Попри дію потужних чинників уніфікації, значна частина території Російської імперії перебувала поза прямою дією її центральної влади, управлялася опосередковано – через місцеві еліти, які очолювали самоврядні соціально-політичні утворення. Автономні анклави в централізованому просторі імперії найдовше зберігалися на її степовому та гірському прикордоннях*. Тут, власне, існували козацькі спільноти, що виникли незалежно від Російської держави і впродовж тривалого часу інтегрувалися до її простору (запорозьке, донське, яїцьке та ін. козацтва), та інші – державні чи квазідержавні осередки та етносоціальні групи, – яким надавався статус козацького війська**. Цей юридичний конструкт, вироблений під час складної взаємодії уряду імперії з “первинним” козацтвом, позначав ситуацію гнучкого балансу між централізацією та відцентровістю; ця ситуація у кожному конкретному випадку мала осібні політичні обставини та специфічні соціальні контенти (включно з інерцією первинних “автохтонних” устроєвих первнів).

Відтак, випадок з наданням приазовським ногайцям статусу козацького війська не є унікальним. Проблематика, пов’язана з перебуванням цієї групи ногайців на становищі козацтва, вже розглядалася у науковій літературі, передусім автором цієї публікації [22; 23]. Втім, виявлення нових джерел та їх опрацювання в окремих тематичних контекстах [зокрема: 19; 20; 21; 24] спонукало до перегляду окремих висновків і уважнішого формулювання відповіді на питання про те, чим були оті ногайські кінні полки, котрі розформували перед тим, як вони встигли набути вигляду певного іррегулярного військового утворення. І головне, ми маємо зрозуміти: чому сталося так, що більша частина цієї кочівницької спільноти добровільно відмовилася від козацької служби, відтак – і автономії, а натомість погодилась перейти до землеробського стану, зневажуваного всіма номадами.

Перш ніж накреслити контури аргументації щодо відповідей на зазначені питання, потрібно конкретизувати походження спільноти, що розглядається. Отож, ми маємо справу з окремими відгалуженнями ногайського етносу – Єдисанською, Єдичкульською і Джембуйлуцькою ордами, котрі у першій третині ХVIІI ст. мігрували з Нижньої Волги до Північного Причорномор’я і відтоді перебували під владою Кримського ханства. Під час російсько-турецької війни 1768–1774 рр. ці відгалуження, разом з Буджацькою ногайською ордою, уклали союз із Росією і в 1771–1772 рр. були оселені на правому березі р. Кубань у кількості близько 80 тис. сімей. Потрапивши під російський протекторат, ногайські еліти, очолювані Джан-Мамбет-бієм, сприяли реалізації плану катерининського уряду щодо відокремлення Кримського ханства від Османської імперії і підтримали Шагин-Гірея в його боротьбі за бахчисарайський престол. Втім, лишаючись підданими хана “незалежного” Криму, ногайці все більше потрапляли під контроль Росії, проваджуваний російським урядовцем – приставом ногайських орд, що резидував у Єйському укріпленні. Поступове розширення повноважень єйського пристава щодо ногайців (у загальному контексті посиленням російської військової присутності на Північному Кавказі) призвело до переорієнтації частини ногайської еліти на Туреччину, що, у свою чергу, спричинило розкол та криваві усобиці в ногайській спільноті [20]. Після ліквідації Кримського ханства, наприкінці червня 1783 р., ногайці дали присягу про підданство Росії. Однак намір катерининського уряду переселити ногайців до уральських степів спровокував їх повстання, придушення якого генерал-поручиком О. В. Суворовим у жовтні 1783 р. призвело до масової загибелі та міграції ногайського населення [12, с. 257–258, 260–261, 297–298 та ін.].

Переселення значної частини ногайців на лівобережжя Кубані, у контрольовані Османами райони і кавказькі передгір’я, спричинило вкрай небажані наслідки для Росії. Маючи виразні антиросійські настрої, “закубанські” ногайці невпинно нападали на поселення Кавказької кордонної лінії і брали активну участь у збройному виступі Ушурми (шейха Мансура) 1785–1791 рр., підтримуваного багатьма елітами Північного Кавказу та Портою [13, с. 5, 10, 30–36]. Турецький уряд сформував із ногайських мігрантів загони “кубанської варти”, які обороняли Анапу під час війни з Росією 1787–1791 рр. [40, с. 135–160]. Їх велика кількість посвідчується тим, що 22 червня 1791 р., коли генерал-аншеф І. В. Гудович оволодів цією фортецею, у полон до росіян потрапило 14 тис. чол., у тому числі й сам Ушурма; серед них ногайців було 9317 осіб обох статей, у тому числі чол. статі – 4509; “таманских жителей” – 1758 осіб обох статей, “анапских жителей” – 372 осіб обох статей, “черкесов” – 118 осіб [2, арк. 10, 74–74 зв.]. До того ж, і оті 3 тис. ногайських сімей, що наприкінці 1783 р. лишилися на контрольованому Росією правому березі Кубані, не виявляли стійкої лояльності до російської адміністрації та час від часу піддавалися закликам Ушурми до ґазавату [13, с. 14, 20–22].

Зазнавши невдачі у приєднанні оселених на Кубані ногайців, катерининський уряд став проводити щодо них більш обережну і гнучку політику, основану на заохоченні та переконанні. 24 грудня 1790 р. видано розпорядження про переведення 3 тис. ногайських сімей з правобережжя Кубані до Північного Приазов’я. Керівництво цією групою на той час здійснював надвірний радник Халіл-ага, у підпорядкуванні якого перебував прапорщик Іван Штукарьов і Ногайська експедиція (канцелярія), сформована за зразком Єйської; в її складі було 6 словесних суддів та кілька канцеляристів [37, с. 15–16, 68]. Тим самим, ногайці виводилися з-під контролю російського пристава й переходили під повне керівництво людини, що не була кадровим російським чиновником.

Упродовж правління Шагин-Гірея (1777–1783) Халіл-ага очолював ханську адміністрацію на Кубані. Найранішня згадка про нього датована початком липня 1776 р., коли він повідомив Шагин-Гірею (на той час він ще був калгою – другою особою в ханстві) про намір кубанських ногайців напасти на Єйське укріплення і донських козаків [14, с. 130]. Навесні 1777 р. Халал-ага у тісній взаємодії з російським командуванням організовував захист підвладних Шагину ногайців від нападів ворожих їм угрупувань [33, с. 628–629]. У жовтні 1779 р. Шагин “определил пристава из кятибов Халил-эфендия” для офіційного супроводу турецького представника, котрий привіз йому від Порти підтверджувані грамоти на ханство [34, с. 387]. Наприкінці грудня того ж року Халіл-ага знову з’являється на Кубані як “чиновник ханский”; астраханський губернатор І. В. Якобій тоді звертався до нього як до каймакана (цивільного урядовця): “все собрание ногайских мурз, кочующих по здешней стороне Кубани с своими ордами, зависит от приказания вашего.., как от уполномоченной от его светлости (кримського хана. – В. Г.) доверенной особы” [34, с. 466, 467]. У травні 1782 р., коли в Криму спалахнуло повстання проти Шагин-Гірея, Халіл супроводжував свого володаря на судні, що прибуло до Керчі під захист російського гарнізону [35, с. 529]. Тобто, він був представником кримськотатарської службової знаті, наближеним до останнього кримського хана. Втім, як зауважив О. В. Суворов у рапорті Г. О. Потьомкіну від 18 серпня 1783 р., Халіл-ага “всегда боялся светлейшего Шагин-Гирей-хана, от которого однажды был безвинно приговорен к смерти” [12, с. 276]. Після ліквідації Кримського ханства він залишився марахасом (начальником) кубанських ногайців і в якості такого брав участь в організації присяги ногайців про підданство Росії і підготовці їх переселення на уральські степи, за що мав отримати штаб-офіцерський чин і 500 руб. річного жалування [12, с. 257–258, 260–261]. Під час повстання ногайців, за висновком Суворова, Халіл-ага “ни в чем, кроме усердия России, не [был] примечен” [12, с. 296]. Тож він і зоставався керівником кримської адміністрації на Кубані аж до часу ліквідації Кримського ханства і зберіг певні адміністративні функції до 1790 р.

Халіл-ага був тим першим начальником приазовських ногайців, якого П. Корніс зазначив як “кримского татарина Камил-эфенди”; він, як писав Корніс, “с главною толпою роздробленной орды перебрался через реку Дон к Молочне”, незабаром після того помер і був похований поблизу ногайського селища Кенегес [28, с. 5]. Його наступником став єдисанський мурза Баязет-бій. Щодо його призначення зберігся лише один документ, що в заголовку має назву: “Перевод с листа, данного на татарском языке от генерал майора таврического губернатора … Жегулина”; у ньому зазначена дата: 28 вересня 1791 р. Цей документ перебував серед решти паперів, зібраних центральними російськими установами під час розгляду проекту створення Ногайського козацького війська у 1801 р. Вочевидь, він не є точною копією автентичного документу: його написано почерком, яким писалося більшість паперів Баязет-бея, текст містить виправлення, зроблені іншою рукою. Втім, мало вірогідно, щоби ця копія була всуціль сфальшована: сам факт призначення і його датування не викликають заперечень; сумніватися можна лише у викладених у ній обсягах повноважень ногайського начальника. В цій копії йдеться про те, що правитель “новоросійського” краю Г. Потьомкін наказав таврійському губернаторові С. Жегуліну поставити на чолі приазовських ногайців єдисанського Баязет-бія “за известную всемилостивейшей государыне его верную и усердную службу”; при цьому, він називався “полным начальником” над ногайцями [6, арк. 51]. Найранішня згадка про Баязет-бія у документах Ногайської експедиції, датована 6-м червня 1793 р. [37, с. 69], не дозволяє вповні відтворити обставини його призначення і початковий обсяг його повноважень.

За словами самого Баязет-бія, на початку січня 1793 р. його викликали до Санкт-Петербурга для “представления ЕИВ” [6, арк. 50]. Але, будучи в столиці, він, через хворобу, не потрапив на прийом до імператриці і тому “без получения желаемой было мною ногайцам привилегии уехал, толко с обнадеживанием от князя Зубова, что все просимое мною для ногайцев доставлено мне будет чрез таврического губернатора”. У 1794 р. Жегулін викликав Баязет-бія до себе в м. Акмечеть (Сімферополь) і, зібравши представників від кримських татар, виголосив царський указ, що затверджував Баязет-бія, мовляв, “полным начальником” над ногайцями; “и притом без всякого документа … словесно утерждал меня … и потому я на начальство документа, и оные ногайцы привелегии никакой по сие время не имеют”, – писав Баязет-бій у червні 1801 р. [6, арк. 49 зв.].

Свої заслуги перед російським урядом Баязет-бій зобразив так: під час повстання 1783 р. він був єдиним з ногайських мурз, хто залишився вірним Росії, відмовився від втечі за кордон і всіляко заохочував ногайців повернутися до російського підданства. Зібравши під своїм началом 900 сімей, Баязет мусив рятуватися від бунтівників і йти під захист Війська Донського. Коли ж через рік усі бунтівники “с того места разбежались.., возимел я, – писав Баязет, – с оними при мне имеющимися ногайцами около речки Еи кочеванье, и разбегшиеся слиша о моем спокойном там кочевании, начали некоторые с побега являтся ко мне, которых я в число находящихся при мне принимал” [6, арк. 49]. Кочуючи біля р. Єї, аули Баязета потерпали від набігів черкесів; з цієї причини він звернувся до астраханського губернатора І. Салтикова з проханням відселити ногайців “от толь далее к России”. Губернатор, за свідченням Баязет-бія, наказав виділити ногайцям землю для кочування біля р. Волги, але з невідомої причини його наказ не був виконаний. “И я с оными ногайцами 1790 года по повелению … Потемкина переведен на нынешнее наше пребывание”, тобто на р. Молочну [6, арк. 49], – так підсумував він свій виклад.

В архівах центральних російських відомств тоді не було знайдено документів, що могли підтвердити чи спростувати версію Баязет-бія. У відповідь на запит генерал-прокурора О. Беклешова, новоросійський військовий губернатор І. І. Міхельсон 28 квітня 1801 р. писав: “касательно нагайцев Баязет-бея никаких бумаг здесь не отыскано” [6, арк. 42]. Не було їх знайдено і в Азійському департаменті, і в Колегії іноземних справ [6, арк. 22, 25]. Зважмо, що між зображеними подіями та часом їх зображення пролягло більше 10 років, протягом яких відбулися “многия перемены”, на які так нарікав Баязет-бій: у 1796 р. скінчилося правління Катерини ІІ, розпочалося суперечливе царювання Павла І, що обірвалося переворотом 11 березня 1801 р., коли новий імператор Олександр І задекларував повернення до катерининської політики. Усі ці перетворення супроводжувалися переміщеннями посадових осіб та розпорошенням документів у столичних та губернських канцеляріях. Остання обставина дала шанс Баязетовій версії лишитися без перевірки. Мабуть, свою роль відіграв і рекомендаційний лист, написаний 30 травня 1801 р. колишнім начальником Кавказької лінії І. В. Гудовичем, котрий схарактеризував Баязет-бія так: “он человек честного поведения и во время бывшей у нас с турками войны (1787–1791, – В. Г.) показал совершенную свою России преданность” [6, арк. 41–41 зв.]. Тож улітку 1801 р. російський уряд визнав за краще не чіплятися до суперечливих моментів Баязетової версії; її виклад знаходимо у багатьох довідках, що супроводжували офіційні документи про ногайців [6, арк. 52–52 зв., 68–68 зв. та ін.]***.

Хоча Баязет-бій і дійсно мав певні заслуги перед російським урядом, втім свою роль в утриманні 3 тис. ногайських сімей під російською владою, так само як і їх переселенні на Північне Приазов’я, він явно перебільшив. За даними О. Варнеке, Баязет був “сыном простого мурзы, пасшего мирской лошадиный табун” [17, с. 159]. Втім, є підстави сумніватися у зазначеному. Справді, серед підвладних Баязет-бію були мурзи, “родом превосходнее” за нього [7, арк. 23]. Однак, у вислові “пас мирской скот” міститься явний натяк на слово “чабан”, яке кочовики використовували для лайливого приниження людини, навіть коли вона мала високий соціальний статус, як-от представники побічної гілки ханської династії в Криму принизливо називалися Чобан-Гіреями (хоча вони, звісно, не “пасли мирской скот”).

У відомих нам джерелах мурза Баязет вперше згадується в грудні 1779 р. у листі астраханського губернатора І. В. Якобія до Халіл-аги: “О мурзе Баязите уведомляю вас, что он здесь живет по своей воле без принуждения и объявлено было ему приказание ваше, которому он и послушен” [34, с. 468]. З наведеного уривку видно, що в Баязета була якась причина тікати від представника ханської влади під захист астраханського губернатора. У подіях літа 1781 р. згадується зіткнення “аула Баязит-мурзы” з “бунтовщиком” Канли-Касим-мурзою, а також його участь у різних усобицях, зокрема – відбитті нападів ворожих Росії угрупувань ногайців тощо [35, с. 141, 150, 155, 197, 205]. Згадується і брат Баязета Худоет (Кудекет), котрий утік з полону від “бунтівників” і, при цьому, відігнав в одного з них – Джаум-Аджи – 30 коней та повідомив про плани змовників [35, с. 214, 219]. Проте вже у вересні 1781 р. Баязет-мурза фігурує серед єдисанців, котрі вийшли з-під російського контролю; від їх імені він їздив до генерал-майора Ф. Фабриціана для “словеснаго объяснения”, котре мало результатом посиленням взаємної недовіри [35, с. 219]. Восени 1782 р. Баязет зі своїми братами Кудекетом та Султаном відігнав з аулів Джембуйлуцької орди Кашадур і Шекле 15 табунів коней та намагався перейти за Кубань. Для їх переслідування Халіль-ага-ефенді відрядив 200 ногайців на чолі з Нурадин-мурзою [29, с. 223]. Перевірити версію Баязета про його дії під час ногайського повстання восени 1783 р. можна лише в окремих фрагментах. За станом на 1 лютого 1784 р. Баязет очолював 300 сімей єдисанців, що кочували біля гирла р. Сала. За характеристикою О. Суварова, “почти все [они] бежали в первом бунте в конце июля-месяца за Кубань, но из них при набеге на Ейское укрепление никого не было” [12, с. 297]. Тобто, біографія Баязета не була такою вже бездоганною, як на погляд російського чиновництва; він був лише одним із ногайських мурз, котрі більш-менш послідовно (втім, не завжди) трималися російської орієнтації під час суперечливих подій 1779–1791 рр. Разом з тим, лишаються не до кінця з’ясованими обставини, котрі вивищили Баязета з-поміж інших мурз і додали до його імені найповажніший ногайський титул: бій. Лишається тільки констатувати: за станом на листопад 1795 р. цей ногайський бій уже мав російський чин надвірного радника [3, арк. 1].

Ногайський кочовий аул. Тереклі, Дагестан. Фото. 1920-ті роки.

Вибираючи місце для оселення ногайців, уряд Катерини II насамперед керувався тим міркуванням, щоби звести до мінімуму можливість їх самочинного повернення до турецьких територій. Шлях до Кубані ногайцям закривали Військо Донське та Чорноморське козацьке військо, розміщене на колишніх ногайських кочовищах у 1792–1793 рр. Ще менш можливою була їх масова міграція до турецького Буджака через відносно заселену та заповнену військовими гарнізонами Херсонську губернію. Зі схожих міркувань виходив херсонський військовий губернатор А. Розенберг у 1804 р., коли обговорювалося питання про оселення частини ногайців, що вийшла з турецьких володінь, на Північно-Східній косі Азовського моря за 100 верст від Кубані: “они, ежели бы вздумали все свои заведении оставить здесь и возвратиться за Кубань, долженствуя проходить черноморскою землею, встретят на всяком шагу в намерении своем препятствие, и никак в том успеть не могут” [5, арк. 13]. У 1803 р. планувалося їх переведення до р. Молочної, “чтобы они не могли иметь случая перейти опять за границу” [5, арк. 16]. За такої ситуації ногайці могли виїхати за корд он лише приватним чином, отримавши відповідний паспорт і, як правило, за безцінь розпродавши своє майно спекулянтам [28, с. 11].

Територія, що виділялася ногайцям у Приазов’ї, входила до складу Таврійської області; з її казенних фондів було відмежовано 285000 дес. “зручної” та 67776 дес. “незручної” землі. Ця площа вважалася достатньою для розміщення не лише 3 тис. ногайських сімей, що прибули з Халіл-агою, але й наступних вихідців з Кубані [6, арк. 60–61 зв.]. Ногайська “резервація” окреслювалася лінією, що починалася від місця впадіння р. Берди в Азовське море, проходила по узбережжю Азовського моря до Молочного лиману, звідти йшла по р. Молочній (Молочні Води) і простягалася до верхів’я р. Токмак [39, арк. 379]. 5 березня 1799 р. указом Павла І з наданої ногайцям землі передано 10069 дес. (1279 сажнів “зручної” і 1350 дес. “незручної”) генералу Денисову – “от устья впадающей в Азовское море речки Яланчика или Обиточной вверх по той речке до устья … Кельтечи или Бердянки, и сею речкою вверх же, а потом поворотя вправо до овражины Петровской, ограничивающейся берегом моря с косою Бердынскою в море вышедшею, и берегом морским всю сию дачу окружающим” [6, арк. 60]. Як компенсація, ногайцям виділялися порожні казенні землі між річками Єланчиком та Келтечею, що перед тим призначалися для французьких колоністів; тут землемір Бобровніков відмежував для ногайців 10604 дес. (2050 сажнів “зручної” та 1038 дес. “незручної”) землі. Але Баязет-бій зауважив, що ця земля не має якостей, важливих для кочування, і просив відмежувати ділянку, удвічі більшу за виділену для Денисова, вимагаючи додати ще й площу на правому березі р. Молочної аж до Федотової коси, з урочищами Балки, Кизляр, Буркут та річкою Тащеником. На той час ногайці вже встигли оселити на призначеній французам ділянці 4 аули, а на правому березі р. Молочної – 1 аул. Таврійське губернське правління визнало, що надані Денисову землі дійсно більш вигідні для кочового скотарства ногайців, а тому вирішило задовольнити прохання їхнього начальника; у травні 1800 р. Сенат затвердив це рішення [6, арк. 60–61 зв.]. У питаннях збільшення ногайських територій Баязет-бій виявив неабиякий хист та здатність впливати на рішення російських чиновників. Пізніше таврійський цивільний губернатор Д. Б. Мертваго зауважив, що таємниця впливу Баязет-бія на чиновництво полягала у його надзвичайній винахідливості щодо хабарів [31, с. 190]. В цілому ж, як стверджував Мертваго, надані ногайцям землі за своїми господарськими якостями були кращими за решту материкових територій Таврійської області: “по берегу Азовскаго моря, хотя есть много возвышений и впадин, утучняющаяся земля хлебороднее и сенокос изобильнее, есть также маленькие речки, и чистая вода достается из неглубоких колодцев” [4, арк. 309].

Зважаючи на складний досвід взаємодії з номадами степової периферії імперії, уряд Катерини II намагався створити пільгові умови для приазовських ногайців, щоби тим привабити до переселення в російські володіння інших кочовиків, котрі лишалися по той бік кордону з Туреччиною. Відтік кочового населення з підросійських територій, що стався у 70–80-х рр. ХVIII ст. (причому не лише ногайців, але й калмиків), створив серйозну перешкоду для подальшої експансії Росії на Кавказі, яку її урядові довелося вирішувати впродовж наступних 30 років. Практичні дії щодо вирішення цієї проблеми спричинили значну еволюцію у поглядах Катерини ІІ на проблему управління кочовиками. Якщо спершу імператриця була рішуче налаштована осадити на землю усіх підвладних їй номадів [6, арк. 52 зв.], то згодом її седентаризаційні наміри стали більш обережними; осадження ногайців вона визнала доречним чинити “не иначе, как по добровольному их желанию, убеждая примером кротости и справедливости, наравне с прочими подданными нашими”, “дабы они … могли со временем … сделаться из кочеваго неподвижными поселянами” [39, с. 378]. Схожі висловлювання Катерини зафіксував Л.-Ф. Сегюр [36, с. 440]. Існувала також і фінансова перешкода для негайної седентаризації кочовиків; вона була пов’язана з нестачею будівельних матеріалів у степових губерніях та потребою великих державних асигнувань у будівництво нових населених пунктів передусім для землеробського населення, що переводилося з обжитих районів до щойно приєднаних земель. Саме на державну скарбницю покладалася функція страхового фонду для покриття ризиків, пов’язаних з переходом кочовиків до незвичного для них осілого життя. В одній з міністерських довідок за 1801 р. значиться: “воля покойныя … императрицы была, дабы чрез время соделать сии народы из кочевых поселенными”, однак “[сие] сопряжено с немалыми затруднением, сколь потому, что от самого начала бытия их всегда существовали они кочевыми, а неменьше и по великой отдаленности от лесных мест, и что на самыя необходимости к селениям леса получать весьма трудно” [6, арк. 52 зв.].

Перші п’ять років приазовські ногайці мали фактичний адміністративний та фіскальний імунітет, подібний статусу іноземних колоністів. Але, на відміну від них, статус ногайців не мав чіткого юридичного визначення. На цю обставину звернула увагу О. І. Дружиніна, зауваживши, що, ногайці не перебували у компетенції колоністської адміністрації і вважалися державними селянами з осібними фактичними правами [25, с. 125]. Уряд визнав непорушним їх традиційний лад, правові звичаї та громадські традиції, не втручався до внутрішнього управління та не силував відмовлятися відразу від звичного способу господарювання. Все це слугувало цілком прагматичній меті: створити умови, привабливі для решти ногайців, які лишалися в турецьких володіннях та інших “незручних” місцях, заохотити їх до переселення до потрібного російському урядові місця.

Спершу темпи переселення ногайців до Північного Приазов’я були достатніми для того, щоб налаштувати російських урядовців на оптимістичний лад. У 1791 р. Баязет-бій надіслав у Закубання свого сина капітана Кокша-бія для запрошення тамтешніх ногайців “к совместному кочеванию”; він привів з собою 700 сімей [6, арк. 49–49 зв.]. Розсіяним по різних районах Кавказу ногайцям і справді здавалося, що їх одноплемінники на Молочних Водах живуть у набагато кращих умовах, ніж вони: їх не тривожать набігами горці, уряд не здирствує податками й повинностями та не силує переходити до осілості; а ще є вдосталь якісної землі для кочування. Так поволі створювався міф про щасливе життя приазовських ногайців. У серпні 1795 р. таврійський губернатор С. Жегулін відвідав ногайські кочовища у Приазов’ї й зустрів там “депутатов, уполномоченных от кочующаго на Кавказской линии народа, орд Едисанской, Едичкулской и Джамбулуцкой”, які прохали дозволу оселитися біля р. Молочної. Депутати вручили губернаторові листа, в якому засвідчили прагнення з’єднатися зі своїми “родственниками, благоденствующими на Молошных Водах” та зобов’язання в тому, що, в разі дозволу, вони здійснять переселення власним коштом і будуть готові негайно перейти до осілості, полишивши кочування [3, арк. 3, 5 зв.]. Жегулін проконсультувався з цього приводу з П. С. Палласом, поважним експертом з історії, етнографії та економіки Криму, котрий погодився з припущенням губернатора про те, що оселення ногайців “на плодородных тамошних степях умножит благосостояние области Таврической, которой и торговля процветет, когда увеличится хлебопашество к отпуску [продуктов] онаго в болшом числе из портов таврических”. Зазначене й було викладене у рапорті, адресованому фаворитові імператриці П. О. Зубову [3, арк. 3–3 зв.]. Той 22 жовтня 1795 р. доповів про це Катерині II і висловив ще більш оптимістичне сподівання на те, що “ногайския орды продажею снятаго хлеба могут наполнить количество, данное заимообразно Севастопольскому флоту, а сверх того столько ж еще продать жителям Тавриды” [3, арк. 7]. 27 жовтня імператриця дозволила переселитися з Кавказької лінії до р. Молочної 1 тисячі ногайців [3, арк. 9], а 24 листопада того ж року Баязет-бій доповів Жегуліну про прибуття з Кавказу 534 ногайців Джембуйлуцької та Єдисанської орд [3, арк. 1–1 зв.].

Динаміка змін чисельності ногайців на Молочних Водах простежується у відносних цифрах. На січень 1794 р. вона приблизно відповідала зазначеній у 1790 р. кількості – 3 тис. сімей:

Під час ревізії 1795 р. зроблено незначні уточнення і вказано чисельність мусульманського духовенства: 135 чол. ст. і 128 жін. ст. [37, с. 71]. До 1799 р. населення ногайських кочовищ зросло до 7889 осіб чол. ст. [6, арк. 53], у червні 1801 р. зазначено 3600 сімей, крім мурз та духовенства, усіх же ногайців чол. статі – 7883 [6, арк. 67–68 зв.]. Тобто, в цілому, за 10 років перебування ногайських орд у Північному Приазов’ї приріст населення склав всбого 600 сімей, що аж ніяк не відповідало початковому оптимізму адміністрації Таврійської області.

Царювання Павла І привнесло до управління південними регіонами імперії посилення тенденції централізації. Ліквідація Таврійської області та включення її території до складу Новоросійської губернії заплутало справу з визначенням статусу ногайців. Виконуючи наказ Сенату від 2 серпня 1799 р., Новоросійська казенна палата переглянула засади, на яких здійснювалося оподаткування населення Таврійської області, скасувала податкові імунітети та увільнення від рекрутського набору окремих його категорій [1, арк. 4–5]. Ногайців прирівняли до казенних поселян, вимагаючи від них, “дабы никто не мог выбыть из оклада и удалиться от законных повинностей непозволенным образом” [6, арк. 69]. Бюрократичну плутанину, що виникла тоді, засвідчена промовистою реплікою кн. О. Куракіна, котрий у лютому 1801 р. отримав “совсем неожиданное … уведомление”, що ногайців прирівняно до казенних поселян “вопреки прежде пожалованным им правам и привелегиям” [6, арк. 21–21зв.]. Особливо заплутаним виявилося питання про статус особисто залежних від Баязет-бія категорій населення. За ревізією 1795 р. ногайський начальник записав за собою 774 осіб чол. ст. та 597 жін. ст. як кріпаків, а в 1798 р. пояснив Новоросійській казенній палаті, що вони, “живущие еще у предков его вроде подданных, называемые негоры и нагайцы, по … магометанским правам добровольно пожелали остатся за ним, так и за предками его в подданстве” [6, арк. 54]. 17 липня 1796 р. Таврійська казенна палата заборонила переводити їх на становище кріпаків, за виключенням ясирів та ногайців, взятих у полон під час штурму Анапи 1791 р., а зазначених “негорів і ногайців”, “яко казне принадлежащих, показать казенными”. Баязетові було заборонено під загрозою штрафу примушувати їх до відробітків, “по их нравам следуемых” [6, арк. 54–55]. Але три роки згодом перекопський нижній земський суд став вимагати від Баязет-бія виплати 3397 руб. недоїмок за його 774 кріпака, що буцім накопичилися впродовж 1797–1798 рр. Баязет виправдовувався, що він уже не є поміщиком цих ногайців і що їх уже переведено до казенного відомства, де вони, як і інші підвідомчі йому ногайці, відбувають казенні та громадські повинності [6, арк. 54зв.–59]. Зрештою, 15 жовтня 1800 р. Сенат постановив, щоб з усіх категорій населення колишньої Таврійської області, які користувалися 10-річними пільгами, стягувати податки та повинності однаково з казенними поселянами. Ногайців об’єднали в одну групу з кримськими татарами, які раніше утримували військові дивізіони, казенними поселянами колишнього Грецького війська і так званими киргизами, що мешкали біля Перекопу. Було вирішено їх “обложить узаконенными податьми и поземельным окладом наряду с таковыми же казенными поселянами, не исключая и от натуральной поставки рекрут” [6, арк. 33–33 зв.]. 4 грудня за наказом Сената ногайців зарахували до казенних поселян з вимогою сплати відповідних податків. 19 квітня 1801 р. новоросійська казенна палата звітувала, що ногайців обкладено поземельним (75 коп.), подушним (56 коп.) і оброчним (1 руб.) податками з накладними по 2 коп. з ревізької душі [6, арк. 65зв.–66]. Статус казенних поселян за ногайцями був остаточно закріплений указом Павла І від 10 грудня 1800 р.

Ногайці-карагаші. Астраханська обл., с. Сеїтівка. Фото. 1929 р. Астраханський музей-заповідник.

Запровадження прямого оподаткування істотно змінювало систему управління ногайцями. На території ногайських кочовищ створювалися волосні правління: Шинбадайське, Тююшківське та Месітське, у штаті яких були волосний голова та писар. У кожному з 44 ногайських аулів запроваджувалися посади сотника та двох десяцьких. Баязет-бій зберіг за собою посаду начальника ногайських орд і керівництво Ногайською експедицією, в якій збиралися словесні судді, обрані з мурз та почесних стариків. Однак його компетенція відтепер обмежувалася лише вирішенням побутових суперечок між ногайцями; йому заборонялося накладати штрафи на своїх підлеглих без відома нижнього земського суду, а стягнення штрафів без погодження дозволялося лише волосним правлінням у межах суми до 5 руб. Ногайський начальник став підзвітним маріупольському справнику та Маріупольському нижньому земському суду [37, с. 19–20]. Втім, адміністрація Новоросійської губернії, попри намір Павла І всуціль централізувати управління імперією, досягла ще меншого обсягу контролю приазовських ногайців, навіть порівняно з тими, що був у часи їх перебування на становищі фактичної автономії. Чиновники волосних правлінь скаржилися: “весною ногайцы в степь покочуют, а голова и писарь должны оставаться не при чем” [37, с. 19]. Посилення контролю, за іронією, оберталося на свою протилежність; хиткі баланси між централізацією і автономією, вибудовані наприкінці правління Катерини II, рушилися і не знаходили нового замінника, який міг би задовольнити і верховну владу, і місцеві спільноти.

Юрти ногайців-карагашів у степу. Астраханська обл. Фото. 1929 р. Астраханський музей-заповідник

Саме у цей час Баязет зважився потрапити на прийом до імператора і, щоб знайти для того належний привід, ініціював розгляд питання про переселення частини, ногайців що лишалася у підтурецькій Бессарабії, до р. Молочної. На кінець XVIII ст. у Північно-Західному Причорномор’ї зосередилось до 10 тис. сімей тих же Єдисанської, Джембуйлуцької та Єдичкульської орд, які мали тісні родинні зв’язки з приазовськими ногайцями, включно з самими Баязет-бієм. Під час гостювань, що були звичайною практикою у ногайців (попри значні відстані, що часто відділяли їх), ногайський начальник переконав своїх бессарабських родичів, що його аули “имеют спокойное пребывание”, і отримав від них запевнення про намір перейти на Молочні Води [6, арк. 11, 46]. На початку 1801 р. вони більш настійливо прохали Баязета сприяти їхньому переселенню, з огляду на те, що поблизу місць їхнього кочування спалахнуло повстання на чолі з Пасвант-оглу та Мегмет-Гірей-султаном. Баязет-бій сповістив про це новоросійського військового губернатора І. І. Міхельсона, обіцяючи вивести з Бессарабії “одних хорошово и надежново поведения земледельцы”, що той і виклав у рапорті Павлу І від 9 лютого 1801 р., вказавши при цьому бажання ногайського начальника відвідати Санкт-Петербург для “высочайшей аудиенции” [6, арк. 11–11зв.]. 25 лютого 1801 р. імператор наказав Міхельсону разом з Баязет-бієм негайно розпочати переговори з бессарабськими ногайцями і доручив своєму урядові владнати це питання з Портою [6, арк. 14, 17]. Того ж дня Міхельсон рапортував царю про намір 100 сімей закубанських ногайців перейти в російське підданство і отримання від анапського паші повідомлення про своє рішення вислати їх з контрольованої ним території [6, арк. 13]. Та 11 березня 1801 р. на троні імперії з’явився новий імператор, котрий радикально переглянув практику владарювання свого попередника.

Владислав Грибовський, кандидат історичних наук, докторант Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

Див. частину 2>>

* Імперії Романових вдалося досягти граничного посилення своєї влади над степовою та гірською периферією лише в пізній період свого існування, засобом створення генерал-губернаторств та надання їх керівникам великих повноважень, забезпечених, передусім, військовою силою і підтримуваних місцевою елітою, кооптованою до російського дворянства. Втім і ця практика не до кінця усунула їх посередницьку функцію, а відтак – і ситуацію опосередкування центральної влади через владу очолюваних ними утворень [30, с. 435, 456–458].
** Повний перелік див. в офіційному довіднику “Казачьи войска” [27].
*** Баязетову версію некритично сприйняв А. Скальковський, котрий без жодних застережень виклав її у своїй авторитетній праці [39, с. 378–379], що вплинула на висновки багатьох пізніших дослідників. Тому й О. Сергєєв, котрий мав прямі свідчення документів Ногайської кспедиції, із зайвою обережністю припускав, що першим начальником оселених біля р. Молочної ногайців був не Баязет-бій, а Халіл-ага, який, утім, не ототожнювався із зазначеним у подіях 1783 р. кримським каймаканом Халіл-ага-ефенді [37; с. 15–16].

1. Державний архів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 221. – Спр. 5.
2. Державний архів України в Автономній Республіці Крим (далі – ДААРК). – Ф. 799. – Оп. 3. – Спр. 306.
3. ДААРК. – Ф. 801. – Оп. 1. – Спр. 58.
4. Отдел рукописей Российской национальной библиотеки. – Ф. 609: Попов В. С. – Д. 10. – Л. 297–319 об.
5. Российский государственный исторический архив (далі – РГИА). – Ф. 383. – Оп. 29. – Д. 913.
6. РГИА. – Ф. 383. – Оп. 29. – Д. 916.
7. РГИА. – Ф. 383. – Оп. 29. – Д. 917.
8. РГИА. – Ф. 1263. – Оп. 1. – Д. 20.
9. РГИА. – Ф. 1151. – Оп. 1. – Д. 216.
10. РГИА. – Ф. 1374. – Оп. 1. – Д. 156.
11. Российский государственный военно-исторический архив. – Ф. 13. – Оп. 2. – Св. 173. – Ч. 1: Дела Казачьей экспедиции. – Л. 210–260 об.
12. А. В. Суворов. Русские полководцы. Сб. док. / Под ред. А. В. Сухомлина и В. Д. Стырова. – Т. 2 / Под ред. Г. П. Мещерякова. – М.: Военное издательство, 1951. – 688 с.
13. Александров И. Ф. Шеих имам Мансур, проповедник газавата на Кавказе в конце ХVIII в. (По архивным материалам Таврического губернского архива) // ИТУАК. – Симферополь: тип. В. И. Якубовича, 1919. – № 56. – С. 1–38.
14. Алиева С. И. Ногайские тюрки (ХV–ХХ в.). – Баку: “ŞƏRQ-QƏRB”, 2009. – 326 с.
15. Божедомов А. И. К вопросу об освещении истории ногайского народа // Известия. Статьи и материалы по истории Чечено-Ингушетии. – Грозный: Чечено-Ингушский научно-исследовательский институт истории, языка и литературы при Совете Министров Чечено-Ингушской АССР. – Т. V. – Вып. 1. – 1964. – С. 167–173.
16. Варнеке О. До соціяльно-економічної історії таврійських ногайців // Східній світ (журнал Всеукраїнської асоціації сходознавства). – 1929. – №3 (9). – С. 137–146.
17. Варнеке О. Клясова боротьба серед ногайців на початку ХІХ ст. // Східній світ (журнал Всеукраїнської асоціації сходознавства). — 1930. — №3(12). — С.157-162.
18. Викторин В. М. Социальная организация и обычное право ногайцев Нижнего Поволжья (XVIII – начало ХХ века). Диссертация на соискание уч. ст. к.и.н. – Л.: ЛГУ, 1985. – 225 с.
19. Грибовский В. В. «Анапские ногайцы» в помещичьем хозяйстве Южной Украины в конце XVIII – начале XIX в. // Фелицынские чтения (ІХ). Материалы региональной научно-практической конференции. – Краснодар: ООО А-Адамс, 2007. – С. 12–18.
20. Грибовский В. В. К вопросу о принятии причерноморскими ногайцами подданства России и переселении их на Кубань в 1770–1771 гг. // Итоги фольклорно-этнографических исследований этнических культур Северного Кавказа за 2006 г. Дикаревские чтения (13). – Краснодар: ООО РИЦ “Мир Кубани”, 2007. – С. 446–473.
21. Грибовский В. В. Ногайские поселения на землях Черноморского казачьего войска в первой четверти ХIХ века // Итоги фольклерно-этнографических исследований этнических культур Северного Кавказа за 2007 год. Дикаревские чтения (14). Материалы Северокавказской научной конференции. – Краснодар: Экоинвест, 2009. – С. 190–199.
22. Грибовський В. В. “Козацькі” формування ногайців на поч. ХІХ ст. // Записки історичного факультету Одеського національного університету ім. І. І. Мечнікова. – Вип. 16. – Одеса: “Астропринт”, 2005. – С. 113–132.
23. Грибовський В. В. Ногайське козацьке військо: передумови і процес формування // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII – XIX ст. – Вип. 6. – Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2002. – С. 151–171.
24. Грибовський В.В. Військова система Ногайської Орди та її реститути у причорноморських ногайців // Гуманітарний журнал. – Дніпропетровськ: НГУ, 2012. – Весна–літо. – С. 75–90.
25. Дружинина Е. И. Южная Украина в 1800–1825 гг. – М.: “Наука”, 1970. – 383 с.
26. Жирмунский В. М. Тюркский героический эпос. – Л.: “Наука”, 1974. – 725 с.
27. Казачьи войска. Хроника. – Б. м.: Акц. О-во Дорваль», репр. изд., 1992. – 480 с.
28. Корнис П. Краткий обзор положения ногайских татар, водворенных в Мелитопольском уезде Таврической губернии // Телескоп. – Ч. ХХХІІІ. – М., 1836. – С. 3–23, 210–230, 269–297.
29. Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения в XV – XVIII вв. – Алма-Ата: “Наука” Казахской ССР, 1988. – 272 с.
30. Мацузато Кимитака. Генерал-губернаторства в Российской империи: от этнического к пространственному подходу // Новая имперская история постсоветского пространства: Сб. ст. (Библиотека журнала “Ab imperio”) / Под ред. И. В. Герасимова и др. – Казань: “Центр исследований национализма и империи”, 2004. – С. 427–458.
31. Mертваго Д. Б. Записки. 1760–1824. – М.: в типографии Грачёва и Ko, 1867. – 335 с.
32. Попов И. Материалы к истории Отечественной войны // Памятная книжки области Войска Донского на 1900 год. – Новочеркасск: Областная ВД тип., 1900. – С. 23–168.
33. Присоединение Крыма к России. Рескрипты, письма, реляции, донесения / Сост. Н. Ф. Дубровин. – Т. 1. – СПб. : СПб.: тип. Имп. Академии наук, 1885. – 874 с.
34. Присоединение Крыма к России. Рескрипты, письма, реляции, донесения / Сост. Н. Ф. Дубровин. – Т. 3. – СПб.: тип. Имп. Академии наук, 1887. – 740 с.
35. Присоединение Крыма к России. Рескрипты, письма, реляции, донесения / Сост. Н. Ф. Дубровин. – Т. 4. – СПб.: СПб.: тип. Имп. Академии наук, 1889. – 1004 с.
36. Сегюр Л.-Ф. Записка о пребывании в России в царствование Екатерины ІІ // Россия XVIII в. глазами иностранцев / Подготовка текстов и комментарии Ю. А. Лимонова. – Л.: Лениздат, 1989. – 544 с. – С. 331–456.
37. Сергеев А. Ногайцы на Молочных водах (1790–1832 г.) // Известия Таврической ученой архивной комиссии (далі – ИТУАК). – № 48 / Под ред. А. И. Маркевича. – Симферополь, 1912. – С. 1–144.
38. Сергеев А. А. Уход Таврических ногайцев в Турцию в 1860 г. // ИТУАК. – Т. 49. – Симферополь: тип. Таврич. губернск. земства, 1913. – С. 178–222.
39. Скальковский А. О ногайских колониях в Таврической губернии // Памятная книга Таврической губернии. – Симферополь, 1876. – Вып. І. – С. 358–398.
40. Смирнов Н. А. Политика России на Кавказе в XVI – XIX веках. – М.: Соцэкгиз, 1958. – 244 с.
41. Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. – М.: Восточная литература, 2002. – 752 с.
42. Фролов Б. Е. Реформа строевого состава Черноморского казачьего войска в начале XIX века // Електронний ресурс: http://www.cossackdom.com/articles/f/frolov_reforma.htm
43. Северный Кавказ в составе Российской империи / Авторск. коллектив: Д. Ю. Арапов и др. – М.: Новое литературное обозрение, 2007. – 460 с.
44. Gutrie Maria. A tour, performed in the years 1795 – 1796, throw the Taurida, or Crimea … and all other countries on the North Shore of the Euxine, ceded to the Russia by the Peace of Kainargi and Jassy. – London: printed by Nichols and son, 1802. – 448 р.