню чергу завдяки В.Липинському.
Головне ж, що переважна кількість найвидатніших істориків були симпатиками гетьманства, належали до гетьманських структур або принаймні співчувала консерватизму українського монархізму. Д.Дорошенко, Б.Крупницький, Д.Олянчин, Н.Василенко-Полонська, певною мірою у 1918 р. І.Крип’якевич, а у 40–60-ті роки О.Оглоблин, І.Лисяк-Рудницький, Михайло Антонович – цвіт української історичної науки, найбільші її концептуалісти стали “липинщиками”, а не “донцовцями”.
Донцовський напрям взагалі не дав плеяди визначних істориків всеукраїнського масштабу, а лише істориків партійного типу. Більше того деякі помітні націоналістичні публіцисти, такі як В.Рудко (Лісовий) і П.Балей у другій половині життя ставали прихильниками консерватизму В.Липинського. Все ж не так ідея української трудової монархії, як теорія еліт й консерватизму є найбільшим й найтривалішим ідейним досягненнями В.Липинського.
Здавалося, логіка підказує, що й Я.Дашкевич мав би віддати пальму першості В.Липинському. Проте одна річ теорія, а друга – реальне життя, боротьба за відстоювання того національного інтересу збройною рукою, до чого закликав Д.Донцов, і в чому участь брали сотні тисяч звичайних українців. Можливо – це й дійсно мусить переважити у суперечці двох володарів дум широкого українського загалу. Зрештою, кожний має вирішувати за себе, робити свій вибір, бо не має одної всезагальної правди.
Для Я.Дашкевича В.Липинський – “творець ще однієї утопічної системи”. Якщо мати за систему лише трудову монархію, то так. Якщо ж ідеться про гармонійне, злагоджене на рівні соціальному й політичному, суспільство; про державу, збудовану на ієрархічних консервативних засадах, на ідеях відповідальності пануючого класу перед землею і народом, про українську політичну націю, – то зовсім ні. Навпаки ці елементи філософії В.Липинського не лише не застаріли, але ще вимагають свого втілення. Вони є нашими світоглядними орієнтирами, поки Україна є незалежною державою.
Д.Донцов надихнув передусім галичан до чину й боротьби, до національного активізму, підняв самоповагу до національних пріоритетів, повернув ідеали жертовності. Я.Дашкевич влучно зазначає, що В.Липинський торував шлях від держави та через державу до нації, натомість Д.Донцов від нації і через націю вів до держави.
Теорія В.Липинського добра для мирного часу, для періоду поступального розвитку суспільства, коли є громадський спокій і час для виховної роботи. Ідеологія Д.Донцова розрахована на воєнний час, на національний чин в умовах тиску, терору, всеохопної деукраїнізації.
Обидва були засадничими ідеалістами, месіаністами української держави й нації, закликали до ірраціонального сприйняття оточуючого світу. Реальна візія й голий практицизм того немилосердного часу ніби підказував протилежний висновок – не борсатись і пристосовуватися до обставин.
Я.Дашкевич пише, що Липинський творив не реальний, а ідеальний образ минулого і майбутнього. Але цей ідеалізм лише згодом почав давати плоди. Реальний – тривіальний царський генерал, недалека, пересічна людина в уяві В.Липинського перетворилася на образ ідеального мудрого гетьмана. І в це повірили люди, бо в це вірив і переконував пристрасно і талановито, В.Липинський.
Зауважимо, що Павло Скоропадський став реальним українським діячем не в квітні 1918, а на еміграції. “Лише силою своєї індивідуальності, – пише Я.Дашкевич, – [Липинський] врятував від остаточного засудження українським суспільством дуже скомпрометований у політичному, військовому, економічному відношеннях гетьманський режим П.Скоропадського. Як політичний мислитель – бо силою пера вичарував цілком оригінальну модель майбутньої Української Держави.”57. Для творення ідеальної візії В.Липинський не зупинявся перед цензуруванням і спогадів Скоропадського, й ”Історії України” Д.Дорошенка.
Сучасники В.Липинського називали його поляком, сьогодні він для нас, справжніший за уроджених по крові, українець, а його ідея про політичну українську націю нарешті стала зрозумілою величезній більшості нинішніх українців. Він переконував, що дідич-пан має бути господарем своєї землі, що він гідний іноді більшою мірою репрезентувати українство, ніж простий хлібороб. Сьогодні порядком дня стало народження середнього класу. Ідеї не вмирають, вони рухають суспільством, вони здатні переписати історію, якщо є люди, які у це вірять і все роблять, щоб переконати в цьому інших.
Зараз ми конче відчуваємо потребу в постатях масштабу В.Липинського. З цього приводу Ярослав Дашкевич пише: “Маючи державність, ми не маємо української державотворчої ідеї”.
Якщо В.Липинського Я.Дашкевич вважає “впертим непоправним романтиком”, що “будував собі і хотів будувати для інших” свою візію суспільства, то ідеологія Д.Донцова уявляється Ярославу Романовичу такою, що “єдина з українських ідеологічних конструкцій, пройшла перевірку на практиці відповідно до обставин”. “Месіянизм Донцова відносно утворення незалежної української держави, – вважає Я.Дашкевич, – в принципі дочекався здійснення, хоча й модель цієї держави виявилася іншою, від вимріяної Донцовим”58.
Я.Дашкевич постійно порівнюючи між собою В.Липинського і Д.Донцова, їхню філософію історію та діяльність, можливо, мимоволі в останню хвилину схиляється на бік останнього. При чому не завжди з його мотивацією можна погодитися.
Говорячи про плагіат Д.Донцова, В.Липинський не мав на увазі конкретне списування своїх думок Дмитром Івановичем, а те що самостійником В’ячеслав Казимирович став набагато раніше за Д.Донцова59.
Я.Дашкевич повторює звинувачення Д.Донцова на адресу Липинського у федералізмі і русофільстві. Серйозних, достовірних джерел про русофільство В.Липинського не має. Липинський вів переговори з представниками білої еміграції про спільні дії в боротьбі з більшовизмом, але про утворення федерації з Росією він не помишляв.
Натомість відомі листи Д.Донцова до А.Жука з 1909 р., у яких перший звинувачував другого в опортунізмі і недостатньому соціал-демократизмі з позицій ортодоксального (ленінського) марксизму. Зокрема, Д.Донцов писав: “Особисто вважаю і “отзовізм” і “самостійну Україну” нісенітницею. Ми є соціал-демократи і наш орган [йшлося про часопис “Праця”] соціал-демократичний. А то значить, що він має – соціальну революцію (а не “вростаніє” капіталізму в соціалізм) як ціль, класову політичну боротьбу (а не “сотрудничество” класів) – яко средство. Хто вітає ці засади, той наш”60.
Враховуючи, що згідно спогадів В.Липинського, викладених у листі до О.Жеребка61, саме В’ячеслав Липинський був тою людиною, яка від 1904 р. впливала на становлення самостійницького світогляду А.Жука, можемо дійти висновку, що принаймні на п’ять років раніше за Д.Донцова, В.Липинський став прихильником незалежництва.
В.Липинський не був багатим поміщиком. Його дядько подарував В’ячеславу Казимировичу маєток у Русалівських Чагарях на Уманщині, але розміри його не могли дорівнятися до дійсно великих латифундій у тих краях, як скажімо, Браницьких. Навіть поет М.Рильський був більшим поміщиком, його батько володів селом. Свій хутір Липинський почав освоювати, коли вже став знаним істориком, після виходу відомої польськомовної збірки 1912 р., отже на формування його поглядів Уманщина великого впливу не мала. І туберкульозом захворів він значно раніше за 1914 р. До речі саме лікуючи туберкульоз в Закопаному у 1908 р. він і познайомився там особисто з Д.Донцовим.
Ідейну боротьбу з Донцовим вело багато філософів літераторів, істориків з українського табору, і в цілому це було нормальним явищем. Будь-яка доктрина проходить етапи становлення, розквіту й угасання, що визначається політичною ситуацією. У 40–50-і роки ХХ ст. продовжувати далі збройну боротьбу було неможливо. Актуальнішими стають інші українські концептуалісти, ті ж М.Грушевський і В.Липинський, з якими нещадну ідеологічну війну вів сам Д.Донцов, не жаліючи при цьому терпких висловів на адресу своїх опонентів, різких інвектив, безапеляційних звинувачень, незаслужених ярликів.
Не був Дмитро Іванович “білим і пухнастим” не лише з позиції комуністичної ідеології, терпимість і толерантність, об’єктивність стосовно інших українських напрямів суспільно-політичної думки не були сильними сторонами його імпульсивної вдачі. Його публіцистичною методою було неухильне переведення власної лінії трактовки історичних подій, за допомогою вигідної комбінації односторонніх фактів, нагинання історії під заздалегідь збудовану концепцію.
Його інтерпретація не могла подобатися людям, які бачили недобросовісність і підміну фактів у писаннях Д.Донцова. Коли, приміром, Сергій Єфремов у 1926 р. читав “Націоналізм”, то занотував у своєму знаменитому щоденнику, що на берегах книжки
Дмитра Івановича не залишається місця щоб спростувати твердження “вченого-лгуна”62.
Ніяк не можна погодитися з Д.Донцовим, попри слушність окремих його міркувань, з його скрайньою негацією національно-демократичного періоду українського суспільного життя, представленого передусім творчістю і ділами М.Грушевського. Тому й навряд чи доречно вважати грушевськознавця Л.Винара, науковцем, що воював з Д.Донцовим, радше він намагався реабілітувати несправедливо заплямованого Д.Донцовим нашого великого історика.
Схематично огрублено сприймається теза Я.Дашкевича, що Ісак Мазепа, Ю.Шевельов і І.Багряний полемізуючи з ідеями Д.Донцова мали на мети “атомізувати, деморалізувати і зводити нанівець націоналістичні течії серед української політичної еміграції” Не думаю, що на загальноукраїнське добро було зводити усю українську політичну думку лише до націоналізму, чого хотів Д.Донцов і не хотіли його опоненти.
Але разом з тим неможливо не погодитися з Я.Дашкевичем, що Д.Донцов – найкраща лектура для усіх людей, які через рожеві окуляри дивляться на великодержавний російський шовінізм, та й взагалі розкладову ролю для українських національних інтересів російської політичної думки, без огляду на те чи йдеться про консерваторів та радикальні праві сили, чи йдеться про демократів і поступовців.
Постаті в історії та історіографії. П.Тетеря, М.Драгоманов, Р.Бжеський, Г.Костельник та інші.
Тяглість історіографічної традиції – такий перший висновок виринає на думку, коли читаєш численні нариси Я.Дашкевича у його книжці «Постаті». Сто років тому, видаючи том за томом “ІУР” М.Грушевський розумів неготовність широкого загалу до сприйняття відмінних від трактовок російської історіографії подій і постатей української історії козацької доби. Тому знакові фігури історії він намагався спопуляризувати для неісториків на сторінках “Літературно-наукового вісника”.
Пересічних українців привчали до думки, що “Від Богдана до Івана [Скоропадського] не було гетьмана” і Михайло Сергійович змушений був на популярному рівні переконувати читачів, що політика І.Виговського була продовженням справи Б.Хмельницького, що ідеї Гадяцької угоди виношував ще великий гетьман, що Іван Мазепа своїм рішенням прилучитися до Карла ХІІ не вводив у політику якусь новину, а діяв в руслі традиції союзу Б.Хмельницького з Карлом Х Густавом63.
Ярослав Дашкевич ніби продовжує розпочату М.Грушевським роботу, коли намагається здолати стереотипи сприйняття постаті Павла Тетері, як пропольського гетьмана, що не вболівав за український державний інтерес.
Він наголошує, що П.Тетеря “в мініатюрі повторив шлях Б.Хмельницького. Все це викликає досить обґрунтоване підозру, що справжня його орієнтація була четверта – незалежницька.”64 Ярослав Романович цілком умотивовано ставить до вирішення важливу проблему: чи політичні орієнтації гетьманів на сильних сусідів насправді суперечать самостійницьким аспіраціям у засаді? Він закликає до історизму, до оцінювання діяча, виходячи не з позицій сьогоднішнього дня, а епохи, у якій ця особа жила і діяла.
Так, ласі були гетьмані до маєтків, були амбіційними, нагромаджували багатства, але це було нормою тодішнього життя. “Політичні амбіції, – пише Я.Дашкевич, – в кращому розумінні слова – й саме політичні амбіції виводили його за межі паразитарного існування, і ледве чи варто за це корити П.Тетерю”.
Блискучо, з публіцистичною легкістю, по-історіософські, хоч Ярослав Романович і не сприймає цього поняття, виписані інші ключові постаті історії ХVІІ–ХVІІІ ст.: Г.-Л.Боплан, Василь Капніст, особи з клану Б.Хмельницького та ін.
З новітньої історії суспільно-політичної думки Я.Дашкевича також цікавив Михайло Драгоманов, котрий ще й сьогодні не достатньо досліджений під кутом зору ставлення до ідеї незалежності України. З усіх класиків філософів історії він найбільше критикувався в націоналістичній публіцистиці. Йому діставалося й від М.Мухина, Д.Донцова, й Р.Бжеського. Я.Дашкевич, шануючи Д.Донцова, залишається об’єктивним до М.Драгоманова.
Дилема “Драгоманов – українська держава” стояла й перед І.Франком і перед М.Грушевським. Вибудовуючи пантеон українських мислителів, останній відзначав “місію” Драгоманова, його внесок у скарбницю українського розуміння європейського соціалізму. Чи був випадковим, одиничним прикладом висловлене у знаменитому “Пропащому часі”. Невже від середини 70-х років, він мислив лише категоріями культурної спільності з Росією.
Я.Дашкевич твердить, що в останні роки життя М.Драгоманова відбувається помітний дрейф у бік розмежування українських і російських національних інтересів. Був пізній Драгоманов, якому для визнання конечності української самостійності забракло просто часу, він зарано помер. “Пізній Драгоманов закреслив попереднього Драгоманова. ... Під кінець свого життя Драгоманов завершив акт звинувачення по відношенню до Росії. ... У пізнього Драгоманова віра в російського демократа захиталася остаточно. ... Міф культурної Росії, посередника між Україною та Заходом, зникав безслідно”65, – вважає Я.Дашкевич. М.Драгоманов дуже добре розумів роль держави – навіть як ідеалу. Я.Дашкевич досліджує спадщину мислителя останніх двох років життя і знаходить багато свідчень про нове бачення останнього історичного процесу в Східній Європі.
М.Драгоманов критикує першу статтю М.Грушевського у “Записках НТШ” “Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІІІ віці” з державницьких позицій. Між тим як М.Грушевський її писав (і був за це хвалений учителем) з позицій народницької школи В.Антоновича. М.Драгоманов відзначав, що держава, навіть недолуга є благом у порівнянні з анархією.
Якщо М.Грушевський сумнівався чи оцінювати боротьбу “болохівських людей” проти князя Данила (давньоукраїнської держави) як позитив, чи негатив ( сам він коливався чи вважати державу, а не народ, альфою і омегою історичного процесу), то М.Драгоманов був цілком на стороні князя Данила. “Коли закони, – писав Михайло Петрович, – наведені з таких історичних примірів, прикладаємо до наших громадських рухів, – таких, як той, котрий показує Д.[обродій] Сергієнко [псевдонім М.Грушевського], то бачимо, що навіть говорити про те, чи виграла чи програла в них громада, – нема рації. Вони просто програли без наслідків, як мільйони доісторичних суперечок, які стались на нашій Великій Скитії”66.
Суперечності й хитання у федеративний бік у Драгоманова залишилися до кінця життя, але тенденція його шляху від радикалізму до національної демократії у Я.Дашкевича не викликають сумніву. Цим шляхом пройшов учень М.Драгоманова Іван Франко.
Пишучи про “Нариси з історії визвольних змагань” Р.Бжеського, Я.Дашкевич відчуває пересадну екстремність поглядів Р.Млиновецького (Бжеського). Тому тримає себе на дистанції, не схвалює беззастережно думок націоналіста “більше як донцовського типу”.
Але для повноти картини усього спектру думок різних напрямів суспільно-політичної думки, вважає його писання корисними. Сучасній Україні бракує агресивності й безкомпромісності Р.Бжеського, коли у громадському житті стає потрібним не академічний тон, а звинувачувальний пресинг щодо влади, коли для країни потрібна реальна альтернатива – самостійницький шлях і самостійницькі сили.
У зв’язку з останнім треба відповідно розуміти й неприйняття Я.Дашкевичем т.зв. лібералізму (псевдолібералізму) сучасної української публіцистики. “Справжній лібералізм і гуманізм, – вважає він, – завжди були за правду в історії і за об’єктивне визначення заслуг та гріхів”67. Я.Дашкевич не схильний прощати зради, служби комуністичним каральним органам. Він навіть не хоче визнавати незаперечний талант як науковця і письменника Віктора Петрова (“третьорозрядний літератор”), бо той був ГПУшний агент. Те саме стосується й Г.Костельника – сумнозвісну фігуру у подіях псевдособору з ліквідації греко-католицької церкви 1946 р.
Я.Дашкевич не вірить, що тиск енкаведистів спричинився до його згоди виконати роль ката унії. Він вважає, що виною усього були москвофільського ґатунку, православні погляди Г.Костельника. Чи так було насправді, сьогодні важко казати, проте спогад отця Гавриїла про обрання української національної орієнтації, змушують засумніватися у присуді Я.Дашкевича. Москвофільство за Г.Костельником – “це справжній боляк на організмі українського народу. Його треба щоскоріше зліквідувати, бо наш національний організм доти не буде здоровий, доки цей новотвір розсаджуватиме його. Нехай москвофільство буде й слабе, як у Галичині по світовій війні, та воно страшенно шкодить нам перш за все в очах москалів і поляків. Воно творить для них доказ, що ніби наш нарід є тільки етнічною масою, з котрого можна виліпити такий національний тип, який кому потрібний”68.
Справа з таємним співробітництвом окремих українських діячів з комуністичними спецслужбами річ дуже непроста для однозначного оцінювання. Є ніби цілком певні відомості про співпрацю з радянською розвідкою І.Борщака. Подейкують, що навіть деякі з чекістів, що вбили С.Петлюру, ледь чи не мешкали в його квартирі (про це не згадує Я.Дашкевич у своєму нариси про І.Борщака). Н.Суровцева також мала контакти з людьми, що працювали на органи в еміграції, але відмовилася робити їхню чорну справу в Україні, за що й постраждала. Навіть автора знакової пісні січового стрілецтва “Коли ви вмирали, вам дзвони не грали” М.Кураха більшовики перед від’їздом того за кордон встигли завербувати. А як дивитися на випадок з ОУНівкою М.Савчин або лист-звернення В.Кука до оунівської еміграці?
Та навіть Грушевський під тиском визнавав своє керівництво “Українським національним центром”.
***
Насамкінець, відзначимо, що перу Я.Дашкевича належить чимало мемуарних згадок про людей, з яким зводила його доля на життєвому шляху. Іноді студія про людину переплітається з його особистими рефлексіями, розповідями про цю особу людей – старших сучасників Ярослава Романовича. Вони ще чекають на своє прочитання і свого дослідника!
Опубліковано: Історіографічні дослідження в Україні. – Вип. 18. – К., 2008. – С. 280-313.
55 З династії славетних Антоновичів: “Ми дістанемо свіжий приплив міграції і будемо далі працювати (інтерв’ю з М.Антоновичем; записав І.Гирич) // Старожитності. – 1993. – Ч. 19/24. – С.24–27.
56 Листи В.Липинського до Д.Донцова // В’ячеслав Липинський. Листування. – К.–Філадельфія, 2003. – Т. 1 (Архів). – А–Ж. – С. 578.
57 Дашкевич Я. Хам чи Яфет: В’ячеслав Липинський і Українська революція. // Дашкевич Я. Постаті ... –
58 Дашкевич Я. Дмитро Донцов і боротьба довкола його спадщини // Дашкевич Я. Постаті ... – С. 529
59 Зрештою, проблема плагіату – це й проблема оригінальності вчень обох мислителів. У цьому зв’язку Д.Донцов є радше неймовірно талановитим і плідним публіцистом ніж суспільним філософом. Натомість В.Липинський – зробив свій внесок у світову думку, поруч з такими філософами як В.Парето та Г.Моска.
60 Національний архів Канади (NAC), A.Zhuk Collection (MG30 C167). – Vol. 4. – F. 5.
61 В’ячеслав Липинський. Листування... – С. 712 (лист від 20.02.1925).
62 „Нестерпучий брехун, хвастун, блягер;людина примітивно несовісна, якій вигадати факт, перекрутити цитату, приоздобити од власної фантазії, приперчити якоюсь незрозумілою злістю – все одно що раз плюнути.” Єфремов С. Щоденники. 1923–1929. – К., 1997. – С. 524
63 Грушевський М. Виговський і Мазепа // ЛНВ. – 1909. – Кн. 6. – С. 417–428; Його ж. Шведсько– український союз 1708 р. // ЗНТШ. – 1909. – Т. ХСІІ. – С. 7–20; Його ж. На українські теми: “мазепинство” і “богданівство” // ЛНВ. – 1912. – Т. LСІІ. – С. 94–102.
64 Дашкевич Я. Постаті ... – С. 199.
65 Дашкевич Я. Пізній Драгоманов: погляди і дії // Дашкевич Я. Постаті... – С. 303.
66 Цит. за: Матеріали про світогляд Грушевського // Записки НТШ. Михайло Грушевський. Статті, спогади, документи і коментарі / Зредагували М.Стахів і М.Чировський. – Т. 194. – Нью–Йрк–Париж– Сидней–Торонто, 1978. – С. 225.
67 Дашкевич Я. Гавриїл Костельник – постать складна чи ускладнена? // Дашкевич Я. Постаті… – С. 594.
68 Костельник Г.О. Чому я став українцем? // Пам’ятки України. – 2006. – № 1/2. – С. 154. (передрук з “Діла”, 1935 р.) Цікавий для розуміння свідомості о.Костельника увесь нарис (С. 148–154).